Дохристиянські вірування українського народу

1. Народні звичаї й обряди

Усе життя первісної людини було наповнене різними обрядами культу та найрізнішими повір'ями. Від самого народження аж до смерти людина жила в обрядах, то в своїх домових, то в обрядах публічних чи Святах. Добрі божества допомагали їй, але було багато й такого, від чого треба було боронитися. І так в умилостивленні богів добрих та в забезпеченні себе від злого проходило все життя людини. І всі обряди та повір'я випливали з своєї віри, як її звичайний висновок.

Певні чини в важливих подіях життя людини й суспільства спочатку були тільки звичаями; — але кожен звичай, коли він повторюється довгий час, перетворюється в релігійний обряд. Скажемо, в глибоку давнину померлих везли ховати на санях, бо воза тоді ще не знали; але коли появився віз, звичай возити на санях перетворився в обряд, і тому санне воження їх позостається й надалі. Кожен обряд випливає неодмінно з якогось вірування, й являється його зовнішнім висловом; напр.: обряд ставити горнятко води на вікні чи на столі, коли небіжчик у хаті, випливає з віри, що душа, вийшовши з тіла, буде обмиватися в цій воді. У цьому й виявляється велике значення обрядів, — вони нам показують стародавні вірування.

З бігом часу, старі вірування, позаступувані

Християнством, стали помалу забуватися, — позостався сам обряд чи дія, а його вияснення вивітрилося. Призабуті вірування звемо повір'ями; напр. коли чорний кіт перебіжить дорогу, то можна чекати невдачі. Це повір'я, але чому саме так, для нас уже неясно, хоч свого часу воно випливало з певної віри чи прикмети.

Культові чи релігійні обряди завжди виявляють і певні вірування, чи простіш, — обряди, це зовнішній вияв вірування. Але звичайно обряд так тісно пов'язаний з віруванням, що вони нерозірвальні; скажемо, обряд класти небіжчику до труни горнятко з їжею тісно пов'язаний з вірою, що небіжчик її таки споживе.

Більшість наших обрядів надзвичайно стародавні, і дослід їх показує нам і стародавність самого вірування. Приймається, як правило, що православна людність заховала свої давні обряди чистіш і сильніш, як людність католицька, де вплив Церкви на неї був сильніший. Обряд звичайно закостенілий, а іноді навіть так сильно, що під ним неясним стає саме вірування, і тому багатьох обрядів ми тепер уже не розуміємо. Магічний елемент в обрядах завжди був дуже сильний, і таким позостається він і тепер. Взагалі, обряд дуже живучий, хоч саме вірування може й забутися.

Княжа династія для цілого Сходу, як знаємо, пішла з Києва, і тому український обряд дуже довго позоставався й серед князів на півночі. Про це проф. Хв. Вовк пише: «Усі старинні звичаї, наприклад, шлюбний ритуал, похорон, тощо, переховалися в Москві серед вищої класи, при дворі царів, у той час, як у старовинній Русі, що починає носити назву України, навпаки, вищі класи були більш-менш європеїзовані, чи скоріш — полонізовані, а старовинні звичаї заховались тільки серед простого люду, серед клас нижчих» (Студії 341). Скажемо, похорон на санях вищі класи в Україні рано згубили, тоді як у Московії він позоставався аж до Петра І (|1725). Так само й царське московське весілля довгі роки робилося за українським ритуалом, як київською традицією.

Цікаво ще підкреслити, що ритуальні обряди усіх чотирьох сусідніх народів: українського, московського, білоруського й польського в своїй більшості зовсім різні. Обряди московські звичайно пересякнені чужими фінськими та азійськими елементами; обряди білоруські часто заховують глибоку давнину походження, а коли новіші, то мішані, московсько-українські. Польська обрядовість уже більше в'яжеться з західньою, а в першу чергу з чеською та німецькою.

2. Народження людини

Коли народиться дитина, батьки її справляють породільні обряди, звичайно розлеглі й широкі. Обряди ці йдуть з дуже давнього часу, і як усі обряди, сильно пов'язані з віруванням народу. Як я вже вище розповідав, були в нас Рожаниці, богині Долі новонародженої дитини. І вже в глибоку давнину, коли народжувалась дитина, то справляли бучного бенкета, як жертву тим богиням, Рожаницям, — це так званий Рожаничний пир. Це був обрядовий пир, Родини, на якому подавали хліб, сир та мед або вино. Слово XI віку зве Рожаничну трапезу другою, цебто, по звичайній їжі подавалася друга, Рожанична, яка з'їдалася в молитовному настрої. На Рожаничних трапезах звичайно бувало й Духовенство й читало чи співало Тропаря народженню Богородиці.

Про це «Слово Григорья, како погани кланялися ідолом» з огірченням розповідає: «Череву роботни Попове уставиша Трепар прикладати Рожества Богородици к Рожаничьній тряпезі, отклади діюче».

Церковна Ієрархія довго боролася з цими Рожаничними трапезами, але вони таки позосталися зо всіма стародавніми обрядами. Було подібне й на Заході, — це ставлення їдального посуду для Фей на родинах.

Святкування родин позосталося аж до сьогодні. У «Чорній Раді» 1857-го року П. Куліш подає, що в Києві того часу (1663 р.) справлялися родини. На родини звичайно запрошували кожного, кого стріли: хто йшов чи їхав.

У теперішній час породільні звичаї вилилися в довгий обряд, що в основі своїй зберігає глибоку старовину. Бабу сповитуху до жінки звичайно кличе чоловік, а до неї йде з хлібом, символом багатства та щастя. Баба не може відмовитись, бо це праця Божа. Прийшовши до хати, де лежить породілля, баба кладе ЗО поклонів і виконує вступний обряд, читаючи свої молитви.

