Експрес до Ґаліції

VI

На станції «Лемберг» Вістович тільки мигцем побачив Маґду й Фішера. Зійшовши на перон, вони віддавали короткі розпорядження вокзальному носієві щодо свого багажу. Були схожі на німецьке подружжя, що з якихось причин вибралося до Галичини. Зрештою, цілком можливо, що саме за чоловіка й дружину вони себе тут видавали. Тоді, мабуть, іншим «подружжям» були Бобровський і Клавдія. Вістович криво посміхнувся від цього здогаду і рушив до стоянки фіакрів. Хотілося швидше дістатися додому.

Була Великодня субота, й візники підвищили ціну вдвічі. Клієнти обурювалися, втім, однаково платили, бо не мали вибору. Не йти ж додому пішки з багажем у руках. За інших обставин комісар дістав би поліційний жетон і, не добираючи надто пристойних слів, пообіцяв би хапугам усі жахи пекла. Аж врешті ті мусили б везти його задурно. Та сьогодні не хотілося.

Заплативши, скільки просили, Вістович сів у незручний міський екіпаж, котрий через Казимирівську[78], повз недобудовані, обвиті риштовками стіни, що мали в майбутньому стати стінами костелу святої Єлизавети, попри костел святої Анни й далі повз «Бригідки»[79] виїхав спершу до Нового театру[80], а відтак — ​на Вірменську. Візникові наказав зупинитися трохи раніше. Хотів прогулятися.

Днина була погожа. Сонце нагрівало бруківку й стіни кам’яниць, об які терлися ліниві коти. Вірменська була майже безлюдна, проте, як не дивно, гамірна. Гамір долинав з відчинених вікон разом із божественними запахами страв, що їх господині готували на Великдень. Від цих ароматів печені, варива й солодощів комісар ковтав слину, бо не встиг подбати про обід, а тим часом потроху зближався час вечері. На ратуші пробило п’яту по полудні.

У своєму помешканні Вістович відчув, як поряд з голодом усередині зароджується інше, значно сильніше й нещадніше відчуття. Це було відчуття провини. З’явилося воно, щойно комісар побачив, що в кожній з його кімнат панує ідеальна чистота. Тільки одна людина в цілому світі могла подбати про його житло. І, зрештою, тільки їй він би й довірив свої ключі.

Бейла з’явилася в житті Вістовича ще до того, як дружина комісара, акторка Анна Каліш, одного разу поспіхом спакувала речі й нічним експресом утекла до Берліна. Життя з поліційним комісаром виявилось не для неї. До того ж берлінський Шаушпільгауз пропонував їй контракт, про який актриса з провінційного австрійського Лемберга могла тільки мріяти.

Після скандалів, які влаштовувала Анна, Вістович зазвичай мовчки виходив з дому. Але піти міг лише у двох керунках: або до кнайпи, звідки потім брів у перший-ліпший готель, або до помешкання Бейли поруч зі Стрийським парком. Туди він, щоправда, також часто приходив напідпитку.

Бейла не ставила зайвих питань, ніколи не дорікала і нічого від нього не вимагала, крім як прийняти ванну й трохи протверезіти, перш ніж опинитися з нею під однією ковдрою. Розуміла, як потрібна йому, і розуміла, що створює для цього чоловіка, можливо, єдиний у світі прихисток, де Вістович міг бути собою. Вночі з ним вона брала своє. Попри грубуватий вигляд, він несподівано виявився делікатним і вправним коханцем.

Ця жінка нічого не розпитувала у комісара, але нічого й не розповідала про себе. Вістович знав тільки, що Бейла, як і Самковський, була родом з Дрогобича. Помешкання у Львові, невеличка, проте зґрабна вілла, дісталося їй у спадок… Ось і все.

І хоч Бейла не сказала б йому ані слова, якби й дізналася про його ніч у поїзді з іншою жінкою, саме через це Вістовича нестерпно розпікала провина. А заодно й думка, чи не робить вона того самого? Чи не проводить ночі в обіймах іншого чоловіка? Адже іноді вона зникає на тиждень або й на місяць. Потім пояснює, що мусила відвідати родичів…

— Яких родичів? — ​допитувався комісар. — ​Хто в тебе є в Дрогобичі? Чи не в Дрогобичі?.. Чи, може, й не родичі?..

Питань вона не любила, тому мовчала у відповідь.

— Все одно ти моя, — ​сміявся тоді Вістович.

— Ми не речі, любий, — ​відповідала Бейла цілком серйозно й дивилася на нього своїми великими карими очима, — ​ми не можемо комусь належати. Свобода й спокій — ​це найбільші людські цінності. Не треба зазіхати на жодну з них, бо й друга тоді не значитиме нічого.

— Свобода й спокій, — ​повторив він тепер, ставлячи на підлогу валізу й знімаючи плаща. — ​Втративши спокій, мені тепер і справді до дупи моя свобода…

Не переодягаючись, зайшов до вітальні й відшукав у креденсі почату пляшку «Baczewski». У кухні стояв кошичок зі свіжими булочками й тарілка з сиром. Бейла знала, що він повернеться сьогодні, й відправила служницю трохи поповнити його запаси. «Як доречно…» — ​подумав комісар і налив собі першу чарку. Хотілося залити це бісове відчуття провини, навіть якщо знадобиться більше, ніж одна пляшка.

— Ти негідник, Адаме… — ​пробурмотів він сам до себе за годину й, не роздягаючись, побрів до ліжка. — ​Найбільший, курва, негідник в усьому бісовому світі…

Вранці його розбудили дзвони на церковних вежах міста.

Щойно Вістович спробував підвестись, як йому здалося, що ці дзвони б’ють просто в його голові. Жорстоке похмілля підсилювало їх у тисячу разів, і вони відлунювали у скронях пекельним болем. До всього, страшенно мучила спрага.

Підвівшись нарешті, комісар поплентався до ванної, де, знайшовши мидницю, заповнену водою до країв, не роздумуючи, занурив у неї голову. Рідина виплеснулася і розтеклася по підлозі. За кілька секунд Вістович підняв голову й судомно хапнув повітря. Відчув, що йому трохи полегшало, втім, тепер до горла підступила нудота. Глибоко вдихнувши й видихнувши, чоловік промовив перше на сьогодні слово:

— Курва…

Обережно сперся на стіну і з ненавистю подивився у дзеркало. Звідти на нього витріщилася неголена спухла мармиза з розкуйовдженим волоссям. Під нею виднівся мокрий комір, що був пристебнутий до зім’ятої сорочки.

— Курва, — ​повторив комісар і відвернувся від свого відображення.

Він почовгав до вітальні, де з надією відшукав учорашню пляшку. Ухопив її й підняв до рівня очей. Всередині не було ані краплини, отже, похмелитися й трохи полегшити свої страждання йому не вдасться. На столі лежали недоїдки сиру й хліба, проте думки про їжу викликали хіба що відразу. «Треба вийти й перехилити десь чарку, — ​подумав комісар, — ​інакше до завтра не покращає…»

Вістович переодягнув сорочку й поверх неї одягнув камізельку. Марно спробував причесати волосся. Врешті перестав ним перейматися і просто насадив на голову капелюха. Одягнув плаща і, поклавши до кишені свій порожній портсигар, вийшов на вулицю.

Погода знову була сонячна й тепла. То тут, то там з’являлися святково вбрані містяни з великодніми кошиками в руках. Радісно перемовляючись, усі вони поспішали до своїх помешкань, аби узятися до святкового сніданку.

Комісар вийшов на Домініканську площу, а звідти, через коротку вулицю Божого Тіла — ​на площу Ринок. З палкою надією він подивився на двері кав’ярні «Атляс», проте вони були зачинені. Вістович зиркнув на годинник. Одинадцята ранку… Це означало тільки одне — ​кав’ярня вже сьогодні не відчиниться.

Облизавши губи, чоловік рушив далі на пошуки, та жоден заклад у цей святковий день не приймав відвідувачів.

— От паскудство… — ​видихнув комісар і подався Сербською, а далі звернув на Собєського[81].

Втім, і тут кожна, навіть найбрудніша, кнайпа була зачинена. Та найгіршим було те, що й купити цигарок йому сьогодні не вдасться. Оскільки власники тютюнових генделиків також воліли у святковий день бути вдома.

Біля старого міського Арсеналу Вістович раптом побачив мале дівча років шести, що, підібгавши ноги, сиділо просто на холодній бруківці. Придивившись, комісар помітив, що дівчинка схлипувала.

Він наблизився повільно, аби її не злякати, проте в якусь мить дитина звела на нього очі, повні сліз і страху. З жахом Вістович помітив на її маленькому личку чималий синець. Мала схопилася з місця.

— Не бійся, — ​якомога лагідніше промовив комісар.

Дівчинка не рухалася, але все ще з недовірою дивилася на неохайного незнайомця. Руки тримала перед собою, перебираючи пальчиками тканину маленької сукні.

— Як тебе звати? — ​запитав Вістович, все ще тримаючи дистанцію.

Вона не відповіла, тому комісар назвався першим:

— Мене звати Адам.

— Той, що був у Раю? — ​раптом запитала дівчинка, і в її очах сяйнула цікавість.

Вістович усміхнувся.

— Ні, я інший Адам, — ​сказав він. — ​А ти маєш ім’я?

Вона кивнула.

— Ляна.

— Гарно… А скажи, Ляно, — ​Вістович намагався тепер втамувати внутрішню злість, — ​хто тебе скривдив?

Він торкнувся пальцем свого обличчя, даючи зрозуміти, що має на увазі її синець. Дівчинка скривилася, ніби збиралася заплакати.

У цей самий час у будинку праворуч від них почувся погрозливий чоловічий крик, а вслід за ним — ​переляканий жіночий.

— Ти мешкаєш там? — ​запитав чоловік, вказавши поглядом на будинок.

Ляна кивнула.

— Не йди нікуди, гаразд? — ​попросив комісар, додаючи у свій тон стільки спокою й безтурботності, скільки тільки міг. — ​Обіцяєш?

Дівчинка пообіцяла.

— Я зараз усе владнаю! — ​з усмішкою промовив чоловік. — ​Зараз усе буде добре.

І, підморгнувши їй, Вістович подався до будинку, звідки чув крики.

