Експрес до Ґаліції

ІV

Антоні Самковський, ад’юнкт львівської кримінальної поліції, не любив весни. Точніше, не любив той час, коли тільки починав танути сніг, з-під якого на світ Божий з’являлося дрібне сміття, трупи здохлих тварин і просто мотлох, що його не встигли прибрати восени. Зима цьогоріч відступила пізно. Якихось два тижні тому ще трималися морози, мовби невідомі чари перенесли ціле місто кудись далеко на північ.

Лемберг у такий час мав потворний вигляд. По закінченню дня вони з шефом, комісаром Вістовичем, зазвичай ішли кудись перехилити по чарці, але шеф уже тиждень перебував у відпустці. «Яка, до біса, може бути зараз відпустка? За такої погоди?» — ​думав Самковський, дивлячись у вікно їхнього спільного кабінету, звідки проглядалася брудно-сіра смуга вулиці Академічної[41], що тягнулася до однойменної площі з пам’ятником Александеру Фредру[42] посередині.

Втім, відсутність шефа його насправді тішила. Яка б причина не змусила Вістовича вибратися з міста на цілий тиждень, Самковський мав добру можливість відпочити від його важкого й часом непередбачуваного характеру. Шеф був гарним співрозмовником за чаркою, але нестерпним начальником на службі.

До кнайпи ад’юнкт тепер заходив лише повечеряти. Здебільшого в «Тлусту рибу», непримітний заклад на Підзамчі. Як можна було виснувати з назви, головними тут були страви з риби: зупа з линів, печені карасі, мариновані плітки, а також оселедці, подавані на стіл з цибулею, вареною картоплею і чорним замарстинівським хлібом. До них, ясна річ, клієнт міг замовити келишок місцевого аквавіта. Приміром, холодної житньої «Балабанівки» або добірної, знаної на цілу Галичину, горілки «Baczewski». Щодо цієї горілки, то господар, невисокий лисуватий Моріц Зайґельт, наливаючи клієнтові трунок до склянки, неодмінно промовляв знану в усіх кнайпах «конклюзію»:

Сьогодні, знову вислухавши цю приповідку від пана Зайґельта, Самковський усміхнувся й перехилив половину келишка до рота. Решту він вирішив випити, коли принесуть замовлених на вечерю карасиків. Вмостившись за столиком біля стіни, під гасницею[44], він розгорнув свіжий випуск «Wieku Nowego»[45], який купив ще вранці. Неуважно переглянув новини Галицького сейму, далі двічі прочитав оголошення про те, що вартість проїзду в трамваях невдовзі підвищиться до 20 гелерів. Скрипнув зубами, бо якраз трамваєм щодня діставався на службу, а потім зі служби. Отже, тепер це коштуватиме йому сорок гелерів на день замість тридцяти, як було досі. А з огляду на те, що на підвищення наразі можна було не сподіватися, такі новини не додавали гумору. Втім, наступна новина мовби пропонувала рішення: «Товариство львівських роверистів уже цього літа отримає власний стадіон для змагань!». Чудово! Замість трамвая можна пересісти на велосипед.

Самковський гмикнув і, не втримавшись, надпив ще трохи аквавіту з чарки. На наступній сторінці анонсувалися перші перегони на іподромі. «Звісно, якщо тільки Господь буде добрим, — ​зазначав автор статті, — ​і не нашле на місто негоду. Бо в минулі роки кінні забіги починалися вже в останній декаді березня, а цьогоріч весна добряче забарилася…».

— Якщо тільки Господь буде добрим, — ​пошепки повторив ад’юнкт.

Йому часто доводиться бувати в таких дільницях Львова, про які Господь, здається, зовсім забув. А може, ніколи й не пам’ятав. Наостанок залишив собі кримінальну хроніку. Передивився уважно, хоча, звісна річ, знав набагато більше, ніж там було написано. На окремій шпальті, де містилися виключно міжнародні новини, встиг помітити повідомлення, що «в Росії вбито одного з лідерів революції, православного попа Георгія Гапона. Сталося це, правдоподібно, ще в березні, але кореспонденти з-за кордону дізналися про це лиш тепер…», коли за спиною почулася чиясь надміру гучна розмова.

Самковський спочатку вирішив не зважати. Для будь-якої кнайпи — ​звична річ, коли хтось, перебираючи зайвого, починає горланити. Однак тут його увагу привернув предмет розмови. Грубий підхмелілий голос розповідав, як 1894 року зумів утекти з поїзда, що перевозив ув’язнених.

— Але ж як, до ясної холєри, вдалося вивалити ті вагонні двері? — ​допитувався у нього співрозмовник.

— Кажу ж, Грумм їх підірвав, — ​роздратовано відповів бас, — ​цей скурвисин може змайструвати вибухівку з чого завгодно. Навіть з мотлоху під ногами. Навіть з лайна!..

— І що, ви стрибнули на ходу? Ти й він?

— Ми разом, майже одночасно. А з нами ще троє відчайдухів…

— А чого було не влаштувати вибух на якій-небудь станції. Під час зупинки?

— Здурів? Ну, гримне… А далі що? На станціях купа дідів і янців![46]

На якийсь час ці двоє замовкли, й чути було тільки голосне ковтання, з яким вони відправляли до нутра пиво.

Самковський не належав до числа сміливців, але і боягузом не був. Такі зазвичай не кидаються сторчголов у вир небезпеки, проте якщо вже доля кидає виклик, то знаходять у собі відвагу його прийняти. Ад’юнкт допив решту горілки й, витягнувши з кишені хустинку, протер чоло й окуляри.

— Чув, що тих трьох спіймали, — ​продовжилася тим часом розмова.

— Спіймали одного, — ​виправив бас, — ​двоє інших зламали собі карк… Грумм також добряче покалічився. А я родився в сорочці! Завдав його собі на рамена й поніс.

— Куди поніс?

— Куди очі світили… Знайшли якусь порожню гавіру[47], там пересиділи… А потім добрі люди допомогли перейти кордон.

Язик мовця заплітався, і балаканина, здавалося, от‑от увірветься, проте розпитувач не здавався:

— А повернувся ти чого, Берле?

— Як то чого? — ​спалахнув той. — ​Як то чо-г-о-о-о?.. Я тут народився! Це моє місто!..

— Тебе тут замкнути можуть… Вас із Груммом досі шукають!

— Е-е-е, ні! — ​загрозливо протягнув він. — ​До Відня я більше не піду[48]. І Грумма не візьму до млину[49]. Ми з ним тепер, як брати… А тих скурвисинів, що за нами полюють, я голими руками… Я їх, курва, душитиму…

Самковський підвівся й повернувся до них обличчям, перед тим помітивши, що господар стояв за шинквасом блідий, наче місяць удень, і короткими жестами спілкувався з принишклими клієнтами, очевидно, намагаючись пояснити їм ситуацію. Співрозмовник Берла поволі встав і залишив утікача самого за столом. Самковський сів замість нього. Спільник Грумма виявився здоровилом з чорною густою бородою, що ховала пів обличчя. Одразу над нею були горбатий ніс і пара чорних важких очей. Ці очі глипнули на худорлявого, трохи сутулого незнайомця в окулярах, обмацали його субтельні риси, високе чоло й недбало зачесане темно-русяве волосся. Самковський мав ледве за тридцять, тож воно в нього було ще без сивини й залисин.

— Даруйте, підслухав ненароком вашу розмову, — ​ад’юнкт раптово відчув, що від його хвилювання не залишилось і сліду. Тепер він був упевненим в собі, мовби за спиною мав усіх ад’юнктів, комісарів і надкомісарів з Дирекції, а за дверима кнайпи чатували з десяток офіцерів та унтерофіцерів військово-поліційної служби. Насправді ж сподіватися Самковський міг тільки на себе і свій старий службовий револьвер у кишені.

— А ти що за ґаврук[50] один?

— Щирий ваш шанувальник, — ​відповів ад’юнкт, — ​подивляюся з ваших пригод.

— Думаєш, юри стругаю[51]?

— Боже збав! Я вам вірю. Але хотілося б почути більше.

— Замов мені гари[52], — ​видихнув Берл.

Самковський подав знак Зайґельту, і той, швидко наповнивши дві чарки, поставив їх перед ними на стіл. Утікач випив одним духом свою порцію, тоді втер бороду і, стиснувши свій велетенський кулак, підсунув його співрозмовнику під ніс.

— Ось цією рукою одним ударом я розлупив його довбешку, як гнилий гарбуз, — ​промовив Берл.

— Чию? — ​перепитав Самковський, про всяк випадок відсовуючись на деяку відстань.

— Того діда на кордоні, що збирався мене затримати.

