Дохристиянські вірування українського народу

1. Річний ритуальний календар

З дохристиянського часу ми мали свої Свята, цебто дні, а правильніше пори року, призначені на пошанування чи на пам'ять того чи іншого свого бога. В глибоку давнину був у нас свій особливий релігійний календар, досить великий і широко розроблений, його характерною рисою було те, що він був міцно зв'язаний з природою та з хліборобством цілого року. Складався цей календар головно в полян, що з глибокої давнини були вже хліборобами. Наші стародавні Свята — це наші хліборобські обряди, яких у нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар Свят.

Точно усталеного дня якогось Свята вдавнину ще не було, бож це були Свята хліборобські: обряди справлялися в залежності від погоди й часу хліборобських зайнять, у залежности від сонцеобороту та соняшної сили, і тільки Християнство пізніше поприв'язувало їх до певних днів. Звичайно Свято тяглося кілька днів, а то й тиждень і більше, що полишилося й до нашого часу. Усі Свята були пов'язані однією спільною ідеєю: пошанування сонця й соняшних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом, а це є те, що становить основу хліборобства.

Наш стародавній святковий обряд був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні позосталося чимало залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, гаїлки, купальські, колядки, щедрівки й ш. До кожного Свята заздалегідь готувалися, напр. докладно чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати всяку нечисть, що скрізь робиться й тепер. Перед Великоднем уже в «чистий» четвер у хаті мусить бути чисто.

В обрядовому українському календарі заховалося дуже багато глибокої старовини.[200] Наші обрядові пісні взагалі йдуть з дуже давнього часу, ще з доби українського розселення, а деякі вірування, що виглядають з них, сягають доби Чорноморсько-дунайської. Ось чому в наших святкових обрядах немало спільного з обрядами балканських слов'ян.

Наші обрядові пісні часто являються з формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, — піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними) магічними діями.

Річний ритуальний календар наш ідеологічно ще мало опрацьований, мало вивчений, але він зв'язаний головно з культом сонця, а через нього — він календар хліборобський. Вироблявся він з найдавнішого часу, все поповнюючись та поширюючись. Пережив він багато різних впливів, і зо Сходу, і з Заходу; і ще за Чорноморсько-Дунайської доби, коли ми на Дунаї стикалися з римськими впливами, ми немало з них перейняли, напр. русалії, Коляда, непохитність Долі й т. ін.

Переслідування народнього календаря і Церквою, і владою, як останків поганства, йшло в нас і в інших безперервно, але вивести всього неможна було жодною силою, — старовина позоставалася в православних народів більше, в католицьких менше, хоч Західня Церква в цьому відношенні не була лагідніша за Східню. І ця старовина поєдналася з новим, і створила міцне двоєвірство, про що буде мова в наступному X розділі, ст. 313–339.

Виступи проти стародавніх обрядів у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста Івана Вишенського в XVII віці проти всіх народніх Свят: Коляди, щедрівок, Купала, волочільного, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін.

Виступав проти двоєвір'я й Архимандрит Іоаникій Галятовський (і 1688). «Супліка на Попа» ще в XVIII віці скаржиться, що той… Не велів Коляди колядувати, На вулицю ходити, й на Купайла через огонь скакати,

Об клечінні заказав вінців робити, І тих вночі на воду до річки носити.

Згадаю ще, що року 1719-го вийшов був наказ проти вечорниць, — з наказу гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву головно молоді та дітей, як то сталося з Купайлом.

Але в істоті речі Церква таки не змогла остаточно прибити стародавніх вірувань на Свята, — вони позосталися, хоч і змінені й затемнені, і кольорово пов'язалися з християнством у різноперий букет. Чимало з християнських Святих увійшли до народнього стародавнього календаря, але набули собі нового зафарбування й нових сил, згідно з народніми потребами. І навпаки, стародавні Свята й Святі міцно поєдналися з новими, передавши їм усі свої ознаки та сили. Усе це створило т. зв. двоєвір'я, і тому розгляд усіх Свят можна було б, власне кажучи, віднести до наступного X відділу, де я це двовір'я докладно описую, бо всі вони тепер — помітне двоєвір'я. Див. ст. 313–339.

Дохристиянська віра в головному була хліборобська, і власне хліборобство було тією основою, біля якої вертілися всі стародавні вірування, воно їх об'єднувало в одну систему. Коли прийшли нові християнські Свята, і стали засвоюватися в суспільному житті, народ і на них попереносив свої попередні хліборобські вірування, обряди й повір'я. Святий Петро-Павло з бігом часу стає сторожем поля та врожаю. Одна пісня співає (Чубинський 337):

Святий Юрій землю одмикає, Святий Петро жито зажинає, Святий Ілія у копи складає.

І зо всіма Святами, зо всіма Святими народ пов'язав свої хліборобські приказки. Ось трохи їх, які беру з «Приповідок» В. Плавкжа 1946 р.: Хто не посіяв до Богослова, (8. IV), той не варт і доброго слова 262. На Юрка (23. IV) сховається в житі курка. На Прокопа (8. VII) жита копа 123. Як прийде Ілля (20. 11), то наробить у полі гнилля 148. На Іллі новий хліб на столі 147. На Бориса-Гліба (24. VII) берися до хліба 340. Хто лежить до Покрови (1. X), той продасть усі корови 180. Дочекався Луки (31. X): ані хліба, ні муки 188. На Петра-Вериги (16. XII) половина снігу й криги 246, і т. ін.

Християнство принесло нам нового календаря з установленим поділом на місяці й дні. Новий! рік удавнину розпочинався з 1-го березня (марта), коли пробуджувалася вся природа по зимовій перерві; цей рік був прийнятий і Церквою, бо за переданням творення світу відбулося власне з 1 березня місяця. Але пізніше Церква пішла за грецьким Новим роком з 1-го вересня, а з 1492 року громадський Новий рік остаточно прив'язався до стародавнього природного часу, до 1-го березня.

І тільки в 1721 році цар Петро І встановив на Сході Новий світський рік на 1 січня, що було тоді в більшості держав на Заході. Але рік церковний позостався на 1 вересня й дотепер. Різний час Нового Року видно, скажемо, на наших колядках, в яких нерідко описується не зима, а початок весни; колядують і літом під час моровиці, щоб нагнати її.

Дохристиянські назви місяців усі походили від стану природи, і такими позосталися в нас аж до сьогодні, — Християнство їх не змінило. Наші сучасні природні назви місяців[201] подані вже в «Церковному соборнику» в додатку до Київської т. зв. Остромирової Євангелії 1056-го року та до Галицької Євангелії 1144 рі, а також по Острізьких виданнях кінця XVI віку.

Ось стародавні природні слов'янські назви місяців: 1. Январ: просинець, 2. февраль: січень, сніжен, 3. март: сухий, березол, 4. апріль: брезозол, березозол, 5. май: травень, 6. іюнь: ізок (коник), 7. іюль: червень, 8. август: зарев (дозрілий), 9. сентябр: рюен, 10. октябр: листопад, 11. ноябр: груден, 12. декабр: студен. Наші сучасні назви місяців почасти пішли й за польськими.

З глибокої давнини тиждень (цебто «той же день», міра часу, коли повторюється той же день) у нас був семиденний, причому деякі дні, як я розповідав про це вище, були відмічені стародавніми віруваннями. Понеділок — це тяжкий день, тому починати робити в цей день щось поважне, чи взагалі робити, не можна, бо не поведеться. В понеділок не тільки не робили, але пізніше й постили. В п'ятницю взагалі святкували, як і в неділю.

Церковний календар оснований на пам'яті Святих, що припадають на той чи інший день. У старовину по всій християнській Европі, у тому і в Україні по різних актах, де треба було зазначати дати, то часто писався Святий, а не день-число його святкування. В українського народу це позосталося й до сьогодні. Напр.: на Маковея, на день перед Введенням, другого дня по Спасі і т. ін.

Описуючи далі наші дохристиянські Свята, я буду спинятися тільки на головнішому, відсилаючи за деталями до вищезгаданої літератури. Підкреслю тут, що всі Свята в Україні святкуються не однаково, але все таки скрізь позосталося в них дуже багато старовини, особливо в місцевостях гірських, напр. на Гуцульщині.

Усі календарні дати подаю тут за старим стилем.

2. Коляда

Святковий календар у всіх народів, у тому і в нас, розпочинався зимовим поворотом сонця на літо, коли день починає прибувати. Це було Свято народження сонця (Віев паїаіія «оіік), що святкувалося наприкінці грудня й на початку січня, зустріч нового соняшного року. Це т. зв. Коляда, найважніше, центральне зимове Свято, все пересякнене хліборобськими ознаками.[202]

З цим Святом ми вперше познайомились ще за глибокої давнини від римлян. За Чорноморсько-Дунайської доби, коли ми жили при Дунаї, десь ще перед IX віком, ми й перейняли це римське Свято при допомозі слов'ян, що стали пізніше балканськими. У римлян були веселі зимові Свята, т. зв. Сатурналії, що справлялися цілий тиждень, від 17 по 23 грудня. Цього Свята готувалося жертовне порося, робилася врочиста святкова трапеза, скрізь були гри та забави, давалися взаємно дарунки. Врочисто святкувалися бог Сатурн та жінка його Опс, як покровителі врожаю на полі та городі, та багатства вазагалі.

