Дикі банани

ЛІКАРНЯ І «ЛЮБОВНИЙ КОНКУРС»

Коли б не випадкові зупинки та знайомства, відстань між Сонля і Туан Чау по крутій, але непоганій дорозі можна було б покрити на нашому газику за три години. А ми приїхали до Туан Чау лише близько другої пополудні, в час найбільшої спеки. Останній відрізок шляху перед Туан Чау, пішов під гору, і з холодних висот, де жили мео, ми знову опинилися в теплій країні таї.

На моїй карті Індокитаю не було столиці Туан Чау. Та це й не дивіно, бо на ній не знайдеш навіть значно більшого й старішого містечка Сонля, центру чорних таї. Чому столицею автономної провінції стало не людне Сонля, а непоказне невеличке Туан Чау? Мабуть, не хотіли образити білих таї, які живуть далі на півночі.

Туан Чау — поганеньке містечко, в якому легко, як і в більшості подібних післявоєнних селищ, розрізнити три, зовсім відмінні один від одного райони: вздовж головного шляху тяглася шеренга великих куренів-мазанок з крамницями в’єтнамських купців і ремісників, які приїхали сюди з Дельти після війни; на узгір’ї стояли солідніші, хоч і одноповерхові будинки провінціальної адміністрації, а нижче шляху, за будинками купців, у болотистих завулках понад берегом озера тулилися хати тубільців на палях: це й було селище таї.

За півкілометровим озером з якоюсь яскраво-зеленою водою здіймалися досить стрімкі гори, а там, де долина робила в них пролом, біліло кілька величеньких недавно споруджених будівель. Чудовий краєвид озера і протилежного берега притягав погляди, але, на жаль, спека і втома притупляли зір і захоплення.

У перші хвилини нашого перебування в місті я вже знав, що будинки за озером — це лікарня, предмет загальної любові і гордості. Пишалися нею всі: і в’єтнамці з моєї експедиції, і чиновники адміністрації, і в’єтнамські купці, і таїські селяни.

— Лікарня! — Тунг говорив так проникливо, наче це слово п’янило його, і очікувально поглядав на мене.

— Велика лікарня, хороша! — охоче визнав я.

Ми зупинилися на ніч в одному з адміністративних будинків, призначеному для гостей. Нго Ван Кві і його кухарський почет жваво взялися до роботи. Поки з’їли смачний обід, була вже третя година.

Після обіду Дьєн як керівник нашої експедиції поспішив до адміністративного комітету. А ми з Тунгом подалися блукати селищем, захопивши з собою фотоапарат і сітку на метеликів. Та метеликів можна зловити тільки на околиці селища, де буяла розкішна рослинність. На безлюдому битому шляху ще лежали стоси товарів, викладених поблизу крамничок. Зрідка зустрічалися жителі цієї околиці, в’єтнамці і в’єтнамки у конічних солом’яних брилях, а ще рідше — таї. Вулиця була схожа на в’єтнамську.

На цій вулиці Тунг страшенно розсердився. Його вразило грабіжництво купців, класово чужих йому, але все-таки земляків. За дерев’яну скриньку, що коштувала в Ханої вісім тисяч донгів, тут кровопивці брали двадцять п’ять. Мене розважило чесне обурення Тунга, і я ладний був обійняти цього чудового юнака. Тунг, любий хлопче, будь терплячий — на шляху до соціалізму зустрінуться й труднощі.

Повернувшись, ми застали в хаті Дьєна, який задоволено посміхався. В адміністративному комітеті пояснили, що тепер гаряча пора, бракує часу, але все-таки дали нам цінного помічника — працівника відділу культури Куйєна, який начебто знав звичаї таї та навколишніх племен і мав супроводжувати нашу експедицію, доки ми перебуватимемо на території таї.