— Ти вбив поліціянта? — ​перепитав ад’юнкт, відчуваючи, як у горлянці в нього пересохло, а серце збільшилось до розмірів легенів і калатало тепер, наче церковний дзвін.

— І не одного, — ​стишивши голос, проказав утікач. — ​Я б інакше сказав…

— Як? — ​прохрипів Самковський.

— Я б сказав: «І не останнього»… І не останнього, курва!

На цих словах бородань зайшовся гучним п’яним реготом, який, щоправда, несподівано урвався на найвищій ноті, коли той помітив у руках Самковського націлений на нього револьвер.

— Це що таке? — ​запитав він, мовби вперше в житті бачив зброю.

— Вставай, — ​коротко наказав ад’юнкт, — ​ти під арештом.

— То ти сраний хатрак[53], — ​здивовано промовив Берл, миттю тверезіючи.

— Можеш випити й мою чарку наостанок, — ​поліціянт вказав поглядом на свою порцію горілки, до якої не торкнувся.

— Стерво! — ​раптом загорланив Берл і, перш ніж Самковський зрозумів, що коїться, підняв край столу догори й пхнув його на поліціянта.

Гримнуло два постріли з револьвера, проте перша куля влучила в стільницю, навряд чи діставшись крізь неї до злочинця, а друга — ​кудись у стелю.

— Затримати його! Затримати злочинця! — ​кричав Самковський, намагаючись вибратися з-під важкого дубового столу. Проте ніхто його не послухав. Усе тому, що за спиною ад’юнкта були не поліціянти, а вечірні відвідувачі «Тлустої риби», вкрай розімлілі від пива й горілки.

Звівшись нарешті на рівні ноги, Самковський щодуху кинувся до відчинених дверей, крізь які, очевидно, хвилину тому втік Берл. Однак несподівано відчув, що втрачає рівновагу, ніби хтось підставив йому ногу. Останнє, що побачив ад’юнкт, — ​брудну зачовгану підлогу просто в себе перед носом. Після цього страшенно заболіло трохи вище потилиці, і світло перед очима згасло.

Коли прийшов до тями, то найперше почув стишені голоси, чоловічий і жіночий. Чоловічий давав лікарські настанови, а жіночий тільки промовляв короткі фрази: «так, пане лікарю», «добре, пане лікарю», «скільки крапель, пане лікарю?» тощо.

— І чоло йому протирайте. У воду можете додати трішки оцту, — ​почув ад’юнкт.

— Зрозуміла, пане лікарю. Ой, гляньте…

Вигук, очевидно, був пов’язаний з тим, що ад’юнкт раптом поворухнув головою і закліпав очима.

— А, з поверненням, mein Freund[54], — ​уже трохи гучніше сказав лікар.

Самковський розплющив очі, але через те, що був без окулярів, бачив украй погано. Втім, достатньо, щоб впізнати силует поліційного лікаря Ебергарда Фельнера. Точніше, поліційного патологоанатома…

— Невже я вмер, і ви робите мені розтин? — ​запитав ад’юнкт, відчуваючи, що слова ледь вдається видушити з себе, наче риб’ячі кістки, що застрягли в горлянці.

Фельнер засміявся.

— Жартуєте, Самковський, — ​промовив він. — ​Що ж, це добре… Ні, ви живий-живісінький, і я не маю жодного бажання зазирати вам усередину.

— Тут десь є мої окуляри?

— Ох, прошу вибачення…

Фельнер за мить насадив Самковському на носа його «додаткові очі». Ліве око бачило добре, а правому заважала дрібна павутина тріснутої лінзи.

— Окулярам також дісталося, — ​промовив лікар.

Все ж поліціянт тепер значно краще бачив його міцну присадкувату постать у білому халаті, накинутому поверх темно-сірого гарнітура, широке обличчя з крупним носом, акуратно підстриженою бородою і окулярами, значно масивнішими, ніж у нього. Волосся Фельнер мав кучеряве і всуціль сиве, проте воно міцно трималося черепа, на заздрість тим, хто в його віці — ​а доктору було під шістдесят — ​мав голову лису, як військова каска.

Самковський крутнув головою, шукаючи своїм єдиним видючим оком володарку ніжного голосу, якій Фельнер давав розпорядження, проте від різкого руху в цьому самому оці потемніло від болю.

— Не вертіться, дідько б вас узяв! — ​сердито промовив лікар і заходився поправляти йому компрес десь на маківці. — ​Ще бодай кілька днів мусите рухатися повільно, як канатоходець над прірвою. Затямте це.

— Що зі мною сталося? — ​запитав Самковський, переводячи погляд з доктора на бридко-зелену стіну за його спиною, а потім на сіру, місцями пожовклу стелю.

— Хтось добряче вперіщив вас по потилиці чимось важким, — ​відповів Фельнер, — ​усе, що можу наразі сказати.

— Як це «хтось»? — ​Самковський відчув, як обличчя його багряніє від обурення, — ​у кнайпі була купа свідків…

— Юначе, — ​перебив його доктор, — ​ви, мабуть, забули, що я не слідчий і не постерунковий! Переказую те, що чув, коли мені вас доставили сюди непритомного. Думаю, невдовзі до вас прийде хто-небудь з Академічної, от його й розпитаєте.

— Було б добре, щоб прийшли зараз, — ​вже спокійнішим тоном, в якому чулося більше прохання, ніж ствердження, сказав ад’юнкт, — ​я маю повідомити дещо важливе в Дирекцію.

Фельнер відхилив полу халата, за якою зблиснув срібний годинниковий ланцюжок, що тягнувся від борта піджака до кишені. Доктор дістав годинника і перевірив час.

— Заледве восьма, — ​промовив він, — ​але, гадаю, це не проблема.

— Восьма вечора? — ​перепитав Самковський.

— Восьма ранку, — ​всміхнувся Фельнер, — ​сутичка в кнайпі сталася вчора. Morgenstund hat Gold im Mund[55].

Доктор був галицьким німцем[56], родом десь з-під Злочова[57], тому рідною німецькою послуговувався часто і залюбки. Попри те, ніколи не приховував, що має насправді «жидівське походження».

— Отже, я пролежав тут цілу ніч?

— Виходить, що так. Але, погодьтеся, краще тут, ніж у морзі.

Самковский стрепенувся від цього жарту, як від укусу.

— Зосю, люба, — ​доктор з несподіваним теплом у голосі звернувся до своєї асистентки, — ​спустіться, будь ласка, вниз до телефонного апарата. Зателефонуйте в Дирекцію і повідомте, що пан ад’юнкт прийшов до тями. Нехай пришлють когось.

— Так, пане докторе, — ​почув Самковський ту саму фразу. Вона пролунала в нього десь над лівим вухом, отже, Зося сиділа біля його голови. Почулося, як вона підвелася зі стільця й рушила до дверей. Цього разу ад’юнкт вирішив усе-таки її побачити. Втім, доки повертав до неї зболену голову, асистентка вийшла. Самковський встиг зауважити лише тендітну постать у білому з дурнуватим сестринським чепчиком на голові.

— А доки хтось доповзе сюди з Академічної, дуже рекомендую вам поспати, — ​озвався Фельнер, вимикаючи десь електричну лампу.

Світла в палаті поменшало. Штори на вікнах тут розтуляти, видно, було не заведено.

— Зовсім я не хочу спати, — ​промовив ад’юнкт і одразу ж після сказаного провалився в пекучу дрімоту.

Розплющивши очі знову, Самковський побачив перед собою тонку пелену диму. В ніздрі вдарив запах тютюну. У палаті, крім Фельнера, був ще хтось, кому доктор описував стан пацієнта:

— …струс мозку, тому дайте йому бодай тиждень, — ​долинуло до його вух.

— Курва, в Дирекції й так бракує рук! — ​розпачливо відповів співрозмовник.

Самковський спочатку впізнав голос, а вже потім зрозумів, що ці двоє говорили німецькою.

— Пане директоре, — ​промовив він, спираючись на лікті й надіваючи на носа свої напіврозбиті окуляри, й вдруге за сьогодні почув:

— О, з поверненням, Самковський.

Фельнер та директор і далі сиділи собі за столом навпроти нього, тільки винувато загасили цигарки, ніби школярі, яких застукали за курінням у класі. Вільгельм Шехтель, начальник львівської поліції, був схожої з доктором статури, але, на противагу до нього, ​лисий і з виразним черевцем.

— Як почуваєтеся? — ​запитав він у підлеглого, хоча відповідь була написана в ад’юнкта на блідому виснаженому обличчі.

— Вам треба нові окуляри, — ​зазначив він ще за якусь мить.

— Головне, що не знадобиться новий череп, — ​промовив Фельнер, — ​його власний, на щастя, вцілів.

