Дохристиянські вірування українського народу

1. Наші початкові вірування

Досліджуючи сьогочасні позахристиянські вірування українського народу, ми бачимо, що вони дуже широкі й вироблені в певну систему. Проте які б широкі не були ці вірування, ми відразу помічаємо, що це тільки порозрізнювані уривки з вірувань первісних, а їх давньої повної системи встановити тепер нема вже можливости. Історичний джерельний матеріял, який маємо, невеликий, а головно — неповний, і він часто не дає змоги говорити про чисто українські вірування, — він свідчить взагалі про первісну слов'янську віру, без застосування її до одного якогось народу.

Слов'янський народ у своїх віруваннях багато одержав іще з доби індоєвропейської, коли він жив більш-менш спільним життям зо всіма іншими народами, а про це виразно свідчить те, що в народніх віруваннях індоєвропейських народів іще й тепер чимало спільного. Ще більше спільного в первісній вірі народів слов'янських, і тому виділити з нього чисто українські вірування часто нема змоги. І взагалі треба підкреслити, що досліджувати стародавні вірування, розвій чисто духового життя, тепер, по тисячі минулих роках, дуже трудно, в порівнянні, скажемо, з дослідом стародавнього релігійного культу (обрядів), що дається нам значно легше.

Первісна людина широкими очима дивилася на все своє довкілля,[1] на все те, що її оточувало, від чого залежало все її життя, і що було сильнішим від неї. Кругом у природі були живі духи, що панували над певними своїми ділянками. А природу первісна людина знала досконало, — ліси, поля, річки, звірів, птахів, дерева, зілля і т. ін.

І легко поставали думки, як зробити так, щоб це сильніше не було на шкоду мені, як жити з ним у повній згоді. Це все, сильніше за людину, згодом стало мститися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні лояльні стосунки. Це й був уже зародок первісної релігії. Слово Релігія, religio — зв'язок, звичайно, з божеством, від лат. religere — зв'язувати; Віра — це вже система вірувань, система зв'язків людей з божеством.

Очевидно, ми мали дохристиянську релігію, як мали її й інші народи. І зовсім правильно проф. О. Потебня твердив: «Занадто рано поховали в нас слов'янську мітологію: порівняння імен грецьких з санскритськими показує, що вже перед розділом греків і індусів була розвинена релігія. Було б дивно, коли б слов'яни її не мали. Замовчування в наших літописців та інших, або поверхові згадування народніх вірувань пояснюються зневажливим відношенням монахів до цих вірувань. З відсутности даних не можна робити тільки негативні висновки. Адже, коли б не заховалось «Слово о полку Ігореві», можливо, що хтось би вивів з того, ніби в слов'ян не було народньої поезії».[2]

Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, — з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм господарським побутом, — це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зо своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі з своїм довкіллям за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, — до сонця, води, землі, дерев, і т. ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя були нерозірвально пов'язані сотнями ниток.

Давня віра була вірою анімістичною (лат. animus — душа, живе), цебто людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля.

По цьому людина стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною (гр. antropos — людина). Оці три елементи: анімітизм — оживлення, анімізм — одухотворення й антропоморфізм — очоловічення, — становлять основу давнішнього дохристиянського вірування, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін., — усе це живе, має свою душу, чоловіковидне.

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко просяк навіть розвій нашої мови, в якій позостався аж до сьогодні. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світило, і сотні інших, — усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ми тепер не віримо в їхній реальний зміст, а сприймаємо тільки як свій словарний фразеологічний трафарет.

Звичайно, для первісної людини ці вирази були зв'язані з його віруваннями, більше того — постали з них.[3] Анімізм і антропоморфізм — це основні риси дохристиянського вірування: усе кругом живе, як і люди, усе народжується й помирає. Риси ці пережили довгі століття, і живі в нас іще й тепер у наших піснях, казках, загадках, приказках, у мові тощо. У народніх творах небесні світила, дерева, рослини, квіти, річки, звірі, каміння, вітри і т. ін., — усе було живе й очоловічене, і дохристиянській людині це не була проста метафора, як це сприймаємо тепер, — це була для неї релігійна правда.

Для прикладу згадаймо наше «Слово о полку Ігореві», пам'ятку 1187-го року, з якого бачимо, що світогляд його автора був чисто анімістичний, — уся природа в «Слові» жива, горю людини тут співчувають і квітки, і дерева, і птахи, і людина тут говорить з природою, як з живою істотою, пор. плач — голосіння Ярославни.

Ось трохи виписок із «Слова»: «Стязі глаголять… Солнце ему тьмою путь заступило, ночь, стогнучи ему грозою, птиць убудила. Свист звірин воста близь»… Коли русичі були побиті, то «Туга ізійшла по Русской Землі. Ничить трава жалощами, а древо з Тугою к землі приклонилось».

Так само, коли року 1093-го втопився в річці Стугні юнак князь Ростислав, а мати голосила по синові, то «униша (засмутилися) цвіти жалобою, і дерево ся з Тугою к землі приклонилося»… «Донець рече: Княже Ігорю… Ігор рече: О Донче!»… «Дон тя, княже, кличет, ь і зоветь князі на побіду». «Кричать теліги вполуночі, мов, — лебеді розпуджені». Ігореві, коли він утікав з полону, «дятли тектом путь к ріці кажуть». Як бачимо, природа жива і в повному контакті з людиною.

Найрізніші уосіблення й одухотворення широко відомі в нашій (та й світовій) поетичній мові, — тут уся природа жива, і в цілому світі ще й тепер це вважається найвищим поетичним стилем. Звідки це постало? Безумовно, це йде з дохристиянських часів, чого доказом служить «Слово» 1187-го року, написане таким власне стилем. І цікаво, що всім такий стиль подобається, і всі його добре розуміють і відчувають серцем, як сон літньої ночі…

Дохристиянська наша релігія — це звичайна релігія кожного первісного народу. Таку природну господарську релігію ми бачимо не тільки в себе, але і в інших народів усього світу, бо однакові умовини життя викликують і однакові вірування. Під словом «вірування» я розумію їх усіх разом, цілий комплекс їх, а не тільки самі вірування про богів (стисла релігія).

Старі вірування були істотні для людини, охоплювали все її життя, і такими позосталися й далі, і при Християнстві, загубивши тільки старих богів, та й то не всіх. Зводити дохристиянські вірування до самого тільки фольклору, календаря, медицини, до самої етнографії, як це в нас часто робили й роблять, ніяк не можна, бо реальні факти говорять про зовсім інше: дохристиянські вірування були й позосталися, як істотні вірування. Старі вірування, крім цього, часто перетворювалися в найрізніші повір'я, міти та в легенди, але все в такі, в яких ці вірування виходять занадто видними. Взагалі, маємо багато різних стародавніх оповідань, які просто вияснюють довколишний світ і всі природні явища.

Звичайно, стародавня поганська віра не мала якоїсь послідовної глибокої системи, не мала якихсь своїх непохитних догматів, а тому з бігом часу легко змінювалася, як змінювалася й географічне, по різних місцевостях. Але головне в ній трималося незмінно: природа жива, нею керують різні боги, що шкодять або допомагають людині, але шкідливих богів можна вмилостивити.

Ця давня дохристиянська віра звичайно зветьтя поганством. Слово «поганий» латинське (paganus), спочатку визначало тільки мешканець паґа — pagus, села, «селянин». Бо Християнство ширилося найперше по великих містах, а села, паґи, позоставалися при своїй старій вірі, тому скоро слово «селяинин — ралашій» стало одночасно визначати й неохрещеного, цебто нехристиянина, а ще пізніше — кепський, недобрий. Слово «поганин», «поганий» часто вживається вже в наших найперших писаних пам'ятках XI віку, і завжди визначає нехристиянина, нехриста, якої б віри він не був. У «Слові о полку Ігореві» 1187-го року поганами звуться тільки половці, плем'я нехрещене, і слово це стосується до них з погордою. Значення «поганий» як нехристиянин постало дуже рано, десь іще за імператора римського Констанція (337–361), і вжите вже в акті 368 року.[4] Кожен не грек чи не римлянин, що говорив іншою мовою, звався варваром; наше старе язичник; а що варвари звичайно були не охрещені, тому скоро «язичник» стало визначати нехристиянина. Значно пізніше постало в нас іще слово «невір а», — хто не вірує в правдивого Бога, нехристиянин зокрема, бусурман (татарин) чи бузувір.

В Іпатієвому Літопису «поганська Русь» (ст. 34 під 995 р.) — це Русь неохрещена.

Давня віра в слов'ян не встигла розвинутися в закінчену повну систему, бо прийшло Християнство й спинило цей розвій, хоч відразу й не вбило його. Ось тому ми звичайно бачимо в усьому тільки більші чи менші уривки стародавніх вірувань, а не розвинену релігійну систему.

Давні Літописи показують нам, що слов'янські племена, наші предки, не були однаковими, щодо своєї культури, а це значить, мали деякі різниці і в своїх віруваннях. Звичайно, головне в вірі всіх слов'ян, — анімітизм, анімізм та антропоморфізм, — було спільне й однакове, але речі другорядні, а також обряди, могли бути й трохи відмінними, чому й божества їх часом різнилися й мали інше ім'я. Народні вірування все розвивалися в міру розвитку народньої культури, у міру розвитку суспільних та господарських форм життя, але головна основа віри, — природопоклонство, позоставалася, як підвалина, як догмат її.

Як свідчить наш Початковий Літопис, різні племена наших предків жили трохи відмінним життям. Поляни були «кроткі й тихі», мали установлений шлюб, забороняли братися з кровною ріднею (ексогамія). Навпаки, деревляни «живяху звірьским образом, живущи скотьски, і убиваху друг друга, ядуще все нечисто, і браченья в них не биша, но умикаху у води дівица» (за Іпат. Літоп. ст. 7). Так само було і в радимичів, сіверян, в'ятичів, а жінок вони мали й по кільки. Поляни були вже землероби, а інші жили ще вловами, бортництвом (бджільництвом), звіроловством, риболовством і т. ін. Тому й релігійні вірування різних слов'янських племен не були цілком однакові, — у полян, скажемо, вони були значно більше розвинені й чеснотні, як у народів лісових.

Перше віра була в конкретні предмети, — це конкретний антропоморфізм, а пізніш розвинулася й віра в саму ідею цих предметів, в їх духа. Звичайно, поділити дохристиянські вірування нашого народу на якісь точні часові доби майже неможливо, бо підставового для цього матеріялу не маємо.

Але все вказує, що об'єктом релігійного пошанування в нас, як і в слов'ян взагалі, було все сильніше від людини в довкільній природі, все, від чого людина залежала в своєму щоденному житті, а найперше в житті господарському: небесні світила, цебто сонце, місяць і зорі, природні стихії: вогонь, вода, земля, повітря, а також світи рослинний, звіринний, мінеральний і ін.

Наш Початковий Літопис часто подає про поганське життя наших предків. Напр.: Князь Володимир запровадив у Києві ідолів, «і оскверняху Землю требами, і осквернися требами Земля Русская» (Іпат. Літ. під 980 р. ст. 52). В І Новгородському Літописові, в оповіданні про Кия, Щека й Хорива, про полян подається: «Бяху же погане, жруще (приносячи жертви) озером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), якоже прочии погани». Те саме подає і Лаврентіїв Літопис під 986 роком: «По дьяволю наученю ови рощениєм, кладязем і рікам жряху».

Наші давні пам'ятки нерідко вказують, чому саме поклонялися слов'янські племена взагалі, або й ми. Так, письменник другої половини ХІІ-го віку Єпископ Кирило Турівський (і по 1182 р.) у своїй проповіді на Фомину неділю радіє, що його вірні по прийнятті Християнства не будуть уже звати богами «стихіа, ні солнце, ні огнь, ні істочници, ні древеса», — це перераховання того, чому за його часу ще поклонялись. В апокрифічному творі «Хожденіє Богородици по мукам» XII віку читаємо, що в пеклі на першому місці мучаться безбожники, що не вірували в правдивого Бога, а те, що нам Бог «на роботу сотворив, то они все боги прозваша: солнце і місяць, землю і воду, звірі і гади». Давнє Слово Св. Кирила «О злых духах», список XV віку, подає: «Не нарицайте себі бога на землі, ні в ріках, ні в студенцах (криницях), ні в птицах, ні на воздусі, ні в солнці, ні в луні (місяці), ні в камені».

Цікаво, що навіть у XVI віці, року 1534-го Архиєпископ Новгородський Макарій пише до царя Івана Грозного, що його паства «обичая держахуся от древних прародителей. Суть же скверниє молбища їх ліс, і каменіє, і ріки, і блата, істочники, і гори, і холми, сонце, і місяц, і звізди, і озера, і просто ріщи — всей тварі поклоняхуся, яко Богу, і чтяху, і жертву приношаху кровную бісом: воли, овци, і всяк скот, птиц».[5] Не наше життя він описує, але певне трохи близьке й нам.

Аналіз сучасних простонародних вірувань показує, що багато з того, що було вдавнину, позосталося й тепер, при Християнстві, тільки підчищене ним. Ці давні вірування були для людини її філософською системою, і давали їй можливість розуміти довкільний світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духа.

На саму істоту поганства вже вдавнину було два головних погляди. За одним поглядом божки — це біси, і це диявол нахиляє людей до поганства. А коли божки — то біси, то невільно навіть імен їх згадувати, бо так навчало Святе Письмо: «Не згадуйте ймення їхніх богів» (Іс. Нав. 23. 7), «Я їхніх імен не носитиму в устах своїх» (Пс. 15. 4). Ось через це наші книжники спочатку вперто замовчували імена наших дохристиянських божків, і взагалі нічого докладніше про них не писали. «Слова» (проповіді) не раз твердять, що про поганство «ерам» і говорити.[6] Акад. А. Шахматов твердить, що в нашому найдавнішому Літопису спочатку не було імен давніх божків, — їх названо пізніше,[7] коли з ними розпочалася вже сильніша боротьба.

