Дохристиянські вірування українського народу

1. Повільне поширення Християнства по Русі

На початку Християнство защіплювалося більше зовнішньо, а головно тоді, коли прийняття було обов'язковим або давало якісь земні блага: люди йшли до Нової Віри, але й старої не кидали. Це був дуже родючий ґрунт для т. зв. д в о р в і р'я, — поєднання старої віри з Новою Християнською. Двоєвір'я є конечний наслідок при всякому сприйманні нової віри: старе, віками набуте, не може відразу забутися. Двоєвір'я рано постало ще на греко-римському ґрунті, і довго й уперто трималося там, і сильне й тепер, породивши істотний релігійний синкретизм.

Те саме було і в нас. Ххрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним, а це й була причина, що народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самого нашого тодішнього життя: стародавня віра була міцно пов'язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стародавня віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння — хоч і неправдиве з нового погляду, — життя й довколішніх явищ природи; ця народня філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.

Нової Християнської Віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити й мислити треба було й далі, хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, — і предки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології, сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті.

Процес синкретизму впертого старого й не все зрозумілого нового йшов серед простого нашого народу дуже помалу, й остаточно не закінчився й тепер- не тільки в нас, але й по всьому християнському світі. Пор. відродження поганства в Німеччині й нехристиянське поступовання в реальному житті й у реальній політиці всіх сучасних держав, особливо під час війни. На цьому грунті поставали й чинилися та чиняться нелюдські жахи комунізму.

І взагалі треба підкреслити, що поширення Християнства в нас, як і в інших європейських народів, мало від'осередній характер: починалося воно й фактично трималося перше по великих містах, а в них тільки серед провідної інтелігентної класи, і вже звідси й від них воно ширилося поза міста. Ось чому народні маси сприймали Християнство дуже поволі, і довго позоставалися при старій вірі, навіть охрестившись.[241]

За Великого Князя Володимира охрестилася головно знать, владуща класа: дружина, бояри, збирачі данини, певне й купці. Простий народ не легко відривався від свого стародавнього й довго вважав Нову Віру за панську. Так звані Треби: Хрещення, Вінчання, Похорон і ін. в гущу народню йшли не легко — там їх уважали панськими. «Слово св. Григорья, како погани кланялися ідолом» XI: віку рішуче заявляє, що «і поне по українам (на провінції) моляться ему, проклятому богу Перуну, і Хбр-су, і Мбкоші, і Вілам, і творять отай» (таємно)».

За невідомим нам джерелом історик Татищев про Схрещення твердить у своїй історії: «Иніи же нуждою послѣдовали, окамен'влые же сердцем уходили в пустьши й Лѣса». Е. Аничков про пізню християнізацію села рішуче твердить: «Христіянизація деревни — двло не XI й XII в. в., а XV й XVI, даже XVII в.» (ст. 306), але це його твердження стосується головно півночі, Московії, а не України.

Глибше писав про це ще Буслаєв: «Уничтоженіе язичества в древней Руси можно опредѣлить не столько веками, сколько местностями. В Кіевской области, например, уже в XII в. господствовало Христіянство, тогда как сѣверо-восточная Русь была погружена в язычество».[242] Це глибока правда!

Духовенство ширило Християнство головно зовнішньо, полишаючи науку на дальший час. Одне давнє Слово, «Поученіє Правил Віри», закликає: «Братіє, первое — приімьше (приіміте?) Святое Крещениє Прави Віри, потом научимся боятись Бога і творити Волю Єго».[243]

Двоєвір'я глибоко ввійшло в саму душу всенародню. Мова наша, а в тому й фразеологія складалася за дохристиянських часів, і має в собі багато такого, що з християнського погляду мусіло б бути перероблене, але воно позосталося незмінним, збільшуючи тим наше двоєвір'я. Напр., у Галичині поширений вираз «віддаватися», цебто заміж виходити, явно нехристиянський. Подібні вирази часом знаходимо і в Східній Україні: Живіть, поки моя Марта віддасться (Марко Вовчок І. 393). Пор.: Дівка на відданні.

Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкреслював, дуже часто уосібнена, а це тхне поганством, напр., дощ іде, сонце заходить, вітер лютує й т. ін. Замінити цього християнство не змогло.

Є в нас одна цікава форма, що постала під впливом дохристиянських вірувань, — це безпідметові речення на ло. Вони завжди злого, нехорошого чи небажаного змісту. Підмет у них диявол, сатана, щось нечисте. Але називати відкрито цього підмета не можна, бо ще сам з'явиться, тому постали ці форми на — ло, як нейтральні.

Напр. у «Землі» 1901 р. Ольги Кобилянської: Мову йому відібрало. Зараз по Похоронах кинуло її в гарячку, а відтак мучило-мучило. Руки й ноги йому покривило. У них відвагу відібрало. У Нечуя Левицького: Нічого не бачила й не чула, — неначе в мене одібрало очі й вуха І. 348.

Є в нашій мові слова, що суперечать християн, поведенню, — постали вони здавна. Напр. «одібрати» — вернути позичене: Одібрала борг (християнське: Вернула борг, віддала борг). Або: Іди і сапу відбери.