— Пане директоре, чи впіймали того типа, якого я хотів арештувати? — ​запитав Самковський, пропускаючи повз вуха їхні зауваження.

— На жаль, ні, ад’юнкте, — ​відповів Шехтель. — ​Але ми взяли сучого сина, що вдарив вас по голові. Це його колишній співкамерник. Він поки мовчить, але, я певен, невдовзі заговорить і виведе нас на нього.

— Того здоровила називали якось на ім’я… Здається, його звали Берл, і він вихвалявся втечею…

Директор кивнув.

— Берл Брюкнер, ​ми вже встановили. ​Колись утік з поїзда разом із Карелом Груммом. Вас ще не було тоді в поліції. До речі, обидвох їх заарештував колись Вістович. У тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому чи шостому році.

— Четвертому, — ​сказав Самковський. — ​Він назвав цей рік.

— У покидька добра пам’ять, — ​скривився Шехтель.

Ад’юнкт, розчарований до краю, поклав голову на подушку. Директор це, схоже, помітив.

— Не впадайте у відчай, — ​заспокоїв він підлеглого, — ​спіймаємо ми вашого Брюкнера. Якщо він повернувся до Лемберга, то ховатися йому особливо ніде. Усі спільники його давно по в’язницях.

Шехтель підійшов до його ліжка й поклав поруч на тумбу щось важке, загорнуте в брудно-білу шмату.

— Ваш револьвер, — ​промовив він і додав: — Цілком імовірно, що ви поранили Брюкнера. Ми знайшли кров на тому місці, де стояв цей скурвисин. Моя вам подяка, Самковський. Обіцяю, в поліції не забудуть ваш мужній вчинок.

— Спасибі, пане директоре, — ​ад’юнкт раптом відчув, що слова начальника додали йому сил.

— Відпочивайте, — ​по-батьківськи усміхнувся той. — ​Лікар каже, вам потрібно не менше тижня спокою…

— Я повернуся, щойно триматимусь на ногах, — ​пообіцяв ад’юнкт, — ​думаю, знадобиться значно менше часу.

— Гаразд, — ​кивнув Шехтель. — ​Будемо чекати. А наразі — ​на все добре.

Директор попрощався також із Фельнером, потиснувши йому руку й нагадавши про домовлену партію в шахи на наступних вихідних.

«У поліції не забудуть» — ​ця фраза тепер весь час крутилася в ад’юнкта в голові, доки врешті-решт не приспала його.

Наступного дня поліційний автомобіль відвіз Самковського додому, де, пролежавши ще добу під наглядом щиросердної домовласниці, пані Рози Абрекової, на третій день, як і обіцяв Шехтелю, з’явився на службу. Біль у голові більше не тривожив, і нудити перестало. Залишилося тільки це препаскудне відчуття слабкості, через яке навіть прості завдання, як‑от піднятися вгору сходами, здавалися йому надважкими.

Настрій у Дирекції панував гнітючий. Звісна річ, в такій установі зазвичай небагато причин для радощів, проте сьогодні всюди, від місця чергового аж до їхнього з Вістовичем кабінету, напруга відчувалася майже фізично. Декотрі колеги стримано привітали його з одужанням, після чого хутко бралися до роботи. У місцях для куріння не було ні душі, запах кави ширився між поверхами за цілковитої тиші, мов привид, хоча в інші дні гучних розмов, балачок і просто галасу, який би долинав з кабінетів, не бракувало. Можливо, тому, що за кілька днів надходив Великдень, а отже, й працювати в Страсний тиждень нікому не хотілося… Самковський намагався пригадати, чи рік тому тут панувала така ж атмосфера, але жодних спогадів із пам’яті не виринуло.

Повітря в кабінеті було затхлим і важким. Зрештою, нічого дивного. Провітрювати було нікому. Не знімаючи плаща, ад’юнкт прочинив вікно і, сівши просто на свій стіл, кілька хвилин спостерігав за людською метушнею на Академічній: рота піхотинців місцевого гарнізону пройшла стройовим кроком кудись далі в бік Стежкової[58], торговець кошиками, обвішаний своїм крамом, почвалав з площі до вулиці Фредра, прямуючи, либонь, до Галицького ринку. Нечисленний гурт студентів затримався на хвилину поруч скверу і, обмінявшись конспектами, подався далі до Університету[59]. Квіткарки з первоцвітами в кошиках неспішно пофалювали у зворотний бік — ​кудись до площі Ринок. Сніг усе більше танув, сміття з-під нього потроху прибирали, й міське життя ставало на наступне, весняне коло свого цілорічного обороту.

У двері постукали, й Самковський, відірвавшись від споглядання, вигукнув звичне в таких випадках «Прошу!». Зайшов черговий. Відмельдував, що за квадранс директор поліції чекає ад’юнкта у себе в кабінеті. «Це добре, — ​подумалося Самковському, — ​отже, має щось для мене…» Відповів черговому, що зрозумів, і глянув на годинник, аби точно відміряти час до авдієнції.

Шехтель прийняв його, сидячи за своїм столом, на якому височіло кілька стосів паперу, стояла переповнена попільничка, а поруч з нею — ​відкоркована пляшка коньяку.

— Вип’єте, Самковський? — ​одразу запитав директор.

Ад’юнкт відмовився. Пити алкоголь після недавніх пригод було ризиковано.

— Що ж, а я вип’ю… — ​промовив директор і, діставши звідкись з-під столу склянку, плеснув у неї порцію бурштинового трунку. — Гівняний день, — ​сказав Шехтель, зробивши довгий затяжний ковток, — ​гівнянішого й не вигадати… І це ледь не напередодні Великодня. І це за тиждень до приїзду в Лемберг міністра поліції…

Самковський стояв навпроти нього, все ще не розуміючи, про що йдеться.

— Ви не читали вранішніх газет? — ​здивовано запитав директор.

— Не встиг, — ​зізнався Самковський, — ​боявся спізнитися сьогодні на службу.

— Дарма, — ​відмахнувся Шехтель, роблячи наступний ковток, — ​ніхто б вам і слова не сказав…

Він витягнув з-під паперів свіжий випуск «Kurjera Lwowskiego» й простягнув його ад’юнктові.

— Ось, подивіться…

«Жорстоке вбивство поліціянта!» — ​виднівся заголовок одразу на першій шпальті.

«Вранці 13-го квітня неподалік станції Клепарів знайдено тіло 29-річного віцекапрала Симеона Шварца. Вбитий повертався додому після служби, коли ж зазнав нападу невідомого. Нападник завдав кілька смертельних поранень ножем або військовим багнетом, у тому числі вибрав бідоласі очі. Поліція просить зголоситися можливих свідків…» — ​прочитав далі Самковський.

— І де цей чортовий Вістович, коли він потрібен? — ​почулося зітхання директора. — ​Щоб його холєра взяла у тій відпустці…

Ця згадка про шефа неприємно вколола Самковського. Він повернув газету і, вирівнявшись, як жовнір, промовив:

— Я можу взятися за цю справу, пане директоре. Зрештою, я вже за неї взявся.

— Що ви маєте на увазі? — ​не зрозумів той.

— Дозвольте висловити припущення, що вбивця — ​це той самий Берл Брюкнер.

— Облиште ви цей свій протокольний тон, Самковський! — ​гримнув Шехтель. — ​Говоріть по-людському.

— Тоді у кнайпі я чув, як він обіцяв, що вбиватиме поліціянтів. Думаю, справа в помсті за себе й Грумма, — ​промовив ад’юнкт.

Директор помовчав якусь хвилину, дивлячись кудись у вікно, а тоді заговорив знову:

— Що ж, якщо дві справи можна об’єднати в одну — ​це, звісно, добре… Поцілити двох птахів одним каменем… Гаразд, ад’юнкте. Будете відповідальним слідчим. Вістович обіцяв повернутися в понеділок, 16-го. Якщо до того часу не впораєтеся, він вам допоможе… Тільки Великодня, як бачите, у вас цьогоріч не буде.

Самковський не стримав усмішки. Для нього не було гіршого покарання, як щороку на Різдво й Великдень вирушати на кілька днів додому, до рідного Дрогобича. У тісному будинку на Заваллє[60], де, крім його пиякабатька і згорьованої матері, мешкало ще дві молодші незаміжні сестри і дванадцятирічний брат, ніколи не було по-родинному затишно.

