Дохристиянські вірування українського народу

1. Родовий побут у давнину

Вірування людини завжди відбиваються на її вдачі й на формах її родинного та суспільного життя. Вони вказують дорогу в житті й впливають на зложення тієї чи іншої вдачі, а тому я закінчую цю свою працю розділом про вдачу й суспільне життя наших предків.

Про суспільне доісторичне життя маємо не багато джерельних відомосетй. Жили тоді патріярхальним родовим життям. Родина була міцна, на чолі її стояв батько, як керівник її. Кілька родин становили рід, на чолі якого стояв старший в роді чи літами, чи з вибору. По смерті батька родина не ділилася, але позоставалася в роді. З бігом часу влада родових старшин побільшувалася, а часом трималася й одного роду, звідки пізніше й постала наша керівна династія. Держави, як суспільної об'єднуючої організації, на початку довго не було, — вона постала значно пізніш.

Жили головно сільським життям серед свого поля (давнє ст. сл. «село» — це поле), але рано появився й «город» — загороджене місце, належно укріплене, щоб хоронити своїх перед нападом ворота. Городи (міста) ставили на місцях менше доступних для нападу ворога, — на кручах при річках, на пагірках, і т. ін., обносили їх валом і обкопували ровом. Таких городів, фортець від нападу ворога, на нашій землі було багато, чому скандинави звали Русь «Ґардарікі» — «царство городів». Ті пь роди, що лежали при більших річках або при більших дорогах, помалу розрослися в правдиві городи-міста.

Головні зайняття наших предків були: хліборобство, скотарство, ловецтво, бджолярство, рибарство й т. ін. Що здобувалося, служило для життя роду чи родини, а окремий член їх нічого свого не мав, усе було спільне. Нічого не продавалось, хіба вимінювалось, тому гроші спочатку були непотрібні.

2. Слов'янське життя. Незгода

Довго слов'яни жили окремими родами, які не єдналися в більшу племінну організацію. Взагалі, державне почуття наших предків було дуже кволе, і розвивалося помалу. Над усе слов'яни любили особисту волю, а це не давало їм змоги єднатиси в великі суспільні. організації й родило поміж ними незгоду та ворожнечу. Слов'янська незгода була вдавнину загально відома, і сусіди сильно з того користалися, особливо німці, що рано зовсім поглинули балтійських слов'ян.[284]

Про слов'янську незгоду однодушне свідчать письменники і візантійські, і арабські. Візантійський імператор Маврикій (582–601), у своєму підручникові військової справи «Стратегіка» пише, що слов'яни не мають між собою згоди, що вони вперті й не хотять підлягати одній думці. «Вони не визнають загальної влади й завжди б'ються, між собою». Маврикій воював з південними слов'янами, тому добре їх знав і радить: «У слов'ян багато царьків, які між собою в незгоді. Але не зашкодить деяких з них, особливо прикордонних, перетягати на свій бік оговорами або подарками, і вже аж потім нападати на інших. Бо інакше, зачавши воювати зо всіма, можно довести їх до об'єднання або й до монархії».

Про те саме свідчить і другий візантійський письменник, уже XI віку, Прокопій у своїй праці «Про війну з готами», хоч пише головно про південних слов'ян: «Народ цей не управляється однією людиною, але здавна живе в демократії. Тому про все, що для них добре чи зле, вони радяться разом. Вони завжди ненадійні й незговірливі в перемовах, бо коли постають протилежні думки, то вони або ні на що не погоджуються, або згода одних зараз таки порушується незгодою других, усі один одному протирічать, і ніхто не хоче уступити один одному».

Арабський письменник X віку Ібн-Якуб так само свідчить, що «слов'яни — відважний та войовничий народ, і ніхто в світі не дорівнявся б їм силою, коли б їхні численні роди не були такі порізнені та відокремлені».[285]

3. Державне життя

З IX віку, десь року 862-го постала в нас уже й держава, але попередні родові звички міцно трималися, чому князь у нас довший час був без якоїсь більшої сили, — він був тільки військовим провідником та охоронцем родів, а фактичну силу й надалі мали старші в роді, старшини, що рано перетворилися в княже боярство. Князя завжди контролювало т. зв. віче, — рада старших, яке» часто збиралося й мало в своїх руках фактичну владу, а князь був тільки їхнім виконавцем.

