Дохристиянські вірування українського народу

1. Надприродні сили

В глибоку давнину первісна людина всюди довкола себе бачила багато такого, що було їй незрозуміле й сильніше від неї, що звичайно їй шкодило, і все те треба було не тільки вмилостивляти, але й зрозуміти. Зрозуміння довкільного світу давало первісній людині заспокоєння, бо навчало її відповідно жити, щоб не попадати в великі клопоти. Усі надзвичайні явища дуже рано були персоніфіковані, але злі духи звичайно отримували збірну назву, а не одиничне ім'я, певне тому, що їх було занадто багато, напр. лісовик, русалка й т. ін.

Стародавні писані пам'ятки часто згадують, що наші предки почитали річки, болота, потоки, криниці, джерела, гори, рослини, ліси тощо, і приносили їм жертви («жряху»), то це треба розуміти так, що почитали тих божків, які де проживали. Слов'янська демонологія була досить розвинена, бо слов'янин круг себе бачив цілий світ вищих істот, усе було в його уяві одухотворене й персоніфіковане. Усе кругом було сильніше від людини, і все йому часто шкодило.

Спочатку довколишні духи були добрими, але з бігом часу вони ставали й злими, особливо деякі з них, що все пильнували дошкульно нашкодити. Шкода від злих духів була найрізніша, але вони звичайно шкодять кожен у своїй ділянці. Скажемо, під час сну злий дух може влізти в людину, що лягла спати, не проказавши заклинання, і створити їй різні хвороби; може влізти злий дух і з водою, коли не прийняти відповідних мір. Неврожаї, голод, затьми, завірюхи, бурі, холод і т. ін., взагалі всяке зло в природі чинять злі духи, щоб нашкодити людям. Навіть зла людина може тебе перестріти, наврочити, зочити й т. ін., і треба вміти відцуратися від цього своєчасно й належно.

Найголовніше, щоб берегтися від надприродних сил, — треба вміти їх належно вмилостивляти, вміти приносити їм улюблені жертви, і деякі духи справді вмилостивляються ними. Але на деяких і це не впливає, — тоді треба їх заклинати, залякувати, ^обманювати й т. ін. Злі духи здавна сильно бояться кукурікання півня та брехання пса, а пізніше стали боятися й церковного дзвону, ладану та найбільше Хреста, — цього всього вони не терплять, а почувши, лякливо втікають до постійних своїх сховищ.

Коли злі духи приносять на яку оселю загальну [хворобу (пошесть), то ще й тепер рятують її самі жінки вночі: голі або в самих сорочках, з розпущеним волоссям, вони оборують оселю навкруги, при тому сильно галасують і б'ють у сковороди, чавуни, заслонки від печей й т. ін., і перелякана галасом хвороба втікає з оселі, і вже не вернеться у виораний круг. Коли така хвороба в літі, можна й обманом позбутися її: вночі жінки колядують по-під хатами, а хвороба з того думає, що то вже прийшла І Коляда з зимою, і налякана втікає.

Взагалі всякої нечисти, бісів та дияволів дутим кругом, за який нечиста сила не дістанеться, пор. оповідання М. Гоголя «Вій». Як на кого нападає зла сила, то від неї можна й відігнатися, вдаривши її наодлі (навідмах) правою рукою. Коли Іпристріне зла людина, то шептуха мусить «вилити»! й відшептати цей пристріт.

Взагалі всякої нечисти, бісів та дияволів, дуже багато. Любить вона селитися по прірвах, безоднях та бур'янах. Пустка, порожня хата, улюблена оселя для нечистих: тут вони справляють свої гулянки вночі, аж хата ходором ходить! Особливо любить нечисть розгулювати вночі на молодику, коли народжується новий місяць. До здохлого всяка нечисть лине, а звідси й вираз: «Вішати на кому здохлих псів».

Різних родів злої чи нечистої сили було дуже багато. Як я вже вище говорив, на початку ці надлюдські духи були спокійні й допомагали людині, але пізніш вони обернулися, особливо підо впливом Християнства, в силу нечисту, в бісів, і їх зайняттям стало шкодити людям. Та людина проте давала собі раду з цими духами, — їх треба вмилостивляти, треба вміти з ними обходитися й жити.[87]

Значно пізніше до надприродної сили віднесено й велетів, — великанів, що живуть десь на краю світу, на Сході. Це чудодійні стародавні сили, з якими воював ще Олександер Македонський, і які згадуються в «Олександрії».[88]

2. Вплив Християнства на демонологію

Християнство застало в українського народу вже розвинену демонологію, і властиво істоту її змінило мало, — воно головно принесло нові назви: диявол, демон, сатана. Але, з бігом часу, Християнство змінило сам погляд на демонологію: надприродну силу воно остаточно обернуло в силу злу, нечисту.

Зате Християнство принесло багато нових способів боротьби з цими малими божками, що стали зватися головно бісами. Слово б і с (ст. сл. бес) широко відоме в нашій літературі з XI віку, яким тепер у полемічній християнській літературі стали звати стародавніх богів. Але слово це добре було знане й до Християнства. Уся зла сила не може зносити Хреста чи Хресного Знамення, — він охорона від бісів. Воду можна пити тільки перехрестившись або перехрестивши її, тоді вона буде поживною, а зла сила (біс) не вскочить ротом у людину. Кладучися спати вночі, треба, помолившися, перехрестити всі вікна, двері й усі подушки, — нечиста сила напевне не влізе.

Зла сила часом закриває роди жінці, тоді треба відкрити в Церкві Царські (Райські) Врата, і роди легко зараз відбудуться. При родах взагалі треба все відкривати: двері, вікна, комин. Щоб не-' чиста сила не входила в хліви й не знущалася над скотиною, що вона любить робити, треба страсною свічкою поробити Хрести на дверях, а худобу окропити йорданською водою; помагає ще й розвішування по хлівах деякого зілля.

Хто кладеться спати на полі чи в лісі, неодмінно треба перехреститися, тоді змій чи зла сила не влізе ротом під час сну, що вона любить робити. Навіть при позіханні або чханні треба добре стерегтися, щоб не влізла нечиста сила, а тому треба хреститися.

Про впливи Християнства я розповім пізніше докладно, в X відділі про двоєвір'я, а тут зазначаю його тільки поверховно; див. іще кінцевий розділ демонології: Боротьба Християнства з дияволом.

3. Родинний культ

З давнього часу родина була в нас дуже міцна, бо ЇЇ скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий, відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище (очаг), на якому горів невгасимий вогонь, здавна був головною Святинею дому, — він беріг щастя дому і всіх членів родини. Домове родинне вогнище було в нас першим жертівником, а голова родини — першим жерцем. Старший в родині, батько (пор. пізніше «батюшка» — Священик) виконував усі необхідні обряди, зв'язані з домовим вогнищем.