Такий вислів й таке значення слова «в і д б ер и» — поганське, а не християнське.

Наша українська мова, як я вже не раз підкреслював тут, багато має такого, що постало ще за дохристиянського часу. На жаль, з такого погляду мова наша ще не вивчена. Див. відповідні слова у Покажчику.

2. Кволе поширення Християнства в північній Русі

Ось через усе це хоч стародавні боги потроху й заникали, але не зникали безслідно: народ їхні якості помалу переносив на нові Божества. Не зникали, як ми бачили, й старі Свята: їх поєднано з новими. Духовенство на початку спокійно й розсудливо не виганяло старого безслідно, але поєднувало старе з новим, — це давало родючий ґрунт легшого поширення Християнства/ але разом з тим це стало й причиною двюєвір'я. Духовенство пильнувало на початку заохочувати й не відстрашувати народу від Нової. Віри, тому педагогічне головне з старої віри приспособлювало під нове, поєднуючи їх, і полишаючи часові зробити своє: На жаль, час показав, що старе було дуже міцнеу і вперто трималося й далі.

Історичні пам'ятки показують, що Християнство легше защіплювалося на півдні Русі, але на півночі її, в землях Новгородській, Ростовській й ін., воно сприймалося дуже неохоче й дуже поволі, і народ часом і збройне боронив свою стару віру. Волхви тут сильно бунтували народ проти Нової Віри. В Ростові та в його околицях стояли ідоли, і народ їм молився ще дуже довго, і тільки аж четвертий Єпископ Ростовський Ісайя (1077–1089) відважився поскидати їх по головніших містах. В половині XII віку в'ятичі вбили свого хрестителя, Києво-Печерського ченця Кукшу (11113 р.), що проповідував їм на р. Оці.

Про кволе поширення Християнства в деяких сторонах давньої Московії російський письменник І. Наживин у своєму романі «Кремль» 1932 р. ст. 4 пише таке: «Наши историки знают, но не дѣлают из этого выводов, что Мценск, находившійся от Москвы всего в 300 верстах, был обращен в «Христіянство» только в XV вѣкѣ, при чем для этой цели были развернуты крупныя воинскія силы. Только в середині XVII вѣка было запрещено правительством праздновать Ярилѣ в богоспасаемом градѣ Воронежѣ».

Дохристіянські вірування обняли міцно ввесь світ, і глибоко ввійшли в нього, і ще й сьогодні держаться міцно. Проф. Д. Шестаков написав цінну працю: «Изслѣвдованія в области греческих народных сказаній о Святих» (Варшава, 1910 рік, 268 ст.). Це поважна праця про двоєвірство в Греції, яка багато сприйняла від поганських часів. А з Греції це двоєвірство широко сунуло по всьому світу, а в тому й до нас, в Україну.[244]

Разячі приклади двоєвірства знаємо вже з давніх часів. Був у нас (і в південних слов'ян) звичай під час празників добре пити, а до чарки виголошувати церковні Тропарі.. Цих Тропарів виголошувано аж надто багато, до кожної чарки окремий, і такий празник уважався належним. Тому й появилося «Слово про тропарні чарки» десь XII віку.[245]

Це Слово дозволяє тільки три Тропарі: «В часі бенкету говорити тільки три Тропарі чаркам. Перед початком обіду славиться Христос, Бог наш, перед закінченням прославляється Діва Марія, що породила Христа Бога, третя чарка князя. А більше не велимо. Коли й співані в Церкві при тверезому розумі не родять плачу, то Тропарі, виголошувані в часі пиття, родять не плач, а гріх і муку. Говорити в час бенкету багато Тропарів установили не робітники Бога, а черева, що бажають багато пити».[246]

При хворобах хворого треба окропити Святою водою, але неодмірно з вуглинки.

Ключевський свідчить, що «Єзуїт Авріль, коли року 1680-го їхав з м. Саратова, то бачив, як поганська Мордва пиячила в день Св. Миколи, наслідуючи руських».[247]

На Сході часто Ікони звуть богами (Вовк 107), стіна з Іконами — «божник». При в'їзді до села конче стояли фігури, як охоронники від чуми та холери (там само 118).

Як дзвін задзвонить, усі хрестяться: в хаті до Образів, а надворі — на Схід або до Церкви.

Народні маси взагалі не скоро міняють свої попередні вірування, бо вони — їхній багатовіковий світогляд. Інтелігент, людина освічена має свій філософский світогляд, набутий по книжках, простий же народ добуває його із реальних вірувань своїх предків, що старанно передаються з покоління в покоління. Ось чому пильний дослідник народніх вірувань ще й сьогодні бачить серед них немало залишків віри стародавньої, що зрослася з Християнством. У народі ще й сьогодні позостається стародавній ляк перед богом, коли богові догоджувано, щоб допоміг у якій справі. Те саме часте й тепер: Богу моляться й постять часом не з потреби живої душі, але щоб досягти свого бажаного, навіть із заздрощів.