Дьєн одразу ж привів Куйєна, літнього чорного таї років п’ятдесяти. На жаль, цей представник культури ні слова не знав по-французьки, отже, посередником залишився Тунг; уся інформація, цілком зрозуміло, доходила до мене, так би мовити, з других рук. Куйєн мав спокійне, замкнуте обличчя і справляв враження флегматика, не дуже щасливого з того, що йому наказали подорожувати з нами по країні.

Після кількох хвилин розмови, опинившись наодинці з Тунгом, я поділився з ним своїми побоюваннями:

— Цей Куйєн якийсь сумний. Може, він не хоче їхати з нами?

Моє зауваження здалося Тунгові таким недоречним, що він спочатку навіть не міг збагнути, що саме я маю на увазі. Тільки коли я докладніше пояснив йому, він поглянув на мене очима, повними здивування.

— Що ви, товаришу! Він же дістав наказ!

Обличчя мого друга свідчило, що Тунг певен: цей наказ дуже переконливий і справедливий.

Незважаючи на кислу міну Куйєна, я попросив його ознайомити мене з цікавими тутешніми звичаями.

Вогник здивування оживив очі Куйєна, який трохи розгубився.

— Хіба у вас немає таких звичаїв? — наполягав я.

Куйєн вивчаюче глянув на мене і сказав:

— У Хуані ©же кілька днів ми проводимо хан куонг.

Я нічого не зрозумів і почав жваво розпитувати.

Хуана — це маленьке селище за чотири кілометри від Туан Чау, а хан куонг, як виявилося, це те, що у Франції називають caurs d’amour, тобто любовний конкурс. Я багато читав про ці знамениті конкурси, тепер не приховував свого зацікавлення. Мені кортіло побачити хан куонг.

— Він відбувається щовечора, як тільки стемніє, — пояснив Куйен, пожвавішавши.

Сонце стояло ще високо, до заходу залишалося більше двох годин, а мені хотілося зробити кілька фотознімків ще засвітла. Отож я запитав Куйєна і моїх друзів, чи не можна було б нам ознайомитися з хан куонгом на годину чи дві раніше, ніж було це заведено. Моя компанія охоче підтримала цю пропозицію. І от за кілька хвилин до Хуани помчав наш посланець на велосипеді, щоб попередити людей і все приготувати. А десь за якихось півгодини вирушили туди на газику і ми.

Французи, як і інші мандрівники, описуючи свої враження від країни таї, наймальовничіші сторінки присвячували любовним конкурсам. За цим звичаєм, сухої пори року, як тільки сутеніло, молодь сходилася на сільському майдані. Це були турніри красномовства і дотепів. Дівчата влаштовувалися на помості, який спеціально будували з очерету і бамбука, заввишки півтора метри. При світлі вогників вони пряли нитки на мотовилах. Внизу, на землі, сідали хлопці, і кожен по черзі імпровізуючи співав обраниці свого серця пісеньку, сентиментальну й поважну, жартівливу й злосливу чи взагалі якусь дошкульну. Дівчина платила тим самим, відповідаючи пісенькою, не менш дотепною, чутливою чи гострою. І отак, наспівуючи, обоє тішили критичних слухачів — молодих, старих і навіть дітей.

Треба мати царя в голові, щоб вийти переможцем у цьому своєрідному змаганні, подолати суперників, здобути визнання у дівчат і загальні оплески. Справу вирішували культура, жвавість розуму, поетичність, жартівливий дотеп. Це були справжні іспити, і коли юнак спритно відповідав на загадки, поставлені йому дівчиною, то діставав нагороду і право сісти на помості поруч своєї обраниці.

Ці незвичайні змагання і визнання сили розуму були, безумовно, благотворним китайським впливом. Перед тим як таї оселилися у долинах між південним Китаєм і Сіамською затокою, вони жили по сусідству з китайцями і перебували під впливом їхньої культури. А відомо, якою шаною у Китаї було оточено вчених, поетів і взагалі людей розумової праці: тут генерал завжди йшов позаду вченого, а якщо він хотів щось значити, то мусив показати себе як вояка і як учений. Світло китайської культури проникало, ясна річ, і до всіх сусідніх народів та племен.