Богом домового вогнища став у нас домовик, чи домовий, що витворився з найдавнішого часу; в давніх «Словах» він зветься «хороможитель». Домовик — постійний вартовий дому, покровитель і охоронитель родини.[89] Живе він під піччю чи в запічку, куди з часом перенеслося домове вогнище. Звичайно домовик своїм допомагає, а чужим шкодить; перед нещастям він конче появиться своїм. Але він може шкодити й своїм, коли вони належно не задобрюють його. Розгнівавшись, домовик тісує скотину, заїжджує вночі коні, грюкотить уночі по хаті, в сінях, на горищі, і не дає людям спати, — це ясна ознака, що розгнівили домобика й треба його задобрити.

Часом домовик буває привередливий, і любить скотину тільки якогось одного кольору, а скотину іншого кольору мордує. З цим господар мусить рахуватися, і тримати домову скотину тільки любої домовику масті. При конях у стайні добре тримати козла, — він боронить їх від домовика.[90] При переході на нове чи друге помешкання треба виконати цілий обряд, щоб і свій домовик перейшов з родиною.

Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: «Цур тобі, Пек!» Звідси й старі наші вирази: «цуратися» — відділятися, відійти від когось за мету Цура, «спекатися» — позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний (без Пека).

Чур або Цур, ст. сл. Щур, — це обоготворений предок, пор. пращур. Кажемо часто й тепер: Цур тобі, пек тобі! Божок Цур охороняв і родове майно, границі. «Відцуратися» — покинути свою родову границю, своє родове (див. Ключевський: Історія Росії т. І ст. 139).

У хаті деякі частини її набирали великого значення. П і ч стала річчю ритуальною, — це родинний вівтар, де знаходяться боги родинного вогнища. Ось тому піч грає важливу ролю в домовому ритуалі, напр. при сватанні: дівчина її «колупає», ніби просячи ради й заступництва в домовика. Коли молода вперше входить до хати молодого, то приносить і чорну курку з собою, яку впускає під піч, де знаходиться домовий бог, — це йому жертва від нового члена родини. Вона ж, жінка, стає й постійним сторожем домового вогнища. На Новий Рік піч у збільшеній пошані, бо тоді її весілля.

Поріг — границя хати, за ним уже чужий бог, тому й поріг грає ролю при ритуальних обрядах, напр. на весіллі, на Похоронах. Виносячи покійника з хати, конче стукають тричі труною об поріг, щоб покійник уже не вертався до хати.

Найпочесніше місце в хаті — покуть, де в куті сходяться краями дві лавки. Новонароджену дитину, сповивши, кладуть на покуті. Господар хати в Свята сідає на покуті, там же садовить почесних гостей. В глибоку давнину покійників ховали під покутем або під порогом, тому ці місця й дуже шановані.

Стіл у хаті — шанована річ, це хатній престіл; на нього не можна класти нічого нечистого, крім їжі. Поважається й сволок; об нього б'ють короваєм, б'ють і дитиною, щоб добре росла. Сама хата, як така, завжди в повазі, — до неї можна зайти тільки з непокритою головою, свистати в хаті не можна.

Вся хата як ціле сильно шанувалася в Україні з найдавнішого часу, і так само шанується й тепер. Напр., Харчук у «Волині» (т. І ст. 121–122, вид. 1964 р.) розповідає, як батько кричить на сина:

«Я тобі покажу, як у хаті курити, — кричав батько. — Оце тобі за те, що закурив у хаті, оце за те, що за столом курив, оце за те, що під Образами, — проказував за кожним ударом батько».

Домове вогнище з глибокої давнини було надзвичайно шановане в усіх народів, а тому й Церква мусіла поставитися до нього з повною повагою. І справді, в Требнику є на це «Послідованіє над пещію», в якому молимось: «Боже Вічний, благослови пещь сію, і благослови в ней діла рук рабов Твоїх». А в другій Молитві: «Сам благослови пещь сію, і дійствующия ю (її) Твоїм страхом соблюди, і невредимі їх от сопротиволетающих сохрани».

Дім і його забудовання завжди підпадають злій силі, коли вона хоче пошкодити людині. Але З домі за всім цим пильнує свій домовик, і не підпускає до нього нечистих з їхніми злими задумами. Так само волхви й різні відуни серед своїх обов'язків мали також і прогнання нечистої сили від дому та його забудовань.

В Християнстві охороною дому ревно зайнялася Церква. В Требнику маємо аж п'ять Чинів на це: 1. Молитва на основаніє дому, 2. Чин Благословенія нового дому, 3. Молитва, єгда кто імать внити в дом нов, 4. Молитва над житницею или гумнсм, і 5. Молитва над стайнею.

У Молитвах про це молимось: «Боже Вседержителю, хотящих в домі жити, от всякого навіта (підступу) сопротивного свободи… і невредимих от сопротивних сохраниЛ. І низпосли Благодать на єлей сей, яко да будеть на прогнаніє всякія сопротивния сили і сатанинських навітов». А над клунею молимось, «да сила Твоя (Господня) вся противна от нея отженеть, да гумно (клуня) сіє от всіх противностей сохранити ізволиши. Соблюди гумно сіє от огня, бурі, грома, молнії, і от всякого уничиженія вражія».

Часом злий дух захоплює дім і не дає спокою мешканцям. На це в Требнику є «Молитва о храмині (домі) стужаємі от злих духов», в якій проситься: «Сам, Владико, вся сущия в дому сем сохрани, ізбавляя їх от страха нощного, і стріли, летящія во дні, от вещі (речі), во тьмі преходящія, от сряща і демона полуденного».

4. Божки природи

Не маючи поняття про Єдиного Бога, що створив увесь світ, первісна людина була многобожною, і по окремих частинах природи бачила окремих її володарів, окремих богів.

Коли людина дивилася в воду, вона, бачила там живі обличчя, і тому переконалася, що вода має своїх мешканців. Це різного роду водяники, голі старі волохаті діди з довжелезною кудлатою бородою, що можуть сильно шкодити людині, коли вона непрошено вривається до їхнього царства. Як люди купаються, водяники хапають їх за ноги й можуть утопити. Щоб цього не сталося, треба конче хреститися, входячи в воду (це охорона вже християнського часу).

Люблять водяники перевертати човни, особливо хиткі та маленькі. Рибалки мусять добре знатися з водяниками й задобрювати їх, а то не дадуть ловити рибу. Топельці живуть під водою, перетворюючись у водяників. Взагалі водяники злі та мстиві. Водяник — це водяний цар, що володіє всією водою в світі: ріками, озерами, болотами, морями й т. ін. Сам водяний цар «живе в кришталевому будинку під водою» (П. Куліш: «Орися»).

Леся Українка в «Лісовій пісні» докладно описує водяника: «Він древній сивий дід, довге волосся і довга біла борода в суміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий» 6–7. «Водяник в дряговинні цупкій привик од віка усе живе засмоктувати» 13. Дочки його — русалки, водяні царівни. Він звичайно грається з човнами, або й топить їх.

По болотах живуть різні болбтяники чи анцйболоти, що люблять затягувати до себе людей, особливо п'яних. По очеретах плодяться очеретники; навіть у криниці живе окремий криничний дід, — кріинйчник.

