Експрес до Ґаліції

ІІ

Нічні чергування молодий асистент Фелікс Краут ненавидів понад усе. Він знав, що всім асистентам доктора Ріцке доводиться чергувати вночі біля цих психів, знав тоді, коли випрошував для себе місце в тутешній лікарні. Ба більше, ще студіюючи медицину в Дюссельдорфі, добре усвідомлював, що спочатку доведеться виконувати найнуднішу й найбруднішу роботу, проте підготувати себе не зумів. Вдень час минав швидко. Доктор був трудоголіком, а тому з головою пірнав у роботу, змушуючи до того самого й підлеглих. Іноді Феліксові здавалося, що промайнула тільки година, а тоді з подивом помічав, що вже закінчується день. Асистент любив медицину, був удячний доктору Ріцке за можливість працювати й вчитися, але ці проклятущі нічні чергування ненавидів усією душею.

Воно, зрештою, й не дивно. Фелікс мав заледве двадцять п’ять років і ночі волів би проводити під ковдрою зі своєю Ґретою, аніж наодинці в затхлій комірчині, що гордо йменувалася його кабінетом. Спати тут було ніде, хіба що сидячи й спершись руками на стіл. П’ять разів за нічну зміну в товаристві двох санітарів йому доводилося робити обхід. Усі тридцять палат «Психіатричної клініки святого Климента», в кожну з яких слід було обережно зазирнути, аби переконатися, що з хворими все гаразд, і водночас не потривожити їхнього сну.

До першого за цю ніч огляду лишалося двадцять хвилин. Достатньо часу, аби заварити чергову каву, і замало, щоб трохи подрімати за столом. Цікаво, що робить зараз його Ґрета? В нічні зміни, окрім маруди й утоми, його ще шалено мучили ревнощі. А що коли його двадцятирічна дружина спить з іншим? Ці думки гризли його зсередини, й щоразу він ледве стримувався, аби притьмом не помчати додому.

Злі язики не втомлювалися повторювати, що вона надто гарна для нього. Надто струнка, надто пишногруда, надто соковита. Або ж він надто хирлявий, сутулий і надто ревнивий. Кохаючись із нею, Фелікс намагався вдивлятися Ґреті в обличчя. Чи достатньо їй добре? Чи достатньо вона задоволена? І кожного разу йому здавалося, що ні… Що його можливостей їй замало. Любовних і, по щирості, фінансових. Жили вони без особливої розкоші.

Кава трохи збадьорила, і коли в двері постукав санітар, Краут почувався значно краще. Він вхопив список пацієнтів і вийшов у коридор. Санітари стовбичили під стіною, мов два големи, не кажучи ані слова й дивлячись прямо перед собою. Без сумніву, їм також понад усе хотілося спати.

— Ну гаразд, панове, — ​ніби переконуючи їх у необхідності цієї справи, промовив асистент, — ​хутко пройдемося і знову по своїх норах.

Після цього рушив уздовж лікарняного коридору, ледь-ледь освітленого тьмяним електричним світлом. Більшість пацієнтів спали, дехто мовчки сидів на ліжку й розглядав стіну перед собою, ще один стиха вів монолог. Загалом, як подумав Краут, ніч мала бути спокійною.

Підходячи до палати під номером 28, асистент сповільнив крок, щоб відшукати у списку пацієнта, який утримувався там останні два місяці. Його історію хвороби доктор Ріцке тримав у своєму кабінеті, жодного разу не показавши її Феліксу, а в обхідних списках він значився тільки як «Яша, росіянин, 43 роки». У примітках вказувалося, що пацієнт спокійний і погано говорить німецькою. Як він сюди потрапив і чи довго тут пробуде, асистент також не знав.

Відхиливши металеву стулку на дверях, Краут зазирнув усередину палати. Перше, що він помітив, — ​там було ввімкнено світильник, хоча в цю пору хворим заборонялося ним користуватись. Режим, як стверджував доктор Ріцке, був украй важливим для пацієнтів, тож після одинадцятої їм дозволявся лише невеличкий нічник над ліжком. Сам Яша, худий змучений чоловік з підстриженою борідкою, сидів за столом, поклавши перед собою книжку. Побачивши у прорізі дверей обличчя Краута, він махнув рукою, запрошуючи того всередину.

— Відімкніть двері, — ​наказав Фелікс санітарові, що носив на поясі чималу в’язку з ключами. — ​Цьому пацієнтові щось від мене потрібно.

Голем у білому халаті неохоче підкорився. Відчинивши двері, він спершу зайшов до палати сам, а тоді впустив туди Краута. Фелікс уперше чітко й при світлі побачив цього пацієнта. Вдень доктор Ріцке відвідував його сам, а вночі Яша зазвичай слухняно спав, не створюючи черговим жодних проблем.

— Уже пізно, — ​лагідно заговорив до пацієнта Фелікс, — ​вам слід погасити світильник.

— Прошу вибачення, пане лікарю, — ​відповів той, — ​я залишив його тому, що хотів з вами порозмовляти.

Росіянин і справді говорив з акцентом, але назвати його німецьку поганою аж ніяк не випадало.

— Зі мною? — ​здивувався Фелікс. — ​Можливо, з доктором Ріцке?

— Ні, саме з вами, — ​наполіг Яша.

— Але ми не знайомі.

— Чому ж? У вас є моя історія хвороби, а я бачив вас кілька разів під час прогулянки. Хіба цього замало для знайомства?

Асистент уважно придивився до співрозмовника. Той відповів йому таким самим прискіпливим поглядом чорних дещо запалих очей. Над очима й різкою дугою брів височіло широке аристократичне чоло. Волосся гладко зачесане назад. Щоки акуратно виголені рівно до того місця, де починалася акуратна борідка. Губи тонкі й бліді. Міцно стиснуті, мовби зі страху сказати зайвого.

— Помиляєтесь, я не бачив вашої картки, — ​відповів Фелікс, — ​доктор Ріцке тримає її в себе й особисто займається вашим лікуванням. «Та чи хворий він? — ​одразу ж подумав асистент. — ​Якщо це так, то я не здоровіший за нього».

— І все-таки я проситиму вас про розмову, пане лікарю. Повірте, справа дуже важлива, — ​запевнив Яша. — ​Будь ласка, наодинці.

— Стосується вашого здоров’я?

— Впевнений, що так, — ​кивнув той.

Фелікс озирнувся на санітарів. На їхніх кам’яних обличчях читався сумнів і стійке бажання забрати звідси Краута, забратись самим, захряснути двері палати й завалитися спати до наступного обходу.

— Гаразд, — ​погодився Фелікс, — ​якщо вам потрібна допомога, то я не маю права відмовити. ​Почекайте за дверима, — ​наказав він големам.

Ті знехотя, весь час зиркаючи на Яшу недобрими очима, підкорилися.

Лишившись з асистентом сам на сам, росіянин якийсь час мовчав, мовби збираючись з думками. Краут сів на стілець навпроти нього, пильно стежачи за мімікою і найменшими рухами пацієнта. Подумки він перебирав усе можливе, що могло б хвилювати цього Яшу. Врешті той заговорив:

— Мені потрібна допомога, пане Крауте.

Слова Яша вимовляв притишено й обережно, час від часу поглядаючи на двері, за якими стояли санітари. Здавалося, йому дуже не хотілося, щоб ця розмова досягнула їхніх вух.

— Звісно, — ​відповів Фелікс, — ​для цього існує клініка…

— Облиште, — ​нетерпляче перебив Яша, — ​я зараз не про медицину. І якщо вже бути відвертим, то я хворий не більше, ніж ви й ті двоє довбнів у коридорі.

Асистент отетеріло глянув на нього й вже хотів підвестися, коли ж псевдопацієнт м’яко його притримав за руку.