Коли породілля не може породити, і роди йдуть тяжко, тоді в хаті відчиняють усе, що відчиняється: двері, вікна, відмикають усі скрині, розв'язують усі вузли, — щоб так само розв'язався й відчинився вихід дитині.[158] Коли роди йдуть і далі тяжко, приносять із Церкви церковні речі й кладуть їх на живіт породіллі. А як і це не помагає, як остання допоміжна річ, прохають Священика відчинити Царські (Райські) Врата.

Навпаки, коли жінка не хоче більше дітей, то вона жертвує до Церкви нову завісу на Райські Врата: як завіса зачиняє вхід, так щоб і вона була зачинена для дитини. По народженні дитини перерізується пупок на сокирі в хлопчиків, або на гребні в дівчаток, — щоб прикріпити дитину до господарства.

Часом бувають випадки, що дитина народжується разом з послідом матері, у тій «сорочці» (в Галичині в «чепці»), в якій була в лоні, — така дитина буде щасливою, і про неї кажуть: «У сорочці родилась».

Хто народиться з якоюсь ознакою на тілі, буде віщим, як то Літопис розповідає про князя Всеслава Полоцького. І взагалі, пильно приглядаються до ознак народженої дитини, і по цих ознаках ворожать їй будуче. Відомий хан Темучин (чи Чингиз-хан), коли народився, то мав у руці згусток запеклої крові; волхви з цього прирікли, що хан буде володіти світом. Славний запорозький кошовий Іван Сірко (| 1690 р.) народився на світ уже з зубами, і з цього пророкували, що це на те, що він буде гризти все своє життя ворогів, головно татар та турків.

Новонароджену дитину сильно стережуть від нечистої сили, аж поки не охрестять, бо якраз цього часу вона може найбільше нашкодити. Диявол боїться ножа, і його кладуть під головку дитині й матері. У всякому разі не вільно згадувати нечистого в хаті породіллі, бо явиться відразу й учепиться дитини. Щоб дитина мала велику сексуальну силу, їй під голову кладуть зуба від борони.

Над новонародженою дитиною читається з Требника Молитва, а в ній просимо: «Збережи її від ревнощів, заздрощів та від ока лихого».

Для схрещення дитини треба двох кумів і їх запрошує батько дитини, прийшовши з хлібом. Відмовитись від кумівства не вільно. Якщо діти в батьків скоро вмирають, то проти цього в куми запрошують перших стрічних на вулиці, але тільки не дітей, — такі куми, вернувшися від Хрещення, вносять дитину не через двері, а подають через вікно. Але перед тим, як несуть дитину до Хреста, на роздоріжжі кидають нечистому жертву-відкупне, промовляючи: «На тобі, чорте, плату!»

Як принесуть дитину від Хреста, справляються Хрестини, в міру спроможности батьків, при чому дитині бажається щастя та здоров'я. Робляться маленькі букетики з барвінку, калини, м'яти й ін., і роздаються гостям; ці квіти, принесені додому, приносять щастя домові. За ці букетикі бабі даруються дрібні гроші.[159]

І породілля, і дитина ввесь цей час легко підпадають пристріту (по старому: призору), а тому їх конче бережуть від цього, завішуючи й закриваючи від очей не тільки чужих, але й своїх.

На Холмщині ще й досі існує звичай пошанування першого кумівства, — такого кума садовлять на солому на санях, і везуть від його хати до хати батьків дитини з пошаною. При кінці обряду такий кум повинен викупитися.

З бігом часу Родини й Хрестини злилися в одне. Але часто ще їх справляють різно, — Родини спочатку, Хрестини в день Хрещення. Від Хрестин не можна відмовлятися (Нечуй: «Причепа» 16), бо це гріх (П. Мирний II. 209). А хто відрікається йти на Хрестини, той не буде мати Хрещення і своїх дітей.

Щоб у подружжя діти були, є багато переказів. Напр. І. Нечуй-Левицький у своїй «Причепі» подає: «Вже я й хату святив, і пшеницю сіяв на чотирьох рогах дому. Пшениця посходила, значить місце благословенне», а дітей нема (ст. 18).

По Хрестинах, другого дня справляють Похрестини, — в шинку частують кумів та бабу, й інших гостей, коштом породіллі, може тому, що колись дитина причислялася до роду матері (Вовк: Студії, 189).

По цьому йдуть обряди очищення баби, яка покидає хату, виконавши всі свої ритуальні обряди. Очищення ж самої породіллі наступає на 40-ий день по родах, — це Виводини, чи правдивіше Вводини матері й дитини до Церкви, бо до цього часу мати до Церкви не може ходити.

Усі породільні обряди Церква взяла під свою опіку, а самі обряди ці йдуть ще від старозавітніх часів. У перший день Народин Священик вичитує з Требника над породіллею встановлені Молитви, в яких просить: «Владико, Господи Боже наш, породіллю от скверни очисти, і соблюди от всякого наітія невидимих духів, от ревности і зависти, і от очес призора» (пристріту). Проситься також зберегти й дитину «от всякія лютости, от всякія бурі сопротивного, от духов лукавих дневних же і нощних».

У Старому Заповіті обряд Обрізання чинився на 8-ий день (Луки 2.21), на цей же день Церква встановила свій обряд надання і м е н й дитині. Але звичайно робиться це так, що дитину хрестять другого чи третього дня, не чекаючи восьмого. Священик читає Молитву, в якій просить зберегти дитину також «от всякаго лукаваго навіта вражія».

У нас довго панував звичай 8-го дня дати ймення дитині. І довго в нас держався звичай, що вірні самі надавали своє світське ім'я, а Священик при Хрещенні надав ім'я церковне, грецьке. Для князів і бояр це було завжди. Напр. князь Володимир Великий до Хрещення звався Володимир, а Церква назвала його Василій.

А в сороковий день чиниться обряд очищення матері і вцерковлення дитини, як то було і в Старому Заповіті (Луки 2. 22–24). Мати приносить дитину й стоїть у бабинці, аж поки не відчитають над нею очищальних Молитов, а потім дитина вцерковляється. Мати нечиста, бо осквернилася народженням, і в Молитві проситься за неї: «Очисти от всякія скверни», «Омий єя скверну тілесную і скверну душевную». Це церковне очищення від первородного гріху.

