Дохристиянські вірування українського народу

1. Впливи й дії волхвів та чарівників

Але хоч волхви й не розвинулися в нас в окремий стан публічних жерців, усе ж таки вони розвинулися в певний клас людей, що стояли над масою й служили їй своїм, на свій час небуденним знанням. У цьому відношенні вплив волхвів на маси був великий, просяк усе людське життя, сильно вплинув на народні вірування, і сильно помітний в народі від найдавнішого часу аж дотепер, тільки з бігом часу волхв зміняв своє ім'я на інше. Пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка: «Заворожи мені, волхве, друже сивоусий!» 104.

У старовину волхв і кудесник були однозначні, а пізніше від них пішли наші ворожбит, знахор, відьмак, відун, чарівник, чаклун, шептун, чародій, химорбдник, і т. ін., — усе це слова одного значення, тільки з підкресленням якоїсь своєї особливості: ворожбит — від ворожити, знахар — від знати недуги й будуче, відун, відьмак, відьма, відьмувати — відати все, чарівник — хто вміє чарувати, й т. ін. У київському Словнику 1627 р. Памви Беринди ст. 101 старе слово «кудесник» перекладається по-нашому на «чарівник», але подається й згірдливо: кудес — чорт. Цим самим займалися й жінки, і це були: чарівниця, знахарка, ворожка, чаклунка, чародійниця, шептуха й ін.

Усякі відуни згадуються частенько вже в Біблії, як ті, що допомагають людині, напр., коли вавилонському цареві потрібно було розгадати сон, чи то він кличе «чарівників та заклиначів, і чаклунів та халдеїв» (Даниїл 2. 2).

Різного роду чарівники звичайно допомагають людині, а особливо лікують її, звідти їхня сила в народі й уперта невмиручість.[140] З нечистою силою вони звичайно не знаються; навпаки, вони легко викликають своїми вміннями навіть дощ чи погоду, цебто борються з чортами, які той дощ крадуть. Щоб чинності були сильніші, знахар чи ворожбит виконує їх певного часу й на певному місці, напр.: або вранці до світу, або під зорями, або на кладці біля води. Чаклуни знають вірні способи виганяти щурів з обістя, про що є багато переказів. Чарівниці вміють приворожувати хлопців до дівчат, а деякі з них знають навіть молодильне молоко, — щоб не старітися. Часом бувають і злі чарівники, що шкодять людям, особливо своїм ворогам, і насилають на них чари, але інший чарівник легко їх здіймає. Вдавнину ворожбити мали велику силу, й часто бували провідниками племени. Помираючи, відуни можуть передати набуті знання своїм дітям, — це будуть т. зв. «родимі чарівники».

Борис Грінченко в своєму творі «Під тихими вербами» 1901-го року отак описує сучасну знахарку: «Баба Мокрина — то була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловіка що пропало, чи якій дівчині від любощів, чи до любощів треба, — всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна, й бачача на все така, що ну! І вже як підеш до неї, то й не думай нічого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш, — тоді вже й пособляти не схоче!» (Твори, вид. 1963 р. т. II ст. 373). — «Стару Хомиху кликнули, щоб замовила кров.» 63.

Як я вище зазначував (див. ст.), слина й плювання, як ознаки сили, звичайні при чаруваннях. Щоб удар був сильніший, треба в руку поплювати. Пор. Приповідки в Плйвюка: Не все той б'є, хто в жменю плює 13, Хоч і дощ іде, а він у долоню плює 107, Не клени, бо шкода слини 160.

Чарівництво, звичайно, взагалі сильно відбилося й по наших старих приповідках, напр.: У вдовиці чари на полиці 35, Баба шептуха від злого духа 4, І ворожка не порадить 178, На вечорницях дівки чарівниці й т. ін.

2. Відьма й її дії

З бігом часу постав особливий рід відунів — відьми. Назва походить від відати — знати, знати все. Бувають відьми родимі, що походять з відьомського роду, вони конче мають малого хвоста, і бувають відьми вивчені, що відьмацтва навчилися від кого іншого, — вони хвоста не мають. Відьом не треба плутати з чарівницями: ці можуть робити й добро, а відьма спосібна тільки на зло. Віра в відьом відома багатьом народам, найбільша вона в німців, поляків і в нас; латинські народи відьом майже не знають.

Жінки були сильніше прив'язані до нашого стародавнього поганства, і по прийнятті Християнства ще довго сильно його трималися. І це жінки найбільше заступили давніх волхвів, і з них постали різні відьми, чарівниці, гадалки й т. ін..[141] У Початковому Літопису читаємо: «Тако во вся роди много волхвують жени чародійством, і отравою, і іними бісовськими козньми». Серед стародавніх сповідних питань згадки про ворожок знаходимо нерідко.