Князеві Володимиру Великому (975—1015) одному вдалося було об'єднати всю Русь-Україну в своїх руках, але він сам не розумів ще великого значення об'єднання, і поділив свою землю синам. Князь Ярослав Мудрий (1018–1054) добився був знову об'єднання, але з його смертю 1054 р. Україна остаточно поділилася на уділи, а далі дробилася все більше, а об'єднуюча влада Великого Київського Князя все маліла. І князі почали без перерви воювати між собою за кращі уділи, руйнуючи рідну землю. Боярство й народ виховувалися в тій волі, що завжди легко переходила в сваволю, і не давали змоги постати в Україні сильному державному об'єднанню. Автор «Слова о полку Ігоревім» 1187-го року сильно й яскраво описує цю незгоду й карамбли українських князів, чим вони руйнували свою землю: «Усобица князем — нам од погания погибель. Рекоста бо брат брату: «Се моє, а то моє же». І начаша князі про малоє «се великеє» молвити, а самі на себе крамолу ковати. А поганії с всіх сторон прихождаху с побідами на Землю Русскую, ймучи дань по білі со двора». Автор «Слова» відкрито дорікає князям: «Ви своїми коромолами начали есте наводити поганих на Землю Русскую».

Дохристиянський наш світогляд культивував особисту волю, і тим відкидав можливість сильного проводу. Християнство несло покору своїм провідникам, але це власне мало прививалося серед нашого народу, а тому наше перше об'єднання легко розлетілося при першому сильнішому ударі, — в половині ХШ-го віку татари заволоділи Україною, і з того часу спинилося вироблення державницького світогляду в нас, бо татар змінили литовці, поляки, москвини, і стародавня воля, духова прикмета українського народу, розкладалася на сваволю. Церква ввесь час молилася за зменшення цієї нашої історичної незгоди, і в старих Требниках знаходимо такі Чини, як «Чин братотворенія» — присяга вважати до смерти обраного товариша чи товаришку за брата, а також «Молитва, умиревающая во вражді сущих», в якій проситься Господа про ворогуючих: «Вкорени в них страх Твой, і друг к другу любов утверди, угаси всяку распрю, от' іми вся розногласія соблазни».

4. Буденне життя

У своєму житті[286] наші предки були прості й виносливі, ласкаві й людяні з вдачі, щиросерді й відкриті. Поділу на суспільні класи вдавнину не було, — цей поділ прийшов уже за історичних часів. Усі були рівні, майно було на початку спільне родове. Життя вели просте, одежа домова, а їжа невибаглива, особливою чистотою, як і всі тоді, не відрізнялися.

Прокопій (VI вік) свідчить, що слов'яни жили «в убогих хатах, бідно й безтурботно, і постійно пробувають у бруді. Зіпсуття чи лукавство в слов'ян не було зовсім; прямотою свого характеру подібні до гунів».

Про слов'янську вдачу добре пише й Маврикій (VI вік): Слов'яни дуже терпеливі й легко зносять всяку нужду, спеку, дощ, голод і холод, брак одежі, вони свободолюбні: «не хочуть нікому служити чи бути під чиєюсь владою. Своїх рабів вони не лишають у неволі назавжди, але визначають для неволі певний час, і потім дають на вибір, — чи схочуть вернутися на батьківщину з певною нагородою, чи позостатися в них, уже як вільні земляки».[287]

Лев VI Філософ (886–911) у своїй «Тактиці» пише так само: «Слов'яни помірковані в їжі, і годуються просом, і не бажають інших хліборобських клопотів. Вони люблять більш безтурботне життя, аніж працювати й мати добру їжу та гроші».

Добре пишуть про слов'ян і їхні західні сусіди, німці. Саксонський історик Відукінд (1004 р.) пише: «Слов'яни загартовані й терпеливі, звиклі до найлегшого життя. Вони готові жити найубожче, аби'тільки мати дорогу їм волю. Що нашим було б на тяготу, те слов'яни вважають за якусь утіху».

Місіонер XII віку про балтійських слов'ян подає: «Чесність їх така, що вони зовсім не знають крадіжки й обману. Не видно в них ані замків, ані ключів, — своїх» скринь вони не замикають».

Додамо ще до цього твердження нашого Іпатієвого Літопису, що «поляне своїх отець обичай імяху тих і кроток» (ст. 7).

Деякі дослідники писали,[288] ніби в Україні був звичай забивати старих, про що твердять деякі наші народні оповідання. Але про це не маємо жодних джерельних звісток, і Хв. Вовк припускає (Студії 207), що народні оповідання про це постали просто підо впливом монгольським або кавказьким, що знають це явище.

В давнину за поганських часів був звичай, особливо за час голоду, забивати старих людей, що звичайно робили волхви. Початковий Літопис згадує про це аж двічі, але все згадує північні міста, — л не наші українські.

Так, під 1024 р. читаємо: «В се же літо восташа волсви в Суждолцих, ізбиваша старую чадь (людей), по дьяволю наученью і бісованью, глаголюще, яко си держать гобино (достаток, урожай). І мятежь велик, і голод во всей страні той бисть» (ст. юз).

