Експрес до Ґаліції

Епілог

Ніч була прохолодною. Загін солдатів-прикордонників, загорнувшись у плащі, палив самокрути, додаючи до запаху вологої ночі сморід дешевого курива. За десяток кроків від нього мерехтіло два ліхтарі, які освічували будку вартового і темно-зелений шлагбаум поперек витоптаної ґрунтової дороги. Праворуч від нього чулося кумкання жаб у поближніх болотах, ліворуч — ​скреготіла залізом станція «Броди».

Від нудного чекання солдатам та їхньому унтерофіцеру потроху вривався терпець. Уже годину вони стовбичили тут невідомо для чого замість того, щоб відіспатися в касарні після важкого дня. Втім, наказано було чекати.

За квадранс на станцію прибув локомотив з кількома вагонами, й солдати пожвавішали. Найпевніше, доведеться його зараз перевірити, а після цього їм нарешті дозволять відбій. З гурту вийшов капрал і подався в бік станції за подальшими інструкціями. Повернувся звідти за десять хвилин понурий і роздратований — ​наказано чекати далі, а потім перейти під командування полковника, що прибув якраз із Лемберга.

Невдовзі з вагона й справді вийшов офіцер, за ним двоє чоловіків із руками, закладеними за спину, потім двоє конвоїрів і ще один кремезний тип у цивільному. Усі вони рушили в бік загону.

Солдати виструнчилися. Старший відмельдував полковнику про готовність до наказів.

— Як ми знатимемо, коли починати? — ​стишено запитав полковник у цивільного.

— Починати слід просто зараз, пане Редль, — ​відповів той. — ​Нашими полоненими з того боку цікавляться на найвищому рівні. Тож запізнень з їхнього боку не буде.

Він запалив сірника й підніс до годинника.

— Друга тридцять. Чудово… — ​сказав він.

— Ви робите помилку, Фішере, — ​озвався раптом один із бранців. — ​З мене вам було б більше користі тут.

— Хіба ви не хочете повернутися на батьківщину, пане Орлов? — ​з удаваною турботою в голосі проказав майор. — ​Збадьоріться. Ще трохи, й ви з паном Груммом будете під надійною опікою вашого царя-батюшки…

Граф з огидою сплюнув у темряву.

— Ну все, пора, — ​наказав Фішер. — ​Ведіть їх за шлагбаум, полковнику, і приймайте панство з того боку.

Редль дав короткі інструкції солдатам, і вони, оточивши ув’язнених, рушили до прикордонного переходу. За якусь мить з протилежного боку також з’явився військовий загін. Обмін минув швидко. Уже невдовзі Орлов і Грумм опинилися в руках росіян, а на австрійський бік зайшло двоє чоловіків і жінка. Руки їхні були вільні, а не в кайданках, як у тих, на кого їх обміняли.

Фішер підійшов до них, і якийсь час вони тихо розмовляли. Потім особисто провів їх до станції, де прибулими заопікувався начальник. Їх нагодували й видали куфери з речама. За кілька хвилин усі троє рушили до поїзда.

— Хто ці люди? — ​запитав Редль, коли вони з Фішером також опинилися у вагоні.

Почувся пронизливий свист локомотива, і потяг здригнувся, відтак потроху почав набирати ходу.

— Отой худий з темною бородою — ​отець Гапон, — ​сказав Фішер, — ​один з очільників народних протестів у Петербурзі.

— Я читав, що його вбили, — ​здивувався Редль.

— Справді? Як жаль…

Полковнику лишалося тільки вдати, що не зауважив іронію в голосі співрозмовника.

— А інші двоє? — ​запитав він. — ​Лисуватий чоловік і жінка?

— Подружжя Вебер. Принаймні так свідчать їхні нові німецькі паспорти.

— А насправді?

Фішер запалив нову цигарку й витримав паузу.

— А насправді, полковнику, вони коли-небудь знищать династію Романових. Недарма ж Яків Бобровський поклав на цю справу ледь не все своє багатство… Щоправда, сьогодні усіх трьох, як ви бачили, довелося рятувати з лап охранки.

— І що ж тепер? Зміните їм зовнішність?

— Чому ж? Просто перечекаємо якийсь час. За кілька років про них забудуть, і вони знову зможуть повернутися в Росію, щоб завершити все те, що почали.

Поїзд мчав уже з величезною швидкістю, ритмічно вистукуючи сталевими колесами, мовби гігантський телеграф, що передавав кудись у темний простір термінове повідомлення.

— Невдовзі Лемберг, і вам треба виходити, — ​промовив Фішер, — ​а ми вирушимо далі, через Краків і Катовіце до Берліна.

— Довгий шлях, — ​відповів Редль.

— Хочу, аби ви знали, полковнику, я тільки зараз вирішив, що ви не поїдете зі мною.

— Мені нічого робити в Берліні, — ​криво посміхнувся той.

— Питання в тому, що б з вами там зробили, — ​незворушно сказав Фішер, — ​допити в Третьому відділі бувають часами неприємні.

Редль зірвався на ноги.

— Я австрійський офіцер і перебуваю на території Австрії.

— Сядьте, полковнику, — ​стомлено мовив його співрозмовник.

— Тоді поясніть, що ви маєте на увазі!

— Почнемо з того, що якби не той львівський комісар, золото Бобровського потрапило б у інші руки. Не в наші.

— Ви його переоцінюєте, пане Фішере.

— Навряд. Це радше ви його недооцінили.

— Якщо пам’ятаєте, то на тому складі в Лемберзі я лише вдавав, що був за росіян, а в критичний момент став на ваш бік.

— Або ж ви просто побачили, що обставини складаються не на вашу користь… — ​розвів руками Фішер. — ​Але гаразд, це ми наразі забудемо.

— Хіба є щось іще?

— Хто такий Ніцетас, полковнику? Никон Ніцетас?

Питання зависло в повітрі, як відлуння пострілу, й змусило Редля збліднути. Не відповідаючи, він знову сів на своє місце.

— На його рахунок зроблено кілька щедрих поштових переказів, які згодом було перенаправлено в банк «Hottinguer» у Берні. На ваше ім’я… Можна навіть подумати, що Ніцетас — ​ваше шпигунське псевдо.

— Під цим псевдо я працював для одного приватного розвідувального бюро в Швейцарії, — ​відповів Редль таким голосом, ніби в горлі в нього застряг папір.

— І, звісно ж, не знали, що бюро контролює охранка?

— Не знав.

— Що ж, навіть офіцер може помилитися.

Полковник глянув на Фішера й зустрів з його боку погляд, в якому, здавалося, більше не було ворожості. Майор запалив третю цигарку, від чого їхнє купе щільно заповнилось синім тютюновим туманом, крізь який пробивалося світло електричної жарівки.

— Тільки не забувайте, що кожна помилка — ​це мовби незавершена історія. Ніби повість без епілогу, яку неодмінно треба дописати й цим виправити. Коли прийде час.

Усю подальшу дорогу вони мовчали.

За годину поїзд прибув на станцію «Лемберг».