НОВИЙ РІК У МЕО


Цього ранку сніданок готував Данг, а Хон і я носили хмиз для багаття. Данг обіцяв, що за дві години ми дістанемося до маленького села На Хам, де святкують Новий рік, і там наїмося досхочу… Тому він не радив зараз багато їсти й запікав тільки п’ятнадцятифунтовий шматок мундчака, який ми, до речі, вмить ум’яли.

Потім осідлали і нав’ючили коней, але перед тим як вирушити, Данг кинув на землю роги. Задоволений, він звернув нашу увагу на те, як вони впали: обидва однаково, плоско на поверхню дороги. Добра прикмета!

День видався чудовий. На небі ні хмаринки. Туман, крізь який ми пробивалися вчора вранці, лишився далеко позаду, немов в іншому світі. Він, як прикордонна стіна, відділяв нас від долин з їхнім своєрідним кліматом, людьми, племенами. Дивовижно прозоре повітря ніби вкривало гори якоюсь незвичайною оболонкою, і здавалося, що ми подорожуємо розлогими просторами чужої планети. Ми їхали узбіччями недалеко від вершин. Блакитне небо здавалося неприродно близьким.

Верхні частини гірських схилів і вершини були голі, а низовини й яри вкриті густою рослинністю. На лісових масивах ми незабаром побачили невеличкі поля, а на них кукурудзяну стерню. Це свідчило про те, що близько люди. Потім проминули поля маків. Добування опіуму з маківок і годівля свиней становить головне заняття мео.

Село На Хам не схоже на наші села. Хати тут стоять далеко одна від одної і розкидані по схилах на багато кілометрів навколо. Біля однієї хати ми помітили натовп і повернули туди.

Новий рік! Це велике свято в усіх народів Далекого Сходу. У мео немає більшого свята, і тому Новий рік майже в кожній сім’ї відзначають від листопада до лютого, залежно від того, як і коли хто закінчить збирання врожаю. Коли ми приїхали, кукурудзу вже зібрали, а нову роботу ще не розпочинали, і ці два-три тижні перерви мео розважалися й бенкетували.

Ми наблизилися до людей; впізнавши Данга, вони дуже зраділи. Ті, що були в хаті, виходили і вітали нас, вимахуючи руками, тримаючи їх долонями догори. На одному пагорбі молодь грала в м’яча, який був зшитий з різнобарвного шмаття. На жаль, я не міг ближче придивитися до цієї розваги, бо, тільки ми злізли з коней, нас гостинно запросили до хати.

Стара й занедбана хата здавалося ось-ось розвалиться: цього ранку тут зарізали величезного кабана і тепер прямо в хаті його ошпарювали окропом.

Господар посадив нас на долівці біля низького столу, на який поставили кілька величезних полумисків з різними стравами, а переді мною навіть фарфорову тарілку: полумиски і тарілки, безперечно, були символом заможності. Принесли рис, смажену печінку, варені легені, свинячу грудинку, багато зеленої городини й сире січене м’ясо — біфштекс по-татарськи. Ця страва не мала нічого спільного з справжнім біфштексом, бо коли я поклав до рота трохи м’яса, то мій язик аж задерев’янів, так вона була наперчена. Я негайно прополоскав рот кукурудзяною горілкою, яку передбачливо приготували для мене в бамбуковому келеху, але виявилося, що хрін од редьки не солодший: горілка мала принаймні сімдесят градусів і диявольськи пекла у роті. Інші страви були, на щастя, кращими, а городина з кислуватим присмаком — просто чудова.

Коли ми вже попоїли, до хати наче бомба влетів сяючий хлопчисько, щось радісно вигукуючи. Всі підвелися і з веселим гомоном вискочили на подвір’я, а Данг значуще кивнув мені головою. Перед хатою весела компанія зупинилася і стала прислухатися: з сусідньої гори, де стояла хата іншого мео, виразно долинуло кувікання свині. Незважаючи на велику відстань, чути було добре, бо на нашому узгір’ї враз припинився будь-який рух. Усі нерухомо слухали небесні звуки, а потім веселість охопила всю юрбу. Люди сміялися, жартували, кидали дотепи; одним словом, вони раділи наступному бенкету у сусіда.

Мене дуже зацікавили розваги молоді, і я попросив Данга, щоб він пішов зі мною. Недалеко від хати маленькі шибеники крутили дзиги, так само, як роблять це їхні ровесники у нас. Я зауважив, що дзигу запускали двоє, один за одним. Данг пояснив мені, в чому полягає гра. Треба, щоб дзига другого гравця крутячись торкнулася й перевернула дзигу першого.

— Яку ж нагороду дістане переможець? — спитав я.

Мео на хвилинку задумався.

— Ніякої нагороди, — відповів він. — Мабуть, просто задоволення, насолоду од виграшу, і нічого більше…

Це була вражаюча риса дітлахів, і безкорислива пристрасть малюків якось своєрідно поєднувалася з незвичайними властивостями людей мео.

За двісті кроків юнаки й дівчата грали в м’яча. Ця гра так само, як і крутіння дзиги, належала виключно до новорічних розваг. Дівчата стояли навпроти хлопців на відстані двадцяти кроків. Хлопці були зодягнені звичайно: в темні короткі каптаники і широкі штани; в той час дівчата вбралися святково: їхні ліфи і довгі фартухи виблискували темно-синім атласом. Барвисті шарфи, пов’язані кілька разів навколо талії, підтримували ці фартухи. На голові у дівчат були різноколірні хустки або темні завої, кокетливо обв’язані світлими стрічками, а на шиї багато срібного намиста.