А під 1071 р.: «Два кудесника ізбила многи жени по Волзі і по Шексні» (ст. 123). Видно, такого звичаю в Україні не було, бо ж Літопис не згадує. Наш письменник М. Коцюбинський у своєму творі 1910 р. «Що записано в книгу життя» вивів сина, що від недостатків вивозить стару матір у поле в завірюху, щоб там замерзла. Мати це приймає як звичайне… У кінці син вертається до матері і забирає її додому… Совість гризла…

Свідчення про велику бруднїсть наших предків перебільшені, й їх треба приймати критично. Ібн-Фадлан зве року 922-го руських купців «найбруднішими божими створіннями», і розповідає, що вони милися в одному цебрі, не змінююич води, а навіть сякаючи й плюючи туди.[289]

Безумовно, це перебільшення мусульманина в стосунку до людей, що не знали ритуального вмивання, як знали його араби. Такі самі свідчення з того часу маємо, наприклад, і про німців. Про чистоту наших предків говорить уже те, що вони голили собі бороду й голову, полишаючи тільки чуба, а в пізніший час українці вславилися власне своєю чистотою. Пор. ще поговірку: Клопоту стільки (мало), як синього за нігтем.

Предки наші знали в усіх народів поширену тоді криваву помсту. За вбивство повинен був мстити кожен член роду, а відповідальність лежала на всіх членах роду вбивника, але міг бути й викуп за помсту; пор. ім'я Местьбог, як звався один з Володимир-Волинських бояр (Іпат. Літоп. 1202 р., ст. 487). Проте рано, зараз з розвоєм княжої влади кривава помста вивелася в нас. Наше старе руське право ніколи не було суворе, і не тільки не знало кари смерти, але не мало й лютих кар взагалі. Найвищими карами по суду в нас були: потбк (вигнання) та розграблення (конфіската майна).[290] Цікаво тут зазначити, що Церковний Устав князя Володимира (1015 р.) не знає кари на горло за переступи, хоч грецький оригінал, з якого він перекладений, знав їх.

Вдача наших предків вироблена була головно підо впливом природи, а тому весела й поетична; вони любили гри, забави та музики, про що свідчить довгий ряд церковних проповідників, що ввесь час виступали проти цього. Візантійський історик XI–XII ст. Скилиця пише, що Святославові вояки забавлялися музикою та танцями; на давню вдачу до танців указує й своє слово «гуляти» з стародавнім значенням танцювати, а «гулянки» все були і з танцями.

Український народ з найдавнішого часу співучий, — українських різних пісень надзвичайно багато: і пісень ритуальних, і пісень звичайних. А співучість творила веселу вдачу.

Пирування (бенкетування), зо щедрою їжою («пиро» — жито, звідси пиріг) та питтям і піснями були звичайними в нашому стародавньому житті. Меду пили подосталь, бо було його досить (саме слово «досить» — це «до сита» наїстися, я ситий).

Про руських купців Ібн-Фадлан 922 р. подає: «Вони дуже охочі до вина (певне до меду), п'ють його вдень і вночі, так що іноді їм трапляється і померти з кухлем в руках».

Наш Початковий Літопис докладно описує бенкети князя Володимира, на яких меду було повні бочки, і це Володимир сказав: «Руси єсть весельє пити, не можем без того бити», і це речення було певне нашою стародавньою приказкою. Наша стара назва Шлюбу «Весілля» постала зо щедрого життя, а «веселий» — це й підпилий. Ще Єпископ Кирило Турівський XII в. скаржиться, що люди «басні бають і в гуслі гудуть». Весілля з глибокої давнини справлялося з піснями та музиками.

5. Слов'янська гостинність

За слов'янськими віруваннями кожен, хто приходить у хату, стає під охорону родинного бога, а тому заборонялося таких людей кривдити. Скривдити гостя — це скривдити родинного бога. Гостя шанували всі стародавні народи, а особливо слов'яни, чому слов'янська гостинність здавна стала прислів'ям в їхніх сусідів. Прийняти подорожнього, помити йому ноги, нагодувати й спати покласти, — це обов'язок кожної порядної людини. Не вільно питати гостя, хто він, аж поки він не спочине або сам не скаже.

Тарас Шевченко в своїй поемі 1845 р. «Наймичка» подає, що невістка Катерина помила ноги своїй збідованій подорожній, наймичці Ганні, — тут відгук стародавньої гостинности.

Багато найрізніших чужих письменників оповідають про слов'янську гостинність. Імператор Маврикій (VI в.) пише так: «Слов'яни сердечні до чужинців, гостять їх у себе, і дружньо проводять їх з місця на місце, куди їм треба. А коли через недбальство господаря стане гостеві яка кривда, то проти такого господаря озброюється його сусід, бо кривда для чужинця, то безчестя для всіх».