Сам обряд Хрещення відбувається, як обряд вирвання нового члена Церкви від влади диявола, чи нечистого взагалі.

В Книзі Буття 21. 8 читаємо: «І дитина (Ісак) росла, і була відлучена. І справив Авраам велику гостину в день відлучення Ісака». На основі цього в багатьох народів, у тому і в Україні, справлялися в і д-лучини. Але тепер їх забуто.

З дуже давнього часу відбувається обряд постригу чи Пострижин, — це врочисте перше постриження дитини. Пострижини відбуваються різного часу: через рік або й більше по народженні; з Літопису знаємо, що Пострижини над княжатами відбувалися на 5-му чи 7-му році. Дитину садовлять на розстеленому кожусі вовною доверху або на коноплях, що робить баба, а обряд Пострижин виконує кум: вистригає трохи волосся з чотирьох сторін; спереду, ззаду та з обох боків біля вз^х. Батько на кожуха кидає трохи грошей, щоб дитина багата й щаслива була.

Обряд Пострижин першого волосся Церква також перейняла в свою опіку, але тепер цей обряд «постриженій власов» приєднаний до Таїнства Хрещення. В Молитві на це проситься: «Начаток сотвори стрищи власи».

Пізніше, коли юнак обростає вусами чи борідкою, чиниться обряд першого голення; обряд цей докладно описав Квітка-Основ'яненко в своїй повісті: «Пан Халявський», в якій взагалі є чимало описів стародавніх українських вірувань та звичаїв.

3. Українське весілля

Українські весільні обряди, які ми маємо й тепер,[160] розвинулися ще до Християнства. Обряди

ці надзвичайно широкі й змістовні, і мають виразний дохристиянський ритуальний характер. І на ці обряди ще й тепер дивляться, як на істотну, найголовнішу частину побрання, без чого дівчина не може стати чиєюсь «законною» жінкою. Ще й сьогодні головною назвою парування молодих є слово «братися», побратися, побрання. Цього слова вживає в «Кобзарі» Шевченко: як бралися… (260, вид. 1947).

Серед весільних пісень є багато дуже старих, що натякають або свідчать про давні звичаї. В народніх святкуваннях і обрядах парування й побрання молодих грають важливу ролю: воно провідне в веснянках, у Купайлі, воно ж відбивається й на таких святах-обрядах, як хапання калати, прив'язування колодок за кару хлопцям, що своєчасно не поженилися, і т. ін.

В українського народу міцно тримається звичай, що молодшої доньки не видають заміж, поки не вийде старша, і звичай цей свято бережеться й тепер. Цей звичай заснований на Біблії (Книга Буття 29. 26): Лаван каже Якову: «У нашій місцевості не робиться так, щоб віддавати молодшу перед старшою».

В романі Анатоля Свидницького (1834–1871) «Люборацькі» 1862 року, переповненому описами українських звичаїв, пані-матка Люборацька каже:

«В мене всі дочки рівні, на вибір їх не маю. Коли хочете, беріть старшу» (ст. 117).

На шлюби в Україні є певні пори року, але найчастіше восени, — по закінченні польових праць.

Весільний ритуал у всіх народів пересякнений його релігійними віруваннями; мінялися релігії, але обряд шлюбу позоставався стародавній, приймаючи потроху й нове від Нової Віри. В українських весільних обрядах взагалі багато такого, що знаходимо і в інших народів, словянських і інших європейських.

Молоду призначує Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. В українців є старе повір'я, що на тому світі, на Небі, сидить старий дід, Бог (чи може ще бог), і в'яже до пари шматки кори, — це шлюбні пари, і як він зв'яже, так і буде (Вовк: Студії 218).

В весільному обряді тепер сполучилися три обряди: 1. сватання, 2. заручини та 3. весілля; вдавнину ці обряди були окремі, між ними проходив певний час, а молоді часом жили разом уже й по сватанні.

1. Сватання — окремий стародавній обряд, в якому відбилися давні способи побрання, про що розповідаю в останньому розділі цієї праці. При сватанні молодий стоїть у коцюбах, а молода піч нігтем «колупає», — питається ради домашнього вогнища.

2. Заручини в загальному повторюють сватання, а в своєму ритуалі тепер в'яжеться зо шлюбом чи вінчанням в одну частину. Коли молоду дають молодому, то підводять її кінцем хустки, за яку вона держиться.

3. Вінчання — це Чин цілком церковний, і нічим не зв'язаний з самим весільним обрядом, і з усього видно, що воно значно пізніше вставлене до нього, сам весільний обряд складався без нього

й до нього. Народ традиційно вірить, що без весільного ритуалу саме Вінчання не дає молодим права на співжиття.

З самим Вінчанням зв'язано багато різних повір'їв. Напр., хто з молодих перший переступить церковний поріг або перший вступить на килимок перед Аналоєм, той буде керувати в домашньому житті.

Староста на весіллі грає таку особливу ролю, що в ній легко бачити стародавнього-жерця; без його благословення нічого не робиться. А коровай — це жертовний хліб, теж залишок глибокої старовини.

Весілля супроводиться багатьма найрізнішими звичаями. Книга Буття 29. 22–23 свідчить, що Лаван, справляючи весілля, сам веде молодого до дочки: «І зібрав Яків усіх людей тієї місцевости, і справив гостину. І сталося ввечері, — і взяв він дочку свою Лію, і до нього впровадив її. І Яків із нею зійшовся». В Европі й тепер ще батько веде молоду до вінця, в Україні ж батько-мати на Вінчання не ходять, — ждуть удома повернення молодих з-під вінця, щоб обсипати їх житом чи взагалі пашнею на порозі дому. Звичай обсипання молодих житом — дуже старий, знаний в Европі ще до Християнства.