Долинали вони крізь відчинені двері, з помешкання у пивниці. Вістович зайшов спочатку в тісний передпокій, звідти у невелику кімнату, посеред якої було накрито скромний великодній стіл. У кутку стояв широкоплечий здоровань у полотняній сорочці й засмальцьованому жилеті. Перед ним вклякла на колінах розтріпана жінка з червоним від побоїв обличчям.

Вістовича цей бугай помітив не одразу. Та коли перевів на нього погляд, то спершу занімів від здивування.

— Ти хто? — ​врешті загорланив він.

— Тихіше, — ​скривився комісар і торкнувся долонею розпеченого лоба.

Облишивши жінку, господар загрозливо наблизився до гостя.

— Ти хто й чого приперся? — ​повторив він запитання.

Вістович зняв капелюха і дбайливо поклав його на стілець. Потім спокійно закотив рукави.

Здоровилу урвався терпець. Гаркнувши щось іще, він кинувся вперед на прибулого. Тієї ж миті комісар спрямував йому назустріч два коротких удари: лівий і правий. Обидва точно в щелепу.

Нападник завмер, наче від здивування. Вістович бачив, як його очі закотилися кудись угору, потім голова повернулася набік, і він усією масою повалився на підлогу. Пролунав гуркіт, наче впала важка переповнена шафа.

Натомість його жертва звелася на рівні ноги. Жінка переводила розгублений погляд з лежачого на свого рятівника і навпаки, не знаючи, що сказати.

А Вістович тим часом жадібно подивився на їхній святковий стіл.

— Можна? — ​запитав він, вказавши рукою на карафку з горілкою. — ​Ви дозволите?..

І, не чекаючи відповіді, тремтячою від похмілля й несподіваного боксу рукою налив собі повну склянку. Одразу ж випив одним ковтком.

— Ляно! Ляночко… — ​раптом заголосила жінка й вибігла назовні.

Комісар знову взявся за карафку. Вже коли підносив до рота нову порцію, почув, що здоровило на підлозі зарухався.

Вістович відставив, випивку, вхопив того за сорочку й допоміг йому підвестися. Губи в нього були розтовчені й невпинно кривавили.

— Подививсь на мене й запам’ятай, — ​промовив комісар йому в обличчя. — ​Скривдиш їх ще раз, переламаю всі кістки. Зрозумів?

Господар кивнув.

Вістович відчув, як у голові застугоніло так, мовби там працював паровий двигун. Щоб зігнати лють, щосили зацідив здорованю кулаком під ребра. І, коли той знову опинився на підлозі, випив удруге, загриз огірком, узяв капелюха й вийшов на вулицю.

— Мамо, це Адам! — ​почувся голос маленької Ляни.

Вістович ґалантно уклонився їй і побрів убік Валової.

Від випитого трохи полегшало. Комісар втягнув носом весняне повітря, наповнивши ним груди й усе своє розпечене нутро. Йому подумалося, що незайвим буде зайти в Дирекцію. Хоча б тому, що в його кабінеті могли залишитися цигарки. На біду, можна буде взяти одну-дві в чергових. Та й, зрештою, завтра йому на службу, слід наперед дізнатися, що нового сталося за час його відсутності.

Двоє поліціянтів на вахті при його появі схопилися, мов ошпарені, й виструнчилися. На столику поруч із телефонним апаратом та грубим потріпаним журналом, куди вони занотовували всіх і все, що потрапляло й вибувало з будівлі Дирекції, лежала розкладена газета. На ній шматочки паски, кілька писанок, шинка й металева креманка з потертим хріном.

— Христос Воскрес, пане комісаре! — ​вимовили вони в один голос.

Обоє дивилися на Вістовича трохи перестрашено, бо їсти на посту заборонялося. Сподівалися хіба, що комісар буде мати Бога в серці й на Великдень їх не каратиме.

— Воістину Воскрес! — ​відповів той.

Раптом погляд його впав на два карабіни, що стояли одразу поруч зі столом.

— Це що? — ​запитав він. — ​Чому зброя тут? Хто дозволив?

— Не дозволив, а наказав, пане комісаре, — ​уточнив один із чергових. — ​Директор Шехтель.

— Он як? Це ж чому?

— Вас не було в Лемберзі, тому й не знаєте останніх новин. Убито вже трьох наших…

Паровий двигун у голові комісара знову запрацював із шаленою силою.

— Убито трьох поліціянтів? — ​перепитав Вістович, мовби не зрозумів, про кого йшлося.

— Так, пане комісаре. 13 квітня — віцекапрала Шварца, 14-го — ​фельдфебеля Цайса, і вчора знайшли мертвим постерункового Вільху.

— Хто веде справу? — ​запитав комісар.

— Спочатку доручили пану Самковському, — ​сказав другий черговий. — ​Але потім його звільнили і слідство очолив сам директор.

— Самковського звільнили? — ​несподівано навіть для самого себе голосно вигукнув Вістович.

Чергові знову виструнчилися.

— Так є, пане комісаре! — ​знову в один голос відповіли вони.

Якийсь час Вістович мовчав, дивлячись кудись на сходи, що вели на другий поверх, де був його кабінет. Крізь пелену похмілля розум комісара намагався зрозуміти, де зараз можна дістати якнайбільше відомостей про ці вбивства. Матеріали, без сумніву, замкнені, а канцеляристів сьогодні на службі немає. Телефонувати Шехтелю? Також марно. Навіть ведучи таку справу, директор не схопиться з-за великоднього столу тільки для того, щоб поспілкуватися з Вістовичем. Що ж до Самковського, то невідомо, чи після звільнення він залишився у Львові. Швидше за все, повернувся на свята до рідного Дрогобича.

— Маєте найновіші газети? — ​запитав він у чергових.

— Так є, пане комісаре! Зараз!

— Тільки цієї мені не потрібно, — ​Вістович вказав пальцем на розгорнуту шпальту «Kurjera Lwowskiego», що правив їм за скатертину на столі.

Обоє у відповідь реготнули й витягнули з поштової шафи перев’язаний пакунок.

— Це за три попередні доби!

— Чудово. І ще дайте мені цигарок.

Чергові здивовано вибалушили на нього очі.

— Дайте мені цигарок, матолки два, бо зараз дістанете за те, що жерли на посту! — ​гаркнув на них Вістович.

Ті миттю подіставали з кишень кожен по кілька сигарет. Забравши їх і вклавши у портсигар, комісар подався врешті до кабінету.

Всередині найперше відчинив вікно й підійшов до столу Самковського. Як завжди, на стільниці панував ідеальний порядок: рівно складені папери, зв’язані папки, олівці підстругані однаково, як за міркою. На кріслі висів вовняний коц. Вовна його просмерділася тютюновим димом і місцями мала дірки. Втім, якщо залишилися папери і його улюблений коц, значить, Самковський ще не встиг передати справи й мусить повернутися після свят.

Комісар підійшов до свого столу, де, на відміну від робочого місця ад’юнкта, панував безлад, вмостився у своє крісло і, закуривши, взявся перечитувати газети. Поступово, шпальта за шпальтою, стаття за статтею, він більш-менш починав розуміти, де й за яких обставин відбулися всі три вбивства. Журналісти особливо наголошували на тому, що, вбиваючи поліціянтів, невідомий маніяк щоразу здійснює той самий ритуал. Після смерті вибирає трупам очі.

З неприхованою іронією кілька видань написали, що слідчого в цій справі, ад’юнкта Антоні Самковського, звільнено з поліції за неналежне виконання служби. І правильно, мовляв, нічого доручати такі справи жовтодзьобим дилетантам. Коли місто в передвеликодній час змушене жити в страху, то розслідування таких справ слід доручати справжнім майстрам, як‑от директору поліційному Вільгельмові Шехтелю.

Вістович криво всміхнувся. Можливо, Шехтель колись і був добрим детективом, але кілька років на посаді директора перетворили його на звичайного бюрократичного щура, який понад усе дбає, аби на емеритуру піти з добрим статком. А тому хоче, щоб усі звіти до Відня писалися так, мовби у Львові немає жодного злочинця. Замість них лише ксьондзи й монахині в молитовних процесіях. Ніби немає шльондр і перемитників, ґвалтівників і збоченців, крадіїв і вбивць…

Через годину, занотувавши все необхідне в блокнот, Вістович спустився донизу. Сніданок у чергових закінчився, і вони тепер звично нудьгували на своєму посту. Він повернув їм газети й попрощався.

На вулиці рушив до трамвайної зупинки. Трамвай у цей день робив усього кілька рейсів, але один із них, згідно розкладу, був за п’ятнадцять хвилин. Це була електрична лінія «Z», що провадила на Замарстинів. Звідти Вістович збирався прогулятися на станцію Підзамче.

Дорога загалом зайняла в нього пів години. А завдяки прогулянці на свіжому повітрі майже безлюдним тереном похмілля його практично минуло. На станції не було ані душі. Тільки сторож ліниво глянув у його бік і далі втупився у свою газету. Комісар мовчки пройшов повз нього й попрямував уздовж товарних колій, де, як він знав, були старі склади. Дорога була тут широка, призначена для возів, що тягли звідси вантаж у місто, але курна і повна крем’яха, яким засипали ями. Йти ставало незручно й важко.

Попереду несподівано виникла чоловіча постать. Невідомий, як і Вістович, був одягнений у довгий плащ і капелюх. Вони йшли приблизно в одному темпі, аж врешті чоловік попереду почав сповільнюватись. Постать раптом видалася Вістовичу знайомою.

— Агов, там! — ​гукнув комісар.

Чоловік зупинився, але повертатися не поспішав. Вістович зупинився й інстинктивно потягнувся до браунінга в кишені. Того самого, що відібрав у Редля. Чоловік попереду нарешті став до нього обличчям. Одночасно зблиснули скельця окулярів і револьвер у руці.

— Самковський! — ​здивовано промовив комісар.

Той опустив зброю. Подив його був не менший.

— Що ви тут робите, Самковський? — ​швидко наблизившись до ад’юнкта, запитав Вістович.

Водночас він придивився до обличчя підлеглого. Воно було вимучене й неголене, так само, як і обличчя самого комісара.

— Важко сказати, що я тут роблю, шефе, — ​зітхнув Самковський, ховаючи зброю. — ​Але тут безлюдно, отже, я можу почуватися в безпеці.