3. Боротьба Церкви з двоєвір'ям

Проти цих стародавніх залишків Церква рано стала боротися, але без більших наслідків. Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів, і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався. Київський Митрополит Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах» сильно скаржиться, що люди Причастя не приймають; із цих же причин цар Петро І в 1716-му році видав зарядження, щоб кожен «повсегодно», бодай раз у рік, у Великий Піст, конче посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою.[248]

Автор Початкового Київського Літопису часто скаржиться, що люди «словом нарицающієся христіане», а насправді «поганьски живуще». І на це ж саме скаржиться ще й автор Густйнського Літопису XVII віку.

Збірник-хрестоматія п. XVIII в. стародавніх уривків подає багато наказів проти двоєвірства: «Як появиться Антихрист, то скрізь будуть співати вражі пісні» 176. Сон толкувати — й розказувати — то гріх 119. 237. «Де сопілки та гусла й пісні сатанинські, там біси збираються» 155 б. «Під час грому молись! 158. Волхвів слухати — то гріх 190. До волхвів не ходіть! 193 б. Від волхва і від ігреця приноса до Церкви не брати 200 б. «Давати що за гру скоморохам чи сопілникам — то гріх» 236 б. «Ворожити чи зіллям що робити — то гріх» 237. Забороняється їсти з волхвами 239 б—240.

Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками, і що дали йому повну систему життєвого світогляду, через що він, — бодай по своєму, — розумів світ і життя. До нового народ пильно прислухався та придивлявся, і брав із нього те, що розумів, поєднуючи його з стародавнім. Оце й складало істоту двоєвір'я: до готового й усім сильно защепленого старого вірування помалу входило маленьким і тоненьким джерельцем нове християнське. Скажемо, в «Слові о полку Ігоревім» 1187-го року двоєвір'я ще зовсім живе й свіже, і надзвичайно реальне й велике.

Скарг на двоєвірне поступовання й життя народу знаходимо дуже багато по наших давніх пам'ятках, з XI віку починаючи. З глибокої давнини відоме Слово преп. Феодосія Печерського (| 1074 р.) проти п'янства, а в ньому говориться, що люди співають церковні Тропарі під час піятики.

В «Сказанії про Бориса й Гліба» Преп. Нестора, пам'ятці десь 1080-х років, знаходимо цікавий погляд на нові християнські Свята. Тут одна жінка оповідає, що був святковий день Св. Миколая, і всі йшли до Церкви його, а вона взялась до своєї роботи й стала чинити її. Інші жінки, побачивши її роботу, стали її кликати до Церкви й сварити, кажучи: «Що ти робиш, — працюєш у день Св. Миколи, а до Церкви не йдеш?» Вона ж не послухалася й зісталася в своїй хаті й працювала». А далі ця жінка вияснювала: «Я жінка, вдова убога, мені годиться працювати, а не до Церкви ходити».[249]

Наш відомий полеміст, Іван Вишенський (1550–1620), чернець Афонський, у своїх палких творах часто виступав проти двоєвір'я, яким пов'язані наші народні Свята та звичаї: Коляда, Щедрий Вечір, Волочільне, Юрія, поминки різні, Купала й ін..[250]

Проти двоєвір'я не раз виступав і наш славний проповідник Іоаникій Галятовський (у 1688) у різних своїх творах.

Проф. М. Грушевський твердить, що український народ сильніше християнізувався значно пізніше, вже в XVI–XVII віках, коли відбулася «масова християнізація й перебудова життя на основі Нової народньої Віри», коли відбувся великий культурний перелім.[251] Думаю, що Християнство просякло український народ значно раніш, але довго повної Християнізації досягали тільки окремі одиниці, як то бачимо й тепер, а двоевірство безперервно панувало, особливо поза містами, але все більше й більше поєднуючись з Новою Вірою. Духовенство не тільки в давнину, а взагалі ніколи не спиняло своєї боротьби з поганством, і зробило таки багато.[252]

4. Кволе ширення християнських Таїнств та обрядів

Окремі християнські правно-моральні приписи всенароднього значення, з причин зрозумілих, входили в народні поняття дуже поволі. Як твердить Київський Митрополит Іоан II (1077–1089) у своїх «Правилах», народ був переконаний, що Вінчання існує тільки для князів та бояр. Митрополита запитували: «Оже не биваєть на простих людях Благословеньє і Вінчаньє, но боляром токмо і князем вінчатися; простим же людем, яко і меньшиці поімають жени своя с плясаньєм, і гуденьєм, і плесканьєм».

Через двісті літ на те саме сильно скаржиться й Митрополит Максим (1283–1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві. Але старовина вперто трималася, і ще Стоглавий Московський Собор 1551-го року кидав анатему на стародавні поганські шлюбні обряди.[253]

Треба зазначити, що в перші віки Християнства по всій Европі довго не було якогось Чину побрання, і Чин Вінчання з'явився значно пізніше, — побрання робилося простою про те заявою.[254] Для простого ж народу в нас дуже довго тільки свій стародавній весільний обряд (Весілля) був правомочний для суиружжя, а церковне Вінчання було другорядною річчю.