Так само пише про слов'ян і Лев Філософ у X віці. Ібн-Русте в X віці оповідає про русів, що вони шанують чужинців і ласкаво з ними поводяться, а коли ті вдаються під їхню опіку, боронять їх від усякої пригоди.[291]

Про те саме оповідають і західні сусіди. Так, історик XII ст. Гельмольд сильно вихвалює гостинність балтійських слов'ян. Він «довідався сам на собі, про що давніше тільки чув з оповідань, що нема народу привітливішого від слов'ян через їх гостинність. Вони, запрошуючи гостя, суперничають один з одним, так що подорожній ніколи не просить у них прийняття сам. А. коли станеться, що хтось прожене подорожнього й не прийме його, то вважають за справедливе спалити хату й майно такого господаря, і всі одноголосне звуть його безчесним, підлим і вартим усякої наруги». Цей же письменник свідчить, що в слов'ян дозволялося навіть украсти, щоб добре прийняти гостя, і така крадіжка не вважалася за сором.

Інший письменник розповідає: «Кожен господар має навіть окремий дім, чепурний та чистий, призначений для гостей. Тут завжди стоїть стіл з різними напоями та стравами, з них одні здіймаються, знов інші ставляться. Чекаючи гостей, страви накривають чистою скатертиною, і хто б не захотів погостювати, чужий чи свій, його ведуть до столу, де все готове».

Два місіонери, що побували в Балтійських слов'ян, у місті Велегощ, розповідають, що «їх прийняла з честю жінка начальника міста, смиренно помила їм ноги, приготовила їжу й подала смачні страви. Вони дивувалися, як це в царстві диявола (ці слов'яни були тоді неохрещені) вони бачать таку покору та гостинність».

Про Поморських слов'ян історик XI віку Адам Бременський пише: «Нема народу гостиннішого й ласкавішого від них». Згадаймо врешті, що про те саме в українського народу свідчать і наші стародавні пам'ятки. Так, великий князь Київський Володимир Мономах (у 1125 р.) у своїй «Науці дітям» навчає: «І боле же чините гость (купець), откуду же к вам придеть, іли прост, іли добр, іли сол (посол), — ті бо, мимоходячи, прославять человіка по всім землям» (Лавр. Літ. 237).

Гостинність в українського народу ввійшла в прислів'я; у нас кажуть: «Гість у хату — Бог (перше: бог) у хату». Слово «гість — гость» широко-розгалужене в нашій мові: гість, гостювати, гостити, гостинний, гостинець, угощати й т. ін. Купці напочатку, як чужинці, також у нас були гостями, звідки й стародавня назва їх «гость» (пор. лат. hostis), а биті дороги, якими їздили вони, «гостинець». Куплене в купця ще й досі зветься «гостинець», коли воно кому дарується, — може пам'ять про стародавні дарунки купців — гостей за гостину. Трохи пізніш були й доми, призначені вже для гостей купців, — вони звалися гостиницями. Доми для гостей, де їх і лікували, пізніше були названі «госпиталями», звідки й наше «шпиталь». Кімната гостинна чи вітальня позосталася й до сьогодні.

Стародавні звичаї про гостя й гостинність позосталися в нас ще й досі, і свято додержуються. Коли гість приходить до кого хоч би й за простою справою, мусить вступити в хату бодай на хвилину. Коли гість у хаті, не годиться господареві того

часу лежати. Звичайно гостя садовлять на найкращому місці в хаті, а коли на лаві, то конче її чисто витруть з порохів. Гість мусить сісти, бо інакше не будуть сідати в хаті старости. Пор. сідайте, щоб старости сідали! (приказка). Див. у Пок. «сідати».

Коли гість увійде до хати при їді, його конче запрошують до столу: Просимо до столу! (до обіду, до вечері), на що гість відповідає: їжте (обідайте, вечеряйте) здорові! Звичаєвий закон наказує гостити гостя, чим хата багата. Коли ж прийняття святкове, наперед призначене, страви мусять бути багатші, а буденна їжа не дається. Щирість до гостя треба показати не тільки ласкавою мовою, але й всім тим, що ставиться й кладеться на стіл.

А гості, коли їдять, мусять їсти без поспіху й відтягатися з їдою, і за кожною стравою чекати господаревого припрошення, чому господар обов'язаний до всього припрошувати гостя. Коли гостина святкова, парадна, діти за стіл не сідають, так само й господарі: господиня подає їжу й припрошує до неї жінок, а господар — припрошує чоловіків. Нечемно гостеві щобудь брати зо столу самому без припрошення.

Кожного гостя, коли він попрощався, господарі виводять аж на двір, а то й за ворота.

Про гостя правдиво пише П. Куліш у своїх «Оповіданнях» 61: «Попереду нагодуй чоловіка, а тоді вже й розпитуй його».

Хто в небезпеці сховається в Храмі і візьметься за Престол, той стає божим гостем, і він не може бути ані забитий, ані відданий. І ця звичка, добре відома в Старому Заповіті (3 Цар. І. 50, 51), перейшла й на Християнські Храми, як а з й л ь. Це право захисту.

