Дикі банани

ЗДІЙСНЕННЯ СЛІВ ГОРЬКОГО

З нашої бази в Лаї Чау ми виїжджали в близькі й віддалені околиці. Всюди я зустрічав нових людей, дізнавався про цікаві звичаї і повертався на наше миле узгір’я з блокнотом, повним заміток. Нишпорили ми і в самому місті, перепливали пірогою на другий берег Чорної річки і видиралися на скелястий шпиль колишньої резиденції родини Део.

З кількох будинків, що належали Део, тільки в одному містилася метеорологічна станція. Решта були занедбані. Самі стіни лишилися тут від давньої розкоші.

Доброзичливий і інтелігентний голова адміністративного комітету Лам Ксунг був нашим опікуном у дальших поїздках; він знайомив мене і з людьми, і з проблемами, що мене цікавили. Люди племені са становили в цих краях, безумовно, одну з найцікавіших проблем, і ми вирішили поїхати в їхнє село Фьєнг Дат. На жаль, це село було розташоване приблизно кілометрів за п’ятдесят від Лаї Чау в гірській глушині, і дістатися до нього було нелегко. Тому ми з дня на день відкладали цю екскурсію.

Тим часом ми побували у найближчих закутках Долини, заїхали в Муонг Тонг, де стояла рота чи дві солдатів, а оскільки начальство в тих далеких од світу горах нудьгувало, то воно зраділо нашому візиту і з щирою сердечністю частувало нас чаєм. Коли ми, розмовляючи, пили ароматний напій, командир раптом попросив мене виступити перед солдатами. Це було наче грім з чистого неба. Я здивувався, але командир не жартував. Отже, без усякої підготовки, дещо сконфужений я став перед солдатами. Поруч, як завжди, був Тунг, що перекладав мою промову з французької на в’єтнамську мову.

Про що я мав говорити? Звичайно, про недавнє Дьєн Б’єн Фу, про радість і незабутнє враження, яке ця перемога справила на всіх людей доброї волі. Переборовши перше хвилювання, я промовляв дедалі сміливіше і, очевидно, краще, бо в міру того, як Тунг перекладав, я помітив серед солдатів пожвавлення. Після мене виступив офіцер з доповіддю про міжнародне становище. Потім ми всі сфотографувалися на подвір’ї й сердечно розпрощалися.

— Ми будемо довго пам’ятати цей день! — запевняв мене командир, міцно тиснучи руку, і посміхаючись додав, що йому хочеться наказати солдатам викупати мене в річці Нам Лаї, яка протікала поблизу.

— А це навіщо? — засміявся я.

— Кажуть люди, що хто раз викупався в Нам Лаї, незабаром повернеться…

Але обійшлося без купання, і ми поїхали, глибоко переконані, що добре зробили, відвідавши цей віддалений куточок.

Щоб дістатися шляху, де стояв наш газик, треба було перейти Нам Лаї тимчасовим містком, зробленим з гнучких бамбукових дрюків. Розрахований він був на вагу тутешніх людей, що на третину легші за мене, отож уже по дорозі сюди, я побоювався, щоб цей місток не завалився. І тепер, на зворотному шляху, приятелі почали кепкувати, що місток мусить тріснути піді мною, і я за всіма правилами впаду у Нам Лаї.

Річка в тому місці була не дуже глибока, але у мене в кишенях лежали різні речі, серед них і блокнот, тому вимушене купання було ні до чого. Озброєний солідною жердиною, я переходив місток обережно, крок за кроком, наче ведмідь-канатоходець. Запопадливий Тунг побіг з фотоапаратом на берег, щоб сфотографувати катастрофу, але його сподівання були марними, йому пощастило схопити на плівку лише мій перехід та приятелів, що потішалися з мене. Між нами, звичайно, і Хунга з нерозлучним портфелем під пахвою.

А втім, забава забавою, солдати солдатами, а справа племені са дедалі більше не давала мені спокою. Я відчував подих переламних змін, виразний початок нової ери; оскільки ми не могли виїжджати з Лаї Чау на довгий час, то я, де тільки міг, збирав усякі відомості про життя цієї народності. Зрозуміло, Лам Ксунг подавав нам неоціненну допомогу, і коли в місті з’являвся який-небудь тямущий са, він одразу ж присилав його до нас із перекладачем.

Таких са в лаїчауському районі було близько тисячі. Картина жахливих злиднів і занепаду, яку я побіжно намалював після першої зустрічі з цими людьми на дорозі між Туан Чау і Туан Гіао, підтверджувалася цілком. Внаслідок багатолітньої залежності від феодалів таї плем’я са не тільки голодувало, але насамперед духовно виродилося. Люди навіть перестали мріяти про кращий побут. Вони отупіли, втратили здатність гніватися, бунтувати. Їхня усмішка і безтурботність були скоріше згодою на поразку, ніж ознакою радості.

В найурожайніші роки люди са збирали кукурудзи не більше, як на вісім місяців, а решту року голодували, їли корінці, лісові ягоди або тяжко працювали у таї на правах невільників, заробляючи лише на злиденний харч. Їхня покірність негативно позначалася на них же самих: са мали стільки заборонених духами днів, що тижнями нічого не робили саме тоді, коли треба було сіяти або рятувати жнива. З духами вони нічого не могли вдіяти, як це чудово робили вправні мео. Перемога нового ладу звільнила са від панів таї, але з-під влади огидних духів визволити їх було важче.