Батько щоразу сідав за святковий стіл уже напідпитку. Він був поштарем, тож завжди мав привід вийти з дому, а вийшовши, не втрачав нагоди закласти за комір у якому-небудь дешевому генделику. Мати починала плакати через свою бідацьку долю, тицяючи пальцем на облізлі стіни, де‑не-де порослі цвіллю, потріскані двері, а найголовніше — ​в бік порожньої спіжарки, де запасів лишалося на день-два. Батько не витримував і гримав на неї, щоб та замовкла. Після цього починали голосити сестри. А далі Антоні з братом підводилися з-за столу й виходили на подвір’я.

Самковський курив, а молодший Ігнацій пильно за ним стежив, ловлячи кожен рух, аж врешті наважувався попросити:

— Дай мені папіроску, Антосю.

Старший брат у відповідь вліплював тому потиличника.

— А більше нічого не хочеш?

— Ну, Анто-о-о-сю-у-у, — ​просив далі той, розтираючи забите місце.

За кілька хвилин Самковський здавався й простягував йому свою викурену до половини цигарку.

— На, шмаркачу. Але швидко тягни, щоб з дому не побачили.

Малий тягнув у легені дим і одразу закашлювався.

— Яка ж міцна…

— А ти що думав? — ​підсміхався з нього ад’юнкт. — ​У поліції інших не курять.

— Піду, коли виросту, в поліцію, як ти, — ​повідомляв молодший.

— Ну, йди, — ​стенав плечима брат.

— Або до війська… Куди завгодно, тільки з цього пекла.

Самковський розумів його. Зараз батько постарів і вже трохи вгомонився. А раніше, повертаючись п’яним додому, вчиняв такий рейвах, що збігались сусіди.

— Добре, заберу тебе до Лемберга, — ​казав він малому й куйовдив йому чуприну.

— Обіцяєш? — ​перепитував той.

— Пф-ф, буду тут перед малим гівнюком обіцянками сипати.

— Ну, Анто-о-о-сю-у-у, — ​молодший починав нити, аж поки не отримував від брата виразне слово честі.

Врешті з будинку виходила мати й кликала їх назад до столу. Батько, мовляв, заспокоївся. «Заспокоївся» — ​означало, почав куняти за столом. Родина бралася до їжі, не зважаючи на нього, і лише тоді наставала коротка мить свята.

Саме тому, стоячи зараз перед директором поліції, Самковський повідомив, що може без проблем залишитись у Львові. «Шкода тільки малого, — ​подумалось йому, — ​він мене завжди чекає з нетерпінням. Але нічого, приїду після свят».

— Що ж, добре, — ​промовив Шехтель, встаючи з крісла.

Було видно, що така відповідь підлеглого припала йому до душі.

— Сьогодні зайдіть у канцелярію, — ​продовжив директор, — ​заберіть документи на отримання позачергової премії. Вчора я все підписав. Гроші вам зможуть видати десь через тиждень після Великодня. Ще через місяць якусь виплату зробить наша Страхова спілка…

— Дуже доречно, бо проїзд у трамваї дорожчає, — ​спробував пожартувати Самковський.

Директор, втім, не звернув уваги на цю репліку.

— Клопотатиму про ваше підвищення до комісара другого класу, але обіцяти не можу… Самі розумієте, доки хтось не піде на емеритуру або не вмре, місце не звільниться, — ​продовжив він.

Самковський кивнув. Звісно, він не вчора почав службу і з таким станом речей був добре ознайомлений.

— Втім, якщо розкриєте справу, для вас я переверну гори, — ​раптом сказав Шехтель. — ​І не тільки тому, що готуюся до приїзду міністра… Убито поліціянта. Для нас знайти вбивцю — ​справа честі.

Повторювати двічі не довелося. Вони попрощались, і Самковський вийшов з кабінету шефа.

«Що зробив би зараз Вістович?» — ​подумалось йому, проте ця думка одразу ж викликала роздратування. Ні, чорт забирай! Це його власне розслідування. І озиратися на шефа він не буде. Найпевніше, коли комісар повернеться, справу вже буде зроблено, і цей скурвисин Брюкнер сидітиме за ґратами, чекаючи на суд і повішання.

Самковський зайшов до свого кабінету, але тільки для того, щоб узяти плаща й капелюха. На якусь мить зупинився і, знявши окуляри, розтер вказівним пальцем червонуватий відбиток на носі. Нова оправа була важка, незручна і вдавлювалася в обличчя, мов середньовічна маска, призначена для покарань за підглядання чи пхання носа не в свої справи. Власне, за все, що було для поліціянта службовим обов’язком.

Ад’юнкт вирішив найперше вирушити до доктора Фельнера на Пекарську, де була міська мертвецька[61]. Фельнер, безумовно, встиг бодай поверхово дослідити труп жертви, отже, матиме що розповісти слідству. Навіть дещиця потрібної інформації могла б зараз допомогти.

Ад’юнкт намагався спершу зателефонувати доктору, проте в його кабінеті ніхто не піднімав слухавки. Тоді він попросив чергового підготувати службовий фіакр, прихопив нотатника, олівець і кілька вранішніх газет, аби перечитати їх по дорозі.

Газети подавали новину про жорстоке вбивство на Клепарові переважно однаково: «Загинув поліціант в чині віцекапрала», «Був добрим батьком, зоставив сиротами двох малолітніх дітей», «Убивцю не знайдено, жодних заяв у Дирекції не зробили», ліва преса, як‑от «Робітник» та «Селянин», іронічно зауважувала, що і не знайдуть, бо «галицька поліція здатна хіба що розганяти мирні демонстрації трудящих і трусити їхні помешкання, шукаючи зброю та друковані видання з братньої Росії…». Самковський криво посміхнувся і заховав газети до кишені. Екіпаж зупинився біля «Царства мертвих» на Пекарській, як називав це місце сам АїдФельнер.

Зрештою, це й було, мабуть, найкращим порівнянням. І не тільки тому, що тут зберігалися тіла небіжчиків. Низький коридор з бетонними стінами, який провадив до головних приміщень, ледь освітлювався кількома лампами. Тиша, що панувала в ньому, давила на вуха, а сирість проникала під одяг і, здавалося, навіть під шкіру.

Самковський не знав достеменно, за якими дверима знаходиться кабінет Фельнера, тому зупинявся перед кожними, щоб прочитати на них таблички. Врешті, побачивши на одній з них напис «Dr. Fehlner», зітхнув з полегшенням і, вже збираючись смикнути за ручку, щоб відчинити, завмер. Зсередини кабінету почувся сміх. Спершу тонкий жіночий, потім хриплий чоловічий. Услід за цим — притишені голоси. Слова розчути було важко, але добре відчувалося збудження, з яким вони промовлялись.

Самковський спершу кашлянув кілька разів, а потім гучно постукав. Голоси затихли, проте почулось шурхотіння, наче хтось приводив до ладу одяг. За якийсь час зсередини повернувся ключ і двері відчинились. На порозі постав розчервонілий доктор Фельнер у картатій камізельці, сорочці з розтріпаним коміром і без краватки.

— Сам… Самковський? — ​здивовано витріщився він на прибулого. — ​Що ви тут робите?

— Я у справах слідства, — ​відповів той.

За плечима доктора промайнула жіноча постать у білому халаті.

— Але ви… Хіба ви… розслідуєте щось? — ​доктор говорив, бентежно озираючись назад, мовби господар, який не впевнений, чи в домі прибрано і чи можна пускати всередину гостя.

— Звісно, розслідую, — ​в ад’юнкта уривався терпець. — ​Директор призначив мене відповідальним слідчим у справі вбивства на Клепарові.

— Ах, ви про це… — ​доктор відступив нарешті, пропускаючи його досередини. — ​Бідолаха капрал, що тут скажеш.

— Віцекапрал, — ​виправив його Самковський і ґречно вклонився його асистентці, що ні в сих ні в тих сиділа на кріслі поруч столу. На столі поміж паперів стояла тарілка з над’їдженими канапками і кількома шматочками шоколаду. Поруч — ​дві порожні філіжанки.

— Зосю, зробіть гостеві кави, якщо ваша ласка, — ​звернувся Фельнер до помічниці.

Та схопилася з місця й випурхнула за двері. Зося! Самковський пам’ятав це ім’я. Саме цю жінку він намагався роздивитися, коли прийшов до тями в лікарняній палаті. Що ж, тепер це йому вдалося: невисока чорнявка, великі виразні очі, делікатний ніс і губи. Нижня прикушена, чи то від сорому, чи то від того, що асистентка стримувала сміх. На вигляд мала біля двадцяти п’яти або тридцяти років.

— Ви не подумайте нічого зайвого, Самковський… Я одружений чоловік, — ​пробелькотів Фельнер.

«Старий кнур», — ​подумав ад’юнкт, але промовив інше:

— Думаю, часу на каву в мене не буде, пане докторе.

— Як скажете, — ​з неприхованим полегшенням у голосі відповів той.