Вістович подивився на нього одночасно з недовірою і співчуттям. Навколо справді було порожньо, якщо не враховувати кількох бродячих собак, які сновигали поміж коліями, старими загорожами і горами важкого іржавого залізяччя. Проте безпечним це місце точно не назвеш.

— У місті мені за кожним кутком ввижається Брюкнер, — ​мовби прочитавши його думки, пояснив Самковський, — ​це той маніяк, що вбиває поліціянтів.

— Мій давній знайомий, — ​промовив Вістович і сплюнув у пилюку.

Ад’юнкт кивнув.

— Я багато маю розповісти вам, шефе. Хоч, може, якась частина вам уже відома.

— Знаю, що вас звільнено, — ​промовив комісар.

— Це не найгірше, — ​криво посміхнувся ад’юнкт, — ​мене невдовзі чекає суд. І розраховувати на м’який вирок у мене немає жодних підстав.

Вони пішли поволі в бік міста, і комісар вислухав його розповідь про засідку на Погулянці й смерть Заремби від руки Берла Брюкнера.

— Смілива авантюра, — ​чи то похвалив, чи то покепкував з нього Вістович.

— Шкодую, що на таке зважився, — ​сказав Самковський. — ​Тепер кінець усьому. В мене більше ані грошей, ані…

Він замовк, проте Вістовичу здалося, ніби той хотів сказати «ані бажання жити».

— Послухайте, ад’юнкте, ви ж мешкаєте неподалік?

— Пів милі звідси, — ​відповів той.

— Може, хоч тут, на Підзамчі, відчинена яка-небудь кнайпа? Я б зараз душу продав за гальбу холодного пива.

— Можливо, «Тлуста риба». Це те саме місце, де я вперше зіткнувся з Брюкнером, — ​з сумнівом у голосі сказав Самковський, — ​але, щиро кажучи, мені не хочеться туди потикатися.

— Годі вам, — ​комісар узяв його за лікоть. — ​Тут ми на видноті, а це ще гірше. Ходімо, я маю до вас розмову.

«Тлуста риба» справді була відчинена, щоправда, всередині нікого, крім господаря, не було. Зайґельт розставляв на поличках над шинквасом якісь трунки в різноформних і різнокольорових пляшках. Озирнувся на відвідувачів і, за звичкою, розтягнув на обличчі привітну усмішку. Приязно привітався із Самковським, повідомивши, що радий бачити його знову. Той змовчав у відповідь.

— Прошу панства, маю до диспозиції тільки напої та холодну закуску, — ​промовив він. — ​Кухня нині не працює.

— Два пива, — ​коротко промовив комісар. — ​Хліб і полядвицю з гірчицею.

— Одну хвилину, — ​сказав Зайґельт і зник у коморі.

Поліціянти вмостилися за той самий стіл, де кілька днів тому Самковський розмовляв із Брюкнером. Вістович полегшено видихнув, відчувши тільки тепер, як стомився після своєї прогулянки.

— Гляньте, комісаре, — ​засміявся раптом ад’юнкт, — ​ось отвір від моєї кулі. Стіл навіть не замінили.

Він вказав рукою на продірявлену стільницю.

— Наскільки серйозно ви поранили Брюкнера? — запитав Вістович.

Самковський знизав плечима.

— Він зміг вискочити звідси на своїх двох, тож… Гадаю, моя куля лише незначно його зачепила.

— Ну, знаєте, важко підстрілений кабан часом ще довго тікає від мисливців…

Вістович витягнув і поклав на стіл портсигар, але той виявився порожнім. Цигарки, здобуті у чергових, він викурив, ще коли читав газети. Врятував Самковський, який поділився з шефом самокрутами.

— Цигарок більше не купуєте? — ​здивувався Вістович. — ​Схоже, у вас направду паскудні часи.

— Ще й які, — ​відвівши очі, зізнався ад’юнкт. — ​Але після того, як мене звільнять, настануть ще паскудніші. Думаю, після суду доведеться піти до в’язниці.

Вістовичу стало його жаль. Самковського він знав давно, той завжди був надійним помічником і, попри все, таки вправним слідчим.

— Коли мусите остаточно передати справи? — ​запитав він у нього.

— Післязавтра або й пізніше… Після свят Шехтелю буде не до мене.

— Але від служби вас відсторонено?

Ад’юнкт кивнув.

— Чудово, — ​комісар випустив струмінь темного гіркого диму. Від самокрута нестерпно зашкребло в горлі, аж Вістович мусив відкашлятися.

— Чудово? — ​здивовано перепитав Самковський. — ​Ви тішитесь?

— Хіба я сказав, що тішуся? Чудово, що наступні два дні зможете не бути на службі, а попрацювати на мене. Я вас наймаю.

З цими словами комісар дістав з гаманця три банкноти по п’ятдесят крон і підсунув їх ад’юнктові. Той здивовано витріщився.

— Сховайте гроші, — ​наказав йому комісар. — ​Мерщій.

Самковський підкорився.

— Півтори сотні? — ​перепитав він майже пошепки. — ​За що?

— Я хочу, щоб наступні дві або й дві з половиною доби ви спостерігали за старими складами, неподалік яких ми зустрілися. Невдовзі туди має прибути якийсь вантаж. Мені потрібно знати, хто іще напередодні буде цікавитися цим місцем. Хто буде там вештатись і приглядатись, — ​так само стишено сказав комісар. — ​Ніхто краще, ніж ви, цього не зробить, Самковський. Розумію, що самому буде важко, тому найміть надійного помічника. Нотуйте все, що вважатимете за потрібне й важливе… Покладаюся на вас.

Ад’юнкт кивнув.

Тим часом з’явився Зайґельт, несучи в одній руці одразу два кухлі з пивом, а в іншій — ​тарілку з м’ясом і хлібом.

— Прошу сердечно! Пиво коломийське «Marcowe» з броварні Вайса. Полядвиця з масарського складу Йозефа Лінттнера! Правдивий великодній лігумін!

Побажавши поліціянтам смачного, він повернувся на своє попереднє місце.

— У поліції Зайґельта допитали? — ​поцікавився Вістович після першого жадібного ковтка. Холодне пиво полилося нутром і здавалось йому божественною амброзією.

Самковський кивнув і теж хильнув пива. Після цього обидва з апетитом вгризли два шматки полядвиці й по скибці хліба, рясно намащеного гірчицею. Одразу за цим знову припали до гальб.

— І що він розповів? — ​допитувався Вістович.

— Що з Брюкнером не знайомий і гадки не має, де той може переховуватися, — ​знехотя сказав Самковський, беручи до рук наступний кавалок.

— Думаю, він бреше, — ​прошепотів комісар.

— Чому?

— Бо прямо зараз намагається підслухати нас зі своєї комірчини, — ​сказав він уже голосніше. — Агов, ти, сучий сину, виходь сюди! — ​схопившися з місця, гукнув він Зайґельту.

Той вийшов і став за шинквасом, мовчки кліпаючи очима.

— Маю кілька питань, — ​промовив комісар, — ​точніше одне, але важливе. Чи Берл Брюкнер навідувався сюди після того, як мій колега намагався його затримати?

— Мене вже допитували, і я все сказав… — ​заторохтів той.

— Зачиніть двері, Самковський, — ​промовив Вістович, беручи в руку чиюсь забуту тростину.

Комісар підійшов до шинквасу й щосили вгатив нею по пляшці заокеанського бурбону. Відмінний «Heaven Hill» розлетівся на друзки, а господар завив з розпачу.

— Чи навідувався сюди Брюкнер? — ​повторив комісар.

— Ні!

Ще одну пляшку довелося принести в жертву.

— Так, так! Він приходив! — ​закричав Зайґельт.

— Коли?

— Вчора.

— Сам?

Господар мовчав. Тоді Вістович, не вагаючись, вперіщив тростиною по товстезній пляшці французького бренді. Як не дивно, пляшка витримала, і обоє якусь мить здивовано її споглядали.

— Оце так скло, — ​пробурмотів комісар і замахнувся вдруге.

— Стійте! — ​зупинив його Зайґельт. — ​У мене тільки одна така пляшка…

Він дістав хустинку й витер чоло.

— Ну й Великдень, — ​простогнав господар. — ​Щоб ви всі здохли.

— З ким він тут був? — ​запитав комісар.

— З якимось своїм кумплем…

— Який той на вигляд?

— Міцно збудований, кремезний, одягнений пристойніше. Брюнет.

— Грумм… — ​сказав тихо Вістович. — ​І що, отак спокійнісінько теревенили за столиком? — ​запитав він вже голосніше. — ​Адже обидвох розшукує поліція!

— Вони прийшли після закриття. Близько півночі.

— Повтори.

— Я впустив їх до кнайпи, коли всі відвідувачі пішли! — ​істерично вигукнув Зайґельт. — ​Інакше мені б розтрощили голову так, як ви пляшки!

З цим Вістович був згоден.

— І про що ж вони говорили?

— Не знаю. Їх я не смів слухати.

За якийсь час Вістович виклав на стіл кілька крон.

— Це за пиво й закуску.

Господар на нього не дивився, спрямувавши погляд кудись на стіну. Поліціянти вийшли.

— Дарма ви з ним так, — ​сказав Самковський вже за дверима, — ​він непоганий чоловік. Іноді я міг навіть повечеряти в борг.

— Цей «непоганий чоловік» дивився, як Заремба ледь не розніс вам голову, а потім не зізнався поліції, що гостив у своїй кнайпі двох терористів. Запевняю вас, ад’юнкте, ті розбиті пляшки він заслужив, — ​промовив комісар.

Самковський змовчав, але було помітно, що він погодився зі сказаним.

— Виконайте моє доручення, — ​нагадав йому Вістович.

— Буде зроблено, шефе. Дякую за підтримку.

Комісар поплескав його по плечу.

— Важкі часи нас чекають, Самковський. Але бувало й гірше.

Вони попрощалися, і кожен з них, ідучи в свій бік, мав підстави сумніватися. Вістович — ​у тому, що сказав. Ад’юнкт — ​у тому, що почув. Паскудніших часів, ніж зараз, у них насправді не було.

Надвечір комісар дістався вілли на Понінського. Не сподівався, що Бейла прийме його сьогодні. Про свій візит він не попередив. Зрештою, її могло й не бути вдома. Але, як виявилося, вона була й навіть чекала на нього.