А коли народ перейняв новий весільний обряд, то перецняв його власне від князів, а звідси й увійшли до весілля всі оті бояри, старости, й самі молоді стали зватися князем і княгинею. І вкінці й витворився наш весільний обряд ніби новий, але в ньому з дохристиянського часу позосталося все, як і було: і персні, і вінці, і пов'язання рук, і водження навколо Аналою, і пиття з одного келиха й т. ін. Але це прийняло іншу ідеологію.

Поплутання старого з новим добре видно в обряді, записаному на Переяславщині, коли молодих по «коморі» зараз же ведуть до Церкви на Виводини, а коли Церква далеко, то до криниці.[255]

Коли Вінчання стало необхідним для всіх, воно довго було для народу тільки формальністю, якої вимагав закон. Так зв. «Шлюб на віру», без церковного Вінчання, коли воно з якихось причин неможливе, відомий у нас увесь час від давнини аж до тепер.[256]

Релігійна необхідність Вінчання витворювалася серед нашого народу дуже поволі, і він уперто дивився й далі на весільні обряди, як на єдині правомочні для супружого співжиття. Проф. Хв. Вовк подає (Студії 22), що коли молоді^ повінчаються, але весільні обряди з якихось причин відкладаються, то вони не живуть разом, і молода живе вдома. Коли молодий помре по Вінчанні, але весільних обрядів не відбулося, то молода носить тільки своє дівоче прізвище. Так само молоду, що повінчалася, але вмерла до весільного сбряду, ховають, як дівчину.

Ось через це року 1774-го, з наказу цариці Катерини II, Св. Синод видав наказа, що «дійшло до відома її Імператорської Величності, ніби в Малоросії Шлюби беруть таким способом, що, після Вінчання в Церкві, молоді проте розлучаються, зостаючись багато років у своїх хатах окремо аж до часу виконання того, що в їхній мові і згідно з їхніми звичаями звуть Весіллям. А деякі з них після згаданого Таїнства розлучуються на все своє життя. Найсвятіший Синод наказує обов'язувати молодих підпискою, перше, ніж вони вийдуть з Церкви, не розлучатися під загрозою кари, призначеної за перелюбство, та щоб наказати всім тим, що повінчані й зостаються розлучені, конче забрати своїх жінок до своїх хат і жити з ними супружим життям».[257] Це розпорядження Синоду було підтверджене ще й року 1789-го.[258]

Слова «вінок», «вінчати», а може й «Вінчання», — це наші стародавні слова, і терміни грецькі їх не заступили. Старе прийняло нове значення і створили одне ціле.

5. Дороги для створення двоєвір'я

Двовір'я позостається сильним у багатьох народів аж до нашого часу, перетворившись на національні вірування та національні звичаї. Як сильно все це поєдналося в людині, добре показує В. Г. Короленко в своєму оповіданні «Сон Макара», М. Коцюбинський в «Тіні забутих предків», або Гнат Хоткевич у «Камінна душя» (гуцули).

Своє старе закорінилося так, що його нове грецьке не могло заступити; напр., ще до Християнства були в нас релігійні терміни: Бог, Господь, Молитва, молитися, Небо, Рай, пекло, гріх, жертва, храм, Свято, Святий і т. ін., і їх грецька релігійна термінологія не змогла заступити: в старий термін вливалося нове розуміння, але сам термін позоставався, див. ст. 85–86.

Нові Християнські Храми стали будувати на тих самих місцях, де були перше капища (жертівники), де стояли перше ідоли або й поганські храми. Так, князь Володимир на тому місці, де стояв у Києві Перун, поставив Церкву на честь Святого, якого ім'я він отримав при Хрещенні — Св. Василія (ПСРЛ І. 51).

Християнські Свята поставляні були на час Свят дохристиянських, і це було г ичиною легкого їх сприйняття, але стало й причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніш молився, у ті самі дні, як і давніше, а тому й надалі полишалося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер, джерел, криничок, пагірків, гір і т. ін., на що скаржиться ввесь час Духовенство, як то ми часто бачили вище.

Старі боги, підо впливом Церкви, потроху виводилися, але не зовсім, бо ставали бісами й дияволами, цебто всетаки вищими надлюдськими силами, яким людина була змушена годити, щоб вони не мстили їй. Що перше було вірою, з бігом часу переходило в суєвір'я, яке пильнувало жити й далі в оновленій формі. Мало того, якості старих богів почали помалу переносити на християнських Святих, і з цього погляду цікаві народні вірування про Св. Пророка Іллю, Св. Власія, й особливо Св. Юрія, як це ми бачили в попередньому IX розділі, ст. 305.

6. Нові функції християнських Святих і поєднаних старих Свят та обрядів з новими

Християнські Святі поволі набувають собі зовсім нові функції. Так, наприклад, Іван Хреститель, що в пустині годувався диким медом та акридами, з бігом часу став покровителем бджіл, див. у Требнику «Чин благословенія пчел». Значно пізніш покровителем бджільництва стали Свв. Зосима й Саватій Соловецькі. Багато інших Святих набули собі особливої сили, напр., Св. Варвара рятує людей від наглої смерти, Св. Миколай рятує потопаючих на водах, Св. Великомученик Вонифатій зціляє від запою, Св. Пантелеймон взагалі цілитель, і т. ін.