— Чи мали ви час обстежити тіло вбитого? — ​ад’юнкт, сам того не бажаючи, зробив у сказаному надто виразний і нескромний наголос.

Фельнер кивнув.

— Ходіть, я вам дещо покажу.

На цих словах чоловіки вийшли за двері, опинившись у тому самому бетонному коридорі, яким блукав ад’юнкт кілька хвилин тому.

— Зосю, кави не треба! — ​гукнув доктор, і голос його моторошно відлунився десь у темній порожнечі.

Вони пройшли коридором, далі звернули в якийсь лабіринт, де освітлення було трохи більше, проте стіни від цього не ставали привітнішими. Врешті опинилися перед дверима, до яких Фельнер довго шукав ключа у своїх кишенях. Знайшовши, видихнув з полегшенням і відчинив. Потім впевнено зайшов у темне приміщення, де намацав на стіні ручку вмикача. За мить яскраве світло залило невелику кімнату з двома столами посередині. На одному з них лежало тіло, вкрите простирадлом.

— Це так звана секційна, — ​діловим тоном сказав Фельнер, — ​тут я роблю розтини.

Він дістав з продовгуватої шафи халат і одягнув його, прибравши звичного для себе в цих стінах вигляду. Обличчя його також змінилося: перед Самковським тепер стояв не підстаркуватий Казанова, що забавляється з асистенткою, а добре знаний в Галичині судово-медичний експерт, фахівець своєї справи.

Фельнер відгорнув простирадло до половини. Небіжчик був без одягу, проте розтин ще не проводився.

— Смерть настала близько десятої вечора. Вбито ножем із широким лезом, який зазвичай мають мисливці, — ​почав доктор.

Самковський дістав блокнот і зробив першу нотатку.

— Удари було завдано згори, точно в шию… Судячи з усього, вбивця чималого зросту і доволі дужий…

— А це що, в біса, таке? — ​з жахом перепитав поліціянт, вказуючи пальцем на обличчя трупа.

Там, де в небіжчика мали бути очі, лишилися тільки дві чималі рани.

— Спосіб приховати сліди, — ​відповів доктор.

— Якийсь ритуал?

— Не зовсім.

— Тоді що?

Доктор важко зітхнув, наче йому довелося згадати щось мерзенне.

— Деякі вбивці переконані, що їхнє відображення залишається в очах жертви, як на фотографічній пластинці, — ​пояснив він. — ​Отже, його треба знищити. Я вже стикався з таким колись…

— Ніколи про таке не чув, — ​промовив ад’юнкт, повертаючись до своїх нотаток.

— Це ваша перша серйозна справа, чи не так, Самковський? — ​запитав раптом доктор.

Поліціянт кивнув у відповідь.

— Жаль, що зараз немає Вістовича, — ​додав Фельнер.

«Я дам раду і без вашого Вістовича!» — ​ледь не вирвалось у Самковського, проте ад’юнкт вчасно стримався.

— Мені відомо, хто вбивця, докторе, — ​сказав він натомість. — ​Цей огляд — ​лише формальність.

— Ну, коли так… — ​Фельнер знову накрив тіло простирадлом. — ​Коли так, то мені лишається тільки побажати вам успіху, пане ад’юнкте. Як зроблю розтин, пришлю результати вам на Академічну. Обіцяю, що не пізніше, ніж завтра.

Попрощавшись із ним, Самковський повернувся в Дирекцію, де піднявся до свого кабінету й кілька хвилин дозволив собі перепочити. Відчував жахливу слабкість. Наслідки травми ще давалися взнаки. Крім того, з пам’яті не йшов труп віцекапрала на столі в мертвецькій Фельнера.

Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Спробував розслабитись, але не вдалося. Йому раптом подумалось, як паскудно себе почувають зараз ті, що служать у військово-поліційній службі, адже загинув їхній безпосередній колега. Усі вони, від постерункового до капітана, очікують результатів розслідування. Хоча, по щирості, ці люди можуть зробити більше, аніж кримінальна поліція. Брюкнер може потрапити їм на око де-небудь на вулиці, поруч з борделем або дешевою кнайпою. Одразу після події в «Тлустій рибі» кожному постовому описали його портрет.

Врешті Самковський підвівся й знову спустився до чергового, наказавши йому привести в кімнату допитів затриманого спільника Берла. Спускаючись у підвал, ад’юнкт відчув, що тілом його пробігли крижані мурахи. Нутро переповнило дивне відчуття. Мовби суміш страху, злості й цікавості. Ще ніколи йому не доводилося провадити розмову з тим, хто не так давно ледь не проломив йому голову.

Нападника з кнайпи звали Альбертом Зарембою. Самковському спало на думку, що таке ім’я і прізвище могли б належати якому-небудь інженерові чи депутатові Галицького сейму, але натомість так звали пройдисвіта, який допоміг утекти злочинцю.

Утім, Заремба й був схожий радше на інтеліґента, що за повелінням долі чи власним невезінням опинився на дні суспільства. Поставу мав рівну, в очах світилася зверхність і насмішкуватість. Шкіра на обличчі й руках була, вочевидь, колись доглянутою, але тепер потріскалася і вкрилася дрібними виразками. Світло-руда щетина потроху переростала в недбалу бороду, а волосся, що також давно не знало руки перукаря, сягало плечей. На плечах висіла подерта камізелька поверх брудної картатої сорочки.

Двоє міцних поліціянтів пхнули його до кімнати й наказали сісти за стіл навпроти Самковського. Один із них — вусатий капрал без кітеля, в сорочці із закоченими рукавами — став за спиною Заремби, інший — ​молодий постерунковий — лишився біля дверей. В’язень несподівано посміхнувся, оголивши ряд жовтих зубів зі зламаними різцями.

— Як ваша голова, пане слідчий? — ​запитав він у Самковського.

Тієї ж миті капрал зацідив Зарембі кулаком у вухо. Той звалився під стіл і важко закректав. Тюремник вхопив його за комір і знову посадив на стілець.

— Дякую за турботу, як бачите, все гаразд, — ​спокійно відповів ад’юнкт.

Заремба все ще не міг оговтатися від удару, тому навряд чи почув його відповідь. Самковський знаком наказав капралові більше його не лупцювати. На якийсь час запанувала мовчанка, доки в’язень приходив до тями.

— А як вам тут ведеться? — ​запитав у нього Самковський.

Капрал іронічно гмикнув і схвально подивився на ад’юнкта. Потім перевів погляд на Зарембу.

— Файно, як у пансіоні, — ​процідив той у відповідь. Було видно, що ад’юнкт потрапив у десятку.

— Годують добре? — ​не вгавав Самковський.

— Аякже.

— Може, приносять забагато тлустого? Чи не слід переглянути ваш раціон? Адже ж піст…

Двоє поліціянтів реготнули. Самковський знав, що в цю мить його авторитет підскочив догори, а в курилках від сьогодні переповідатимуть ці його жарти. З якимсь диким завзяттям він тепер готовий був знищити людину навпроти. Не так через бажання помсти, як для того, аби ще більше ствердитись у жорсткому поліційному колективі.

Заремба кинув на нього погляд, сповнений ненависті.

— Чого вам треба? — ​запитав він.

Самковський кивнув капралові, й той виклав на стіл два чисті аркуші та олівець.

— Все, що вам відомо про Брюкнера, має бути відомо мені. Де може переховуватися, чи має спільників, де бере гроші, — ​чітко промовив Самковський. — ​Викладіть усе письмово. Мовби на уроці граматики, пане Зарембо… Що краще напишете, то кращу дістанете оцінку. З оцінки буде видно, як складуться ваші справи в подальшому.

— Як на уроці граматики? — ​в’язень скривив презирливу посмішку. — ​То, може, написати латиною? Ви знаєте латину, пане слідчий?

— Якщо знань моїх не вистачить, пане Зарембо, то я передам вас у руки кому-небудь менш терплячому… Скажімо, капралові Шимону. Не гарантую, що латину він знає краще, зате пояснить вам ваше становище значно зрозуміліше, ніж я.

— Моє становище? — ​спалахнув Заремба. — ​Яке, в біса, моє становище? Я винен тільки в тому, що вперіщив вас по голові. Таке трапляється у кнайпах. Ви були не на службі й випивали так само, як і я. Кілька місяців арешту або пів року яких-небудь громадських робіт — ​от і все, що мені загрожує.

Самковський дістав з кишені портсигар. Неквапно витягнув з нього цигарку й закурив.

— Щойно ви вдарили капрала Шимона, пане Зарембо, — ​холоднокровно проказав ад’юнкт, випускаючи перший струмінь диму.