Чин побрання — найвеселіший час у житті людини, тому й назву одержав — весілля. Повно радости, повно веселих (весільних) пісень. В Західній Україні ці пісні звуться ладкання.[161]

Глибоко шанується дівоча честь чи дівочий вінок, а в разі недодержання — відповідає батько-мати. П. Мирний свідчить: «Не одну матір, не одного батька на доччинному весіллі в хомутах через село водили» («Хіба ревуть воли»… ст. 108, 1880 р.).

Дівчина, що втратила вінка, зветься п о к р и тк а, бо мусіла вже покривати своє волосся хусткою, як молодиця. Зветься ще й с т р и г а, бо їй хлопці, за зраду, волосся остригали.

Коли молода чесна, то молодий і бояри та дружки — всі пришивають собі червоні стрічки. Довгу червону стрічку чи рушника прив'язують до довгої тички, і з нею танцюють, коли йдуть від молодої до молодого. Танцює все село чи вся громада.

Утрата дівочого вінка ще до шлюбу сильно переслідувалась.

Саме весілля мало характер стародавній княжий: молодий зветься князь, а молода — княгиня, їхні друзі — бояри. Коли їде поїзд з молодим — молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хочби то був і пан, бо це ж іде князь і княгиня. Розпорядчики на весіллі звалися старости й підстарости, — це вже терміни литовсько-польського походження.

4. Життєві повір'я

І все своє життя давня людина проживала в різних обрядах та повір'ях від народження аж до смерти, а власне — і по смерті. Ці всякі повір'я приходили до нас особливо з двох сторін: зо Сходу й Заходу, але багато вироблювалося й своїх власних. Різні повір'я перемішувалися з новими віруваннями, і міцно трималися серед людности, і позостаються аж дотепер.[162] Повір'я пересякли ритуальні обряди, І часто їх трудно відділити від вірувань. Серед наших повір'їв дуже багато господарчих: про погоду, про врожай й т. ін., і вони складають окремий хліборобський календар.

Я тут подам тільки деякі повір'я, бо про них я ввесь час розповідаю по всій цій праці. Серед українського люду сильно поширена віра в добрі й злі дні тижня; віра ця відома з давнього часу серед багатьох народів. Особливо понеділок уважається злим днем, і цього дня не варт розпочинати жодної поважнішої праці. В віруваннях нашого народу існує святий Понеділок, згадуваний, напр., у весільних піснях, як покровитель супружого їх співжиття, бож «комора» в молодих уночі на понеділок (пор. Вовк: Студії 307). Середа й п'ятниця здавна шануються,[163] бо на ці дні припадає піст; правда, донедавна постили й у понеділок. П'ятниця перетворилася в нас в окрему Святу П'ятницю, Параскеву, про що розповідаю далі в розділі IX про Свята. П'ятниця більший піст від середи, тому й загальна приповідка: Скривився, як середа на п'ятницю. Про саму п'ятницю є повір'я: Хто сміється в п'ятницю, буде плакати в неділю (Плавюк 314).

Бувають і люди, добрі на початок, що мають легку, щасливу руку, і добре, коли вони розпочинають вашу якубудь справу, особливо важливу.

Число сім від найдавнішого часу ритуальне в нас і часте в обрядах, напр. на весіллі: сім коровайниць, на коровай береться вода з сімох криниць, яйця з сімох курок, молоко з сімох корів і т. ін. У наших приповідках сім дуже часте, як наше на* ціональне й ритуальне, напр. у збірнику Плавюка: Зійшлося сім Бід на один обід 16. 141. Сім шкур з тебе здійму 181, Мак сім літ не вродив, а голоду не зробив 194, Свято — сім баб розп'ято 296, Того і в сімох водах не обмиєш 304, Як є сім, то буде всім 304.

Три рідке в нас, і прийшло з Християнством. Десять неб було в гебрейському світогляді, тому і в нас про щасливий стан кажуть: Він на десятому небі (хоч часто українізується: він на сьомому небі У Плавюка 281 приповідка: Наробився до десятого поту.

Різних повір'їв, що в буденному житті звуться й забобонами, маємо на кожному кроці життя й праці. Коли хочеш, щоб велося й щастило, вставай уранці на праву ногу, а встанеш на ліву — цілий день будеш у злому настрої. Взагалі, права рука й права сторона важливіші від лівої, що маємо і в Євангелії: на Страшному Суді «поставить Бог вівці (праведних) праворуч Себе, а козлята (грішних) — ліворуч» (Матвій 25. 33). Хрестимось правицею, але коли треба відхреститися, то лівицею; напр.: хто встане з-за стола й перехреститься, а їда ще не закінчена, то можна знову сідати, але відхрестившися лівицею. На лівака (шульга) дивляться з підозрінням, — він може бути нечистим.

Перед далекою дорогою треба всім, хто в хаті, конче посідати, щоб усе добре (і свати) сідало.[164] Вузлик має магічну силу: може зав'язати те, на що надумано; ось тому молодих у «коморі» свашки пильно оглядають, щоб часом на них не було якого вузлика. До великих книжок у народі завжди страх; а хто перечитає всю Біблію, — кажуть часом у народі, — той конче надвередить свій розум, і стане людиною не сповна розуму.

Дуже багато різних повір'їв на щастя. Кучері на голові приносять щастя. Гроші в ритуальних обрядах завжди на багатство та щастя. На щастя ж і мотузок від повішеного, і кожна річ від нього.

Горщики добра господиня не лишає відкритими, особливо на ніч, — конче позакриває їх, щоб не впало в них що нечисте. Це за наказом Книги Левит 11. 33: «А всякий глиняний посуд, що в них упаде що до його середини, стане нечисте, а його розіб'єте».

Чихання (чи чхання) приносить людині хворобу, а тому в Україні з давнього часу вважається конечним зараз же побажати: «На здоров'я!» Інакше буде зле.