Служниця забрала в нього верхній одяг і провела до вітальні. Попросила зачекати й запропонувала чаю. Комісар не відмовився. Великим поціновувачем не був, але пам’ятав, що Бейла на цьому знається, тому гербата йому засмакує. Господиня дому особисто раз на місяць складала замовлення в крамниці колоніяльних товарів на Сикстуській[82]. Найбільше полюбляла китайський «Лапсанг» та квітковий індійський «Дарджилінг». А для заварювання мала безліч начиння, різного для кожного сорту, й свою служницю навчила всім цим користуватися.

Вістович знав, що в тій крамниці Бейла замовляє не тільки чай, але й прянощі, ароматичну олію, тканину для одягу й книжки, написані загадковою для нього мовою їдиш.

Господиня не спустилася до вітальні, а наказала служниці одразу покликати гостя нагору. Вістович відставив горнятко і неквапно піднявся сходами, дослухаючися до своїх кроків, мовби в кожному їхньому звукові був зміст, що його він намагався розгадати. Відчинив двері її кімнати.

Інтер’єр був добре знайомий: вікно з оксамитовими шторами, акуратний дамський столик з великим люстром над ним, книжкова шафа, до якої усі книги не вмістилися, тому декотрі стояли стосами на підлозі. Поруч з ними був електричний торшер, що трохи розсіював темряву, перетворюючи її на сутінки. Просторе ліжко, застелене лляним покривалом із непомітними візерунками по краях. Між ліжком і столиком пролягав теплий килимок. З кутка виступала дерев’яна тумба з увімкненим патефоном. Приємний жіночий голос виконував «Lamento della Ninfa» Монтеверді. Вістович знав усіх улюблених композиторів Бейли: Скарлатті, Кореллі, Перселл… Вона обожнювала барокову музику.

Жінка стояла біля вікна. Постать її була майже невидима на тлі портьєри. Втім, Вістович здогадувався, що вбрана вона в легкий шлафрок, а своє довге чорне волосся зібрала у вузол на потилиці.

Якийсь час вони мовчки дослуховували арію Аріадни з патефона. Коли та закінчилася, Бейла нарешті озвалася:

— Запис із «Ла Скала»[83]. Сьогодні привезли на Сикстуську. Увесь день не могла наслухатися і от вирішила поставити цей запис тобі.

— Добре жити в часи, коли техніка дозволяє нам чути голоси з Мілана, — ​зауважив комісар, все ще стоячи на місці.

— Проходь. Сядь у крісло, — ​запросила Бейла.

Чоловік зробив, як вона сказала. Насправді Вістович любив їй підкорятися. Тим більше, сидячи в кріслі, тепер краще її бачив. Акуратні риси обличчя, довгу шию і делікатні плечі. Волосся й справді було у вузлі на потилиці. Їй так надзвичайно пасувало.

— Як твоя поїздка? — ​запитала вона.

— Краще б я лишився в Лемберзі, — ​зізнався комісар.

— І краще б зі мною, — ​додала жінка й підійшла до нього.

Якийсь час вона дивилася на Вістовича згори вниз, ніби прочитуючи його, як дорожній щоденник. Йому нестерпно було під цим поглядом, і водночас він божеволів, відчуваючи її парфуми.

— Я матиму до тебе прохання, — ​сказав він раптом.

— Яке? — ​запитала вона, обережно торкаючись кінчиками пальців його скронь.

— Ти ж опікуєшся єврейськими дівчатками-сиротами, правда? Допомагаєш їм з наукою, аби потім вони мали професію.

— Опікуюсь, — ​зі здивуванням у голосі сказала Бейла. — ​А чому запитуєш?

— Бо хочу, аби ти допомогла одній дівчинці. Їй десь шість років, й виростає вона в паскудній сім’ї. Сумніваюся навіть, що ходить до школи. Правда, це не єврейська дитина. Але я міг би оплатити її навчання.

— Що-небудь придумаю, — ​пообіцяла Бейла і забрала руки з його скронь, аби зняти свій одяг.

— Сьогодні залишися в мене, — ​почув він черговий наказ. — ​Бодай на службу підеш, поснідавши.

Він засміявся і притягнув її до себе.

Прокинувшись вранці, Вістович одразу зрозумів, що проспав. Вранішні сонячні промені були яскраві й упевнено пробивалися у спальню, минаючи портьєри. Найпевніше, була вже восьма або й пів до дев’ятої. Бейла дивилася на нього, лежачи на своїй половині ліжка й спершись на лікоть. Її акуратні груди були напівприкриті волоссям. Вістович любив ці груди. І просто обожнював пестити їх до безмежності довго, відчуваючи, як Бейла тремтить від усе нових і нових приливів насолоди.

— Шехтель з мене шкуру здере, — ​вимовив комісар, але без краплі жалю.

— Кесарю кесареве, а мені ось це, — ​відповіла Бейла, грайливо запускаючи руки під його ковдру.

— Що ти робиш зі мною, жінко? — ​сказав комісар, відчуваючи, що його ранкове збудження досягло неймовірних масштабів.

Втім, уже в наступну мить він замовк, спостерігаючи, як його коханка опинилася згори і зі звабливою грацією спрямувала його плоть поміж своїх стегон. Вістович більше не переймався спізненням. Навіть якби в цю мить настав кінець світу, йому було б начхати. Бо й серед руїн і згарища він би продовжував дослухатися до відчуттів, що дарувала йому ця жінка.

Сніданок, що чекав його на столику біля патефона, встиг захолонути.

— Коли ми побачимось знову? — ​запитав він її, ковтаючи каву просто із дзбанка.

— Коли я захочу, Адаме, — ​відповіла Бейла, сідаючи за свій столик. Вістовича при цьому вона бачила в люстрі. — ​Або коли ти справді того потребуватимеш.

— Я потребую тебе завжди, — ​сказав комісар.

Вона хитнула головою.

— Ця спальня — ​наш сховок. А ми одне для одного — ​відрада. Тож давай не перетворювати все це на буденність.

Вістович наблизився до неї і вдихнув її запах так, ніби вдихав тютюновий дим. Глибоко й з насолодою. Так, щоб можна було дотягнути до наступної зустрічі.

— Я провідаю тебе незабаром, — ​сказала Бейла наостанок, — ​іди…

До кабінету шефа комісар зайшов о пів на одинадцяту. Шехтель був заклопотаний, але спізнення Вістовича сприйняв спокійно. Зрештою, був другий день Великодніх свят, і він сам залюбки побув би ще вдома.

— А, Вістовичу… — ​промовив він, розгрібаючи якісь документи на столі. — ​Вітаю вас. Як минула ваша відпустка?

Комісар знав, що директору насправді начхати, як вона минула, тому відповів якоюсь шаблонною фразою і подякував за турботу.

— Були в Швейцарії? — ​поцікавився несподівано шеф, указуючи тому на стілець.

— Так… Мав там деякі справи, — ​спантеличено сказав Вістович.

— Мабуть, уже знаєте, яка чортівня в нас тут коїться.

Шехтель знервовано відкинув документи й сперся ліктями на стіл.

— Читав у газетах, пане директоре.

Комісар очікував, що Шехтель зараз оголосить, що доручає йому провадити слідство, але той мовчав. Витягнув з кишені зім’яту хустинку й голосно висякався. У директора на весну загострювався хронічний нежить.

— Паскудно все, Вістовичу, — ​прогугнявив він, — ​ваш підлеглий Самковський взявся за цю справу, я повірив йому, але, як виявилось, дуже дарма. Цей гівнюк усе зіпсував. До того ж через нього загинув важливий свідок. Наступного разу вибирайте собі в помічники когось розумнішого.

Комісар змовчав. Про Самковського він був кращої думки, ніж директор, проте вирішив не перечити. Шехтель не любив такого й зривався тоді на істерику.

— Ось усі документи, пов’язані з убивствами поліціянтів, — ​продовжив директор, підсуваючи йому зв’язану папку, — ​але тільки для ознайомлення.

— Що ви маєте на увазі? — ​не зрозумів Вістович.

Йому здавалося, що, вийшовши з кабінету, він одразу мав би розпочати пошуки вбивці.

— Те, що сказав, комісаре. Наразі вивчіть матеріали. Справу я вам не доручаю!

— Так, пане директоре, — ​Вістович взяв папку й підвівся з місця.

— Сядьте, — ​махнув йому Шехтель і одразу ж приклав долоню до чола. Схоже, окрім нежитю, його мучив ще біль у голові.

— Маю для вас ще одну новину, — ​продовжив Шехтель. — ​Ополудні до Лемберга прибуває міністр поліції Фердинанд фон Шпрегорф. А вже о п’ятій гоститиму його у своєму маєтку в Зимній Воді. Вам також бути обов’язково, Вістовичу.

Комісар мусив прикусити губу, щоб стримати усмішку. Це ж той самий міністр-казанова із рукопису, що йому читала в поїзді Маґда! На щастя, Шехтель у цей момент дивився кудись у вікно свого кабінету, тому не помітив такої реакції.

— Ви чули, комісаре? — ​перепитав директор за мить.

Він глянув на підлеглого, але той вже встиг посерйознішати.

— Так є, пане директоре.

— Підіть додому, скажімо, о третій і приготуйтеся як слід. Маю на увазі, вдягніться святково, як належить. У мене мусите бути за чверть до п’ятої. А доти вивчайте цю бісову справу…

Шехтель знаком показав, що розмову закінчено й підлеглий може собі йти.

Опинившись у своєму кабінеті, Вістович полегшено зітхнув і, перш ніж узятися до матеріалів, дістав з кишені пачку «Muratti», куплених неподалік дому Бейли, й з насолодою закурив. Це була перша цигарка на сьогодні. Кілька хвилин, перш ніж зануритися у свій звичний кривавий вир, сповнений зла й насильства, він дозволив собі позгадувати ніч і ранок. Десь над шлунком запекло від туги за Бейлою. Та щойно цигарка закінчилася, зі спогадами також довелося прощатися. Вістович запалив наступну, але радше за звичкою, бо звик думати, вдихаючи й видихаючи дим.