6. Стан жінки у давнину

Суспільний стан жінки в слов'ян взагалі,і в наших предків зокрема,[292] не стояв на низькому рівні, як то було звичайним тоді в багатьох народів… На обов'язку жінки знаходився дім, — нагляд і виховання дітей, виготовлення їжі й одежі для всієї родини, чому вона й звалася в нас здавна почесним ім'ям «дружин а», від слова «друг» — товариш, а «товариш» — довірений при товарі, цебто маєтку, худобі (пізніше — пастух).

Моральний стан жінки стояв у нас дуже високо, — пам'ятки наші не знають навіть слідів якогось стадного співжиття з жінкою чи поліандрії (многомужжя). Якогось снохацтва (життя батька з невісткою), звичайного ще й тепер серед російського простонароддя, в нас ніколи не було, про що свідчить ще Початковий Літопис (див. нижче, ст. 357).

Чужинні історики: візантійці, араби, німці позоставили нам багато свідчень, що слов'янські жінки були дуже вірні своїм чоловікам, — усі вони дивуються такій вірності й відданості, бо в них того не було. Імператор візантійський Маврикій у VI віці свідчить про слов'ян: «Жінки їхні чесні понад людську можливість» (Стратегія XI. 5).

Це ж саме твердить значно пізніше Диякон Павло Алепський, що з своїм батьком, Антіохійським Патріярхом Макарієм двічі переїздив Україну в 1654 році. Він описує киянок: «Жінки продають на красивих базарах і в гарних крамницях усе необхідне з матерії, соболів і т. ін. Вони нарядно зодягнені, але зайняті своїм ділом, і ніхто не кидає на них нечемних поглядів».[293] Зрада жінки була в наших предків явищем надзвичайним, за що зрадницю й зрадника, як свідчить Титмар про західніх слов'ян, тяжко карали.

Високу чесність українських дівчат підкреслює й француз Боплан у своєму описові України 1650 р.

Як то було і в інших народів, паном родини був чоловік, і жінка була його правною власністю. Від жінки вимагалася повна покора й відданість своєму чоловікові, і звідси постав звичай, щоб жінка йшла за своїм чоловіком в разі його смерті, але йшла добровільно. Цей звичай палення чи забивання жінки при Похороні її чоловіка широко відомий також багатьом іншим індо-европейським народам, і в нас він практикувався ще в IX–X віках, про що маємо немало різних свідчень. Маврикій подає: «Слов'янські жінки чесні понад людську можливість, так що більшість їх не вважають можливим пережити смерть свого чоловіка, а тому добровільно задушують себе, бо для них вдовине життя — то вже не життя» (Стратегія, XI 5. Див. ст. 247.

Арабський історик Масуді свідчить це саме про Русь: «Як помре в них чоловік, то його жінку палять живою; як помре жінка, чоловіка не палять; як умре неоженений, то його женять по смерті. Жінки хочуть бути спаленими, щоб увійти в Рай (зо своїми чоловіками). Це робиться і в індійців, тільки в них (русів?) палять лише тоді, як вона сама того хоче».

Палення жінки виходило з вірування, що люди по смерті й далі живуть, отже жінка й на тому світі конче потрібна своєму чоловікові. Проте є багато фактів твердити, що палення жінки при похороні її чоловіка в нас було добровільним. Але в скорому часі, підо впливом Християнства, палення жінок припинилося, і сам погляд на них, як на чоловікову власність, також змінився й став анахронізмом, і вже в кінці XII віку бачимо таку вірну й дружню супружу пару, як князь Ігор та його Ярославна, як показує «Слово о полку Ігоревім» (хоч вона була вже другою жінкою). Про палення жінок див. ще вище розділ IX, ст. 245–247.

Жінка підлягала чоловікові й корилася йому. З глибокої давнини був у нас обряд на Весіллі, щоб молода по Вінчанні роззувала свого молодого на знак віддання й покори йому. В Іпатієвому Літопису (під 1128 р.) розповідається, що княжна Полоцька Рогніда Рогволодівна не хотіла виходити заміж за князя Володимира й сказала: «Не хочю розути робичичя!» (бо кн. Володимир був сином рабині). Обряд роззувати молодого відомий у сербів, словенців, німців, і ін. народів.

Цей стародавній звичай позостався й досі в нашому весільному ритуалі: перед першою подружньою постіллю молода роззуває молодого, а він її б'є халявою, — таке роззування відоме й іншим народам. Перед тим, як поїзд з молодою вирушає з своєї хати до молодого, молодий тричі б'є свою молоду батогом, промовляючи: «Кидай батькові норови, а бери мої!», — це також звичай, відомий багатьом іншим народам. Це підкреслювало, що паном у домі має бути чоловік, а не жінка, бо «Біда тому дворові, де корова наказує волові» (Плавюк 15).