Перед Сатурналіями в римлян були т. зв. Брумалії, Свято бруми, зими, Свято вина. Тягнулися вони 24 дні, з 24 листопада по 17 грудня, по числу буков грецько-латинського алфавиту. І з цими Брумаліями ми так само добре були знайомі ще за Чорноморсько-Дунайської доби.

Ось оці римські Брумалії та Сатурналії сильно вплинули й на наш святковий календар. У нас так само перед Колядою, від Введення починаючи, йде ряд малих, але виразних Свят: Катерини, Андрія, Варвари.

Римські Сатурналії святкувалися довго й пишно, і поширилися по всій Европі, а з тим осілися і в нас. Саме слово «коляда» безумовно латинське, від слова саіешіае, — так звався перший день кожного місяця, а особливо місяця января, коли він гучно святкувався. Це ж слово зайшло й до інших народів, пор. новогрецьке колянта, болгарське коленде чи коледа й т.ін.[203] Наша Коляда святкується два тижні, від 25 грудня по 6 січня ст. стилю.

На передодні Різдва, що заступило Коляду, всяка робота спиняється, і тільки готовиться Свята Вечеря. Скрізь мусить бути повний порядок, — іде Свят Вечір і Різдво, коли господар грає в'своєму домі виразну ролю стародавнього жерця. Він тепер накликує своєму домові й своїй родині щастя й урожаю на новий хліборобський рік.

День напередодні Різдва проводиться в спокої й мирі. По полудні добувається новий вогонь і ним розпалюються в печі 12 полін, що готувалися 12 день, і на них починають готувати 12 ритуальних страв; коли ж не 12, то хоч 9. Уся родина і вся худоба на Свят Вечір мусить бути вдома, а хто не буде, той засуджений блукати цілий рік. За Вечерею, що зветься Святою чи Багатою Кутею, сідає врочисто вся родина зо слугами, а також запрошуються ті, хто не готовить своєї Вечері.

Різдвяна кутя й узвар мають ритуальний характер, і надзвичайно давні. Хв. Вовк твердить (Студії 183), що «одварені в воді зерна пшениці або ячменю, з медом, та зварені в воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу». А під вечір до хати вноситься й кладеться на покуті дід чи дідух ритуального значення, вноситься сіно, а під стіл обжинковий чи звичайний сніп. На покуті ставляться кутя, узвар і бохонець хліба.

Христос родився на сіні, — і цим ушанував його, тому воно на Різдво так шанується всіма. У ніч під Різдво воно стелиться на покуті, а в нього ставиться кутя й узвар.

Про Святу Вечерю повно різних повір'їв. На Святій Вечері не вільно ані розмовляти, ані вставати води напитись, — а інакше будеш усі жнива хотіти пити. Як чхнеш за Вечерею, то на щастя.

На чотирьох вуглах столу на Свят Вечір господиня кладе часник під скатерку, — щоб злу силу відганяти.

Діти залазять під стіл і квокчуть по-курячому, — щоб кури добре неслися.

Перед Св. Вечерею закликають до столу нищівні стихійні сили — звірів, бурі, метелицю, мороза й т. ін. Хтось із молодших, а то й сам господар, кричить у двері чи в вікно: «Морозе, морозе, — ходи до нас куті їсти! Коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю й усяку пашницю».

У святкуванні Свят-Вечора чи куті під Різдво в теперішній час поміщалося Дохристиянське з християнським. Звичайно в цей день постять, а за стіл сідають тільки тоді, коли появиться на Небі Різдвяна зірка. Хто в родині перший завважить Різдвяну зірку, той буде щасливіший. Перед вечерею господар дому обкаджує з Молитвою ввесь дім, усе обійстя й худобу ладаном. За цю Святу Вечерю конче ставлять порожні миски й кладуть до них ложки для своїх померлих, або й для відсутніх живих.

Сідаючи за вечерю, господар, набравши куті в ложку, вітає всю свою родину, бажаючи всім щастя й здоров'я, щоб Народжене Дитятко благословляло нас і худобу цілий рік і відвертало зле від дому, і на знак великого будучого врожаю тричі кидає кутю аж під стелю, — це й на розплід худоби та бджіл.

Удавнину на Коляду був звичай, щоб господар ховався під час вечері за сніп чи за хліб. Звичай цей відомий у слов'ян Аркони, і його описав Саксон Граматик XII віку: «Жрець під час вселюдної служби ставив снопа між собою й народом, і питався в руян, чи бачать вони його. Коли вони відповідали, що не бачать, то він їм бажав, щоб наступного року його за пирогами зовсім не видно було». Те саме позосталося й досі в деяких місцях України. Господар ніби ховається за снопа чи за пироги, й питається сім'ю: «Чи бачите мене, діти?» Ті відповідають: «Не бачимо!» На це господар: «Дай, Боже, щоб і другого року не бачили!» Або: «Щоб і другого року не видно було світу за стіжками, за копами, за возами та за снопами!» Такий самий обряд відомий і в сербів Герцоговини.[204]

На Свят-Вечір господар особливо не забуває за свою худобу, і дає їй дещо з ритуальних страв, а то благословляє її хлібом та обкурює ладаном.

По Вечері виряджують дітей рознести трохи куті й інші дарунки до своїх родичів та близьких, — за душі померлих предків. Увечері приходять колядники й колядують надворі під вікнами, а в хаті віншують, цебто промовляють святкові побажання: щастя й здоров'я, «повні кошари й великі отари, телички й овечки, зеленого винця й красного молодця». Опівночі під Різдво (в деяких місцевинах під Новий Рік) воли й корови розмовляють і скаржаться на господаря, якщо він їх зле доглядає. Господь може почути цю скаргу й покарати несумлінного. Господь поблагословив волам і коровам говорити раз на рік за те, що вони гріли в яслах народженого Дитинку-Христа.

Цього вечора багато ворожать, а то й заклинають. Господиня, варячи кутю, квокче, щоб кури неслися. Господар, стелючи сіно чи солому, ричить коровою, бекає вівцею й ірже конем, щоб велася худоба. Затикають усі дірки в лавах, — щоб так роти позатикало ворогам. Від Св. Вечері не годиться вставати води напитися, бо так буде і в жнива на полі.

Проти різних стародавніх різдвяних звичаїв виступала і Церква, і уряд. Так, у Збірці російських Законів том XIV ч. 4, 33–34 уміщено таку заборону: «У Навечір'я Рідзва Христового і протягом Свят заводити, за стародавніми ідолопоклонними звичаями, грища, і наряджаючись в кумирську (ідольську) одіж, танцювати по вулицях і співати соромицькі пісні, — забороняється».

Починаючи від Свят-Вечора аж до Водохреща колядують, цебто співають ритуальні пісні, так звані колядки. Колядки — це часто величання з вірою, що те, що говориться про господаря та його родину, конче сповниться, і цим колядки наближаються до заклять. Господарю й господилі в колядках бажаеться щастя й здоров'я, врожай та багатство.[205] Серед колядок є немало дуже стародавніх змістом. Колядують або окремі особи одинцем, або групи парубків та дівчат, тоді їхній голова зветься «березою» (румунське бреза — замаскований, болгарське брезая — маска).

Багато колядок і щедрівок на честь Коляди або з побажаннями врожаю. Уже пізніш, за Християнського часу, поставали нові колядки й щедрівки, в яких почали згадуватися Особи християнського світу. Творенням цих нових колядок і щедрівок вславилася Київська Могилянська Академія в XVII–XVIII віках, та її вихованці, а в Західній Україні ченці Почаївської Лаври в XVIII столітті. З бігом часу християнський елемент у колядках зростає усе більше.

Ще не так давно на Різдво звичайно ходили перебрані та замасковані хлопці чи чоловіки й водили козу; це, певне, запозичений від римських Сатурналій звичай, а коза віщувала врожай. Ці перебрані звалися в стародавніх слов'ян скоморохи (пор. франц. scaramouche, готське scarn — сміх, scarmach — сміхотворець), слово тепер уже майже не знане.[206]

Пізніше Християнство заступило перше Свято народження сонця (dies natalis solis) Святом Народження Христа, але обряди старого Свята скрізь позосталися мало змінні. Християнська Церква на початку святкувала Різдво або 25 грудня (відповідно до 25 березня до Благовіщення, як було на Заході), або 6-го січня (на Сході), і тільки пізніше, з IV віку по всій Церкві стали святкувати Різдво одного дня, 25 грудня, а на 6-го січня було встановлене саме Богоявлення.

Церква сильно боролася зо старим Святом народження сонця, але була невсилі зовсім його вивести. Знаємо, що вже в V віці папа Лев І Великий (440–461) сильно скаржиться, що римський народ святкує не Різдво Христа, але схід нового сонця, його народження, Сатурналії.

Так само й наша Церква завжди виступала проти Коляди, але не могла вивести старих обрядів. У «Синопсисі» 1674-го року Інокентія Гізеля, Києво-Печерського Архимандрита, читаємо: «Ніції пам'яти того біса Коляди й доселі не престають обновляти, наченше х)т самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігралища, пісні поють, і в них аще і о Рождестві Христовом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діаволскую, много повторяюще, присовокупляють».