Другий погляд на поганство зовсім інший. Божки — це тільки ідоли, це ніщо (пор. 1 Кор. 10. 19), а саме поганство люди виявляють у тому, що вірять у природу, в саму твар (твориво), а не в Творця, і служать цій тварі (пор. Рим. 1. 21–32). І так навчали й Отці Церкви. Правда, обидва ці головні погляди на поганство взяті з Святого Письма. При цьому другому погляді можна вже було називати божків по іменах.

А що робити з ідолами та взагалі з поганством, наші давні книжники добре знали, бо Книга Повторення Закону виразно навчала про це: «Жертівники їхні порозбивайте, а їхні стовпи поламайте, святі дерева їхні постинайте, а бовванів їхніх попаліте в вогні» (7. 5, 12. 2–3). Так, власне, й робили в нас зараз по прийнятті Християнства.

У «Слові о полку Ігореві» 1187-го року проведений ще один погляд на наших давніх божків: це не біси, не ідоли, але наші предки, люди — їхні онуки: «Погибашеть жизнь Дажьбожа внука», «Встала Обида в силах Дажьбожа внука», «Бояне, Велесов внуче». Це для нас дуже важливе: давні боги не біси, і злилися вже з нами, як наші предки. Взагалі, в «Слові» ані єдиним слівцем не ображено наших стародавніх вірувань, хоч автор його був християнин.

2. Небесні світила

Первісна людина рано зрозуміла, що сонце було головним двигуном і джерелом усього життя на землі, — воно давало тепло й світло, а без сонця на землю приходить ніч та зима, а з ними й смерть. Людина й природа всім своїм життям залежать від сонця, — без нього нема на землі життя. Ось чому в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожується, пізніше перетворюється в окремого бога.[8]

Так само обожувалося сонце і в нас, про що свідчать наші стародавні пам'ятки. Єпископ XII в. Кирило Турївський, радіючи, у своєму Слові про поширення Християнства, додає: «Уже бо не нарекуться богом стихіа, ні солнце, ні огнь». Як саме звалося в нас божество сонця, встановити трудно, бо по різних місцях воно звалося не однаково. В Іпатієвому Літопису під 1114 р. читаємо: «Солнце царь, сьш Сварогов, єже єсть Дажьбог», а інші пам'ятки богом сонця звуть Сварога. Але окремого, міцно усталеного бога з сонця в нас проте не створено, бо взагалі був перерваний розвій слов'янської мітології.

В «Слові о полку Ігореві» 1187-го року княгиня Ярославна зве сонце «Господином», власне Господом. Воно може й дошкульно нашкодити людині своїм сильним вогненним промінням; так, Ярославна промовляє до нього, як до бога: «Чему, Господине, простре горячю лучю (проміння) на лади вої, в полі безводні жаждею їм лучі (луці, луки) сопряже, тугою їм тули затче?»

В українській народній поезії звичайно вживається ще й тепер: сонце святе, чисте, сонце Боже, сонце праведне. В одній пісні співається: «І к сонечку промовляє: поможи, боже, чоловіку!» (Метлинський, 57), так ніби сонце зветься богом. У Чубинського І ст. 93: «Сонечко ясне, ти святе, ти прекрасне». Сонце — це око Боже, або вид Божий. Щоб удався коровай, співають, щоб він був як Бог милий, як день білий, як яснеє сонечко!

У коляді за столом сидять три товариші: ясний місячник, світлеє сонечко, сам Бог Небесний. Отже сонце все ставиться поруч із Богом.

Здавна всі шанують сонце. Нечуй-Левицький подає: Жінка каже: «Не свічу волосом проти праведного сонця» (т. І. ст. 471, «Рус. письм».). Так і в Церкві жінки стоять з покритою головою, не світять волосом перед Богом.

Є відомості, що вдавнину сонцю приносили й жертви, напр. кур.

На ніч сонце йде спочивати й кладеться в море, звідки встає вранці викупане й свіже, така думка спершу постала, звичайно, в якогось приморського народу, а звідти поширилася й по інших народах. В гірських околицях вірили, що сонце кладеться на ніч за гори.

Злі сили, демони, нападають на сонце, і закривають, а то частинно й поїдають його. Про таке власне вірування згадує вже Іпатіїв Літопис під 1065 роком (ст. 116): «Солнце премінися, не бисть світло, но аки місяць бисть, его же невігласи глаголють: снідаєму сущю»; те саме й під 1115 роком. Ось тому з найдавнішого часу з а т ь м а вважалася вісником недоброго, ознакою незабарних нещасть, як це бачимо в «Слові» 1187-го року. В Іпатієвому Літопису під 1185-м роком описано, що коли князь Ігор побачив 1-го травня затьму сонця, то запитався своїх бояр та дружини: «Что єсть знаменіє се?» І рекоша мужі: «Княже, се єсть не на добро знаменіє се». Те саме подане і в Літопису Лаврентієвому, з додатком: «Страшно бі видіти человіком знаменьє Божьє». Про напад злих сил на сонце свідчить і тепер наша приказка: Зима літо з'їдає, хоч перед ним утікає (Плавюк, 138).

Знамення чи явища (дива) на небі дивували ввесь народ, тому Літописці так часто говорять про них. Ось іще приклади з Іпатієвого Літопису. «Знаменья бивають каже літописець (1102 р.) ово же на добро, ово же на зло». «В се же літо (1091) бисть знаменьє в сонці: погибе, мало ся єго остав се же літо земля стукну, мнозі слишаша… В се же літо волхв явися у Ростові і погибе» (ст. 150).

Року 1161 було явище (диво) на місяці: «сему же рекоша старші людиє: се благо єсть сіяково (таке) знаменне, се преобразуєть княжу смерть, еже і бисть» (ст. 354)… «Бисть знаменьє в солнці, проявляше Святополчю смерть» (ст. 198). Багатоописано в Літопису різних знаменій, і все не на добро.

Часто буває й затьма сонця чи місяця, так само не на добро. Під 1105 р. подається, що «явися звізда з хвостом» (ст. 186). Затьма місяця в жидів завжди звіщає нещастя, твердить Талмуд (Сука 29а). Бож місяць — основа жидівського календаря. Така затьма все вказує долю Ізраїля.

Збірник XVIII ст. подає (л. 676), що «Бог воздвизає звізду камизу (комету) на воздусі» тоді, коли «царство має перемінитися на запущення, або явиться рать злопогубная, або буде щось люте».

Сонце в народа святе, праведне, і так його звуть і старші наші письменники, напр. Т. Шевченко, П. Куліш і ін. Великий князь Володимир Мономах (1054) у своїй «Науці дітям» навчає: «Щоб не застало вас сонце в постелі. Віддавши ранішню Похвалу Богові, а потім сходячому сонцеві, й побачивши сонце, прославте Бога з радістю!»

Як показує листування Кирила з Нифонтом другої половини XII віку, у нас померлих ховали до заходу сонця, щоб померлий і в останнє бачив сонце.

Так само й зорі святі та праведні. Зорі — це віконця до Неба («Лісова пісня»). П. Куліш у «Чорній Раді» 1857 р. подає: «Зорі — то людськії душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на Небі Анголи… Як же часом покотиться по Небу й погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшу душу» (ст. 129). «Віз — чумацька щаслива зоря» (ст. 129). Він же пише: «На Небесах сияють вічно Божі мислі зорі» (IV. 187).

«Зорі — то Янголи дивляться. У кожного є свій Янгол: то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж, як зірочка покотиться, то душа переставиться», так подає Панас Мирний в «Хіба ревуть воли»… (ст. 24, Львів). П. Куліш у «Чорній Раді» подає (ст. 128 129), чого на місяці видно плями: «То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменував на місяці той гріх своєю рукою: Дивіться, каже, люди добрі: так як сей Каїн до віку вічного нестиме на плечах братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до Суду, тяжкий гріх свій». Про це подає й Т. Шевченко в «Назарі Стодолі»: На місяці брат брата на вилах держить (1949 р., ст. 515).

Гулак-Артемовський пише (ст. 426, Львів):

Пішов татусь в той край гожий, Де місяць і сонце З світлиць Божих на світ Божий Дивляться в віконце.

«Під тихими вербами» Б. Грінченка 1907 року: «Зіньку, чи правда, що на місяці брат брата на вилах держить?» (Твори, вид. 1961 р., т. II ст. 346).

І взагалі, в народніх обрядах скрізь бачимо остатки солярного (соняшного) світогляду, і стародавні вірування в небесні світила. В наших казках нерідко виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер і ін.

Усі небесні світила, — це одна родина: сонце — жінка, місяць — чоловік, молодий, а зорі — то дітки, як то співається в наших колядках.

У стародавній Молитві на Хрещення читаємо (Требник): «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах». Небо не одне, а багато їх, напр. Іоаникій Галятовський твердить, що є 11 Неб («Ключ Розуміння» 1663 р. ст. 2226).

Місяць скрізь шанувався, бож це нічне Боже око. І навіть і тепер, хто побачить його вперше (новика), той конче мусить перехреститися, щоб щастило ввесь місяць. А хто побачить новика з лівої руки, та ще з порожніми кишенями, тому не поведеться, і треба вміючи відплюватися. Гори й долини, які бачимо на місяці, з найдавнішого часу породили багато різних легенд, з них у нас найчастіша: це побилися два брати, й один тримає другого на вилах (Чубинський, І. 7), або це Каїн Авеля забив.

Деннйця чи порання зоря та зоря вечерова, це сонцеві сестри красуні. А з о р і — це сонцеві та місяцеві діти, або пізніше — Божі очі. Кожна людина має на Небі свою зірку, і коли вона народжується, Бог її запалює, а коли вмирає, з Неба котиться й зірка її. Молошний шлях — це чумацький шлях, дорога на Крим і далі на Єрусалим.

Вдавнину були різні курси космографії, науки про світ, що залюбки читалися в середні віки, вони й сіяли всякі легендарні знання про небесні світила. Так само й ворожбитська книга Громник подавала різні гадання й по сонцю, напр.: «Якщо в листопаду померкне (затьмариться) сонце, будуть біди і багато повстань, і містами руїна».

Усі наші давні свята мали соняшний характер, були так чи йнакще пов'язані з сонцем, чому й врочисто святкувалися. В ніч на Івана Купайла (з 23 на 24 червня), в інших місцях на Великдень, сонце, сходячи, грає: то опускається за обрій, то знову підіймається, «жениться й танцює», кажуть в народі.

В святковому ритуалі було багато соняшних емблем. Можливо, що цим є й т. зв. «калата», яку хапають хлопці й дівчата на Андрея. Білий кінь завжди був емблемою сонця, що біжить по Небу, чому шанування його позостається й до сьогодні. Яйце — джерело зародження, як і сонце, чому воно з глибокої давнини стало емблемою сонця й шанувалося. Великоднє червоне яйце (крашанка) набуло особливо великої пошани, ним «котилися» й гуляли «навбитки», проти чого сильно виступала Церква ще в XVIІ-му віці. При гаданнях і заговорах часто вживається яйця, як речі ритуальної: ним викочують хворобу, пристріт чи вроки (наврочене).

Коли сонце заходило, його провожали сумом і страхом, чи воно ж напевно ще вийде; захід став недобрим місцем, місцем вічної темряви й адом. Навпаки, місце, звідки вранці виходило сонце, схід — це блаженна сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло. Це Рай, це Ірій. Тут, на Сході, живуть»! померлі, рахмани чи брамани. Хто молиться богам, має молитися на Схід, а особливо вранці, бо ранішнє сонце, добре викупане й виспане, завжди милостиве, і Схід — сторона землі, де сонце сходить, цебто, де починається життя. Бог-сонце був у глибокій пошані, — на Схід усі народи молились. Пошану Сходу ще з глибокої давнини прийняла Християнська Церква. Святий Отець і Учитель Церкви Василій Великий (329–378), доводячи необхідність Передання, коли про що не свідчить Св. Писання, уже писав про Схід: «У Молитві треба звертатися на Схід, — яке Писання навчило нас про це?». Ось тому Схід сильно поважається в Церкві віддавна.

Треба дбати, щоб сходяче сонце не застало нас сплячими. Князь Володимир Мономах (і 1125 р.) навчає своїх дітей: «Солнцю восходящю, і узрівше солнце, і прославити Бога с радостью, і рече: Просвіти очі мої, Христе Боже, і дал мі єси світ Твой красний».[9] Звичайно, тут уже старе з новим.

Арабський письменник X віку Масуді описує якогось поганського храма, і каже, що в ньому в стелі була дірка, щоб бачити перші проміння сходячого сонця. Різні заговори, заклинання й молитви звичайно проказували, звернені обличчям на Схід. І тепер Храми в нас будуть Вівтарем неодмінно на Схід, і моляться так само на Схід, але вже з іншим поясненням: до Єрусалиму, до Христа. Коли моляться на дворі, й е сонце, то звертаються до нього, бо воно святе. Як сонце сходить, гуцули й тепер радісно вітають його: здіймають шапку, звертаються на Схід і низько вклоняються.

Хреститися на схід сонця міцно увійшло в вірування багатьох народів. Напр.: «Перехрестився на схід сонця» (І. Багряний: «Тигролови» І. 157). «Ізольда обернула обличчя на схід і помолилась Богу» («Тристан і Ізольда», переклад М. Рильського, ст. 140). «Чинячи Намаз (Молитву), татари обличчям повертаються на схід (Н. Рибак: Переяславська Рада, ст. 227, вид. 1948 р.).

Старовірський Збірник XVIII ст. (з моєї бібліотеки) на л. 46 подає: «Аще ли чернець на востокь помочится — (йому кара) поклоновъ 300 і 6, дней і нощей». Це подається як Правило 7-ме Анкирського Собора 314–315 років, але в офіційному Збірникові цього Правила нема.