А по 'лісах панують різні лісовики, чи п о л і с у н и, як його господарі. Живуть на густих деревах або по дуплах сухих дерев. По ночах дико верещать або стогнуть і лякають людину. Звичайно лісовик дуже високий, — як високе дерево, або й вище. Уся лісова звірина послушна лісовикам, і він пасе вовків. Входячи до лісу, треба неодмінно перехреститися, щоб лісовики не причепилися. У лісі не треба голосно перекликатися, щоб не накликати полісуна, бо він любить відкликуватися людям і заманювати їх у непрохідні нетри. Коли в лісі б'ються полісуни, здіймається буря.

Історик В. Ключевський так описує лісове страхіття: «Східня (руська) людина ніколи не любила свого ліса. Якась неясна боязнь оволодівала нею, коли вона вступала в густий ліс. Сонна дрімлива лісова тидіа лякала його. В глухому тихому шумі його вікових верховіть чулося щось зловісне. Щохвилинне чекання раптової небезпеки напружувало нерви, підіймало уяву. І стародавня людина населила ліс різними страхіттями», І. 72.

Лісовика докладно описує Леся Українка в «Лісовій пісні»: «Лісовик — малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці» 11. Але «треба тільки слово знати, то й в лісовику може уступити душа така самісінька, як і наша»35.

Лісова сила звичайно провадить по лісах танці та жарти.

Ліс мимовільно завжди викликав і тецер викликає острах. У південній Америці мешканці сильно бояться лісного духа, і є місцевини в лісах, куди вони нізащо не підуть, — бо там їх зловить злий дух.[91]

Лісове царство прекрасно описала Леся Українка в своїй драміфеєрії «Лісова пісня» 1911-го року, — тут уся демонологія Волині. Сильно описане тут і водяне царство.

По гаях панують гайовикй, і так само можуть полювати й на людину.

На полях, у збіжжі живуть польовикй, що люблять викочуватися по ньому, — тоді збіжжя полягле, — і носитися по житах та травах із вітром. Часом вони приймають вигляд козла.

Бузина, як я вище зазначив, небезпечна рослина, бо в ній сидить б у з н и ч и й.

Грецький письменник VI в. Прокопій розповідає про слов'ян, що вони «почитають річки, німфи, і деякі інші божества (демони), і приносять їм у жертву все». Цими німфами здавна були в нас русалки, водяні богині, відомі всім слов'янським народам; удавнину вони звалися берегині. Римське свято Віє» Ковае чи Еояаііа зайшло й до слов'ян, для чого було не мало доріг через слов'ян південних, і переробилося на Свято русалії, звідки пізніше й пішла назва русалка.[92] Початковий Літопис уже під 1076 роком згадує про русалок: диявол відхилює людей від Бога «трубами і скоморохи, гусльми і русалы».

На початку весни, як розтане сніг, звичайно з четверга Страсного тижня аж до Трійці, р у с а л-к й живуть по річках, взагалі в воді, а на Трійцю вони виходять із неї й оселюються по полях та лісах, де бучно гуляють. На зиму вони входять у землю, бо там нема холоду. Вночі русалки виходять на берег, і при світлі місяця провадять хороводи й танці. Русалки ведуть особливо веселі гри весною, коли взагалі в природі багато різних духів, що виходять наверх по зимовому холоді. Цілий Троїцький тиждень русалки гойдаються на деревах та викачуються по житах, і до смерті залоскочують кожного, хто попадеться в їхні руки, зваблений їхньою красою.

Як описує Леся Українка русалок у «Лісовій пісні» 1911 року, вони ходять з розпущеним волоссям. Вони градрться в воді, ухкають, бризькаються, плещуться. Це вони стережуть порядку на річках, по озерах. Душі вони не мають, а тільки серце. Русалки водяні та лісові мавки — то подруги.

Мавки живуть у лісах на деревах, а не в воді, а русалки — в воді. І освіті мавки гойдаються на віттях дерев, мов у колисці, і заманюють хлопців і залоскочують їх до смерти.

Про мавку подає й Харченко в своїй «Волині» (1964, І. 170):

«М а в к а замовкає перед грізним поглядом дідугана-л і с о в й к а, якщо він розсердиться. Вона не має права не коритися йому — верховоду й володарю лісу: йому кланяються потерчата, і дерева перед ним шапки знімають».

Літавиця — це та ж мавка, що так само приманює хлопців і лоскоче їх до смерти.

Перелесник заманює гарних дівчат і нищить їх. «Перелесник — гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним як вітер волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима» (Л. Українка «Лісова пісня», 19).

Русалки завжди дуже вродливі, тонкі, аж тіло їхнє просвічує, коси зелені, як водорослини, ходять голі або в білих довгих сорочках. Утоплена дівчина, а також нехрещена дитина неодмінно стають русалками, вони звуться ще мавками чи навками, від «нав» — мерлець.[93] Сербські вили — це те саме, що наші русалки; назва «вили» вдавнину була відома і в нас, але значення їх, певне, не розуміли, бо, напр., в одному з новіших списків «Слова Христолюбця» замість «віли» подано вже «воли».

5. Шкідники життя

Первісна людина завжди бачила кругом себе найрізніших надприродних істот, що вмішувалися в її життя й зміняли його на лихе. Усі життєві лиха людина приписувала надприродним істотам, злим духам, і всіх їх персоніфікувала. Але коли володарі природи мали окреслений людський вигляд, то. ці шкідники життя були звичайно істотами духовими, мало вловимими, і людського вигляду їхнього мало знано. Одна пам'ятка XV ст., «Слово о лінивих», згадує Злидні, Убожіє та Ох.[94]

Коли домовик не догляне, або коли він розгніваний і не хоче берегти хати, то в хаті можуть заплюнутися Злидні, і помалу довести родину до повного зубожіння й загибелі. Злидні — це домові карлики, маленькі уосіблені істоти, що живуть звичайно там, де й домовик мав би жити, — під піччю або в запічку. Щоб позбутися Злиднів, треба змінити своє життя, а то змінити й помешкання. У нас про Злиднів позосталося стародавнє закляття: «Нехай його Злидні поб'ють!» (Номис, 72). Звичайно Злидні люблять накликувати до хати й іншу злу силу: Недолю, Хворобу, Трясцю й т. ін. дрібні сили.

Леся Українка в «Лісовій пісні» 1911 р. так описує Злиднів: «Злидні — малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі» (ст. 56) сидять у хаті в кутку. А коли відповідної хвилі згадати про «Злиднів, то вони ускочать у хату» (ст. 58).

Подібно до Злиднів існують і Примхи, які також шкідливо можуть обсісти людину. Пор. у Б.

Грінченка («Нахмарило» II. 500): «Та й сердиті ви сьогодні діду! Чого це ви? Може вас хто роздратував? Або може це вас Примхи обсіли?» Примхи можуть обсісти людину, як і Злидні.