Уже Преподобний Феодосій (І 1074 р.) у своїх проповідях нападає на віру в чхання. В Іпатському Літопису під 1078 роком (за вид. 1871 р. ст. 120) записано: «Друзий же чиханію віруєть, же биваєть на здравьє голові».

Ф. Вовк у своїй Антропології подає: «Знайти підкову — на щастя. Пастух ватаг у гуцулів, прийшовши до роботи, першим ділом кидає свою підкову з закляттям на вогнище».

З найдавнішого часу існує повір'я, що упослідженим та малоумним ведеться в житті, і це часте в наших казках: наймолодший син (мізинець) конче дурний, але вкінці перемагає своїх розумних братів, і жениться з царівною.

Деякі дії з людиною конче ведуть до нещастя чи зла. Вступити в помиї на вулиці — буде щастя. Не ступай на те місце, де кінь качався, бо нападуть лишаї. Побити когось порожнім мішком, — ударений станеться сам мішком, запоморочиться й стане нерозумним.

А вже стародавні повір'я, — боязнь крику сови, собачого виття, щоб кіт дороги не перебіг і т. ін., — широко відомі в народі й тепер. Особливо зле, коли дорогу перебіжить чорний кіт, — це веде як не до нещастя, то до сварки. Стріти Священика (а надто монаха) в дорозі, — не пощастить.

Особливо недобра зустріч — це Похорон: буде комусь із твоїх скорий Похорон.

Віра в злу зустріч дуже давня. «Наука про кари Божі», десь коло 1067-го року, оповідає, що люди вертаються додому, коли їм перейде дорогу чернець чи черниця, свиня, кінь чи лисиця.[165]

Збірник XVIII віку (з моєї Бібліотеки) подає: «Гріх єсть встрічу віровати» (л. 1186. 2476), і за це епітимія: посту 6 тижнів і по 100 поклонів увечері й рано.

В Україні була поширена легенда про П р і с ю й гетьмана Богдана. Сусідка Пріся часто бавилася з гетьманенком Юрком, і часто бувала в домі Богдана. Коли гетьман Богдан року 1654-го в січні виїздив на Переяславську Раду, то Пріся навмисне перейшла йому дорогу з повними відрами. За це вона незабаром померла, а душа ЇЇ довго мучилась. З цього оповідання Т. Шевченко написав «Великий Льох».[166] Коли гетьман Іван Самойлович куди їхав і стрічав Священика, то вважав це за лиху ознаку, й гнівався на того Священика.[167] Коли цей же гетьман року 1687-го виїздив із свого замку в Батурині на війну, то на мості спіткнувся під ним кінь, — «лихий прогностик», сказало оточення.[168] Як хто що зашиває на собі, конче треба взяти до рота хоч нитку, а то свій розум зашиєш. Коли падає з рук ніж чи ложка, чи виделка — гості будуть; а як падає й розбивається посуд — на нещастя, а то й на смерть. Коли в хаті що тріскає, напр., домові речі, конче трапиться нещастя, мале чи велике.

5. Гадання й ворожіння

Гадання в нас було дуже поширене, особливо в час Свят, і таким воно позосталося почасти й за нашого часу. «Гадати» — це думати про будуче, пор. вираз «думати-гадати».

Серед апокрифічної давньої нашої літератури багато було різних творів, у більшості перекладних з мови грецької, в яких описувалося найрізніше гадання, напр., давні списки подають: Чаровник, Громник, Молніяник, Місяць окружиться, Колядник, Волховник, «волхвующе всякими птицями і звірьми, ухозвон, окомиг, пес воєть, трава шумить, древо к древу, лист шумить», Птичник, Трепетник («мишца подрожить»), Лопаточник, Путник («в стрічу віруяй», про зустрічі), Сонник, О часех злих і добрих, О днех лунних, Звіздочетець, Сносудець, Лунник, Травник і т. ін.

Візантійський історик IX віку Георгій Амартол (цебто Грішник) написав Хроніку в 4 книгах, що в XIII столітті була перекладена й на мову церковнослов'янську під назвою» Літовник». Ця Хроніка охоче в нас читалася й мала вплив на своїх читачів. Про гадання тут подається таке: «Звіздозаконіє і рожВидання «Общества Любителей Древней Письменности», вип. 26, 56, 69, л.л. 276—28.денословіє, волхвеніє же і чародіяніє, такоже і о скотосмотрены, ово убо є птицамь смотреніє, ово же храмоусмотреніє, ово же путнаа сріща, ово же рукосмотреніє, другоє же по трепетанію смотреніє і птицосмотреньє убо єсть, єгда летающії зде іли овде птици, напреждь іли назад, їли деснаа, іли ліваа рука потрепещеть, рекуть: се іли оно будеть… Храминосмотрение же, єгда яже в дому случаються, речеться, назнаменуєть. Аще ли же на Покрові явиться невістка, іли змія, іли мишь, іли пролияся масло, іли мед, іли вино, іли прах, іли трісканіє бисть древию, іли что ся провозвіщаєть. Путная же сріща, єгда аще изидеть кто на путь і сріщеть кого где, аще тя сріщеть таков человік кто, іли се носе, се ти прилучиться. Рукосмотреніє же, єгда проліченіемь руці протягнеть, рекуть — се тому родиться. Потрепетанієм же, еже потрепетаніємь тілесним познаваемо; аще потрепета десноє іли лівоє око, іли рамо, іли бедра, іли сфабрь на нозі, іли попищаху, — се, рече, прилучить ти ся».[169]

Гадання з Псалтиря було поширене в нас з печатками Християнства й дійшло аж до нашого часу.[170] Звичайно Псалтир клали на голову, і читали якийбудь вірш того місця, де книжка відкриється. Неписьменні люди йшли до дяка, й той їм гадав з Псалтиря, про що й тепер ще полишилася приповідка: Дяк з Псалтиря ворожить, що Бог кому наложить (Плавюк 55).

