Дохристиянські вірування українського народу

1. Зложення мітології

У розвої первісних вірувань звичайно було так, окремі явища природи уосібнювалися, і з бігом віків перетворювалися в окремих самостійних богів. У деяких народів, напр. у греків чи римлян, ця антропоморфізація (очоловічення) окремих явищ природи й життя з бігом часу дробилася все більше та далі, чому через це постало багато окремих богів. Про богів з часом народжувалося все більше різних оповідань, мітів (по стародавньому — кощун), що в кінці склалися в певну систему, мітологію. Кожен бог-божок мав свій окреслений родовід, чому вони спочатку не плуталися один з одним.

Звичайно, щоб говорити про українську дохристиянську мітологію, ми не маємо ще потрібного матеріялу, а той, що є, ще не опрацьований належно, — можемо говорити про мітологію всеслов'янську, і вже на її тлі виділювати й українську. Питання своєї мітології розроблені в нас мало, а цілих систем і зовсім нема, хоч матеріялу зібрано вже досить.

Як ішов розвій Київського Олімпу, знаємо мало. Треба думати, що він починався від єдиного бога Неба й Світла, і йшов до окремих богів природи, цебто окремі авища природи потроху уосібнювалися й перетворювалися в окремих богів, — так постали, певне, боги: Перун, Даждьбог, Хоре, Велес і ін., а початковим богом був у нас може Сварог.

Слов'янська мітологія мало розвинена, і не відлилася в таку стройну систему, як, скажемо, мітологія грецька чи римська. Генеалогії, родоводу слов'янських богів, — не знаємо, — боги сильно плутаються між собою. Кидається в вічі, що в нас мало богинь, а Лада та Мокбша неясні.

У слов'ян балтійських, навпаки, мітологія була розвинена значно сильніше, як у інших. Слов'яни, а з ними й ми, були многобожниками; розуміння Одного Бога хоч і було в окремих одиниць, але маси того не знали.

Правда, у Початковому Літопису під 1114 р. (Іпат. ст. 200) знаходимо спробу дати на основі грецького Хронографа початкову генеалогію богів: «Прозваша й (його) Сварогом. І посем царствова син єго, іменем Солнце, єго же наричють Дажьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог», але вона сильно поплутана.

Кидається в вічі, що наші божества часом дуже неясні, — їхній антропоморфізм мало розвинений. Установлювати якусь хронологію чи доби в такій мітології немає ще можности, і всяка наукова система її буде штучною, яка тільки здалека нагадуватиме правдиву стародавню.

Слов'янська мітологія досить убога, але все таки слов'яни дійшли до уосібнення деяких своїх божків, і мали для них окремі назви. Персоніфікація наших божків помітно мала, — це головно природні сили та метеорологічні явища.

Наші боги були: 1. Уосібнення сил природи, 2. Покровителі господарства, і 3. Покровителі і охоронці людського життя. Головніших богів було небагато, але богів другорядних усе ж таки було помітне число, тільки вони мали збірну назву: домовики, лісовики, польовики й т. ін. Для багатьох цих божків наші предки так і не склали назви, бо не глибоко персоніфікували їх.

Не було й остаточного певного родинного зв'язку поміж богами, так що боги наші не складали ясної родини, і майже про всіх їх ми не можемо певно сказати, чиї вони сини, чиї діти, й як вони доводяться один одному.

На початку всі боги жили на землі, у сусідстві людини, і допомагали їй або шкодили. Але земне життя було тяжке й убоге, для богів невигідне, а тому пізніше, у міру розвитку мітології, головніших богів переселено на Небо, що над нами, звідки їм легко оглядати і вони бачать увесь свій світ. Але й перенісши богів на Небо, люди мислили їх таки по-земному, у людському вигляді, — до поняття духових божеств наші предки ніколи не дійшли.

2. Релігійна термінологія

Цікаво тут підкреслити, що головні релігійні терміни в нас були ще задовго до Християнства, і нова Грецька Віра не змогла їх вигнати з всенароднього вжитку й замінити новими грецькими. Робилося звичайно так, що старі наші релігійні терміни набирали собі нового християнського значення, але формою позосталися незмінними, — грецькі терміни приходили тільки тоді, коли в нас не було й відповідного поняття, напр.: Ангол, Ікона, Літургія, просфора, Апостол і т. ін.

Таким чином найважніше релігійне слово бог формою позосталося в нас незмінним, і не було заступлене новим грецьким teos. Слово бог було в нашій мові з дуже давнього часу, а дісталося до нас десь із південного Сходу, із персько-іранського

світу, пор. санскритське bhago, зендське bagha, перське bagha — багач, багатство, добро, податель добра. Наші слова: багач, багатий, багатир, багатство (давніші: богач, богатий, богатир, богатство), збожжя — збіжжя й т ін. одного спільного пня зо словом бог.