Відьми відьмують, — накликують біду на людей різними способами: вони крадуть дощ і росу, і через них лютують на землі посухи; а то можуть украсти й місяця. Вони доять чужих корів, і нерідко можуть задоїти їх до загину, а відьми родимі можуть доїти й на віддаль. Це вони роблять на збіжжі, на житі, пшениці й ін. т. зв. «закрутки», — закляття на господаря, який, коли споживе зерно з-під закрутки, то сам скрутиться, як ця закрутка. Не вільно навіть торкатися цих закруток, — їх може зняти з певним закляттям тільки ворожбит. По старих Київських Требниках були особливі Молитви на зняття таких закруток. Чорні коти за*вжди на послугах відьом, і тому зле людині, коли їй перебіжить дорогу чорний кіт. В ніч під Купайла, або іншого часу, відьми й взагалі вся нечиста сила збираються на гулянку на Лису Гору, головно на ту, що на правому боці Дніпра біля Києва, чому «Київська відьма» завжди дуже вправна й найлихіша. У німців відьми також бенкетують у Вальпурґієву ніч, пор. «Фауст» Ґете.

Лиса Гора відома в багатьох народів і з дуже давнього часу, — уже в Біблії її згадується, пор. Числа 23. 3: «І Міл'ам пішов на Лису Гору» (ей, нічим не покрита). Див. також Ісая 13. 2: вилисіла гора, відкрита гора

На гулянки відьми вилітають з хати на коцюбі,вінику чи помелі, або також на чорному коті через комин; щоб вилетіти, вони мусять намаститися особливою мастю. Відьми часто перекидаються домовим звірем, і бігають до людей, щоб їм шкодити. Бувало, що таких перекидьків ранили, і потім удень бачили відьму з цими ранами. Відьма легко стає молодою й вродливою, і такою поспішає на Лису Гору, на бенкети з дияволами.

Відьма завжди знається з нечистим й накладає з ним, тому й має чародійну силу. Для свого відьмацтва відьма чи відьмак уживають особливих чарівних речей: кістку з лиличого крила, гусячий та собачий кал, жаб і т. ін., та готовлять різні чародійні масті.

Відьма не тоне в воді. По судових присудах, кого підозрівали в відьомстві, кидали в воду: коли тримається зверху і не хоче тонути, то певна відьма, коли ж зразу йшла на дно, то невинна.[142] Часом відьми й по смерті не гниють, бо земля їх не приймає. З історіГ знаємо, що року 1667-го гетьман Бруховецький спалив живу полковницю Гострую «за малую вину», чи не за відьмування.[143]

П. Куліш твердить, що «тільки полум'я відьмам біда: бо полум'я й чорти не заговорять (IV. 314). Іпатіїв Літопис під 1173-ім роком подає, що галичани спалили Настю Чагрову, невінчану жінку кн. Галицького Ярослава (оголосивши її відьмою).

Дівчата, особливо гарні, часом стають відьмами чи чарівницями, і приворожують до себе гарних хлопців. Бридкі старі жінки також легко стають відьмами. Так само бридкі чоловіки робляться відьмаками. Взагалі всякі потвори, то відьми чи відьмаки. А вже циганки — всі відьми, і знають найрізніші способи чарування, а ворожіння особливо, і це їхнє заняття.

Щоб позбутися відьми, на Свят Вечір обсипають хліви й стайні маком: відьми дуже люблять мак, і прийшовши до хліва доїти, будуть визбірувати по мачинці, і не матимуть часу йти до худоби.

Суди на відьми були скрізь поширені, особливо в Европі. В Україні їх було зовсім мало, і то більше з польського впливу.

Цікаво, що судові процеси на відьом були навіть і в Сполучених Штатах Америки. Скажемо, року 1692-го в Америці 28 «відьом» були повішені «за чарівництво і за зносини з дияволом». Року 1711-го 22 «відьмі», на турбування їхніх родичів, були реабілітовані. А 28-го серпня 1957-го року були реабілітовані і шість останніх…[144]

Віра в відьми жива й сильна аж до тепер. Б. Грінченко в «Під тихими вербами» 1901 р. подає: «Це ж усьому світові звісно, що відьми корів доять і з сохи молоко доять, і в комин літають… А хіба мало людей бачило, як відьми перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж і дядько Охрім бачили, і Петренко… А в Чорновусі йшов один парубок, а вона, така здорова біла собака, та лапи йому на плечі… А він її за лапи та в хату притяг, та й повідрубував їй лапи… Ой, Боже, який же й немилосердний!.. Тоді пустив… Аж уранці глянуть, а у вдови-сусіди пальці понадрубувано»… (Твори, вид. 1963 р., т. II ст. 373–374).

Вірування в відьми зовсім живе в Україні й сьогодні. У Творах Остапа Вишні (вид. 1964 р. т. 'II ст. 72) подається, що «таке сталося в одному селі на Волині. Звернулася баба до лікарші, щоб видала їй посвідку, що в неї хвоста нема, і що вона не відьма… Бо селяни мають її забити». Це сталося 1924-го року…

Про відьом маємо дуже багато різних приповідок, напр. у збірнику В. Плавюка: Баба з чортом, як пес з хортом 4, Кума по хресті й по хвості 174 й т. ін.

Баба-яга — це зла істота, стара відьма; вони відомі ще з дуже давнього часу, і певне старіші від звичайних відьом. Вони часто виступають у наших стародавніх казках: «Баба-яга, костяна нога, волосяний язик, в ступі їздить, товкачем поганяє, мітлою слід замітає» (Рудченко: Казки, І. 135). Часто це взагалі лиха баба. Слово «яга» виводять з литовського ап?Ів — гадина, наше уж, давня язя — чарівниця.