В весільному ритуалі сонце й тепер грає помітну ролю, бо й сам цей обряд тісно зв'язаний з соняшним культом. У весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок, а фігурками сонця й місяця, «шишками», оздоблюють коровай. Молода, запрошуючи гостей на весілля, йде «посолонь», в напрямі сонця (пор. обходження Церкви також «посолонь», по сонцю, як було вдавнину). Можливо, що й персні в весільному обряді зв'язані з сонцем, — синонім тепла та плодовитости, а не фаллічности, як дехто вияснює (Вовк: Студії, 269). Так само в весільному ритуалі шанується й місяця: місяць і вечерова зоря — це символ молодого та молодої.

Вдавнину сонцеві приносили жертву, про що розповім далі, ст. 161–172.

Комети завжди віщують нещастя, і люди боялися їх з найдавнішого часу, про що в Літописах маємо багато записів. Так, Іпатіїв Літопис під 1265 р. розповідає: «Явися звізда на востоці хвостатая, образом страшним, іспущающе от себе лучі великі. От видіння же сед звізди страх обья вся чоловіки і ужасть. Хитреці же, смотрівше, тако рекоша: Мятежь велик будеть в земли. Но Бог спасе Своєю Волею, і не бисть ничтоже».

Так само й криваві зорі — лиховісна ознака, як про це свідчить «Слово о полку Ігореві». В Іпатієвому Літопису під 1102 р. читаємо: «Бисть пламеньє на Небеси, місяця генваря 29, — аки пожарная зоря, і бисть тако світ всю нощь, аки от луни полни сзітящеся».

По небесних світилах часто гадали, і взагалі вони реагують на події на землі; пор. у «Слові о полку Ігореві»: «Другого дня вельми рано кривавії зорі світ повідають».

Сонце — святе й праведне, тому не можна дразнити його злими подіями. І нечиста сила діє звичайно вночі, коли нема сонця. Сонце не терпить крови, і карає вбивця, коли він проллє кров на його виду. Взагалі сонце не повинно бачити крови: «Людська крівця не водиця, розливати не годиться», — каже приповідка.

У нас є багато стародавніх легендарних оповідань, що невинно пролита кров, та ще за сонця, кличе собі в свідки щобудь, те, що було під час убивства, і забиті виявляють про злочин цими речами. Напр. часті оповідання про чудесну дудку з калини, що виросла на могилі забитого й видає вбивця; це світовий мотив. Рудченко наводить казку І ч. 79, де за свідка стає перекотиполе, і Квітка-Ос-нов'яненко обробив це в новелу «Перекотиполе». Часом невинно вбиті дають знати при допомозі своїх речей, позоставлених удома: вони міняються, або покриваються кров'ю.

Із усіх чотирьох сторін землі найбільше шанується Схід, — сторона де сонце сходить, сторона, куди всі моляться.

Про небесні світила в українській фразеології позосталося багато антропоморфічного, а це вказує на наші стародавні вірування, напр.: сонце сходить, народився місяць, дивляться зорі й т. ін.

3. Вогонь

Сонце — то тепло й світло, а його проміння вогненні, цебто вогонь походить від сонця. Силу вогню люди пізнали дуже рано, і рано його обожили, зробивши другим сином Сварбга. Вогонь, вірили, був виявом соняшного бога на землі, послом Неба на землю. У деяких народів вогонь став окремим, ясно означеним богом, але в нас він таким не став, хоч стародавні пам'ятки часом звуть його Сварбжичем, цебто сином бога Неба Сварбга.

Різні старші повір'я, а то й пам'ятки, ясно вказують, що і в нас вогонь обожувався й його шанували, як бога. Арабський письменник X віку Ібн-Даста оповідає, що слов'яни були вогнепоклонниками, бо поклонялися вогню. Кирило Турівський в XII віці, як я вище подав, пише, що з прийняттям Християнства вірні не будуть уже звати вогонь богом.

В «Слові Христолюбця» XI віку читаємо про наших предків, що вони «і вогневі моляться, зовуще єго Сварожичем, моляться вогневі под овином» (клунею).[10]

Домове вогнище, «очаг», береже щастя дому і всіх його членів, чому воно сильно шанувалося (пор. пенатів у римлян). В кінці земля згорить у вогні, і тоді буде кінець світові.

Не вільно плювати на вогонь, бо він Святий, а то на язиці висипле «вогник». У гуцулів іще й тепер говориться: «Огонь Святий мститься, як го не шінуїм». Вогонь Святий, Божий, праведний, тому вдавнину ним робився різний Суд Божий, що перейшло й до християнських часів, і було поширене за середніх віків, бо вірили, що невинний не згорить на вогні. Звичайно підозрілу людину кидали в вогонь, вірячи, що вогонь невинного не спалить. Це був «Суд Божий». Таке уживання вогню відоме й тепер у весільному ритуалі: на Волині, коли молода йде до Церкви на Вінчання, вона переходить через вогонь; і вогонь спалить Дівчину, якщо вона вже втратила дівоцтво й обманює молодого (Вовк: Студії, ст. 283). Звідси й наша приповідка: На злодію шапка горить.

При вогні не прийнято говорити непристойного, бо вогонь Святий. Не прийнято вимітати піч нечистим віником. Запалюючи вогонь у печі, господиня хрестить його й ставить горщик води, — жертва вогню. Як засвітять лямпу — хрестяться всі.

Блискавка — це небесний вогонь, що його посилає бог чи то на кару людям, чи на відігнання злих сил, тому не можна гасити пожару від неї, хіба тільки… молоком. Вогонь своєю силою рівняється з блискавкою: як ця проганяє злих духів, так проганяє їх і домашнє вогнище, очаг. Взагалі, вогонь Святий, — зужиті освячені речі тепер кидаються або в воду, або в вогонь; напр. шкаралущу від великодніх крашанок можна палити в вогні, або кидати в річку. Так робили вдавнину й зо старими церковними книгами й речами, Церковним Посудом.

Грім, посланець Неба й вогню, має цілющу силу, тому як весною вперше гримить, треба спиною обпертися об дерево чи об що інше, і спина не болітиме до нового грому в наступному році. Ібн-Фад-лам свідчить, що слов'яни удар грому вважали за Суд Божий.

Коли Християнство заступило поганство, почитання вогню проте позосталося аж до нашого часу. Ще й сьогодні простолюддя хреститься при запалюванні ввечері лямпи чи взагалі світла, а грамотні ще й проказують: «Слава Тобі, показавшому нам Світ!» Вогонь має й благодійну силу, — Йорданською свічкою підсмалюють волосся дітям, щоб були розумні, щасливі й не страхітливі. Взагалі, первісне пошанування вогню перейшло й на церковні свічки, напр. страсна або громнична (Стрітенська) свічка боронить від грому й подає здоров'я.

Вогонь частий ще й тепер у ритуальних наших обрядах, і має в них велику очищальну силу, чому через нього скакали в Купайлову ніч. Вогні Великого Четверга та Великодньої ночі — це очищення землі від нечисти. В Святу ніч під Великдень у нас часто кладуть великі вогні кругом Церкви, чим займаються головно парубки й нестарі чоловіки, — це очищення Громади від злого.

В весільному ритуалі вогонь і тепер частий, як очищальна сила. Коли молоду привозять до молодого, то її й увесь її поїзд переводять через вогонь, щоб очистити всіх, що приходять до іншого роду.

Обох молодих на дорозі переводять через вогонь, а без цього молода ще не жінка, бо «не обсмалена». По першій шлюбній ночі відбувається обряд «смалити молоду»: жінки за селом кладуть вогонь і скачуть через нього з молодою.

Особливо велику силу має живий вогонь, цебто добутий через тертя дерева об дерево.

Вогонь був і символом плодючости, чому на весіллі вживаються свічки.

Відомі в нас і Прометеївські легенди, цебто оповідання, як уперше постав вогонь на землі. В одному стародавньому апокрифі читаємо: «Како огнь зачася? — Архангел Михаїл зазже огнь от зіница Господня, і снесе на землю».[11] Так Прометея народня фантазія переробила в Архагола Михаїла.

А народня легенда розповідає таке. Одного разу «розклав чорт велике багаття. Побачивши це, Бог послав до нього Архангела Гавриїла, щоб він добув вогню. Заговорюючи чорта, Гавриїл всадив у вогонь кінця своєї залізної палиці. Коли палиця розжеврілась, Архангел відійшов, але чорт зрозумів, у чому річ, і кинувся його здоганяти, і вже був мало не здогнав. Тоді Бог сказав Гавриїлові: «Кинь палицю». Архангел кинув, палиця вдарилася об камінь, і з нього посипалися іскри. Так перейшов вогонь до каменю, і люди навчилися здобувати його звідти, вдаряючи об камінь залізом».

Протилежно вогню в народньому віруванні є й Мороз, — це старезний дід, що все морозить своїм подихом. Він дуже лютий на тих, хто не кличе його на кутю в Святий Вечір, у вечір під Різдво, і виморожує їм збіжжя на полі. Щоб того не сталося, на кутю (різдвяний вечір) завжди кличуть: «Діду Морозе, діду Морозе, — йди до нас куті їсти!»

4. Земля

Земля — наша мати, вона родить нам усе, що потрібне для життя, тому й шанування й обожування її (напр. у греків Гея) пішло з дуже давнього часу. Але в слов'ян земля окремою персоніфікованою богинею не стала, хоч і надзвичайно поважалася.

Невільно без потреби бити києм по землі, бо їй болить, і це гріх. На Духів день земля іменинниця, і не можна тоді нічого на ній робити, напр. кія стромляти в землю, бо їй болить. В нашому Іпатієвому Літописові під 986 р. читаємо: «Аще ли земля єсть мати, почто плюєте на матерь свою?» Вираз «мати сира земля» широко скрізь відомий. Уже Іван Золотоустий IV в. зве землю матір'ю.

Землі треба конче давати спокій, і встановлено, що від Введення до Благовіщення — Свято землі: в ці дні Бог її благословляє, і вона будиться зо свого зимового сну, і будиться все, що в землі: жаби, гади й ін. По Благовіщенні вільно вже поратись біля землі. «Держімося землі, бо земля держить нас», — це стародавня наша приповідка, відколи людина осіла на землі.

Земля здавна має в нас епітети шани: Божа, праведна, Свята. Наші єретики, т. зв. стригбльники (стрижії), в XIV віці навчали, щоб люди каялися Святій землі, а не Священикові. Земля буває найвірнішим свідком, тому в Україні ще й тепер при найвищій клятві, на доказ правди, їдять землю або цілують її: земля Свята, і не подарує тому, хто не дотримає слова. Тому й примівка часта: Хоч ти землю їж, не повірю!

В разі кривди, земля може розступитися й поглинути злого чи грішника, як поглинула вона Корея, Дафана й Авірона (Числа 16. 31–33). Ще й тепер у нас звичайне прокляття: «Бодай тебе земляпоглинула!». Великого грішника по смерті Свята земля може й не прийняти, і той тиняється по землі неприкаяний (непокаяний), а бувши похований — не згниє. Звідси пішло й прокляття: «Бодай тебе Свята земля не прийняла!»

Земля, за народнім віруванням, покоїться на водах океану. Це стародавнє вірування ще юдейське, — в Псалтирі читаємо 24. 2: «Заклав Бог землю на морях, і на річках її встановив».

Пор. Молитва на Хрещення в Требнику: «Ти простерл єси Небо яко кожу, Ти утвердил єси землю на водах».

Уся наша космогонія прийшла до нас головно від греків, і вся переповнена легендами. «Шостоднів» Василія Великого (| 379 р.), коментар на шість день творення світу, повен легенд та чуд. Так само і візантійський письменник VI віку, родом з Олександрії, чернець Косма Індикоплевст у своїй «Християнській Топографи» писав, що світ чотиро-кутний і плоский, подібний до кімнати, в якій звід— Небеса. Землю зо всіх сторін оточує океан, а по тому боці жили наші Праотці до потопу. Сонце — це розтоплений круг, що постав з небуття четвертого дня світотвору, і він освічує світ удень, а місяць уночі. Заходячи, сонце ховається на заході за грушковату гору.[12]

Отож, за народніми віруваннями, земля покоїться на водах океану, на трьох китах; коли ці кити рухаються, буває землетрус. В стародавній пам'ятці: «Бесіда трьох Святителів» читаємо, що земля пливає по великому морю, а тримається на 3 китах великих і на 30 малих; ці останні закривають 30 морських віконець, а кругом моря стоять залізні стовпи.[13]

В оповіданні Мефодія Патарського про Ноя всесвітній потоп пояснюється так: «Повелі Бог в морі зо китом от'іти от міст своїх, і поїде вода в си оконци (морські) на землю.[14] В «Повість града Ієрусалима» читаємо: «А рибам мать — кит риба великая. Как та риба кит взиграється і поідет во глубину морскую, тогда будет світу преставленіє».[15]

Цікаво, що відгомін цього маємо і в Требнику, в «Молитві о храмині»: «Ти єси поставивий Небо, яко камару (комору, кімнату), трясий поднебесную от основаній, столпи же єя неподвижні».

Взагалі народ наш мав свою космогонію, просту й ясну, яка на все давала йому задовольняючу відповідь. Коли Бог захотів створити землю, то злетів з Сатанаїлом над море й послав його принести піску зо дна найглибшого океану. Той приніс, але накрав і собі повного рота піску. І де Бог сівнув піском, там виростала рівна земля. Стала вона рости і в роті Сатанаїла. І каже Бог: «Плюй, Сатанаїле!» І став Сатанаїл плювати й харкати, і де він плюнув, там поставали гори, а де харкнув — скелі.[16] Така сама легенда є й у болгарів, і не виключено, що вона поширилася від маніхеїв-богомилів.

Про це саме є й стародавня лемківська космогонічна колядка: Коли не било знащада світа, Тогда не било Неба, ні землі, Ано лем било синєє море, А серед моря зелений явір. На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати: То спустімося на дно моря, Та дістанемо дрібного піску, — Дрібний пісочок посіємо ми, Та нам ся стане чорна землиця. Та дістанемо золотий камінь, — Золотий камінь посіємо ми, Та нам ся стане ясне Небонько, Ясне Небонько, світле соненько, Світле соненько, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, дрібні звіздочки.[17]

На горах та холмах любили міститися боги, — тут їм приносили жертви, і ставили їхні боввани (ідоли), як то робив князь Володимир у Києві. В одному Слові Єпископ Кирило Турівський, письменник другої половини XII віку, розповідає, що зцілений Христом говорить жидам: «Чи ли на високия холми хощете м'я повести, іде же ви своя діти бісом закаласте?»