— Благаю вас, не йдіть, — ​прошепотів він.

— Ось що, добродію, — ​трохи знервовано мовив асистент, — ​не знаю, чому ви тут і що вам потрібно, але стосується це тільки вас і доктора Ріцке. Я у це не пхатимусь.

— Заради Бога, — ​знову попросив той, — ​я віддячу…

На цих словах Яша сягнув рукою до кишені і витягнув звідти золотий перстень зі смарагдом.

— Ось. Ця річ коштує цілого статку. Вона ваша…

У Фелікса пересохло в горлянці. Він жадібно глипнув на коштовність, а тоді підійшов до дверей і сам перевірив, чи добре вони зачинені. Кілька секунд вичекав, прислухаючись до розмови санітарів на коридорі. Тоді повернувся і сів знову на свій стілець.

— Візьміть, переконайтеся, що він справжній, — ​сказав росіянин, тицяючи перстень тому просто в руки, — ​це фамільна коштовність. Ви в житті такої не бачили.

Останнє точно було правдою. Найдорожчий скарб у їхньому з Ґретою домі — ​це срібний кулон його дружини, який вона отримала в подарунок від хрещеної матері ще в дитинстві. Ще його годинник. Виглядав він коштовно, проте кожен ювелір з першого погляду сказав би, що позолота на ньому несправжня. А отже, й вартує він заледве обіду в посередньому ресторані.

Втім, персня Фелікс так і не взяв. Десь у глибині його єства раптом прокинулись обережність та підозрілість.

— І що ви за це хочете? — ​запитав він.

— Одну дріб’язкову послугу.

— Яку?

Не зводячи зі співрозмовника очей, Яша на секунду замовк, мовби тільки для того, щоб прикусити свою безкровну губу, а тоді промовив:

— Завтра в місті у готелі «Під золотим оленем» зупиниться один російський вельможа. Граф Орлов. Високий чоловік років сорока. Дещо огрядний. Ви без проблем його впізнаєте… Здебільшого він буває у двох місцях: у себе в номері або в клубі «Пігмаліон». Там він марнує час за гральним столом.

— І що потрібно від мене? — ​запитав Фелікс.

— Я хочу, щоб ви передали йому від мене листа. Особисто в руки.

— І все?

Яша кивнув.

— Я ж казав, що послуга дріб’язкова.

— Однак, ви готові щедро за неї заплатити, — ​Краут виразно глянув на перстень, що залишився в руках пацієнта. Той майже недбало тримав його двома пальцями, мовби підкреслюючи, що лікар будь-якої миті може взяти його собі.

— Мені вкрай важливо, аби граф отримав це послання.

— Що в ньому?

— Повідомлення про те, що я тут, і прохання мене відвідати.

— Невже більше нічого?

— Нічогісінько.

Асистент не поспішав з відповіддю. Було видно, як його діймають сумніви.

— Ви говорили про це доктору Ріцке?

— Говорив про що?

— Про цього графа… Орлова… Про те, що збираєтеся з ним зустрітися.

— Ні, — ​різко вимовив пацієнт. — ​І вас проситиму ані словом не прохопитися про нашу розмову доктору.

Краут стенув плечима, показуючи, що не має ані потреби, ані бажання патякати про це зі своїм начальником.

— Пообіцяйте, що мовчатимете, — ​не вгавав Яша.

— Обіцяю, — ​відмахнувся Фелікс.

Росіянин перегорнув кілька сторінок своєї книжки й дістав з-поміж них запечатаного конверта. На ньому не було жодної позначки, тільки сліди від клейкої суміші.

— То як? — ​перепитав він. — ​На вас можна покластися?

Фелікс врешті мовчки кивнув і сховав листа в кишені халата. Після цього взяв у пацієнта перстень і, затиснувши його в руці, вийшов з палати. Санітари курили просто в коридорі і, побачивши асистента, миттю загасили свої самокрути. Курити тут заборонялось, але големи знали, що асистент Краут їм не дорікатиме. Вночі правила й приписи ставали м’якшими і вже не такими обов’язковими до виконання…

Додому Фелікс повернувся, як завжди, о пів на дев’яту ранку. О восьмій до клініки приходив доктор Ріцке. Хвилин п’ятнадцять він розпитував асистента про те, як минуло чергування, а тоді відпускав його. Сьогодні доктору здалося, що Фелікс поводився дещо незвично: говорив мало і трохи плутався у словах.

— Ви не захворіли, пане Крауте? — ​турботливо перепитав він підлеглого.

Той відповів, що й справді почувається трохи недобре. Хоч це було брехнею, бо насправді йому з голови не йшов росіянин, лист і перстень, що, лежачи в кишені жилета, легенько тиснув під ребра. А ще Фелікса розпікав сором, оскільки він уперше робив щось за спиною свого наставника.

На щастя, доктор нічого не запідозрив і порадив асистентові випити чарку коньяку та добре виспатись. Пообіцявши, що так і зробить, Фелікс поспіхом вийшов із клініки. Дорога додому зайняла ще п’ятнадцять хвилин.

В їхній із Ґретою спальні було порожньо. Його дружина, як завжди в цей час, вже була на роботі. Вона служила гувернанткою в багатій швейцарській сім’ї, що переїхала два роки тому до Бадена. Навчала дітей французької, танців та водила їх ввечері до театру. Не роздягаючись, Фелікс ліг на ліжко й зарився обличчям в її подушку. З насолодою вдихнув знайомий щемкий запах, у якому добре знав кожну нотку: мило, олійка для шкіри й мазь для доброго сну, яку дружина намащувала собі на скроні. Ґрета завжди так пахнула, коли засинала. Цей запах пробуджував у ньому одночасно пожадання й ревнощі. А також знову витягував на поверхню сумніви й власну невпевненість.

З пів години Фелікс намагався заснути, але марно. Врешті плюнув на сон, підвівся й привів себе до ладу. Ще за кілька хвилин подався снідати до улюбленої кнайпи за рогом вулиці. Рука його щоразу тягнулася до кишені жилета, аби переконатися, що перстень, який він отримав уночі від російського пацієнта, досі на місці. Збоку можна було подумати, що в молодого чоловіка поколює десь біля селезінки.

У кнайпі, як завжди у ранішній час, вільних місць майже не було. Сніданок тут коштував недорого, тому їдців кожного ранку набивалося чимало. Були це молоді лікарі, як‑от Фелікс, небагаті вчителі, дрібні торговці, а також робітники, що обслуговували тутешні лікувальні басейни та бювети з мінеральною водою. Дим від їхніх цигарок тягнувся до низької дерев’яної стелі, де збирався у прозорі хмари, створюючи цим людям власні тимчасові небеса. Вікна у кнайпі не відчиняли, бо знадвору було досить прохолодно. Отож цей вранішній світ був замкнений сам у собі. Спокійний і самодостатній. І навіть не вірилося, що за якусь годину він розчиниться у світі зовнішньому, коли ця публіка, поспішаючи, піде геть і візьметься до щоденної рутини.

Фелікс зняв плаща, капелюха й почепив їх на кострубатий вішак. Тоді вмостився за столиком під стіною. Кельнер, кругленький верткий чоловічок, підійшов одразу. Він знав і цінував постійних клієнтів, тому рідко змушував їх чекати. Його короткі вусики підстрибнули у привітній усмішці, і Фелікс міг бути певен, що вона в нього щира.

Асистент замовив підсмажений хліб, яєчню, шматочок баварського сиру і каву.

— Маєте трохи стомлений вигляд, — ​співчутливо зазначив кельнер.

— Була нічна зміна, а вранці заснути так і не вдалося, — ​сказав Краут.