У казках буває ще й Кощій безсмертний, — старий злий відьмак, що не вмирає, бо його душа вміло захована в замкненій скрині чи в дуплі дерева.

3. Оборотництво

Великої різниці між людиною й звірем удавнину не бачили, жили зо звірем у найближчих стосунках, а тому легко постало вірування в оборотництво та в спожиття зо звіриною. Джерелом віри в оборотництво була чи не Індія, — там такі оповідання поставали в великому числі, і звідти ширилися по цілому світі. Уже в Біблії, в Книзі Пророка Данила (4. 25–34) читаємо, як Господь покарав царя вавилонського Навуходоносора за його тяжкі провини: «І з Неба спав голос: «Оце царство відходить від тебе, і від людей тебе випхнуть, і з польовою звіриною буде мешкання твоє. Тобі дадуть на їжу траву, як волам». Тієї хвилини сповнилось це слово над Навуходоносором, і він був випхнутий від людей, і їв траву, як воли, і його тіло змочувалося з небесної роси, аж його волос став великий, як пір'я орлине, а його пазурі — як у птахів», і тільки по покуті цар був повернений до людського вигляду.

По найдавніших Життях наших Святих часто зустрічаємося з оборотництвом; напр., Св. Макарій Єгипетський вернув жінці людський вигляд, яку чаклун обернув був у шкапу. Давня книжка «Чарівник» розповідає, що чарівник «летаеть орлом, ястребом, вороном, дятлом, совою, рищуть рисію, лютим звірем, звірем диким, волком, летають змієм». В «Слові о полку Ігоревім» ^1187 р. повно оборотництва. Напр., князь Ігор, коли втікав з-полону, «поскочи горностаєм к тростію… І полетів соколом під мглами… Коли Ігор соколом політав, тогди Влур волком потікав». Ярославна каже: «Полечю зегзицею» (зозулею) й т. ін. Тут же князь Полоцький Всеслав легко обертається в вовка: «вночь волком рискаше», і взагалі міг «скочити лютим звірем опівночі».

Отож, чародії легко самі перекидаються в звірів, — стають конем, вовком, хортом, чи птахом, як до потреби, а то обертають інших людей в звірів чи птахів.

Віра в оборотництво дуже стара в нас, і це частий мотив у наших народніх творах. Напр., мачуха-відьма часто обертає в птахів своїх нерідних дочок. Одна вдова, згубивши чоловіка, так за ним тужила, що обернулася в нашу птаху — в чайку. Взагалі, дівчата нерідко обертаються в птахів, а жінки — в лебідок. Оборотництво оброблює й П. Мирний в своїй повісті: «Хіба ревуть воли, як ясла повні» 1880 року.

Оборотні живуть то як люди, то як звірі, і так ведуть подвійне існування. Часом вони дуже шкідливі, і людина звичайно не може знати, що перед нею: чи правдива звірина, чи злісний оборотень.

За тяжкі провини, а часом і за спання з жінкою напередодні Свята, людина обертається в вовка, і стає вовкулаком, а то стає ним від злого відьмака. Вовкулацтво знане в нас з дуже давнього часу, знане воно й по всій Европі. Про нього розповідає вже грецький історик V в. до Хр. Геродот, у книзі IV. Звичайно вовкулаки втікають до лісу й там живуть, як вовки; вони нападають на худобу, але не жеруть її, а тільки душать. Вовкулаки ведуть вовче життя, аж поки знову не стануть людьми. У них на шиї завжди висить мотузок, і як його розірвати, то вовкулака відразу стає людиною. Вовкулаки цілу ніч ґрасують, як вовки, і тільки на світанку знов стають людьми. Взагалі, вовкулака — це перевертень на вовка, яким у нас ніби був князь Всеслав Полоцький («Слово о полку Ігореві»).

Про вовкулаків ходить передання, що вони при спосібності поїдають сонце, місяця або зорі, і тоді настає затьма. Іпатіїв Літопис під 1115-м роком розповідає: «В се же літо бисть знаменіє (чудо): погибе солнце і бисть яко місяць, єго же глаголють невігласи: снідаємо солнце». Стара слов'янська Кормча оповідає: «Облаки гонештеи от селян волкодлаци нарицаються».[145]

Про історичного половця Боняка Іпатіїв Літопис подає під 1097 р. (ст. 177–178): «І встав Боняк, огыха от раті, і поча вити волчески, і отвися (відгукнувся) виттям ему волк, і начаша мнозі волци вити»[146]

Оборотнем може стати навіть нежива істота, напр. скарб. О. Стороженко в оповіданні «Скарб» розповідає: «Розказують люди, що скарби часом і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакість: у старого шолудивого діда, або в миршавеньке козеня, або в дохлу кішку. Кому щастя, той і пізнає скарб».

Оборотництво дуже часте в східній літературі, добре відоме І в російському письменстві. Так, комедія А. Сухово-Кобилина «Смерть Тарелкина», 1868-го року, заснована на повір'ї в перевертнів — вовкулаків. Тут читаємо: Вовкулак — перевертень «годуватися плодами чи чим іншим не може, бо це було б для живота травлення. А яке ж у нього травлення? Тому то й. годується він теплою людською кров'ю (вид. 1955 р. ст. 225).

