Дохристиянські вірування українського народу

1. Сварог

В науці остаточно не встановлено, чи слов'яни мали розуміння Єдиного Бога, бо всі свідчення говорять про них, як про мнобожників. Грецький письменник VI віку Прокопій у своєму творі «Про готську війну» III. 14 подає важливу звістку про слов'ян та антів, що вони почитали Єдиного Бога: «Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають вони владикою всіх». Так само історик XII ст. Гельмольд (І. 83) розповідає про віру балтійських слов'ян і твердить, що вони признають одного Великого Бога, що є богом землі та Неба.

Початковий наш Літопис також, оповідаючи про договори з греками, подає ніби звістку про Одного Бога в киян, але дуже неясно. В договорі князя Ігоря з греками (944–945 р.) читаємо про того, хто порушить цей договір: «Да будеть клят от Бога, і от Перуна». А в договорі Святослава 971 р.: «Да імієм клятву от бога, в єго же віруєм, в Перуна, і в Волоса, скотья бога» (ПСРЛ І. 31). Тут вираз «от бога» неясний, бо може бути й «от Бога» для християнської частини. Дослідник А. Фаминцин бачить тут верховного бога, окремого від Перуна й Волоса (ст. 141).

Розуміння Неба первісні люди мали здавна, бо наочно бачили, що з нього йде їм світло та дощ, тому й обожили його з найдавнішого часу. Небо — це все те, що над нами. Так само й слов'яни почитали Небо й молилися до нього. За вірою наших предків, Небо — це місце, де живуть боги, це Палата Божа, а з 6 р і — це вікна, в які вони виглядають на світ. На Небі все добре, бо Боже, а звідси наша стара поговірка: Живе, як у бога за дверима, або: Батьки раді своїй дитині й Неба прихилити. На всяку їжу в нас кажуть: Дар Божий. Розуміння «Небо», «Небеса» слов'яни мали своє ще задовго до прийняття Християнства, і грецьке пе£оз не змогло виперти його.[59]

Можливо, що напочатку єдиним головним богом був у нас Сварог, бог Неба, сам Небо й світло. Він був основою всього, це прабог, владика світу. Сварог — батько сонця й вогню, і вже від нього пішли всі інші боги, як Сварожичі. Даждьбог, бог сонця, був його сином. Сам Сварог спочиває, а світом правлять його діти, Сварожичі. Слово «Сварог» зв'язують з індійським вуаг, втаїла — Небо, сонце, соняшне світло (правда, В. Ягіч виводив його від слов'янського «варити»).

В Іпатієвому Літопису під 1114 роком читаємо, що по Сварозі «царствова син єго, іменем Солнце, єго же наричють Дажьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог, бі бо мужь силен». В цьому місці цього Літопису подається уривок з візантійського хронографу VI–VIІ віку Іоана Малали про Гефеста й його сина Геліоса, і, цікаво, що наш Літописець Гефеста переклав Сварог, а Геліоса — Даждьбог, «син Сварогов». Це переклад десь X віку. В Слові XI віку «Како первое, погани суще, язиці (народи) кланялися ідолом», за списком XIV віку, вогонь зветься Сварожичем: «І огневі Сварожиці моляться».

Свого часу В. Ягіч у свойому журналі сильно удоводнював, що Сварог не був найвищим богом у слов'ян, що до давніх пам'яток він попав тільки випадком; крім того, це був ніби бог північний, новгородський, а не південний. Такої ж думки тримається й Е. Аничков у своїй дисертації 1914 р.: «Язычество й древняя Русь»; він твердить, що Сварог взагалі не був богом, а назва постала від Сварожич, що визначала священний вогонь біля стодоли, і тому його нема серед Володимирових богів, хоч його почитали хлібороби. Але не всі погоджуються з думками Ягіча, напр. М. Грушевський (див. Історія І. 530), і Сварог таки позостається господарем українського Олімпу.

В науковій літературі Сварог — це бог вогню, тому він опікун ковальства і ковалів, а також опікун ремесла, шлюбу і родинного щастя. У грецькій мітології йому відповідні боги Гефест і Прометей.

Щодо ковальства, то в Християнстві покровителем ковальства, замість Сварога, стали Святі Кузьма і Дем'ян (пам'ять 1—14 листопада).

2. Перун

У X віці в нашій українській мітології перше місце займає вже не Сварог, але Перун,[60] відомий і іншим слов'янським народам, а також литовцям Перун головно бог грому й блискавки, володар Неба. Він творча сила, що оживлює все, податель дощу. Пізніше це бог воїн, покровитель війська. Військо, на доказ вірности договору, клянеться завжди Перуном у Києві, де на одному з пагірків стояв його прикрашений бовван: сам був дерев'яний, голова срібна, а вуса золоті. На крилатих вогнистих конях Перун їздить по ебу в вогненній колесниці. На зиму він замикає Небо й засинає, а весною своїм могутнім молотом розбиває зимові пута з землі, і все знову оживає. Старе оповідання каже, що як прилетить з Вирію зозуля, вона будить Перуна з зимового сну, і він відмикає Небо й пускає на землю тепло. Тому й зозуля віщий птах.