Чоловік з розумінням кивнув.

— Якщо не надто сьогодні поспішаєте, то я принесу дещо. За рахунок закладу.

Кельнер підморгнув йому і зник за шинквасом. Повернувся за якусь хвилину, несучи на таці прозорий келишок, наповнений горілкою. Вдруге підморгнувши клієнтові, чоловік поставив його перед ним на стіл.

— «Wyborowa» з Позена. Вчора отримали. Чиста, як сльоза немовляти, — ​промовив кельнер притишеним змовницьким голосом. — ​Саме те, що потрібно після важкої ночі.

— А чи не надто рання година? — ​з сумнівом у голосі запитав Фелікс, хоча тієї ж миті пригадав, що випити йому радив також і доктор Ріцке.

— А хіба буває рано для ліків, пане Крауте? Людина п’є їх, коли потребує, — ​промовив офіціант. — ​Заждіть лише, принесу вам сніданок.

«А й справді, — ​подумав Фелікс, вкотре перевіривши, чи на місці перстень, — ​гірше мені точно не буде, а от впевненості трохи додасться…»

Яєчня ще шкварчала в нього на тарілці, а хліб і сир мали апетитніший, ніж зазвичай, вигляд. Асистент підніс зі столу келишок і з приємністю відчув долонею його прохолоду. Тоді вже без сумнівів перехилив горілку собі до рота. Алкоголь приємно спалахнув у горлі і розлився нутром. Одразу після цього Фелікс глибоко вдихнув — ​він робив так завжди, коли випивка припадала до ґусту. Тільки після цього заходився їсти сніданок. Після їжі закурив, обдумуючи, що робитиме сьогодні вдень. Найперше — ​слід піти до готелю «Під золотим оленем» і довідатися, чи прибув уже граф Орлов. Якщо так, тоді він одразу ж передасть йому листа від Яші… А далі — ​піде до ювеліра, покаже йому персня і з’ясує, за скільки може продати цю коштовність. Якщо гроші в ювеліра знайдуться одразу, купить Ґреті якийсь подарунок. При згадці про дружину Фелікса знову охопило бажання. Він купить їй подарунок і запросить до ресторації. Або принесе вино і солодощі додому. Вони вип’ють, і Ґрета кохатиметься з ним — не так, як завжди. По-іншому — ​як із сильним чоловіком. Пристрасно й безсоромно, мов колись. Він більше не вдивлятиметься їй в обличчя, бо й так буде певен, що їй добре. Що вона віддається йому не з жалю чи обов’язку, а тому, що по-справжньому його хоче.

Фелікс загасив цигарку й виклав на стіл пів марки за сніданок. Підвівся, вдячно кивнув на прощання кельнеру, одягся й вийшов на вулицю. На вулиці було похмуро й трохи вітряно, тому асистент одразу ж підняв комір плаща й глибше насадив на голову капелюха. Попри те що був уже квітень, весною в місті навіть не пахло. На узгір’ї, біля руїн Старого Замку[8], лежав сніг і, судячи з погоди, пролежить там ще довго.

Вузьким брукованим провулком, що незручно звивався вгору, чоловік вийшов на залюднену Фрідріхштрассе, де, тримаючись хідника, щоб не потрапити під екіпаж або під колеса якого-небудь автомобіля, пройшов кількасот метрів до повороту на Вердерштрассе. Тут, неподалік від міського парку, височів чотириповерховий розкішний готель «Під золотим оленем», найстаріший і найдорожчий у Бадені.

Швейцар відчинив перед ним двері, проте якось недбало, вочевидь тому, що не мав жодної надії отримати від Фелікса чайові. Той зі свого боку, звісно, й не збирався давати йому ані пфеніга. Обмінявшись з ним холодними поглядами, Краут зайшов у вестибюль.

Інтер’єр зблиснув перед ним світлом і розкішшю, золотом і велетенськими картинами у коштовних рамах, гладким мармуром і товстезними колонами, поміж якими на підвищенні, наче вівтар в античному храмі, знаходилася стійка рецепції.

Роль жертовних ягнят, схоже, дісталася двом рецепціоністам, які, завмерши й не сміючи вимовити ані слова, вислуховували істерику якоїсь мадам. Її чоловік стояв позаду, чи то підтримуючи дружину, чи то разом з адміністраторами чекаючи, коли в неї скінчаться запаси жовчі. Іноді він ніжно брав її за лікоть і лагідним голосом промовляв щось російською, проте щоразу вона жестом наказувала йому не втручатися. Кричала вона французькою, час од часу зупиняючись, щоб набрати в легені повітря і підібрати потрібне слово. Фелікс не знав французької, тому нічого не розумів. Бідолахи за стійкою, найпевніше, воліли б не знати французької, щоб також не розуміти.

Фінал цієї сцени виявився доволі яскравим і несподіваним. Дама вигукнула останню свою фразу якось надто голосно й натужно, від чого заточилася назад і впала просто на руки чоловікові.

— Дивіться, що ви зробили, негідники! — ​замість неї вигукнув той.

Фелікс уже хотів кинутися на допомогу, проте побачив, що дама встояла на ногах, хоч вигляд мала виснажений. Чоловік простягнув їй флакон із ароматичною сіллю, після чого, гнівно зиркаючи в бік рецепції, повів її до сходів. Щойно вони пропали з виду, як адміністратори за стійкою зітхнули з полегшенням і одночасно взялися витирати хустинками зволожені лоби. На Фелікса вони не звертали жодної уваги, аж поки той не підійшов достатньо близько. Один із них був зовсім молодим, мав не більше двадцяти років. Інший — ​старший, з рівною поставою і дещо манірними рухами. Обидва зміряли гостя поглядом, намагаючись, видно, одразу зрозуміти, хто він і що йому треба.

Фелікс вирішив усміхнутися.

— Ну вона й істеричка, — ​співчутливо сказав він.

— Це ще мадам Панфілова не надто сердита. Ви й уявити не можете, що тут відбувається, коли в неї по-справжньому поганий настрій, — ​відповів молодший.

Старший колега кинув на нього суворий погляд, і той замовк, винувато опустивши очі.

— Чим можемо служити, шановний пане? — ​звернувся він до Краута.

Голос цей чоловік мав рівний, слова вимовляв чітко, з підкресленою штучною приязню.

— Я шукаю одного російського вельможу, — ​сказав Фелікс, — ​він зупинився у цьому готелі.

Тепер навіть старший адміністратор не стримав усмішки.

— Добродію, — ​мовив той, — ​у нас майже всі номери займають російські вельможі. Чи не могли б ви назвати його ім’я?

— Звісно… — ​відповів Краут, сам дивуючись зі своєї недалекоглядності. — ​Це граф… граф Орлов.

Рецепціоніст, схоже, зрозумів, про кого йшла мова.

— Його світлість повинен був прибути на світанку. Одну секунду, я перевірю в списках.

Він рушив до прочинених дверей за стійкою, й було чути, як десь у сусідньому приміщенні чоловік перегортав невидимі сторінки.

— Чого та мадам збісилася? — ​пошепки запитав Фелікс у молодшого, скориставшись нагодою.

— Не подали в номер кав’яру, — ​так само пошепки відповів йому рецепціоніст. При цьому він скорчив таку серйозну міну, ніби йшлося про справді страхітливий злочин, за який ще сьогодні його привселюдно стратять. Фелікс розтулив рота, щоб запитати більше, але не встиг, бо тієї ж миті з журналом у руках повернувся старший.

— Так і є, — ​на ходу говорив він, — ​граф Орлов поселився сьогодні ще перед восьмою і просив за жодних обставин не турбувати його аж до вечора.

На цих словах адміністратор категоричним рухом закрив свої списки.

