Дикі банани

НЕ ТІЛЬКИ ДОРОГИ БУВАЮТЬ ЗВИВИСТИМИ

Шалені гори. В них коїлися дивні речі. Дорога, якою ми їхали, хоч була погана, а все-таки оправляла враження якогось порядку, з’єднувала одне невеличке містечко з іншим, вела до людей, що вміли читати і контролювати життя. А ось гори лишилися поза всякою увагою. Там був хаос, і в цьому хаосі ховався хижий звір і жили люди.

Як пуоки під Йен Чау, так у горах за Сонля проблему становили люди нечисленного племені дао. В усій автономній провінції їх було хіба що з тисячу триста чоловік, а під Сонля — мабуть, одна чверть цієї кількості.

В Сонля стояли в’єтнамські солдати. Коли ми вранці вийшли на прогулянку, то побачили військових, що товпилися тут і там біля великого критого ринку. Тут же на майдані сиділо багато жінок таї, що продавали привезені з навколишніх сіл продукти.

Незабаром ми виїхали до Туан Чау, столиці автономної провінції, і довго милувалися навколишніми краєвидами. Я захлинався від захоплення. Природа безупинно годувала мене тим самим багатством, але, незважаючи на це, емоції лишалися свіжими, чутливими, як і першого дня. Не було ні краплі перенасичення або нудьги.

По дорозі до Туан Чау я зрозумів, у чому справа: головна причина полягала в людях. Це була країна великої людської драми і духовної перебудови. Як на схилах гір, де жили пуоки, відбувалися невидимі трагедії, так, мабуть, і в долинах у таї свіжими були ще недавні події. Адже лише кілька років тому тут пронісся історичний ураган, який перевернув догори дном увесь колишній суспільний лад. З незапам’ятних часів феодал був тут абсолютним господарем, а поневолена людина знала тільки пнути на нього спину. Не підлягало ніякому сумніву, хто кого мав право бити, з кого можна дерти шкуру. Цей лад не був ні найкращим, ні досконалим, але все-таки таким знайомим, звичним і насамперед визнаний духами.

І от з далеких низин, від гирла річки, сюди прийшли люди. Вони промовляли пристрасні, дивовижні, тривожні слова. Про справедливість! І ці дивні слова відразу ж підкріплювалися ділом: панів виганяли, а селянам наказували кувати своє щастя. Усі стали вільними. Мабуть, ніде в світі революція не робила такого глибокого перевороту, як у цих горах Сіп Сонг Чо Таї.

Ще кілька років тому, зобачивши пана, перехожі падали перед ним навколішки. Сьогодні, ясна річ, ніхто вже не кланявся до землі, але мимоволі тягнувся до шапки чи завою, угледівши на дорозі автомобіль.

Раніше влада феодала була абсолютною і неподільною. Проте піддані знали, як боротися з нею. На околиці Сонля серед таї жила легенда, яка красномовно свідчила про хитромудрість народу.

Коли Фа — найвищий бог таї, що втілював сили природи й неба, заходився творити світ, то спочатку це йому не дуже вдавалось, і робота, відверто кажучи, була нікчемною. Знахабнілі хижаки загрожували суцільним винищенням іншим, лагіднішим тваринам, а також і людині, за тих часів ще нікчемному створінню. Переслідувані часто в розпачі зверталися до свого бога, у якого нарешті урвався терпець, і він вирішив особисто перевірити все на місці. Спустившись на землю, Фа удав із себе мертвого. Хижаки завили з радості, певні, що тепер здобудуть увесь світ. Жах охопив тих істот, які прийшли оплакати свого творця.

Про хитрість Фа знав тільки комар, що якось довідався про задум бога. Потай, по-приятельському комар звірився черепасі. Під час процесії до останків творця черепаха відстала од інших, але її пожаліла людина і взяла собі під пахву. Розчулена тварина розповіла двоногому створінню про хитрість бога. Опинившись біля останків творця, людина, хитруючи, лицемірно залементувала: «Добрий Фа, як нам жити без тебе, світ загине в безладді! Не кидай нас, Фа!» Творець зрадів, бачачи такий сум. Він, на власні вуха почув, хто має рацію. Схопившися з землі, Фа покарав усіх хижаків, вкинувши їх до величезного багаття. Їхня міць пропала в полум’ї, а хто врятувався, той навіки зберіг на собі сліди вогню. У тигра залишилися жовті смуги, пантера дістала чорні плями, а ведмідь і дикий кабан так забруднилися вугіллям, що й досі мають темну шкуру. В той же час Фа нагородив людину чудовим талантом: розумом і здатністю панувати над усіма звірами.