У Початковому Літопису бог Перун згадується кілька разів. Уже мужі князя Олега «водиша му-жий на роту (присягу), і кляшася оружьєм своїм, і Перуном, богом своїм» ПСРЛ І. 13, під 907 р.). В договорах з греками 945-го й 971-го років русичі клянуться так само Перуном, що в таких договорах згадується на першому місці серед інших богів.

В одному давньослов'янському перекладі грецького оповідання про Олександра Македонського ім'я бога Зевеса, що стоїть в оригіналі, перекладено словом Перун,[61] а це вияснює значення цього бога. Про те саме свідчить і чеський Ґлоссарій 1202-го року, в якому слово Перун пояснюється словом Юпітер. В «Бесіді трьох Святителів» розповідається, що «два ангела громная єсть: еллінський старець Перун і Хоре жидовин». Перуна згадують і багато інших пам'яток, див. їх вище.

Перун_на всіх наводить страх, бо бєе вогненними стрілами, цебто громом, демонів, але може вдарити й злу людину, чому в нас — особливо в Західній Україні — аж дотепер збереглося стародавнє прокляття: «Бодай тебе Перун побив!»

Уявлення та повір'я про грім та блискавку в нас дуже старі. Під час грому забороняється свистіти чи співати, а також їсти або спати, бо грім заб'є. Злі сили сильно бояться грому й шукають порятунку під деревами, тому гамліе слід ховатися, щоб випадком не вбило разом з нечистим. Правда грому всі бояться, і тільки про відчайдушну людину говориться: «Він і грому не боїться».

Вдавнину сильно була поширена ворожбитська книга «Громник», в якій подавалось багато різних повір'їв, напр.: Коли зростає луна, і сильно загримить, то «великий муж помре». Громова стріла має цілющу силу й помагає від хворіб.

Перун, коли вперше по зимі виїздить на Небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, але й людям. Коли вперше гримить, то ще й тепер хрестяться й опираються спиною об дерево чи об що інше, і спина не буде боліти цілий рік, і буде щаститися такій людині.

Перун посилає блискавки, що весною будять землю до життя й оплодотворюють її дощами. Блискавки проганяють, коли треба, хмари, а також злих демонів, і випускають на волю Світло. Коли що запалила блискавка, гдсити не вільно, та й даремно: не загасиш, але можна загасити — як подають перекази — молоком, особливо козиним, та сироваткою.

Пізніше, з прийняттям Християнства, культ Перуна забувався дуже поволі, і не забувся зовсім, але був перенесений на Святих громовиків: Ллдю, Михайла й ін. Постало кілька громових Свят: Гавриїла 12. VII, Кирика 15. VII, Іллі 20. VII, тріскуча Анна 25. VII, Палйкопа — Пантелеймона 27. VII. Най; популярніший громовик — це І л л я, він ходить по Небу в вогненному возі, і головно — полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі, 20. VII, на Гуцульщині зветься «громовим Святом». Володарем блискавки часто звуть Палйкопу (Пантелеймона) чи Палія. Архангол Михаїл під час грози носиться на крилах по Небу й полює на злу силу.

Як грім ударить, треба хреститися; пор. приказку: «Грім не вдарить, мужик не перехреститься».[62] Прийшовши в четвер увечері зо Страстей, дітям опалюють страсною свічкою трохи волосся, — щоб не боялися грому; так само помагає й громнйця, стрітенська свічка. Під час грози, коли Перун чи Ілля женеться за нечистою силою чи за демоном, треба конче позатикати комини, щоб ці сили часом не вскочили до хати. Крім цього, на двір, на зливу, за двері треба викинути навхрест поскладані коцюбу та вилошника, щоб часом зла сила не забралася до хати й через двері. Взагалі ж грози сильно лякаються й тепер.

Е. Аничков твердить, ніби Перун був головним богом тільки Київських князів Рюриковичів — Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив його, коли Перуна скидали в Дніпро. Ставши самовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найвище, — бог великого князя мав стати богом богів. Володимир 980 р. виставив Перуна за стіни «Теремного Двору», і тим призначив його для вселюдного почитання. Тому він ставить Перуна і в Новгороді: «Володимир посади Добриню, уя (дядька) своєго, в Новігороді. І пришед Добриня Новугороду, постави Перуна кумира над рікою Волховом, і ему кланялися людьє Новгородьстії, аки Богу» (Іпат. Літ. ст. 53 під 980 р.). Але це теорія сумнівна, — маємо багато вказівок, що Перун був богом повселюдним, інакше різні «Слова» й не виступали б проти нього. Як я вище вказував, саме слово «перун» сильно поширене по Україні[63] й тепер, а це свідчить, що бог цей таки був і богом народнім; І крім цього, Літопис свідчить, що народ плакав, коли тягли Перуна в Дніпро.