Потім довелося таки заглибитись у справу. Серед усього він бачив кілька рапортів Самковського, які той написав після сутички в «Тлустій рибі», фото загиблих поліціянтів і звіти доктора Фельнера. Жертви вмирали миттєво, напад був несподіваним і застав кожного зненацька… Нападник був високого зросту і фізично дужий.

«Що ж, Самковський має рацію, убивця — ​без сумніву, Берл Брюкнер, — ​подумав Вістович. — ​Утік з етапу і тепер мститься львівській поліції. А понад усе йому хочеться дістатись нарешті до мене. До того, хто колись його впіймав. І якщо справді Карел Грумм зі Страсбурга вирушив сюди, то разом вони здатні влаштувати тут пекло…»

Одне, щоправда, видавалося Вістовичу дивним: на тілі жодного вбитого поліціянта не було інших насильницьких слідів, окрім ран від ножа. Фельнер стверджував, що убивця нападав несподівано, але Брюкнер був, як пам’ятав комісар, доволі громіздким. Підкрастися непомітно такому важко, залякати поліціянта при зброї не вдалося би навіть йому. Брюкнер мав би спочатку подолати опір своїх жертв. Схопити, вдарити, збити з ніг… Але жоден з убитих не мав на собі свіжих синців. Не йшли ж вони покірно до нього, наче вівці на забій. Знаний своєю хоробрістю віцекапрал Шварц, бувалий і перевірений не однією облавою фельдфебель Цайс, молодий енергійний постерунковий Вільха… Жоден з них не дав би себе заколоти просто так.

З такими роздумами комісар невдовзі вийшов зі свого кабінету й попрямував на Вірменську. Там швидко переодягнувся у святковий гарнітур, одягнув пальто й чорний мелонік. Ще за пів години Вістович прямував у фіакрі до Зимної Води.

Це було передмістя Львова, що називалося часто й на німецький манер — ​Kaltwasser. Свого часу сюди заселилися німецькі колоністи, запрошені австрійською владою, й донедавна переважали серед тутешнього населення. Нічого дивного, що для австріяка Шехтеля тут існувало цілком комфортне мовне середовище. Хоч зрештою і посеред Львова порозумітися німецькою було нескладно. Багато містян знали німецьку, більшість розуміли й навіть могли сяк-так відповісти.

Шехтель мав у Зимній Воді гарну двоповерхову садибу з велетенським садом і літніми будиночками. Пора їхня ще не надійшла, але для гостей, з огляду на теплу погоду, частунок все ж приготували просто неба. Тим більше абрикоси вже зацвіли, а на клумбах давно з’явилися тендітні первоцвіти.

Міністр вже прибув. Більшість запрошених на цей прийом гостей також: віденський намісник, директор Львівської залізниці, декотрі крупні тутешні землевласники та провіденські депутати Галицького сейму.

У дерев’яній альтанці посеред саду розмістився струнний квартет. Двоє скрипалів, віолончеліст та альтист виконували Гайдна, вочевидь, на догоду віденському гостеві. Навпроти них було розставлено п’ять столиків із шахами, і запрошений славетний гросмейстер Ян Флібель давав сеанс одночасної гри.

Гостей, що прибували, зустрічав кельнер, пропонуючи їм келих шампана або вина на вибір. Вістович вибрав вино.

Невдовзі винесли гарячі наїдки: печену свинину, курчат у декількох різних соусах, шніцелі, крученики, м’ясні кнедлі, а до них декілька пляшок «Baczewski Antique» та трохи дешевшої «Англійської гіркої». Пані могли скуштувати львівських лікерів: бананових, вишневих чи персикових. Якщо ж ці трунки не смакували, то кожен охочий міг випити підігрітого вина чи пуншу з велетенських казанів, під якими палахкотіли гасові грілки, аби ці ароматні рідини не охололи.

Посеред саду стояло також кілька камінів, у яких садівники збиралися запалити дрова. Попри теплі дні, вечори ще були холодними. А теплих ковдр і алкоголю не вистачало, щоб зігрітися.

Вістович подивився у бік поважного гостя, намагаючись не думати одночасно про той рукопис, що досі лежав у його дорожній валізі. «Розпусний міністр» був чоловіком близько шістдесяти. Був середнього зросту, мав кайзерівські сиві вуса, рівний ніс і проникливий погляд. Ліву руку тримав за спиною, мов фехтувальник, праву перед собою. Між пальців затискав сигару, яку час від часу плавно підносив до рота. Так само плавно потім опускав. Іноді просив у когось підкурити її, наче своїх сірників не мав або просто не хотів добувати руку з-за спини.

Коли винесли портвейн і солодку випічку, Шехтель спіймав комісара за лікоть.

— Міністр хоче з вами поговорити, Вістовичу, — ​упівголоса, проте гаряче сказав директор.

При цьому він зміряв підлеглого уважним поглядом. Здавалося, хотів переконатися, що підлеглий має підходящий вигляд і не встиг набратися.

— Зі мною? — ​здивувався комісар. — ​Ви не плутаєте?

— Ні, чорт забирай, я не плутаю, — ​сердито відповів Шехтель. — ​Я, по-вашому, не розумію німецької? Фон Шпрегорф мені говорив, що матиме до вас розмову. Саме тому я наказав вам тут бути. Ходімо, я вас проведу до нього.

Чоловіки наблизилися до головної особи вечора, і поліційний директор стримано кашлянув у кулак, щоб привернути увагу.

— Пане міністре, дозвольте вам представити нашого найкращого слідчого — ​комісара Адама Вістовича, — ​урочисто вимовив він, коли міністр повернувся до них обличчям.

Фон Шпрегорф привітно усміхнувся.

— А-а-а, пане Вістовичу! Радий познайомитися, — ​поворушив він своїми вусами. — ​Чув про вас багато хорошого. Зокрема й від шеф-інспектора віденської поліції. Він і досі пам’ятає, як ви упіймали того маніяка на прізвисько Упир. А негідник же наганяв страх на пів імперії!..

Промовивши це, міністр переклав сигару до рота й простягнув комісару звільнену руку. Вістович потиснув її, одночасно дякуючи за приємну характеристику.

— Для мене велика честь особисто з вами познайомитись, пане міністре, — ​додав він і одразу помітив на собі схвальний погляд шефа.

— Я знаю, що контррозвідка також має на вас плани, — ​продовжив фон Шпрегорф, — ​але ми вас не віддамо. Правда ж, директоре?

Міністр засміявся і, щоб не загубити через це свою сигару, знову взяв її у праву руку.

— У жодному разі, пане міністре! — ​ сказав Шехтель.

Фон Шпрегорф раптом посерйознішав.

— У мене до вас невелика справа, пане Вістовичу… — ​сказав він і замовк на хвилину, мовби обдумуючи, з чого почати.

Затягнувся димом і перевів погляд на директора.

— Вільгельме, друже, чи знайдеться у вас ще одна пляшка такого ж бренді, що ми з вами розпили за обідом? — ​запитав він у Шехтеля.

— Звісно, — ​кивнув той, — ​у мене цілий запас для таких випадків. Беру гуртом на заводі Бачевського.

— От і чудово. То, може, принесете? Я б іще випив.

Директор потемнів на обличчі, але слухняно подався виконувати побажання міністра.

— Так-от, пане комісаре, — ​сказав фон Шпрегорф, коли господар відійшов досить далеко, — ​справа стосується моєї репутації. Тому найперше мусите мені дати слово, що ні зараз, ні потім про неї не дізнається ніхто інший.

Сказавши це, він із вимогою в очах подивився на співрозмовника.

— Ясна річ, пане міністре. Обіцяю, — ​відповів комісар.

— Чудово. Тоді перейдемо до суті: понад тридцять років тому мене, тоді ще простого капітана, відрядили сюди, до Ґаліції. Як інженер за фахом я допомагав укріплювати Цитадель і оснащувати її на випадок війни. Втім, це не надто важливо… Важливіше, що якось на Гетьманських Валах я познайомився з милою особою двадцяти з чимось років на ім’я Ельвіра Сафронська. Ми зустрілися вдруге, потім втретє, аж доки в нас не розгорівся роман. Нічого прекраснішого зі мною не ставалося ні до, ні після цього, пане Вістовичу. Зізнаюся вам як чоловік чоловіку… — ​тут міністр зробив паузу і рвучко затягнувся димом. — ​Була, щоправда, одна деталь, яка перетворювала наші стосунки на злочин: Ельвіра була заміжня. Чоловіком її також був військовий, майор Казимир Сафронський. Достойний офіцер і чесна людина, яку ми змушені були обдурювати.

Ми з Ельвірою втратили розум, думали тільки одне про одного, і світ наш простягався не далі взаємних обіймів. Сподіваюсь, ви пробачите цю недолугу поетичність…

Вістович кивнув. Він вже не сприймав міністра як героя з відвертого рукопису, але потроху почав здогадуватися, про що піде мова далі.

Фон Шпрегорф за мить продовжив розповідь:

— Невдовзі збіг термін мого відрядження, і я повинен був збиратися назад до Відня. Сказати, що ми були в розпачі, — ​нічого не сказати. Ельвіра благала мене покинути службу і втекти з нею подалі з Лемберга, а може, й з Австрії, проте я вирішив, що це буде дурницею. Що чекало би нас, двох самотніх втікачів у якому-небудь незнайомому місті без грошей, без друзів, без нікого, хто міг би підтримати нас бодай кілька місяців?

Я їй відмовив. У день мого від’їзду, перед тим як сісти в поїзд, я купив газети в дорогу. Кілька з них повідомляли про смерть майора Сафронського від отруєння арсеном. Поліція звинуватила Ельвіру, стверджуючи, що вона підсипала отруту йому в чай.

Знаю, тоді я мав би виявити мужність. Вийти з вагона і повернутися до неї. Підтримати її в цьому пеклі, але я так не зробив. Просто згорнув газети і спостерігав у вікно, як поїзд все більше й більше віддаляється від станції Лемберг.

Суд над Ельвірою тривав майже рік. Про нього писали віденські газети, тому я був у курсі подій. Їй пощастило із захисником. До того ж обвинувачення так і не змогло чітко довести, що майора отруїла саме його дружина. Ельвіра уникла смертної кари, проте отримала десять років жіночої в’язниці. Умови утримання були доволі м’якими, проте, ясна річ, це зламало їй життя.