Людина бачила, що камінь мав велику силу, вагу й твердість, і тому він здавна став фетишем, предметом поклоніння. Звідси поставали камінні баби, в чудодійну силу яких вірили. На горах бували камінні вибоїни, а в них збиралася вода, дощова чи джерельна, і ця вода вважалася особливо цілющою. Земля багата (пор. приказку: «Будь багатий, як земля»), І не тільки тим, що родиться на ній, але й тим, що в ній в глибині переховується.

Але земельні скарби пильно охоронюються зміями та всякою нечистою силою, тому приступ до них дається не кожному, а тільки відунам. Праві да, в ніч під Купайла цвіте папороть, і хто дістане його цвіт, тому він розкриває земельні скарби. Закопані в землі скарби легче даються відшукати і в час від Великодня до Вшестя (Вознесення), — іншого часу їх не відшукати.

Свята земля, Святе й усе те, що вона родить. Всяка їжа в Україні сильно поважається й зветься Даром Божим, а як Дар Божий, мусить шануватися. Найбільша клятва, як подано вище, — це клятва землею: при клятві землю цілують або їдять її. Пор, у Куліша IV. 285: «Аж землі сирої ззів, що матір спалить». У Нечуя-Левицького І. 471 («Рус. Письм», Львів): «Я готова заприсягтись і землі ззісти». О. Кобилянська подає: «Крові невинного земля до себе ніколи не приймає» («Земля» 286).

В повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко оповідає: «Можна так ізробити: застукати його десь самого, і бити, аж поки заприсягнеться й землі з'їсть, що поступиться тією десятиною. Тоді вже гаразд буде: раз, боятиметься, щоб знову не бито, а друге: як заприсягнеться землі з'їсти, то такої присяги ніхто не зламає». 405. «Заприсягнеться перед Іконою і святою землею!» 408. «Тю на вас, дядьку! Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись?» (щоб ви повірили). 355.

У повісті «Під тихими вербами» 1901 р. Борис Грінченко так описує землю за народніми звичаями: «Земля жива, — вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде… А як якого, то й з ями викине мертвого. Яклюди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається. Гнівається того, що її не шанують. Вона — наша мати, вона — свята! її цілувати треба, кланяючись… А в нас що роблять? — Не то дитина дурна, а й здоровий лобуряка сяде та й давай кийком гатити по ній»…

«Або, колись було, молодиця, як несе обід орачам, то вбереться, як на Великдень: візьме плахту гарну, розпустить намітку довгу, бо так треба до землі йти. От вона й родила і на вгороді, і на полі. А тепер іде молодиця — прости Господи — як та росомаха: у самому очіпку, ще й начоси повипускає, а замість плахти — задріпана спідниця. Ну, хіба ж це шана землі? Ну, вона Свята, й гнівається… (Б. Грінченко, т. II ст. 335–336, 1963 р.).

Є багато оповідань про всякі дорогоцінні каміння, а деякі з них і чудодійні. Напр. славний проповідник XVII в. Іоаникій Ґалятовський у своєму «Ключі Розуміння» 1659 р. л. 495 подає: «Ґаґаток (цебто янтар чи бурштин) боронить от ужа, бо єго уж боїться, і утікаєт от него.»

Земля Свята, і не терпить пролиття крови, особливо невинної (Пс. 105. 38), що буде пімщено (Буття 9. 6). Пролиту на землю кров треба зараз же засипати землею (Лев. 17. 13, Втор. 12. 16, 24), щоб не побачило її сонце.

За народніми повір'ями землетруси віщують нещастя. Так, Іпатіїв Літопис під 1295-им роком розповідає: «Потрясеся земля по всей области Києвьской і по Києву: Церкви каменния і деревяния колебахуся, і всі людиє, видяще, от страха не можаху стояти: овиі падаху ниций, інші же трепетаху. І молвяхуть друг ко другу: Сиі знамення не на добро бивають, но на падениє многим, і на кровопролитьє, і на мятежь мног в Руской Землі. Єже і сбисться».

5. Вода

Первісна людина рано запримітила, що вода приносить йому й природі велике добро, бо оживлює землю й робить її плодючою. Ось тому здавна вода була обожувана, як сонцева сестра. Вода має велику силу (пор. приказку; «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!»), яку виявляє особливо весною, в пору розтавання снігів, коли вона все рве на своєму шляху, а вдавнину води взагалі було більше, як тепер.

Як окрема стихія, плодюча й родюча, вода була скрізь обожувана, як море, озеро, річка, копанка, джерело, криничка, колодязь і т. ін., — у нас це звалося й «дунаєм», бо «дунай» — вода взагалі, пор. перське сИшпі, йоп — річка. У «Слові о полку Ігоревім» слово дунай — це річка взагалі, вода: «На дунаї Ярославнин голос слишиться», «Дівиці поють на дунаї».[18]

Вода була вже з початку світу. В одній космогонічній колядці розповідається:

Що ж нам було з світа початку? Не було нічого, — одна водонька.[19]

А в заклятті говориться: «Водичко, найстарша царичко».[20] Якраз посеред землі, десь в Єрусалимі, знаходиться «пуп (центр) землі», і з нього випливають усі річки та моря, і вертаються туди ж.

Ось тому вода сильно шанується, вона Свята, і в неї в жодному разі не можна плювати чи спорожнюватись. Старші люди завжди п'ють воду з непокритою головою, а перед питтям перехрестяться.

В народньому світогляді вода одухотворюється, і ми кажемо: Дощ іде (а не падає), що знаходимо вже в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Іти дождю стрілами». Тут же описується, що річки каламутно течуть, співчуваючи горю русичів.

Земна вода поєднана з небесною, тому, умилостивляючи земну, будемо мати й небесну, цебто дощ, а звідси — пошана воді спасає від посухи, звідси й Молебні над криницями чи річками в час посухи.

Як свідчать пам'ятки, у слов'ян широко відоме було водопоклонство, і вони вклонялися й приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям, потокам, джерелам і т. ін. В «Слові о полку Ігоревім» річки Дін, Дінець, Дніпро, Стугна уосібнені, як живі істоти. Вода очищує людину від гріхів, тому жиди, за приписами Старого Заповіту, моляться над річкою в новолуння, щоб скинути в воду свої гріхи, й потопити в ній навіки.

Візантійський історик X віку Лев Диякон розповідає, що воїни нашого князя Святослава (і 972 р.), поховавши забитих, кидали в Дунай, як жертву воді, півнів і немовлят. Початковий Літопис (І. 263) навіть про полян розповідає: «Бяху же тогда поганії, жруще (приносячи жертву) єзером, і кладезем, і рощенієм (рослинам), яко же і прочії поганії». Церковний Устав кн. Володимира згадує про тих, що моляться біля води. Митрополит Київський Іоан II (1077–1089) осуджує тих, що «жруть (приносять жертву) бісом, і болотом, і колодязем».[21] Давня вставка до Бесіди Григорія Богослова «про біду міста» в пам'ятці XI віку: «Ов требу сотвори на студенці, дожда іски от него, забив, яко Бог з Небесе дождь даєть, ов ріку богиню нарицаєть».[22] Навіть, за пізнішого часу, в XVII віці, відомий повстанець

Степан Разин (ї 1671 р.), приніс жертву воді, кинувши в Волгу свою полюбовницю, перську полонену княжну.[23]

Деякі дослідники в тому факті, що в цілющі кринички кидають гроші, вбачають відгомін давнішніх жертов воді.[24]

Жива вода — це вода джерельна, що такою часто зветься і в Старому Заповіті; вона була особливо цілюща, і сильно шанувалася в усіх індоєвропейських народів. Хто нап'ється правдивої живої води, той набуває собі великої сили, а коли був недужий, зцілювався. Таку воду пили, купалися в ній, або окроплювалися нею. Ці ж вірування були поширені й серед нашого народу.

Вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, — додає сил, або, навпаки, відбирає їх. Це часте в казках, де герої набувають собі надлюдської сили, окропившися живущою чи цілющою водою. Коли мертвого окропити цією водою, він оживає. Але добути такої води завжди трудно, бо її ревно стереже лютий змій.

«Коли в море впустити християнської крови з мизинного пальця, воно заспокоїться» (Куліш IV. 134). Купання на очищення відоме по всьому світові (пор. купання жінок у Кордові в р. Гвадалквівірі на заході сонця по «Анґелюсі», див. Меріме: «Кармен» 17).

У народньому світогляді вода високо Свята. Борис Грінченко в «Під тихими вербами» 1901-го року подає: «Водо-водичко Святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в моїй хаті попідземній? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить»… 375.

Вода особливо цілюща, коли вона «не почата», чиста, або з місця, де сходяться три річки. Так само вода з трьох або семи криниць надто сильна, і вживається в наших ритуальних обрядах.

До нашого часу збереглося й дохристиянське «освячення» води. Береться вода звідти, де сходяться три річки, і цю воду проливають через полум'я в підставлену миску. Так «освячується» вода звечора під Введення, і вона має велику цілющу силу на хвороби та вроки.

Вода з Святої річки Йордану завжди цілюща. Ще паломник Данило (чернігівець) десь у 1106–1108 роках писав: «Не наскучить пити воду Йорданську Святу, і здорова вода та, хто її п'є, не болить від неї, ні пакости череву».[25] Ця Йорданська вода в пляшечках широко ходила по Україні. За її прикладом і наша посвячена йорданська вода свята й цілюща, і нею окроплюють хати, худобу, обійстя, город, пасіку й т. ін.

Роса на здоров'я. Вона завжди цілюща, особливо на Юр'я (див. далі розділ VII). В нашому Требнику в Молитві на Благословення церковних свічок читаємо: «Росу Благодаті ізливий», цебто роса пов'язується з Благодаттю Божою. Плодючість роси передається в нашій приповідці: Діти, — то божа роса, а також: Дай, боже, з роси й з води.

Хмари вважаються джерелом плодючої сили, тому так само були рано обожені. Походять вони з Неба, це збірник небесних вод, воздушний океан. Воду з річок подає до Неба великий смок, веселка чи райдуга (в Рай дуга): вода йде в хмари, а звідти падає дощем. У хмарах часто живуть і злі істоти, що намагаються закривати сонце, щоб не світило. Але Перун проганяє їх своїми стрілами. Часом хмари символізують вороже військо, напр. У «Слові о полку Ігореві»: Чорні хмари йдуть з моря.

У Біблії Бог часто являється в Хмарах, і часом слово «Хмари» вказує, що в них є Бог.

Дощу давній мітології пояснюється, як наслідок єднання Неба з землею, а тому й тепер дощ у день шлюбу — добра ознака, що подружжя буде щасливе й плодюче. Це повір'я розповсюджене й по Европі.[26] Злі особи, особливо відьми, можуть легко зробити, щоб дощ не йшов. Град насилають так само злі істоти. Різні обливання водою, — це й виклик дощу, як закляття.

Набував собі шанування й всякий інший плин. Слина походить з нутра людини, дуже плодюча й має чародійну силу, ставши взагалі символом родючого й очищального дощу, або закляттям. Як дощ прочищує Небо, так слина (плювання) очищує від усього злого, чому ворожбити при своїх заговорах широко користуються нею, як ритуальною. Плювати треба три рази, коли хтось хоче відрбчи-тися, охоронитися від впливу злого духа. Замість плювати можна три рази стукнути пальцем об щось дерев'яне, — зла сила тоді не пошкодить. Коли зла людина хоче наврочити або пристріти, то проти цього треба вміючи поплювати ліворуч, і чари не візьмуть. Мужеське сім'я було символом плодючости, тому почиталося, а навіть пилося.[27] В Початковому Літопису під 986 роком розповідається про болгар — магометан: «Сі бо омивають оходи своя, поливавшеся водою, і в рот вливають і по браді мажються. Такоже і жени їх творять ту же скверну і іно пуще, — от совокупления мужьска і женьска вкушають». Вода, якою омито дітородного члена, має чудодійну силу; пор. в Питаннях Кирика XII віку: «А се єсть у жен: аще не возлюбять їх мужі, то омивають тіло своє водою, і ту воду дають мужем».[28]

В воді повно небезпеки від нечистої сили, тому без потреби не можна лізти до неї; це було причиною, чому старші люди взагалі купалися неохоче. В воді живе водяний, а то й водянйця^і їм треба годити, щоб не^робили шкоди. Пізніш болота заселилися чортами. Вода має своїх, власних богинь у великому числі — русалок. Мельник, що живе біля води, мусить уміти поводитися з усією водяною силою й догоджати їй, інакше вона буде йому сильно шкодити. Пізніш млин взагалі був заселений нечистою силою, а мельник став ворожбитом. Кожен зо страхом проходить уночі біля млина.

Вода Свята, чиста, і має велику цілющу силу. Усе Святе чи освячене палять або кидають у воду, коли воно застаріється або непотрібне, напр. шкаралущу від великодніх крашанок. Стаючи цілющою, вода сильно допомагає людині в хворобах, має магічну силу, і це вірування йде з найдавніших часів. Коли хто помре, на вікні ставиться шклянка води, щоб душа могла омитися й чистою прийти до Бога. Як Свята, вода часто вживалася при Суді Божому. Божий Суд водою був різний; відьом, скажемо кидали в воду: коли вона справді відьма, то втоне, а коли невинна, не потоне.

Ще й досі в нас широко знані стародавні приказки: «Правда в воді не тоне й на огні не горить», «Я виведу тебе на чисту воду», — залишки ще з часів, коли були Суди божі (і Божі) водою.

Очищальну й цілющу силу, як і вода, здавна мають і с л ь 6 з й, — в них найсильніше очищуються провини людини. Плакати за свої провини — це дуже стара загальнолюдська звичка.