Слово «Перун» часом виводять від пьрати — бити, чавити. Литовське Регeunas, албанське Перин — це бог. Рожнецький доводив германське походження Перуна, але не переконливо. А Торп литовське pereunas ставить поруч з германським fairguni — холм, покритий лісом. Уже Корш твердив, що про слов'янське походження слова Перун не може бути й мови.

На Зах. Україні слово перун живе й часте. Польське ріогші — тепер це грім, блискавка, удар грому.

У глибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом воїном.

3. Даждьбог

Богом сонця в нас був Даждьбог, син Сварбгїв, син Неба. Першу згадку про нього подає південнослов'янський переклад візантійського Хронографу VI–VIII віку Іоана Малали, і згадує: «Царствова єгиптяном син Гефеста, Солнце іменем, єгоже нарічють Даждьбог, 7477 дній. Солнце же царь, син Сварогов, єже єсть Даждьбог, бі муж силен… Рече Омир творець о нем, аки Даждьбог, рече, обличи Афродиту, блудящу с Арієм… По умертвії Дажьбожі, сина Сварогова»… Як я вище згадував, в Іпатієвому Літопису під 1114 р. подається з цього Хронографу уривок, і тут Геліоса названо Даждьбогом: По Сварозі «царствова син єго, іменем Солнце, єго же нарічють Даждьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог, бі бо мужь силен». В Слові Св. О. нашого Івана Золотоустого читаємо: «А друзії вірують в Стрибога, Дажьбога і Переплута» (звичайно, це вставка до Слова).

Корш уважає, що Даждьбог — це бог соняшний, визначає сили й дію сонця, як підстави життя. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, чому в «Слові о полку Ігоревім» названо русичів Даждьбожими внуками: «Погибашеть жизнь Даждьбожа внука». Потебня й Перетц твердять, що Даждьбожі онуки — це головно князі й їхня дружина, без смердів. Деякі вчені, починаючи з Бодянського,[64] уважають, що Даждьбог і Хоре — це різні назви одного соняшного бога.

Походження назви Даждьбог — своє, народне; це слово складне, зложене з приказового способу д а ж д ь, цебто дай, і бог, багатство, разом — податель добра, багатства, бог подавець, дарівник, пор. Веив (Шог. У цій назві слово бог давніше за даждьбог. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або по-давньо-слов'янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажьбог; народне було б Дайбог, — може це залишки його чуємо в такому частому в нас «дай боже», особливо в ритуальних' обрядах та при питті; пор. у колядках приспів: Ой' дай Боже! У всякому разі ім'я це було поширене,' і в Тупикова: Словарь древнерусских имен, 1903 р. знаходимо Дажбогович Васко, в документі 1397 року. Але деякі дослідники, напр. Огоновський, Корш та інші, настоюють на чужоземному походженні назви цього бога, — тут даждь — постало ніби з іранського dagh. — пекти, палити, цебто Даждьбог визначає бог вогню. Г. М. Баратц твердить, що староруські боги взагалі східнього походження, — вавилоно-асирійського, ханаанського та фінікійського; а про Даждьбога він подає, ніби це філістимський бог Даґан, по-арабському Даджун, цебто той, хто дарує небесний дощ, Дощівник. Але Баратцова думка в науці не прийнялася.

У сучасній богомильській дуалістичній науці південних слов'ян згадується Дабог (Ягіч, «Міт. нариси»).

А взагалі Даждьбог — це бог достатку.

4. Хорс

Друга назва для бога сонця була Хорс. Чим він різнився від Даждьбога, нема змоги встановити. Багато вчених: Бодянський, Крек, Ягіч, Фаминцин і інші, твердять, що Хоре і_Даждьбог — це одна особа, один бог сонця. Але проти свідчать самі пам'ятки, що все подають цих богів, не змішуючи, як дві особі. Одної форми назви для бога Хорса пам'ятки не знають, і пишуть різно: Харс, Хурс, Хурьс, Хоре, Хрос. У «Слові о полку Ігоревім» 1187-го року вживається назви Хоре, як бога сонця, при тому він зветься Великим: князь Ігор, утікавши, «Великому Хорсові волкомь путь прерискаше». У слов'янських перекладах ім'я грецьке Аполлон часом перекладене нашим Хоре. Божество це було добре відоме й західнім слов'янам.[65]

Дуже багато давніх пам'яток згадують про Хорса. Літопис під 980 р. зве його серед Володймирових богів. «Слово Св. Григорія Богослова» подає: «І нині по українам (на границях) моляться єму, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші». Цікаве твердження «Бесіди трьох Святителів»: Два ангела громная єсть: єлленьский старец Перун і Хоре жидовин». Але не вияснено, чому Хоре зветься жидовином, — може пов'язаний з половцями. Інші пам'ятки і їх свідчення див. вище.

Деякі дослідники слово «Хоре» виводять із тюркської мови, чому Е. Аничков уважає Хорса божком тюрків, — ніби Володимир підпорядкував його своєму Перунові з політичних мотивів, але така теорія малооправдана.