На злу силу є в людини в дворі певна оборона, — це пес ярчук. Це особлива собака з вовчими зубами, якої бояться відьми, зла сила взагалі, а то й диявол. Він легко поїдає гадюк, пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка:

Побіжить наш ярчук В Ірій їсти гадюк 122.

Ярчуки хоронять від відьом і легко перемагають нечисту силу.

4. Ворожбитство, закляття, заговори й ін

Ворожбитство волхвів було сильно розвинене, і воно було складовою частиною дохристиянської «релігії». Волхви звичайно й гадали по найрізніших речах: по сонцю, зорях і місяцю, по птахах і звірях, гадали по ході коня, по нутрі жертовних звірин і т. ін. Напр. «Ізборник» князя Святослава 1073 року згадує «утробного волхва», цебто волхва, що гадав по утробі, по нутрі жертов.

Давній «Волховник» знає найрізніші ворожіння: «храм (хоромина) трищить, кінь ірже, трава чи лист шумить, дерево до дерева», — по всьому цьому ворожили.

Ворожіння на. своїх печатках перше було скероване для унешкідливлення ворога, звідки й його назва: ворожити, ворожий, ворожка, ворожіння й т. ін. Найпершим ворогом була зла сила, диявол, звідси й він враг. Його силу також можна заворожити. Способів ворожіння й потреб їх безконечне число, а особливо багато їх на хворобу, бо їх насилає ворог чи враг, та на любощі. Можна заворожити людину, і вона помре, можна приворожити хлопця чи дівчину, щоб любили, можна заворожити й яку річ. Батьки Мотрі Кочубеївни прилюдно розповідали, що старий гетьман Мазепа причарував їхню доньку Мотрю до себе. Щоб знищити ворога, треба замовити за нього Службу в Церкві, а під час неї свічку тримати боком, щоб вона капала, і як скапує свічка, так скапає й ворог. Це зветься «Чорна Служба».

Зла людина легко може наврочити лихо словом або пристріти очима (порівняй в нашій мові слова: урок, наврочити, врбчити, корінь слова «рок», «рек», звідси: пророк, вирок і т. ін.), і таку злу людину можна пізнати вже і по її очах. Як добра людина гляне на вас, то пощаститься, а коли зла — наврочить на нещастя. Тому ховають дітей від злого ока, так само й немовлят при купанні. Але щоб було певніше, треба знати заговори проти вроку. Навіть та річ, що буває на людських очах, може бути наврочена злими очима, напр. добра скрипка може від цього легко тріснути, а щоб того не сталося, треба зачарувати її від пристріту.

Ворожіння йде й на добре, а тому приповідка: дорбе тому жити, чия мама вміє ворожити (Плавюк 122). Але в теперішній час ворожіння зводиться на ніщо: Циган ворожить, тому босий ходить 344. Взагалі ж, у нашому словництві часті слова: чари, чарувати, чарівництво й т. ін., або подібні вирази:

Спить, як зачарований. А він, як зачарований, і т. ін.

З богом не можна говорити звичайною буденною мовою, — він цієї мови не зрозуміє й недослухає. Треба знати Божу мову, й ЇЇ власне знали волхви. Молитву до бога не кожен уміє сказати належно, — уміють це найкраще волхви. Поет — це також волхв, жрець, бо знає божу волю й уміє по-божому говорити. От чому поети, співці вдавнину виконували й ролю жерців. Вони вважалися людьми, близькими до богів, як співець Боян, що згадується в «Слові о полку Ігоревім», або співець Митуса,[147] Ходина й ін. Поетичне надхніння подають боги. Встаровину поети звалися ще й «пророками», від «ректи» — належно говорити; боян, баян — від «баяти», розповідати; хто не розумів віщого голосу, той був «невіглас», немудрий, темний. В Біблії Книги Пророків у більшості написані віршами, і мовою поетичною, бо писали їх Пророки-поети.

Слово, належно й своєчасно сказане, має велику й чудодійну силу, — воно лікує, приносить добро («благословення»), або, навпаки, сильно шкодить. Зле слово, сказане відповідного часу ворожбитом, конче збудеться, як може збутися й слово добре. Такі слова власне й знають ворожбити, чому можуть легко людину лікувати, або, навпаки, наслати їй хворобу. Віра в чудодійну силу слова в наших предків була дуже велика, чому було й велике поважання волхвів, ворожбитів і т. ін. Знати належне слово можуть не тільки чоловіки, але й жінки, — відунки, чаклунки чи відьми.

На цьому засновані в нас усякі приговори за чаркою, в бесідах, при привітах, поздоровленнях на Святах, — тут віра в те, що слово сповниться.

Напр.: Щоб вашим дітям щастя на кожному пальці сиділо, щоб воно вам усім у ваші двері не вміщалося!»[148] З віри, що слово конче збувається, спішать сказати «На здоров'я», як хто чхає. В Златоустів і в Початковому Літопису під 1068 р. читаємо: «Друзії і закиханію (чханню) вірують, єже биваєть на здравіє главі.[149] Вагу слова добре знають і поети, тому в «Слові о полку Ігоревім» поет Боян зветься віщим.