Ще за дохристиянського часу в нас святкували П'ятницю, і нічого в цей день не робили ані на полі, ані вдома. За Християнства почитання п'ятниці значно збільшилося як дня Христової муки й смерті, і злилося з Св. Параскевою, пам'ять якої святкується 28 жовтня, і вже постала Параскева-П'ятниця.

Вдавнину було дуже поширене в нас оповідання про 12 п'ятниць, цебто про п'ятниці перед великими роковими Святами, що мали особливе значення, і почиталися постом, щоб збулося бажане. Виписана Молитва до 12 П'ятниць носилася при собі, як талісман. Стоглавий Московський Собор 1551-го року й Духовний Регламент 1721 року за Петра І (ч. 2 пункти 4 і 5) суворо забороняли святкувати таку п'ятницю. Грамота Костянтинопільського патріярха Єремії II 1589-го року до Львівського Церковного Братства суворо наказує не святкувати п'ятниці однаково з неділею.[259]

Проф. Є. Голубинський твердить, що «в Україні в простого народу ще в кінці XVI в. недільним Святом була п'ятниця, а не неділя».[260]

Було в нас і шанування понеділка, так що встановився й піст у понеділок, який тримався аж до останнього часу. Коли року 1677-го в Україні появилися турки, Архиєпископ Лазар Баранович зарядив піст тричі на тиждень, у тому й по понеділках,[261]і цим церковно визнав конечність посту по понеділках.

З часом у нас уособнили Неділю, й представляли її на взір окремої особи, проти чого не раз виступають давні Слова.[262]

Стародавні похоронні обряди позосталися в нас і за християнського часу, набравши тільки трохи й нового. Могилу стали запечатувати чотирма Хрестами по кутах, які роблять заступом. Поминки по померлих стали робити на 3, 9 і 40 день, а також у півріччя і в роковини. На Проводи (понеділок чи вівторок Фоминого тижня) всі йдуть на кладовище, і над могилами гостюють на честь небіжчиків, говорячи їм: «Христос воскрес!» До Церкви приносять Коливо на Похорон і на Парастас.

Згадаймо йще, що в нас до труни часто кладуть мідні гроші, — щоб заплатити на тому світі за перевіз через річку до Раю. Бабі сповитусі кладуть до труни пучок різок, щоб відганялася від тих діток, яких вона не врятувала, коли бабувала.

На день храмового Празника варять мед і врочисто гостюють. Ще за глибокої давнини, коли довго не бувало дощу, просили богів пролити його, і це позосталося й за Християнства: ідуть на поле з Хоругвами, і там Священик править відповідного Молебня й читає Молитви на бездождіє. На Преполовеніє («Переплавна» середа) звичайно йдуть на поля, де так само Священик править Молебня, щоб у літі було досить дощу. Ходити «з Процесіями» над джерельця позосталося й до нашого часу.

Християнські звичаї й обряди часом міцно поєдналися з старими віруваннями в нове синкретичне ціле: Страсна свічка хоронить від грому; щоб надати розуму й смілості дитині, їй трохи підпалюють Йорданською свічкою волосся. Взагалі свічка стала великою допоміжною силою, і, напр., громнична (стрітенська) подає «здравіє душ і тілес», і в Требнику є «Чин благословенія свіщ на Стрітеніє Господнє».

Коли вмирає людина, конче мусить горіти свічка в руках її, і то свічка громнична. У ритуальних обрядах свічка грала важливу ролю ще до Християнства; вогонь був символом і плідности, тому свічок уживається на Весіллі. Похоронна свічка має темно-зелений кольор. Умираючому в нас дають свічку в руки, щоб освічував собі дорогу на той світ. Давнє «Слово Іоана Златоуста, како поганій кланялися ідолом» виступає проти паління свічок біля джерел.

Так само й кадіння набрало великої очищальної сили: що обкаджується, звідти втікає все нечисте, чому постала й приказка: «Боїться, як чорт ладану». На Свят Вечір, у ніч під Різдво, господар сам обкаджує все своє обійстя й усю худобу. В церковному ритуалі обкаджуються всі речі, дім, колодязь, поля, домові забудовання, стадо й т. ін. Великодня посвячена сіль сильно допомагає домовій скотині, тому її підмішують до їжі їй. Кістки від великоднього освяченого м'яса допомагають на біль зубів та на пухлину.

7. Сила Хреста

Хресне Знамення, як охоронна сила, набуло в народньому житті великого і, часом, дивного застосування. Воно широко ввійшло до старих обрядів і вірувань; так, треба конче хреститися, коли! гримить, а особливо вперше. Побачивши вперше місяця новика, треба перехреститися, щоб щастило цілий місяць. При запалюванні світла ввечері треба конче перехреститися, бо до хати входить бог вогню. Пивши воду, перехрестись, а то нечисть влізе тобі до нутра з водою. Коли починається цілий буханець, то перше, ніж його різати, треба його тричі перехрестити зо споду ножем, а тоді вже різати, Лізучи в воду, перехрестись, а то водяник утопить тебе. Так само перехрестися, входячи в ліс, щоб полісун не причепився й не збив тебе з дороги. Падає вночі зоря з Неба, перехрестися, бо то людина померла. Коли позіхаєш, перехрестися, щоб ротом не влізла в тебе нечиста сила; перехрестися також, коли чхаєш, щоб на здоров'я було, бо чхання може бути й до пристріту. Робиш заговора — перехрестися на початку й кінці його, й т. ін., — силу Хреста народ уживає при кожній потребі в житті.