— Я маю для нього листа, — ​сказав Фелікс.

— Ви чули: «За жодних обставин», — ​повторив старший. — ​Мені шкода. Навідайтеся сюди десь після сьомої.

«Найпевніше, доведеться шукати його в клубі», — ​подумав Краут і, подякувавши, рушив до виходу. Там знову наштовхнувся на швейцара, який цього разу вирішив не відчиняти перед ним дверей. Фелікс прочинив їх сам, зійшов зовнішніми сходами і неквапно рушив тією самою Фрідріхштрассе, яка привела його до готелю.

Йдучи тепер у протилежний бік, асистент Краут намагався вигадати, як убити час аж до сьомої. Приємний ефект від випитої чарки потроху вивітрювався, і на зміну йому знову приходила їдка втома від безсонної ночі. Можна було повернутися до кнайпи й випити ще, проте Фелікс побоювався сп’яніти. Краще вже потім, коли віддасть тому графові листа і побуває у ювеліра…

Раптова думка, що промайнула у стомленій голові, повернула Феліксу добрий гумор: до ювеліра він може піти просто зараз! Звісно, пасувало б зробити це після виконаної роботи, але що складного в тому, щоб передати комусь листа? До того ж ввечері ювелірні крамниці вже зачинені, й доведеться чекати до наступного ранку. А в нього грандіозні плани ще на сьогодні.

Підбадьорений цими роздумами, Краут вирушив на Кайзерштрассе, де була найбільша в місті ювелірна крамниця Вайсманна. Йти було недовго, проте чоловіка раптом охопило таке хвилювання, що він мусив зупинитись і закурити. Несподівано йому здалося, що за ним стежать. Пильнують кожен його крок ще, мабуть, від кнайпи… Викуривши одну цигарку, він одразу ж запалив другу, одночасно намагаючись себе опанувати. «Ніхто не знає, що в мене в кишені. Ніхто не знає, куди я йду…» — ​переконував він себе, одночасно вдаючи байдужого перехожого, який просто зупинився покурити й порозглядати Кургауз[9] навпроти.

— Треба попросити доктора Ріцке ставити мені менше нічних чергувань, — ​пошепки сказав він сам до себе, — ​від них в мене нерви, як у параноїка…

Коли сяк-так вдалося заспокоїтись, асистент рушив далі. Докладаючи, щоправда, чимало зусиль, аби не озиратися кожної хвилини.

Крамниця Альберта Вайсманна розташовувалася поруч із міським казино в самому центрі Бадена. Розміщення це виявилося досить вигідним. Власник часто затримувався в ній до ранку, знаючи, що десь після півночі можна сподіватися візиту якого-небудь азартного невдахи, котрому негайно треба продати якусь свою коштовність, аби за отримані гроші спробувати відігратись.

Про Альберта Вайсманна ходили різні чутки. Подейкували, що свій ґешефт він розпочав понад тридцять років тому з того, що завозив дешеве золото з російського Уралу. Відстань у тисячі миль він раз або двічі на рік долав самотужки, не покладаючись на посередників та не беручи собі спільників. Довгі роки він уникав грабіжників, підкуповував митників і терпів усі дорожні негаразди, аж поки одного разу ледь не загинув у пащі ведмедя. Звір підстеріг його і напав, коли ювелір пішки йшов до залізничної станції. Як завжди, сам, звично не довіряючи жодній людській душі в цілому світі. Врятував його мисливець, що вистрілив у тварюку з відстані ста кроків і, на щастя, не промахнувся. Розповідають, що вдячний Вайсманн віддав мисливцеві все, що мав у торбі й кишенях, залишивши собі тільки гроші на дорогу. Повернувшись до Бадена, чоловік вирішив так далеко більше не їздити. Та й узагалі не виїжджати далі рідного міста, тим більше, що золота за ці роки трохи назбирав. Якраз вистачило, щоб купити в збанкрутілого аптекаря його аптеку й облаштувати там ювелірну майстерню, а потім і крамницю.

Втім, за короткий час поповзли чутки, що Вайсманн знайшов у аптечній пивниці забуту алхімічну лабораторію і з допомогою того-таки аптекаря-банкрута навчився перетворювати бронзу на золото, а вугілля — на діаманти. Олії у вогонь підлила звістка про наглу смерть аптекаря. Він начебто вкоротив собі віку за допомогою міцної конопляної мотузки і малярської драбини, що стояла в його коморі бозна-скільки часу без діла. «Не інакше, як Вайсманн звів зі світу спільника, щоб той не вибовкав їхні секрети», — ​говорили підозріливі містяни. Поліція навіть завела справу й узялася до розслідування, втім, жодної таємної лабораторії у ювелірній крамниці слідчі не виявили (хоча ретельно шукали), та й версія про причетність Вайсманна до смерті аптекаря не знайшла жодного підтвердження. Зате з’ясувалося, що боргів у покійника лишилось, як у собаки бліх, і кредитори писали йому довгі листи подекуди з досить відвертими погрозами.

Розслідування закінчилось, і хоч репутацію Альберта Вайсманна було добряче зіпсовано, клієнтів йому не бракувало. Насамперед тому, що майстром він був непоганим і працював на совість.

Феліксові, звісна річ, були відомі ці чутки. Проте, як людина раціональна, вірив він тільки в те, що могло бути правдою. Зайшовши до крамниці, він зняв капелюха й привітався з господарем. Той сидів за велетенською дерев’яною рахівницею, цілковито заглиблений у розрахунки. Почувши, як рипнули двері, підвівся й рушив назустріч відвідувачу.

Вайсманн був невисокого зросту сивий чоловік з уважним, проникливим поглядом. Обличчя мав злегка жовтуватого кольору, а зморшки різкі, як лінії на контурній карті. Зовнішність його здавалася малоприємною, а проте заговорив ювелір приязно, мовби Краут був тут частим гостем.

— Вітаю, молодий чоловіче, — ​сказав ювелір, знімаючи зі свого гострого носа делікатні окуляри в дротяній оправі. — ​Чим можу допомогти?

— У мене є дещо… — ​почав Краут. — ​На продаж, якщо ваша ласка.

— Он як, — ​посерйознішав господар. — ​Що ж, показуйте. Подивимося, чи воно мене зацікавить.

Фелікс озирнувся на двері, мовби побоюючись, що за ним міг зайти ще хтось, а тоді дістав з кишені перстень. Ювелір насадив окуляри на носа й, узявши коштовність до рук, уважно до неї придивився. Розглядав кілька хвилин, а тоді перевів погляд на гостя.

— Отже, на продаж? — ​перепитав Вайсманн.

Клієнт ствердно кивнув.

Господар повернув йому персня, швидко підійшов до дверей і замкнув їх на ключ.

— І скільки ви хочете? — ​мовив ювелір, повернувшись на попереднє місце.

— Рівно стільки, скільки він коштує, — ​по-діловому відповів асистент.

— Він коштує чимало, молодий чоловіче. Зізнаюся, я стільки не маю. Тобто не маю тут, в крамниці… Але викупити його у вас готовий.

Він задумався на кілька хвилин, заклав руки за спину й кілька разів пройшовся вздовж крамниці. Фелікс затамував подих, стежачи за ним і дослухаючись одночасно до цокання годинника на стіні. Під годинником одна біля одної стояли книжкова шафа і засклена вітрина, де лежали прикраси. Далі було облаштовано робоче місце майстра: масивний дубовий стіл, заставлений вагами, скриньками з інструментами, кількома записниками, чималою лінзою на підставці й двома лампами. Одна була гасова, інша — ​швидше за все, електрична.