Йому раптом подумалося, що саме таку тактику обрав би на його місці Вістович. Метод брудний, але ефективний… Що ж, комісар усі роки був для нього добрим учителем.

— Що? — ​обличчя в’язня почервоніло, а від зверхності, з якою він зайшов кілька хвилин тому до кімнати, не лишилося й сліду.

— Я сказав, ви щойно вдарили поліціянта, який стоїть поруч з вами, — ​повторив слідчий, вдруге затягуючись цигаркою.

— Я нікого не бив!

— Тут двоє свідків, які бачили, як ви підхопились і вперіщили капрала кулаком в груди. Правда, капрале?

— Саме так, пане ад’юнкте, — ​підтвердив той і театрально застогнав.

— Ось вам ще пів року, добродію, — ​повідомив Самковський.

— Ну ви й паскуди, — ​просичав Заремба.

— Потім ви кинулися на постерункового Вільху, — ​продовжив ад’юнкт, — ​і жорстоко почали його душити. Та у вас наче демон вселився! Ледве вдалося заспокоїти…

Самковський якийсь час мовчки курив, аж доки цигарка не перетворилася на недопалок. Ад’юнкт загасив його і, оскільки Заремба також не озивався, підвівся з-за столу.

— Бачу, писати ви не збираєтеся, — ​промовив слідчий. — ​У такому разі ставлю вам «незадовільно» і прощаюсь.

— Чекайте, — ​понуро вимовив той.

Самковський подивився на нього з удаваною байдужістю.

— Ви щось сказали? — ​перепитав він.

— Нехай ці двоє вийдуть, — ​Заремба кивнув на капрала й постерункового. — ​Писати я нічого не буду, краще розповім, але тільки вам. Ніхто інший не повинен чути.

Шимон спохмурнів і запитально подивився на Самковського. Той кивнув, віддаючи наказ. За хвилину двоє поліціянтів лишили їх сам на сам.

— Що ж, слухаю, — ​дещо настороженим голосом сказав ад’юнкт, щойно двері за ними зачинилися.

— Дайте цигарку, — ​попросив Заремба.

Обличчя його вже стратило червону барву і тепер вид мало спокійний, як на початку допиту.

Самковський знову витягнув з кишені портсигар і, відкривши його, поклав на стіл. Поруч кинув сірники. В’язень жадібно встромив одну цигарку до рота, а дві інші запхнув за вухо.

— Ви не заперечуєте? — ​перепитав він.

Слідчий похитав головою. Спостерігав якусь мить, як той затягується димом і блаженно відкидається на спинку стільця. Потім забрав свій портсигар, закрив і сховав до кишені.

— Бачу, як ви прагнете вислужитися, — ​промовив раптом Заремба. — ​Для вас ця справа не менш важлива, аніж для мене. Чи не так, пане Самковський?

— Схоже, я дарма витрачаю час і куриво, — ​відповів той, рвучко повертаючись до дверей.

— Я допоможу спіймати Брюкнера, — ​зупинив його в’язень. — ​Він довіряє мені. Зрештою, ви самі чули в тій кнайпі, що ми розмовляли дружнім тоном.

— Чув, — ​кивнув Самковський.

— Тоді я напишу йому листа. Повідомлю, що зібрав для нього певну суму грошей, але хотів би передати особисто. З рук в руки.

— Отже, в нього є адреса.

— Не адреса, пане Самковський, а так звана «поштова скринька». Місце, де ми залишаємо один одному листи…

Заремба відвів очі, ковзнув поглядом по брудних стінах, а тоді знову глянув на поліціянта.

— Коли Берл з’явиться на зустріч, схопите його, — ​додав він сухим здавленим голосом. — ​Мене ж натомість відпустите і, що найважливіше, знищите мою справу… Все, що є на мене в архіві.

Не кажучи ні слова у відповідь, Самковський підвівся, підійшов до дверей і постукав, даючи знати вартовим, що допит закінчено.

Близько сьомої вечора поліційний архіваріус приніс йому до кабінету папку з написом «Справа № 364 від 1894 року». Ад’юнкт розписався про отримання й зобов’язання повернути документи не пізніше, ніж за добу. Службовець архіву забрав розписку й полегшено зітхнув. Його зміна закінчилася, і подумки, очевидно, він уже вибудовував плани на вечір.

Самковський же нікуди не збирався. Відчував, як докучає голод, але вирішив залити в порожній шлунок порцію кави. Їсти на якийсь час перехочеться, і можна буде спокійно попрацювати.

«Справа № 364» стосувалася арешту двох підривників-убивць: Карела Грумма і Берла Брюкнера. Слідство провадив комісар другого класу Адам Вістович за поміччю військово-поліційної служби, яка, зі свого боку, запросила в армії дві роти піхотинців. Обох злочинців було взято на гарячому просто в центрі Львова під час спроби пограбування Галицької Ощадної Каси. Кількох їхніх спільників було вбито. Двом вдалося втекти. Поранено поліційного фельдфебеля і одного солдата.

Організатором цього та ряду інших злочинів указувався Карел Грумм. Виходець із Богемії, інженер. Людина чималої фізичної сили й розуму. Брюкнер був помічником. Хитрим, жорстоким і цілковито йому відданим. Зазначалося, що народився й мешкав цей суб’єкт у Львові, на Замарстинові. Батьки рано померли, будинок згорів, коли той служив у війську. Більше жодних притомних даних про нього Самковський не знайшов.

Остання сторінка справи містила в собі невелике досьє про Альберта Зарембу. Лікаря за освітою й симпатика лівих радикальних рухів…

Самковський скривив посмішку. От звідки, виявляється, його псевдоінтеліґентність і знання латини. За прикладом російських революціонерів Альберт вважав, що здобуття коштів через експропріацію для блага справи — ​спосіб допустимий і необхідний. Це й привело його в спілку зі злочинцями. За допомогу в пограбуваннях ті обіцяли йому частку. Так принаймні стверджували затримані, але на суді причетність лікаря довести не вдалося.

«Що ж, — ​подумав Самковський, — ​теоретично, в Заремби може бути зуб на Грумма й Брюкнера, якщо ті справді свідчили проти нього в суді».

Після ще однієї чашки кави і коротких роздумів ад’юнкт впевнено вирвав з папки його сторінку і, склавши учетверо, заховав до кишені. Поруч лежала інша підшивка — ​актуальна справа Альберта Заремби, нападника на поліціянта Антоні Самковського у кнайпі «Тлуста риба» на Підзамчому. Взявши її, він вийшов з кабінету і знову рушив у кімнату для допитів.

Заремба його чекав, сидячи за столом. Перед ним лежав складений удвоє листок. Очевидно, з написаним усередині текстом.

Ті самі капрал і постерунковий отримали від Самковського наказ вийти за двері.

— Не збагну, що приваблює таких людей, як ви, у цих кровожерних лівих ідеях, — ​промовив він, кладучи перед в’язнем його справу і вирваний з архівної справи листок.

— «Чимало є, Гораціо у світі, що неспроможна мудрість осягнути…»[62] — ​відповів той. — ​Бачу, ви уважно прочитали мою справу.

— Там про вас небагато.

— І все ж, я волів би, щоб і цього не було.

Заремба потягнувся до принесених паперів і з цікавістю їх переглянув.

— Я дуже ризикую, ідучи на змову з вами, — ​промовив раптом Самковський загрозливим тоном, якого навіть сам від себе не сподівався. — ​Тому, якщо підведете мене, стрілятиму вам просто в лоба. Чи будь-куди… Але не сумніватимусь і не схиблю.

Якусь мить вони дивились один одному в очі.

— Я також ризикую, ад’юнкте. І повірте, якщо припущуся помилки, то мене очікує значно важча кара, ніж куля з поліційної зброї, — ​холодно відповів Заремба. — Утім, — ​продовжив він вже піднесено, — ​впевнений, усе вдасться. Вже завтра ви схопите Брюкнера й отримаєте схвалення начальства. Вас підвищать, чи не так, Самковський?..

— Покажіть лист, — ​перебив ад’юнкт.

— Прошу, — ​з якоюсь байдужістю в голосі проказав той і простягнув йому складений папір.

Самковський розгорнув аркуш і прочитав коротке послання: «Маю ґельди[63]. Приходь завтра. Випив кварту».

— Це все? — ​здивовано перепитав ад’юнкт.

— Повірте, Самковський, там більше інформації, ніж ви можете собі уявити, — ​посміхнувся в’язень.

— Що за «Випив кварту»?

— Означає, що мене відпустили.

Поліціянт все не міг відірвати очей від листа, мовби шукав у ньому прихований зміст. Його не покидало відчуття нерівноцінності обміну. Він видер з архіву усі дані про нього, вчинив, фактично, злочин. А цей тип у відповідь написав кілька слів.