Злидні по наших пам'ятках відомі з давнього часу. Так, у «Слові о лінивих» за списком з XV віку читаємо: Коли людині кладеться на нещастя, «тогда человіку приближаються Злидні, обовьються ему около голови, проструться ему по хрепту, сядуть у него на порозі с віником. Сегодні положил полдензи в калиту, а назавтрея хватиться — Злидні виняли».[95]

У народньому віруванні були персоніфіковані всі ті нещастя, що чіплялися до людини, напр.: Біда, Лихо, Нуждаг Недоля й інші, хоч чистого ясного образу окремого бога вони в нас не прибрали. У народній уяві часто виступає Біда, як окремий бог, демон. Біда, як і Злидні, дуже мстива й дошкульна, і звичайно в хату не приходить сама, пор. прислів'я: «Біда не приходить сама», «Біда Біду родить» і ін.

Увійшовши в хату, Біда не спить, а все пильнує поширитися. Вона тиняється поміж людей, чинить їм збитки й доводить їх до гріха, а часом справляє на таке, що сміх людям казати. Взагалі ж від Біди трудно втекти, особливо, коли вона заплюнеться в хаті. Коли Біда в хаті, тоді хоч з хати втікай; пор. поговірку: Біда в хату, а господар із хати. Народні поради позбутися Біди: Здуши Біду, зв'яжи і в ставі втопи, або: Вхопи Біду за хвіст і вдар нею об міст, — поради ці мислять про Біду, як про окрему особу. У самій українській мові слово «біда» широко розгалужене: біда, бідний, бідувати, збіднілий, бідкатися й т. ін.

Про Біду в нас склалося дуже багато приповідок. До вже поданих подаю ще декільки зо збірника Плавюка 1946 року: Біда Біду перебуде, — одна мине, друга буде 14. Біди не треба шукати, — сама прийде до хати 15. Чоловіка Біда пасе 173, і т. ін.

Дуже поширене в нас також Лихо, що разом з Бідою також уривається в життя на кожному кроці, і скрізь чигає на нас. А в мові вживається дуже часто в таких виразах, як: Лихо його принесло, Вже якесь Лихо сунеться до хати, Лихо мене засліпило, Лихо б тебе побило й інші. На ніч звичайно злітається всяке нечисте Лихо, а щоб того не було, треба рятуватися так: посипати попелом землю біля воріт, на доріжках до хати й навколо хати; під вікнами на призьбі поставити цебра, отвором на подвір'я, а в хаті на вікнах ставити миски також лицем на двір, — тоді обманене Лихо не зайде до хати. Дуже люте Лихо однооке, що часте в наших казках.

Замість Лихо часто кажемо: «Побила б тебе лиха година!» як стародавнє заклинання.

Багато є й інших уосібнень злих істот. Так, Блуд зводить людей з дороги й водить їх так, щоб їх понищити або бодай нашкодити. «Як кого Блуд візьме, то най буде яке мале, задурить чоловіка» (О. Кобилянська: «Земля» 234). Пор. приповідку (Плав'юк 2(3): Як чоловіка Блуд візьме, то й серед села дороги не знайде.

Мара запаморочує людям розум, і вони роблять собі на шкоду; пор. у нашій мові марити, обмарити, марний, змарніти, марниця тощо. Так само на людину нападає Мана, і людина обманюється, маниться. Ці істоти, Мара та Мана, ходять по людях і роблять їм прикрості.

П. Куліш у «Чорній Раді» про Ману пише так: «Запорожці запускають Ману на чоловіка, їм украсти, що задумає, то мов із гамана тютюну достать» (ст. 132). Мана і Мара — одна істота. Він же подає: «А киш, Маро! А киш! Амінь, амінь!» (IV. 203).

Мару часто стрічаємо в творах Б. Грінченка. Напр. з т. II (вид. 1963-го року):

«А Мара його знає! Хіба вгадаєш? Туди думка і сюди думка»… 413. «Він звівся ні на що, ходив, як Мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очима»… 428. «Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась Мара, бліда, страшна»… 430. «І до їх у хату темрява зайшла, — по кутках чорною М арбю стала, стіни позапинала, і сповнила всю хату, і обняла їх обох… Обняла тіло, поняла й душу»… 431. І тіло його змарніло, зсохло — ходив він Марою». 462.

Слово Мара походить чи не з гебрейського Мага, і визначає «гірка». У Книзі Рут 1. 20 читаєм: «Не кличте мене Ноємі, а кличте мене Мара (гірка), бо Шаддай дуже гірко вчинив мені».

Те саме й Морок або Морока. Ст. сл. мракъ визначає темрява, темнота, звідси й Морок. У Шевченка: Сестра Морока із пекла вийшла проводжать у пекло римлян (ст. 295), а на ст. 289 вияснюється: «Морок — бог підземного царства у скитів».

У «Лісовій пісні» Лесі Українки ст. 66 читаємо: «А тепер я блукаю, наче Морок по гаю».

З давнього часу поширені в нас також різні оповідання про лихорадки, — це 12 сестер трясовиць, Іродових дочок.

Жура чи Журба, давнє Туга, пече людину й сушить, і може й на смерть засушити.

В «Слові о полку Ігоревім» 1187 року згадуються деякі уосібнені злі істоти, але дуже неясно: «Востала Обида в силах Дажьбожа внука», «Ольгове хороброє гніздо, не було воно Обйді породжене», «Уже бо Біди его пасуть птиці по дубію», «За ним кликнула Карна, і Жля поскочи по Руській Землі, смагу мечучи в полум'янім розі», «Туга ізійшла по Руській Землі», а «Обида вступила Дівою на землю Троянову», «Уже тресну Нужда на волю».

Усі ці божества персоніфіковані, але зазначені тут для нас неясно. Желя чи Жля — це певне якесь божество суму, жалю, плачу, а Карна — теж божество, може кара, жаль, плач, голосіння по небіжчику, або уосібнення самої голосільниці. Нужда — якась мітична богиня насилля. Діва Обида на синьому морі плеще лебединими крилами, — в ній деякі дослідники «Слова» (напр. Вяземський 1875 р.) вбачали аж Троянську Єлену. Обйда — це персоніфікація образи, зневаги, а взагалі — лиха.

Грець — невідомого походження, ніби уосібнення якогось лиха. Дуже частий вираз: Хай йому грець! Грець тебе побий! Тут уживається ніби замість чорт, і так його вживає, напр., Іван Багряний у «Тигроловах», напр.: Зайшли грець його знає куди II. 37. «Експрес» зупинився на грець його зна якій лінії II. 61. Звичайно «грець» перекладають як апоплексичний удар, але воно значенням ширше. Там само Ів. Багряний пише: Наробили затісок до лиха (багато, II. 31).