Раніше любовні конкурси мали переважно матеріальний грунт, так само, як і звичай «робити зятя».

— Хан куонг, — пояснював Куйєн, — під час війни забули і, мабуть, не згадали б зовсім, коли б ми не дбали про розквіт гідних звичаїв та народних розваг. У Хуані оце робимо перші спроби відновити хан куонг…

— І успішно?

Куйєн на хвилинку завагався, але й оком не змигнув:

— Дуже! Люди збираються щодня. Старі, молоді…

— І молоді теж?

— Насамперед молоді, хоч для них це й новина. Старші показують їм, як відбувався хан куонг до війни, і молодим подобається…

Було ясно, що народна влада відновлювала любовні конкурси не в інтересах батьків — власників дочок, а для того, щоб показати, чи, може, навіть і нав’язати своє розуміння моральної суворості. Отож, наближаючись до Хуани, я почував себе так, ніби ми під’їжджали до якогось поля бою.

Кілька хвилин їхали тією самою дорогою, що вела до Туан Чау. Там, де невеличке джерело перетинало шлях, ми вийшли з машини, хоч жодного селища не було видно. Стежкою вздовж струмка пішли вгору і вже через кількасот кроків перед нами розляглася широка чудова рисова долина, оточена звідусіль досить стрімкими схилами.

Сонце вже спускалося до заходу, і вся долина палала чарівним полиском золота. Це фантастичне видовище змінювалося барвами троянд і міді, живиці і бурштуну. Палали жовта рисова стерня й білі кручі вапнякових гір, зелені букети дерев на високих скелястих урвищах і навіть лазурний купол неба над долиною. А те, що все це було таким золотим від сонця, робило враження непереборної усмішки, повної добрих ознак. На село Хуана, перші хати якого були за кілька десятків кроків од нас, вже падала тінь найближчої гори, але це була не зловісна тінь, бо й саме село випромінювало відблиски від протилежних, ще ясних схилів. Таким пишним світлом неба й землі вітало нас село, і ми визнали це доброю прикметою.

На жаль, люди не встигли підготуватися до обряду. І не з своєї вини. Таї ніколи не пропускають нагоди повеселитися; а тут траплялася неабияка нагода — приїхав мандрівник з далекої Польщі. Єдиною причиною того, що село не приготувалося, було обмаль часу. Селяни дізналися про новини в полі, бо саме були жнива. Щоправда, при звістці про гостей люди кинули роботу, але робили все неквапливо, а хвилини летіли.

Село чимале — кілька десятків хат — і досить заможне. В цих місцях спокійно жили колишні багатії, хоч у них і відрізали частину землі, наділивши нею бідноту. Стояла сонячна погода, відчувалося, що всі задоволені і в доброму настрої. Я не дивувався, що саме це село обрали для перших спроб любовних конкурсів. Люди, очевидно, знайшли тут таємницю щастя і мали такий вигляд, наче їм постійно хотілося посміхатися, танцювати й розважатись. Насамперед, танцювати, бо без цього не можна уявити собі молодих таї.

Перші женці й жниці вже поверталися з полів. Усі вони несли нелегкі кошики, повні рисового зерна, але, незважаючи на це, рухалися з чарівністю, яку ми бачимо у нас тільки на виставках мод. Тут ніхто нічого не виставляв, усе відбувалося з природною простотою, і все-таки була тут якась дивна святковість.

Жінки, здавалося, пливуть у легкому стриманому танці. Це були дівчата й молодиці. Довгі до кісточок, обтягнуті спідниці ще більше підкреслювали плавність їхньої ходи. Яким чудом ці селянки, що виконують тяжку роботу і в полі і дома, до похилого віку зберігають такі гнучкі стрункі талії і стільки грації в кожному русі?