Дослідники виставили багато різних гіпотез для вияснення етимологічного походження слова Хоре, але загальноприйнятого пояснення ще нема. Корш виводить це слово з середньо-перського «хуршед». В. Д. Смирнов («Визант. Врем». 1923 р. т. 23 ст. 71–72) виводить Хорса з назви м. Керчі, по-турецькому Карші. Але цікаво, що в сербів Хоре уживається, як ім'я власне, проте походження його в них невідоме.

5. Велес чи Волос

Одним з важніших богів був у нас і бог Велес, «скотій бої;, цебто бог достатку, як пояснює його наш Початковий Літопис. Спочатку він, як і інші божки, був соняшним богом, але пізніше набрав собі іншого значення. Слово «скот» в давнину визначало взагалі багатство, гроші при міновій торгівлі,[66] тому Велес — це бог багатства і всякого достатку, торгівлі, опікун купців, ніби лат. Меркурій. Він, за твердженням мітологів, був не тільки охоронцем черід на землі, але пастухом і небесних стад, цебто хмар, і цим пов'язувався з Перуном.[67]

Важливість цього божества бачимо з того, що князь і дружина клянуться Перуном і Велесом по договорах з греками, з 907-го року починаючи, і він часто пояснюється «скотій бог». У Літопису панує форма Волос, але в інших пам'ятках знаходимо й Велес. В «Слові о полку Ігоревім» XII в. поет і співець Боян зветься Велесовим онуком: «Віщій Бояне, Велесів внуче», а це показує, що Велес був і богом І поезії й музики, взагалі богом культури й мистецтва.

В Початковому Літопису під 980 роком вичисляються боги, яким Володимир поставив бовванів у Києві, і в цьому спискові Велеса нема; але знаємо, що його ідол стояв у Києві на Подолі, а ще на початку XI віку також у місті Ростові. У Житті Авраамія, чудотворця Ростовського, читаємо, що при ньому «чюдьский конець (пригород) поклоняшеся ідолу каменному Велесу». Але в Житті кн. Володимира подається, що «Волоса, єго же іменоваху яко скотіа бога, повелі в Почайну ріку воврещи», цебто, Волос при Володимирі був.

Пізніше Велес був широко знаний, і широко позостався в топографічних східньо-слов'янських назвах. В місті Новгороді на півночі також стояв ідол Волоса, і ця вулиця довгі віки звалася Волосовою. Був тут і манастир Волотов, і Церква Богоматері на Волотові, побудовані на місці, де був ідол Волосів. Є й місцевості, що звуться Волосово, напр. біля м. Володимира, біля Петрограду й ін. місцях. У Болгарії так само є місто Велес, а в Боснії гора Велесова. Ім'я Велеса взагалі не рідке в південних та західніх слов'ян. В Новгородському Літопису під 1230 р. згадується Волос Блуткинич.

Е. Аничков твердить, ніби Велес був славною людиною, а потім попав у боги; а ставши богом, він почитався головно в купців, як бог торгівлі всієї Русі.

Саме слово Велес — Волос дослідники багато вияснювали, але усталеного ще нічого нема.[68] Звичайно ототожнюють дві формі: Велес і Волос, але підстав для ототожнення нема, бо форми ці зовсім різні. «Волос» веде до форми Влас, але такої форми пам'ятки зовсім не знають. Мансика твердить, що Волос — це північна форма, а Велес — південна, хоч такого твердження пам'ятки не завжди оправдують.

Слово Велес знане й серед слов'янсько-литовських народів. У чехів veles — нечиста сила, слово знане з XIV віку. Латиське vels — біс, литовське velis — небіжчик, vele — душі померлих, чому припускають, що Велес був перше духом предків, що дбав про хатню худобу, а звідси б і став він «скотым богом».

Г. М. Баратц доводив, ніби Велес — семітський Баал, Бел, володар світу, соняшний бог, що дає людям світло. З Ваалом ототожнює Волоса й Мансика.

Є теорія й походження назви Волос від слова ст. — сл. воль, пізніше віл, бо віл — бик часто обожувався.

В Україні серед обжинкових звичаїв є й т. зв. Волосова (чи Іллєва) борода: остання купка збіжжя зав'язується на бороду, і при співах відповідних пісень через неї пролазять парубки.[69]

В Християнських часах Велеса заступив Св. Власій, що святкується 11 лютого. Заступив не тільки через фонетичну співзвучність, але й через нахили свого життя, бо з його життєпису знаємо, що Св. Власій був добрим пастухом, чому й замінив попереднього пастуха Велеса, і став покровителем черід (стад). У Новгороді на місці, де стояв ідол бога Велеса, пізніше була побудована Церква св. Власія, покровителя скота.