Дуже поширена зла недуга Трясця, як уосіблення її,як сама зла сила. Стародавнє — трясовиця, і було багато різних оповідань про неї, а також замов на неї. Іще назва — Пропасниця, бо кого вона схопить, то вже легко не відпустить, і до пропаду заведе. Леся Українка («Лісова пісня» 22) оминає назвати своїм ім'ям і трясцю: «Поки дійдеш, ще й т а я (цебто трясця) нападе, — не тут споминаючи — Цур-пек! а потім буде душу витрясати!» Часта лайка: Бодай тебе трясця трясла! (Нечуй І. 388).

Завійна — нечиста сила, на холоді завіє. У Марка Вовчка читаємо: «Скиглить, наче його Завійна ухопила (III. 241).

Уся нечиста сила пильнує шкодити людині де тільки зможе й коли тільки зможе. Виробилася віра в пристріт, урок, наврочити, у всяке псування людини.

Є в нас ст. сл. слово прьтити — портити, наше теперішнє псувати. Було й слово «порч а» — зіпсуття, особливо зіпсуття пристрітом, злим оком, наговором. Взагалі чарування.

Віра в зіпсуття людини («порча») довго трималася й тримається і в Україні, і в Росії, трималася навіть серед інтелігенції. Ось приклади для Росії.

Невіста царя Михаїла Марія Хлопова р. 1616-го відвідала свого молодого і з'їла багато солодощів, а тому стала блювати. Робився суворий розслід цього, і офіційно признано, що вона була зіпсута супостатами. Тому невіста була заслана в Тобольськ, а з Москви вислана вся рідня її.

Бояриня Всеволозька, невіста царя Олексія Михайловича, коли її сповістили, що то її обрав собі цар за дружину, зомліла й упала. Це пораховано за «порчу», і Всеволозька царицею не стала.

Таких прикладів можна навести багато.[96]

6. Чорт

Чорт у народньому віруванні витворився надзвичайно рано; але, на мою думку, витворення нечистої сили йшло в тому напрямку, що перше постали господарі хати й природи та шкідники життя, а розуміння чорта витворилося трохи пізніше. І, справді, наш чорт — це вже уосібнення всієї нечистої сили в одній особі, а для витворення такого розуміння потрібний був довгий час. Чорт і біс — це свої назви стародавні, рано в нас розвинені; ст. сл. б'БСЬ, а «чорта» в мові ст. сл. ще не було.

Слово «чорт» старанно оминали по всіх писаних книжках, — щоб його не називати голосно, бо це було заборонене. У «Матеріялах» І. Срезневського це слово не подане. Але є воно значно пізніше, — у «Лексиконі» Памви Бергинди, Київ, 1627 р. на ст. 101 подається: «Кудес, Кудесник — чорт или чарбвник. По нѣких повісти в Москві наричется».

Усякої надприродної сили круг себе первісна людина завжди бачила багато. Сила ця шкодила їй, особливо тому, що вона звичайно невидима, і людина своєчасно не знає, що має робити, і звідки чекати лиха. Християнство в надприродні сили внесло певну систему. З бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядкувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя, — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за Християнства перейшли в силу злу, нечисту.

Як я вже вище розповідав, наш Первісний Літопис устами грецького Філософа, що намовляв Кн. Володимира на Християнство, подає (за Біблією) і про постання нечистої сили на четвертий день світотвору. Коли «первий от Ангел, старійшина Чину ангельску», побачив усе, що Бог створив за чотири перші дні, то «помисли в собі, рек: Сниду на землю, і приіму землю, і поставлю престол свой на облаціх сіверських, і буду подобен Богу. Бі же ім'я противнику Сотанаїл, в не же місто постави старійшину Михаїла. Сотана же, грішив помисла своєго і отпад Слави первия, наречеся противник Богу» (Іпат. Літ. під 986 р. ст. 58–59). Ось від цього й пішли по

землі найрізніші роди бісів, що завжди мають злі наміри.

Той же Іпатіїв Літопис навчає: «Біси на злоє посилаєми бивають, на злоє всегда ловять, завидяще» (під 1015 р., ст. 118). «Іскони вселукавий диявол, не хотяй добра всякому хрестьянину і любви межі братьєю» (ст. 370).

Пізніше число злої сили значно зросло, бо з прийняттям Християнства дохристиянські божки зараховані були до бісів, цебто всетаки позосталися особами живими, що говорять і шкодять. Що давні божки — це біси, так завжди твердить Первісний Літопис, зрештою, це погляд і Біблії (Второзак. 82. 16–17, Пс. 105. 37, І Кор. 10. 20). Правда, був і інший, рішучіший погляд: божки — це ніщо (І Цар. 12. 12).

Чорт має багато найрізніших назов, у залежності від своєї праці. Він завжди нашіптує людині злі думки, і сіє ворожнечу в світі. Це наш ворог, і тому його стародавня назва в р а г, а ворожити — відбиватися від ворога; пор. закляття: Враг би тебе взяв! Він робить тільки зле, чому й зветься чорний. Він сильно обманює людину й зводить її на лихе, а молодих на перелюб, чому й зветься перелесник. Він з своєї природи лихий, пор. приповідку: Лихий поплутав. Він господар пекла, пекельник. І взагалі він нечистий, нечиста або вража сила, вражий син, вража мати. А що має куцого хвоста, то куций, куцан. Убирається, як пан, тому паничик, лях, н і м ч ик. Він кат, пор.: Кат зна що, чи казнащо. Дуже часта назва лукавий, і в «Отче наш» ми просимо Бога: «Ізбави нас од лукавого!» (У давнину: «од неприязні»).

У Словнику П. Беренди 1627 р. 59 знаходимо: «дѣдко — сице ніциї обикоша діавола именовати». Дуже часті в нас вирази: Лисий дідько, куций

дідько. Якого дідька прешся? Іди хоч до дідька в зуби! (Багр. «Тигролови» І. 111). Куций — диявол, вираз частий.

Гулак-Артемовський пише про диявола: Нехай їм служить рябий в болоті біс 370. І сам враг не знайде 373. Враг батька зна 372. У Котляревського: Не взяв його враг! 165. У Нечуя-Левицького, т. І: Чорта лисого забере 61. Нечистий мене спокусив 364. Нечистий її знає, з ким вона знається 415.

Чорт завзято риє і в річках (робить чорториї, чортовий, вир), і по ярах: чорторйя. Такі крутії і люди бувають. Б. Грінченко в повісті «Під тихими вербами» 1901 р. пише про людину: «Такий мудрий на вигадки… Мав вилупиться чорт, та півні заспівали — вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анцйболот у чорториї… (Твори, вид. 1963 р. т. II ст. 382).

У народній літературі нерідкий також О х, про якого вже згадує «Слово о лінивих» XV віку. Уявляють його дуже різно: то це лісовий цар, то звичайний дідько. Живе по могилах та пеньках, і затягує до себе необережних людей. Часом це підземний цар. У всякому разі не вільно говорити голосно ох! на невідповідних місцях, бо явиться Ох і забере до себе. У нас відома ще й казка про Оха, що попала до світової літератури, і глибоко вивчена.[97]

Потерча — це дитина, що померла без Хрещення. Живуть потерчата по озерах або й болотах. Ходять у темноті з каганчиками. Кажуть іще п от о р о ч а (Куліш IV. 293).