З довгими Святками Коляди поєднані були різні інші Свята, що вже або забулися, або позосталися в неясних уривках, про які згадують обрядові пісні. Так, у Галичині святкували Свято Туриці, на честь бога Тура, і про це Свято є згадка й у Львівському Номоканоні XVII віку, про що я розповідав вище (див. про Тура, ст. 113).

З, Колядою зв'язано й Свято Коронуй а. Що це за Свято, наука вияснила мало.[207] Дослідники твердять, що Коронуй — це назва Коляди, і таке розуміння заховалося в Україні, у волохів і болгар. В Іпатієвому Літопису під 1202 роком згадується угрин Коронуй: Фставил бо бі у него Корочюна. В XII віці про КорочуНа згадує Новгородський Літопис, як назву загальну. Є вістка, що на Закарпатті крачун — великий білий коровай, різдвяна паляниця. Саме слово «коронуй» пояснюють або що це найкоротший /нень 12 грудня, або що це день «покрочував», почав здовжуватися; а то виводять від румунського сгасіші — Різдво.

3. Новий Рік і Водохреща

Як у римлян по Сатурналіях ішли святкові відправи на щастя в Новому Році, так само і в нас по Різдві наступають новорічні Свята. Напередодні Нового Року, чи власне Св. Василія Великого (329–378), врочисто й гучно справляються Малан-к й (Преп. Меланії Римлянки, т 439 р.), — перебрана й замаскована молодь щедрує по-під вікнами. Саме Свято обернулося в кнйзя Василя й княгиню Маланку.

В щедрівках, як і в колядках, висловлюються бажання-закляття доброго врожаю на будучий рік. Сам вечір під Новий Рік зветься щедрим, цебто багатим, бо кожному щедрують, цебто бажають достатку. Рівно о 12 годині під Новий Рік (по інших місцях — під Водохрещі) вода в річках перетворюється в вино, як це є і в інших слов'ян. Взагалі, у цю ніч може сповнитися те, що хто хоче, тільки треба вміти потрібне проказати належно і в час.

Під Новий Рік дуже багато найрізніших г а-дань (власне, під Свято Св. Василія), і всі ці гадання ідуть з найдавнішого часу.

Так само повно всяких повір'їв та оповідань. Напр., що саме ти робитимеш у хвилю наступлення Нового Року, добре чи зле для тебе, те робитимеш

і цілий рік.

У гуцулів позостався давній звичай купання хліба в воді на Василя. Господар (або господиня, але в шапці) з хлібом іде до води й тричі занурює хліб у воді, промовляючи: «Не купається хліб у водц але я в здоров'ї й силі!» По цьому набирає води до коновки, проказуючи: «Не води беру, але мід і вино!» Вернувшись до хати, кладе хліб усім на голову й заклинає: «Абисьте були такі величні, як Василь величний!» До ко'йовки з водою кидаються гроші, а рано всі вмиваються цією водою за старшинством, — на здоров'я й багатство.

С м і т т я, що назбирається від Свят-Вечора до Нового Року, не можна виносити, щоб не винести з ним і доброї Долі; сміття це палиться, і дим його цілющий, — ним скурюються дерева, щоб добре родили. Гуцули палять сміття на городі, як очищення землі огнем, і промовляють молитву на врожай.

На Новий Рік рано ходять засівальники, і з рукавиці чи з кишені засівають зерном і проказують стародавнє заклинання: «На щастя, на здоров'я, на Новий Рік роди, Боже, жито-пшеницю і всяку паш, — ницю!» У деяких місцях на Новий Рік ходили з плугом, а то водили козу.

Є ще повір'я, що на Новий Рік піч виходить заміж, тому цього дня й її Свято.

Почасти ці ж звичаї були й на Московії, і там року 1628-го забороняли: «Коляди б і овсеня, і плуги не кликали».

Під Водохреща, 5 січня, цілий день постять, а тому ця третя кутя зветься Голодною (Куті: 1 — під Різдво, 2 — під Новий Рік). Духовенство обходить своїх вірних, і на дверях малює Йордана — Хреста й освячує йорданською водою дім й обійстя. Зараз по Йордані, 6-го січня, на освяченні води, Коляду забивають стрілами зо зброї, і цим Свято Коляди закінчується. Слово Водхреща, як календарна назва Свята, згадується вже в Іпатієвому Літопису під 1148 роком: «в неділю по Водохрещах» (ст. 258).

Під Водохреща і на Водохреща повно гадань, і повно різних повір'їв. Рівно о 12-ій год. вночі під Водохреща вода в ріках обертається в вино.

В Києві щороку Йордан справлявся високо врочисто, і на Дніпро на Освячення води сходилось пів Києва.

І завжди кілька хлопців кидалися в Дніпро, щоб викупатися в освяченій воді.

4. Менші зимові Свята

По Колядних — Різдвяних Святах іде ряд менших Свят, які тягнуться аж до веснянок, почасти заходячи в них. Це вже Свята християнські, але до них прив'язалося багато з стародавніх вірувань. Як я вже підкреслював, нові християнські Свята стали віхами в хліборобському календарі, які часто визначають зміну погоди та стан хліборобства.

На СтрІтення (1 літого) зима зустрічається з наступаючим літом, і вони сильно змагаються, хто кого переможе. Народне повір'я каже, що коли на Стрітення півень не нап'ється води (з талого снігу), то на Юрія віл не напасеться трави.

В цей день освячується вода, яка така ж цілюща, як і Йорданська, особливо на пристріти. Стрїтенська чи громнйчна свічка хоронить від грому й страху. В Требнику, в Чині Блогословлення свічок на Стрітення, говориться, що ці свічки будуть «в здравіє душ і тілес». В Західній Україні, як і в поляків, це Свято зветься Громнйчною чи Весняною Богородицею, і сильно почитається.

На Обрїтення глави Івана Хрестителя (24 лютого) птахи повертаються з Вирія, — збираються вертатися або й вертаються.

На Свято 40 мучеників (9 березня) — Свято жайворонків, як початок весни. Цього дня печуть з тіста жертву наступаючій весні — вироблених пташок, а замість очей вставляються родзинки, і дарують їх один одному. На Полтавщині й Харківщині цей звичай добре знаний, на Київщині призабутий. Зате на Київщині ще сильно поширений звичай цього дня носити дарунки своєму вчителеві до школи, а серед них конче 40 бубликів, — це в Україні старий звичай.

5. Весняні Свята

Благовіщення — велике і величне Свято, коли, шануючи його, навіть пташка гнізда не в'є. На сонце виганяється все живе, щоб довідалося, що весна наступає. З старим поєдналося глибоке шанування Діви Марії.

Весняний відділ народнього календаря дуже широкий і має в собі багато стародавнього. Розпочинається він приблизно зо старого Нового Року, цебто з 1 березня, і тягнеться власне до Зелених Свят, але в більшості припадає на Великий Піст. Цього часу, але головно від Запустів, співають особливі ритуальні пісні, т. зв. веснянки, найпоетичніші народні твори.

Зараз же в першу неділю Великого Посту, що зветься Збірною Неділею,[208] молодь збирається на вигоні, і вибирають собі на всю весну весняну березу, — найкращу дівчину, щоб керувала веснянками. Цих веснянок до нашого часу дійшло надзвичайно багато, а серед них немало й стародавніх. Веснянки — це, власне, закликання весни, щоб скоріше прийшла, що супроводиться магічними діями та танками. Описане в веснянках, через ці дії, мусить конче збутися. Багато з Різдвяних обрядів перенесені й до обрядів весняних.[209]

На Масницю були свої обряди проводу зими й зустрічі весни, і було багато веселих та радісних ігрищ, багато пили й їли, але від стародавніх обрядів полишилися тільки уривки. В останній день масниць, на запусти, справляються Колодки: парубкам і дівчатам, що не побралися шлюбного сезону в м'ясниці, прив'язують колодку, як кару, від якої можна відкупитись тільки грішми або горілкою. Колодки вдавнину — це малі брусся з дірками для рук чи ніг, тепер же це стрічки з квітками. Цю колодку дослідники порівнюють з німецьким звичаєм прив'язувати двері до застарілих дівчат.

А в перший понеділок Великого Посту справляється полоскозуб, — остаточно «полоскати» горілкою зуби на піст.

Надзвичайно популярним весняним Святом став у нас Св. Юрій, що святкується 23-го квітня. Це велике народне дохристиянське Свято, про яке, як і про самого Юрія, склалося багато різних оповідань. Дослідники вказують, що Юрій замінив якогось стародавнього бога, але невідомо тільки, якого саме. І з бігом часу в нас постало два Юрії: один канонічний, церковний, а другий — утворений народнім віруванням, апокрифічний, і ці два Юрії мають між собою мало спільного. Проф. Кирпичников у своїй праці про Юрія пише: «Св. Георгій стал богом весны, покровителем земледвлія й особенно скотоводства, й при етом притянул к себе черти вероятно, нескольких светлых й благодательних челов'ечеству божеств, которих ми точно определить не в состояніи».[210]

А. Фаминцин обсяг діяльності Юрія накреслює дуже широко: «Юрія чествуют как бога с Небес, как коня, как бога світа или Бѣлобога, как поборника злой силы, как бога весенняго плодородія й покровителя нив й стад, как покровителя охотников, наконец, как оракула й подателя женихов» (ст. 306).