Деякі вчені готові навіть викреслити бога Велеса з нашої мітології, бо ніби він постав із Св. Власія, — очевидно, це перебільшення. У Греції Св. Власій уважається оборонцем скота з давнього часу, і як оборонець скота, він шанується й по Европі: в Німеччині, в Англії, у Франції, а також у Болгарії, Сербії, Чехії й інш. краях. Св. Власія звичайно малюють на образах з кіньми та з худобою, а під час хвороби скота йому моляться. В Новгородському Літопису під 1187 роком Волос уже виступає як Власій, на що звернув увагу ще М. Костомаров («Вѣстн. Евр». 1873 р. кн. 2 ст. 585).

6. Стрибог

Стрибог був__богом вітру. Його ім'я часте по давніх пам'ятках, але, як і інших богів, мало виразне. У «Слові о полку Ігоревім» читаємо: «Се вітри, Стрибржі_внуці, віють с моря стрілами», тут С онуки — діти, взагалі породіння. В 980 році князь Володимир поставив у Києві боввана Стрибогового для поклоніння, як свідчить про це Початковий Літопис. Княгиня Ярославна в «Слові» звертається до Вітра, як до бога: «О Вітре-Вітрило, чому, Господине, насильно (силою) вієши?»

Назву Стрйбог виводять різно.[70] Огоновський виводив її з Стриб-бог, від «стрибати». В. Ягіч (Архів V) виводив від дієслова «стерти»; так само роблять Сребрянський т, а Зеленин («Изв. ОРЯС» 1903 р. кн. 4 ст. 268), — це Стрибог, бог-нищитель, бог війни.

Перша частина назви Стрйбог мусить бути приказовий спосіб, як у Даждьбог, і інших подібних складених іменах (Тягнибіда, Перебийніс і т. ін.). Цю назву Стрибога, як бога нищителя, рівняють з гр. Аполоном того ж значення. Виводять і від чеського веІгШ (шетржити) — берегти, щадити, милувати.

Деякі вчені виводять назву Стрйбог зо Сходу.

Так, акад. Ф. Корш і ін. виводять цю назву з Іранського Стрибага — високий бог (Всевишній).

Баратц бачить у Стрибозі Істрбога, Істарбога, Астара. Е. Аничков зовсім відкидає боже значення Стрибога, бо це ніби не бог, але назва якогось племени.

Як бачимо, остаточно походження слова Стрйбог не встановлено, а тим не встановлено правдивої істоти цього бога.

7. Симарегл

Це загадковий божок, про якого мало що знаємо. Але, видно, це був один з важливих богів, коли князь Володимир у 980-му році, як розповідає про це Початковий Літопис, поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень. Літопис зве його Симорьгл, а інші пам'ятки роблять з нього двох богів: Сима і Регла, назва якогось іншомовного походження.

8. Мокоша

Богиня серед головних богів, якій Володимир поставив у Києві ідола для прилюдних жертвоприношень, так само не знана нам ближче. У цій богині дослідники мітологи добачували сонцеву сестру, богиню дощу. Літопис подає її, як Мокошь, а інші пам'ятки додають іще й форму Макошь, пізніше Мокоша. В народніх піснях П. Куліш записав підозріле:

«Слово Св. Григорія Богослова» також згадує цю богиню серед першорядних богів: «І нині по українам (по окраїнах) моляться ему, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші» (Пам. учит. лит. III. 235).

Сама форма «Мокоша» ще не конечно визначає жінку, богиню, пор. Кузьма, Хома, Ярема, Святоша й т. ін., — чоловічих імен на — а вдавнину було багато. Так само й форма Мбкошь не конче жіночого роду, пор. кош, грош.

Е. Аничков уважає Мокошу фінською богинею, що, по підбитті, мусіла підлягти Київському Перунові й увійти в число Володймирових богів. Мала вона й гадальний характер (ст……).

Саме слово неясного походження, — його зближають з мордовським Мокша, черемиським Мокш (Е. Аничков ст. 275). Ягіч (Архів V) уважав Мокошь за слово слов'янське, в якому — ошь закінчення, як напр., у слові пустошь.

Уважалася Мокоша в Україні ще й покровителькою пологів та породіль.

В. А Рибаков здогадується, що Мокоша була богинею і пряжі.[72] Це богиня пряля. Коли вона ставилася до кого добре, то й пряла тому або за того. У Християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.[73]

9. Лада й Ладо

Зате ясніша друга богиня нашого Олімпу, Л а-д а, що відома і в чоловічій формі Лад або Ладо, — це були боги вірного супружжя, боги любові й веселощів, богині щастя та весни. Слово «лада» визначає вірна дружина, любка> полюбовниця, а «лад» чи «ладо» — вірний чоловік (пор. «Слово о полку Ігоревім»), полюбовник. Ці слова дуже часті в топографічних назвах усіх слов'янських народів.