Нечиста сила особливо розгулює вночі й любить знущатися над заснулим, а тому, клавшися спати, обхрещують всі вікна, двері й усі кути, і проказують: «Хрест у головах, хрест у ногах, на хресп лягаю й хрестом укриваюся». А до цього додаються й різні Молитви про охорону родини та худоби, напр.: «Поможи, Боже, цю ніч без усякої слабости переночувати, і завтрашньої днинки діждати, та в щасті, в спокої, веселим і здоровим, ЇЇ в мирі переднювати. Нехай людська й наша худібка буде здорова».[263] Дітей на сон хрестить мати.

Звичайно хрестяться перед і по всякій праці, перед і по їді, але за їдою весільною не хрестяться, «Весілля не Похорон» (але це не скрізь).

Про силу Хреста в Початковому Літопису під 1068-м роком читаємо: «Велика сила Хреста: Хрестом перемагаються сили бісовські, Хрестом Господь помагає князям у боях, захищені Хрестом вірнії люди перемагають супротивних супостатів. Хрестом скоро рятуються в напасті, хто з Вірою його призиває. Нічого біси не бояться, крім Хреста. Коли від бісів находить Мана, треба перехрестити лице Хрестом, і вони проганяються».

Значення Хреста в людському житті глибоко висловлене в оцій церковній Стихирі: «Крест — хранитель всій вселенній, Крест — красота церковная, Крест — царем держава (сила), Крест — вірним: утвержденіє, Крест — Анголам слава і демонам язва». Це останнє: Хрест — демонам язва, глибоко ввійшло в наше народне життя. В Требнику містяться Чини: Чин Благословенія і Освященія новосооруженного Креста», і «Благословеніє Креста к ношенію на персах», а в них навчається: «Крест — от всіх діавольских козней ізбава, прогнаніє і отраженіє всіх козней, навітов же і прилогов діавольских». Хрест має силу «к прогнанію і разоренію всякія діавольскія козні». Тому в нас така поширена приповідка: «Боїться, як чорт Хреста».

Схід позостався в повній пошані, як і за дохристиянського часу: завжди моляться, обернувшись лицем на Схід; Храми ставлять Вівтарем на Схід; мерця ховають так, щоб дивився на Схід; помазання Єлеєм нового дому починається зо східньої стіни, і т. ін. Коли якась треба виконується на дворі, напр., Чин Благословення нового колодязя, всі стають обличчям на Схід. Див. у Покажчику Схід.

8. Побільшена пошана Святині

Ознак двоєвір'я серед українського народу, як і серед інших слов'янських і неслов'янських народів, надзвичайно багато, — я їх вище вже подавав у всій цій праці. Серед народу російського ознак цих значно більше, як серед нашого; дослідники знаходять у віруваннях московитів навіть у XVII віці дуже багато живого поганства.[264]

Наприклад, у Московії ще в XVI–XVII віках сильно була поширена віра тільки в свої Ікони; парафіяни приносили й ставили в Церкві свої Ікони, і молилися тільки їм.[265]

Про це саме пише й І. Ф. Наживин: Московські селяни «одобряли больше старинныя, черныя, домашнія, й даже на далекій погост в Церковь носили они из дому этих своих собственных богов й им там й молились. Другіе же пред такими богами й шапок не снимали: то боги не наши й не приходскіе, — пренебрежительно говорили они, — а не то Микулины, не то Яфимовы».[266]

Додамо тут, що назва Ікон «богами» дуже поширена по всьому Сходові, почасти і серед українців. І, справді, до своїх Ікон сильно звикають, особливо до тих, що переходять по наслідству від дідів-праді-дів, і вони стають домовою Святинею. Але це не обоження, а тільки пошана.

Ілля Киріяк у своїй повісті «Сини землі» про Ікони пише таке: «Образами Святих Угодників стіни Церкви (в Канаді, наслідуючи Галичину) вкриті були. Кожнісінька родина в Громаді мала там свого Святого, як защитника від лежі довгої й від смерті наглої та несподіваної».[267]

В Росії сильно був поширений і тепер ще не вивівся звичай давати й брати Молитву в шапку, коли Священик не може прибути до хати. Той же І. Наживин розповідає, як «Батюшка смиловался, й Молитву в шапку наговорил» для хворої жінки, за чим здалека прийшов її чоловік. Вернувшися додому, де лежала хвора, чоловік цей «снова истово помолился на закоптѣлыя доски Богов й, подойдя мягкими, скорыми шагами к больной, опрокинул над ней рваную шапку свою, й как бы вытряс на нее (хвору) из шапки ту Молитву, которую наговорил туда Поп».[268]

Деякі дослідники з цього власне звичаю виводять спосіб приймати єпископське Благословення в зложені жменею руки, приймати його конче окремо, особисто для себе, а не задовольнитися Благословленням загальним. Сюди належить і загальна віра» що перше Благословення Єпископа, зараз по його Висвяченні, особливо благодійне, тому треба конче його взяти, і Єпископ мусить його давати, хоч би це продовжувалося й п'ять годин підряд…