Биття жінки чоловіком відоме з давнього часу, але в формі науки, бо час тоді був такий. Чоловік, що любить свою жінку, часом може й побити її, а звідси пішли й наші поговірки: Б'є, бо любить, або: Жінка небита, як коса неклепана, чи: Жінка небита, як хата невкрита. Підкреслюю тут, що звичайним виразом для любові в нашій мові є «жалувати»: Він її жалує, цебто сильно любить.

Основою цього було біблійне: «Кого Господь любить, того і карає!» (Пр. 3. 12).

Одноженства, як правної інституції, в нас не було, та воно було фактичним у простого народу, особливо в полян. Але в людей багатих та в князів було многоженство, бо вони могли утримувати собі й кілька жінок. Арабський письменник Ібн-Якуб оповідає, що слов'янські князі мали по 20 і більше жінок, і ніби замикали їх. Та й наш Початковий Літопис подає, що сіверяни й інші наші племена мали по кілька жінок.

Цей же Літопис подає, що князь Володимир, крім п'ятьох правних жінок, мав іще 800 наложниць, а за Літописом Никоновим аж 1100: у Вишгороді 300, у Білгороді 300, у Родні 300 і на Берестовім 200, але глибший дослід показує, що це були бранки-рабині на продаж.[294] Коли ж Володимир охрестився, то зараз покинув усіх своїх жінок, крім однієї грецької царівни Анни.

І тільки Християнство принесло нам правове одноженство, але многоженство фактично трималося ще довгий час. І ще Митрополит Київський Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах» скаржиться, що багато-хто мають «бес студа і бес срама» по дві жінки. І Християнство скоро досягло, що тільки одна жінка вважалася за шлюбну, а інші були тільки наложницями. Церква дозволяла женитися три рази, але народ сам склав на це своє влучне спостереження: Перша жінка від Бога, друга від людей, а третя від дідька (Плавюк 126).

Про якесь релігійне обмеження жіночих прав давні пам'ятки не згадують, бо їх певне й не було; скажемо, напр., у фіннів жінкам заборонялося дивитися на богів.

Діти шлюбні й нешлюбні мали однакові права, а навіть право на княжий уділ; сам князь Володимир був «робичичь», — син рабині, нешлюбний син князя Святослава від рабині Малуші з Любеча над Дніпром. Старе наше право скоро зрівняло жінку в правах з чоловіком, і, скажемо, за вбивство жінки чоловік платив стільки ж, як і за вбивство кожного іншого. Жінка в нас стояла безпосередньо по чоловікові, і по смерті його вона правно ставала головою своєї родини. Вдова в нас була завжди поважана й правно підтримувана, а в пізніших піснях була опоетизована.

Із свідчень вищезгаданого Київського Митрополита Іоана II знаємо, що вже за його часу можливі були «розпусти», — «розводи» цебто розв'язання шлюбів, а це вказує на правне забезпечення й жінки. Правда, на розведену дивилися в нас дуже підозріло, звідки й значення слова «розпуста». Взагалі ж дослідники підкреслюють, що становище української жінки в суспільстві було високе й шановане;[295] навпаки, становище жінки, напр., у сусідній Московії, було невідрадне. Хв. Вовк так про це пише (Студії 236): «В Великороси весільні пісні мають назву «плачів», «вытье». І справді, вони не що інше, як «оплакування» молодої, наче б вона була вже мертва. І це не тільки ритуальна розпука, — це цілком реальний жаль, що походить з повної свідомости того дійсного становища, яке займає великоруська жінка в родині. В піснях говориться про те, як ЇЇ битиме чоловік, як ЇЇ білі плечі будуть позначені слідами батога; то як вона буде примушена задовольняти примхи свого пана, самого свекра («снохацтво»). І єдине, чого просить молода в Господа Бога. — дати їй потрібні сили витримати «рабство таке гнітюче й тяжке»…

Про форми стародавнього в нас співжиття чоловіків та жінок маємо звістку, яку подає нам Початковий (Іпатіїв) Літопис: «Поляне своїх отець обичай імяху тих і кроток, і стидініє к снохам своїм, і к сестрам, і к матерем своїм, і снохи к свекровам своїм, і к деверем велико стидініє імуще». Отже, кровного співжиття (ендогамія) в нас не було, а це показує на високий ступінь родинного стану, і жінку собі брали звичайно з іншого роду.

7. Форми побрання молодих

Про форми побрання чоловіків і жінок Початковий Літопис розповідає, що «п о л я н е брачниє обичаї іміху: не хожаше жених по невісту, но прихожаху (у Лавр. Літ.: привожаху) вечер, а заутра приношаху, что на ней вдадуче.

«А деревляне живяху звірьским образомь, живуще скотьски: і убиваху друг друга, ядуще все нечисто, і браченья (Лавр. Літ.: браки) в них не биша, но умикаху у води дівица. А радимичі імяху: живяху в лісі, якоже всякий звірь, ядуще все нечисто, і срамословьє в них пред отці, і пред снохами; і браці не биваху в них, но ігрища межю сели, і схожахуся на ігрища, на плясанья, і на вся бісовьския пісні, і ту умикаху жени себі, с нею же кто свіщевашеся. Імяхуть же по дві і по три жени».

