Дикі банани

ПЕРША ЗУСТРІЧ З МЕО

Я солодко заснув і раптово прокинувся. Було ще темно, хоч наближався світанок.

— Мот! Хаі! Ба! Бон! — надворі лунали вигуки команди і тупотіння ніг. Біг цілий загін.

З переляку я зіщулився.

Пробігаючи повз нашу хатину, загін гортанним голосом скандував якесь заклинання, що здавалося дуже грізним. А насправді це було, напевне, просто побажання доброго ранку.

По всьому місту лунали ті самі чотири слова: «Мот-хаі-ба-бон», що означало «раз-два-три-чотири».

Так молоді любителі спорту підіймали своїх земляків на ранкову гімнастику. Було без чверті шість. У цей час по всьому Північному В’єтнаму, в усіх селах і містах, на всіх майданчиках, навіть у центрі Ханоя на вулицях і дорогах чулися такі самі вигуки і таке саме тупотіння ніг. Працьовитий народ готувався до робочого дня.

Вважалося, що члени нашої експедиції перебувають на спеціальній службі, тому вони не брали участі в загальній гімнастиці. Але з притаманною в’єтнамцям звичкою до дисципліни друзі почали виконувати свої ранкові обов’язки. Сонце ще не вийшло з-за гір, коли ми, добре поснідавши, вирушили в дорогу. Нічна імла швидко розсіялась, краєвид став ширший. Одразу ж за Хоа Біном з очей зникла Чорна річка, але ми весь час трималися долин менших річок. У цих долинах були такі ж самі рисові поля, тільки менші і бідніші, такі самі в’єтнамські хати. Поступово долини звужувалися і перетворювалися на яри, вкриті негустими заростями. Протягом кількох, а може й з десяток кілометрів ми їхали і не бачили жодного людського житла, наче перетинали якусь прикордонну смугу. А коли знову з’явилися хати, вони були вже не такі, як поблизу Хоа Біна, — всі стояли на палях.

— Це таї? — спитав я товаришів.

— Ні. Це, очевидно, муонги.

Якщо це й справді муонги, то їхні хати свідчили про величезний вплив таї. Таї будують свої хати завжди на палях, навіть на зовсім сухому грунті.

Гарненьке село, яке лежало перед нами, складалося з кількох десятків чималих, переважно нових бамбукових хат, мальовниче розкиданих на схилі поодаль від битого шляху. У магічному сяйві ранкового сонця рожевіло узгір’я, на якому поміж хатинами в небо стриміли пальми арекі. Під час подорожі я бачив не один захоплюючий краєвид, але тут було так хороше, що важко й висловити. Ця краса приголомшувала, і я ладен був заприсягтися, що на зворотному шляху обов’язково зупинюся тут на кілька днів, щоб помилуватися цією розкішшю. Та моєму наміру не судилося здійснитися. Повертаючись назад, ми не мали часу і якось непомітно проїхали цей райський закуток.

У селі жив спритний і дотепний народ. Струмок, що шумно біг селом з гір у долину, йуонги використали як чудове джерело механічної енергії. На берегах його майже на кожному кроці стояли водні млини найрізноманітніших конструкцій, крупорушки, механічні ступи. Цю механізацію муонги безумовно також підгледіли у таї.

Я швидко заприятелював з товаришами, які їхали зі мною в газику, — Тунгом, Дьєном, Хунгом і водієм Хоаєм, але не менше полюбив і решту учасників нашої експедиції. Всі як один були чудові хлопці. Мене глибоко зворушували доброзичливість і товариськість, які панували в нашому невеличкому колективі. І хоч я, невдячний, часом у душі й жартував над своєю доброчесною командою, але щиро, з неприхованим подивом проймався духом їхньої солідарності і братерства. В’єтнамці охоче допомагали один одному. Коли в автомашині щось псувалося, усі як один вискакували і разом ремонтували.

Чим вище ми підіймалися вгору, тим менше було пальм арекі, таких звичайних у долині навколо Хоа Біна. Гірське повітря, мабуть, вадило їм. Серед дієї природи, де все було наче покручене, хвилясте, розкидане в безладді, — пальми арекі становили дивний і красивий виняток, вони росли рівні, мов свічки. Гордовиті пальми запозичили з геометрії ідеально-вертикальну лінію.

За кілька кілометрів од «села водних механіків», недалеко від дороги ріс гайок таких пальм. Я вискочив з газика і сфотографував їх. І добре зробив, бо це були останні арекі. Гори вкривалися пущею, дедалі буйнішою, а струнких і граціозних пальм я, на жаль, уже більше ніде не бачив. То були мешканці теплих долин.