Відуни завжди вміють складати слова в магічні формули, які неодмінно справдяться. Взагалі ж, буває й певний час, коли кожне слово, голосно сказане, конче сповниться; пор. приповідку (Плавюк 152): Скажи слово, а нещастя готово. Ось тому звичайно радять не говорити непотрібного ні на кого на ніч, щоб часом не наврочити. Накликання бажаного словом знаходимо по всіх обрядових наших піснях.

Ось на основі цієї стародавньої віри в силу слова й засновані всі наші закляття та замовлення. В з а к л я т т і звичайно висловлюється наше сильне побажання про щось і віра, що так станеться. Закляття часто зв'язані з молитвами, або переходять у них. Давня людина бачила круг себе багато магічного, вірила в магічну силу слова, і з глибокої давнини пильнувала його використати.[150]

Заклинання ведуть свій початок з дуже давнього часу, а дослідники знаходять у них впливи вавилонські та халдейське-юдаїстичні, впливи Талмуду та Кабали. На закляттях нового часу відбилося Християнство. У нас закляття (власне самозакляття) маємо вже в Іпатієвому Літопису під 944 (945) та 971 роком, коли наші князі клянуться за виконання договору. Напр. у договорі 971 р. Святослава з греками русичі клянуться: «Да імієм клятву от Бога, в него же віруєм, да будем золоті, яко же злото, і своїм оружьєм да іссічені будем, да умрем». Сам плач Ярославни в «Слові» 1187 р. — це похоронне голосіння, сполучене з закляттям природних сил.

Закляття та замовлення бувають найрізніші. Перше були вони на ворогів, як і ворожіння. Крім цього, багато замовлень заклять на хвороби: на кровотечу, на хворі зуби, на різні хвороби, на вкус гадини. Є закляття на плоди, щоб ліпше родили. Є замовлення на вроки, щоб відурочити. Є й сильні, — на смерть. Часто бувають закляття — привороження парбука на любов до дівчини, щоб дати красу дівчині, й т. ін. Бувають закляття й на силу природи: щоб морозу не було, щоб сонце світило, щоб дощ ішов: «Іди-іди, дощику, зварю тобі борщику». Закляття батьків на дітей завжди грізне, бо сповнюється.

Деякі закляття перейшли в обряди. Коли весною вперше бачать гусей диких, журавлів, ластівку й ін., то підкидають до них, що під руку попаде: солому, грудку землі, шапку з голови й ін., і говорять: «Гуси, гуси, вам на кубло, а нам на тепло!» Так само топчуть перші весняні квіти і проказують: «Щоб на той рік діждати сонтраву топтати!»

Є багато різних заклинань супроти нечистої сили, напр. робиться круг навколо себе, або такий круг з молитвою-заклинанням. Напр., круг зроблений обгорілою головешкою з відповідним заговором, не підпускає злої сили. О. Кобилянська в «Землі» подає такий заговір: «Скидав з себе ремінь і кидав його вперед себе, чим загороджував приступ усьому лиху, хоч би те лихо було чоловіком чи чим іншим»233.

А головне: «Як захрестити себе й навкруги, то чорт не приступить» (Марко Вовчок III. 242).

Стародавня, дохристиянська клятва на меч — східнього тюркського походження. Дапа Николай І (858–867) на питання болгарського царя Бориса писав: «Ви твердите, що в вас був звичай усякий раз, коли ви збиралися когобудь зв'язати клятвою по якомусь ділу, класти перед собою меча, і ним клястися».[151]

При заклятті слово мусить бути зв'язане з певним рухом руки, ноги, голови, мімікою й т. ін.; дещо треба повторювати тричі й плювати при тому ліворуч. Часом при цьому зав'язуються вузлики, особливо при чаруванні, і це дуже старе. Слід від ноги людини здавна вважається за саму людину, а тому закляття легко може відбутися й над слідом того, кого заклинають.

Закляття звичайно мають певну форму, а саме — нерівноскладовий, а часом і рівноскладовий ритм, як і приповідка. Вони часто двочленної форми:

«В печі огонь горить і тлить дрова, — так би тліло й горіло серце в ворога мого». Деякі прокляття стали в нас буденними, зачасто вживаними, напр.: Спи, щоб ти не встав! Бодай ти сонця не бачив! Іди до чорта в зуби! Іди під три чорти і чотири відьми! (В. Ґабко: Суворий друг, ст. 219, 1963 р.). І т. ін.

Про злу людину, що любить клясти, кажуть: Так кляне, що аж трава схне! (Плавюк 160).

Різниці між заговором і заклинанням тепер нема, і їх змішують одне з одним. Багато заговорів уявляють собою стародавню молитву, щоб бог змилосердився над хворим; але є й дуже давні заговори, часом прикази та страхання вищої сили.

Заговор тоді тільки буде дійсний, коли він належно проказаний, цебто в належній формі, в належний, час і з належним обрядом виконаний. Вони найдійсніші, коли робляться рано вранці, ще до схід сонця, а заговір проказувати треба, обернувшись лицем на схід, бо сонце на сході наймилостивіше. Кожне людське терпіння персоніфікується, і заговором проганяється.

У знахора-відуна повна хата й двір усякого зілля, трави, коріння та листу, — він усе це сушить у хаті по-під стелею та на дворі по-під стріхою, і робить з того ліки звичайно на добро, але часом і на зло. Він заговорює кров, переляк, виганяє черву з людини, лікує всяку хворобу, або навпаки, — насилає її. Коли відун за нового місяця поставить на кого руку, то красу відбере.