З того часу таї шанують черепаху, яка начебто є опікункою людського роду.

Ця дуже поширена серед таї легенда була для старих і молодих наукою, як хитро треба поводитися з паном. Але таї, котрий розповідав мені цю казку ламаною французькою мовою, робив дивні гримаси і бурмотів, що колись були добрі часи.

— А тепер недобрі? — поцікавився я.

— Тепер? — махнув він рукою, трохи обурений. — Колись господарем був багатий пан, і його можна було обдурити, а тепер? Ці нові чиновники не дають пошити себе в дурні…

Радянський газик, витвір сучасної техніки, мої в’єтнамські друзі, теж сучасні й жваві, — а навколо непролазна незаймана пуща, і в ній усміхнені чи стурбовані, але завжди повільні таї з їхніми старовинними легендами. Які ж це фантастичні контрасти в тих відлюдних місцях! В’єтнамців, енергійних, хоробрих і завзятих, з їх пристрастю до нового прогресивного слід шанувати й любити; але особливо сердечну любов викликає народ, який, наче плем’я орлів, причаївся під вершинами гір, щоб там чесно жити й будувати нове життя.

Це мео. Вони мене причарували. Вже в Ханої я зацікавився згадками французьких літописів про мео і розповідями багатьох в’єтнамців. А коли зустрівся з цим народом віч-на-віч у їхньому буденному житті, коли докладно вивчив їхню вдачу, я захоплювався ними дедалі більше.

Мео не були ангелами або якимись бездоганними людьми. Зовсім ні! В їхній історії діялися іноді жахливі речі. За мирного часу вони були втіленням доброти й лагідності, але під час війни на них находило нелюдське шаленство. Мео проявляли таку жорстокість, від якої стигла кров у жилах. У Північному В’єтнамі є долини, в яких і дотепер живуть страшні спогади про навалу мео 1860 року.

Вибухи такої жорстокості пояснюються розпачем. Розпач охоплював їх час від часу, як убивча хвороба. Відколи мео увійшли в історію — а увійшли вони майже чотири з половиною тисячі років тому, — сильніші сусіди завжди переслідували їх і винищували, як диких тварин.

Старокитайські літописи, що необ’єктивно описували мео як огидних бестій, сповнені подробиць про безперервні сутички. З другої половини XVIII століття маємо вже докладні описи цих людей і в європейських джерелах — їх зробили місіонери, які побували в Китаї. У той час на кордоні провінцій Сичуан і Куейчоу існували дві держави мео. Горяни чинили відчайдушний опір китайцям, що нападали на їхні віддалені поселення. Тому китайський імператор наказав знищити непокірливих. Але виконати цей наказ було неможливо. Карні загони і навіть цілі армії, які надсилали китайські губернатори в гори, були вщент розбиті.

Тоді імператор Као-цунг мобілізував сили всього Китаю, щоб викорчувати лихо. Це завдання доручили найенергійнішому генералові Акую, даючи йому необмежені повноваження й ресурси. Загони китайців у запеклих боях здобували гору за горою і, перш ніж рушати далі, укріплювали кожну вершину й кожну ущелину міцним гарнізоном. Та, незважаючи на таку перевагу, китайці не були певні у щасливому закінченні війни, якби генералові не спала блискуча думка.

Мео мали в горах неприступні фортеці, які можна було захопити тільки за допомогою гармат, але жахливе бездоріжжя не давало змоги китайцям використати їх. Акуй наказав розбити гармати і перенести їх крутими стежками. Потім під стінами бастіонів мео китайці побудували ливарні й заново відлили гармати. Тепер Акуй уже бив ворога скрізь, де зустрічав його, і, нарешті, здобув останню фортецю. Непереможний досі король мео, бачачи марність дальшого опору, здався разом із сім’єю і рештками свого війська в полон, повіривши запевнянням Акуя, що китайський імператор виявить до нього милість.