— Зробімо так, — ​зупинившись, сказав ювелір. — ​Частину грошей, а саме п’ять тисяч марок, я видам зараз. На решту ж суми напишу боргове зобов’язання. У ньому буде сказано, що я повинен повністю з вами розрахуватися не пізніше, ніж за два тижні. Рівно стільки часу мені знадобиться, аби отримати необхідні кошти в банку. Що скажете?

Він пильно глянув на співрозмовника, ніби оцінював вартість і його самого.

— П’ять тисяч марок, — ​повторив Фелікс, — ​а решта суми — ​це скільки?

Асистент нетямився від щастя, проте боявся це показати й удавав із себе прискіпливого продавця.

— Решта суми — ​це ще десять тисяч, — ​відповів Вайсманн.

Феліксу перехопило подих.

— Згода, — ​вимовив гість.

Мабуть, він сказав це занадто поспішно й охоче, бо ювелір посміхнувся і на якийсь час зник у себе в комірчині. Чути було, як господар відмикає важкий замок, відчиняє двері сейфу, відраховує потрібну кількість купюр і знову надійно замикає свій сховок. Коли повернувся до гостя, то обличчя мав почервоніле, ніби вся ця процедура вартувала йому значних зусиль.

— Ось, можете перерахувати, — ​сказав він, простягаючи Феліксові акуратний паперовий згорток.

— Немає жодної потреби… — ​хотів заперечити той, але Вайсманн його перебив:

— Гроші люблять порядок, тишу і добру лічбу. Крім того, я міг випадково відрахувати вам більше… Перераховуйте, а я тим часом помилуюся своїм новим надбанням. Ви дозволите? — ​ювелір простягнув руку.

— Звісно, — ​відповів Фелікс, віддаючи йому перстень, — ​він тепер ваш.

— Саме так… — ​якимось хижим голосом промовив господар, сідаючи за свій стіл. — ​Тепер мій.

Чоловік увімкнув електричну лампу й підніс коштовність до лінзи. Уважно роздивившись її з усіх можливих ракурсів, ювелір ствердно промовив щось сам до себе й узявся писати боргове зобов’язання. Тривало це близько чверті години, аж доки врешті Вайсманн широко розписався під текстом, а поруч з підписом поставив печатку. Потім зачекав ще зо дві хвилини, аби висох атрамент. Далі підвівся й приніс документ Феліксу. Той взяв його й перечитав текст. Усе там було так, як і говорив ювелір: решту грошей, тобто десять тисяч марок, він обіцяв віддати Крауту не пізніше полудня 23 квітня 1906 року. Залишалося тільки потиснути один одному руки і попрощатися, що вони і зробили.

Коли гість пішов, ювелір не поспішав повертатися до своєї звичної роботи. Точніше, чоловік вирішив на сьогодні про неї забути. Якусь хвилину він ще потримав перстень перед очима, а тоді швидко поклав його до кишені жилета, точнісінько як перед тим Краут, і заходився одягатись. Швидко накинув пальто, шарф, до кишені поклав пару тонких рукавиць. Спершу вирішив узяти капелюх, але передумав і насадив на голову зручного теплого кашкета. Наостанок зняв свої делікатні окуляри, замінивши їх більшими, що мали масивніші лінзи й міцніше сиділи на обличчі. Після цього Вайсманн поспіхом вийшов на вулицю й зачинив крамницю ззовні. Більше сьогодні повертатись до роботи він не збирався.

Ювелір подався до заднього двору казино, де під широким навісом стояв його «Даймлер» поруч із кількома іншими авто. Нечисленні баденські автомобілісти облаштували тут стоянку, щомісяця сплачуючи певну суму власнику закладу й прилеглої території. Той, зі свого боку, зобов’язав сторожа пильнувати автомобілі вдень і вночі. Навряд чи хтось намагався би їх вкрасти, а от розібрати й зазирнути всередину механізму — ​на це охочих знайшлося б чимало.

Вайсманн вмостився на водійському сидінні, вдягнув рукавці й завів двигун. «Даймлер» затрясло, а з вихлопної труби почулося знайоме чмихання. Понад усе він зараз боявся, що авто не поїде. За останній тиждень воно вже тричі виходило з ладу. Проте сьогодні йому щастило. Сторож, що ліниво виповз зі своєї будки, відкрив перед ним браму, і Вайсманн виїхав зі стоянки.

Далі слід було набратися терпіння, щоб проїхати гамірною Фрідріхштрассе, не зіткнутися при цьому з кінним фіакром і не наскочити на випадкового роззяву, якому раптово заманулося перейти вулицю. Цей відрізок дороги до виїзду з міста завжди коштував йому шалених нервів. Руки після нього ще довго тремтіли, а єдиним бажанням було зупинитися в найближчій кнайпі й перехилити чогось міцного. Проволікшись так до Страсбурзької Дороги, Вайсманн врешті зміг впевнено натиснути на газ і поїхати швидше.

За містом починалися виноградники. Безлисті лози сільванера, рислінгу і дорнфельдера в цю пору мали вигляд сірий і непривітний, як випалений ліс, і залишалося тільки домислювати, як зміниться в кольорі тутешній ландшафт вже за кілька місяців, з настанням літа. Втім, найчарівнішою порою в цих місцях була осінь, коли минають спекотні дні, а в місцевих Weinstuben[10] з’являється молоде вино. Найвеселіший час для довколишніх гультяїв і найприбутковіший для виноробів.

За якийсь час Вайсманн виїхав до Райну, і його «Даймлер» помчав уздовж плину ріки, іноді обганяючи навантажену баржу або пароплав, що курсував, найпевніше, між Страсбургом і Майнцом чи Мангаймом. Протилежний берег Райну виглядав казково: зі скелястих виступів виростали середньовічні замки й сторожові вежі. А часом і саме гігантське каміння вибудовувалося у велетенські химери, що стриміли над водою, заворожуючи туристів і погрожуючи річковим суднам.

Втім, Вайсманну, по щирості, було плювати на всю цю мальовничість. Він дивився перед собою, намагався не вскочити колесом у випадкову яму і дістатися до цілі якнайшвидше. Водій сповільнився, тільки коли побачив попереду стару портову вежу. Ніякого порту в цьому місці давно не було, і навіть берег Райну встигли перепланувати, укріпивши його схили бетоном і камінням, аби дорога, що проходила всього за кілька метрів від води, не нищилася повенями. Та попри те, вежа виглядала добре збереженою, хоч і не виконувала більше ніякої функції. Видно, річкові транспортні компанії вирішили не покидати цю споруду напризволяще й час від часу виділяли кошти на ремонт.

Портова вежа була для Вайсманна орієнтиром. Тут він збочив, об’їхав її і попрямував далі вузькою лісовою дорогою, аж доки та не закінчилася біля важких металевих воріт, за якими виднілася невелика струнка вілла з двома шпилястими вежами і кількома різьбленими балконами. Такими зазвичай були маєтки тутешніх багатих виноробів або власників суднохідних компаній.

Вайсманн заглушив двигун і вийшов з авто. Браму було зачинено зсередини, тож довелося почекати, доки його побачить сторож і прийде відчиняти.

— Автомобіль прошу залишити ззовні, пане Вайсманне, — ​озвався той до прибулого, — ​такі нові правила.

Сторож, хоч старий і сивобородий, але поставу мав рівну, як у вишколеного вояка. Зрештою, нічого дивного. Цей чоловік був військовим емеритом і ще десять чи п’ятнадцять років тому носив унтерофіцерський мундир. На гостей дивився трохи зверхньо й говорив таким тоном, ніби віддав накази новобранцям. Вайсманн його недолюблював і намагався спілкуватися з ним якомога менше. Тому й зараз не сперечався і слухняно залишив авто поза брамою, попросивши тільки, аби той, не зволікаючи, повідомив про його приїзд.