Пам'ятки добре вияснюють нам значення цієї богині. Так, у чеській пам'ятці 1202 р. Венера пояснена словом Лада. Польський історик Стрийковський свідчить, що Ладо був бог, якому приносили в жертву білого півня; його святкували цілий місяць, з 25 травня по 25 червня,[74] цебто Ладо збігався з Купайлом. Густинський Літопис XVII віку оповідає за Стрийковським про цього бога: «Ладо — бог женитви, веселія, утішенія і всякого благополучія. Сему жертви приношаху хотящія женитися, даби єго помощію брак добрий і любовний бил» (ҐІСРЛ 11. 257). Так само Архимандрит Інокентій Гізель у свойому творі «Синопсис» 1674 р. свідчить, що Ладі «приносять жертви готовящіїся к браку, помощію єго мняше себе добро, веселіє і любезне житіє стяжати, Ладу поюще: Ладо, Ладо. І того ідола ветхую прелесть діавольскую на брачних веселіях, руками плещуще і о стол біюще, воспівають».

Але деякі дослідники, напр. Крек (ст. 403 вид. 2) доводять, що бога Лада зовсім не було.

В наших весільних піснях згадується ладо, але як молодий чи молода. Слово ладо позосталося й приспівом у веснянках:

Шевченко пише: «Перед богами Лель і Ладо огонь Рогніда розвела, драгим єлеєм полила і сипала в огнище ладан», ст. 180. Тут Ладо — богиня весни та кохання, а Лель — її син (ст. 286).

10-11. Лель, Полель

Лель — дохристиянський бог любові взагалі, і бог побрання. Але істота цього божка зовсім не вияснена, не відоме-й походження слова. Стрічається звичайно в піснях як приспів.

Преображенський (Етим. сл. І. 445–446) уважає, як і інші, звуконаслідувальним словом, з якого зробили божка.

Полель те саме, що й лель. Це одне й те, але дослідники часто їх відокремлюють.

Обидві слові згадуються і в польському фольклорі.

12. Ярило

З дуже давнього часу відомий і Я р й л о, бог любові й пристрасти, сили та хоробрости. Божка цього звичайно вважають богом літнього розцвіту творчих сил природи, весінньої плодючости. Взагалі Ярило був богом весни, а також богом дітороддя, чому зображався з видатним половим органом.

Пень назви Ярило — яр, ярий, визначає сильний, особливо в любовній пристрасті, завзятий, весінній, гнівний. По давніх пам'ятках про Ярила нема згадки, але його традиція дуже сильна. Свято його було або на запусти перед Петрівкою, або зараз по Петрі. Бог цей більше знаний в середній та східній Росії, а також у Білорусі, в Україні він майже зник. Але Свято похоронів Ярила, звичайно 30-го червня, ще знане і в Україні, див. про нього нижче, в розділі IX про Свята,[76] ст. 299.

13. Купайло

Широко знаний був і божок К у па й л о, що в літі мав гучне Свято. Це був бог плодючости, земних плодів, радости, згоди та любові, чому він в'яжеться з Ярилом (пор. латинську Цереру). Густинський Літопис XVII віку подає, що Купайло — це бог достатку та врожаю, а Архим. Інокентій Ґізель у «Синопсисі» 1674 р. це стверджує, — це бог земних плодів, якому приносять жертви на початку жнив.

З приходом Християнства Купайло поєднався зо Святом Івана Хрестителя 24-го червня, і став Іваном Купайлом. Про Свято Купайла розповідаю нижче, див. далі, розділ IX.

14. Див, Діва

Давні пам'ятки згадують про бога — Д ив, але не подають його значення. В одному рукопису читаємо: «Ов Дню жьреть, а другий Дивии. Требу кладуть Диві, Перуну, Хорсу». Саме слово «Див», диво, дивний, одного походження з санскритським і перським Веуа, божество, латинське Веиз — бог, грецьке zeus — Зевс. Дослідники приймають бога Див за дракона, змія, велета, чудовище (пор. наше «диво»).[77] Крик Дива визначає громовий удар і бурю,[78]і вважається за злу ознаку, як це бачимо в «Слові о полку Ігоревім» 1187 року: «Дивь кличеть верху древа», «Уже вержеся Дивь на землю». Збірник приказок Номиса подає: «Щоб на тебе Див прийшов» (42, 73), як заклинання.

У всіх дивах, чудовищах величезна надприродня сила. Вони творять дива, дивне, чудо, і саме слово це визначає велета, великана.

У «Слові о полку Ігореві» згадується й богиня Діва: «Встала Обида в силах Дажьбожа внука, вступи Дівою на землю Трояню», але подання це таке неясне, що дослідники часто цю Діву приймають за Дива.[79]

Деякі дослідники під Дивом убачають тільки лиховісну птаху, пугача. Сумцов твердить, що Див перейшов у нас на лісовика. В. Ягіч (Архів IV) не вважав Дія й Діву за божків. За Аничковим (ст. 260) Див — це лісовик.