Ось із хати назустріч женцям вийшла молода жінка. Вийшла? Ні, випурхнула, пересуваючись легкими плавними рухами. Хащі навколишніх гір багаті павами. Це, безумовно, у пави перейняла вона оті граціозні рухи. Жінка йшла, трохи вихиляючись і по-молодечому взявшись правою рукою в боки, а мені здавалося, що вона виконує фігури іспанського танцю, повністю перенесеного у ці азіатські краї. Але вона й не думала танцювати. Жінка просто йшла до женців і щось гукала; її танцювальні рухи були мимовільні.

— На хан куонгу бувають і танці? — спитав я.

— Ні, танці то інша річ. Прийде й до них черга, а поки що поновлюємо любовні конкурси, — пояснив Куй єн.

Коли ми приїхали, чемні жителі почали швидше збиратися, щоб встигнути засвітла сфотографуватися. Нас провели на невеличкий майдан посеред села, де стояв очеретяний поміст для хан куонгу. На цьому квадратному помості завширшки і завдовжки десять кроків могло сісти кілька десятків чоловік. На жаль, ми не застали на ньому нікого.

Стовпи, на яких стояла ця естрада, здіймалися високо над нею й були з’єднані між собою багатьма мотузками. На цих мотузках-гірляндах тріпотіли в повітрі шматки білого й червоного паперу, вирізані у формі риб. Поміст і ці оздоби дуже нагадували мені естради для наших сільських оркестрів, тільки хуанська естрада була дещо просторіша. Мої друзі пояснили, що ці шматки паперу не прикраси, а зображення духів, які опікають хан куонг.

До нас підійшов симпатичний таї у чорному береті — господар однієї з сусідніх хат — і запросив до себе на чай. У нас не було часу, і від чаю довелося відмовитися.

Наш новий знайомий користувався великою повагою в селі й симпатіями у влади: він ішов у ногу з часом, а одну з своїх дочок видав без «роблення зятя» за працівника адміністративного комітету провінції. Приймаючи мою відмову з стриманою ввічливістю, він заявив, що зажде, доки ми зробимо знімки.

Тим часом люди вже сходилися, тільки все ще мало було головних героїв хан куонгу — молоді. Це частково пояснювалося тим, що хлопці й дівчата довго працювали в полі, а потім їм треба було ще помитися. Отже, на поміст сходили самі літні жінки з кулеподібними коками на головах. Вони несли в кошиках веретена й клубки бавовни і, сідаючи на низенькі стільчики, снували нитки. Обличчя в них були невиразні, жін, ки в чорних сукнях виглядали, наче сови.

Я звернув на це увагу Тунга:

— Чому жінки такі смутні? Напевно, воліли б сидіти в своїх хатах за вечерею?

Тунг запитав про це у Куйєна, а тоді пояснив:

— Ні, товариш Куйєн ручиться, що вони не смутні. Це тільки так здається.

— А сумні обличчя?

— Товаришу, — посміхнувся Тунг як людина, що добре розуміється на цій справі, — вони просто зосереджено працюють.

Поступово майдан заповнили чоловіки, жінки, прибігли діти. Молоді все ще не було. Нарешті з’явилися дві святково вбрані козулі в білих кофтах з срібними пряжками спереду, але не» в доброму гуморі.

Щоправда, надходили й хлопці у віці, визначеному для любовних конкурсів, але ні ті, ні інші не поспішали з забавою. Та й справді, до кого ж вони залицятимуться? До літніх матрон, що сиділи на помості замість молодих дівчат? Ролі помінялися, ми ставали предметом найбільшого зацікавлення на цьому хуанському майданчику.

Сонце сідало, і тінь гори подовжувалася, вкриваючи вже навколишні рисові поля. Протилежні схили ще променіли червоним блиском сонця, але в самому селі день швидко згасав.

Конкурс підводив, бо ще, як мені пояснювали, було надто рано. Доводилося показувати щось інше. Хоч би гру на флейті, незмінному інструменті закоханих.

Флейта відіграє на Далекому Сході надзвичайно важливу роль у любовних оправах. Нею користуються тільки чоловіки, і той, хто вміє на ній добре грати, володіє жіночими серцями. Мене запевняли, ніби в м’яких, ніжних звуках флейти такі непереборні чари, що закоханий може не тільки розповісти своїй обраниці про почуття, які володіють ним, але й викликати у неї гарячі сльози та безмежну відданість йому.