Вода Свята, плодюча й цілюща. Заговори над водою, як і Молитва, дуже помічні. Ще й тепер, коли в селі близько пожар, то перед хату виноситься застелений стіл, а на нього ставиться Свята вода, — вода помічна проти вогню.

Вода — символ розмноження й парування, і таким уживається в наших ритуальних обрядах. Шлюби в слов'ян часто бралися над водою. І взагалі парування відбувалося при воді; тут молоді познавалися, як то бачимо ще в Біблії (Буття 29. 10–11). Умичку молодої в нас робили при воді. Кладка через річку ще й тепер щасливе місце для пізнавання молодих; пор. приповідку: «Стою на кладці, а мила на гадці». Пор. оповідання О. Кобилянської «Через кладку». Умитися молодим обом разом, — це символ побратися. Ось тому на святі Йордану парубки й дівки вмивають одне одного, бо Йорданська вода звідна, й як умиються, то й поберуться. Позостало-) ся це й у ритуалі весілля: по коморі молоді йдуть на річку вмиватися, і вмивають одне одного; або відбувається ритуальне вмивання при криниці. Коли молода входить до нового двору, ЇЇ кроплять водою.

Вода мала магічну силу особливо під час загальних Свят, коли вона надто очищальна, плодюча й цілюща. Обряди купання, обливання, збирання роси й т. ін. дуже старі й різноманітні. Взагалі вода омиває людину від зла. Особливо в великій шані була вода самородних джерел («жива вода»), самородних криничок і потоків (див. ст. 42)..

Християнство спочатку сильно боролося з цим шануванням води, але не змогло його перемогти, і вкінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками й т. ін., і власне тут часто появляються чудотворні Ікони. Хресні ходи до таких капличок особливо популярні в нас в Україні.

На Святах сонця шанувалася й вода, і це перейшло й до Християнства. На Святі народження сонця (пізніше Різдво) вода мала цілющу силу, і охочі в ній купалися, що робиться на Водохреща (на Йордані) й тепер. Богоявленська вода взагалі дуже цілюща, — нею окроплюють усі домові будинки і всю домову худобу, бо ця вода береже від злих сил. Цю воду зберігають звичайно круглий рік, аж до нової.

В Требнику Митрополита Петра Могили 1646-го року, в Чині Великого Освячення води на Богоявлення (6 січня) Священик вичитує велику й дуже стару освящальну Молитву Св. Софронія, Патріярха Єрусалимського (641 або 644 р.), (подаю витяги в українському перекладі): «Сьогодні Благодать Пресвятого Духа в Виді Голубиному на води зійшла, сьогодні Хмари пускають з Небес дощ Правди для людства, сьогодні йорданські води перетворюються на цілющі. Господнім Пришестям сьогодні все створене напоюється таємними струмками, сьогодні людські гріхи Йорданськими водами омиваються, сьогодні вода, що за Мойсея була людям гірка, перетворюється в солодку Господнім Пришестям».

На закінченні, тричі дмухнувши на воду, Священик просить Господа: «Вчини Йорданську воду

джерелом нетління, Даром Освячення, відпустом гріхів, зціленням недугів, на демонів згубною, для супротивних сил неприступною, ангольської сили наповненою. Щоб усі, що черпають її й причащаються, мали її на очищення душ і тілес, на зцілення пристрастей, на Освячення домів, і на всяку користь вибраною». Як бачимо в цій стародавній грецькій Богоявленській Молитві подано всі стародавні народні вірування про воду.

В ніч на Йордана, або в ніч під Новий рік, вода по всіх річках рівно-опівночі перетворюється в вино; пор. у вищеподаній Молитві: «Сьогодні гірка вода перетворюється в солодку». На Юрія дуже цілюща роса, чому люди росяться нею, і виганяють на неї й свою худобу, а пастуха обливають водою.

Обливання водою на Свята здавна відоме; у нас це «обливаний понеділок», — на Світлому тижні молодь обливає один одного, особливо дівчат, коли вертаються з Церкви; правда, цей звичай, «обливаний понеділок», позостався ще тільки в Західній Україні. Про це обливання свідчать у XVII віці докладно: Густинський Літопис, Боплан в «Опису України» 1650 р., Архимандрит. Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель у своєму творі «Синопсис» (коротка історія) 1674 р. й інші. В деяких місцевостях обливають тих, хто проспав Великодню Утреню.

Проти цього обливання московський цар Петро І видав був 17 квітня 1721-го року наказа, забороняв його Духовний Регламент, але це нічого не помогло, — обливання таки позосталося й до сьогодні, більше в Україні Західній, а в Східній мало знане. У деяких місцях особливо намагаються облити Священика. Див. далі розділ IX ст. 288–289.

На Купайла так само купаються, а вогонь кладуть так, щоб, перескочивши через нього, попасти

просто в воду, бо вона на Купайла сильно цілюща.

Вода має також і віщу силу, і по ній і на ній гадають, особливо на Святах. Дівчата дивляться в воду й можуть побачити свого судженого. Ввечері на Купайла пускали вінки на воду, й куди вінок попливе, в ту сторону дівчина вийде заміж; коли ж не попливе — заміж не піде; а коли вінок потоне, дівчина того року помре.

Християнство взяло воду під велику свою опіку, — бо шанування її було ще до нього, — навіть воду домову з колодязя. В Требнику маємо аж три Чини відносно колодязя: 1. Чин Благословення новаго кладязя, 2. Чин о копанії кладязя й 3. Молитва над кладязем новим, в яких проситься Господа: «Отжени (від води колодязя) всякую сопротивную дітель (дію), і дійство діаволє, і всім приємлющим і піющим от нея, і миющимся єю даждь бути во здравіє, і изміненіє всякія страсти і недуга, і во ісціленіє всякія болізні».

Вода в Старому Заповіті мала велику ролю, і такою перейшла й до Завіту Нового, і Богоявленська вода вживається для Освячення всього оскверненого, бо нечиста сила сильно боїться власне освяченої води; пор. приповідки: Боїться, як лорт свяченої води, Не боїться чорт кадила, але кропила, й т. ін.

З глибокої давнини по Церквах в новомісяччя, на початку нового місяця служився Чин Малого Освячення води. У православних греків цей Чин позостався й досі, а в нас його нема.[29]

6. Повітря

Остання стихія, повітря викликало увагу первісної людини тільки своїм відступленням від звичайного свого стану. Вітер звертав на себе завжди велику увагу, особливо людей приморських, впливав на життя людини, чому й постало в нас навіть окреме божество, — Стрйбог, бог вітру, про якого розповім у наступному III розділі.

Про вітер склалося багато різних повір'їв. Напр. хто сильно свище, той викликує великий вітер Хто ж свище тихо й лагідно, той викликує тихий вітерець. Тому при віянні збіжжя звичайно тихенько присвистують, щоб вітер не пустував, а віяв лагідно.

Символом вітру при заклинаннях завжди служить дмухання, — як вітер розгонить хмари, так дмуханя, звичайно поєднане з плюванням, розгонить злі сили, або взагалі хоронить від різних злих духів. А вихор, на думку простого народу, це чортове весілля: «чорт з відьмою береться». Коли несеться вихор, кинь перехрещеною сокирою чи ножем, і вихор ущухне, а сокира чи ніж будуть скривавлені. Під час бурі й грози запалюють страсні або йорданські, а в Західній Україні ще й громничні (стрітенські) свічки, що відганяють страх від людини, а комини затикають, щоб до хати не вскочила нечиста сила, коли за нею женеться Перун, або Св. Ілля.

Марко Вовчок подає: «Була одного разу велика буря, — Гапка запалювала перед Божником свічечки, старий читав Молитви голосно» (III. 385).

Коли в горах бушує гірська метелиця, то це несеться дияволова мати.

Повітря завжди наповнене густо духами, серед яких багато є й злих, що отруюють його на шкоду людям та худобі. Так само багато є в повітрі духів, що можуть стримати дощ, або навпаки, давати його забагато. І люди здавна молилися й приносили жертви різним божкам повітря, щоб не псули його. Віра в повітряних богів — загальноіндоевро-пейська, повстала в глибоку давнину.

За давнім віруванням, що ввійшло і в давні книжки, вітри — це чотири істоті, що дмуть з чотирьох боків світу (світ — чотирокутний). Звідси й часте наше прислів'я: «Йди собі на чотири вітри!» Старі малюнки малювали світ чотирокутним, і з чотирьох його боків намальовані чоловіки, що сильно дмуть; звідси й переконання, що вітрів чотири. Звідси й повне очоловічення вітру, яке звичайне в наших піснях, і яке знаходимо ще в «Слові о полку Ігореві» 1187-го року, де Ярославна звертається до Вітра-Вітрила, як до живої істоти. Було в нас і Свято вітру, що святкувалося 15-го липня, на день Св. Кйрика, коли не вільно робити біля сіна, бо вітер усе рознесе.

Церква з глибокої давнини взяла повітря під свої ревні моління, і молиться «о благорастворенії воздухов» за кожною своює Службою. Апостол Павел у своєму Посланні до Єфесеян 2. 2 згадує «князя, що панує в повітрі», цебто диявола, а звідси це переконання ввійшло й до церковних Пісно-пінь; напр. у «Каноні молебному на ісход душі» (пісня 4) згадується диявол, як «воздушний князь». В Молитвах Требника часто згадується повітря, напр.: «Сія сімена, іже воздухом і дождем воспитати благоволив єси», «Да воздуха мирность пода-деши» (Чин обхожденія полей), «Ізбави от воздуха смертного» (Молитва во єже благословити стадо), і т. інші.

Ось чому до Требника ввійшли й окремі Чини:

1. Молебноє пініє, піваємоє во врем'я бездождія,

2. Молебноє пініє, співаємоє во врем'я безведрія, егда дождь многий безгодно ідеть, і 3. Молебноє пініє во врем'я губительного повітрія і смертоносния зарази. Від стану повітря залежить погода, а від погоди залежало життя первісної людини, тому його вірування густо населили духами з повітря.

7. Рослинний світ

Декотрі з дерев, особливо великого розміру, сильно поважалися ще з глибокої давнини, і то в багатьох індоєвропейських народів. Такі дерева, як дуб, бук, липа й подібні, вважилися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Почитання дуба загальновідоме. Персоніфікація дерев у казках, піснях, поговірках дуже поширена; пор. випадки в піснях-баладах, коли дерева говорять людською мовою, якщо їх хотять рубати.[30]

Костянтин Порфіророджений (911–945—959, Ве асітіп. 9) свідчить, що руси молилися й жертви приносили («жерли») під великим дубом. Початковий Літопис (ПСРЛ 1.263) подає, що поляни приносили жертви «рощеніем», цебто рослинами; те саме твердить Єпископ Кирило Турівський XII віку, а також і Літопис Густинський (ПСРЛ 11. 234, 257). Вказівками на стародавнє шанування дерева в нас позосталися й такі обрядові речі, як весільне вільце, купальське деревце, биття вербою у Вербну суботу й т. ін., — усе звичаї дуже давні.

Древопоклонство, цебто поклонення «ращеніям» було в нас загальне; гаї та дерева вважалися священними, але про наш культ деревопоклонства знаємо мало. У своїй основі культ цей має, звичайно, сільськогосподарче значення. Священні дерева знані вже в семітів (пор. Прип. Соломонові 13. 16–17). Проф. Е. Аничков доводить, що на тому місці, де тепер знаходиться Києво-Печерська ^Тавра, давніше був священний гай, в якому стояли київські боги, а серед них, може, й Перун (Язичество й древняя Русь, ст. 324–325)..

Перекази про дерева.

Коли дерево перестає родити, його на Різдво чи на Новий рік направляють ритуальної перевязують перевеслом або клоччям, або роблять на ньому Хреста тістом. Крім цього, неродючому дереву на Новий рік погрожують зрубати, і воно, налякавшися, починає знову родити.

Борис Грінченко так описує дерева за народніми віруваннями («Під тихими вербами», том II вид. 1963-го року):

«Як садовина не родить, то на Святий Вечір дідусь беруть сокиру та й ідуть до груші або до яблуні, та й нахвалюються, що рубатимуть: Як не родитимеш, то зрубаю і в піч уметаю, а попіл на вітер порозпускаю! — Даклзоно злякається та й родить». 369–370.

«Дерева розмовляють. Вони все говорять проміж себе. Один чоловік та знав розбирати і звірячий, і пташиний, і травиний, і всякий голос… Дак, було, йде він, а вони, зілля, проміж себе розмовляють. Я — каже одно — від того. А те: а я від того… Я від голови… я від любощів… Так і розмовляють… Найбільше вночі.. т Зіллечко до зіллечка прихиляється, зіллечко до зіллечка озивається»…

«Усяка травинка на світі жива..'. От ходиш так, думаєш, — воно так собі, як камінь… Аж воно — живе, і чує, і розбирає… І земля чує, і трава чує, і дерево чує… А ми не чуємо їх… Може й вони мене не чують, тільки себе… І я серед них, як травинка, манюсінька травинка»… 370.

Про всі дерева існує багато різних оповідань та легенд, які вказують на їхній характер та ролю в житті людини.[31] Багато є оповідань, що зв'язані з самоповішенням Юди та з робленням Хреста для Голготи. Коли робили Хреста для розп'яття Ісуса, то виявилося, що сосна нездатна ані на Хреста, ані на цв'яхи для нього; І Бог поблагословив її, і тому сосна вічно зелена й радісно шумить. Соснові шишки стали символом родючости та плодючости, і тому шишки печуться на весіллі.

Але цвяхи для Хреста зробили з верби, і вона стягла на себе незадоволення, чому завжди росте невибагливо, а в її вітах може ховатися й нечиста сила. Але з другого боку, через свою невибагливість, верба набула собі й пошану. Шанування розвиненої верби дуже давнє, ще дохристиянське, і воно перейшло в нас у відомі вдари вербою в Вербну суботу; можливо, що ці вдари — це магічне прогнання нечистої сили від людини: «Верба (в Галичині часто: лоза) б'є, не я б'ю». Верба відганяє від хати злі сили й хвороби. Верба («під вербою») — стародавнє місце сходин молодих, і відгомоном цього було може те, що Степан Разин (І 1671 р.), відомий повстанець проти Москви, позакривавши всі Церкви на Дону, наказав вінчати під вербою.[32] Плакуча верба з дуже давнього часу символ опечаленої матері або вдівства.