Як інші стародавні боги не раз побивали злі істоти, так само й Юрій забив многоголового дракона чи змія, що кривдив довгий час людей,[211] чому головним епітетом його став «хоробрий», «воїн», і чому іменем Юрія стали заклинати змій. Старші наші дослідники мітологічної школи в перемозі Юрія над драконом убачали перемогу сонця над зимою, бо самого Юрія приймали за символ сонця. Юрій зветься ключником, бо відмикає весною Небо ключем, якого дає йому Бог, щоб тепло йшло, відмикає й землю для весни, щоб зелена трава росла, відмикає землю на дощі та роси. Він весною сурмить у сурму, і все навкруги зеленіє. Приказка наша каже: «Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить» (Номис, 433). Юрій зводить весну на землю.

Юрій має різні назви, як до місцевості: церковне Георгій, Юрій, місцеве: Юрко, Юр, Юрай, Урай, а то й просто Рай. Потебня доводив, що назва Юрія постала з стародавньої дохристиянської назви «Рай». В народніх творах він надзвичайно поважається, а в одній пісні зветься навіть «сином Божим».[212]

Виступає Юрій і як громовик, пор. приповідку (Плавюк 355): Гур-гур, їде Святий Юр!

Юрій — охоронець скота, і береже його від хвороби та звірини. Але що Юрій призначить звірині, те мусить їй піти: «Що в вовка в зубах, то Юрій дав», каже наша приказка, і на Юрія від звірини не можна відбирати того, що попало їй у зуби, бо це їй призначене.

Юрій керує також і звіриною: «Святий Юрій звіра пасе» (Номис, 434). Юрій також і вовчий пастух, а вовки — то Юрові собаки; взагалі Юрій — господар над усією звіриною. Він покровитель ловців: може звіря нагнати на ловця, або відігнати від нього. Коли він ходить, він оточений вовками, або звіриною. Юріїв день, 23 квітня, це Свято пастухів, коли починається новий пастуший рік; цього дня рано пастухові зносять їжу та дарунки.

Роса в Юріїв день надзвичайно цілюща, і подає здоров'я та красу, чому цього дня качаються! по росі для здоров'я; качаються по росі й по посівах на чотири боки навіть господарі, щоб урожай був добрий і щоб бути здоровим. Худоба цього дня вперше виганяється в поле на пашу в череду, виганяється ще вдосвіта, на «Юрієву росу», що дає й їй здоров'я.

На Юрія так само й дівчата вмиваються росою для краси. В одній пісні співається, — Юрій проказує своїй матері:Ти подай, матко, ключі Одімкнути Небо, Випустити ррсу, Дівоцькую красу.[213]

Відьма і всяка інша зла сила не може зіпсути скотину, яка побувала в Юрієвій росі. Деякі зілля, зібрані на Юрія, дуже цілющі.

Юрій їздить на білому коні ввесь у білому вбранні, звичайно в супроводі трьох псів-вовків. В нашому заговорі говориться про Юрія: «їхав Юрій на білому коні, білі губи, білі зуби, сам білий, в біле одягся, білим підперезався».[214] Юрій виїзджує найсильніших коней.

Увечері під Юрія гуцули палять рясно вогні, — це «Юрика палити». На Юр'я в багатьох місцях України служать Молебні, кроплять череду освяченою водою і йдуть на поля з корогвами.

З бігом часу Юрій став найпопулярнішим Святим у всій Европі, а також і в слов'ян. Легенда про нього відома в римлян уже в IV–V віках. Як Юрій поширений в Европі, вказує хоча б те, що на Заході відомо понад 190 топографічних назов на його честь.

Велес був «скотій бог», охоронець череди, але в цьому його потроху замінив Юрій, а також Св. Власій, що святкується 11 лютого.

Усі обряди на Юрія мають головно скотарский характер. Молодь іде на поле з піснями, хороводами та танцями, а старші йдуть хресним ходом. Уся худоба окроплюється свяченою водою; по церемоніях справляється громадський обід. Як знаємо, цаш письменник XVII віку Іван Вишенський гостро виступав проти цього ходження на поле на Юр'я, і накликав знищити цей «празник диявольський на по ле ізшедших сатані офіру танцями і скоками чи нити».

На передодні Юр'я, 22 квітня, по деяких місцевостях України справляється цікавий стародавній обряд «ляля». Хв. Вовк описує його так (Студії 185): «Дівчата обірають найкращу поміж себе, лялю, прикрашують її шию, груди, руки й ноги різними зіллями, а на голову кладуть вінка з квітів. Убравши так, лялю садовлять на дернову лавку, куди ставлять також глечик молока, сир, масло тощо, а до ніг кладуть кілька вінків з свіжого зілля. Потім навкруги лялі починають коловий танок і співають пісні. Нарешті всі частуються, а ляля роздає вінки всім присутнім. Де-не-де ці вінки несуть до води, ставлять на них запалені свічки та пускають їх за водою». На Волині ці вінки ховаються до другої весни.

6. Великдень

Великдень тісно зв'язаний з весняними Святами, — це головне весняне Свято. Кожна родина дуже пильно до нього готується ввесь Страсний Тиждень. Уже Вербна субота й неділя — підготова до великого Свята. В Вербну суботу (чи в неділю) зносять до Церкви на Освячення молоду вербу, а потім б'ються нею, приговорюючи: «Верба б'є, не я б'ю, за тиждень Великдень, недалечке червоне яєчко». В Іпат. Літоп. під 1148 роком уже згадується Вербна неділя, як календарне означення: «В то время уже бисть тепло, бяшеть бо уже Вербної неділі» (ст. 260). У Страсний четвер увечері вертаються до дому з Церкви з запаленими страсними свічками, які дуже помічні на всяку нечисту силу. До цього четверга всі грубші роботи біля хати мусять бути покінчені, а сама хата прибрана, бо це — Чистий Четвер. Починаючи з п'ятниці, замовкають дзвони, — калатають, за давнім звичаєм, тільки довбеньками в суху дошку («било»), розносячи похоронний сум.

В саму Великодню ніч парубки та чоловіки розкладають біля Церкви великий вогонь, а як святять паски, то стріляють. Сходячи на Великдень, сонце грає, — танцює й міниться. Того дня, як Христос Воскрес, сонце з радости не заходило, і день був великим, тому й назва Великдень. На Великдень освячується стародавня християнська їжа: паска, порося, ковбаси, крашанки, сир, що так уразили Цар-городського Патріярха Єремію II, і він 1591-го року виступив з окремим Посланням проти того, і видрукував його в Львівській Братській друкарні.

На Великдень цілий день гудуть дзвони, і дзвонять не тільки діти, але й дорослі, бо хто на Великдень подзвонить у дзвони, у того врожай буде великий, особливо гречки. Уся нечисть найбільше боїться великодніх дзвонів, і розбігається в страху далеко по нетрах та прірвах.

А дівчата біля Церкви співають веснянки й виводять весняні хороводи; ці особливі веснянки звуться в Галичині «г а ї л к а м й». Веснянки співають і ввесь Світлий тиждень.[215]

Червоне яєчко — ознака радості взагалі, а великодньої зосібна. Про нього багато різних оповідань, у більшості легендарних.

Але «Книга Старчества» — дуже стародавня — подає оповідання великого Отця Івана Дамаскина (777 р.) «О Велиці Дні», яке було дуже поширене по нашій давній літературі. Ось воно:

«Яйце уподоблюється всій тварі: скорлупа як Небо, плівка — як хмари, білок — як води, жовток — як земля, а вогкість посеред яйця — як у світі гріх. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив, а вогкість духовную висушив, як яйця згустив.

На Воскресення Господнє один одного цілуємо з червоним яйцем, і проказуємо, один: «Христос Воскрес!» другий: «Воістину Творець Неба і землі і всього світу воскрес із мертвих!»

«Христос Бог наш яйцями дав образа на заплямування жидів».

Це ідеологічне християнське значення великодньої крашанки, яке подав великий богослов Іван Дамаскин (673–777).

Великдень, цебто Воскресення Христове, врочисто святкується, але до цього святкування здавна увійшли й поганські.звичаї. Ще Карфагенський Собор 318-го року виступив проти непотрібного в цьому святкувані. Своїм 68 Правилом він наказує: «Поганських звичаїв не чинити, а саме: на дошках не скакати, і на гойдалках не гойдатися, і яйцями не качати і не бити, і грохотання (реготання) не чинити. А коли хто не послухає цього, нехай буде заборонений 5 років, 140 поклонів на день і 280 Молитов».[216]

Великодня гра крашанками: «На вбитки» — чиє яйце міцніше, і «качати яйцями» позосталося й до наших днів. Воно ще дохристиянське весіннє.

Увесь Великодній тиждень зветься Світлим.