— Звісно, повідомлю, пане Вайсманне, — ​відповів колишній унтер. — ​А ви тим часом ідіть до будинку й почекайте в передпокої.

Знову це прозвучало як наказ. «Щоб тобі заціпило, старе хамло», — ​сердито подумав гість і рушив мощеною алеєю до високого ґанку. При цьому йому здалося, що крок його раптом зробився ритмічним і чітким, майже як стройовий.

У вітальні виявилося холодно, мов у погребі, тому Вайсманн залишив на собі пальто, знявши тільки кашкета, шарф і рукавиці. Камін тут не розпалювали, схоже, давно, чи то сподіваючись на весняне потепління, чи заощаджуючи дрова. Залишки попелу в ньому були схожими на закам’янілості з музею прадавньої природи, а довжелезна кочерга, що стояла поруч, здавалася непотрібним і випадково забутим тут предметом.

Попри те що у вітальні стояло кілька стільців, довкола прямокутного столу, призначеного, мабуть, для спільної трапези чи ділових обговорень, гість вирішив почекати на прийом стоячи. Він підійшов до вікна і трохи ширше відхилив важкі запилюжені портьєри. З протилежного боку шибки був похмурий, але доглянутий сад. Кілька старих яблунь, розлогі вишні й акуратні кущі смородини. Найпевніше, за садом також доглядає сторож. Той самий жорсткий унтер у відставці. Щойно Вайсманн подумав про нього, як тієї ж миті той сам зайшов до передпокою.

— Пан майор чекає на вас, — ​коротко повідомив старий служака.

— Прекрасно, — ​відповів гість, і, не дивлячись більше на нього, зайшов до сусіднього покою.

Той, кого сторож назвав майором, не мав на собі військового мундира. Чоловік був одягнений у звичайний твідовий костюм з вузькою, нерівно зав’язаною краваткою. При появі гостя неспішно підвівся з-за столу й простягнув йому руку для привітання. Після цього вказав прибулому на стілець.

— Не чекав вас, — ​прямолінійно, проте без жодної неприязні сказав майор, знову сівши за стіл і відкинувшись на спинку стільця. Той жалібно заскрипів під його масивним атлетичним тілом.

— Не скажу, що й сам збирався покинути до дідька сьогоднішню роботу і пхатися в це задуп’я, пане Фішере, — ​з образою в голосі відповів ювелір, — ​приємності для мене в цьому вкрай мало.

— Ну-ну, пане Вайсманне, — ​примирливо промовив майор, — ​не ображайтесь. Я сказав, не подумавши. Бажаєте чаю?

Гість уявив, як чай готує той самий унтер, і поспішно відмовився. Фішер, здавалося, вгадав його думки.

— То, може, трохи бренді? — ​запропонував він. — ​Я попрошу Клавдію нам принести.

— Клавдія також тут? — ​здивувався ювелір.

— Так, пане Вайсманне. Скажу більше: ледь не весь Третій відділ[11] зараз під Баденом…

Майор на хвилину вийшов з кабінету. Власне, це справді був його кабінет, хоч це приміщення нагадувало радше бібліотеку.

Книжкові полиці стояли вздовж усіх чотирьох стін і навіть затуляли частину вікна за спиною Фішера. І зовсім не тому, що майор, заступник директора Управління прусської військової розвідки, полюбляв читати. Книжки добре поглинали звук, тож мовців у кабінеті було доволі важко підслухати ззовні. І, звісно ж, за книжковою полицею зручно ховати потаємні двері, а між самими фоліантами — ​документи та зброю.

Вайсманн також знав, що майор тільки на позір недбало вийшов за двері й лишив гостя самого в кабінеті. Чоловік майже фізично відчував, як його зараз свердлить уважний погляд звідкілясь з-за тих книжок. От хоча би з тієї щілини між масивним зібранням енциклопедистів[12] і раритетним виданням «Божественної комедії» Данте. Жоден, навіть найменший, рух прибулого не залишиться непоміченим. Що вже й казати про яку-небудь дію. Тому Вайсманн сидів нерухомо, як статуя, аж доки не повернувся Фішер. Майор знову вмостився на своєму стільці і вже тепер зосереджено глянув на гостя.

— Вам не гаряче в пальті? — ​запитав він Вайсманна.

— Трохи, — ​відповів той і підвівся, аби зняти його з себе. — ​У вашому передпокої можна зберігати трупи… Там достатньо зимно.

Фішер засміявся.

— Вішак праворуч від вас, — ​по-господарському сказав він і встромив до рота цигарку. Пожувавши її своїми повними м’ясистими губами, майор запалив сірника й закурив. Після цього гостинно підсунув відкритий портсигар на край столу, аби ювелір міг пригоститись. Той не відмовився.

— То що трапилося, дорогий пане Вайсманне? — ​запитав Фішер, випускаючи в його бік густий струмінь диму. Своїми великими округлими щоками цей чоловік міг би завиграшки видувати скляні кулі, мов заправський склодув.

— Сьогодні вдень до моєї крамниці зайшов один молодий чоловік, — ​перейшов до справи гість, — ​він приніс на продаж дещо надзвичайно цікаве…

Ювелір потягнувся до кишені жилета, але тієї ж миті двері прочинилися й до кабінету зайшла чорнява жінка в темно-синій сукні, несучи в руках тацю з пляшкою «Ашбаху»[13] і трьома келихами-сніфтерами. Вайсманн смикнувся, як від болю, але тієї ж миті заспокоївся.

— Пані Шраґмюллер, радий вас бачити, — ​сказав він, ґречно підводячись.

— Я вас також, Альберте, — ​кинула жінка й, підійшовши до столу Фішера, поставила тацю на стільницю.

— Дякую, Клавдіє, — ​промовив майор, — ​залишіться, будь ласка. Пан Вайсманн приніс нам якусь цікаву звістку.

Він підвівся й приніс жінці стілець. Потім розлив бренді у три склянки.

— І що ж мав при собі той молодик? — ​запитав Фішер, подавши кожному його порцію випивки.

— Дещо дуже цікаве, — ​повторив ювелір. Він випив бренді одним ковтком, а тоді відставив порожню склянку й витягнув з кишені перстень. — ​Гляньте…

— Яка гарна річ, — ​вихопилося у Клавдії.

— Ще б пак, — ​нервово посміхнувся ювелір, — ​але справжня цінність її в дечому іншому… — ​тут він виразно глянув на Фішера. — ​Ви здогадуєтеся, про що я, пане майоре?

— Хочете сказати, перстень з тієї самої колекції? — ​запитав той після паузи.

— Я не хочу сказати, я це стверджую, чорт забирай! — ​не стримався Вайсманн.

— Якщо ви вже дозволили мені залишитись, панове, то, може, відкриєте тему розмови? — ​сказала Клавдія.

Вона вперше усміхнулася, і усмішка її виявилася чарівною. Пані Шраґмюллер була вродливою жінкою приблизно сорока років. Той вік, коли жіноча краса досягає своєї повноти й досконалості. Поодинокі зморшки її не псували. Губи нехай не палали, як у дівчини, проте були тонкими й привабливими. Шкіра зберігала еластичність, хоч, може, обличчя й здавалося занадто блідим. Аристократичності додавали високі вилиці й акуратний ніс. Єдине, що вражало випадкового спостерігача, — ​це її погляд. Щось було в ньому холодне, крижане й убивче. І, здавалося, приховувати його жінці було вкрай важко. Так само, як важко приховати в тонкому делікатному одязі гострий смертоносний ніж.