15. Тур

Деякі пам'ятки згадують бога Тура, але що це був за бог, своїм звичаєм не подають. Арх. Інокентій Ґізель у своєму «Синопсисі» 1674 р. на ст. 49 пише про цього божка: «На своїх законопротивних сборищах і нікого Тура, сатану, і прочія богомерзкія скареди премишляюще, вспоминають». У Львівському Номоканові XVII віку в числі поганських грищ

згадуються й Тури. Дійсно, дослідники подають, що в Галичині на Подністрів'ї було Свято Тури чи Туриці на честь бога Тура, коли водили по селу бичка й приспівували: «Ой Туре, Туре небоже, ой обернися та й подивися».[80]

Деякі дослідники зв'язують Тура з соняшними богами. Від слова Тур позосталося багато топографічних назов, напр.: Турія, Турійськ, Турковичи, Турів і т. ін. Тур з давнього часу вживається, як епітет хоробрости, напр. у Іпатіевому Літопису: «Храбр бо бі Роман, яко тур» (ПСРЛ II. 155). У «Слові о полку Ігоревім» князь Всеволод зветься яр-тур або буй-тур, або й просто Тур: «Камо Тур поскочяше». Звичайно, тут «тур» може бути й від відомої звірини; але, пор. що в сербів бог Тур визначав ратного бога.

Самі тури, чорні лісові бики, були широкознані в Україні аж по XVI вік. Взагалі тур добре знаний в народніх приказках.[81]

16. Рід і Рожаниця

Давні пам'ятки нераз згадують ще й про Р і д та Р о ж а н й ц ю, як про богів, але не окреслюючи їх значення. В Питаннях Кйрика з XII віку читаємо: «Аже се Роду і Рожаниці крають хліби, і сири, і мед».[82] Отже, як бачимо, цим ботам приношено жертви. Дослідник Афанасьев доводить, що Рід — це бог долі, Доля, талан, суд-присуд; пор. приказку: «Так йому й на роду (з давнього Роду) написано». А Рожаниці — це богині людської Долі, як грецькі Мойри, чи латинські Парки,[83] це феї, що появляються при народженні дітей.

Устав Св. Сави в «Сповідальних питаннях» ставить Рід і Рожаницю в число головних богів: «Ли (чи) молилася єси Вилам, ли Роду і Рожаницям, і Перуну, і Хурьсу».

У нас Рожаниці святкувалися на другу Пречисту, на Народження Богородиці 8-го вересня. «Слово Св. Григорія» розповідає, що «по Святім Крещенії череву роботнї Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородиці к Рожанічьній трапезі, отклади діючи». Отже, мішали Різдво Богородиці з Рожаницями. Справляли це Свято так, що справляли трапезу з «крупичного хліба, сира й добровонного вина», пили й їли, і співали Тропаря Різдва Богородиці. Про цю трапезу Роду й Рожаницям згадує й Слово Христолюбця XI віку.[84]

Як свідчить «Слово Данила Заточника», Родом лякали дітей: «Діти бігають Рода». Дехто з учених, напр. Владимирів, приймають Рода за лісовика.

17. Троян

Стародавні пам'ятки часто згадують про бога Т р о я н а, але що це був за бог, не вияснюють, як не вияснюють значення й інших богів. В «Хожденії Богородиці по мукам» XII в. говориться, що грішники поробили собі ідолів «Трояна, Хорса, Велеса, Перуна»,[85] отже, висовується Троян навіть на перше місце. В рукопису XVI віку «Слово і откровеніє св. Апостол» читаємо, що люди сприймають «боги много: Перуна, і Хорса, Дня і Трояна».

Старші наші дослідники, напр. А. Афанасьев (т. II. ст. 642–643), і А. Фаминцин (ст. 35) і інші, уважали Трояна за бога, але новіші вважають його за відгук у слов'ян обожуваного славного римського імператора Траяна (101–107 по Р. Хр.). В «Слові о полку Ігоревім» XII віку цей божок згадується аж чотири рази, але все, як прикметник: «Земля Трояня» — це Русь, «віці Трояні», «рискаху в тропу Трояню», «на седьмом віці Трояні», усе вирази, з яких докладно про Трояна нічого дізнатися не можна.

Бог Троян дуже добре відомий і в сербів, і в них одне оповідання говорить, що він мав три голові, воскові крила й козлині вуха.

18. Доля

Стародавні пам'ятки не знають окремого бога Долю, але ввесь пізніший світогляд свідчить виразно, що такий був. За народнім повір'ям кожен має свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля Уявляється в образі нової зірки в Небі зараз по народженні людини, а з її смертю зірка спадає з Неба додолу, У нас Доля, поділилася пізніше на добру й злу, — це Доля й Недоля.

Грецький письменник другої половини VI-го віку Прокопій у творі «Про готську війну III. 14 розповідає, ніби слов'яни й анти — «не мають поняття про незмінний порядок речей (фатум, Доля), і зовсім не визнають, щоб він мав якусь владу над людьми. Як хтось має перед собою видиму смерть, чи в недузі, чи на війні, то складає обітницю за своє життя, що як не згине, то принесе жертву богу. І як станеться, приносить у жертву обіцяне, та й думає, що цією жертвою купив собі життя».