Леся Українка в «Лісовій пісні» розповідає про потерчат: «Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи» 28. Вони заманюють людей у болото. «Потерчата озиваються жалібно, подібного до жаб'ячого кумкання» 32.

Серед українського народу поширені перекази про Попелюх. По давньому звичаю в Україні ввесь попіл з печі викидається в одне місце, а коли недалеко болото, то в нього. І ось у цьому попелі й зароджуються попелюхи, які лякають людей ночами. І горе людині, що побачить попелюху, бо по цьому конче буде нещастя: пожар, хвороба, недуга.[98]

Чорт, як і всяка нечиста сила, звичайно водиться по безлюдних та нечистих місцях: по прірвах, ровах, безоднях, в очереті, бур'янах, в бузині, в порожніх хатах, пустках, руїнах, млинах і т. ін. Апокаліпсис XII в. твердить, що «обичай єсть звірем і злим демоном в пустині ходити». Люблять чорти і болота та ліси, особливо пущі. Вночі на перехресних дорогах легко зустріти нечисту силу, а вдень вона з'являється в бурі та в куряві; перехресна дорога взагалі дорога віща.

Комин і кагла — звичайне місце пробування чортів. У зв'язку з цим у нас існує багато приповідок про нечисті місця, напр. В. Плавюк подає: Кайся, та в каглу не пхайся 155. Аби болото, а чорт знайдеться 25. Виліз, як чорт з багнюки 39. У старій печі сам чорт палить 254. Пор. Ще: У тихому болоті чорти водяться.

Мельник звичайно має багато клопоту з нечистою силою, що любить жити в млині, чому мусить накладати з нею й добре знати всякі закляття. Любить диявол греблю рвати, і тим докучати і мельникові, і людям, чому й сам зветься: «Той, що греблю рве».

Дияволи звичайно дуже бридкі й звіровидні. Вони люблять перекидатися в яку звірину, і підступно підходити до людини. Люблять перекидатися в чорного пса, кота, свиню, а то цапом, а сам звичайно ходить з цапиною борідкою; часто перекидається в якого плазуна. А коли приймає вид людини, то частіше панка, панича, жидка, поляка або німця. У постаті блудного вогника заманює людину в болота, прірви та безодні. Диявол любить бавитися з п'яними, і заводить їх у рови, а то й у прірви та болота.

Звичайно чорт невидимий, а коли з'являється, то він чорний, волохатий і з хвостом, а очі в нього — як жарини; ноги звичайно цапині, собачі або курячі. Перекидається чорт і в речі. Коли чорт зодягається, то в одежу європейську, німецьку. Чорт завжди шукає собі людей, щоб за ласощі цьогосвітні продали йому душу, тому звичайно ходить з пером і ножиком, яким достається кров для підпису умови. Звичайно чорт має крила й літає. Має він на лобі й роги, але роги тут ознака його великої сили (пор. у біблійній мові гебраїзм: ріг — сила).

Взагалі ж диявол рідко коли буває в своєму вигляді, а при своїй роботі він міняє вигляд. Іпатський Літопис під 1074 р. подає, що ченцеві Ісакові біс являється «в образі звірином і скотьєм, зміями і гадом» (ст. 138). Під цим же роком ст. 134: «Виді обходяща біса в образі ляха».

Особливо найрізніший вигляд приймає чорт, щоб спокусити ченця, приймає навіть вигляд Святої особи, аби тільки добитись свого. Пор. поговірку в Стороженка («Мірошник»): Ми не Святі, щоб до нас чорти ходили.

Чорт надзвичайно старий[99]

, і існував ще до створення світу, і брав навіть уділ у його створенні з Богом. Спочатку чорт був духом всемогутнім, але з часом став страчати свою силу, і тепер часом виступає безсилим недогадою, і таке уявлення чорта бачимо не тільки в себе, але й у багатьох інших народів світу; власне такого чорта-недотепу малював у своїх творах М. В. Гоголь. Казки про дурного чорта — це всесвітня тема, їх і в нас дуже багато.

Але все таки чорт рогів не втратив, хоч ріг — це сила (гебраїзм).

З бігом часу дияволи стали в нас взагалі спокійніші; людина, особливо знаюча, стала з ними поводитися за панібрата, бо стало відомим багато способів, як укокошкати злу силу; пор. диявола, напр., у творах Гоголя, І вже часто Святі люди не тільки не бояться дивольських каверз та спокус, але навпаки, — ловлять бісів у горнятку води, перехрестивши його своєчасно, і їздять верхи'на них то до Єрусалиму, то до Риму, як це бачимо в Патерику Печерському.

На чорта переносяться всі злі людські недостачі. Він завжди намагається створити лихо людині, а особливо яку пакість. Особливо любить він сварити людей, та ще й заприязнених, а для цього це він видумав горілку. Взагалі, де горілка, там і чорт. А хто впадає в розпуку, до нього зараз причепиться дідько. Ось тому й приповідки постали: Піп у дзвін, а чорт у клепало, або: Хто вішається, тому дідько мотуза подає.

Любить чорт забрати звичайну річ, що ось її бачили, із-під рук і очей; шукаючи її, треба проказувати: «Чорте-чорте, на твоє, дай моє!» Тоді відразу пропала річ знайдеться. Чорт любить «насилати» і коли кажемо «наслано», то це від чорта. Пор.: Щось йому як наслано!

Чорти живуть, як і люди: родяться, женяться, їдять, п'ють, але не вмирають, тому вони дуже старі. Номис ч. 8677 подає: Чому чорт мудрий? бо старий. Коли чорт миє руки й трусне ними позад себе, то з кожної краплини постає чортеня. Взагалі ж чортів безмежне число, і їх вистачає по кілька на одну людину. Але їх сильно нищить Св. Ілля, Св. Юрій та Св. Михаїл, а без цього вони переповнили б увесь світ, так що людям не було б де й жити.

Чорти люблять сварливих жінок, і часто ними послуговуються для своїх цілей. Пор. приповідки, у В. Плавюка: Де жінка рядить, там чорт сидить 124, Де дідько не зможе, там бабу пошле 101.

В Іпатієвому Літописові під 1015 роком читаємо: «Біси на зло посилаємі бивают, а Ангели на благоє. Ангел бо человіку зла не створить, но благоє мислит ему всегда, паки же Крестьяном помогають і заступают от супротивного врага. А біси на злоє всегда ловят, завидяще ему, понеже видять человіка Богом почитана, і завидяще ему, і на зло слемі скорі суть».

«Чорт бідний, бо в нього душі нема» стало в нас приказкою. Куліш IV. 151 подає, що «диявол держить на руках Юду в пеклі». Н. Левицький пише, що сатана чорний як чорт, голова як копиця, на голові чорні роги, а очі як кавуни» («Не той став» 57). «Вночі вже його, нечистого, і сила й воля» 58.