Усякі гадання взагалі йдуть від давнього часу; так, Ібн-Фадлан X віку згадує про наше гадання по бреханні собак. Старе й гадання по насипаному попелу.

Гадання злилося в нас з ворожінням, хоч спочатку вони різнилися: гадання — це узнавання свого будучого, приступне всім, а ворожіння — роблення кому добра чи зла ворожбитом. Ворожіння перше було, як показує саме слово, на ворога взагалі, або на врага, диявола. Тепер гадати й ворожити зовсім злилося, бо й ворожками легко стають, хто хоче навчитися.

В теперішній час широко позосталося гадання — ворожіння звичайно серед дівчат про вихід заміж, головно на Різдвяних Святах та на Новий Рік. Але гадають про молодого й кожного часу; гадання просте: гадають предметами, чи буде їх долари. Напр., беруть трошки пшениці, і парують зерна, — якщо вийде долари, задумана особа стане тобі молодим, а не вийде — не стане. Так само на Свят Вечір: беруть оберемок дров, а потім дрова парують. Коли до хати приходить гість, а в хаті є дівчина на відданні, то треба конче стерти лавку й пильнувати, щоб гість сів на стерте, — тоді й старости скоро прийдуть, особливо, коли це на Новий Рік. Взагалі, гостей треба припрошувати сідати, інакше старости оминатимуть хату, про що й приповідка: Сідайте, щоб старости сідали (Номис 11860).

У бузку або конюшині шукають цвітка чи листочка п'яти — чи чотирилистного, і коли дівчина знайде, матиме пару. Пильно приглядаються, хто з молодих при вінчанні перший переступить церковного порога або перший стане на килимок, — той і верховодити буде в родині. Складніші гадання, чи молоді разом помруть. Вирубують два лозові прути, і розкладають на хустку, якою мають покрити молоду по Вінчанні. А покривши, виходять з прутами надвір, і кидають їх через хату: якщо прути впадуть один біля одного, то й молода не буде вдовою, і буде жити з чоловіком у злагоді. Часто ворожать на фасолі, поминаючи вже новочасні карти.

Дуже поширене гадання про погоду, таке необхідне в господарстві. Згадку про таке гадання знаходимо вже в промові Ісуса Христа до фарисеїв та садуккеїв: «Ви ізвечора кажете: Буде погода, червоніє бо Небо. А ранком: Сьогодні негода, — червоніє бо Небо похмуре. Розпізнати небесне обличчя ви вмієте, ознак часу ж не можете!» (Матв. 16. 2–3). І серед народу витворилася безліч ознак, простих і складних, що дають змогу вгадати про погоду взавтра. Тривога пташок: коли качки полощуться, або ворони сильно кричать, метушаться горобці, чи ластівки занадто розлітаються, коли трава сильно пахне, — буде дощ. Коли півень заспіває невчасно, — буде зміна погоди. Червоне ясне Небо на заході, — на погоду або на вітер. Так само вгадують погоду по рухові свиней; напр., коли свиня несе в зубах солому чи сіно, буде конче мороз, бо свиня барліг собі мостить… Гуси перед морозом стоять на одній нозі. Коли кіт миється або мнеться при чиїхсь ногах, — гості будуть. Сорока прилітає в двір і стрекоче, — на новини, а то й на недобре.

Складніше гадання по свинячій селезінці, добре знане в Галичині. Ілля Киріяк у «Сини Землі» 1939 р. т. І ст. 233 описує це гадання так: «Коли цей, укритий тайною силою предсказувати погоду, орган грубий з одного кінця й тонкий з другого, то це ясне як сонце, що й зима буде ніби тяжка з одного, але жилувата з другого кінця. Як селезінка, скажім, тонка з початку, то снігу може не бути аж до Св. Введення, але за те він може лежати на землі аж до Св. Юрія, а коли противно, то сніг може впасти колинебудь зараз по Св. Покрові й стопитися перед Св. Благовіщенням. Та кінці не грають тут великої ролі, — головно середина, і коли вона покажеться груба на середині з тонкими кінцями, то зима буде тяжка на середині, а кінці будуть м'які, мов розморожена бараболя». Колії, що колють свиней, завжди вміють гадати по нутрі у свиней, — це традиція з глибокої давнини.

Багато в нас найрізніших гадань про те, чи сповниться задумане, чи ні. Для цього кладуть вогонь, і коли дим піде просто вгору, сповниться, а як постелиться землею — не сповниться.[171] Як згадати, а цього часу зоря впаде, то загадане сповниться на зле. Коли Страсного Четверга читаються 12 Євангелій, і на свічках робляться окапини, то як задумана окапина розтане до закінчення Євангелії, задумане сповниться.[172]

Багато в нас і різних старовинних народніх способів лікування, зв'язаних з повір'ями. Як нападе кого лихоманка, то треба носити на шиї на шнурочку гадюче линовище (по-старому, «сволочь»), і лихоманка пропаде. Коли Страсного Четверга печуть хліб, то на нього кладуть сіль, і ось ця страсна четвергова сіль помагає людині проти всіх хворіб16.

Різних гадань безконечне число. Можна пізнати думки іншого, коли доп'єш його воду чи чарку, а звідси й поговірка: Чию воду доп'єш, того думки пізнаєш. В «Слові о полку Ігоревім» 1187 р. повно різних гадань по явищах природи. Усі порядні люди вірять у різні гадання, і тільки відлюдки в них не вірять, а звідси й стародавня поговірка про них: «Не вірить ні в чох(чо), ні в сон, ні в птичий грай».

З бігом часу на різні стародавні повір'я стали казати: забобони, суєвір'я, як це робить уже планово Духовний Регламент Петра І 1721-го року. Симеон Полоцький у своїй «Вечері Душевній» подає «Слово о суєвірії», а в ньому пише: «Суєвіріє єсть й от дне рожденія благодінствіє кому іли злоключеніе прорицати, суєтно єсть от всяких болізней словес ніких глаголаніє, от срітенія волка іли зайца, баби ізпівающія язическая діла творять».