Отже, Літопис розповідає, що в полян було вже відоме добровільне побрання, а в інших наших

племен було т. зв. умикання, цебто хапання собі жінок. Умикання жінок було того часу відоме багатьом європейським народам, але в нас воно було тільки обрядове, і реального характеру не мало, коли хапали на жінок тих, «с нею же кто свіщевашеся», цебто вперше вмовлялися, а вже потім відбувалася умйчка по згоді.

В глибшу давнину було ще й купно молодої, але Літопис про нього не говорить; він свідчить, що вранці приносили, «что на неї вдадуче», — трохи неясне місце, але його можно розуміти й так: «що за нею (батьки молодої) давали», цебто вже мова про посаг чи віно.

Арабський письменник X віку Ібрагім-Ібн-Якуб оповідає, що в слов'ян молодий дає батькові молодої дарунка, і «він о» в нас — це й був шлюбний дарунок. Слово «віно» виводять від «ціна» — спочатку ціна за жінку, пізніше шлюбний дарунок батькові чи самій молодій. Виводять слово «віно» й від «вінок», — плата батькові за дівочий вінок молодої. Пізніше «віно» — це посаг молодої. В Азбуковнику початку XVII віку читаємо на л. 916: «Віно, вМно-толк(ується) написаніє, єже кто обручить себе невіісту й творить писанієм крепость промеж себе, й то писаніє наричеться вьино». В нашій мові слово «віно» позосталося ще й досі, звідси «вінувати» — давати віно, поміч на нове господарство. Від слова «віно» постала, певне, й назва міста Вінниця, — чиєсь давнє віно, посаг за жінкою. Біля міста й річка Вінниця.

В нашому сучасному весільному обряді є ясні вказівки на стародавні способи побрання. Так, позосталося ще й досі відбивання, ніби «умикання» молодої весільним оточенням молодого, оточення молодої не хоче її віддати. Позостався й «6 куп» за молоду, звичайно, тільки обрядовий,

що дається найближчому оточенню молодої або й парубкам її села чи кутка його. В самому слові «Заручини» є натяк на згоду його. В самому слові бралися, коли догоджувались при продажу-куплі. Таким чином, у нашому весільному обряді поєдналися в залишках усі форми стародавнього парування, — і вільне побрання, і умйчка, і купля. Взагалі вдавнину умйчка й договір були в нас разом, і так разом і відбилися в весільному ритуалі. У збірнику В. Плавюка 124 знаходимо стародавню приказку: Бери жінку з близька, а крадь здалека. Щодо умикання, то треба зазначити, що воно було широко знане й іншим народам.

Умичка відома і давнім народам юдеям, — як свідчить Біблія, веніяминівці хапали собі жінок на танцях у Шіло (Судді 21. 21).

Стародавню умичку в нас замінило ходіння жениха за дівчиною, а пізніше стали приводити дівчину до жениха. Звідси в нас і в мові постали дві формі: узяти дівчину заміж і віддати дівчину заміж (Ключевський І. 141–142).

Умйчка за кн. Ярослава ще була, бо його Церковний Устав згадує її, — забороняє її й накладає кару за неї.

Ще в давнину були в нас окремі організації молоді, — це парубоцькі чи дівоцькі товариства, в яких гуртувалася молодь, що готувалася до побранняя.[296] З бігом часу товариства ці повиводилися, — полишилися тільки уламки їх, це досвітки й ін. Але розрізняємо: Вечорниці — збори хлопців і дівчат увечері до півночі, а збори до світання — це де світки (до світу). Такі збори в літі — це вулиця.

Дослідники підкреслюють, ніби в нас у глибоку давнину було тимчасове вільне співжиття молоді ще до весілля, це шлюб на спробу, добре відомий і інший народам.[297] Остатки цього бачать у тому, що в разі потреби, молодого «в коморі» замінює старший дружко й тепер (адельфогамія).

Вдавнину звичайно жінку брали з іншого роду (ексогамія), але це рано в нас змінилося, — стали брати з роду свого (ендогамія); ось чому й тепер навіть дошлюбний зв'язок дівчини з хлопцем з свого села не такий соромливий, як з чужим.

У нашого народу говориться, що Божий і людський Закон наказує наділяти, чим є змога, своїх дітей, коли вони паруються. Крім слова «віно», є в нас ще й слово «придане», — що придається доньці на нове її господарство.