Чорта легко прикликати свистом, особливо в пустках та на перехрестях. Щоб чорт не пошкодив, треба тримати при собі освяченого ножа. Ножа чорт взагалі боїться, тому породілля кладе його собі й дитині під голови на час поки дитя не охрещене. Усі нехрещені в чортовій владі. У жидівський

Судний День (йом Кипур) чорт хапає жидів, і кидає їх у пущі, або заносить до пекла; пор. оповідання В. Короленка: «Йом Кипур». В «Слові о полку Ігоревім» бісами звуться половці, як не охрещені.

Небезпечно згадувати чорта по йменно в хаті, а особливо вночі, бо може прибути, а коли вже хто згадує, нехай додасть оборонне: «Не при хаті (чи: не при нас) згадуючи». А ще ліпше згадувати диявола його іншою назвою: нечистий, патлатий, паничик, той, що греблі рве, враг, дідько (цебто дядько), спокусник, лукавий, або просто: той, і т. ін. Згадуючи диявола, додають: «Щез би!» а звідси й його назва: щезник. А взагалі, коли згадувати чорта занадто часто, і без потреби, то можна накликати його до хати, а тоді вже сам утікай з неї. Диявола можна приманити й свистом, а тому забороняється в хаті свистіти.

У наших старших письменників звичайно повно етнографічного матеріялу, і часом підкреслено оминають нечисту силу. Марко Вовчок: «Коли згадають про нечисте, то говорять: «Наше місце святе-і хрестяться» (II. 432). Котляревський: «Цебто того, що греблі рве? Того, що, не при хаті згадуючи»… (і плюється) (вид. 1948 р. ст. 197). «Горілка і страва не од того, що — не при хаті згадуючи»… 199. Нечуй-Левицький: «Це чиста сатана, — не при хаті згадуючи!» (І. 470). Надто Леся Українка вміє оминати нечистого в «Лісовій пісні»: Той що в скалі сидить 9. Той що греблі рве, вік хвалиться:

Місточки збиваю, Всі гребельки зриваю, Всі гатки, всі запруди, Що загатили люди. 3.

Борис Грінченко: «Під тихими вербами» 1901 р. описує: «Знову ти почав того згадувати! — докоряв йому Карпо. Він не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хаті». «Чоловік гарний… І отого, що з хвостом, не любить згадувати.» (Твори, вид. 1964 р. т. II ст. 350, 384).

Багато цього знаходимо в творах Панаса Мирного, напр. «Хіба ревуть воли» 20: «Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого. Дехто помітив і невеличкі рожки на голові в нього, як стригли в прийомі».

У самій нашій мові сильно відбилося давнє вірування в нечисту силу, і слово «чорт» у простонародній мові дуже часте, пор. «Який диявол (чи чорт) його приніс», «Якого чорта прийшов», «Якого дідька вам треба», «Лихий поплутав», «Яким вітром тебе принесло», «Аж ось лихий царя несе» (Шевченко 268), «Сто чортів на тебе» (звідси: осточортіти).[100] Навіть найвищий ступінь можна «з чортом» творити: із чорта гарний, хитрий з біса, із чорта багатий і т. ін., на що звернув увагу ще Ол. Павловський у своїй Граматиці української мови 1818-го року.[101] Пор. у Н. Рибака: Понаїздило до лиха торгових людей («Пер. Р.» 55). Грошей у нього чорти не злічать.

Різних злих божків в віруванні нашого народу так було (й є!) багато, що вони в нашій мові витворили навіть особливу складневу форму, — форму безпідметового речення з дієсловом на — ло, напр.: Руки йому відняло, Кудись його вхопило, Вже його понесло, Приперло його до хати, Вже його звалило й т. ін., — тут завжди розуміється Лихо, Нечисте й ін., але щоб не згадувати непотрібно Лиха, воно оминулося особливою формою безпідметового речення. Пор. «Приповідки» В. Плавюка: Викинуло його з пам'яти 239, Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило 260. Такі речення вдавнину не були безпідметові, — їхній підмет кожному був ясний: чорт, лихе, зле.

Вираз «чорта з два!» (не можна, перешкода) дуже старий — тут «чорта» — двійне число.

Слово чорт широко відоме в українській мові, і дало багато похідних слів, напр.: чорторий — те, що чорт риє в воді, вир; чорторйя — те саме, або ще те, що чорт вирив на землі — яр, яруга; чортополох — зілля. Цікаве слово чортма — нема, з «чорт має» (а не я). Чортихатися — часто вживати слово «чорт».

Б. Грінченко у своїй комедії 1895 р. «Нахмарило» виводить панка Шевцова, який у кожному реченні своєї мови вживає слова «чорт», чортихає: чорти його батька, да чорт його бери, туди ж чорту, стонадцять чортів, а сто чортів, чорт би тебе знайшов, чорт його знає, чорт би вас усіх забрав, хай йому чорт і т. ін.

Загальновідоме слово «чортопхайка», — легенький незвичайний повіз, а пізніше так говорили на авто. Слово старе, знаходиться уже в «Енеїді» Котляревського, у Шевченка й ін. Ось у «На розпутті» 1891 року Б. Грінченка: «Двоє добродіїв устало з поштарської чортопхайки» (Твори, 1963 р. II. 72).

Є ще слово «біда» чи «бідка» — маленький легкий повіз на дві колесі, — якого Біда пхає, і з ним можна легко мати біду.

В українського народу склалося безконечне число найрізніших приповідок про чорта, див. їх у збірниках Номиса, Франка, Плавюка й ін. Ось іще приповідки із збірника Плавюка: За багачем сам чорт з калачем 8. Довго ходив біс, поки докупи їх зніс 19. Бога не гніви, а чорта не дразни 20. Чигає, як чорт на грішну душу 117, і десятки інших.

7. Лихі сили в творах українських письменникі

Усі українські письменники по всіх своїх творах більше чи менше описують лихі сили в природі. Описують, бо вони докладно описують живе народне життя, а воно переповнене стародавніми віруваннями. Наші письменники звичайно були й пильними етнографами, і тому їхні свідчення дуже цінні, як народне стародавнє передання. У цьому відношенні свідчення наших класиків: І. Котляревського, Марка Вовчка, Шевченка, Панаса Мирного, Нечуя Левицького, Свидницького, Івана Франка, О. Кобилянської, Лесі Українки, Бориса Грінченка й ін., — дуже цінні п показні їхні свідчення я часто вживаю по всій цій праці. Тут для прикладу подам оповідання Бориса Грінченка (1863–1910), подаю з його Твори т. II 1963-го року:

«В лісі живе п о л і с у н. Ходить з великою пугою і ганяє вовків, бо він — вовчий бог. Де війна, то він туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловік, тільки великий, як дерево. І від нього тіні нема: усе має тінь, а він — ні. — А в полі живе польовий, — і то нечиста сила… А в очереті над річкою очеретяник, — вибігає з очерету білим бараном і лякає людей…

А в воді живе водяник, — цей у зелений кушир уплутаний, пакості чинить, греблі рве… А в болоті живе болбтяник, — такий замурзаний та вкаляний. У ночі затягає в болото чоловіка: вогником світить серед болота, а чоловік думає, що там люди, іде туди, а воно все далі, далі, аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бідолашний чоловік…

«А в скелі живе змій. І це нечиста сила. Сім год живе гадиною, другі сім год — полозом (така велика та страшна зміюка), а треті сім год живе змієм із крилами, — такі великі, як у вітряку… І тільки трохи махне крилами — схопиться вихор і закрутить по шляху, і як стріне чоловіка, то підвіє і вхопить, і кине, і скалічить навіки. А як дуже махне крилами та вилетить із скель, то зареве буря, і ламаються дерева, і розвалюються хати…

«І в хмарах є нечистий, — збирає хмари маленькими шматками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весілля, дак він тоді збирає багато снігу, і сипле й крутить ним, — того й завірюха.