7. Волочільний і обливаний понеділок

Світлий понеділок — це волочільний понеділок, бо люди «волочаться» зо свяченим з хати до хати й вітають один одного, обмінюючись «дорою» (свяченою паскою) та писанками, проти чого виступав іще Іван Вишенський у XVII столітті.[217]

Цей же понеділок зветься ще обливаним, бо парубки обливають дівчат, як я розповідав про це вище (ст. 48). Звичайно обливають тільки «своїх» дівчат, чужої ж жінки обливати не вільно. Воду ллють на одіж, а то й на голову, а дівчина дає крашанку, або обоє обмінюються ними. Вдавнину був іще звичай кидати людину в воду, як жертву на добрий врожай. Про це давній рукопис XVI віку розповідає: «Нікоториї криницам, озером за обфитость урожаю приносили, а часом на офіру і людей топили, що й тепер по нікоторих сторонах безрозумнії чинять под час знаменитого праздника Воскресенія Христова. Зобравшися молодії обоєго полу, і взявши человіка, вкидають у воду, і трафляеть, за споряженьєм тих богов, то єсть бісов, іж вкинений в воду албо о дерево, албо о камень розбивається, албо утопаєть».[218]

За царя Петра І (і 1725) церковними справами керував українець Архиєпископ Феофан Прокопович, і цс він склав «Духовний Регламент» 1727-го року, в якому кинув заборону на багато які стародавні звичаї, а про багато з них Петро І видавав ше й окремі свої накази. Так, 21 квітня. 1721-го року він видав заборону і про звичай обливатися водою, Він (звичайно, це Арх. Феофан) писав: «У російському государстві по городах і по селах невіжди чинять негютребство, а саме: коли хто не буває за всього Світлого Тижня Великодня на Утрені, того обливають водою і в річках та в озерах купають. І хоч простий народ робить собі це ніби на святкову забаву, а проте від тієї марнотної забави чиниться шкода не тільки здоров'ю, але й людському життю. Бо цим нерозумним купанням на глибокому часом топлять і вбивають людей, а сонних і п'яних наглим облиттям й ума позбавляють».[219]

8. Наський чи Рахманський Великдень

На Світлому тижні в четвер справляється Наський Великдень (цебто Навський, мертвецький, від «навь» — померлий); часом це роблять в четвер на Страсному тижні.[220] А наступного тижня, в понеділок чи в вівторок — Проводи, про що я вже розповів вище.

Рахманський Великдень це теж Наський (мертвецький) Великдень, але часто його відділюють і святкують у середу четвертого тижня по Великодні на т. зв. Преполовеніє, коли припадає половина (25 днів) часу від Великодня до Тройці). Третього дня Великодня люди кидають шкаралупи від освячених крашанок в річку, і вони пливуть до Чорного моря, до країни мерців, до Рахманів, і туди прибувають, якраз на Преполовення в середу. З цього мерці Рахмани довідуються, що на живій землі Великдень, тому й собі його святкують.

Рахмани — це індійська каста брахмани. Рахмани великі посники, їдять крашанки раз на рік, живуть десь у Раю на Сході. Різні наші подорожні, що їздили в Індію чи взагалі на Схід, поширили відомості про рахманів чи брахманів.

У деяких містах України в суботу під Тройцю ставляють дідам за померлих трапезу з семи страв.[221]

9. Літні Свята. Русалії

Літній круг Свят так само був дуже широкий, і так само обертався біля сонця та хліборобства. Складався він з багатьох різних Свят, тепер для нас часто мало ясних. Сьомий тиждень по Великодні, цебто тиждень перед Зеленими Святами звався з глибокої давнини русалчиним тижнем, або просто Русалії. Назва ця постала в нас безумовно дуже рано, ще за Чорноморсько-Дунайської доби, при нашому тодішньому ближчому співжитті з тими слов'янами, що остаточно потягли на Балкани. Назва постала від латинської назви такого ж римського Свята 23 травня Віез гозае чи Еоваїіа, Свято рож, новогрецьке гоизаііа, ст. сл. русаліа, бо час Свята збігався. Русалії були Святом переходовим від весняних до літніх, а справлялися не одного часу, часом збігалися з Святою Неділею (Тройця). Четвер перед Трійцею звався ще й Семиком, бо сьомий четвер по Великодні.

Русалії були Святом веселим, і супроводилися музикою та танцями, грами та перерядженнями, що відоме з давнього часу. В старому Азбуковнику XVII віку слово «русалія» пояснюється: «ігрища, ігри скоморошескія». Свято Русалій нерідко згадується в нашому Початковому Літопису; напр., під 1007 р. читаємо, що диявол відхиляє людей від Бога «трубами, і скоморохи, гусльми і Русалы. Видим бо ігрища утолчена і людій много множьство, як упихати начьнуть друг друга, позори діюще от біса замишленого діла, се Церкви стоять» (порожні, ПСРЛ І. 73).

Під роком 1174-м Іпатіїв Літопис подає: «Володимиру бисть болізнь кріпка, єю же сконьчася мая в 10-е. Преставися Русальноє Неділі в понеділник», примітка подає: це неділя Святих. Отець. Єпископ Кирило Турівський в своїм Слові (XII вік) перераховує злі діла: «плясаньє, бубни, сопіли, гусли, пискове, ігранья неподобния, Русалья».[222] Тут же під роком 1177: «Приідоша половці на Русскую Землю на Русалной Неділи» (пор. ще під 1174, 1195, 1262 і ін.). Як бачимо, в Літопису Русалії подаються, як загально відомі, а Русальна Неділя — це Свята Неділя, Зелені Свята.

Народ вірив, що в русалчин тиждень русалки виходять із води, як жито цвіте, і гуляють по лісах та полях аж до Петра. Не можна попастися їм у руки, — залоскочуть на смерть, чому русального тижня, особливо в четвер на Святій Неділі («сухий четвер») ніхто не працює на полі чи городі далеко від хати. Це русальний або мавський (мавка — русалка, мавка з «навь» — мерлець, зла істота) Великдень. Особливо полюють русалки на парубків та дівчат, і або залоскочують їх на смерть, або заманюють до себе в підводне царство.[223] Щоб не попастися русалкам, треба носити з собою полин та любисток, що відганяють злу силу.

Свято русалок прив'язують тепер по різних місцях до різного часу. Напр., по деяких місцях воно припадає на десятуху, десятий понеділок по Великодні. Стоглав 1551-го року, як я вище зазначив, виступає проти того, що в Троїцьку суботу на могилах справляються гучні бенкети, — можливо, що це мається на увазі час Русалій.

Свята Неділя чи Зелені Свята — з глибокої давнини це Свято зелених дерев, і. всі. хати розмаюються маєм, цебто зеленим віттям. Це вже правдивий початок літа. На Полтавщині на Святу Неділю відомий звичай «т о п о л і»: дівчата вибирають з-поміж себе одну на тополю, прибирають ЇЇ намистом та стрічками, лице зав'язують хустками, руки прив'язують до палиці, і так водять з піснями по селу.[224] Увесь май місяць ходять у ліс чи на поле на гучні маївки, де п'ють та гуляють. В суботу перед Трійцею поминають покійників, і ставлять для цього старцям (жебракам) трапезу з семи страв.

Пора Петрівки, тиждень по Святій Неділі до Петра (29 червня) перестроює Свята на інший лад, — зачинають співати купальські пісні, хоч часом є й пісні Петрівські.

10. Купайла

Головним літнім Святом було Свято. Купала чи Купайла,[225] коли помічається найбільший розцвіт природи, і.коли припадає літній сонцеворот, цебто сонце повертає на зиму. В Літописах це Свято часом подається, як загально знане, як календарне окреслення; напр., у Іпатієвому під 1262 р.: «Накануні Івана дня, на самая Купалья». Святкувалося це Свято дуже врочисто, тяглося певен час й охоплювало власне кілька Свят.

Починається воно тепер звичайно з початком Петрівки й тягнеться аж до Петра, 29-го червня, — увесь цей час співаються тільки т. зв. «купальські пісні», круг яких дуже широкий; цікаво, що в Росії купальські пісні майже невідомі. За християнських часів Свято Купайла поєдналося зо Святом Івана Хрестителя 24 червня, і таким чином постав Іван Купайло.

Ніч на Купайла 23 червня повна всяких чудес: чути мову звірят, рослини ходять з місця на місце, цвітуть чудодійні квітки, а між ними й папороть. Папороть розцвітає опівночі, і загорається дивним вогнем, але зараз і осипається; хто встигне вирвати цю квітку, тому закопані скарби відкриваються самі, і він дістане чудодійну силу та знання; але цю квітку стереже вся нечиста сила, щоб хто не зірвав.

Ніч під Івана звичайно дуже темна, і чари найсильніші. Ніч найчарівніша, і нечиста сила найбільше ганяє, бо стереже папороть і інші чудодійні зела, які вперше розцвітають цієї ночі.

Рівно опівночі розцвітає папороть, — з тріскотом загорається, і горить блакитним вогнем. Звичайно цвіт папороті зриває собі тільки нечиста сила, а тому вона така багата, всезнаюча й всемогутня. Коли б квітку папороті зірвала людина, то й вона була б такою, але сатана її до чудодійної квітки не допустить.

Хто шукає захованого скарбу чи квітки папороті, тому треба зняти з себе Хрестика, і навіть хреститися невільно, — бо він зникне разом з нечистим.

В Іванову ніч дозріває багато чудодійних зел, і їх треба збирати головно в цю ніч. Це такі зела: розрив трава, Іван та Мар'я, чорнобильник, ведмеже вушко й ін., див. вище ст. 58. Чорнобильник — це жертовне зело: його кидають у Іванів вогонь і просять, чого хотять, — сповниться.

Багато-багато різних гадань по Івановому вогневі, головно про свою Долю.

Чудодійна навіть Іванівська роса, — надає краси обличчю, коли нею вмитися.