Богинею й богом супружжя в нас були Лада й Ладо. В глибоку давнину обряд побрання відбувався біля води або під великим деревом; відгомоном цього було, може, зарядження Степана Разина (1671 р.), коли він позакривав церкви на Дону, вінчати молодих під вербою.[298] Побрання молодих справлялося дуже бучно; Київський Митрополит Іоан II (1089 р.), свідчить, що в його пастві «поімають жени своя с плясаньєм, і гуденьєм, і плесканьєм». І так справді було: побрання справлялося гучно й весело (весело з підпитку), чому це побрання віддавна й одержало в нас назву «Весілля». Пізніш, десь у віці XVI, коли в Церкві молоді стали присягати одне одному на досмертну вірність та любов, побрання стало зватися «Ш л ю б», цебто присяга.[299]Є ще стародавній український термін «віддаватися», «віддавання», «відданиця» (донька, що має заміж іти), що може свідчать про умичку; вони більше відомі тільки в західноукраїнських говорах, і безумовно дохристиянського походження.

Часті вирази в нас: віддати, взяти, брати (з доданням «заміж» або без нього). У Бориса Грінченка: «Брат оддавав дочку», «Сьогодні прийде дядько, то я йому скажу, що тебе братиму» (Твори, вид. 1963 р. ст. 469, 500). Ці «оддавав», «братиму» ще пахнуть умиканням.

Серед жінок багато було сміливих і відважних. Грецький історик оповідає, що в війську князя Святослава (972) було багато жінок, по-чоловічому одягнених і узброєних. У війні з греками вони завзято билися (Аркас 18).

Чесність дівчини («вінок») глибоко бережеться в родині. Мало цього, за чесність дівчини заступається і все парубоцтво села. Удавнину сильно розвинене було т. зв. побратимство, — дівчина, особливо сирота, обирала собі побратима-оборонця, і вони двоє присягали в Церкві на вірність їхньої дружби. У Требнику є й Чин побратимства.

Коли дівчина провинилася й стала непутящою, її тяжко карали. П. Мирний в оповіданні «Нечесна» (т. Й. 365) подає: «Вона непутня виходила заміж. Пан і люди присудили обстригти її, обмазати дьогтем і обтикати пір'ям, — і так водили голу по селу».

Насильне обстригання дівчини, що втратила вінка, сильно було поширене в Україні. Така дівчина звалася «стриг а» або «покритка», бо їй ще й заборонялося ходити з відкритим волоссям, І вона обов'язана була покривати голову хусткою.

Коли про дівчину піде слава, що вона втратила | вінка, то парубки вимастять ворота до її двору дьогтем чи смолою, Ів. Нечуй-Левицький в «Бурлачці» 264 пише: «Уранці всі побачили, що панські ворота вимазані дьогтем, а на воротях стремить на палиці сніпок».

Усе це, про велику публічну кару покритці від Громади й Церкви описує той же письменник докладно (т. І. 299–300, вид. «Руська письм.», Львів).

Звичай водити публічно по селу дівчат чи жінок легкої поведінки частий був у старовину і з Европі (див. «Кармен» 28).

Коли дівчина вкрала що, то її так само стригли. Пор. у Т. Шевченка:

А то бувало, що злодійку водили по селу з музиками («Микола Джеря» Нечуя-Левицького І. 44).

Українські жінки завжди цокотухи, люблять говорити без кінця та ще й з уживанням рухів рук. М. Вовчок т. II. 84 в одному реченні глибоко це описала: «Цокотали дві молодиці, розходились і знов сходились, та все махали руками, наче горох молотили».

8. На війні і вдома

«Спокійна й тиха» вдача слов'ян мирного часу мінялася не до пізнання під час війни. Вони завжди були хоробрі й завзяті вояки. Сусіди слов'ян, греки, німці, а також араби, багато пишуть про велику жорстокість слов'ян на війні, але ці свідчення, безумовно, перебільшені, та, зрештою, всі жорстокі на війні, навіть за християнського часу, і певне вони описують слов'ян приграничних, що мусіли сильно боронитися. Слов'яни технічно були мало підготовлені до війни, готові були більше до війни оборонної, чому й мусіли брати ворога на різні військові хитрощі, як про це свідчать деякі письменники. Маврикій докладно розповідає про різні військові хитрощі слов'ян, напр., що вони легко й довго трималися в воді, з очеретинкою в роті, а ворог приймав це за звичайний очерет, і т. ін.

Військову хоробрість наших предків значно збільшувало ще й їхнє вірування, що полонені будуть служити ворогові й на тому світі, чому вони не здавалися в полон. В «Слові о полку Ігореві» князь Ігор, коли побачив затьму сонця (1 травня 1185-го року), що віщувала йому лихо, а може й полон, промовляв до своїх вояків: «Братіє і дружино, — луце (лучче) ж би потяту бити, неже полонену бити».

Багато маємо різних свідчень, що наші предки були завжди роботящі, про що склалося чимало й приповідок, напр.: Гріх дармувати. Раз дале слово — закон, і ламати його не вільно, а хто зламає, того жде кара на цьому світі й на тому.