Коли зрадник Юда постановив повіситися, він перше пішов до берези, але вона налякалася й побіліла, проте не прийняла зрадника. Біла береза здавна стала символом дівочої чистоти. Нарешті Юда вдався до осики й вона прийняла Юду, і зрадник на ній повісився. Через це осика нечиста, І проклята, і вічно дрижить і без вітру, а люди жа-| хаються її й оминають.

Щоб мертвий відун не виходив із гробу й не шкодив людям, у могилу його вбивають осикового кілка. Осика вічно трепоче, чому в нас вона зветься ще й «трепета». Одного разу Христос проходив лугами, і всі дерева схилились перед Ним до землі, — не схилилася одна тільки осика. І, коли Христос поглянув на загорділу, вона налякалася, і з тога часу вічно трепоче, чому й зветься трепетою.[33]

Передання твердить, що на бузині повісили Великомученицю Варвару, тому бузина нечиста, і в ній сидить чорт. Бузини не годиться викопувати, щоб не дразнити нечистого.

Калина — символ дорослости дівчини, або повносилої жінки взагалі, чому червона калина часта в весільному ритуалі, де вона означує дівочу чистоту. Крім цього, червона калина — символ крові взагалі, а також крові військової й війни, чому й стала їх символом. Комбатанти завжди сильно шанують калину.

В народніх оповіданнях дерево живе, і навіть розмовляє, і лісові сили розуміють їхню мову («Лісова пісня» 14). Брати сире дерево з лісу не годиться, бо воно живе, і лісовик розгнівається і помститься (там само). Тому взагалі не можна різати сирого дерева, бо воно ж живе («Л. пісня» 14). «Німого в лісі нема нічого!» (там само 15).

Плакуча верба — символ журби по багатьох землях, вона ж — символ журної вдовиці. Так само береза — символ смутку. Мак-видюк і терлич відганяють нечисту силу від хати («Л. пісня» 11).

Лозина — також символ дівочости, гнучкости й сирітства. Пор.: Гнеться, як лоза.

Цікавий переказ про райське дерево, чи Дерево Життя, поширений в народніх оповіданнях і колядках. «А посреди Раю Древо Животноє, єже єсть божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; воно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листья от всіх дерев, і плоди тоже. Ісходить от него сладкоє благоуханіє (пахощі), а от корня єго текуть млеком і медом 12 істочников».[34]

Багато переказів про мітичне дерево. Воно росте на верху небесної нави, в царстві богів, а вітями сягає додолу. По цьому дереву бігає з землі на Небо білка й приносить богові звістки з землі. На ньому ростуть золоті яблука, а з листя капає запашна роса, а з коріння б'ють джерела золоте та срібне. Цей переказ частий в усій Европі.[35]

Сухе дерево втрачає всю свою силу, і стає, за народніми віруваннями, сховищем нечистої сили, — в дуплі сухої верби чи сухої груші завжди замешкують чорти; пор. приказку: «Закохався, як чорт у суху грушу» (Номис, 168), або прокляття: А щоб ти повісився на сухій гілляці, чи: Учепився сухої верби!

У лісі живе і всім керує лісовик або полісун (пор. у римлян Сильван, з лат. зііуа — ліс). Це він кричить по лісі, здіймає галас, лякає людину, збиває її з дороги й змушує блукати. Він господар дерев, господар лісу.

Перетворення людини в дерево дуже поширене в українських віруваннях, і дуже часте воно в народніх оповіданнях та в нашій старшій літературі. Як знаємо, одним з перших творів Т. Шевченка була балада «Тополя» 1839 року, як закохана нещаслива чорнобрива… на диво серед поля Тополею стала.

І мавка в «Лісовій пісні» 1911 р. Лесі Українки раптом перетворюється у вербу з сухим листям та плакучим гіллям.

Серед різних зел багато є такого, що почиталося вже в глибоку давнину, як цілюще або взагалі допоміжне, та тільки звичайні люди того не знають. Відуни та відьми добре знають цю силу зілля, і часто користаються ним. Напр. папороть цвіте тільки раз на рік, опівночі під Івана Купайла; огненний цвіт цей показує сховані в землі скарби. Євшан-зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає.[36]

Серед різних зел багато чудодійних та помічних, що лікують людину. Зібрані в певні дні, особливо в ніч під Івана Купайла, мають велику цілющу силу. А деякі зілля мають чудодійну силу: розрив трава дає доступ до всього міцно замкненого, любисток чи люби-мене привертає любов дівчини чи жінки. «Купати в любистку — будуть дівчата любити» (Левицьк., «Причепа»).

Багато квітів та зел зв'язані з дівоцтвом. Вічно зелений барвінок, свіжий і під снігом, це символ першого кохання та чистого шлюбу, чому він чистий в ритуалі, особливо весільному. З хрещатого барвінку на весіллі плетуть вінки, а в бойків збирання барвінку для весілля — окремий обряд (Вовк: Студії 237). Вінки з барвінку плетуть і на Похоронах, і на Родинах.

Рута завжди зелена, як і барвінок, і йде до дівочих прикрас. Рута, м'ята та барвінок — «щоб любилися, цілувалися», взагалі це дівочі рослини, і часті в ритуалі. Червона рожа — символ дівочої чистоти. Васильки так само вживаються в ритуалі; дівчата ними заквітчуються й прикрашують Образи в хаті.

Є й легендарні квітки, напр. такі братки чи Іван та Мар'я: брат і сестра, не знаючи про своє родство, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніщо їх не приймає для смерті:Ходім, сестро, в темний ліс, Нехай же нас звір поїсть… А ліс каже: не прийму, А звір каже: вижену… Ходім, сестро, горою, Розсіймося травою: Будуть люди зілля брати, Сестру з братом споминати, — Я зацвіту жовтий цвіт, Ти зацвітеш синій цвіт, Буде слава на ввесь світ…

Звичай плести вінки й прикрашуватися ними, — це загальноіндоевропейський весняний звичай, а в нас він іде ще з доісторичного часу. Вінок з квітів, особливо червоних, це символ дівочої чистоти та дівування.

Лобода — символ нужди та вбогости, пор. приповідки: Ото ласа їда, — з часником лобода. Або: Зроби хату з лободи, до чужої не веди.

На привернення любові є багато різного зілля, напр.: розмай зілля, терлич, і ін. У. О. Кобилянської на любов часто вживаються матриґуни («Земля» 251. 342).[37]

Деякі зілля, коли їх носити при собі зашитими в сорочку чи в що інше, бережуть від злої сили. А часник від цього завжди охороняє. О. Кобилянська («Земля» 105) розповідає: «Він боявся сили деякого зілля, яке, замовлене лихими словами й підкинене під яку річ або під товарину або й вулій, могло довести до великого нещастя, а не раз до смерті».

Зілля дзвінець розростається на пустій землі, його дуже мало, і воно має есхатологічне значення: Як зародить дзвінець, буде світу кінець.

Є й нечисті зілля. В чортополоху сидить нечистий, і він полохає людей, як чорт. Нечиста сила водиться також у будяках та крапиві. Чарівниць та упирів палили вдавнину на терновому вогні.

Часник охороняє проти чарів та зроків, і взагалі проти злої сили. Це талісман, що хоронить людину проти всякого лиха та пошестей, особливо ж проти гадюк. Часник уживається і в ритуалі, напр. його вплітають до коси молодої перед Вінчанням.

Стародавня пошана до зілля, створеного на користь людям, і що може дати здоров'я, сильно відбилася і в церковному Требнику, і Церква освячує зілля (й плоди) на Маковея 1-го серпня), на Спаса (6-го серпня) і на першу Пречисту (15-го серпня). В Требнику вміщені й окремі дуже давні Молитви: 1. Єже освятити какоє либо благовоннеє зеліє, 2. На Благословеніє рути і прочих зелій ядомих, і 3. На Благословеніє зелія противу недугом.

В Молитвах цих просимо Господа про всякі зілля, що принесені до Храму: «Благослови і освяти, і рабов Твоїх сих, приємлющих зелія сія с сіменами, от всякія скверни очисти, і доми їх всякого благовонія ісповни, во єже бути сим і всім вірою хранящим я, і кадящимся іми в соблюденіє'і ізбаву от всяких вражих прилогов і во отгнаніє всякого мечтанія, от дійства діаволя находящого».

«Молимтіся, да от всіх їм кадящихся, кропящихся, на місті своєго обиталища содержащих і полагающих є, ядущих, абіє сопротивний тілом і душам рабов Твоїх враг діавол отбіжить, і боліє Твоєму созданію ругатися, і їх возмущати і обідити не дерзнеть».

«Благослови, да кождо, іже ім покажден будеть іли у себе імієть є, враг ему нічесоже вредити возможеть, в немже місті окропиться, здравіє

'принесеть, і да отступить, і да ужаснеться діавол, і ізбіжить, ніже дерзнеть прочеє сія созданія вредити».

Як бачимо, Церква освятила вживання різного зела на лікування людини, і тим забрала це з рук волхвів і інших чарівників, що вдавнину тримали зіллярство в своїх руках, і тим тримало людей біля себе.

Як знаємо, вдавнину було багато рукописних «Травників» («Гербаріїв) та ін. У Лексиконі 1627 р. Памви Беринда на ст. 337, виясняючи слово пружіє — коники, автор подає: «О сем чти Книгу, реченную: Корнукопіє».

Плоди та збіжжя.

Багато є різних оповідань і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося символом родючости; як і зілля деякі, є й яблука, що дають Людині можність відмолодитися, але дістати їх трудно, бо їх завжди стереже нечиста сила. Ж ито особливо поважалося, як правдивий середник до життя (жито від жити). Воно — символ плодючості, і тому часте в ритуалі, особливо весільному, і вживається або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під Різдво, сніп жита ставиться в головах молодих при першій постелі, і т. ін. Червоний цвіт маку — символ дівочої чистоти, і йде на вінки.

Недозрілий мак забиває голову, тому й сам мак став синонімом глупоти: «їж, дурню, бо це з маком» (приказка). Гарбуз — символ відмови, і дівчина, відмовляючи парбукові, за якого її сватають, дає йому гарбуза; звідси гарбуз і до легкої лайки ввійшов: Гарбуз твоїй матері.

Мед (нова форма: мід), як продукт роботящих бджіл, здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах і ін. Б і б, особливо сухий, сильно мулький, тому став символом дошкульности, пор. Всипати йому бобу! Хміль здавна служить символом родючости; коли молода йде до Церкви на Вінчання, мати обсипає її хмелем. Просо, гречка й коноплі віддавна мають і сексуальне значення, і то не тільки в нас, але і в багатьох інших народів; Венера серед своїх прізвищ мала й «просяна богиня». Гаряче парне просо, особливо на печі, чи пахкі коноплі та гречка тягли до себе чоловіків і жінок. Звідси й поговірка: Не пхай носа до чужого проса. Високі коноплі завжди давали добре сховище, тому й стали символом безпеки: Лізь у коноплі. Вискочив, як Василь з конопель.

Хліб іще з глибокої давнини в великій повазі.[38] Він основа життя, Божий Дар, на нього кажуть «Святий хліб», їсти хліб можна тільки з непокритою головою; при ньому не вільно лаятись або що клясти. Коли хліб упаде на землю, його треба піднести, обдмухати, поцілувати й покласти на стіл: Святий хліб не може бути під ногами.

Як починають їсти цілий хліб, то ножем роблять на ньому Хреста і тоді вже ріжуть, — це є і в інших слов'янських народів. Коли сватають, мати приймає хліб, цілує його і кладе на стіл (П. Мирний II. 121). У стародавньому Збірнику XVIII в. читаю: «Гріх єсть лівою рукою ясти» (з мого Архіву ст. 2366).

Культ хліба в українців ще й тепер сильний, і він частий в ритуальних обрядах. Хліб — символ розмноження, тому він грає велику ролю на весіллі. Він же символ щастя взагалі, і тому поважну нову людину зустрічають з хлібом, з хлібом ходять у Свята до поважаних людей. Обмін хлібом — ознака повної згоди, що позосталося на сватанні й дотепер. На заручинах молодих благословляють хлібом, і взагалі хліб уживається при батьківському Благословенні.

У «Волині» Харченка (І. 237) читаємо: «Дала шматок свіжого хліба. Максимцьо хліб поцілував, поцілував і тітку в руку». Харч. І. 237.

Весільний коровай — це ритуальний священний жертівний хліб, що заступив м'ясну жертву. Слово «коровай» порівнюють з санскрит. Ьтата, ст. сл. кравай, лат. саго — м'ясо, пор. і крава — корова, кров, литовське Ьагаізгіз — хліб, пиріг, а це ясно вказує, що коровай — весільна жертва богові. При неможливості повінчатися, молоді беруть шлюб обрядом благословення хлібом. Хліб в українців завжди має соняшну, круглу форму. Андріївська «к а л а т а» — це різдвяний хліб (див. далі). Хліб уживається також і на похоронах: покійному на труну в останню дорогу кладуть хліб, щоб мав чим живитися в далекій подорожі.

Коли йдуть у гості на новосілля, неодмінно йдуть з хлібом, як символом багатства та щастя. Хліб — найголовніша їжа: Як є хліба край, то й під вербою Рай (приповідка). Хліб з глибокої давнини також і ознака пошани, тому поважаних людей стрічають хлібом. Хто їсть початок хліба, цебто край, яким він горнеться до другого, т. зв. «цілушку», того будуть цілувати дівчата чи хлопці.

Так само поважається й сіль, і часто вживається неодмінно при хлібі, напр. при Благословеннях, зустрічах і т. ін., і взагалі сіль часта при ритуальних обрядах. Крім цього, сіль охороняє від чарів. Поважання солі йде в нас іще з Чорноморсько-дунайської доби нашого життя, коли солі в нас було подостатку.