У цю ж ніч молодь десь над водою запалює вогнище й плигає через нього (часом через кропиву) так, щоб попасти в воду: Купальський вогонь і купальська вода мають велику цілющу силу, чому через цей вогонь переводять і худобу. Для запалення купальського стосу вдавнину перше добували «живий вогонь», — терли дерево об дерево, аж поки воно не запалювалося.

А на Купайла рано сонце, сходячи, «грає — Купайла звеличає»: міниться в фарбах і танцює, бо цього дня воно жениться. Над вечір дівчата пускають на воду вінки, і з них гадають: куди попливе вінок, туди дівка й заміж піде, а коли вінок стане на воді, не вийде заміж, а коли потоне — помре. Пускають вінки і з свічками, і чия свічка погасне раніше, тій дівчині трапиться нещастя. А то часом парубки ловлять пущені вінки, а дівчата співають:

Хто віночка пойме, Той дівоньку возьме, Хто вінка дістане, То той моїм стане.

Вінки це взагалі давній символ побрання молодих.

По деяких місцях дівчата зрання йдуть у ліс чи в поле, збирають там квітки та зілля й плетуть з них вінки. Вибирають з-поміж себе гарну дівчину, Купайла, і в лісі садовлять у яму, повну вінків. Дівчині-Купайлу зав'язують очі, й вона роздає вінки присутнім, а ті в вінках танцюють навколо неї.

А в інших місцях роблять з соломи, кропиви чи з чорнокльону жіноче опудало, велику ляльку, це Марена, і прикрашують її вінками, квітами та стрічками, а то й свічками. Біля Марени ставлять Купайла, прив'язують їх до дерева, й співають та танцюють навколо них та плигають через розкладений вогонь при співі купальських пісень (Хв. Вовк: Студії 185). По всьому цьому Марену кидали в воду або спалювали, або закопували в землю. (Див. вище Марена, ст. 119).

А чоловіки в цей день викачуються в купальській росі, щоб бути здоровими.

Свято Купайла широко знане на всьому слов'янському Сході, і його мальовничо описує вже року 1505-го ігумен Єлеазарового манастиря Памфил у листі до Намісника псковського й псковських влад. У цьому Посланні читаємо: «Аще бо єще єсть останок непріязні в граді сем (Пскові), і зіло не престала зді єще лесть ідолская, кумирскоє празнованіє, радость і веселіє сотонински, в нем єсть ликованіє і величаніє діаволу і красованіє бісом єго в людех сих, невідящих істини… Си бо на всяко літо кумирослуженним обичаєм сотона призиваєть в град сей і тому, яже жертва, приноситься всяка скверна і беззаконнеє богомерзкоє празнованіє. Єгда бо приходить велій Праздник, день Рождества Предтечева, і тогда во святую ту нощь мало не весь град взмятеться (в селіх) і возбіситься… Стучать бубни і глас соповлій, і гудуть струни, женам же і дівам плесканіє і плясаніє, і главам їх накиваніє, устам непріязнен кличь і вопль, всескверненния пісні, бісовскія угодія свершахуся, і хребтом їх вихляніє, і ногам їх скаканіє і топтаніє. Ту же єсть мужем же і отроком великеє прелщеніє і паденіє, но яко на женскоє і дівическоє шатаніє блудно їм возрініє. Тако же і женам мужатим (замужним) беззаконнеє оскверненіє і дівам растлініє».[226]

Так само виступав проти цього Свята й Стоглавий Московський Собор 1551-го року. Він подає, що в Іванів день «сходяться мужі і жени, і дівиці на нощноє плещаваніє, і на безчинний говор, і на бісовскія пісні, і на плясаніє, і на скаканіє, і на богомерзкія діла, і биваєть отроком оскверненіє і дівам растлініє».[227]

В одному «Слові» за списком XIV віку читаємо, що багато є таких, що приносять жертви «огневі, і каменію, і рікам, і істочникам, і Берегиням, і в древа, не токмо же преже в поганьстві, но мнозі і нині то творять і черес огнь скачють, мняшеся крестяни, а поганьская діла творять».[228] Звичайно, тут мова головно про Свято Купайла.

Є таке й наше джерело, це «Житіє Володимира», пам'ятка XVI віку, і в ній[229] читаємо такий опис Свята Купайла: «В вечер зобравшися младенци і панни плетуть собі вінки із зілія розного, которіє кладуть на голову і опоясуються іми. Кладуть зась огонь і беруться за руки, і коло огня оного скачуть, спі-. раючи пісні, в которих часто споминають Купала, а потом през онйй огонь прескакують, бісу оному Купалі офіруючи сами себе. І іних много вимислов бісовских бридких на той час на оних сборищах чинять».

Оце «Житіє Володимира» XVI віку стало за основу і Густинському Літопису XVII в., і «Синопсису» І; Гизеля 1674 р., що пишуть про стародавні українські звичаї. Густинський Літопис XVII віку розповідає про це Свято значно докладніше:

«Купало бяше бог обилія, якоже у Еллін Церез, єму же безумниї за обиліє благадареніє приношаху в то время, єгда імяша настати жатва. Сему Купалу, бісу єще і донині по нікоїх странах безумниї пам'ять совершають, наченше іюня 23 дня, в навечеріє Рожства Іоанна Предтечі, даже до жатви і даліє сицевим образом: с вечера собираються простая чадь обоє-, го пола, і соплетають собі вінци із ядомого зілля, іли коренія, і, препоясавшеся биліем, возгнетають огнь, інде же поставляють зеленую віть і, ємшеся за руці, около обращаються окрест оного огня, поюще свої пісні, преплетающе Купалом. Потом през оний огнь прескакують, оному бісу жертву себі приносяще» (Полное собраніе русских литописей, 11 ст. 257).

Проти Свята Купайла виступав і наш полемист XVII віку Іван Вишенський: «Купала на Хрестителя утопите, і огненноє скаканіє одсічите». Виступав і Семен Полоцький в своїй «Вечері Душевній», 1683 року, де вміщено «Слово о суєверіи», що докладно описує Свято Купала: «В навечеріє праздника Рождества Св. Іоанна Предтечи поганьским обичаєм огнь возгніщають (запалюють), скачють же й нарицают то своє торжество Купало, єже от древних поган во честь богов їх вообичанія. Преводят всю нощь в безсонії і стрегут виходяща солнца, єже узрівше, баснословят «іграти є» (що воно грає), скачюще із міста на місто і в различния цвіти ізмінятися. Невегласи сіє іграніє солнца прияша. В той же день собирають ніциї нікія трави і гадательствують о них, яко аще обнощь єдину развинутся (розцвітуть), то гаданія благополучнеє сбити обіщают себі; аще же не розв^нутся, то сітуют, надіющеся злоключенія».

Отож, як бачимо, ще в глибоку давнину була якась велична купальська містерія, але до нашого часу з неї дійшли тільки неясні уламки.

Щодо скакання через вогнище взагалі, то воно відоме з дуже давнього часу на Сході, напр. у жидів. І проти нього виступив уже VI Трульський Собор 692-го року 65-им Каноном. А саме: «У новомісяччя дехто запалює перед своїми лавками (крамницями) чи домами вогнища, через які — за давнім звичаєм — безумно скачуть. Наказуємо віднині це вивести. Тому, коли хто зробить таке, то клирик нехай буде викинений, а мирянин відлучений.»

Скакання через вогонь з найдавнішого часу визначало очищення людини.

11. Численні інші літні Свята

За літнього часу в зв'язку зо Святом Купайла були ще інші Свята, напр., Свято бога Ладо, про яке польський історик Стрийковський пише, що воно святкувалося цілий місяць, з 25 травня по 25 червня, а самому богові приносили в жертві білого півня.[230] Див. ст. 110.

Було ще дуже стародавнє Свято Ярила, божка весни та літа, але коли саме воно справлялося, трудно встановити, бо його справляли різного часу: на пущення на Петрівку, або в перший понеділок Петрівки, цебто в тиждень по Святому Дусі, а в деяких місцях — 30 червня, або раніше весною. Свято це в нас, в Україні, майже зникло.[231]І за цього Свята були відповідні гри, й справлявся Похорон Ярйла, якого клали до гробу, а жінки оплакували його.

Церква сильно боролася з цим Святом, але воно було в силі ще в 1765 році, 30-го травня, скажемо, в Воронежі, де воно справлялося з танцями та пісними.[232] В Україні це Свято тепер уже незнане, але ще поширене в Росії, де святкується 24 червня.[233]

Перший понеділок Петрівки в деяких місцях — це т. зв. Розигри коли звірі грають, і небезпечно ходити в поле чи в ліс.[234] Часом це останній понеділок перед Іваном Купайлом.

Святом літнього сонцевороту було й Свято Коструба, як Свято повороту сонця на зиму. Справлялося воно гучно, — з грами та піснями врочисто ховали зробленого божка Кострубонька, може підкреслюючи тим початок заникання літа. Оплакування й Похорон Коструба позостався в нас тільки в малих залишках.