Серед російського народу склалося дуже багато поговірок про двоєвір'я, як про лицемір'я, що переходило й до України. Так, письменник Г. Данилевський подає такі приказки: Всяк крестится, да не всяк молится. Иной две Обедни слушает, да й по две души кушает. Спереди блажен муж, а сзади — вскую шаташася язьщы. Читают: да будет Воля Твоя, а думают: кабы то моя! Смирны духом, та горды брюхом.[269]

Таких приповідок про двоєвір'я повно й серед нашого народу. Так, у збірнику В. Плавюка знаходимо: Як прийде біда, не поможе й свячена вода 18. Має Бога на язиці, а дідька в зубах 22. І Богові свічка, й чортові огарок 22. Богом свідчиться, а чорта за хвіст держиться 95. І з Попом добра мова, але й з чортом можна прийти до слова 135. Святим ноги цілує, а людей мордує 144. Бога молить, а хлопа неволить 205. В середу постила, а кобилу вкрала 297, і т. ін. Звичайно, це свідчить' тільки про двоєвір'я й фарисейство окремих осіб, а не всього народу і не Церкви.

Стародавні вірування, оповідання й перекази помішалися з Християнством, і склали т. зв. апокрифи. У нас апокрифічна література дуже багата, а ще багатіша ця література народня не писана, пор. видання Ів. Франка та Вол. Гнатюка, і ін. Власне в апокрифах за християнського часу продовжувались дохристиянські вірування, що бачимо на кожному кроці, пор. хоча б подвійних Святих: Іллю, Юрія, Власія канонічних і неканонічних.

9. Церковний Требник

До виведення з нашого народу стародавніх вірувань і до заступлення їх віруваннями християнськими сильно спричинився церковний Требник. Треба сказати, що в нашому Требнику е окрема показна частина його, що міцно зв'язана з господарським життям вірних, — це Чини й Молитви на найрізніші випадки господарського й хліборобського життя, про які ми докладно розповідали на своїх місцях вище: поле, пашниця, худоба, стайня, клуня, город з зіллями, новий дім, новий колодязь, бджоли, моровиця, посуха, непогода й т. ін.

Церква чуйно прислухалась до стародавніх народніх вірувань, і зв'язала їх з Церквою та з християнскою Молитвою. І хоч з цього часом і виходило двоєвір'я, але все таки народ рвав зо своїми волхвами й різного роду відунами й горнувся до Церкви, — що дала йому найсильнішу зброю на всяку нечисту силу — Хреста. Требник Київського Митрополита Петра Могили 1646-го року, що сильно наблизився до потреб народу та до його стародавніх вірувань, відіграв у цьому велику ролю й поглибив Християнізацію нашого народу.

Взагалі ж про Требника треба сказати, що це найстаріша Церковна Книга, — в ньому багато стародавніх східнїх Молитов, які сильно відбили перші вірування семітського й юдейського світу, ті вірування, що розходилися по всьому християнському світі. Було багато виправлень Требника, але глибокої старовини в ньому не займали: вона була народня і з народом і позосталася.

10. Ще про кволу Християнізацію півночі

В історії двоєвір'я багато впливав стан Християнізації тієї чи іншої країни. По тих країнах, де Християнство защіплювалося пізно, там постало сильне двоєвір'я. Розповім тут ще про малу й мляву Християнізацію в Росії, що дало підставу для зросту сильнішого двоєвір'я та закохання. в самі обряди.

Християнство на Сході перше появилося в Україні, у Києві, а вже звідси воно дуже й дуже помалу сунуло на північ, у Московію. На півночі було багато різних не слов'янських племен, яких слов'яни ступнево освоювали, але вони міцно стояли при своїй поганській вірі, і Християнства вперто не приймали. Це впливало і на вірування слов'янських племен.

Ростовська земля, скажемо, де пізніше працював Митрополит Арсеній Мацієвич, аж надто багато мала чужого населення Мері, яке з слов'янами ще не злилося остаточно.[270] Ясно, що християнізація йшла тут дуже поволі і глибоко не, сягала.

А що було найтяжче, це те, що стан самого російського Духовенства був аж надто низький, мало придатний до тяжкої місіонерської праці та до виведення двоєвір'я.

На Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвитку. Шкіл було зовсім мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, а то й бувало, що вважали ЇЇ за дияволів плід.

Відомий Архиєпископ Новгородський Генадій Гонозов (1484–1505) так скаржився на темноту Духовенства в Москві за свій час: «От — пише він — приведуть мені мужика на Висвяту: я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє. Я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його прожену, а на мене за це скаржаться: «Земля — кажуть — така, не можемо дістати людини, щоб грамоти знала»…

І б'ють мені чолом: «Пожалій, господине, звели навчати». Я накажу йому проказувати Ектенії, а він і до слова пристати не зугарний… Ти йому одне, а він тобі друге… Накажу вчити його азбуки, а він посидить трохи, та й тікає геть»…[271]

Письменники, розповідаючи про освіту на Русі в XVI і XVII віках, часто твердять, що на 1000 москвинів насилу один умів читати й писати.[272] Це насліддя сильно вдарило і початок XVIII століття.