Увесь цей час я відчував на собі вину. Мені снилися кошмари, я ламав голову над тим, чи справді Ельвіра зважилася через мене на вбивство, але навіть отримавши свою першу високу поліційну посаду, не спробував зв’язатися з нею. Хоч слід було. Бодай для того, аби попросити вибачення.

А тепер до суті справи… Ельвіра знайшла спосіб мені помститися. Вона мовби навмисне чекала, доки я піднімуся на саму верхівку кар’єри. Бо ж що вагоміша моя посада, тим болючіше я відчую удар.

Взявши собі псевдонім Ельвіра Сапфо, ця жінка написала огидний порнографічний роман, в якому відвела мені роль головного героя, ще й називаючи мене моїм справжнім іменем. Ви не повірите, але цей твір під назвою «Розпусний міністр» поширився з такою швидкістю, що у Відні він опинився вже за два тижні після того, як його опублікували в Лемберзі. Мої люди вдалися до рішучих дій: з книжкових крамниць і складів були вилучені всі примірники, декотрих книгарів поліціянти заарештували й протримали в буцегарнях кілька днів, аби вони затямили, що ця книжка не принесе їм добра. Друкарні й видавництва, що випустили цей непотріб у світ, отримали гігантські штрафи. Словом, ми зробили все, щоб німецькомовний читач ніколи не взяв цю книжку до рук. Ні у Відні, ні у Лемберзі, ні у Зальцбурзі, ні в іншому місті…

Однак авторка не заспокоїлася. Жодного примірника вже не знайти, але слава про цю книжку поширилася поміж шанувальниками такого брудного чтива. І що гірше — ​проникла за кордон. Мої агенти повідомили, що Ельвіра продала права на переклад італійською, і невдовзі «Розпусний міністр» має вийти у Венеції. Я знову мусив удатися до рішучих дій і найняв детектива… За планом він повинен був зв’язатися з її швейцарським перекладачем і, вдаючи з себе редактора чи власника італійського видавництва, отримати оригінал перекладу. А також, за можливості, виманити й рукопис цього бісового роману…

Міністр замовк.

— І що сталося далі? — ​обережно запитав Вістович, хоча продовження історії добре знав.

— Гадки не маю, — ​фон Шпрегорф знизав плечима. — ​Той детектив більше зі мною не зв’язувався. Сучий син, мабуть, мене обдурив, хоча я й отримав від нього телеграму, в якій він повідомив, що переклад у нього…

— А ось і я, мої панове! — ​почувся збоку голос директора.

Шехтель в одній руці тримав пляшку темно-бурштинового кольору, а в іншій, вертикально, мов суцільну скляну квітку, три порожні чарки.

— Потримайте-но, Вістовичу, — ​звернувся він до підлеглого, простягнувши йому склянки.

— Так-от, моє прохання, пане комісаре, — ​продовжив міністр, коли Шехтель кожному налив порцію випивки, — ​знайдіть цю Ельвіру Сапфо.

Чоловіки випили. Бренді від Бачевського справді смакувало чудово.

— Знайти… А потім? — ​запитав Вістович.

— Переконайте віддати рукопис, якщо він у неї. Якщо не вийде, то я зустрінуся з нею сам… Маєте три дні. Рівно стільки я ще перебуватиму в Лемберзі.

Вістович замислився на якийсь час. Три дні… Часу небагато, але, маючи в рукаві деякі козирі, які він, сам того не знаючи, отримав по дорозі з Берна, можна виконати це доручення навіть за коротший час.

— Розумію, що термін, відведений на пошуки, малий, але й ви, комісаре, знаєте свою справу, як ніхто інший. Ви зробите послугу міністру поліції, тож можете бути певні, що й він зуміє вам віддячити, — ​додав фон Шпрегорф.

— Гаразд, але я маю одну умову, — ​сказав Вістович.

— Комісаре, як ви можете? — ​спалахнув Шехтель. — ​Що ви дозволяєте собі?

Однак міністр знаком показав йому, що все гаразд.

— Кажіть, — ​звернувся він до Вістовича.

— Нещодавно звільнено мого помічника, ад’юнкта Самковського, — ​промовив комісар і тієї ж миті побачив, як обличчя Шехтеля налилося кров’ю. — ​Я хотів би, щоб він повернувся на службу.

— У чому винен цей ад’юнкт? — ​запитав у директора фон Шпрегорф.

— Він вчинив злочинну службову недбалість, — ​процідив той крізь зуби, — ​через нього загинув дуже важливий свідок.

Міністр зробив ковток бренді і якусь мить подумав.

— Ви наполягаєте, пане Вістовичу? — ​перепитав він.

— Так, до того ж я хотів би, щоб справу проти нього закрили.

Фон Шпрегорф ковтнув ще алкоголю.

— Це все? — ​мовив він коротко.

— Так, пане міністре.

— Пане директоре, прошу взяти це до виконання, — ​наказав він Шехтелю.

— Буде зроблено, — ​промовив той здавленим голосом. — ​Тільки на жодні підвищення, доки я керую львівською поліцією, Самковський нехай не розраховує…

— Я зупинився в готелі «Метрополь», — ​не звертаючи більше уваги на Шехтеля, сказав комісару фон Шпрегорф. — ​Від сьогодні можете зв’язуватись зі мною в будь-який час доби. Я попереджу рецепцію.

Вістович кивнув.

— Хай щастить вам, комісаре, — ​побажав міністр наостанок. — ​Точніше, нам.

Після цього, мов утративши до Вістовича будь-який інтерес, фон Шпрегорф у супроводі господаря подався слухати музикантів, які помітили, що той наближається, і почали новий твір з неабияким завзяттям і піднесенням.

Комісар зрозумів, що більше йому тут робити нічого, і, вирішивши не прощатися з Шехтелем, рушив до виходу. Свою порцію бренді він допив уже біля фіакра. Кілька місцевих візників завбачливо тримали свої екіпажі поблизу, знаючи, що невдовзі матимуть заробіток, розвозячи підхмелілих гостей по домівках.

— На Вірменську, — ​голосно сказав комісар, сідаючи в один із таких фіакрів.

— До середмістя буде дорожче, — ​відповів незворушно візник.

— Я тобі дам, курва, дорожче! — ​гримнув на нього Вістович. Вдруге поспіль зіткнувшись з перевізницькою жадібністю, не мав наміру терпіти. — ​Отримаєш звичну плату, а як ні — ​поїдеш задурно!

— Та я хіба що… Як пан собі зичить… — ​пробурмотів той і хлеснув свою клячу батогом.

Наступного дня Вістович прийшов на службу раніше, ніж зазвичай. Вже о пів на восьму він, тримаючи під пахвою кілька свіжих газет, піднімався сходами до свого кабінету. Йому хотілося прийти раніше, аніж в Дирекції з’явиться Шехтель, однак не вдалося. Більше того, директор підстеріг його, щойно комісар опинився на другому поверсі. Вигляд Шехтель мав невиспаний і похмільний.

— Доброго ранку, Вістовичу, — ​привітався він з підлеглим.

— Доброго ранку, пане директоре, — ​відповів той, повертаючи ключ у дверях кабінету.

Коли він прочинив їх, Шехтель зайшов усередину слідом за комісаром. Якусь мить спостерігав, як той кладе газети собі на стіл, знімає капелюха й плаща, а потім чіпляє їх на порожній вішак.

— Вчора добре дісталися додому? — ​з удаваною турботою запитав шеф.

— Цілком добре, пане директоре. Дякую вам за гостину.

— Пробачте, що не зміг з вами попрощатися. Мусив опікуватися міністром.

— Ясна річ. Не переймайтесь.

Шехтель всадив до рота цигарку, і комісар підніс йому вогонь зі своєї «Ronson».

— Гарна річ, — ​похвалив директор запальничку.

— Сувенір із Берна, — ​відповів Вістович, також закурюючи.

Якусь хвилину чоловіки мовчки затягувалися димом.

— Що думаєте про справу, яку вам доручив міністр? — ​запитав нарешті директор.

— Дещо незвично буде таким займатися в той час, як у місті маніяк вбиває поліціянтів, — ​зізнався комісар, — ​але що ж…

— Погоджуюся, — ​кивнув Шехтель. — ​Проте, якщо фон Шпрегорф у подяку за цю послугу стане другом львівської поліції і нашим з вами безпосередньо, в подальшому це принесе чимало користі. Зокрема й місту.

— Розумію.

Вістович неквапно перекладав цигарки з пачки до портсигара. Діставати їх потім звідти було для нього звичніше.

— Фельнер, до речі, знайшов між згинами пальців одного із загиблих кілька ниток. Бідолаха, очевидно, перед смертю вхопився за одяг убивці, — ​зазначив директор, — ​зараз це не має жодного значення, оскільки ми й так знаємо ім’я маніяка, але на суді обвинувачення матиме ще один доказ. Якщо знайдемо в цього Брюкнера пальто чи плаща такого ж кольору, як і нитки, то повісять цього сучого сина значно швидше.

— Буду тільки радий, — ​сказав комісар, — ​у нього на мене давній зуб.

— Так, пригадую.

Шехтель підійшов до столу й загасив у попільничці недопалок.

— А ви з чого збираєтеся розпочати пошуки тієї… Саломеї… Чи як її там?

— Сапфо, — ​виправив його Вістович, — ​Ельвіри Сапфо.

— Один біс, — ​відмахнувся директор. — ​То з чого?

— Ще не думав, — ​сказав комісар. — ​Можливо, слід ще раз перевірити друкарні, що надрукували її книжку? У когось там міг залишитися з нею зв’язок.

— Сумніваюся, — ​промовив Шехтель. — ​Ви ж чули міністра, ми все зробили для того, аби жодна друкарня не хотіла мати з нею справу. Після наших візитів друкарі й видавці відреклися від цієї авторки. Ніхто вам ні в чому не зізнається.

— І все-таки, я спробую, — ​наполіг Вістович.

— Як хочете, комісаре. Але пам’ятайте, що у вас лише три дні.

— Я не забуду, пане директоре.

Більше не кажучи ні слова, Шехтель вийшов з кабінету. Щойно двері за ним зачинилися, Вістович усміхнувся. Ясна річ, ходити по друкарнях — ​марно. Він, зрештою, і не збирався… За пів години комісар вийшов з Дирекції й попрямував на Марійську площу[84], звідки через Пасаж Міколяша[85] дістався вулиці Сенкевича[86], а звідти попрямував на Словацького. Тут Вістович зайшов до триповерхової будівлі ц. к. Дирекції пошти.