Очевидно, це Прокопієве твердження перебільшене: слов'яни визнавали свою неминучу Долю, хоч все таки пробували її умилостивити. В «Науці кн. Володимира Мономаха (| 1125 р.) дітям» чуємо сильні впливи власне Долі, хоч із християнським забарвленням: «Так як не загинув ні на війні, ні від звіря, ні від води, ні з коня падаючи, так і з вас ніхто не може скалічитись чи забитись, коли не буде Божого повеління. А як буде від Бога смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не заступлять від неї». А в «Слові о полку Ігоревім» Доля представлена як Суд Божий:

Тільки тут не ясно, з якого саме пункту зору автор Слова подає це: чи з стародавнього, чи вже з християнського. Але що це подається, як прислів'я, для складення й сприйняття якого потрібний довгий час, треба думати, що це дохристиянське прислів'я.

Серед усього українського народу віра в Долю здавна надзвичайно сильна. Кожному Доля постановляє, що має бути ще від колиски; і що має статися, те невідмінно станеться. Хочби. ти замурувався, а Доля тебе таки знайде й зробить своє… Від Долі не втечеш. Але ніхто не знає, яка його Доля чекає. Яким кого створено, таким він і помре. Кому яка суджена дівчина, чи дівці хлопець, того не оминеш. Судженого конем не об'їдеш, хіба смерть розлучить. З такого світогляду постало й славнозвісне українське: «Якось то буде!» У нас часто говорять: його спіткала зла Доля.

На щасливого кажуть, що він у сорочці (в Галичині: в чепці) вродився. В повісті Іллі Киріяка (1888–1955) «Сини Землі» (т. III ст. 110, 1945 р.) про це читаємо: «Хто в чепці вродиться, той щастя в пазусі носить». Щасливий і той, хто розв'яже ремінчика зо свого пупа. «Як дитина вродиться, то їй баба-повитуха пупа відтинає й зав'язує його в сім ґудзів, і дає мамі, щоб заховала. А коли дитина доросте семи літ, тоді мама дає їй того ремінчика, щоб руками позад себе розв'язала. Як розв'яже, то їй розум розв'яжеться, до голови впуститься». Хто Долі-щастя не має, тому завжди не ведеться.

Український народ має багато приповідок про Долю. Крім вище поданих, наведу ще: Що має бути, того не минути. Що Бог дасть, те і в вікно подасть/Долі й конем не об'їдеш. Перед Долею не Vвтечеш. І багато інших.

Як указують дослідники, поняття про неминучу Долю прийшло до нас дуже рано, ще за Чорноморсько-Дунайської доби життя, прийшло від римлян. Як показав дослід Проф. Сонні, наша Доля — це римська Фортуна, що була сильно зв'язана з релігією. Доля буває добра й зла, діяльна чи лінива. Власне таке поняття фаталістичної Долі відоме скрізь, де тільки були римські впливи: у східніх слов'ян, у сербів, румунів, греків, іспанців.[86] Неминучість Долі — це світова віра.

На свято Катерини, 24 листопада, справляється обряд кликання своєї Долі: дівчат^ вилазять на воротя й кличуть Долю. Про неї існує багато різних легендарних оповідань, особливо ж, що краса не завжди йде з хорошою Долею. Є деякі казки, в яких герої збуваються своєї злої Долі й міняють її на добру.

Пор. вище 16: Рід і Рожаниця ст. 114.

19. Переплут

«Слово Св. Григорья, како погани кланялися ідолом» XI віку (див. його нижче в джерелах) твердить, що «словенський язик» приносить жертви Переплуту, «і верьтячеся, пьють ему в розіх». Так само й давнє «Слово Св. О. нашого Іоанна Златоустого» (І 407 р.) подає, що люди «вірують в Стрибога, Дажьбога і Переплата (Пам. Учит. лит. Ш. 238). Звичайно, це вставка в Слово.

Але ближчих відомостей, що це був за божок, не маємо. Саме етимологічне значення слова свідчить, що може це було зле божество, що змушувало людину плутатися, блудити, близьке до Блуда. Взагалі ж це якийсь сумнівний божок.

20. Марена

Є ще одна стародавня богиня, — це Марена, богиня весни, добре знана у слов'ян, а особливо в українців, її завжди пов'язують з Купайлом, або й звуть жінкою його. Часом Марену в'яжуть з Мокошею.

Пам'ять Марени святкували двічі на рік: 1-го березня і вночі з 23-го на 24-го червня (за старим стилем), звичайно святкується разом з Святом Купайла.

Свято Марени постало дуже давно, — ще за чорноморсько-дунайської доби, за родового ладу. Стародавні пам'ятки, часто згадуючи Купайла, ніколи не згадують Марени. В Україні вона міцно защепилася, а в кінці переродилася на підступну жінку-чарівницю, а то й смерть. Свято Марени святкується над водою, звідси пішла, певне, й її назва Марена, від лат. Магіпиз — морський. Часті й інші фонетичні форми: Морена, Морина, Моряна.