У нашій мові дуже багато відповідних стародавніх слів: замовляти, замова, примовляти, примівка, заговір, заговорювати й т. ін., — усе це з відунського словника.

Бувають відуни й побожні, що роблять тільки добро. Вони мають звичайно «легку руку»: що б не робили, поведеться, і їх кличуть нарозхват розпочати те чи інше (напр. закласти бджоли), і вони охоче служать народові.

Віра в т. зв. підвій, — коли людину злий вітер продме, — сильна в Україні ще й сьогодні. Борис Харчук у своїй «Волині» 1959 р. т. І. 284 описує закляття його так: «Звичайнісінький підвій у вас, свахо, — і качала яйцем по спині, по руках. — Не думайте нічого. Слухайте, що я говоритиму. Вітер припав нічний, північний, припав з роботи, за сухоти, за їдання, за пиття, з гуляння, з буяння, з поклику, з помислу, з погляду. Припав з хмари, з вітру, із сонця нічний, північний, полудневий, сходовий, нудяний і сердешний! Я ж тебе вимовляю, водою виливаю, яйцем викачую, на кущі і на сухий ліс відсилаю. Там тобі гуляти і буяти, гнилі колоди вивертати, жовті піски пожирати, синє небо попивати. Щоб тут тобі червоної крові не спивати, синіх жил не витягати, жовтої кості не ламати! Тьху, тьху, тьху!

Розбила Мар'яна яйце. Вилила білок на тарілку, а жовток пустила у склянку на воду. У ванькирі Богу помолилася, над склянкою щось довго бурмотіла».

Заклинання — це той же заговір, але в формі приказу, від чого маємо й тепер багато залишків, напр.: «Бодай ти пропав», «Бодай ти світу Божого не побачив» і т. ін.; наше «бодай» — це «бог дай», «дай боже». Чари — це той же заговір, найрізнішого змісту, слово в нашій мові дуже рясне. Сила заговору безмежна, — він впливає на людей, на звірину, а то й на природу.

Присяга — це самозакляття, відоме з дуже давнього часу: людина врочисто й при свідках сама кличе на себе нещастя, коли не виконає обіцяного. Вдавнину відома була рота — поганська варяго-слов'янська присяга, що пізніше стала виконуватися й по Церквах, з чим Ієрархія довго боролась. Традиційна варязька рота була на зброї. Божба — це та сама присяга, але не врочиста: «Бий тебе сила божа», «Щоб я з місця не встав», «Щоб я крізь землю провалився», «Щоб я пропав», й т. ін.

Зла людина може пошкодити різними способами, а навіть зустріч з нею шкідлива, нападає п р ис т р іт, який тільки ворожбит чи ворожка можуть відшептати або віділляти. В Златоструї й Початковому Літопису під 1068 р. читаємо: «Се бо не поганськи ли живем, аще в стріччю вірующе? Аще бо кто устрящеть черноризца, то вращається (вертається) іли єдинець (кабан), іли свинью».[152]

Злі очі так само можуть зіпсути людину. Ці повір'я про пристріти і зіпсуття відомі й багатьом іншим народам з глибокої давнини, й скрізь сильно поширені.

Цікаво, що «пристріт», як явище глибокої давнини, згадується і в Чині Хрещення, в Молитві над оглашенними: Ангел Хоронитель буде берегти людину «от срітенія лукавого».

Стародавні наші Літописи переповнені оповіданнями про волхвів та про чаклунство. Напр. Іпатіїв Літопис (вид. 1871 р.) подає: волхвовання на (язьвено) Всеславі ст. 109. На ст. 116–117 подається: «Знаменья в небеси, іли в звіздах, іли в солнци, іли птицами, іли єтером, чим неблага бываєть, но знаменія сица на зло бывають, іли проявленіє рати, іли гладу, іли на смерть проявляєть». Волхвування кудесника 126, жінки волхвують 126, волхв перемінюється 126. Біси ходять по Полоцьку 150. Постання волхвів у Суздалі 1024 р., Ярослав перебив їх 103–104. Агітація і повстання волхвів у Ростові 123–124, Києві (1071 р.) 123, Новгороді 127. Боняк виє по вовчому (1095 р.). І багато-багато т. ін.

По стародавніх Словниках часто знаходимо згадки про чаклунів та різних чародіїв. Напр. пояснюється слово обаяніє (від «баяти» говорити), обаятель. «Алфавит» поч. XVII віку подає: «О б а я н і є — чародтзяніє, єже бтзсовским злохитрьством яству или питиє наговаривая, человѣком смерть творит». «Обаятель — заклинатель».

5. Церква була проти ворожбитства

Усяке ворожбитство чи чаклунство не рідко згадується в Біблії, особливо в П'ятикнижжі» (Тора) Мойсеевому. Напр. І М. 44. 5 — ворожбитство чашею, 5 М. 18. 10, 12, 14: ворожіння. Єгипетські чаклуни чинять різні чари 2 М. 11, 7. 22, 8.3, 8. 14–19, 9. 11.