Галас, шум і тріскотіння телеграфних апаратів огортали кожного, хто сюди заходив. Вістович не без труднощів відшукав відділ, який займався міжнародними відправленнями. На щастя, тут було не так людно, як у всіх інших. Чекаючи, доки підійде його черга, комісар дістав з нагрудної кишені блокнот і ще раз перевірив запис, зроблений ще в експресі: «Переклад зроблено в Цюриху 27 березня 1906 року. Перекладач — ​Антон Піллер». Ця нотатка нагадала йому про Маґду, і приємні спогади про її пристрасть обпекли чоловіка зсередини. Бейла так і не дізналася про неї. Точніше, він не розповів їй… Звісно, це зовсім не означало, що Бейла бодай частково про все не здогадалася.

— Уважно вас слухаю, шановний пане, — ​ввічливо звернувся до нього службовець пошти по той бік вікна.

Вістович, не кажучи ні слова, простягнув йому свою поліційну легітимацію.

— Так… — ​трохи розгублено промовив службовець. — ​Чим можу допомогти?

— Хочу перевірити всі відправки зі Львова до Цюриха за останні три місяці, — ​сказав комісар.

— Зайдіть сюди, — ​промовив той, вказуючи на невеличкі двері до своєї конторки й одночасно вивішуючи табличку «Зачинено».

Отримавши грубезну книгу відправлень, Вістович разом зі службовцем взялися до роботи. За годину комісар відшукав потрібний запис: «2 лютого 1906 року. Лемберг — ​Цюрих. Отримувач: Антон Піллер. Берґенґассе, 14. Відправник: Ельвіра Сафронська, Личаківська, 21».

— Das ist alles, Herr Minister[87], — ​тихо промовив комісар, знову опинившися на вулиці. — ​Далі — ​справа лише одного візиту.

Зі Словацького чоловік перейшов на Сикстуську і, дочекавшися трамвая, дістався ним на Личаківську. Вийшов на одну зупинку раніше, біля костелу кларисок, де Личаківська тільки починалася. Позаду виднілися Бернардинська Вежа і Глинянська Брама, що залишилася від середньовічних укріплень міста. Далі починалися новітні будинки, зведені вже за Габсбургів. Личаківська видавалася незвично широкою і модерною. То тут, то там майоріли яскраві вивіски численних ательє та крамниць з модним одягом. У будинку під номером 6 містилося славетне архітектурне бюро Івана Левинського, а трохи далі — ​відомий на весь Львів фотосалон пана Александера Буха.

До будинку під номером 21 Вістович дістався за якихось п’ять хвилин. Щоб дізнатися, яке з помешкань належить Ельвірі Сафронській, комісар придивився до прізвищ на поштовій скриньці. Авторка «Розпусного міністра» мешкала в квартирі на першому поверсі.

Двері довго не відчиняли. Вістович вирішив уже, що доведеться повернутися сюди зі слюсарем, який розкрутить дверний замок, але врешті зсередини почувся жіночий голос:

— Хто там?

— Пані Сафронська? — ​запитав комісар.

— Що вам треба? — ​замість відповіді промовила жінка.

— Я з поліції, пані Сафронська. Будьте ласкаві, відчиніть.

Нависла пауза. Потім клацнув замок і двері прочинилися, проте лише на стільки, на скільки дозволяв ланцюг між стіною і внутрішньою ручкою. У дверному отворі з’явилося худе виснажене жіноче обличчя. Насторожений вираз робив вікові зморшки ще різкішими.

— Покажіть документи, — ​сказала господиня.

Вістович виконав її прохання. Примруживши погляд, вона довго розглядала його легітимацію, то наближаючи, то віддаляючи її від очей.

— Гаразд, пане комісаре, заходьте.

Вона зняла з дверей ланцюга й пропустила гостя досередини. Темний коридор провадив до невеликої вітальні, яка, можливо, здавалася б просторішою, якби не коричневі, місцями вицвілі шпалери, завдяки яким цей простір став схожим на усипальницю. Меблі, старомодні й трухляві, також, схоже, доживали віку. Найбадьорішим у цьому сонному царстві був, мабуть, чималий маятниковий годинник під стіною, що розмірено відбивав тягучий час. Крізь щілини у шторах до кімнати проникало світло й свіже повітря. Вікно, мабуть, було відчинене.

— Сідайте, добродію, — ​господиня вказала Вістовичу на крісло.

Він сів обережно, наче боявся, що в будь-яку мить воно може під ним розсипатись.

— Вибачте, що не пропоную чаю, — ​промовила пані Сафронська. — ​На сьогодні я відпустила служницю, а сама не дам ради. Кепсько почуваюся.

— Дякую, не переймайтеся, — ​відповів комісар. — ​Я навряд чи надовго…

Годинник гучно пробив одинадцяту, змусивши Вістовича сіпнутись усім тілом від несподіванки.

Господиня лагідно всміхнулася.

— Даруйте, я мала б попередити, — ​сказала вона.

У кожному її слові й рухові відчувалася глибока шляхетність і вишуканість, мовби пані Сафронська володіла яким-небудь родовим маєтком, а не занедбаною квартирою.

Вона було невисокою і тендітною. Одяг мала неновий, місцями акуратно підрихтований. Погляд сірих очей був теплий і жвавий. На собі мала деякі прикраси, втім, навіть неозброєним оком було видно, що вони несправжні. Оригінали, мабуть, були продані й замінені дешевими копіями.

— То що привело вас сюди, пане комісаре? — ​запитала жінка. — ​Адже ви, либонь, перший гість у цьому домі за багато років.

— Я тут за розпорядженням міністра Шпрегорфа. Він доручив мені відшукати Ельвіру Сапфо, — ​відповів комісар.

Господиня міцно стисла бліді губи.

— Отже, це він назвав вам моє справжнє прізвище?

— Саме так.

— І що… що потрібно від мене цьому достойнику? — ​жінка говорила з ледь помітним хвилюванням і тремтінням у голосі.

— Він просить вас віддати йому оригінал вашого… роману й відмовитися від продажу прав за кордон.

Вона засміялась.

— Просить? Але якщо поліція вже тут, у моєму помешканні, то хіба я маю вибір?

Вістович зітхнув.

— Дорога пані, я — ​це не вся поліція. І перебуваю тут майже приватно… — ​сказав він.

— Що це означає?

— Що можу діяти на свій розсуд. Якщо ви віддасте мені рукопис, то, присягаюся, жодна душа не дізнається вашої адреси. Тільки раджу прибрати напис із вашим справжнім прізвищем на поштовій скриньці.

Жінка зазирнула йому в очі й кілька секунд дивилася в них, мовби хотіла розгледіти там якийсь прихований смисл його слів.

— Тобто Фердинанд… Пан міністр не шукав зі мною зустрічі? — ​раптом запитала вона.

— Навпаки. З його слів я зрозумів, що він хоче з вами зустрітися.

— Тільки щоб я перестала видавати свій роман?

Вістович набрав у легені повітря для відповіді, але господиня його зупинила.

— Нічого не кажіть…

Вони замовкли, й добру хвилину в кімнаті чулося тільки цокання годинника.

— Я продала права тільки на переклад італійською, — ​порушила тишу господиня. — ​Боюся, робота у видавництві вже почалася й книжка невдовзі побачить світ.

— На жаль, ні, — ​промовив Вістович. — ​Чи на щастя.

— Що ви маєте на увазі?

— Єдиний переклад італійською — в мене. Я знайшов його випадково в купе експресу, що прямував до Ґаліції, — ​пояснив комісар.

— У поїзді? — ​здивувалась Ельвіра. — ​Як він туди потрапив? І що з паном Піллером? Моїм перекладачем?

— Маю всі підстави стверджувати, що пан Піллер загинув.

— Боже мій, — ​жінка притулила руки до обличчя. — ​Боже мій… Це Шпрегорф винен?

Комісар стенув плечима.

— Навряд. Не думаю, що міністр доручав убити вашого перекладача. Йому залежало тільки на тому, щоб отримати його роботу.

— Якби я знала, що це спричинить чиюсь смерть, то ніколи б навіть не взялася писати, — ​зі сльозами промовила Ельвіра.

— Оригінал вашого рукопису в Цюриху? — ​обережно запитав комісар.

Вона кивнула.

— Ви відправили Піллеру єдиний примірник?

— Так… Тож, як бачите, нічим не можу бути вам корисною. Підіть і заспокойте свого міністра. Гру закінчено.

Вістович звівся на ноги, але виходити не поспішав.

— Чи не могли б ви розповісти мені про смерть чоловіка? — ​промовив він, хоч розраховував радше на відмову.

Ельвіра звела на нього переляканий і здивований водночас погляд.

— Я все розповіла багато-багато років тому! — ​майже викрикнула жінка. — ​Розповіла поліціянтові, що розслідував справу. Я незаслужено відсиділа у в’язниці. Чого ви ще хочете?

Руки, обличчя й усе тіло її дрібно затряслися. Комісар зрозумів, що подальша розмова з нею марна. Та все ж одне питання він мусив поставити:

— Як звали слідчого, що розслідував смерть майора Сафронського?

— Кронфельд, — ​видусила вона з себе. — ​Оберкомісар Франц Кронфельд… Пробачте, пане Вістовичу, я мушу попросити вас піти.

— Звичайно, — ​чоловік попрямував до виходу, — ​на все добре.

Не дочекавшись відповіді, поліціянт вийшов за двері й почув, як невдовзі господиня замикає їх зсередини. Вістович вийшов знову на Личаківську і повільним кроком вирушив у бік площі Митної.

Що ж, доручення міністра він виконав, і навіть зробив це завчасно. Залишалися ще два дні, які можна було б використати, щоб удовольнити цікавість. Вістович згадував коротку розмову з Ельвірою, і йому складно було уявити її вбивцею. За роки роботи в поліції він навчився вирізняти людей, котрі здатні позбавити життя інших. Оця жінка, що самотньо живе на Личаківській, видавалась йому іншою. І якщо вона все-таки отруїла свого чоловіка, піддавшись любовному одурманенню, то йому страшенно цікаво було б знати обставини, за яких це сталося.