Незабаром дорога пішла вниз, і ми знову опинилися біля Чорної річки, через яку в цьому місці, в Чобо, переїхали на моторному паромі. Могутня, широка і глибока річка, стиснута крутими берегами, тече тут серед гір і робить на півдні двадцятикілометровий закрут. Вона в двох місцях перетинала нам шлях. Отже, ми двічі переправлялися через воду, а потім дорога пішла вбік, і ми не бачили річки протягом багатьох днів подорожі. Тільки в Лаї Чау, за кілька сотень кілометрів, ми знову опинилися на березі Чорної річки. Причиною того, що люди в цьому районі немовби тікають од води, були гори, які наче стискали річку, не даючи змоги створити на її берегах рисові поля або оселі. Тут, як при впадінні річки Маук у Чорну, скелясті вершини спускаються до води тисячометровими кручами, що нагадує каньйони Колорадо. Скільки існує світ, жоден турист не бачив такої чарівної глушини, але добродушний селянин тікав од цих чудес, наче від сатани.

Сівачі рису жили трохи південніше, в лагідних долинах невеличких річок, притоків Чорної. Там, за тридцять-сорок кілометрів од неприступної ріки, пролягав головний шлях до Лаї Чау. Обабіч нього розташувалися численні поселення, як Моц Чау, Ян Чау, Сонля, Туан Чау, Туан Гіао і, нарешті, Лаї Чау; все це були селища племені таї, де я й збирався докладно ознайомитися з їхнім життям та звичаями.

У Суйюті ми змушені були затриматися, бо наш грузовик ніяк не міг видряпатися на берег. Селище складалося з дюжини халуп. Усе це були крамнички в’єтнамських торговців з Дельти. Раз на тиждень у торговий день сюди з навколишніх гір спускалися по сіль та інші необхідні речі люди з племен мон і мео, а з долин ішли таї. У Суйюті в цей час ставало тісно, як у рибацькому неводі після доброго улову, і шумно, наче у вулику.

Під час зупинки в Суйюті я витяг сачок і почав ловити метеликів. Мені допомагали Тунг і Хунг. У цій подорожі по Індокитаю я не збирався робити великих колекцій, як колись у Південній Америці: мені шкода вбивати навіть метеликів. Отже, я вирішив зібрати тільки окремі експонати, щоб пізніше пригадати, які види їх, коли і де зустрічав по дорозі.

Я ще раніше помітив, що Хунг, вистрибуючи з машини хоч би на кілька хвилин, завжди брав з собою якийсь шкіряний портфель, стискаючи його під лівою рукою. Хлопець ніколи не розлучався з загадковим портфелем. Це було кумедно і разом з тим таємниче: що ж то за скарби могли бути в портфелі, який я нишком назвав скринькою Пандори.

Коли одного разу Хунг забув портфель і, згадавши про це, кинувся назад до машини, я не витримав і запитав Тунга, які коштовні речі є в тому портфелі.

— Я й сам не знаю! — признався мій друг.

— Може, гроші, каса експедиції?

Хунг знизав плечима:

— Ой, мабуть, ні!

— Ну, що ж тоді, дідько б його вхопив?!

— Мені важко сказати: не знаю.

Сміх сміхом, але Хунг і після цього весь час ходив із своєю скринькою Пандори. Так само було й тепер, у Суйюті: кумедно виглядало, що наш керівник ганявся наче очманілий за метеликами, тримаючи лід пахвою таємничий портфель.

Початок листопада в цих краях — це вересень у нас, період, коли вже зникають комахи, на полях збирають останній урожай. Як же чудово було тут, мабуть, два-три місяці тому, коли й тепер ще літало стільки метеликів! Великі, темно-сині, майже чорні, вони виблискували фіолетовим металевим лиском. Важко описати красу польоту, коли ці метелики, наче оживлені коштовні камінці, плавно ширяли серед живої природи. Пізніше, переглядаючи колекції таких метеликів, я тяжко зітхнув: їх треба бачити тільки живими, у них на батьківщині. Смерть залишила їм лише тінь давньої краси, побляклу карикатуру.

На дорозі перед крамничками торговців стояли калюжі. Над ними метелики літали повільно, гідно, з якоюсь аристократичною байдужістю. Я знав, звідки у цих метеликів така байдужість. Вони виділяють запах, огидний для їх ворогів, і жоден птах, жодна ящірка не зважаться поласувати смердючим фрикасе. Деякі метелики пахнуть резедою, інші — медом чи ваніллю.