— Чи пам’ятаєте, Клавдіє, такого собі Якова Бобровського? Російського вельможу-втікача, який за дивних обставин зник рік тому в Берліні? Кажуть, він, попри своє благородне походження, таємно підтримував есерів-революціонерів[14] у Петербурзі і за це потрапив у немилість до царя, — ​сказав Фішер. — ​Бобровському вдалося втекти до Пруссії, прихопивши при цьому майже все своє золото. Це було трохи більше року тому, а зник він цієї зими, у січні. Разом зі своїм бісовим багатством… Звісна річ, за Бобровським тепер полює «охранка», і, крім того, російський консул вимагає від нашої поліції знайти його живим або мертвим. Краще, звісна річ, живим разом із багатством.

— Пригадую, — ​мовила Клавдія, — ​здається, мова йшла про доволі велику кількість золота?

— Велетенську, — ​кивнув майор, — ​росіяни стверджують, що Бобровський вивіз близько двох тисяч фунтів.

— Але ж не міг цей чоловік вивезти стільки коштовного металу за пазухою.

— Звісно. Поліція припускає, що золото було в ящиках з рудою, яка прийшла вантажним кораблем в Гамбург. Потім «руду» доставили в Берлін до власника. Де воно тепер, а головне — ​де сам Бобровський, лишається загадкою.

— А як до цього причетний наш любий Альберт? — ​жінка перевела погляд на ювеліра.

— Справа в тому, що князя Бобровського я знаю доволі давно. Йому належала копальня в Уральських горах, де я купував золото, — ​пояснив Вайсманн. — ​Природно, що, опинившись у Пруссії, він зв’язався зі мною.

— Чому?

— Просив допомогти йому оцінити коштовності й порадити надійний банк. Не підозрюючи, звісна річ, що я пов’язаний A III b.

— Тобто ви бачили цей скарб, Вайсманне? — ​здивовано вигукнула жінка.

Той кивнув.

— Не просто бачив, пані Шраґмюллер, а й склав детальний список усіх коштовностей, які на той час мав граф. Від мене він приховав тільки золоті злитки. Їх він міг оцінити й без допомоги ювеліра, — ​пояснив Вайсманн, — ​на щастя, копія цього списку залишилася в мене.

— А ви завбачливий чоловік, — ​похвалила його Клавдія.

— Я знав, що історія тільки розпочинається, тому одразу зв’язався з майором Фішером. Проте прусська таємна служба не встигла… — ​він з докором зиркнув на офіцера.

— І цей перстень… — ​промовила жінка, і в очах у неї зблиснули хижі вогники.

— І цей перстень я вже бачив, пані Шраґмюллер, — ​доповнив ювелір, — ​тримав у руках, оцінював, а потім заніс у список під номером 178… Саме тому, коли він вдруге потрапив мені на очі, я майже одразу його впізнав.

— Гаразд, — ​озвався Фішер, — ​якщо ви впевнені в тому, що цей перстень і справді зі скарбу Бобровського, то чи маєте якісь здогади, звідки він у того молодика, що приніс його вам?

— Я не запитую такого в клієнтів, пане майоре, — ​відповів ювелір, — ​ці питання відлякують, і тоді все йде псові під хвіст. Клієнт вирішує, що я працюю на поліцію, й забирається геть.

— Чорт забирай, Вайсманне! Саме в цьому випадку слід було зробити виняток. Або ж придумати щось, хай вам трясця! — ​викрикнув Фішер.

— А я і придумав, — ​сварливо відповів ювелір. — ​І, якщо дасте мені можливість договорити, то дізнаєтеся що саме.

Офіцер замовк і підпалив наступну сигарету.

— Це коштувало мені чималих грошей, — ​продовжив Вайсманн після паузи, — ​і я навіть не сподіваюся, що ви компенсуєте мені бодай частину… Від мене той молодик отримав боргове зобов’язання на десять тисяч марок. Він прийде за своїми грішми через два тижні.

— Ви взяли занадто багато часу, — ​вже спокійніше зазначив майор.

— Саме стільки потрібно, щоб провести банківську операцію. Якби я назвав коротший термін, він би щось запідозрив. Бо вигляд мав чоловіка недурного, — ​пояснив Вайсманн.

— Слід було сказати, що гроші у вас в іншому сейфі… — ​не вгавав Фішер.

— Годі вам, — ​перебила його Клавдія. — ​Пане майоре, ви занадто прискіпливі. Як на мене, наш друг чудово зорієнтувався в ситуації. І наш відділ мусить бути йому вдячним.

Вона підвелася, взяла зі столу пляшку і вправно долила бренді чоловікам і собі.

— Гаразд. Визнаю, ви маєте рацію, пані Шраґмюллер, — ​примирливо сказав Фішер. — ​У цій справі нарешті виявлено хоч якийсь слід, і це заслуга Вайсманна…

Він підвівся і підійшов до вікна, затуливши своєю громіздкою постаттю майже весь вид на похмурий сад. Замість нього над столом зависла хмара цигаркового диму, ніби четвертим співрозмовником був який-небудь дух із потойбіччя.

— А що можете сказати про того молодого суб’єкта? — ​не озираючись, запитав майор. — ​Звідки він? Чим займається? Де мешкає?

Вайсманн стенув плечима.

— Інтелігентний, стриманий… Можливо, інженер або вчитель. Думаю, мешкає тут, у Бадені.

— Або курортник, — ​припустила Клавдія. — ​Лікує шлунок, наприклад.

— Хтозна, хтозна… Стривайте, — ​раптом осінило ювеліра. — ​Від нього справді чувся запах медикаментів.

— Ну от, — ​вдоволено мовила жінка.

— А може, він просто доглядає хворого родича? — ​припустив Фішер.

— Або ж лікар за фахом, — ​додав Вайсманн.

— Словом… — ​Фішер повернувся до присутніх. — ​Нашим філерам є над чим працювати. І вже точно доведеться побігати.

Здавалося, майор вирішив таким чином завершити розмову, проте Вайсманн не поспішав іти геть.

— Мусимо обговорити ще одне питання, пане Фішере.

— До ваших послуг.

— Питання… грошей, — ​тут він покосився на Клавдію, — ​мені, зізнаюся, не надто зручно при дамі.

— Насамперед пані Шраґмюллер — ​наша з вами колега і моя права рука, — ​відповів майор, — ​тож забудьте про те, що вона жінка.

«Забудеш тут», — ​майнуло у Вайсманна в голові. Її вродою він обпікався, як гарячим залізом. І хоч був уже чоловіком в літах, з подивом помічав, як не в силах стримати сороміцькі фантазії, від яких червонів так, ніби розповідав їх уголос. Втім, справу слід було доводити до кінця, тому він продовжив:

— Я витратив п’ять тисяч марок готівкою на купівлю цього персня. І ще десять тисяч мушу викласти за два тижні. Все це зроблено в інтересах A III b.

— Хочете сказати, що загалом ваші видатки складають п’ятнадцять тисяч марок? — ​уточнив Фішер.

— Саме так.

— І це справжня вартість тієї коштовності? — ​майор вказав на перстень, який весь цей час ювелір не випускав з рук.

— Відверто кажучи, ні, — ​зізнався той. — ​Така річ коштує дорожче.

— Наскільки дорожче?

— Десь у півтора рази.

— От і чудово, тоді просто залишите її собі. Звісно, не зараз. А згодом, коли вона вже нам не знадобиться, — ​підсумував офіцер.

— Але ж це речовий доказ, — ​засумнівався ювелір.

— Ми не поліція, пане Вайсманне, — ​сказав Фішер, — ​тому просто заберете персня собі.

— Вам легко казати, — ​поскаржився ювелір. — ​Будьщо зі скарбу Бобровського притягує неприємності.

— Які ще неприємності? — ​майор потроху втрачав терпіння.