— Є в Хуані відомий флейтист, — заявив Куйєн, — не одна жінка заходилася слізьми, слухаючи його гру.

Відомий флейтист уже пройшов на майдан і почав грати на флейті. Ми підійшли до нього. Це був таї не першої молодості і не дуже гарний, зате на голові носив тропічний шлем, а на руці — годинника. Музикант з великим натхненням виконував мелодію любовного закляття. Мені шепнули на вухо, що це саме те закляття, перед яким не встоїть жодне жіноче серце. З прикрістю я подумав, що на мої недосвідчені вуха це не оправляє великого враження. А втім, я напевно помилявся, бо, глянувши на Тунга, Дьєна, Хунга, Куйєна і двох чи трьох селян, — пересвідчився, що всі вони дуже зворушені.

Поряд з флейтистом сидів дідусь, який, незважаючи на свою дряхлість, приплентався на свято. До його вух, мабуть, уже не доходили спокусливі любовні звуки, але він занепокоєно стежив за моїм обличчям, щоб вичитати в ньому враження, викликане грою флейтиста. Відчуваючи натхнення музиканта і захоплення моїх друзів, я дивився на себе як на святотатця.

Випадково я поглянув убік. Що це? Недалеко стояла молода матір з немовлям на спині і теж слухала гру. Але в її очах не було побожності. Більше того, жіночка не могла стримати своєї веселості і, прикриваючи рот долонею, сміялася. До такого настрою привели її любовні закляття флейтиста!

Я подивився навколо. На майдані зібралося вже повно людей і панував» притишений гомін. Хто стояв близько, той прислухався до звуків флейти так уважно, як і мої друзі, але ті, що були позаду, взагалі не слухали, бо майже нічого й не чули. Мене вразив вигляд дванадцяти чи тринадцятирічної дівчинки, що стояла біля мене з маленьким братиком на спині. Цей підліток був, певно, єдиним слухачем, що всім серцем вбирав звуки флейти. Красиві чорні очі дівчинки були задумливі, її дитяча душа, мабуть, літала десь далеко, снуючи золоті сни кохання.

А поруч стояло ще двоє дівчат, теж дуже молоді, але не такі наївні. Видно, вони вже знали, що таке любовне закляття і як його треба розуміти. Тому обидві кипіли від незадоволення і не приховували своїх сумнівів. Якби флейтист бачив, якими красномовними гримасами одна з них висловлювала розчарування, то не витримав би і заридав.

Ні, щось тут зараз не клеїлося, конкурс не справджував надій. Флейта звучала надто фальшиво, ставало нудно. І тут господар близької садиби, на щастя, нагадав нам про чай. Його повторне запрошення ми охоче прийняли. До великої хати вели сходи, а не драбина, як до інших. На очеретяній веранді милася дочка господаря, що прийшла недавно з поля.

Настав чудовий вечір. Люди розійшлися по хатах, і Хуана повернулася до свого звичайного життя. В усьому відчувалися спокій, зичливість. І я чудово розумів мандрівників, що, пізнавши очарування таїського села, воліли надовго лишитися серед його мешканців.

Хоча любовний конкурс і не вдався, та, вирушивши присмерком у зворотну путь, я і мої друзі були у піднесеному настрої.

Але це тривало не довго. Вже на половині дороги всі заспокоїлися, затихли, повернулися до своїх офіціальних обов’язків.

Коли наближалися до Туан Чау, було вже зовсім темно, і кілька тьмяних вогників по той бік озера вказували на садибу лікарні.

— Там лікарня! — одізвався Куйєн з глибоким задоволенням.

— Так, лікарня! Чудова лікарня! — промовив чуйно Тунг.

— Лікарня — прекрасна справа! — вторив я.

— Завтра оглянемо лікарню, — почулося в темряві.