Імператор був іншої думки. Короля мео і його дружину було публічно закатовано на площі перед імператорським палацом у Пекіні, а всіх інших полонених було роздано як невільників солдатам, що відзначились у цій війні. Так було винищено більшість мео. Але ті, що лишилися в гірських сховищах, не думали складати зброї. Вони переходили до більш зручних схилів, заселяли південні гори Китаю, В’єтнаму, Лаосу, навіть Сіаму і в сутичках із сусідніми народами боронили свою незалежність. І ось тепер, коли в Китаї і Північному В’єтнамі сталися радикальні зміни, мео вперше в історії дістали ораво на людське життя.

Якщо видається дивним, що цей народ усе-таки існує протягом кількох тисяч років, то ще дивовижнішим, просто неймовірними здаються якості його характеру. Ці невгамовні воїни від природи зворушливо лагідні й чуйні, винятково чесні й сумлінні, щирі, правдиві і надзвичайно гостинні. Незважаючи на переслідування, яких вони зазнали в минулому, незважаючи на важкі умови життя на гірських вершинах, мео лишилися по-дитячому ласкаві, веселі. Вони горді, але не зарозумілі, і водночас самовіддані, товариські, приязні щодо всіх інших племен, які не пригноблювали їх. Уже давно мео вміли виготовляти вогнепальну зброю, яку вони, наївні у своєму довір’ї до людей, частенько на свою загибель продавали агресивним сусідам.

Люди монгольського походження, мео були в усьому азіатському світі таким разючим винятком, що примушували замислюватися багатьох етнографів. У хаосі деспотизму вони здавалися острівцем простодушності. Чи ж слід дивуватися, що у ненажерливих сусідів вони пробуджували нездорові апетити, і чи слід дивуватися, що я так полюбив цей незвичайний народ, який жив серед хмар, ніколи не визнаючи над собою гноблення, і так дивно поєднував у собі риси чоловіка, воїна, дитини?

На битому шляху, яким ми під’їжджали до Туан Чау, був звичний ранковий рух. Назустріч нам траплялися мандрівники, групки таї, часом мео.

Два мео рубали дерева на краю пущі і колоди складали край дороги. Я попросив зупинити машину.

— Ми перебуваємо на висоті понад дев’ятисот метрів над рівнем моря, — заявив Тунг, вказуючи на працюючих.

— А хіба мео ніколи не працюють нижче? — запитав я.

— Дуже рідко. Вони не переносять тепла і хворіють. В долини сходять лише на кілька годин — продати щось, купити солі — і мерщій повертаються в гори…

Обидва мео вражали своїм незвичним виглядом: старший, округлий товстун, був схожий скоріше на вгодованого купця, ніж на горянина, його товариш був приємний і вродливий юнак з ніяковою дівочою усмішкою…

Чепурун носив сім чи вісім срібних кілець. Вони були значно тонші від тих, що ми бачили у інших мео, і наче підкреслювали його витончений смак. На чотирьох пальцях лівої руки виблискували чотири велетенські срібні персні в формі пазурів хижого звіра — незвичайна для чоловіків оздоба.

— Нарцис, Нарцис! — посміхнувся я до красеня, даючи йому зрозуміти, що мене зацікавили його розкішні прикраси.

Скромний, несміливий хлопець нічого не відповів. Зате його гладкий товариш, мабуть, трохи знав в’єтнамську мову, бо весело сприймав наші питання.

— Це справжні пазури тигра! — дивувався я.

Товстун, киваючи головою, засміявся і підтвердив, що я вгадав. Це й справді наче чотири пазури тигра. Дістав він їх від шамана, щоб краще захищатися.

— Захищатися? Від кого? — поцікавився я. — Від духів?

— Де там! — простогнав забавно мео, поводячи очима. — Він мусить боронитися від інших жевжиків, таких молокососів, як і сам. Вони чіпляються до нього, отож шаман дав йому срібні пазури…

— Чому? — спитав я.