— Мою актуальну справу ви мені також віддаєте? — ​запитав в’язень.

— Звісно, ні, — ​Самковський рішуче схопив зі столу папери.

— Але знищите її?

— Щось придумаю після того, як Брюкнер буде в нас.

Заремба нервово пожував губами.

— Ну, гаразд. Повірю вам.

— Коли ви плануєте віднести листа до «поштової скриньки»? — ​запитав поліціянт.

— Найкраще сьогодні. Хтось від Брюкнера перевіряє її щоночі.

— Тобто не він сам?

— Звісно, ні, Самковський, — ​до Заремби повернувся його насмішкуватий тон, і він говорив тепер з ад’юнктом, як із дурником. — ​Це надто небезпечно для нього. Зазвичай відправляє туди когось…

— Гаразд, а що значить «приходь вранці»? Це о котрій? — ​поліціянт не стримував роздратування і говорив, мабуть, голосніше, ніж слід було.

— Між четвертою і шостою, — ​відповів Заремба, — ​саме тоді вам слід влаштувати на нього засідку…

— Пора самогубців, — ​вирвалось у Самковського.

— Пора обережних людей, — ​виправив його співрозмовник, — ​у такий час украй рідко хтось вештається навіть там, де знаходиться «поштова скринька».

— І де ж вона знаходиться?

— У покинутій броварні на Погулянці.

— А точніше?

— Вам не потрібно знати точніше, ад’юнкте, — ​сказав раптом Заремба, — ​тому що лист я повинен віднести сам.

Чоловіки знову стрілися поглядами.

— Ми про це не домовлялися, — ​зазначив Самковський.

— Якби ви трохи задіяли ваші мізки, пане слідчий, то допетрали б самі, що за тим місцем, а також за кожним, хто туди приходить, можуть стежити, — ​відповів Заремба, — ​у Берла завжди були спільники. І не виключено, що є й тепер. Якщо з’явлюсь я, жодних сумнівів у нього не виникне.

Ад’юнкт відчув, як усе його тіло кинуло в піт. Якусь мить, знявши з носа свої незручні окуляри, він протирав їх давно непраною хустинкою. Закінчивши з цим, повернув їх на місце, але відвернувся від Заремби, щоб подумати без його притиску. Хоч насправді думати вже не було про що. Зважившись на таку небезпечну гру, слід було йти до кінця. Одне тільки нестерпно гризло свідомість — ​усе це він робить без дозволу начальства, таємно. Власне, знову так, як зробив би його шеф. Чи вагався б Вістович? Можливо. Але точно не пасував би, зробивши такі високі ставки. Комісар ішов би ва-банк.

— Гаразд, — ​видихнув Самковський. — ​Сьогодні опівночі виїдемо на Погулянку.

В’язень кивнув.

— Де у вас відбуваються зустрічі? — ​запитав ад’юнкт.

— Не надто далеко звідти, на правому березі Пасіки[64]^. Найкраще буде облаштуватися там вже о третій. Місцина малоприємна: гнила й багниста, але довкола чимало корчів і пагорбів. Ваші люди матимуть де сховатися…

За кілька хвилин Самковський вийшов з кімнати допитів і розпорядився, щоб Зарембу протримали там до одинадцятої. Сам вирішив повечеряти в якомусь із найближчих локалів або ресторацій. Найкраще з огляду на ціни й розміщення пасував «Локаль Шнайдера». Йти було заледве дві-три хвилини, а добра горохівка з кавалком хліба, помащеним смальцем і складеними на ньому кружальцями цибулі, коштувала п’ятнадцять гелерів. Ще за двадцять можна було замовити чарку «Варшавської» чи «Балабанівки», але пити сьогодні було ризиковано. Перед такою ніччю краще мати свіжу голову.

З’ївши вечерю, Самковський довго курив за столиком, а кельнер, очікуючи, що той замовить випивку, крутився довкола, як муха. Врешті, на подив офіціанта, клієнт попросив принести йому міцну каву і новий випуск «Gazety Wieczornej». Знову на першій же сторінці йшлося про вбивство віцекапрала Симеона Шварца: «Мусимо визнати перед нашими чительниками ту прикрість, що жодних новин від поліції ми не отримали. Повідомлено тільки, що слідство очолив досі незнаний громадськості пан Антоні Самковський, що має чин ад’юнкта. Рішення ц. к. Дирекції видається нам дивним, бо до такої справи мав би бути залучений слідчий на посаді щонайменше комісара. А те, що інші детективи зайняті, навряд чи може слугувати виправданням…».

Самковський стиснув кулаки від злості, трохи зім’явши краї шпальти, втім, змусив себе дочитати статтю. Далі в ній переповідали обставини, за яких було знайдено тіло поліціянта, а наприкінці матеріалу автор ставив уїдливе питання: «Тож чи можемо ми, звиклі громадяни свого міста, почуватися безпечно, якщо бачимо безпорадність поліції? Чи має нас заспокоювати лише те, що постерункові сьогодні ходять і їздять кінно по троє, маючи при собі карабіни?».

— Можна подумати, що від убивства минув тиждень, — ​тихо проказав Самковський, — ​сучі діти ці писаки. Всі, як один…

Була тим часом уже восьма. Заплативши за вечерю, ад’юнкт вийшов з «Локалю Шнайдера» й подався знову в Дирекцію. Скоро починалися зміни в тих, кого він вибрав собі в помічники для нічної акції. Лишався час, аби переговорити з ними, ще раз все обдумати й підготувати зброю.

Альберт Заремба мав спокійний вигляд. Намагався навіть жартувати. Чи то щоб підбадьорити поліціянтів, чи то щоб укотре вколоти Самковського. Той врешті наказав йому стулити пельку і сісти в поліційний фургон. Виїхати вирішили з господарського двору Дирекції, щоб не притягувати зайвої уваги ані перехожих, ані начальства, оскільки хтось із зверхників міг затриматися до такої пізньої години.

Була одинадцята. Фургон викотився на Баторія[65], відтак попри безлюдний Галицький ринок, перетнувши Панську[66]^, в’їхав на Пекарську.

Коли, як можна було припустити, вони минали «Царство Мертвих» доктора Фельнера, Самковський не втримався й визирнув у шибку екіпажу. Звісна річ, розгледіти йому вдалося тільки самотній гасовий ліхтар, що розсіював довкола себе невеликий конус тьмяного світла. Ад’юнкт, проте, знав, що ліхтар стоїть поруч металевої огорожі. За нею парк Медичного університету, на теренах якого знаходиться мертвецька. Як не дивно, але пригадався йому в цю мить не Фельнер і навіть не вбитий віцекапрал, котрого той вже, мабуть, розітнув, щоб до ранку передати в Дирекцію свій остаточний висновок. Самковський подумав про Зосю. Чи справді вона віддається тому хтивому стариганю-доктору просто в його кабінеті? Чи не заважає їй думка, що поруч з ними лежать мертвяки? Цікаво, як вона це робить? Задирає халат, спідницю, знімає білизну, сідає на стіл і розсуває ноги? Чи їй зручніше на той стіл спиратися ліктями, дозволяючи доктору брати її ззаду? A tergo[67], як пишуть у книжках з медицини. Ад’юнкт мусив прикусити нижню губу, щоб через біль позбутися несподіваної ексцитації.

— …коли підніму руку, ніби збираюся поправити на голові капелюха, — ​долинуло до нього тільки закінчення фрази, яку промовив Заремба, що сидів навпроти, затиснутий з обох боків поліціянтами.

— Прошу вибачення, я не почув, — ​промовив Самковський, — ​трясе…

— Кажу, підете на Брюкнера в той момент, коли підніму догори руку, — ​повторив в’язень, — ​буде схоже, ніби я хочу поправити на голові капелюха. Місяць сьогодні у повні, ви добре будете мене бачити. Тим більше, на руках з-під пальта в мене виступають білі манжети.

— Гаразд, — ​відповів ад’юнкт.

Тепер уже роздивитися дорогу в шибці спробував Заремба.

— Чи орієнтуєтеся, де ми знаходимось, пане слідчий? — ​запитав він. Схоже, він занервував.

— Наближаємось до кладовища на Личакові, — ​відповів хтось із поліціянтів.

— Отже, ще трохи… — ​сказав в’язень і захрускотів пальцями.

— Припиніть, — ​сказав йому Самковський, і до самої Погулянки вони їхали вже мовчки.

Фургон зупинився в понурому місці, між кладовищем і руїнами старої вілли. Повний місяць, що вигулькував час від часу з-за хмар, витягував сірі тіні людей, запряжених коней і предметів, надаючи їм гостроти й химерності. Далі починався ліс, що був колись парком, проте останні кілька років здичавів. Лише в теплу пору на Погулянці облаштовували літні ресторації та розчищали місця для променадів, а на трав’яних галявинах — ​для гри в копаного м’яча.