6. Віра в сни

З найдавнішого часу серед усіх народів світу поширена глибока віра в сни, віра в те, що сни віщі, що вони збуваються.[173] Вірили, що на час сну душа кидає людину й ходить по тому світі, а там знають, що з тобою станеться, і тому сни завжди віщі.

Віру в сни підтримала Біблія, де їх дуже багато. Сни фараона (Буття 40–41. 1–7) і розгадка їх Йосипом були загально відомі й будили повагу до снів; взагалі вдавнину сни поважали й конче шукали їхнього вияснення (Буття 40. 8, Данила 2. 3). Зрештою, в Біблії Сам Бог говорить, явившись Аарону при вході до Намету: «Якщо буде в вас Пророк, то Я, Господь, дамся йому пізнати в видінні, буду в сні говорити Я з ним» (Числа 12.6).

Так само Книга Йова 33. 14–15 рішуче твердить, що в снах Сам Бог промовляє:

Коли цареві вавилонському приснився був сон, то він наказав «покликати чарівників та заклиначів, і чаклунів та халдеїв, щоб розповіли цареві про його сни» (Даниїла 2.2). Відгадувачі (толкувателі) снів звичайно мали велике значення, напр., Йосип при дворі єгипетського фараона.

Але віру в Сни найбільше поширила й освятила, звичайно, Євангелія від Матвія, що подає їх аж п'ять раз: Йосипу Ангол у сні звелів прийняти Марію (1.2), наказав утікати до Єгипту (2.13) й вертатися звідти (2.19); у сні ж Бог остеріг мудреців (волхвів) не йти до Ірода (2.12), і нарешті Пилатова жінка багато терпіла у сні з-за Ісуса (27.19). Євангелія Матвія була в оригіналі написана по-гебрей-ському, і взагалі Матвій найбільше відбивав світ гебрейський; і цікаво, що всі інші три Євангелйсти не говорять про сни ані разу ані слівцем. Згадаю ще, що й Апостол Павел має видіння у сні (Дії 16.9). Так само й греки вірили в Боже надприродне походження снів, але вже Аристбтель виступав проти них, а Діоген просто висміював тих, хто вірить у сни. Але греки по Христі, звичайно, вірили в сни, і десь на початку V віку Єпископ Філософ Синезій (379–412) написав цілого трактата «Про Сни (Мідое: Раїг. вгаеса, т. 66 ст. 1281–1319), а Никифор Григора (1295–1360) вже склав першого докладного Сонника, як доповнення до праці Синезія (там само, т. 149, ст. 521–642). Трохи пізніше в Візантії постає низка Сонників, які впливали й на слов'янський світогляд.

В нашій давній літературі віщі сни були звичайним явищем; напр., їх повно в літературі, перекладній з грецького: в Олександрії, в Історії Юдейської війни Йбсифа Флавія, в повісті про Девгенія й т. ін. а вже в Життях Святих снів повно. Не мало снів і по наших Літописах.

Дуже сильно описаний сон Київського, князя Святослава Грозного в нашій пам'ятці 1187-го року «Слово о полку Ігоревім», і це дуже цінне джерело для досліду наших снів у старовину. Подаю цей важливий сон у перекладі: «А Святослав бачив смутний сон (це по поразці князя Ігоря половцями). У Києві на горах — розповідає він, — зодягали мене звечора чорним покривалом на ложі тисовому, черпали мені сине вино, з отрутою змішане, порожніми сагайдаками поганих чужинців сипали мені на лоно великі перла (женчюг), і пестили мене. І ось уже дах без гребеня в мойому златоверхому теремі! Всю ніч з вечора грали темносірі (бусові) ворони. Біля Плісненська на болоні були нетрянські гадюки (дебрські сані), і неслися до синього моря».

Академік В. Перетц у своїй праці про «Слово» 1926 р. перевірив ці сни по стародавніх Сонниках, і ствердив, що в цьому сні Святослава визначають: перла — сльози (267), так само як і намисто, постіль

— на недугу, чорна одіж — на печаль, змія та крук

— на нещастя, а дах без гребеня віщує покійника. Треба ще додати, що українці вірять, що сон звечора особливо віщий і конче сповниться. Златоструй XII віку подає: «Аки бисер — слези знаменуя».

Різних Сонників у нас було дуже багато, але старші зовсім не дійшли до нас. Відомий сербський Сонник XV в., а український найдавніший 1780-го року (з бібліотеки П. К. Симоні). Звичайно, толкуванням снів сильно зловживали, і сильно їм довірялися, а тому вже в Пролозі під 27 лютим дається Слово Антіоха: «Яко не подобаєть вірувати сном», де виступається вже проти снів.

«Сон у руку» — це сон, що неодмінно сповниться, в Україні такі сни в середу (Ю. Косач: Еней, 1947 ст. 27). У «Землі» О. Кобилянської 1901 р. подається, що «Докія зналася на снах. Полум'я значило відомість. Дим — зла новина, а що дим клубився гадюкою до хлопця — означало лихі люди» 180. Марко Вовчок (МІ ст. 4): «Як дівчині сниться місяць

— то жених, а як молодиці — чоловік приїде або син народиться… Люборацькі» Свидницького 151: «Як сняться людині гроші або що яйце їси, або яблука, вишні, то будуть бити». «Повія» П. Мирного: Коли собака сниться — то напасть 65.

Б. Харченко в «Волині» 1959 р. І. 128 подає: «Сон з середи на четвер збувається».

7. Повір'я з буденного життя у творах наших письменників

Цих повір'їв дуже багато у всіх письменників, а особливо в старших, але я подаю їх тут тільки для зразка, подаю мало.