Взагалі слово «бог» сильно розгалужене в нас, а це вказівка, що воно старе й дуже поширене з глибокої давнини. Слово «збіжжя» (збожжя, корінь «бог») — це те, що подають боги; позбавитися заступництва богів — «зубожіти».[50] А «небога» це та, від кого відступається опіка Божа, сирота, безпомічна; звідси й «небіжчик» людина без земного опікуна бога.

З дуже давнього часу в нашій мові склалося багато виразів зо словом бог, які дійшли й до нашого часу: бозна — бог знає, помагайбі — помагай Боже, спасибі — спаси Боже, Бог вість, боронь Боже й т. ін. Цікаво, що в нас слово бог де-не-де змінилося на біг, а це вказує на його глибоку давність та засвоєність, бо, скажемо, Господь не змінилося в нас ніде на Госпідь.

Головна основа нашої християнської релігійної термінології позосталася дуже давня, часто дохристиянська, напр.: Молитва, молитися, гріх, грішити, грішник, жертва, жертвувати (пор. жерти), жертівник, Сповідь, сповідатися, говіння, говіти, Причастя, причащатися, проповідь, Храм, Вечірня, Утреня, Рай, пекло (грецьке ад), святкувати, Свято, Небо, небесний, душа, вінчатися, Похорон, — і десятки інших релігійних термінів.

У наших народніх приповідках часом полишилися відгуки про колишніх богів, напр.: По що чужого бога взивати, коли свій біля хати. Може й ці приповідки теж старі: Нам Бога не вчити, як хліб родити, або: Пошли, Боже з Неба усього, що нам треба.

3. Стародавні назви богів

Для більшости назов богів були в нас свої імена, але старші й головніші боги мають назви стародавні, тепер для нас не завжди ясні, напр. Сварог, Хоре і ін. А що божі назви добре ввійшли в людську свідомість, на це вказує нам те, що в нас не мало топографічних імен мають своє походження від назви старих богів, напр. Турів, і такі інші, див. далі.

Для етимологічного вияснення значення божих імен виставлено багато найрізніших теорій, — майже кожен учений давав свої пояснення, та задовільних і сталих пояснень іще й досі нема. Це могло б указувати на глибоку старовину цих назов, таку, яку маємо в назвах наших річок, напр. Дніпро, Дністро й ін. а це вказувало б також і на глибоку старовину постання в нас цих богів. Кидається ще в вічі, що в наших народніх піснях зовсім нема згадок про дохристиянських богів, — підо впливом Церкви імена ці в піснях протягом віків зовсім таки позникали, бо були в явній разячій суперечності з новою дійсністю.

4. Володимирові боги

У всій розлогій старій Руській Державі за історичного часу головні боги були однакові як у Києві, так і по всіх більших інших містах: у Ростові, Новгороді, Володимирі й ін. Боги ці ввійшли і в правнодержавне життя, і, напр., у разі потреби в Києві присягали Перунові. Так само в разі умов з іншими державами, напр. з греками, кияни присягали своєму Перунові в присутності грецьких християн.

Проф. Е. Аничков у своїй цінній праці 1914 р.: «Язичество й древняя Русь» твердить, ніби в давній Україні-Русі було три релігії: 1. Князь і дружина головним своїм богом мали Перуна, 2. Купці міщани признавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога», цебто бога маєтку, і 3. Простий народ цих богів не визнавав, але мав своїх божків. Коли Київський князь підбивав собі якого іншого народа, — то боги підбитого народу ставали в підлегле становище до головного бога князя.

«Володимирові боги», на думку Е. Аничкова, мали ціль політичного об'єднання племен Русі. Це були виключно княжо-дружинні військові боги, а на чолі їх стояв божок Перун. Перше Перун не був богом повселюдним, але, ставши самовладцем, кн. Володимир вивів своїх богів з укриття, і поставив їх у Києві на холмі, «вні Двора Теремного». На чолі цих богів був Перун, як головний Володимирів бог, і його він оточив іншими, богами підбитих народів: як князь стоїть на чолі всіх племен, так і його бог має бути головним богом для всіх підвладних племен.

Опираючись на тому, що вже В. Ягіч твердив, що бог південний не конче почитався на півночі, і, навпаки, Аничков рішуче твердить, що «Володимирові боги не тільки не боги всього слов'янства, але навіть і не всіх північносхідніх слов'янських племен» (ст. 345). Якубудь зв'язь цих богів з богами германськими чи грекоіталійськими Аничков відкидає (ст. 344).[51] Усі Володимирові боги, як тільки він прийняв Християнство, з часом позникали цілком (ст. 268, 269).