Справи тридцятирічної давності ще мали б досі зберігатися в Дирекції, тож відшукати матеріали про вбивство майора Сафронського він міг би ще сьогодні.

Поспіхом пообідавши у кнайпі неподалік Бернардинів, комісар повернувся на Академічну і, не заходячи до свого кабінету, рушив одразу до секретаря поліційної канцелярії, в якого мусив отримати дозвіл на роботу з архівом. Той не заперечував, лише наполіг, щоб Вістович не виносив матеріали за межі відділу. Ознайомитися з ними він міг в архівній бібліотеці.

Отримавши чималу папку з позначкою «1876 рік», він зручно вмостився за стіл і розгорнув документи. Одразу потрапив на очі заключний рапорт оберкомісара Кронфельда з нерозбірливими примітками й підписом тодішнього поліційного директора. За ним — нескінченні протоколи допитів Ельвіри Сафронської. Покази свідків і кілька портретів дійових осіб цієї драми.

— А, Вістовичу! — ​почув він раптом за спиною бадьорий голос.

Заглиблений у читання комісар підскочив на стільці від несподіванки. Озирнувся. Позаду нього стояв доктор Фельнер і від душі реготав.

— Даруйте… Ох, чорт забирай… Даруйте мені, комісаре, — ​тамуючи свій скрипучий, мов старі двері, сміх, промовляв той. — ​Але бачили б ви себе збоку!

— Ідіть до біса, докторе, — ​відмахнувся Вістович, відчуваючи, правда, що й сам починає сміятися.

Той віддихався і врешті заспокоївся.

— А що за справа перед вами? — ​поцікавився раптом Фельнер.

— Стара як світ. Про отруєння одного майора…

— Отруєння? Чим? — ​перепитав Фельнер. І в його погляді загорівся вогник професійної цікавості.

Вістович зазирнув у папери.

— Згідно рапорту, арсеном.

— Можна мені глянути?

Комісар завагався.

— Та годі вам, Вістовичу, в моїй голові більше таємниць, ніж у цьому архіві. Показуйте, що там у вас.

Він перехилився через плече комісара, одночасно насаджуючи на носа окуляри.

— Так, ага… Казимир Сафронський. Смерть внаслідок отруєння… Особа вбивці встановлена… Послухайте, Вістовичу, — ​раптом посерйознішав доктор.

Фельнер зняв окуляри з носа й задумливо почав гризти дужку оправи.

— Послухайте… — ​повторив він. — ​Я пам’ятаю цю справу.

— Ви пам’ятаєте справу тридцятирічної давнини? — ​з недовірою перепитав комісар.

— До вашого відома, комісаре, я цікавлюся не тільки трупами у своїй мертвецькій, — ​зауважив Фельнер, — ​я також мешкаю у Львові. Свого часу цей випадок наробив галасу. Ви можете перечитати газети того часу. Журналісти зчинили справжню бурю, а суспільство розділилося навпіл: одні гаряче підтримували вдову майора, інші вимагали для неї смертної кари…

— Чому? Було недостатньо доказів?

— Наскільки пригадую, арсен і справді знайшли в цукерниці на їхній кухні. Але не в залишках гербати, яку випив тоді Сафронський. І від якої начебто помер, — ​пояснив доктор.

— А розтин? Адже отруту можна виявити в тілі покійника, якщо вона туди потрапила.

— Можна, Вістовичу. Але це були інші часи. Знайти фахівця, що виконав би пробу Марша[88], тридцять років тому було не так просто. Минув би не один тиждень. Ми не могли стільки часу зберігати тіло й віддали його родичам на поховання.

Фельнер знітився, мовби відчував вину за недосконалість тодішньої криміналістики.

— А чому вас зацікавила ця справа? — ​запитав він у Вістовича.

— Поки не можу вам розповісти, докторе. Але цілком імовірно, що до цієї теми ми ще повернемось.

— Тоді, думаю, вам корисніше буде поспілкуватися з оберкомісаром Кронфельдом, — ​відповів той. — ​З тим детективом, що вів цю справу 1876 року. Зараз він вже на емеритурі.

— Маєте рацію, — ​згодився Вістович. — ​Знаєте, як його знайти?

Фельнер кивнув.

— Він мешкає неподалік від мене в кам’яниці на Потоцького[89]. Якщо хочете, я запишу вам адресу.

— Так, будь ласка.

Вістович розгорнув і простягнув йому свій блокнот.

Коли вони попрощалися, була майже шоста. Комісар вийшов з канцелярії і, трохи подумавши, попрямував у бік вулиці Потоцького. Він ще не знав, чи навідає сьогодні колишнього оберкомісара, але хотілося пройтися, тож чому б заодно й не перевірити адресу, яку записав Фельнер.

Як і вранці, Вістович минув Марійську площу, але оскільки Пасаж Міколяша вже було зачинено, рушив вулицею Коперника вгору до костелу Марії Магдалини. Тут зупинився й трохи віддихався. Вулиця Потоцького збігала далі вниз. По обидва боки давні кам’яниці чергувалися з новими. Деякі старі будинки вже були напівзруйновані, а нові — ​недобудовані.

Перепочивши, Вістович рушив донизу й за кілька хвилин зупинився біля кам’яниці під номером 11. Саме тут, як свідчив доктор, проживав Кронфельд. Кам’яниця була старою, але ще міцно трималася фундаменту. Двері, проте, було зачинено зсередини, а вікна на двох поверхах затягнуто шторами.

Комісар відчув, як його охоплює інтерес. Старому поліціянтові зараз вже за шістдесят. Отже, потрапивши в його дім, він міг би певним чином зазирнути й у своє майбутнє.

Кам’яницю оминав невеликий провулок, і Вістович рушив ним, сподіваючись, що з протилежного боку до будинку є інший вхід. Ішов обережно, поглядаючи собі під ноги. Пройшовши лише десяток кроків, чоловік відчув, як серце його забилося гучно, ніби ковальський молот. Він напружив слух і прислухався до навколишніх звуків. Далеко десь задзеленчав трамвай, п’яний голос надривався нерозбірливим і безладним співом, до цього додалися його повільні кроки й важке дихання.

«Треба закурити, — ​подумалось йому, — ​і трохи заспокоїтися».

Комісар потягнувся до кишені, де був портсигар і запальничка. Клацнув нею і втягнув до легенів перший ковток диму. Край цигарки зашкварчав. Тієї ж миті десь угорі залопотіла крилами зграя міського вороння, і Вістович звів очі, якусь мить відстежуючи темні точки на тлі свинцевого вечірнього неба.

«Краще повернутися додому, — ​майнула в нього думка, — ​прихопити по дорозі пляшку чогось міцного, знайти недочитані книжки й провести з ними весь вечір. Нерви сьогодні гівняні…»

За спиною почулися квапливі важкі кроки. Рвучко повернувшись, Вістович просто перед собою побачив багряне від злості бородате обличчя й лезо ножа в здоровенній руці.

— От я тебе й знайшов, скурвисину, — ​зашипів Брюкнер і замахнувся для удару.

Комісар навіть встиг подумати, що ця бісова інтуїція ще жодного разу його не підвела. І щоразу, коли він до неї не дослухався, то неодмінно потрапляв у халепу. І от зараз, відчувши, як пришвидшилось його серце, міг би принаймні дістати з кишені свого браунінга. Але ж ні, замість пістолета він витягнув портсигар! Погляд його вловив криве лезо ножа, що от‑от мало би ввіткнутись йому в шию чи груди, і шкіра в цих місцях, ніби передчуваючи рану, страшенно занила. Все це тривало соту частину секунди, одночасно з тим, як свідомість комісара гарячково вишукувала найкращий варіант самозахисту в цій ситуації. Зрештою, Вістович зробив те, що дуже добре вмів: лівою спробував перехопити озброєну руку нападника, правою ж щосили зацідив йому в писок. Цей правий боковий витримав би не кожен боксер в усій Ґаліції, але Берл, вищий і кремезніший за Вістовича, здавалося, його навіть не відчув. Вхопити нападника за ліву кисть поліціянтові також не вдалося. Ніж тільки трохи змінив траєкторію удару і пройшовся комісару по плечу, розрізавши тканину плаща й маринарки під ним. Вістович сіпнувся назад, але, перечепившись, гепнувся на землю.

— Радо б із тобою побоксував, — ​єхидно вищирився Брюкнер, — ​але часу катма.

З цими словами він навалився на комісара всією вагою й заніс над ним ножа для нового удару. Вістовичу сперло дихання й потемніло в очах. Він ще витиснув із себе слово «падлюка», назвавши так наостанок Брюкнера, й приготувався до найгіршого, коли почувся звук, що нагадував удар по важкому сталевому дзвону. Берл здригнувся й, облишивши комісара, спробував підвестись, але знову отримав удар. Брюкнер звалився набік. Тоді Вістович, мов у тумані, побачив над собою постать, озброєну металевою рурою.

Схоже, Господь посилав йому поміч, отже, слід і самому не марнувати часу. Потягнувшись до кишені плаща, комісар нарешті вихопив звідти зброю і, не встаючи, спрямував її туди, де був Брюкнер.

— Ані руш! — ​видихнув Вістович, спостерігши, що той поступово приходив до тями й навіть намагався звестися на ноги.

Тієї ж миті в грудях комісара страшенно запекло. Так, мовби своєю вагою нападник роздавив йому нутрощі. Берл кинувся навтьоки, і Вістович натиснув на спуст. Гримнув постріл, втім, комісар із прикрістю побачив, що не влучив. Він вистрілив ще раз, але нападник вже зник за рогом будинку.

— Гукайте поліцію, — ​ледве дихаючи, вигукнув Вістович. — ​Телефонуйте в Дирекцію!.. Це той… той маніяк…

Постать, відкинувши своє знаряддя, нахилилася над ним, приглядаючись до його пораненого плеча.

— Гаразд, гаразд. Заспокойтеся, — ​почув над собою комісар.

Незнайомець був чоловіком уже поважного віку з посивілим волоссям і бородою.

— Хто ви? — ​запитав Вістович.

— Мене звати Франц Кронфельд. Я також колись служив у поліції… Ви поранені, тому найперше я покличу лікаря.