«А ще нечистий літає змієм — перелесником. Як побачиш на дорозі стрічку або поясок, — ніколи не бери. Одна жінка знайшла та й заховала в скриню. А то був змій перелесник. З того часу став літати до неї і жити, як чоловік із жінкою, а вона зсохла, змарніла і вмерла.

«А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заняти. А дома живе домовик, людей давить, як гнівається. А щоб не гнівався, треба становити йому окріп — п'є. А то як розгнівається, то й спалить… І скрізь, де не ступиш, ота нечиста сила: і в воді, і в землі, і в лісі, і в очереті, і в бузині, і в руїнах, і в скелі, і в хмарі, — скрізь, скрізь, скрізь! І все на шкоду людям.

«Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече! Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається..

«Який живий зостається, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, — і з кожної краплі зараз народжується гаспид… Кожен щодня наробить їх аж тисячу! Скоро за ними й ступнути не можна буде!..

Та хіба тільки ці? А ще М а н а, що манить людей, аби зблукалися, та Мара — голову їм заморочує, та. Манія — дратує їх, Моровиця — така як корова або як кінь, та тільки самі кістки, без шкуру… Як пройде по селу вночі — корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать — бояться… І обходить усе село, і де стане — там скотина і гине, і гине.

«Це ще страшніше за русалок, що можуть залоскотати на русалчин Великдень… І русалки, і мавки — все з нехрещених дітей… По полях, по лісах, по водах живуть… І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе… А як хто, то часом і бачить… (Б. Грінченко: Твори, 1963 р. т. II ст. 331–333).

«Всю ніч Гаїнка не спала: трусила Пропасниця так, що аж зуби цокотіли»… 436.

«Тільки ви, пане (він чортихається), не випускайте дорогою отих к у ц а к і в… А то як нападуть на мене, то нікому буде вас проводити». 507.

«Нечиста сила на все підводить. Чи випив там чоловік чарку, чи не випив, а вже воно тебе втирить у калюжу»… 564.

8. Боротьба Християнства з дияволом

Християнство взаконило велике число нечистої сили, бо дуже багато було її в Старому Заповіті, і вияснювало її походження, про що натяки є в Старому й Новому Заповітах, пор. Ісайя 14. 12, Лука 10. 18, Об. 12. 8, 9. Стародавнє оповідання каже, що деякі Анголи за свою гордість були скинені з Неба до аду, а новітні додають, що хто попав у воду — став водяником, хто в болото — болотяником, хто в ліс — лісовиком, а хто в поле — польовиком. Живуть ці дияволи там же, де жили старі боги: по лісах, по болотах, у проваллях, безоднях, ярах, у дуплах сухих дерев, по млинах, по пустках і т. ін.

У Християнстві боротьбу з дияволом, взагалі з різною нечистою силою, взяла на себе Церква. У Требнику маємо чимало найрізніших життєвих Чинів, основою яких є боротьба з дияволом і його злими справами, і в Молитвах звичайно проситься охоронити людину від диявола, злих людей та їхніх чарів. Старий Заповіт має широку демонологію, яка перейшла й до Заповіту Нового й до Християнства.

У Требнику маємо окремі дві Молитві на демонів, напр.: «Молитва запрещательная Святого Василія над страждущим от демонов», а також: «Молитва о храмині, стужаємі от злих духов». У першій Молитві розповідається про повстання бісів: «Бог Богов розгордівшого іногда (вдавнину) Архистратига, і с своєю Єго службою ослушанієм отвергшеся, сверг на землю, і отступльшия с ним аггели, біси злобою бившия во тьму глубини преісподнія предав». І проситься: «Даждь заклинаніє моє, о страшном Імені Твоєм совершаємо, грозно бути йому, владиці лукавствія і всім споспішником єго, спадшим с ним с Вишнія. Світлости, і обрати я (їх) на біжаніє».

Диявол шукає найрізніших способів нашкодити людині і ввести її в гріх, а одним з них є осквернити те, чого вживає вона, а тим і саму людину, Але в Требнику є кілька Чинів і Молитов запобігти цьому лихові: 1. Чин, биваємий, аще случиться чесому скверному якову любо впасти в кладезь водний, 2…в сосуд вина, іли єлея, їли меда, їли іного чесого, 3. Молитва над сосудом осквернившимся, 4. Молитва над пшеницею осквернившеюся, іли мукою, іли видом нікіїм, і 5. Молитва о скверно ядших (що з'їли нечисте).

Зла сила чіпляється до кожної речі, а тому їх треба забезпечити від того. Ось чому в Требнику знаходимо Молитви: 1. Молитва на Освященіє всякія вещі, 2. Благословеніє мрежі іли сіті, 3. Молитва во еже устроїти корабль, і ін. Сіль мала велику силу, тому в Требнику є й «Молитва над солію». А вже до здоров'я людини нечисті духи чіпляються найбільше, особливо «дух немощі», що посилає недуги, тому в Требнику є й «Молитва на всякую немощь». В Требнику в «Чині на нивах» подається стародавнє «Заклинаніє Св. Мученика Трифона», в якому проганяється з наших нив усе нечисте: «Заклинаю вас, — от'ідіте на дивії гори, на неплодная древеса. Заклинаю вас, — ізидіте от міст наших на міста, яже (Бог) предрік вам, непроходимая, і безводная, і неплодная».

У Християнській Церкві від ЇЇ початку аж до середніх віків був особливий церковний сан — Заклинатель, якого обов'язком було заклинати диявола й лікувати біснуватих. У Католицькій Церкві сан Заклинателя тримався дуже довго. Заклинателі звичайно читали осібні Молитви над «одержимими злими духами» (біснуватими, епілептиками й т. ін.). У т. зв. Великому Требнику 1646 р. є «Молитва для ізгнанія бісов».

У Слові про п'янство Препод. Феодосій (1074 р.) подає: «Бісний страдаєть невольно. К бісному придеть Ієрей, сотворить Молитву і прогонить біса».

Організовану боротьбу проти віри в злі сили та всякі суевір'я повів Петро І, що увійшло і в «Духовний Регламент».[102]