З цими теоретичними припущеннями Е. Аничкова трудно погодитися вже хоча б тому, що, скажемо, слово Перун — перун було поширене в низах, і ще й сьогодні воно загально відоме по всій Західній Україні, де визначає грім та блискавку. Суспільні класи України могли мати якогось бога за більшого свого покровителя, але в загальному Релігія була одна для корінного українського народу, — фактів проти цього з давнини не знаємо. Взагалі теорія Аничкова помітно суб'єктивна і місцями явно натягнена, чому й сам автор на ст. 269 признається: «Весьма возможно, что я преувеличиваю».

Для вияснення української мітології дуже важливе «Слово о полку Ігореві» 1178-го року. У ньому згадуються чотири головні боги: Дажьбог, Хоре, Волос і Стрибог, а також кілька малих божків: Див, Обида, Желя й ін. Перун, як бачимо, не згадується зовсім, а мав би бути згаданий, за теорією Аничкова, як головний княжо-дружинний військовий бог. А головне в «Слові» — спокійний дохристиянський фон і тон, помішаний з християнським, свідчить про ще не заснулу міцну поганську ідеологію.

5. Дуалізм у дохристиянському віруванні

Уже первісна людина добре бачила боротьбу Добра й Зла в світі, сприймала її до свого світогляду й достосовувалася до неї в своєму житті. Людина бачила в житті і в довкільній природі зміну дня ніччю, літа зимою, тепла холодом, світла темрявою, а звідси виникала й думка взагалі про боротьбу Зла з Добром; пізніше постали оповідання про боротьбу Св. Іллі зо зміями й дияволами, Юрія з драч конами й т. ін.

Густинський Літопис XVII в. пише: «Два суть бози: Єдин Небесний, другий во аді» (ПСРЛ 11. 273). Старші наші вчені знаходили дуалізм у нашій мітології, але новіша наука його відкидає.[52] Так, якогось спеціяльного бога Зла в нас удавнину не було, але були небезпечні людині менші злі сили. Перетворення цих сил на бісів чи дияволів сталося вже за християнського часу, але головний поміж ними чорт був іще задовго до Християнства, а саме воно принесло до готового тільки нові гебрейсько-грецькі назви: диявол, демон, сатана. Дуалістична наука заносилася до нас дуже рано, ще за часу, коли ми жили при Дунаї разом з тими слов'янами, що пізніше подалися на південний захід. Візантія висилала сюди всяких єретиків, — маніхеїв, павлікіян і т. ін., які й сіяли скрізь свій філософський дуалізм. Маніхейська наука про дуалізм відродилася в болгарському богомильстві.

Вплив болгарського богомйльства на нас розпочався дуже рано, і далі йшов без перерви. Уже походи князя Святослава (972) заразили його військо богомильським дуалізмом, а купці підтримували його завжди. Богомйли (богумили) навчали, що ввесь цей світ, усе видиме й матеріяльне — землю, рослини, звірів, птахів, каміння, людей, — усе це створив Сатанаїл, і тому світ і грішний, тому і гине в гріхах. Це від Сатанаїла пішло в світі все зле та темне. Бог створив тільки світ духовий і Рай, створив душу. І в світі точиться вічна боротьба Добра зо Злом, Бога й сатани, у світі вічний дуалізм.

Оповідання про створення Сатанаїла попало навіть до нашого Початкового Літопису (986 рік, Іпат. Літ. ст. 58–59), який подає, що той був створений четвертого дня творення світу: «Видів же первий от Ангел, старійшина Чину ангельську, помисли в собі, рек: Сниду на землю, і приіму землю, і поставлю престол свой на облаціх сіверських, і буду подобен Богу. І ту абьє сверже й (його) с Небеси, а по нем спадоша, іже биша под ним Чин десятий. Бі же ім'я противнику Сатанаїл, в неже (на його місце) місто постави старійшину Михаїла. Сотона же, грішив помисли своєго і отпад Слави первия, наречеся противник Богу».

У Літопису ж волхв розповідає про дуалістичне створення людини таке передання (під 1071 р., Іпат. Літ. ст. 124): «Мився Бог в мовьници (лазні) і, воспотився, отерься віхтем, і сверже с Небеси на землю. І распреся (посварився) Сотона с Богом, кому в нем створити человіка. І створи дьявол че-ловіка, а Бог душю в онь (в нього) вложи, тим же, аще умреть человік, в землю ідеть, а душа к Богу».