Гра в м’яча тривала від світанку до ночі безперервно протягом багатьох днів на тій же самій галявині. Сюди сходилася молодь не лише одного села, а й з навколишніх сіл. Це було дивне, дуже дивне залицяння.

Залицяння німе. Годинами хлопець і дівчина невтомно кидали один одному м’яча, не промовивши жодного слова і майже ніколи не змінюючи поважного, зосередженого виразу обличчя. Тільки іноді дівчина мугикала собі під ніс пісеньку, мов тихесеньке закляття. Це були перші кроки зближення між молодими, відзначене у мео, як я вже казав, нечуваною несміливістю. Молодь уміє порозумітися за допомогою звуків флейти чи листя і в киданні м’яча вона теж має широкий словник ніжних звірень. Мовою м’ячів молодь може висловити все, що їй потрібно. Ніжні запитання й відповіді, освідчення в коханні і сцени ревнощів, зневагу, презирство чи сердечне зацікавлення, — все це можна виразити киданням м’яча.

Ми підійшли до гравців і придивлялися до них добру чверть години. Нічого особливого я не помітив. Більше того, я б сказав, що то був точний механізм машини, яка весь час оберталася в бездумному колі. Десятки, сотні разів те ж саме. Тільки два чи три рази мені пощастило помітити, як одна дівчина кинула м’яча іншому юнакові, але, коли той відкинув його, вона знову повернулася до свого партнера.

До нас підійшов Хон.

— Така ж гра, — сказав він, — є і в нас, і в усіх таї. Вона зветься кон.



Це правда — таї теж кидають м’яч, але в них це весела розвага з видачею фантів тому, хто не встигне схопити м’яча, тоді як у мео це було обрядом.

Я спитав Данга, чи можна й мені трохи погратися м’ячем. Почувши це, він щось сказав гравцям, а мені запропонував зайняти місце одного з юнаків. Його партнерка ні на хвилинку не завагалася, навіть не моргнула, вона почала кидати м’яч мені. Я вдало справлявся з грою. Та під час п’ятого кидка дівчина скерувала м’яч дещо вбік, де стояв інший гравець. Я налетів на хлопця і не впіймав м’яча, який, на мій сором, відскочив од землі. Я хутко зловив його і почав шпурляти далі. Але під час п’ятого кидка сталося те саме, тільки м’яч пішов уже за моєю спиною, я знову наштовхнувся на гравця й промахнувся. Коли цей випадок повторився втретє, я визнав себе переможеним. Сміючись і жартома сварячись на дівчину пальцем, я покинув коло гравців. Веселість молоді на хвилинку змінила хід гри, але тільки на хвилинку; потім одразу ж обличчя згасли, рухи ввійшли до звичного ритму, і все пішло усталеним порядком. Усталеним з давніх-давен.

У житті мео виняткову роль, значно більшу, ніж у сусідніх племен, відігравали невидимі сили. З усіма духами вони були запанібрата. Люди мео, на противагу китайцям, не визнавали ліків, незважаючи на те, що їхні ліси мали безліч лікарських рослин. Всі хвороби мео перемагали виключно за допомогою магічних заклинань чаклунів і силою духів. Як не дивно, а мео менш страждали від епідемій, ніж таї; зичливим духам, безумовно, полегшував завдання свіжий, холодний клімат піднебесної країни.

Я з подивом пересвідчився, що мео, такі залежні на кожному кроці від духів, власне, мало боялися їх. Боги не були для них такими страшними, як мстивий Ієгова для євреїв чи кривавий Уітцілопочтл для ацтеків Можливо, вроджена добродушність і безстрашна вдача мео тримали духів у шорах, в межах (певної пристойності.

Біля хати кілька чоловіків, літніх і молодих, стріляли з самострілів по цілі. Хоча мео виготовляли для себе рушниці-кремнівки і з часів війни ховали в своїх хатах не одну сучасну гвинтівку, але кожен з них мав також і самостріли. Зараз вони стріляли з самострілів середніх розмірів у маленький клаптик паперу і за тридцять кроків ніколи не промазували. Стріли з важкого твердого дерева обтесані, наче дротик, без вістря. Це — самостріли для птахів. Мене запевняли, що вони на відстані тридцяти кроків пробивали голуба навиліт. Всі гірські народи Далекого Сходу користувалися такими самострілами.

Близько першої години пополудні ми почали збиратися в дорогу. Гостинний господар і старшини, що прийшли з інших схилів, намагалися затримати нас, запевняючи, що свинини й іншої їжі вистачить ще на багато днів, — але ми не піддалися спокусам, а Данг пояснив, що небіжчик в Та Чуонг нетерпляче жде.

— Небіжчик ще не смердить, почекає! — заспокоювали нас. — Отже, ви маєте час!

— Напевно, вже смердить! — ввічливо заперечував Данг, і вони кінець кінцем зважили, правда трохи засмучені й здивовані, що ми так легко відмовляємося від нагоди попоїсти досхочу.


Загрузка...