П о л е з усім, що на ньому, Церква так само дуже рано взяла в свою опіку, і в Требнику маємо: 1. Молитва над сїянієм. 2. Чин, биваємий на нивах, іли вертограді (в садку), аще случиться вредитися от гадов іли іних видов, і 3. Чин обхожденія полей насіяних. Тут просимо Господа про поля: «Сохрани є неврежденно от всякого чарованія і обаянія, і коварства лукавих человік». «Низпосли Святого Ангела Твоєго, да сохранить от всіх напастей діавольских».

Стародавні предки наші вірили в богів і духів, що керують деревами; але в Требнику, в «Молитві во єже устроїти корабль» подається християнський погляд: «Сам, Владико всіх, благоволиш бездушними древеси правити».

8. Звіриний світ

Первісна людина жила часто по лісах, і постійно мала тісну стичність зо звіриною. Власне довкільна звірина найбільше не давала людині спокою, і змушувала її думати про себе.

Шанування звірів, особливо великих і сильних, розпочалося з глибокої давнини. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, коли з ними вміло складувано умову чи дружбу. Такі звірі, як захисники певного роду чи племени, звалися тотемами.

Тотемізм розвивався дуже поволі, і залишки його позостались скрізь, а також і в нас, хоч і малі. Тотема не можна було вбивати, — йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить. Шанування звірів було ще й у тому, що поважні люди приймали собі якусь звіринну назву, напр. у «Слові о полку Ігореві» князь зветься Туром, а звіриних прізвищ у нас і тепер дуже багато, напр.: Вовк, Лев, Лисиця, Зайців, Заєць, Півень, Курочка й багато інших.

Стародавня стаття: «Толкованіє имен человіческих» подає, що люди часто вживають імена вовчі замість агнчих. Хто приймає вовче ім'я, той «вмісто світа тму удержав, душу свою погубит» (Алфавит поч. XVII в. ч. 72, бібліотека М. Іларіона).

В епоху тотемізму постала велика персоніфікація звірів, що відбилося і в самій мові; пор. наші вирази: лисичка-сестричка, вовчик-братик, дядько-медвідь і т. ін. Це уосібнення звірів ясно вказує і на спосіб життя, — на ліс та на ловецьке зайняття.

По наших казках, піснях завжди бачимо повну персоніфікацію всіх звірів; пор. епос Івана Франка: «Лис Микита» (у німців «Райнеке Лис»). Та й тепер, вірить народ, усі звірі й птахи говорять, тільки мови їхньої людина не знає, але добре розуміють її всякі відуни та ворожбити. Під Новий Рік (або під Йордан) вся домова худоба говорить, особливо воли, корови та коні, і коли господар прислухається, може почути й оповідання про себе та про свою долю. За якийсь прогріх худоби Бог відібрав їм дара мови, але нашу мову худоба часто розуміє.

Вдавнину було немало й усяких писаних праць про звірів, це «Бестіярії», що сіяли серед людства різні легенди про звірів; так само й «Физіолог», що був поширений у нас, наповнений легендами про звірів, і багато з цього поширилося ще й тепер серед народнього знання та вірування. Його охоче читали, а в XVI–XVII віках наша Церква легенди про звірів ширила в своїх проповідях.

Так, славний наш проповідник Іоаникій Галятовський (| 1688 р.) у своєму творі «Наука албо способ зложеня казаня» 1659 р. повчав Священиків, що для проповідей «треба читати книги о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, каміннях і розмаїтих водах, которії в морі, в ріках, в студнях і на інших місцях знайдуються, і уважати їх натуру, і тоє собі нотувати і аплікувати (додавати) до своєї речі, которую повідати хочеш». І справді, в друкованих проповідях XVI–XVII віків знаходимо багато різних легенд про звіриний світ.[39]

Звірина завжди сильно вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в Життях Святих, що завжди близько жили зо звіриною. Багато також легенд про перетворення людини на звірину чи птаха. Взагалі звіриний світ переповнений легендами.[40]

Окремі звірі й худоба. Козел мав у нас обрядове значення, і здавна брав уділ у святкових забавах, — його самого, або з медведем, водили на Святах по хатах і бавили гостей, проти чого Церква здавна виступала. Коза була символом урожаю, й на Святах співали:

Де коза туп-туп, Там жита сім куп, Де коза рогом, Там жито стогом, Де коза хвостом, Там жито кустом.[41]

У культ тотема взагалі входило перерядженн я тотемом, танці та гри, яким було в нас ходження з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.

Поважання деякої звірини бачимо з позосталих наших обрядів. Від шанування вепра полишився в нас звичай колоти його на Різдво, й мати свинячі ковбаси та кишки, як жертовні. Правда, пізніше свиня стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи, або перекидаються в неї. Так, у Початковому Літопису під 1074-м роком розповідається, що один старець «виді біса єдиного сідяща на свины, а другия тянуща около єго» (ПСРЛ І. 82). У народній символиці свиня стала символом нерозбірливости, а то й нерозуму, а звідси й приповідка: Знав добре Біг, що не дав свині ріг.

Лис завжди виступає, як хитрун, звідси поговірка: хитрий як лис. Вовк — символ швидкости бігу героїв, як і сокіл; пор. у «Слові о полку Ігореві»: «Вої скачють, аки сіриї волці по полю». Своєю ненажерливістю вовк здавна символ голоду: Голодний, як вовк. Заєць у всіх народів став символом боягузтва, пор.: Такий відважний, як заєць. І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре. Так само ведмідь — символ недотепи, звідси говоримо: Зробив ведмежу прислугу; народня назва його — Михайло.

Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр. їх знає «Слово о полку Ігореві» 1187 року; тур — символ сили, відваги та мужности, часті й тепер у народніх творах.[42]

Собака (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно відданий своєму господареві, а звідси й примівка: Вірний, як собака (Зах. Укр.: як пес).

Коли собака виє, а голову держить угору, то перед вовком, що десь його чує. А коли голова опущена до землі — то віщує смерть (Кобилянська: «Земля» 262).

«Одної темної ночі на дворі завила собака, за нею друга… І зараз же почався пожар! (Короленко: Історія мого сучасника, 1954 р. ст. 226, том 5).

Собаки щоночі вили — вмирущого чули (Мирний II. 347).

«Гавкаючи, собака вибріхує все зле» (Харчук: «Волинь» І. 284).

Коли к і т покине свій дім, то на нещастя.

Баран чи вівця стали символом невинности, особливо супроти вовка; звідси й християнський символ: Агнець Божий, цебто Христос.

Здавна в нас повно легендарних оповідань про різних звірів, джерелом яких були давні «Фізіологи», або й свої стародавні перекази. Так, левиця приводить мертве левиня, а батько-лев оживлює його своїм духом, і цього переказа наші проповідники часто використовували, як символ воскресення. Гадюка постить 40 день і ночей, поки скине своє линовище (по-старому «сволочь», а з нього пішла лайка). Саламандра гасить вогонь, чому й стала в нас покровителькою протипожежних робіт.

Цікаво, що кінь у найдавніших пам'ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим за козацької доби. Але з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкости, тому вдавнину були відомі й крилаті коні, що позосталися дотепер у наших народніх творах, особливо в казках. Кінь може бути й віщим і чудесним, і вірно служить своєму панові. Коли треба добре коня виїздити, то в легендах це робить Св. Юрій.

Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, — це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих Свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великдень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зо своїм ґаздою (господарем).

Перевернений вовною назовні кожух, як худобина, накликує врожай та достаток. Для Похорону вживають волів з найдавнішого часу, — це загальноарійський звичай. Бик — символ творення, парубок, віл — чоловік, телиця — дівчина, к о-рбва — жінка, земля; така символіка переповнює весільні пісні й наші приповідки: До чого бик звик, те й волом рик, або: Горе тобі, воле, коли тебе корова коле.

Деяка звірина, особливо чорна, напр. чорна собака, чорний кіт, можуть сильно шкодити людині, бо в них звичайно сидить біс. Коли чорна собака, кіт, лис або заєць перебіжить кому дорогу, це зла ознака, і не поведеться цій людині. Коли звір кричить, це теж зла ознака, як видно те вже в «Слові о полку Ігореві». Лисяче брехання чи виття завжди віщує лихо, як це у «Слові»: Лисиці брешуть на черления щити. А вже коли собака виє вночі, то це на нещастя, або й на покійника.

Коли в лісі гине якась велика звірина (а вона на смерть усе ховається в гущавину, щоб бути самотньою), це неодмінно відіб'ється й поміж людьми, добрим чи злим, але несподіванкою; звідси приповідка при несподіванках: «Щось велике в лісі здохло!» Взагалі, звірина може віщувати; напр. коли кіт треться біля ніг або вмивається, — гостей ворожить. Звірине молоко має чудодійну силу, злу чи добру, і це сильний середник при чаруванні.

Як курка заспіває півнем — на нещастя. Б. Грінченко (вид. 1963 р. т. II) пише: «Ох, лишечко, лишечко! Не дурно ж у мене зозуляста курка півнем співала: оце ж воно й сталося!.. Я так і вгадувала, що буде нещастя: або пошесть, або голод, або війна»… 550.

Домовий скот був завжди в великій опіці наших предків, і про нього існує велика сила найрізніших вірувань. Скотарство було сильно розвинене, і скот поважався за членів родини й підпадав опіці й охороні домового бога. Нечиста сила або зла людина, коли хоче пошкодити господареві, зачинає зоч шкоди його худобі. Волхви й різні чарівники вміли допомагати скотині, і тим підтримували свій авторитет. У наших гуцулів у Карпатах давні вірування про худобу (маржину) позосталися в повній свіжості ще й тепер (пор. «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського).

Християнство мусіло рахуватися з таким близьким стосунком людини до свого домового скота, і взяло його під свою опіку. В Требнику знаходимо аж три давні Чини для домового скота: 1. Чин Благословенія огради скотов, сиріч стайні, 2. Молитва во єже благословити стадо, і 3. Чин противу губительству скотов. Церква просить Господа, «да не ізволиши погибнути скотом, без них же человіческий род воспитатися не можеть», і молиться, «о єже всякія козни отгнати, і всякеє чародійство от сея огради ізвергсти», «Ізбави стадо от насилія діаволя, і от всякого навіта врагов, і воздуха смертного, всякую зависть, і іскушеніє, чаровства же і волшебства, от дійства находящого діавольского, отгоняя от него». «Ти, Боже, от сих скотов всякія лесті сатаніни отжени, сотвори здраву пищу, отжени сатанинство, да угаснеть в них всякая вдасть діаволя. Сохрани я (їх) от злости іли рвенія людей злобних, от обаваній чародієв, діаволов, чародійств і нечистих духов».

Для скотини, особливо для корів, здавна дуже помічна сіль, і її додають скотині до їжі ще й тепер. Цікаво, що в Требнику є особлива «Молитва над солею», а в «Чині Благословенія огради скотов» про це молиться: «Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоем благословлю і сим скотом подательство творю».

В Требнику в «Чині на нивах» є стародавнє «Заклинаніє Св. Мученика Трифона», а в ньому згадується* «Ангел Божий, іже над звірьми».

«Блаженний, хто й скоти милує», — це завжди пам'ятається серед українського народу, і добрий господар уважає гріхом непотрібно мучити свою худобину, напр. не буде їхати на перевантаженій фірі, коли може йти пішки. Милування худоби наказує вже «Руська Правда» XII віку.

Так само в народньому віруванні повно легенд і про птахів. Деякі птахи, особливо великі й сильні, як орел, сокіл і ін., сильно поважалися, як символ сили. Птаство в народніх творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову й розмовляє.

Зозуля (старе: зегзйця) — символ суму та вдівства. Вона віщує весну, бо в неї оселюється весняне божество. Це віщий птах, тому пророкує людині число позосталих літ життя, пор.: То тобі зозуля накувала.

Пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка: «Зозуля кувала, правдоньку казала, — буду сто літ жити!» ст. 93 вид. 1947 р.) У «Лісовій пісні» 12 Л. Українка про зозульку подає: «Зозулька масличко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа».

Кує зозуля тільки на весні, від Благовіщення до Івана, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «подавиться», перестає кувати.

Народні оповідання переказують, що зозуля вбила свого чоловіка збзула, як перелітали море, а тому Бог покарав її: вона не має пари й не в'є «власного гнізда, а підкидає свої яйця до чужих гнізд.[43] Друга легенда, навпаки, розповідає, що з 6 з у л сам покинув зозулю, і вона стала символом вічної вдовиці чи засмученої жінки; тому в «Слові о полку Ігореві» «Ярославна зегзйцею рано кичеть». Коли весною вперше почуєш кування зозулі, а в кишені є гроші, то щаститиме тобі цілий рік.

За оповіданням Б. Грінченка «Під тихими вербами» 1901 року ст. 375 зозуля постала так: «Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би. Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються… То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі — як сонечко… А батько князь ішой гаєм, як чорна хмара… Вже довідався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» та й пригорнув. А князь як кинеться туди: «Будь же — каже — ти, проклята, навіки зозулею!» Дак вона — пурх! та й полетіла з рук у козака… І літає тепер пташкою-сиротою, та й плаче»… 375.

Так само й чайка — символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка, і взята чи то Богданом Хмельницьким, чи Мазепою за символа матері — України, що вивела діти при битій дорозі; взагалі вона — символ матірнього побивання за дітьми. Символом тужної жінки являється також і горлиця, перепілка та леб і д к а.

Голуби в багатьох народів символ щирої й ніжної та вічної любови: Любляться, як голубів пара, тому фігурками голубів оздоблюють коровай. Лебідь часом віщує й лихо, коли кричить. К а н я п'є тільки дощ, а не готову воду, тому й приповідка: Виглядає, як каня дощу. Качка — символ забарности, несили: Бодай тебе качка копнула!