В деяких місцях Коструба ховали на Великодньому тижні, а в деяких — на Купала.[235]

У жнива, в місяці липні, йде ціла низка малих Свят громових, а саме Святих: Гавриїла 13 липня, Кирика 15 липня, Трискучої Анни 25 і Паликопа-Пантелеймона 27 липня. Усі ці Свята святкують з обави грому. А хто буде жати на Палйкопа, цей Святий попалить йому копи. До цієї групи громовиків відносять і Архангела Михаїла, що під час грози носиться на крилах по Небу та полює на чортів. Але найголовнішим громовиком став пророк Ілля, що святкується 20 липня.[236]

Погляд на Пророка Іллю, як на бога грому, стався ще на грецькому грунті, де народ замінив своїх старих богів Геліоса та Зевса на Іллю. У нас ще з початком Християнства Пророк Іілля замінює бога Перуна, і приймає на себе його якості й обов'язки. Старий Заповіт розповідає, що Пророк Ілля легко зводив вогонь з Неба (III Книга Царств 18. 21–39), а IV Книга Царств 2. 11. подає, що Ілля був узятий до Неба на вогняних конях і на вогняному возі, власне з цього й пішло представлення Іллі, як бога грому й блискавки.[237]

Коли гримить, у народі говорять, що це Ілля їде своїм возом по Небу, а коли блискає, це Ілля жене й б'є змія чи нечисту силу. Уже в житті Андрея Юродивого подане це повір'я: «Іліа Пророк на колесниці яздя, гремить і молніа пущаєть по облокомь, і гонить змія»

Свято Іллі 20 липня, й цього дня конче буде дощ. Купатися можна тільки до 20 липня, а далі забороняється, Сю «Ілля в воду… налляв».

Перша Церква в Києві, що згадується ще в договорі Ігоря з греками 944 (945) р., була побудована на честь Іллі, адоже якраз у противіс Перунові.

В апокрифічній розмові Єпифанія з Андреєм за рукописом XV віку Єпифаній питається: «По праву ли сіє глаголють, яко Ілья Пророк єсть на колесниці їздя гремить, молнії пушаєть по облоком, і гонить змія». Але Церква не змогла вивести стародавнього погляду на Іллю, і він позостався аж до нашого часу, і широко знаний по всій Україні. У нас по багатьох місцях пильнували зажинки починати з Іллі.

Дуже важливими були літні Свята жнив: зажинки й обжинки. Вони засновані на законі Біблії, Книга Вихід 23. 16: Будеш дотримувати «Свято жнив первоплоду праці своєї, що сієш на полі», — це про зажинки. А про обжинки: Будеш дотримувати «Свято збирання при закінченні року, коли ти збираєш з поля працю свою».

Ці два Свята святкуються по всьому світі, звичайно в кожній землі по різному. В Україні святкувалися велично, особливо обжинки.

По громових Святах кінчалися жнива, і врочисто справляли обряд обжинків. Вірили, що божество поля живе в останньому снопі, тому його пишно складали, а остаток недожатого зав'язували на бороду Волоса. Вибирали гарну дівчину, клали їй на голову вінка, і врочисто несли господареві останнього снопа. Господар приймав і давав почастунок. І взагалі кожен господар беріг останнього снопа до нового врожаю, як ритуальну святість.[238]

Зо жнивами зв'язані Свята Маковея 1 серпня, коли в Церкві.святять мак, вінки з квітів, зілля і збіжжя, і Спаса, 6-го серпня, коли святять плоди, а також і мед (чи мід), — це офіційні розговини на плоди й мед, бо до цього часу їх не їдять.

Головосіка, 29 серпня, пильно святкують, і цього дня не вільно їсти нічого круглого, що нагадує голову, бож Івану Предтечі Ірод голову стяв.

12. Осінні Свята

А далі йде вже осінній цикл Свят народнього календаря: усі кінчають працю в полі, і можна зайнятися хатніми справами.

На Семена 1-го вересня початок нового церковного року, за старим грецьким звичаєм, і молодь починає потроху сходитись і на вечорниці, бо якраз час паруватися. За народнім повір'ям, з цього дня горобців стає менше, бо чорт їх хапає.

Найбільше весіллів на час Покрови: «Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку», цебто допоможи вийти заміж, — так зітхає кожна дівчина на відданні. Друга приповідка каже: Прийде Покрова, зареве дівка', як корова, — бо піде до чужої хати заміж, за милого або за нелюбого.

Багато різних переказів і про Св. Д и м ит р і я. Він закінчує землеробський рік, замикає землю й приводить зиму. Він держить ключі в себе аж до весни, коли передає їх св. Юрію, як той приїде до нього на білому коні за тими ключами, щоб відімкнути землю на весну. Пам'ять цього Святого святкується 26 жовтня ст. ст., а скоро по ньому, 14 листопада, вже зачинається Пилипівка, коли не вільно вінчатися, чому й постала поговірка: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри». «До Дмитра дівка кричить на корову: Алуч, бо перескочу! А по Дмитрі вже свиню просить: Ачу, бо впаду!»

Субота перед Дмитром — поминки померлих, це «дідова субота». На Волині, у Рівенському повіті господині готують страви й роблять обіди для жебраків-дідів. З кожної страви відкладають в окрему посудину й ставлять на ніч на покуті, кладуть тут і ложки. Тут же ставлять і воду, і вішають рушника, щоб душечки померлих пообідали й повмивалися.[239]

На Свято безмездних (негрошолюбних) Кузьми-Дем'яна, перероблених на «беззмерзних», 1-го листопада, впорядковують хати проти морозу, і цього дня починаються досвітки, — збираються складки натурою («куряча складка») чи грішми.

На Введення 21-го листопада зима вводиться в свої володіння. Звечора подекуди святять воду дохристиянським звичаєм: беруть її там, де сходяться три воді, і проливають через полум'я. Це дуже цілюща вода. Напередодні корів обсипають сім'ям, а вим'я мастять маслом, щоб давала багато молока. Також обкурюють їх і замовляють, щоб відьми не приходили.

На Введення багато ворожіння та гадання. Хто перший з чужих прийде до хати, — так і станеться: як багатий і здоровий — на щастя, а як старий та недужий — на зле. До Введення покінчуеться вся господарська, робота, бо починається новий господарський рік. Хто б по цьому тер коноплі, накличе бурю: був на це свій час!

На Свято Катерини, 24 листопада, багато гадають про одруження, і цим це Свято нагадує Андрея. Особливо цікаве кликання Долі, коли дівчина вилазить на ворота й кличе: «Доле, Доле, йди до мене вечеряти!» Це роблять під Катерини або в її день.

А через два дні, 26 листопада, св. Георгія-Юрія (чи, власне, пам'ять Освячення Храма Св. Великомученика Георгія в Києві, перед св. Софією), а по народньому: Вовче Свято, — його святкують, щоб вовки худоби не хапали, бо Юрій керує вовками.

Багато ігрищ та різних гадань припадає на Свято Андрея, 30-го листопада, коли молодь, парубки та дівчата, ввечері, зібравшися на Досвітки, хапають, т. зв. кал ату. Робиться це так. Калату, цебто пшеничний круглий великий корж чи хліб, густо помазаний медодо, підвішують на мотузку до сволока, а хлопці їдуть під нею на коцюбі й хапають її, щоб укусити, але послуговуватись руками не вільно. Хто їде, проказує: «їду, їду калату хапати!» Калата, звичайно, калатається, й утікає з рота й маже обличчя медом, з чого здіймається гучний регіт у хаті. По забаві всі сідають за вечерю, на якій конче мусять бути й вареники, але їсти їх треба дуже обережно, бо свавільні дівчата начиняють їх для сміху чимбудь, напр. часто вовною. Тут же з'їдаються й рештки калати.

Калата, як твердять дослідники, це різдвяний хліб, перенесений на Андрея, це французький раin de calende, болгарський колендар, албанський колендра, — різдвяний хліб, що печеться під Різдво й роздається колядникам. Друга назва калати — король; саму калату звуть: калата (від калататися, гойдатися), калита, калета, як до вимови місцевости.

Для вороження під Андрія дівчата «сіють» льон чи коноплі й приговорюють:

Взагалі цього вечора гадають про будучу пару різними способами.

З Св. В а р в а р й, 4 грудня, ніч поменшала, день побільшав: «Варвара ночі ввірвала, а дня приточила» (приказка). Дівчата варять для хлопців вареники з маком, але замість маку часом може бути на збитки й що інше, часто вовна.

З Св. Микалаєм у нас нема пов'язаних народніх свят, як то бачимо в Росії.[240]

13. Боротьба Церкви з поганськими звичаями на Святах

Як бачимо, стародавні Свята не позникали безслідно, не були остаточно згладжені, але вперто позоставалися й за часів Християнства, і дійшли аж до нашого часу. Християнство остаточно не виперло їх, але в багатьох випадках міцно з ними поєдналося, надавши нові ідеї стародавнім обрядам і прив'язавши стародавні Свята до певне окреслених дат Свят християнських.

Різні народні свята, а пізніше й Свята церковні переповнені найрізнішими звичаями та повір'ями, які сягають ще доісторичних, дохристиянських ча сів. І повно гадань, які прив'язуються до тих чи інших Свят.

Дуже багато всього цього постало з глибокої давнини і не в Україні. Проти цих звичаїв, повір'ЇЕ'. та ворожби завжди виступала Церква, звучи це ідольським. Звичайно, багато зникло з життя, але багато ще й позосталося.