Дуже давня і українська легенда апокриф про дуалістичне створення людини. Ось вона: Бог належно виліпив людину з глини, та й поставив сушитися, але наказав собаці стерегти її. Собака довго стеріг, а вкінці заснув. Диявол підгледів, і коли побачив, що собака заснув, то підійшов до людини, розірвав у неї груди й наплював туди. Запримітивши таке, Бог удихнув у людину душу живу. Але все ж таки в людину було заложено Боже й дияволове, і людина ще «й тепер, кашлявши, харкає.[53]

У творах Панаса Мирного подається багато первісних вірувань, у тому й дуалістичні. Напр.: «Як побачить Бог, що сатана вмішається в його Святе діло, почне світом каламутити, то й шле Святого Ілію на вогненній колесниці вбити сатану. Ото як Ілля котить, то грім гремить, а як стрельне вогняною стрілою, то блискавка заблисне».[54]

Про сотворення людини за апокрифами богумилів див. у М. Возняка «Історія укр. літератури» т. І ст. 109.

Кидається в вічі, що серед Вищих Сил у нас вдавнину було сотворено багато персоніфікованих шкідливих осіб, як Біда, Голод, Мара, Мороз, Посуха й т. ін. Вони скрізь підстерігали людину й шкодили їй.

6. Згадки про божків по давніх пам'ятках

Деякі давні пам'ятки, а їх немало, згадують різних наших стародавніх богів. Так, у договорі кн. Олега з греками 907-го року згаданий Перун і Велес; у договорі 944 р. Ігоря з греками згаданий Перун, а в договорі з ними ж кн. Святослава 971 р. знову Перун і Волос. Під 980 р. Початковий Літопис розповідає, що князь Київський Володимир, почавши княжити, поставив у Києві на холмі поза своєю палатою ідоли богів: «Перуна і Хбрса, Даждьбога і Стрйбога, і Симарегла, і Мбкошь», — це вже Київський Олімп.

В «Слові о полку Ігоревім», пам'ятці певне 1187 року, згадані боги: Стрибог, Даждьбог, Велес, Хоре, Див, Обида, Желя, Троян. В апокрифі XII віку «Хожденіє Богородиці по мукам» читаємо, що люди «человіческіє імена Трояна, Хбрса, Велеса, Перуна на боги обратиша» (видання Срезневського в «Изв. Акад. Н.» т. 10).

У «Слові нікоєго Христолюбця» XI віку найповніше подано списка слов'янського Олімпу: «Вірують в Перуна, і в Хбрса, і в Мокошь, і в Сима, і в Регла, і в Вили, їх же числом тридевять сестриниць глаголять (кажуть) невігласи, і мнять богинями…, і огневі моляться, зовуще єго Сварожичем… і Вилам, і Мокоші, і Симу, і Реглу, і Перуну, і Рбду, і Рожаниці, і всім тим, іже суть тим подобні».[55]

Пам'ятка десь чи не XII віку, але відома «нам у спискові XVI віку: «Слово і откровеніє Св. Апостол» твердить, що люди звуть «боги многи: Перуна і Хорса, Дія і Трояна, і інії многі… То человіци били суть старійшиі… Хоре в Кипрі». В Густинському Літопису XVII віку згадуються ще Купайло, Ладо, Коляда, Позвизд.[56]

Є багато ще й дрібніших згадок про слов'янських богів по різних давніх пам'ятках. У Житті князя Володимира: «А Волоса, єго же іменоваху яко скотіа бога, повелі в Почайну ріку воврещи». Проложне життя його ж: «Ізбі вся ідоли: Перуна, Хорса». У Житті Авраамія, Ростовського Чудотворця, читаємо, що при ньому «чюдський конец (пригород) поклоняшеся ідолу каменному Велесу». Паісіїв Збірник XIV в. ганьбить тих, хто вірує «в Перуна, і в Хорса» (Пам. Учит. лит. III. 224). «Бесіда трьох Святителів» подає, що «два ангела громная єсть: елленьский старец Перун і Хоре жидовин».[57]

В Уставі Св. Сави ставиться питання: «Ли (чи) молилася еси Вилам, ли Роду й Роженницам, і Перуну, і Хурьсу». Слово Св. О. нашого Івана Златоустого: «А друзі віруюють в Стрибога, Даждьбога і Переплута» (Памятники учит. лит. НІ. 258). Слово Св. Григорія Богослова: «І нині по українам (по окраїнах) моляться ему, проклятому богу Перуну, Хорсу, Мокоші» (Памятники, III. 235).

Оце головні найдавніші джерела, в яких згадується про наших стародавніх богів. Джерела ці не все певні, але їх не мало. Наукова література про них не мала,[58] але все таки вони ще чекають глибшого вивчення, головно всі разом, цебто мітологія в цілості.

Богів було в нас багато, на що не раз натякають пам'ятки, — це все були малі боги, може й місцевого почитання. «Бозі ваші — древо суть», говорить князю Володимирові папський посланець, натякаючи цим на численність цих богів. Як твердить проф. Е. Аничков (ст. 352), біля Києва, недалечко села Берестова, був священний гай, а на схилах під цим гаєм знаходилися печери, в яких береглися Київські боги.