— Цей негідник, — сміявся старший мео, — має успіх у всіх дівчат.

Такий наче несміливий хлопець, виявилося, був неабиякий баламут, знеславлений полюбовник і пустун, відомий в усіх навколишніх горах.

Балакучий веселий товстун, зраджуючи таємниці серця свого молодшого товариша, водночас одкривав перед нами завісу незвичайних звичаїв.

Серед мео не було звичаю, який так вкорінився у таї, відробляти тестеві за дружину. Єдиним обов’язком молодого було оправити пишне весілля, а якщо він не мав на це ні коштів, ні заможних родичів, що допомогли б йому, то позичав гроші у тестя і потім відробляв цей борг. А взагалі юнаки не давали собі наплювати в кашу і немилосердно порушували права тестя. Улюбленим і найпевнішим засобом здобути собі дружину тут було викрадення дівчини. Хлопці завжди викрадали своїх коханих, якщо батьки заперечували проти цього шлюбу. Це робилося, звичайно, за згодою нареченої. На другий день після викрадення хлопець приводив дівчину в її рідну хату, отоді батькові не лишалося нічого іншого, як погодитися на шлюб.

Отак і зробив півроку тому наш герой Вуа Зе. Він намітив собі найкращу дівчину свого племені, яке жило на схилах між Сонля і Туан Чау, і вважав, що досить тільки раз заграти для неї на флейті, як вона сама впаде йому в обійми. Але його чекало розчарування. Хлопець дістав гарбуза. Можливо, серце гордої дівчини було вже зайняте, а може, просто цей ловелас їй не подобався. Словом, вона відмовила йому. Тоді ображений Вуа Зе вирішив діяти за звичаєм мео: з двома приятелями він заховався поблизу поля, на якому працювала дівчина, напав на неї і викрав.

В романтичній історії мео траплялося, що дівчат викрадали проти їхньої волі. Здебільшого полонянки через деякий час мирилися з своєю долею. Але гордо вита дівчина не здавалася, а ніжності Вуа Зе викликали у неї огиду і ненависть.

У цю справу втрутилася місцева влада. Батько викраденої і її колишній наречений зняли таку тривогу, що власті змушені були вжити заходів. Одного ранку в укритті Вуа Зе з’явилися стражі безпеки і твердою, але справедливою рукою перервали його ідилію: Вуа Зе попрямував у в’язницю, а звільнена дівчина повернулася додому. Її батько мав чимало спільників, які намагалися дошкулити Вуа Зе навіть за гратами…

— Мабуть, не дуже дошкуляли, якщо він уже на волі, — перервав я розповідь товстуна.

Той пояснив, що Вуа Зе випустили з в’язниці тільки для того, щоб, покутуючи свій злочин, рубав для держави дерева. По» закінченні роботи повернеться знов у в’язницю.

Потім мео заявив, що вже час трохи попоїсти, і голосно гукнув до лісу. Там, під деревами, стояв курінь обох робітників. Звідти відповів жіночий голос. Незабаром з заростей вийшла молода жінка, яка несла в горщику густий суп з кукурудзи. Мео, вказуючи на Вуа Зе і на жінку, урочисто повідомив:

— Його дружина!

Це була гарна дівчина, типова красуня мео — здорова, присадкувата, з рішучим виразом обличчя. Звичайно, її не можна було порівняти з прекрасним Вуа Зе, в якого вона, мабуть, була до нестями закохана. Це видно було з її поглядів, які вона крадькома ніжно кидала на своє божество.

— Виходить, він швидко втішився після тієї дівчини, — зітхнув я.

— Після тієї дівчини?! — мео вибухнув гучним сміхом. — Але ж це та сама!

— Як та сама? Та, яку-він викрав, і яка його так ненавиділа?

— Саме так, та сама! Його засадили у в’язницю за те, що він її викрав, а тепер усе змінилося — вона закохалася в нього. Та вироку не скасуєш. Вуа Зе все ще відбуває покарання.

Коли ми знову рушили звивистим шляхом крізь пущу, я подумав, що товстун мав рацію: тут звивисті не тільки дороги, а й людське щастя.