Усяке чаклунство Біблія суворо забороняє: «Не будете ворожити й не будете чарувати З М. 19. 26. «Не звертайтесь до духів померлих та до ворожбитів, і не шукайте їх» З М. 19. 31, 20. 6, 27. Усі Пророки сильно виступали проти всяких ворожбитів, сновидців, знахорів, чаклунів, і т. ін., напр. Єремія 27. 9.

І вже Книга Вихід 22. 17 наказує вигубляти чарівниць: «Чарівниці не позоставиш при житті!» Так само З М. 20.27: «А чоловік або жінка, коли в них буде дух померлий або дух ворожбитства, — будуть конче забиті вони, Камінням закидають їх!»

Це було основою боротьби з ворожбитством.

В. Ключевський в «Исторіи Россіи» І. 314 подає: «В Церковному Уставі кн. Ярослава є стаття, яка наказує жінку, що чинить якебудь волхвування, обвинувативши, стратити».

Ось тому старі пам'ятки часто свідчать, що Церква завжди виступала проти волхвів і їхньої праці, забороняла ходити до них і користатися з їхніх порад та помочі. Уже Церковний Устав князя Володимира XI в. забороняв «відьство, зелійничьство, потвори, чародіянія, волхвуванія».[153] Одна стара пам'ятка остерігає: «Многіє человіци нерозумьєм вірують в сон, і в стрічю, і в полаз, і в птичій грай, і загадки загадивають, і сказки сказивають небилиє, і празднословієм, і сміхотворієм душі свої гублять».[154] А в грамоті Костянтинопільського Патріярха Єремії II 1586 року на заснування Львівського Церковного Братства наказувалось: «А єсли в которим місті іли селі будеть чаровница іли ворожка, сосуди діавольскія, іли волшебница, да істребиться от Церкве, і тих, коториї діаволом прельстившися, до чаровниць і до ворожок ходять, отлучайтеся».[155]І ще в XVII віці в Московії відбирали від скоморохів їхні музичні струменти й палили, а музикантів карали.

Та всі церковні заборони нічого не допомагали, бо віра в волхвів-ворожбитів була в нас дуже сильна. Чарівники, відуни знають усе минуле й будуче людини, і добре допомагають зіллями та заговорами при недугах. Але з бігом часу, може підо впливом Християнства різні чарівники переходять помалу в злих людей, що часто шкодять людині. Вони починають наврочувати на людину не тільки наочно, але й навіддаль, можуть наврочувати (від «ректи», наворожувати) навіть над її слідом. Ворожбит діє словом, рухами, поглядом, зіллями й т. ін.

Позосталися й заговори, але вони поєдналися з християнськими Молитвами, та християнськими Особами: з Спасителем, Богородицею, Св. Миколаєм, Св. Іллією, Св. Юрієм, Св. Варварою й іншими Святими. Силу заговору-талісману за християнські часи набули собі навіть деякі твори, напр. «Сказаніє про 12 п'ятниць», «Сон Пресвятої Богородиці», і вже саме читання їх допомагає людині в задуманому, а виписка з них носилася, як талісман. Проф. Тихонравов твердить, що багато стародавніх заговорів за християнського часу були сильно підновлені й увійшли навіть до складу сербських та російських Требників, як Молитви.[156]

Форма заклинань взагалі перейшла й до Требника, напр. у «Чині, биваємому на нивах, іли вертограді, аще случиться вредитися от гадов, іли їхніх видов», подається стародавнє «Заклинаніє Святого Мученика Трифона», в якому проганяється все нечисте, і багато раз вживається формула «заклинаю вас», і заклинається Богом Отцем, Вочеловіченієм Єдинородного Сина Божія й т. ін., як про це подавав я вище.[157]

6. Відунство в творах наших письменників

Відунство чи чаклунство сильно відбилося в творах наших письменників, особливо старших, і нема письменника, який би не описував його. Старші письменники, наші класики, обома руками користають з народніх оповідань.

Подам тут тільки для зазначення, бо подаю дуже мало.

«Енеїда» 1798–1842 р. Івана Петровича Котляревського (1769–1838) переповнена оповіданнями про чаклунство, напр.: Мучили у пеклі відьом 4 (за виданням 1948 р.).

Кому чи трясцю одІгнать, Од заушниць чи пошептати, Або і волос ізігнать, Шепчу — уроки проганяю, Переполбхи виливаю, Гадюк умію замовлять 38, це зайняття чаклунки шептухи.

Іще приклади: Вередував, як в греблі біс 45. Нащо ти замовив ружжо? 189. Подається опис знахаря 59. Як ворожать на травах 56 (III. 136). Водою непочатою ворожать 56.

А в комин суджених питали, У хатніх вікон підслухали, Ходили в північ по пусткам. 55

«Кобза р» Т. Шевченка так само має багато різного ворожіння. Напр. (видання 1947 р.):

Або:

В «Народніх оповіданнях» 1857 р. Марка Вовчк а (1834–1907) дуже багато цінних прикладів ворожбитства. Напр.: «Може на тебе хто недобрим оком глянув? Може тебе такий вітер обвіяв? Скажи нам!'* т. II. 42. «Се сон передільний: як до обіда не справдиться, то й не ждати нічого!» Н. 165. «Яких мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок, Павлютиха напувала гіркою полинню, і трилистником; ходило ще дві бабі-лікарки, — ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з Ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями… Та чи згадаєш усе! III. 391.