Т. Шевченко (1814–1861). Я води набрала та вповні шлях і перейшла 115 (вид. 1947 р.), — щоб пощастилося. «Назар Стодоля»: Залишки горілки хазяйка підкидає під стелю і проказує: Щоб вороги не знали й сусіди не знали! (513 за вид. 1949 р.)

М. Вовчо^к: 1857 р.: Переполошилась дуже жінка, і дочка в неї уродилася схожа — як у око впала — на того чумака кремеза, що ото її питав (і налякав) III. 361. Як паски печуть, то багато всяких повір'їв, т. II. 386–387.

П. К у л і ш: «Чорна Рада» 1857 р.: Коли п'ють, то рештками бризькають під стелю й кажуть: Щоб наші діти отак вибрикували! Щоб чого не сталось із переполоху: Може ізмить її свяченою водою, та нехай би наділа сорочку пазухою назад. 182. Коли б не занедужала жидова з переляку! А поперевертаймо їм сорочки пазухами назад! IV. 10.

Артемовський- Гулак: Кулю замовлять, хто вміє, — того вже не лизне ні сам пан сатана. 401. Щоб вам легенько ікнулось! 402.

Мирний П.: Чорна кішка пробігла між ними II. 323 (на сварку). Хай нашим ворогам така шибениця! скрикнула Христя, вихиливши чарку і вибризнувши краплю поверх голови. II. 360. Встаючи з постелі, то як ступиш лівою ногою на долівку, буде зле. II. 505.

І. Н е чу й-Левгіцький: «Причепа»: Я б і зроду-звіку не ходила простоволоса… Чи слід молодиці світити грішним волосом проти Божого сонця? І мати моя носшіа очіпок на голові, і я носитиму вже до смерти 128. Леміщиха, за народнім звичаєм, мала за великий гріх світити волосом 179. «К. сім'я»: На місці, де мають ставити хату, сіють пшеницю. Як зійде, то знак, що місце для хати чисте 88. Хазяїн випив цю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози 44. Хто купить Мира од Мироточивих Голов у Києві або оливи з лямпад над Св. Варварою (в Києві) та буде мазать собі очі та лоб, в того ніколи не болітимуть очі й голова 136. Виїжджаючи, всі попереду сіли по-українському звичаю, т. І. 170, — щоб поводилось у дорозі, а коли є дівчина на відданні, то щоб старости сідали. «Не той став»: Сідайте, щоб старости сідали 42. Хто позіхає, конче рота хрестить 106. Справляють Родини 132–133.

Ів. Багряний: «Тигролови»: Перед відходом: Ну, сідаймо, щоб іще зійтись колись II. 122. 1947 р.

Н. Рибак: Свічці хочеться, щоб вона перейшла йому дорогу, але натомість дівчина виливає воду на землю, і не переходить дорогу з порожніми відрами («Пер. Рада» 1948 р.). Пити за перемогу не годиться завчасно, то прикмета погана 395.

Ольга Кобилянська: «Земля» 1901 р.: Як-на весні — земля добре ореться, буде добрий рік 127. Не вільно дівчині, яка втратила дівоцтво, брати вінка на себе до шлюбу 251. Волосся розплетене на знак жалоби 312.

Борис Грінченко: Твори, т. II ст. 148: Він до Гайденка вже щось не став їздити, — мабуть, глека розбили (вид. 1963 р.).

Борис Харченко в своїй «Волині» ч. 11959 р. подає: «Корову продали з мотузкою, щоб було на щастя» 94. — «Ой, не стіймо ж, не стіймо удвох на порозі: щастя-долі не буде» 274. — «Глечики на щастя б'ються» 298.

8. Повір'я буденного життя

Подаю ще, на закінчення цього розділу, повір'я, часті в буденному житті.

І. На щастя, на добре. Знайдена підкова приносить щастя, тому її бережуть у хаті, або прибивають до порога. Часом прибивають у крамниці, щоб щастила торгівля. Повір'я поширене на всьому світі здавна.

Як вип'єш з ким з одної шклянки чи чарки, то будеш знати думки його.

Пір'я павича приносить щастя, тому його носять на капелюсі.

Як випаде зубок у дитини, то вона закидає його на гору (стрих) і проказує: Мишко, мишко, на тобі мого зуба, а ти дай мені свого! У миші зуби дуже міцні.

Коли говориш кому що добре, і хочеш, щоб воно позасталося назавжди, стукни рукою (пальцями) по столу чи взагалі по чому твердому, три рази. Коли падає з рук яка річ, то це до вас хтось поспішає. Якого роду річ, то й поспішає відповідно чоловік чи жінка: Падає ніж, то поспішає чоловік, падає ложка, то жінка.

Коли ніс свербить, то буде випивка. Як хто довго не приходить, а ви хочете, щоб він прийшов, то викликайте його ім'я в комин, — і він неодмінно прийде. На нещастя, на недобре. Як курка заспіває півнем, жди нещастя.

Як людина багато позіхає, це на недобре: чи не пристрів хто. Коли вишіптувати чи виливати пристріт, то він виходить з людини позіханням.

Коли виряджаєшся на яке завдання чи на яку роботу і спіткнешся на початку, або кінь під тобою спіткнеться, то не вдасться тобі. Хто вітається через поріг, то на сварку.

Не читай за їдою книжки, бо заїси свій розум і пам'ять.

Читаючи, не лишай книжки незакритою, а то все забудеш.

Хто надіне що навиворіт, буде побитий.

Не свищи в хаті, бо з'явиться диявол.

Дзеркало треба завішувати на ніч, а то побачиш у ньому померлого або диявола.

Як чорна кішка пробіжить між ким, то на сварку.

Вони глека розбили, — посварилися через дівчину.

III. Поводження. За тютюн чи папіросу не прийнято дякувати.

Коли їси хоч надворі, то їж з непокритою головою. Коли хто їде в дорогу, то перед виходом з хати всі на хвилинку сідають, — щоб поводилось у дорозі, а як є дівчина на відданні, то щоб старости сідали.