Втім, до тепла ще було довго. Чоловіки, що повиходили з фургона — ​двоє поліціянтів, візник, ад’юнкт і Заремба, — ​одразу ж почали хукати собі на руки й розтирати щоки. Було до біса холодно. Хтось чиркнув сірником, закурив, присвітивши одночасно циферблат годинника.

— Пів до півночі, — ​промовив хриплий голос.

— Можна йти, — ​сказав на це Заремба, — ​дістанусь туди рівно в дванадцятій.

— Ліхтар потрібен? — ​перепитав Самковський.

— Ні, тільки заважатиме. Я добре знаю цю місцину.

Якусь хвилину всі мовчали.

— Зніміть з мене кайданки, — ​сказав нарешті в’язень, — ​чи ви думаєте, я піду зі скутими руками?

Поліціянти звернули обличчя до Самковського, чекаючи його наказу.

— Що ж, Зарембо, востаннє нагадую, — ​видихнув ад’юнкт, — ​якщо обдуриш, тобі кінець.

— За годину повернуся, — ​коротко відповів той.

— Зніміть кайданки, — ​наказав слідчий.

Брязнули ключі в руках одного з конвоїрів. Інший націлив на нього зброю. Невдовзі скрипнув замок, і звільнений Заремба з приємністю розтер зап’ястя. Потім, не кажучи ні слова, зник у темряві.

— Довіряєте йому, шефе? — ​запитав поліціянт, закидаючи кайданки до фургона.

— Хочу довіряти, — ​відповів той.

— Начальство з вас шкуру здере, якщо він одурить…

Ад’юнкт не відповів. Звісно, що здере. І не одну.

Втім, Заремба повернувся. Не минуло й години, як його постать виникла з темряви і наблизилася до поліціянтів. Коні, досі запряжені у фургон, стривожено зафиркали, відірвавшись від мішків з вівсом.

— Ну, все, — ​промовив прибулий, заспокоюючи дихання, — ​лист я залишив.

Самковський зітхнув з полегшенням. Щось навіть схоже на радість зігріло його серед весняного холоду. Інші ж поліціянти, здавалося, навіть не зауважили цього повернення. Вони сердито тупцювали на місці й без упину курили, мовби намагаючись зігрітися теплом від цигарки.

— Їдемо назад, — ​наказав Самковський, — ​зігріємось і повернемся сюди за дві години.

Ніхто, ясна річ, не заперечував.

Коли о третій ночі фургон зупинився на тому ж місці, нічний краєвид мовби змінився. Місяць піднявся вище, від чого тіні покоротшали. Жоден з чоловіків не зронив ані слова. Двоє конвоїрів тепер мали на плечі карабіни, а Самковський тримав у руках службового «Штаєра»[68].

Заремба впевнено повів їх уздовж Пасіки, чиї води ледь чутно шелестіли зовсім поряд. Понад чверть години вони йшли стежкою, а потім звернули кудись у хащі, з кожним кроком глибоко провалюючись у торішнє й позаторішнє листя. В’язень жодного разу не зупинився, ані щоб перепочити, ані щоб звірити дорогу. Йшов так, мовби навпомацки розрізняв кожне дерево й кущ.

Врешті біля поваленого граба, чиє гігантське коріння стриміло в темряві, мов змії на голові Медузи[69], їхній провідник підняв догори півзігнуту руку й знаком наказав принишкнути. Потім підкликав до себе ад’юнкта.

— Ось там ми зустрінемося з Берлом, — ​пошепки промовив Заремба, вказуючи пальцем перед собою, де за десяток метрів, трохи нижче від їхньої схованки, виднівся берег потічка з чималим насипом каміння. — ​Зараз я піду туди й буду чекати. Не зводьте з мене очей, Самковський. А своїм людям накажіть сидіти тихо і не курити. У Брюкнера нюх, як у звіра. Зачує щось — ​і все пропало.

Ад’юнкт протер окуляри, уважно роздивився вказане місце і кивнув у відповідь.

— Коли подам знак, миттю на нього кидайтеся. Не зволікайте ні секунди, — ​продовжив Заремба. — ​Такого, як він, можна взяти, тільки заскочивши зненацька. Тікати Брюкнер зможе лише вгору, вздовж потічка. Іншої дороги для втечі немає, тож ви й ваші люди матимете безсумнівну перевагу…

Самковський з подивом помітив, що в’язень перехрестився. Лівак і злочинець виявився віруючим католиком.

— Чувайте, — ​повторив він і рушив на місце зустрічі.

Поліціянти прикипіли очима до його постаті, що скрадливо спустилася до потічка і завмерла, стоячи посеред німого темного каміння. Хвилина йшла за хвилиною, доки зрештою не минула ціла година. Самковський відчув, як сирість від землі проникла йому, либонь, до кісткового мозку, від чого суглоби почали нити, як на грозу. І вже коли терпець, здавалось, от‑от урветься, внизу навпроти Заремби виникла ще одна постать у чорному вбранні.

Ад’юнктові сперло дихання. Він затиснув руків’я «Штаєра» і так широко вирячив очі, боячись проґавити домовлений знак, що вони ледь не торкалися скелець окулярів. Заремба, однак, зволікав. Вони про щось перемовлялися з Берлом, але жодне слово до поліціянтів не долітало. Відчувалося тільки, що розмова в них точиться нервова, а тон потроху підвищується. Врешті Зеремба потягнувся до кишені. Самковський знав, що там у нього конверт, який він зобов’язався принести Брюкнеру. Тільки замість грошей у ньому лежав акуратно порізаний газетний папір. Так, аби навіть на дотик здавалося, що всередині банкноти.

Заремба простягнув конверта Брюкнеру.

«Ну ж бо, не дай йому зазирнути всередину, — ​подумки промовив ад’юнкт, — ​піднімай свою гівняну руку…»

Берл, утім, не збирався перевіряти вміст. Чоловіки продовжили розмову, але вже спокійніше, мовби в одну мить порозумілись. Конверт зник десь у Брюкнера в кишені, хоч, може, той і далі тримав його в руках, просто згорнувши вдвоє.

Заремба раптом смикнувся усім тілом і відступив крок назад. Замість підняти вгору правицю, як було домовлено, він підняв обидві руки, трохи виставивши їх перед собою. Ад’юнкт побачив, як Брюкнер підскочив до нього й щосили вдарив кілька разів блискучим лезом, а тоді кинувся навтьоки. У ту ж мить поліціянти зірвалися з місця. Хтось вистрілив з карабіна, Самковський сам кілька разів смальнув зі свого револьвера услід втікачеві. Проте момент було втрачено. Ще кілька хвилин поліціянти намагалися переслідувати його, але темна постать швидко пропала з виду. Стало зрозуміло, що ловити вони можуть хіба що передранковий туман…

Самковський, ледве дихаючи від бігу й злості, повернувся до місця, за яким вони спостерігали із засідки. Заремба нерухомо лежав, розпластавшись на камінні. Голова була відкинута назад, а злощасний капелюх, який він так і не поправив на ній, потопав у багнюці за кілька кроків від власника. Ад’юнкт нахилився над тілом і спробував намацати пульс. Заремба був мертвим.

За кілька годин розпочався найжахливіший день у кар’єрі Самковського. Директор, дізнавшись про невдалу нічну операцію, був на службі вже о сьомій і негайно викликав ад’юнкта до себе. Майже сорок хвилин той слухав добірну лайку й прокльони у свій бік. Потім директор замовк, випив склянку води, розчинивши в ній заспокійливий порошок.

— Те, що вас звільнено з поліції, Самковський, — ​це майже доконаний факт. Усі папери будуть оформлені вже сьогодні, — ​промовив він. — ​Але не думайте, що це єдине покарання за такий службовий злочин. Буде суд.

Ад’юнкт слухав його, дивлячись прямо перед собою, де на стіні висів чималий герб монархії. Пазурі імперського орла тепер видавалися йому уособленням правосуддя, і він майже фізично відчував їх у своєму тілі.

— Забирайтеся, — ​почув Самковський наостанок і, не зволікаючи, вийшов за двері.

Все ще брудний від лежання в засідці на Погулянці, його руки були чорними від пороху, він пішки дістався до свого помешкання на Підзамчі й, не роздягаючись, звалився на ліжко.

У той день і в наступний Самковський не читав свіжих газет, тому й не знав, що у Львові знову сталося вбивство поліціянта. Бувалого фельдфебеля, міцного й загартованого, знайшли мертвим на Верхньому Личакові.