Вони були такі бідні, що навіть не могли купити солі і добували її з попелу бамбука. Вогонь викрешували, ударяючи залізом об камінь. Знаряддя не мали майже ніякого, не знали жодного ремесла. Ці люди були віддані на ласку інших племен. Са в усьому наслідували сусідів, у найгіршому теж, як наприклад, у «робленні зятя». Феодально-колоніальний режим не тільки нічого не робив, щоб витягти са із занепаду, а навпаки, штовхав їх до загибелі, яка чатувала на них.

Визволення країни відразу змінило умови життя са. Народна влада енергійно і розумно поспішила їм на допомогу. Звичайно, за короткий час не можна прищепити любов до праці або послабити шкідливу віру в заборонені дні і в злих духів. Але негайно було полегшено їхню долю. Хазяїв таї зобов’язали як слід оплачувати працю са, а перед новим урожаєм купувати у них за готівку лісові продукти, зокрема бамбук. В адміністративному комітеті у Лаї Чау са мали свого постійного представника Нук Ба Сена, мого доброго знайомого, який пильнував, щоб не було зловживань або якоїсь кривди.

В час мого перебування над Чорною річкою більшість поселень са одержала необхідний сільськогосподарський реманент, а в деяких селищах вже багато місяців працювали таї-інструктори, навчаючи горян господарювати на землі. Са, до яких ще недавно ставилися з презирством, почали поволі відчувати себе громадянами країни.

У горах Сіп Сонг Чо Таї клімат прохолодний. І, щоб забезпечити себе теплим одягом, народи, що тут жили — таї, мео, яо, — вирощували бавовник і займалися ткацтвом. Са теж вирощували бавовник, але не вміли його переробляти, тому приносили його до таї у Долину і вимінювали на готові тканини. Пограбовані, обдерті виходили вони після цієї комерції. Отже, для поліпшення життя слід було навчити са ткацтву. Але народна влада зіткнулася тут з несподіваними труднощами.

Ні за які скарби са не хотіли торкнутися хоча б пальцем ткацького верстата чи мотовила. Вони так боялися злих духів, що сама думка про ткацтво проймала їх панічним жахом. То була одна з найсуворіших заборон, нав’язаних їм надприродними силами.

Стародавня легенда так розповідає про цю заборону. Колись зухвала родина са навчилася від таї виробляти пряжу. Одного разу вночі сім’я вийшла на подвір’я, щоб попрацювати, але на неї напав тигр, хоча горіло вогнище, й поранив жінку й дітей. Це був тигр-демон. З того часу са заприсяглися ніколи не ткати.

Цієї присяги вони додержувалися так вірно, що, коли прийшла народна влада і таї подали їм руку допомоги, са заявили, що вони готові зробити все, тільки не торкатися ткацького верстата. Люди не хотіли гинути в пащі тигра, а коли зичливі інструктори посилено їх умовляли, чинили завзятий опір. Забобонні горяни почали підозрювати, що це замах на їхні найглибші вірування, а турботливість вчителів тлумачили по-своєму, вбачаючи в цьому підступне бажання кинути людей са на здобич злим духам і тиграм.

Тільки згодом на кожному кроці горяни, відчуваючи істотну допомогу народної влади, почали соромитися свого недовір’я до таї. А деякі, більш допитливі, частіше сходили в Долину і з радістю дізнавалися, що вони, недавні невільники, одержали привілеї, яких не мали інші. Їх звільнили від податків і примусових робіт.

Найдопитливіші са почали тепер дещо інакше думати про себе і своє плем’я. Це було щось подібне до зародку громадської думки. Несміливо народжувалося в них досі не знане, а саме — почуття власної гідності і сором за свою відсталість. ЦІ люди походили з села Фьєнг Дат. Вагаючись, вони погодилися, щоб у їхніх хатах встановили ткацькі верстати.

Коли інші родини довідалися про таку богохульну зухвалість, то втекли в пущі, а деякі прокляли їх за те, що вони накликають на плем’я нещастя. Перше мотовило захурчало в Фьєнг Дат — і нічого не трапилося. З тремтінням наближалася дружина одного з сміливців до верстата, але грім не вдарив. Інша не хотіла бути боягузкою і доторкнулася до ткацького верстата. Тигр не вистрибнув з гущавини.

Са пригнали легковажних шаленців і почали ждати, коли спаде на них помста злих духів. А тим часом перший, виготовлений за допомогою інструктора шматок сукна пробуджував подив і тривогу — ніхто не наважувався надіти його на тіло. Сукно продали в Долині в державній крамниці за добрий казанець рису. Рис з’їли, і ніхто не отруївся.

Противники запевняли, що святотатців кара не мине, і якщо не їх самих, то дістане їхніх дітей, але вони вже не могли нічого вдіяти. З віддалених районів приходили до Фьєнг Дат цікаві люди. Вони приглядалися до мотовила і верстата, обводили здивованим поглядом сусідні хащі, чи не з’явиться тигр, і поверталися додому вражені. Отак ламке мотовило набирало непереборної сили тарана, що розбивав страшний мур і прокладав шлях першим променям світла до хат людей са. «Людина — це звучить гордо!» — прекрасне гасло. У Лаї Чау, в глухих закутках, за горами, за лісами благородні й сміливі носії влади здійснювали слова Горького з таким розмахом і в такий спосіб, що навіть завзяті вороги цього ладу змушені були ставитися з повагою до їхніх справ. Тут, на цьому краю світу, нові форми ставлення людини до людини добре приживались і повертали людську гідність затурканим дикунам, що були приречені на загибель. Дружня рука направляє їх до великого кола цивілізованих людей.