Російський письменник І. Наживин так свідчить про грамотність старої Московії взагалі: «Не тільки багато бояр, але часом і великі князі не вміли писати. А коли треба було їм підписатися, то ставили свою печатку. А інші, намазавши руку чорнилом, робили відбиток долоні на папері: «Руку приложив»![273]

Як свідчать чужинці, Християнізація народу скрізь у Росії була дуже мала, — простий народ і Молитов не знав, навіть «Отче наш». На запит про Молитви звичайно відповідають: «Це знають тільки пани»![274]

Чужинці, що побували в Росії, одноголосне твердять, що там за XVI–XVII віки не було живої устної проповіді, — звичайно Священик чи Диякон читав з книжки науку Св. Отців. Навіть Патріярх Никон не давав живої проповіді, а тільки читав з книжки сам, або читав за нього Диякон.[275]

А це все спинювало глибшу Християнізацію народу. Сама Віра замінялася обрядністю, і ця обрядність панувала.

Чужинці свідчать: «Грубість характеру, п'янство та темнота — оце характерні риси московського Духовенства XVI і XVII віків».

Про аж надто велике п'янство свідчать багато хто з подорожніх, напр. Олеарій, учений подорожній (1671 р.), що був у Росії в роках 1633–1636, про це пише, що в великі Свята над вечір завжди можна було бачити в Москві п'яних Священиків, що валялися в болоті. Коли їх будили, вони казали: «Сьогодні Свято, тому я п'яний!»…[276]

Той же Олеарій свідчить, що в Московії насилу десятий монах знає «Отче наш».[277] Звичайно, це помітно перебільшене, але загально було мало освіченого монашества.

Отаких і подібних прикладів можна було б подавати довгими десятками, і всі вони однозгідно свідчать: темна була Московія!

Видатний письменник Д. С. Мережковський пише: «Цар Петро І скасував Патріяршество, і, за прикладом протестанських князів, оголосив самого себе Верховним Єпископом, цебто Патріярхом Російської Церкви. Коли він вернувся а подорожі по чужих краях, він зараз же став диспутувати зо своїм Духовенством, і переконався, що в справах Віри воно мало що розуміє. І він став закладати для них школи, щоб вони добре навчались, бо до цього вони насилу вміли читати».[278]

Історики часто підкреслюють пізню й мляву Християнізацію півночі Руси. В'ятичі не були християнами ще на початку XII віку.[279] Е. Аничков твердить, що «в Київській області уже в XII віці панувало Християнство, а північне-східня Русь була тоді в поганстві… Християнізація села — це справа не XI і XII віків, а XV і XVI, а навіть XVII віку».[280]

Християнські Таїнства, особливо Вінчання, приймалися народом дуже поволі. Історик свідчить, що «з Правил Митрополита грека Івана II бачимо, що століття по Схрещенні Руси прості люди (не князі і не бояри) звичайно заводили сім'ї по-старому поганському звичаю — без церковного Вінчання, і Церква визнавала ці родини позашлюбними, незаконними».[281]

Поєдинки, як Боже вирішення справи, існували й далі.[282]

Літопис Іпатіїв подає: «Ви словом зветеся християни, а живете попоганському. І хіба ж не попоганському живемо, коли віруємо в стрічу? Бо коли хто стріне ченця, чи монаха, чи свиню, то вертається. Це за диявольською наукою, щоб таке чинити. А інші вірують у чхання, що воно на здоров'я голові… Диявол приваблює нас трубами, скоморохами та гуслями, і русаліями».[283]

Усе це ясно свідчить, що Християнізація Московщини ішла поволі, і не охоплювала глибоко народу. Росло двоєвір'я, велику вагу грала зовнішня обрядовість.

І все це треба брати на увагу в історії духовости народу.

11. Народне двоєвір'я в творах наших письменників

Двоєвір'я повно в творах наших письменників, І то найрізнішого. У наших класиків цього надзвичайно багато. Я подам тут тільки дещо, бо належні приклади подаю в усій цій праці.

У «Байді» П. Куліша читаємо: Дідусь Костир і за козакування свого вславився одвертанням погоні, а тепер, ставши ченцем, ще приправить чернечими Молитвами, то певно вже наздогінцям засліпить (IV. І31).

П. Мирний: Батько напалив на сволоці Хреста, як із Страсті вернулися. Устругали того Хреста, дали випити (т. II. 503).

Нечуй-Левицький: На пасіці серед Хреста було видно Обрала Зосими й Саватія (Львів, видання І. 166). «Причепа»: Позіхав, хрестячи рота за кожним разом 23. Лемішка мимо воді забубонів Молитву «Світе Тихий», котру читають прості люди, як уперве побачать або місяця молодика, або як блисне у вечері 203. «Кайдашева сім'я»: Кайдашиха на ніч хрестила ножем вікна й двері 179.

Ольга Кобилянська, «Земля» 1901 р.: Треба завжди пильнувати, щоб «не вмерти без свічки, не висповідавшись передом 287.