Церква завжди виступала проти різних домішок до християнських Свят, і до цього прямували її головно два Канони VI Вселенського Собору, т. зв, Трульського. Це Канони 61 і 62, які міцно берегла вся Православна Церква.

Ось 61- й й Канон: «Ті, хто віддається ворожбитам, або так званим стоначальникам (так звалися старші волхви), або іншим таким, щоб вивідати від них, що ті схочуть їм відкрити, згідно з попередніми про них постановами, нехай підпадають Правилу шестилітньої епітимії.

Ту ж епітимію накладаємо й на тих, хто водить ведмедиць або інших худобин на посміховище і на шкоду простим людям, і, єднаючи обман з безумством, ворожать про щастя, про Долю, про родовід, і багато подібного.

Так само й т. зв. хмарогонів, заклинателів, вироблювачів охоронних талісманів і знахарів.

А тих, що закостеніли в цьому і не відходять від цих згубливих і поганських видумок, постановляємо зовсім викидати з Церкви, як і Священні Правила наказують. «Бо яка спільність у світла з тьмою», як каже Апостол. Або яке єднання Церкви Божої з ідолами? Або що спільного у вірного з невірним? Яка згода в Христа з белійяаром?» (2 Кор. 6. 14–16).

А ось поширення й продовження попереднього, Канон 6 2: «Так звані Календи чи Вбта, Врумалія і народне збіговище першого дня місяця березня прагнемо викинути зовсім з життя вірних.

Також викидаємо І всенародні жіночі скакання (танці), що можуть приносити велику шкоду та погубу, так само й на честь богів, як ложно звуть так елліни, чоловічі чи жіночі скакання та обряди, чинимі за звичаєм стародавнім, але чужим християнам.

І постановляємо: Жодному мужчині не одягатися в жіночу одіж, ані жінці в мужеську одіж. Не носити масок комедійних або сатиричних, або трагічних. При вичавлюванні винограда в чавилах не виголошувати паскудного імені Діониса. І при наливанні вина в бочки не реготати. І з невігластва чи з марноти не робити того, що належить до диявольського обману.

А тому тих, хто відтепер наважиться чинити що з вищесказаного, коли вони клирики — наказуємо викидати з Священного Чину, а коли миряни — вилучати з церковної спільноти».

До цього Канону подаються такі вияснення: «Під назвою Календ забороняється святкування 1-го дня кожного місяця, зо звичаями і забавами, посталими від язицтва. Під назвою Вота — це залишки язицького святкування на честь Пана. Під назвою Врумалія — залишки святкування на честь поганського божка Діониса чи Вакха, якого одна з назв була Вромій».

Канони Вселенських Соборів користувалися в Православній Церкві глибокою пошаною, тому Церква й постійно виконувала їх.

Ці два Канони мали величезне основне значення у викоріненні дохристиянських вірувань у всьому. Християнському світі, а в тому і в нас.

14. Стародавній слов'янський календар

Уже встаровину видавались різної форми календарі, видавалися вони з різними познаками й на дереві.

Року 1899-го поблизу села Ромашки на Київщині був знайдений (викопаний) глек. Цього глека помістили на виставу в Історичному Музеї в Києві. Більше піввіку цей глек стояв на стенді Історичного Музею, і ніхто не міг окреслити йогю значення і розкрити таємницю вигадливих візерунків і малюнків на ньому.

«Зигзагоподібні, схожі на блискавки лінії, квадратики, клини повторювались у ритмі, невластивому звичайному орнаменту. Та ніхто не здогадувався, що загадкові зображення мають зміст. Що означали ці символи?»

Минулого 1963-го року п. Юрій Гур'їв у Київській «Радянській Культурі» (1963 р. за 11 серпня) подав про таємничого глека оцю статтю. На жаль, відомості його неповні і без означення дат.

«Нещодавно найбільший знавець Київської Руси академік Борис Рибаков розшифрував цей «орнамент». Вченому довелось поринути в саму гущу язичницьких уявлень, що пізніше злились з християнськими. Невідомий художник взяв їх в основу творчості. Малюнки означали новорічні гадання, радісні масляні, сонячний час танків навколо зелених берізок, урочисті вогнища в ніч на Івана Купала і суворий Ілын день, встановлений спочатку на честь володаря блискавок — Перуна.

Мабуть, на глеку був зображений один з найдревніших слов'янських календарів. До цієї думки приводила аналогія малюнків з пізнішими дерев'яними календарями Русі. Там, на гранених палицях, зарубками відзначались будні, а хрестами, кружеч' ками чи постатями вершників — святкові дні.

Академік Рибаков докладно вивчив глек. Зображення були розташовані двома горизонтальними поясами. Кожному знаку малюнка у верхньому поясі відповідав знак — квадратик у нижньому. Верх і низ доповнювали один одного.

За вихідну точку вчений вирішив взяти шестигранне колесо у верхньому поясі — «громовий» знак Перуна, бога грози древніх слов'ян. Пізніший, вже християнський «громовий» Ілын день припадає на 20 липня. Можна було зробити перевірку. Серед малюнків верхнього поясу Рибаков відшукав символ дня Івана Купала. Він святкувався 24 червня, і отже, відстояв на 27 днів. Рівно 27 квадратиків розділяло малюнки на нижньому поясі. Такий самий суворий взаємозв'язок можна було спостерігати між двома малюнками — Святами і квадратиками — буднями. Древнєслов'янський календар зображує сільськогосподарський річний цикл.

Відлічування днів починалося від 2 травня. Саме тоді сходили посіви.

20—ЗО травня у верхньому поясі — символ дощів. Саме в цей час виходить у трубку пшениця і ячмінь, і поля особливо потребують вологи.

4 червня позначене символом плодоносних сил природи. Зібравшись біля молодої берізки, древні землероби ходили в танку на честь слов'янського бога родючості Ярили.

11—20 червня — знову «дощовий», «русалоч ний» знак. Полям, що вже заколосились, потрібні дощі, і люди благали про них господарок води — русалок.

24 червня. «Сонячний» символ — день Івана Купали. Свято літнього сонцестояння, зламу року.

4—6 липня. Знову потрібні дощі: зерно в колосі проходить стадію молочної стиглості. І в календарі повторюється знак дощів.

20 липня. «Громовий» шестигранник повідомляє про моління і жертви Перуну. Бо громовержець має позбавити людей від дощу, граду, спопеляючих блискавок. Для врожаю потрібна тиха, ясна погода.

7 серпня. Символ «колосків» — свято врожаю, закінчення жнив.

Розшифрування зображення на глеку-календарі яскраво висвітлює далеке минуле східних слов'ян. Вже у IV столітті, задовго до утворення Київської держави, вони мали великий агротехнічний досвід, що відбилось на їх віруваннях та літочисленні. Характерно, що цей досвід і тоді був багатовіковим.

Ключ, знайдений академіком Рибаковим, дозволив розшифрувати малюнки на чаші IV віку нашої ери. Цей ще древніший слов'янський календар так само тісно пов'язаний з річним сільськогосподарським циклом. Кожен з місяців позначений малюнком у 12 прямокутних рамках.

Образність малюнків, старанність їх виконання і зміст свідч'ать про високий розвиток культури східних слов'ян у сивій давнині. А наявність календарів ще раз підтверджує думку про можливе існування древньої східнослов'янської писемності».

На жаль, точно не знаємо віку цього стародавнього глека, бо на ньому подається наш стародавній календар уже в розвиненому вигляді.

15. Стародавні народні Свята в нашій літературі

Стародавні дохристиянські Свята глибоко ввійшли в народне життя, тому письменники, правдиво описуючи це життя, завжди згадують або й описують народні Свята. Біля цих Свят понаростало безліч різних повір'їв. Звичайно, я тут подам тільки деякі приклади.

Євген Гребінка: Минулися гречанії жнива, Семен натяг кожух на плечі 513. Тут Семен — це Семен Стовиник 1 (14) вересня.

У І. С. Нечуй-Левицького повно описів та згадок про народні стародавні Свята. У «Кайдашевій Сім'ї»:

Постив 12 п'ятниць на рік перед декотрими празниками 16. Хто постить п'ятницю Палйкопа, той ніколи не потопатиме в воді й не вмре наглою смертю 17. Хто постить 12 п'ятниць на рік та носить при собі Сон Богородиці, той не буде в воді потопати, у вогні горіти, од наглої смерти помирати 135. Він понеділкував 16, цебто — постив у понеділок. На Палйкопа не можна жати 33. Селяни поважають неділю й празники, і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла, — возити в неділю та в празники снопи 39. Святий Понеділочку, Божий ключничку 18.

І. Левицький: «Не той став': На Маланки гадають, підслуховують під вікнами. З почутого гадають 90–91. Свято Миронбсниць, столи круг Церкви, всі їдять.

«Причепа»: Хто нап'ється за Вечерею (Кутя) води, той у жнива дуже хотітиме пити 234.

Повно згадок про стародавні Свята в «Землі» 1901 р. О. Кобилянської: Перед Благовіщенням нема що зачинати орати 127. Свято Андрія 165.200. У році не було одного такого понеділка, в котрім була б що іншого взяла в уста, як сухий хліб і воду 197. Треба на Благовіщення постити, тоді напевно довідаєшся, що тебе чекає 202.

Коцюбинського Твори, том І: Побила б його Свята П'ятниця! 26.