Соловейко сильно скрізь поширений, і про нього повно легенд та оповідань. Ось одна:

«Соловейко був колись людиною, та став пташкою. Одна мати та прокляла своїх діток — сина й дочку, що вбили її мужа — вужа. Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала, вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком, та щебечи людям і пізно і раненько, щоб тебе люди слухали й ненаслухались». А ти, каже, дочко, стань жалкою кропивою, щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали».. От, син полетів соловейком, а дочка стала кропивою»..[44]

Коли Христос помер на Хресті, і прийшли воїни перебити голінки, то горобці все кричали: «Жив — жив!» І голінки перебили. А голуб: «Умер!» Через це голуби в людській пошані, а горобці мусять по смітниках шукати собі поживи.[45] На зиму на Семена горобців забирає до себе чорт, тому стає їх мало Яструб, коршак — символ хижацтва. В о р 6-на — роззява. Ластівка — символ весни, її не вільно брати до рук, а хто візьме, того обсяде ластовиння. Де ластівочка покладе собі кубельце, там буде щастя. На Семена ластівочки ховаються по криницях, позщіплювавшись лапками.

Бджола — «Божа пташка» (Номис, 9), або «Божа мушка», захавити її гріх. Вона освячує й свій мед, що стає необхідним у святкових обрядах, напр. у Різдвяній куті, або в церковному коливі на Похоронах чи поминках. Бджолярство — Святе зайняття, пасіка — Святе місце, а пасічник — побожна людина. Віск, як виріб бджолиний, також Святий» тому тільки він іде на церковні свічки. Наші предки любили «бортництво» (борт — улик з дерев'яного дупла) й жили з нього, і мед у їхньому житті грав показну ролю. Взагалі бджола — символ працьовитости: Будь робоча, як бджола (приказка).

Церква так само любовно поставилася до бджіл, і взяла їх під свою опіку. До Требника внесено два Чини про бджіл: 1. «Чин Благословенія пчел» і 2. «Благословеніє роєв пчельных, во улія нова всажденних». Церква молиться: «Да разоряться і погибнуть вся обаянія, аще кая суть на місті сем», бо пасіка мусить бути місцем чистим від злої сили, диявольської й людської, «да явиться неподвижним. многими лукавстви, і непоколебим зазорним обаянії, от всякого коварства волшебного сохранен». Святий Пророк Іван Хреститель, що жив на пустині диким медом та акридами, узятий Церквою за охоронця бджіл і пасік, а пізніше такими стали Св. Зосима і Саватій (Соловецькі), і їхні Ікони держать по пасіках.

Сонечко чи Божа корівка, коли посадити на руку, злітає в тому напрямі, куди дівчина заміж піде.

Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними, напр. ворон чи ворона, а також галка, що можуть накаркати біду. Пор. у «Слові о полку Ігореві»: «Часто ворони граяху (крякали), трупья собі ділячи… Всю ніч звечора бусові ворони вез-граяху»; а поганий половчин зветься тут чорним вороном. Коли Ігореві війська йшли на Дін, то попереду їх бігли чорні зграї галок (галиці стади), віщуючи біду або смерть.

Сова, коли кричить, то це на біду, і таке повір'я існує в Україні ще й сьогодні. Напр. Харченко в «Волині» 1964 р. т. І. 126 подає: «Не на добре сова кричить, — видно, біду накликає».

У «Землі» О. Кобилянська розповідає: «У день перед смертю чорні ворони окружували безнастанно криту хату, мов би там лежав труп і ждав на них довго»… «Не дурно перелетів мені чорний ворон дорогу, — тут має бути або моя смерть, або я не витримаю» (ст. 190).

Крук — трупожер, і віщує лихо; так само й коршак. Ворони віщують і погоду: Ворони крячуть — зміну погоди бачуть (приповідка). Так само сова або пугач вночі своїм криком віщують лихо та нещастя, а то й смерть. Сорока стрекоче, бо гостей хоче, сорока стрекоче — новина буде, але не все добра, пор. у «Слові о полку Ігореві»: «Не сороки встріскотали» коли за втікаючим Ігорем погнався Гза з Кончаком. Так само й «Орли клектом на кості зовуть».

Про орла Лексикон 1627 р. на ст. 150 подає: «Орел — птах, который на пятсотноє лѣто обновляєтся в источницѣ воднѣ, паки юн бываєт».

Коли миша з'їзсть щось Святе, напр. кришки з паски, вона перетворюється в кажана (лилика).

Сокіл завжди символ хоробрости та скорости, й дуже далеко бачить.

Деякі птахи допомагають людині проти злої сили, — таким здавна є півень. Коли він проспіває північ, то заганяє тим усяку нечисту силу по своїх місцях, і вона мусить кидати наш світ. Лякає півень і мерців, і, побачивши півня, вони втікають до своїх могил, чому на цвинтарях-кладовищах у нас звичайно фігури з бляшаним півнем на них: мерлець побачить півня і сховається назад у могилу.

Півень кілька раз на добу співає, а особливо опівночі й над ранком; коли він заспіває невчасно, це на зміну погоди. Півень прикрашує обійстя — хату: Без півня хата глуха, каже приповідка. «Червоний півень» здавна став символом пожару, підпалу; пустити «червоного півня», — це підпалити хату.

Про те, чому «кур» (півень) конче співає певного часу, були оповідання вже з давнього часу. Хронограф XVII в. (Барсова) вияснює так: Кожного дня доручує Бог стам Анголам зодягати сонце, і зараз огненні птахи небесні, що звуться фінікси та халендрії, літають перед сонцем, мочають свої крила по дев'яти десятикротно в океанській воді, і кроплять крилами, і цим гасять сонце, щоб воно не попалило промінням усього світу. І обгорають від соняшного вогню тим птахам крилля, і вони стають голі, як поскоблені.

А як зайде сонце, тоді ті птахи купаються в великій океанській річці, і знову відновлюються і опірюються їхні крилля. Ось тому й півень зветься куром, і він має під своїми крильми біле перо тих небесних птахів, і коли сонце йде від заходу на схід, тоді те перо свербить у півня. Коли ж Анголи несуть одежу від Престолу, тоді півень зачухається, і, відкривши очі, прокидається, повідомляє тим небесним птахам бій, плеще своїми крильми, і звіщає світові воскресення.

А інше оповідання пояснює так: «Сонце ходить у 'повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись від хвилі, кричить «кукуріку!», що значить: «Світлодавче Господи, подай мирові Світло!». І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній» (рукопис 1531 р.).[46] З глибокої давнини півень уважався в нас за птаха жертвенного; з давнини ж по ньому гадають.

З дуже давнього часу в нас поширене поважання бузька чи бусла (боцяна, чорногуза), як символа праці й прив'язаности. Займати бусла не вільно, а то він хату спалить. Де він покладе своє кубло, тій хаті все буде щастити; та й сам бузько для гнізда обирає собі хату спокійну й побожну. Бо бусел — птах побожний.

Бусел завжди пильно береже свою оселю, на якій він сидить. «На клуню часто кладуть старе колесо, — щоб бусли кубло клали, бо це береже клуню від пожежі» (Вовк Ф.: Антропологія 113). Бусли вилітають на зиму в Ірій, а на весну вертаються неодмінно на своє попереднє кубло.

Наш поет П. Филипович про це пише:

Шануй гніздо старого чорногуза, — Він стереже і клуню, і стіжка.

Горобець — як уже сказано вище ст. 73, здавна має недобру славу. Стара легенда оповідає, що коли Ісус мучився на Хресті, то воїни ходили й розглядали, хто на Голготі ще живий. Коли підійшли до Христа, то горобці відразу зацвірінькали: «Жив-жив! Жив-жив!» Цим горобці показали, що Ісус ще живий, і Йому поперебивали голінки… Через це горобця часто мучать, особливо діти… («Чорна Рада» П. Куліша, ст. 184).

Пугач звичайно провіщає смерть. У «Кобзарі» Т. Шевченка: Пугач над стріхою в вікно завиє (вид. 1947 р. ст. 214), — на смерть.

Так само й сичі: «Сичі вночі недобре віщують на коморі» («Кобзар» 129).

Сорока на своєму довгому хвості звичайно віщує новини.

Цвіркун в хаті шанується. «Люди твердять: цвіркун у хаті — щастю бути» (Рибак ст. 526). «Коли співає цвіркун під час розмови про справу, — добра прикмета» (там само 319).

Багато є різних переказів про плазунів. З гадюки виростають чорти, і тому вона нечиста. Усі гади на Чесного Хреста ховаються до свого Вирію, а тому небезпечно цього дня йти до лісу. Але від гадюки відрізнюється вуж, — він сильно допомагає тій хаті, де живе, і приносить їй щастя, тому вбивати його не вільно.[47] Навпаки, гадюка дуже шкідлива, особливо т. зв. полоз (згадується в «Слові»»), і за її забиття відпускається сім тяжких гріхів. Убити гадюку — це ніби сім Літургій прослухати. Заклинання на злих плазунів відоме з найдавнішого часу. Напр. Біблія в Книзі Єремії 8. 17 згадує про закляття на вужів та гадюк:

Бо ось я пошлю проти вас тих вужів та гадкж, що немає закляття на них, і вони вас кусатимуть, каже Господь.

Так само й легендарний змій може сильно шкодити людині. Вогненний змій чи дракон, звичайно багатоголовий, частий в народніх віруваннях, і часто виступає, як зла сила, як демон. Такі змії нападають на сонце чи на місяця, й тоді стають затьми. Люблять такі змії засісти в якомусь озері біля міста, і пожирати людей, вимагаючи собі ще й царівни. Власне такого багатоголового змія вбив Св. Юрій.[48] По ночах змій літає до деяких жінок і з ними живе. Взагалі ж полове співжиття жінок зо звіриною в переказах не рідке. Змій, живучи з жінкою, сильно її сушить, і є приміта: якщо жінка суха, аж світиться, то певна ознака, що до неї ночами літає змій.

Етнографічний матеріял дає багато оповідань про співжиття зо змієм, те саме дають і письменники. Напр. П. Мирний, «Хіба ревуть воли»: «Казали, що до Мотрі кожної ночі змій у димар літає» 18. Нечуй: «Одна жінка бачила на свої очі, як огневий змій упав у. вивід над хатою» І. 133.

Взагалі змії — постійна погроза світу, чому з ними борються лицарі — герої, а особливо Святі: Юрій, Димитрій та Феодор. Змієборство — це давній і дуже поширений мотив у наших казках та легендах. Сюди належить і наша стародавня легенда про київського змієборця Кирила Кожем'яку, що забив змія, який вимагав собі великої людської данини й щоденно пожирав усіх.

Християнство перетворило змія на нечисту силу, а то й на простого перелесника. Постає змій з тієї гадюки, що сім літ не чує ані людського голосу, ані дзвону, тоді в гадюки виростають крила, і за сім літ вона стає змієм.

Легенди про змія відомі багатьом народам, і на утворенні їх знати багато найрізніших впливів.[49]

Про віру в оборотництво подаю далі, в розділі VIі: Відунство, ст. 184–187.

Дуже часто пізнають погоду по птахах чи по худобі. Напр. Коли ворони понадуваються, — то на мороз. Як гусак ховає носа, то на холод. Поговірка: Надувся, як кулик на вітер (М. Вовчок II. 83, III. 281). У «Люборацьких» Свидницького 4: «Знать на вітерець збиралось, бо свиня попала шлею в зуби й почала тормосить».

На зиму пташинний світ відлітає в Ірій чи Вирій, а на весну вертається назад. Лророк Єремія 8. 7 вже подає про це: І відає бусел у повітрі умовлений час свій, а горлиця й ластівка та журавель стережуть час прилету свого.

Про Вирій розповідаю далі, в розділі VIII.

9. Дивовижні звірі та птахи

У давнину було багато оповідань про різних дивовижних звірів та птахів, і ці оповідання були по різних рукописних збірниках, словниках і ін. книгах. Для прикладу я подам деякі оповідання з друкованого Лексиса Лаврентія 3ізанія 1596-го року.

«Гієна єсть звір дикий а окрутний, которий, пршедши до пастухів, пристосовуєть свой голос до чоловічого, і перевикаєть імена пастушії, і на змордованиї пси нападши, поїдаєть їх» (Лист 215).

«Онокротал — птах, подобний кшталтом (видом) лебедеві, которий писок уложивши в воду, гукаєт як осел, гупач, гуковище» (Лист 215).

«Онокентавр — звір ніякісь, от голови як человік, а от ног як осел. По словенску китоврас» (Лист 215).

«Неясыт, по грецку пелекан, — птах єсть в Єгипті, подобний бусюлові, которий в пустині рад мешкати, которому змії врогують, і діти єго умерщвляють. А он, прилетівши, клюється в перси (груди) свої і кров іспущаєт на них, і так оживают» (Лист 20).

Не мало подає оповідань про дивовижних звірів, птахів і ін. також київський «Лексикон славеноросскій» 1627 р. Ієромонаха Памви Беринди. Ось хоч трохи:

«Івин» — птах, ужами кормячійся, боцянові подобний» (ст. 412).

«Саламандра — бестійка вел(ика) як ящорка. Так зимна, же огнем жиєт й пломень гасит» (стр. 450).

«Сирена — див морський: до пояса стан панянський, а далій рибій» (стр. 454).

«Скилла — звіря морскоє, о шести голов песіх, а постать красної невісти. А остаток тіла уж. В тісном місці живеть, где і харивдист, тоєсть тісноє море, где як вир пожираєт кораблі» (стр. 455).

«Xімера — коза, спереду лев, а ззаду змій, а в середині хімера».

Різні Збірники та Словники також подають багато оповідань про дивовижні рослини, дерева та явища природи. Напр. той же Лексис 1596-го року Лавріна Зізанія подає:

«Драчіє єсть хоіна, которая, в вині зварена, злічуєт уха, ропи полни й очи уразовиі, то ест раненні албо ударенні». (Лист 12). Це драч, колючий кущ (Б. Грінченко І. 441). Алфавит початку XVII ст. на л. 1245 дає те саме.

«Сморщ — оболок, которий, з Неба спустившися, воду з моря смокчет, і єсли корабль набігнет на тоє місце, то і корабль з людми порвет, а потом пустит, й розобєт корабль» (Лист 27). Це смерч, вихор на морі. В Алфавиті початку XVII ст. це смерчь на ст. 320.