П. Куліш (1819–1897) у всіх своїх творах пише про ворожбитство і т. ін. Козак харктерник — це козак чаклун. У «Чорній Раді» 1857-го року Куліш описує його так: «Чував я нераз од старих козаків, що сі бурлаки, сидючи там у комишах та в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволі невольників та й самих туркень іноді так мудро, що справді мов не своєю силою. Не дурно мабуть іде між людьми поголоска про їх характерство… Утікає од татар, розстеле на воді бурку, та й попливе, сидя, на другий берег» 132. «Характерник намалює углем на стіні човен, сяде, та й попливе, неначе по Лиману!» 311. «Характерника хіба срібна куля візьме! (Оповідання 50).

У Творах Куліша (Львівське видання) про походження козака — характерника читаємо:

«З нами плистиме характерник, — сей знає, чим погоню відвернути». IV. 131. «Щоб прокляття сповнилось, треба, говорячи, плюнути на свій слід» Ч. Р. 295.

«Химорбдник заморочив вам голови» 164. «Приводили всяких бабів-шептух і знахарок. Виливали віск, зашептували, приговорювали, переводили Олесю через поріг» II. 123. «Княгиня дала розмаю, чи може тирличем тебе поїла, і до дочки твій дух приворожила? IV. 56.

А ось самі чаклуни: «Утрьох якусь читають чорну книгу при чорній зачарованій свічі». IV. 291.

Панас Мирний (1849–1920) сильно досліджував народні вірування й описував їх у своїх творах. Ось кілька прикладів: «Боїшся, щоб не зурочив… У мене не такі очі!» т. II. 218. «Бісова баба, видно, сон-трави помостила: як упав, наче вмер!» 335. «Засуха була, то вони й толкуються: це, певно, відьма прокрала росу з Неба… Давай її викупаємо! Спіймали її раз та й укинули у ставок»… 340. Божевільні — це ті, що їх «нечиста сила обуяла» 410. Для любощів «вона тебе кошачим мозком напоїла» 448. «Кусає не холод, а дід Морозенко: він холод посилає» 485. Хворій «давала непочатої води, і вмивали, і збризькували — не помагало» 507. «Баба знахурка повернеться, аж тричі- на слід плюне та ще й ногою розітре, проказуючи: «Згинь, зникни, сатано!» 595. «Наша знахурка уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує» 595.

У «Повії» П. Мирного виливають переляк, що стався з очей: «Лили з воску. Довго знахурка вишіптувала і над Федором, і над воском, і над водою. Розтопили віск, линули. По тому коржі, що плавав зверху води у мисці, угадувала знахурка, від чого лихо приключилося» 62–63.

Іван Нечуй-Левицький (1838–1918) глибоко знав народні вірування й часто подає їх у своїх творах. Львівське видання («Руска Писм.» т. І): «Палажчина мати була родима відьма. Розказують, що ніколи зроду було не піде купатись з дівчатами, а все залізе в лози та й купається сама. Але раз дівчата засіли та й підгледіли, що в неї ззаду хвіст, хоч невеличкий, — завбільшки на два пальці. Вона вміла: клубком качатися під ноги, доїла молоко просто з стріхи, ніколи зроду не клала горсток навхрест, як мочила коноплі» 457-8. «Я піду з Святим Образом під пахвою: не заподієш мені лиха, чарівнице!» 478. Солов'їха дала б мені дання в горілці» 458.

«Відьма перекидається чи собакою, чи кіткою, чи свинею, чи білим клубком» («Не той став» 59). Коли в Церкві читають «Діяння», то гроші горять у землі. Тоді знайти місце, де вони закопані 48. «Як горить червоним вогнем, то закопані червінці, а біло — то срібло. Не всі це бачать» (це на «Діяння»). Гроші стереже сатана, і взяти їх дуже трудно 53–56. Про «закрутки» на житі, — є жінки, що вміють відкручувати їх 52.

Ольга Кобилянська (1865–1942), родом з Буковини, у всіх своїх творах подає дуже багато оповідань про народні вірування. Роман, В неділю рано зілля копала» 1908 р. переповнений ними. Дуже багато їх у творі «Земля» 1901-го року Докладно описує ворожок і ворожіння в багатьох творах, напр. у «Землі» 207. «Не говори такого, — ще в лиху годину скажеш!» (то сповниться) 237. Замовлення на болячку 184, проти злих очей 212-3, проти слабости й смутку 196 і багато ін.

Леся Українка 1871–1913 глибоко знала народні вірування, головно волинські, їх повно в «Лісовій пісні» 1911-го року, — я їх уже багато тут подавав. Ось знавець лісу Левко про себе каже: «Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути та й годі. Посієш коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, то й не приступить ніяка сила»… 11. У «Боярині»: «Як сниться, що літаєш, то ростеш. Отим воно замолоду й сниться» 47. «Приязнь»: «Не смій мені клясти дитини, — ще, борони Боже, в такий час скажеш… 63.

Звичайно, я подав дуже мало прикладів, і то тільки на чаклунів та чаклунство. А взагалі наша старша література переповнена оповіданнями з народніх вірувань.

Усі ці вірування про чаклунство поширені не тільки серед слов'ян, але й по всій Европі.