Я спіймав одного, другого, але ніякого особливого запаху у цих суйютських зразків не міг відчути.

Данг Льє, наш «доктор», не був ані ящіркою, ані птахом, проте коли побачив, що я доторкнувся до метелика, наче скам'янів і занепокоївся. Підійшовши ближче, він осудливим поглядом стежив за моїм полюванням. Потім рушив назад, почав щось шукати у своїй аптечці. Взявши вату і якусь пляшку, повернувся до мене. Мені було дуже цікаво: що він вигадав?

— Сонце вже високо підбилося, припікає! — сказав юнак, немов батько, що робить дитині зауваження. — Не можна так бігати!

— Це правда, страшна спека! — визнав я охоче і вказав на пляшку: — А це що?

— Прошу вас, товаришу, витріть пальці спиртом.

— Навіщо?

— Бо від цієї погані до людини чіпляються різні хвороби.

— Докторе! — вигукнув я. — За своє життя я спіймав тисяч двадцять метеликів — і нічого не сталося.

Невблаганний Данг Льє зміряв мене холодним, недовірливим поглядом, а потім запитав:

— Де це було?

— У Південній Америці, на Мадагаскарі…

— Ага! — відповів він зневажливо і без церемоній почав витирати мої пальці. Я не заперечував, лише весело посміхався. І потім, коли я, схопивши сачок, вискакував з машини, біля мене завжди з’являвся Данг Льє із спиртом і ватою в руках.

За Суйютом природа наче очманіла. Гори стали могутніми і ніби розсердилися, джунглі збожеволіли, дорога сказилася. Такої дикості й такого хаосу в природі я ще не бачив ніде на світі. Здавалося, якийсь велетень, гніваючись, порозривав ці схили, стільки там було скидів, прірв і ущелин. А з цього безладдя виринали й тяглися до неба десятки, сотні обідраних вершин, ніби волаючи в розпачі про допомогу. Це було хвилююче і прекрасно.

На горах широко розкинулася така ж жагуча, непокірна і загарбницька пуща, як самі гори. Гігантські дерева-патріархи не були тут рідкістю. Їхні стовбури потопали в пухнастих вуалях ліан, а в’юнкі рослини, дерева і чагарники створювали фантастичний килим зелені, крізь який погляд лише інколи міг пробитися в похмуру глибину. Деревоподібні папороті, високі, наче липи, жили тут у вічній волозі. Був у цих джунглях якийсь пафос притаєного жаху. Була розгониста театральність, і: не хотілося вірити, що де справжні дерева. Здавалося, то розвішані на витких рослинах і канатах фантастичні декорації до опери, повної абсурдних героїв і неземних пристрастей.

У цих розбурханих джунглях — страшна дорога. Дорога — наче скажений пес, дорога-пекло. Ями, щілини, воронки, вибоїни. Газик повз, хитаючись, наче п’яний, майже перевертався, стрибав з одного вибою в інший, знову видирався, тріскотів, стогнав, свистів» скреготав, пирхав, скиглив, але завжди виповзав нагору, завжди видирався. Це був якийсь потворний жук, втілення грубої сили і напруження. Те, що газик не розсипався на шматки, що нічого в ньому не лопнуло, що він ні на мить не спинився, — хвала і шана талановитим інженерам і робітникам радянської землі. А проклята дорога жахливо знущалася з нас, трясла так, що переверталися нутрощі. Я обома руками чіплявся за поруччя, але й це мало допомагало.

Дивлячись на оті покручені гори і неприступні ущелини, я зрозумів, якою зручною була ця місцевість для партизанських боїв. Тут, за сотню метрів од шляху, загін у тисячу чоловік міг загубитися, як голка в сіні. Не було нічого дивного, що в цих джунглях водилися тигри, пантери і навіть носороги, слони та дикі буйволи, більші й небезпечніші, ніж наші древні тури.

Людей тут майже не було, і машина подолала не один кілометр, перш ніж показалася мізерна хатинка, що притулилася край дороги. Тут, у цій глушині, за кілька кілометрів од Суйюта, ми непомітно проминули кордон автономної області Таї Мео й опинилися в тій частині В’єтнаму, де влада належала самим національним меншостям, а в’єтнамці з Дельти допомагали їм тільки деякими порадами.

В одному місці не я, як бувало завжди, а Тунг наказав зупинити машину, і ми вийшли на дорогу. Ліворуч, на півдні, тяглися глибокі долини, відкриваючи широкий краєвид на зелені пустелі й далекі гори. Дьєн і Тунг звернули мою увагу на одну з них. Високо на її схилі виднілася смарагдова пляма полонини. То було орне поле, відвойоване у пущі. На полі, там же під самою вершиною, я угледів кілька в безладді розкиданих хат. Хати, на відміну від інших у цьому краї, стояли не на палях, а прямо на землі.

— Мео! — пояснив Тунг з неприхованою теплотою в голосі.

Отже, це була моя перша зустріч, хоч і на відстані, з незвичайними горянами, з одним найцікавішим народом Далекого Сходу.

Де б не жили мео — в Китаї, у В’єтнамі, в Лаосі чи в Сіамі, — вони завжди вибирали для своїх захмарних гнізд найвищі гірські схили. Хатини, які ми бачили здаля, власне й були тими неприступними фортецями-гніздами.

Я розумів повагу в’єтнамців до мео, які під час останньої війни були полум’яним союзником руху Опору і, мов тигри, билися з французами і своїми безпосередніми гнобителями — таї.

Але де ж таї? Вони живуть виключно в долинах цих самих гір, де мають рисові поля, а наша експедиція зараз перетинала смугу глибоких ярів, непридатних для оранки. Отже, з таї ми зустрінемося значно пізніше, коли проминемо дикі пустелі.

Таї дуже цікавили мене. Це найчисленніший і найцивілізованіший народ у цій провінції. Я багато читав про них і тепер горів од нетерпіння побачити їх, познайомитися. Про таї і особливо про їхніх жінок іде добра слава. Колись не було француза, який би не захоплювався їхньою красою, грацією, чемністю.

Зрештою, навіщо сягати аж до французів? Саме переді мною, одразу ж після визволення В’єтнаму, тут проїжджав відомий польський письменник, який вважається людиною тверезою і солідною, — Мирослав Жулавський. У своїй книжці «Тріски бамбука» він так писав про жінок таї білих і таї чорних: «… Рухи і постава цих жінок мають якусь чарівну грацію… Вони схожі на мадон часів Ренесансу. Я зачарований красою цього народу». Автор навіть писав, що хотів би лишитися тут надовго.

Хто ж після цього дорікатиме людині, яка хоче сама відчути чари цього народу? На жаль, минали години, а таї — ні слуху ні духу.

Нарешті, дорога вирівнялася, вибоїн стало менше. Газик біг із швидкістю тридцять кілометрів на годину.

Незабаром ми побачили вдали, ні юрбу людей — десятків зо два молодих чоловіків і жінок. Вони несли лопати й кошики — очевидно, йшли на шляхові роботи. Це були перші живі істоти, яких ми зустріли на протязі багатьох кілометрів. Під’їхавши ближче, я розрізнив костюми дівчат — щільні темні кофточки з вертикальним рядом срібних пряжок на грудях. Моє серце закалатало: це були таї.

Наш газик не зупинився; навпаки, він, здавалося, помчав швидше. А я загавився і не наказав зупинитись. Молоді люди відскочили, вибухнув сміх і веселий писк. Дехто привітно помахав нам руками, щось жартівливо вигукуючи» Секунда, дві, і весела юрба лишилася позаду.

Таї можна легко відрізнити по кольору кофточок, які носять жінки — білому, чорному, червоному. Група, яку ми зустріли, належала, певно, до чорних таї. Кажуть, що кофточки у чорних таї коротенькі, з-під них виглядають голі животи, хоч, правда, я цієї подробиці не зауважив ні тепер, ні згодом. Та й навряд чи можна назвати оголеним животом вузеньку смужку шкіри, яку видно, коли жінки рухаються і кофточка трохи відходить від спідниці. До того ж і ця смужечка найчастіше буває прикрита пов’язкою з полотна. Але дівчата, правда, були гарненькі, веселі.

Я глянув на товаришів. Вони, на противагу тим людям, яких ми зустріли, сиділи поважні, зосереджені.

— Ви часом не примітили, — звернувся — я до них, — у дівчат були прикриті животи чи ні?

Тунг наче з неба впав, а може, він тільки удавав це. Він відповів з ледь помітною посмішкою, ввічливо, але обережно:

— Ні, товаришу, не примітили. Вони ж були в сукнях…

— Шкода, що ми не зупинилися.

Тунг, уважно поглядаючи на навколишні хащі, невиразно пробурмотів:

— Тут краще не зупинятися… Район дикий, безлюдний. Тут непевно!..

— Що значить: непевно?

— Небезпечно…

Я усміхнувся. Ах, любий Тунг! Може, тут дівчата такі небезпечні? Чи привітна жартівливість молодих таї?