— Гадаєте, я зможу легко його продати? Так само легко, як продали мені? Шанси наштовхнутися на якого-небудь головоріза з російської «охранки» в мене будуть чималі.

— Послухайте, пане Вайсманне, — ​видихнув Фішер, — ​ви не штатний працівник Третього відділу, й гарантувати винагороду від Генштабу я вам не можу. Звісно, ми платимо своїм інформаторам, але ці гонорари значно менші, ніж сума, про яку йдеться. Я пропоную дещо інше… — ​чоловік підніс до рота склянку й вихилив звідти залишки бренді.

— Дещо інше? — ​нетерпляче перепитав ювелір.

— Коли ми відшукаємо золото, то, гадаю, зникнення невеликої частини злитків ніхто не зауважить. Саме злитків, а не прикрас, які можна впізнати. Там же є злитки, пане Вайсманне?

Чоловік кивнув.

— От і чудово, — ​промовив Фішер, — ​тож тільки після того, як ви візьмете зі скарбу свою винагороду, ми передамо його прусському Генштабу. Не раніше… Сподіваюся, тепер ми домовились?

Вайсманн, звісна річ, мав сумніви щодо цієї угоди, проте згодився. Ювелір потиснув на прощання руку Фішеру і вклонився Клавдії. «Нехай буде так, — ​думав він, прямуючи до свого автомобіля. — ​Наразі так… А далі — ​побачимо».

У той самий час Фелікс Краут блукав вулицями Бадена, почуваючись щасливим, але добряче розгубленим. Щасливим, бо мав у кишені п’ять тисяч марок, і марно намагався пригадати, чи колись у житті бачив таку суму. Думка про те, що за два тижні він отримає вдвічі більше, зводила його з розуму, змушуючи прискорювати крок і хаотично будувати в голові найсміливіші плани на майбутнє. На їхнє спільне з Ґретою майбутнє. А розгубленим — ​бо ця удача виявилася несподіваною, як Господнє диво. До того ж він ще не виконав доручення, хоч це й здавалося дрібницею… Та, попри всі сумніви, одне Краут знав напевно — ​цих грошей він вже нікому не віддасть! Це, можливо, його єдиний шанс попрощатися із сірим існуванням. Стати кимось іншим, ніж звичайним асистентом психіатра в клініці для душевнохворих.

Десь за пів години блукань Фелікса врешті осінило, що вештатись містом з такими грішми небезпечно. Хоч і в білий день. Краще піти додому й заховати їх у надійному місці, лишивши в портмоне якусь там сотню-дві.

Опинившись знову в помешканні, чоловік довго вибирав сховок. Можна заховати поміж книжок, зашити в підкладку старого кожуха, зробити в шухляді подвійне дно… А хоча… Чому б їх не покласти просто в банк?

Розмірковуючи, Фелікс непомітно для себе вмостився на ліжку, підібгавши ноги, й заснув, обійнявши пачку купюр, наче своє немовля.

Прокинувся він, коли в кімнаті вже сіріло. «Котра година?» — ​це питання гучним дзвоном вдарило в його голові, й він злякано схопився на ноги. Пачка з грішми впала на підлогу, й чоловік рвучко їх підняв. У голові запаморочилося від надто різкого руху.

Фелікс сів на край ліжка, дочекався, коли минуть памороки, й витягнув з кишені годинника. Була шоста. У клубі треба бути о сьомій. До того ж слід вийти з дому раніше, ніж повернеться Ґрета. Тоді він не муситиме пояснювати, куди йде, точніше, не брехатиме їй.

Де сховати гроші, він так і не придумав, тому запхнув їх знову в кишеню. Поки що це видавалося найнадійнішим місцем. Після цього Фелікс вмився холодною водою і сяк-так причесав волосся. Глянув на себе в дзеркало й скривився: вигляд мав стомлений, одяг зім’ятий, як у волоцюги. Проте гаяти часу більше не міг. Чоловік вийшов з дому й рішуче попрямував туди, де, як він пам’ятав, був клуб «Пігмаліон».

Ні він сам, ні жоден із його знайомих не могли похвалитися, що колись потрапляли всередину цього клубу. Загальновідомим був факт, що туди щовечора з’їжджається виключно богема: мільйонери, найблагородніші дворяни та політики найвищих рангів, кожен з яких за вечір протринькує цілі статки.

Як потрапити всередину, він також не думав аж до моменту, коли кремезний охоронець, одягнений у вечірній фрак, перегородив йому дорогу.

— Чи є у вас запрошення, шановний пане? — ​з награною люб’язністю запитав він у Фелікса.

— Я не збираюсь тут засиджуватися, тільки мушу виконати доручення, — ​відповів той.

— Яке доручення?

— Передати дещо певній особі, — ​твердо сказав Краут. — ​Даруйте, це вас не стосується.

— Мені шкода, але я не можу вас пропустити.

— Чому?

— Бо такі правила, — ​буркнув наостанок здоровань і відвернувся.

— Послухайте… — ​розгублено промовив Фелікс, але той не мав наміру його слухати.

— Гей, ви! — ​гукнув він різкіше.

Охоронець повернувся.

— Я вже пояснив вам, що не можу пропустити, — ​говорив він тепер сердито, і Фелікс зрозумів, що запас люб’язності в нього вичерпався.

— Тоді повідомте графа Орлова, що в мене для нього лист, — ​упівголоса сказав Краут.

Назване прізвище, схоже, справило враження на цього Голіафа. Він кивнув і попросив когось постояти замість нього. Фелікс полегшено відійшов убік. Запалив цигарку, але не встиг докурити до кінця, коли повернувся охоронець і заперечливо хитнув головою.

— Його світлість граф Орлов повідомив, що нікого не чекає, — ​сказав Голіаф.

— Ну звісно не чекає, але я мушу…

— Усього найкращого, шановний пане. Гарного вечора, — ​безцеремонно перебив охоронець.

Несподівано Фелікс відчув, як чиясь тендітна рука взяла його за лікоть. Він повернув голову й з подивом побачив перед собою молоду жінку в елегантному пальто й стильному французькому капелюшкові, прикрашеному темно-фіолетовими стрічками.

— Що сталося, Філіппе? — ​незнайомка, як не дивно, звернулася не до нього, а до Голіафа. — ​Чому ви не хочете пропустити цього гарного кавалера?

— Пані Шене… Мадам, — ​трохи розгублено промовив охоронець, — ​це для вас він гарний кавалер, а для мене — ​особа, що не має запрошення.

— Не турбуйтеся, мій друже, я маю два.

— Але пані…

— Ви мені не вірите? — ​жінка насупила брови.

— Ну що ви, мадам…

— Тоді не стійте на дорозі.

З цими словами вона впевнено рушила вперед, потягнувши Фелікса за собою. Одночасно вільною рукою послала спантеличеному Голіафові повітряний поцілунок.

Та щойно вони опинилися за масивними дверима, де починався яскраво освітлений коридор, як уся приязність цієї жінки несподівано зникла. Вона більше не тримала Фелікса за лікоть, а обличчя прибрало якогось знуджено-байдужого виразу. Тепер Фелікс не знав, що спантеличило його більше: її несподівана допомога чи ця разюча зміна.

Пані Шене квапливо рушила вперед, знаком наказавши йому йти слідом. Коридор впирався у сходи, застелені темно-зеленим килимом. Вона розстебнула пальто і, підібравши краї своєї вечірньої сукні, спритно збігла сходами вгору. Фелікс не встигав, і жінка мусила зупинитись на останній сходинці, аби його почекати.

— Дозвольте запитати куди… куди ми… йдемо? — ​важко дихаючи, запитав Краут, не витримавши цієї таємничої мовчанки.

— А куди ви збиралися, добродію? — ​насмішкувато запитала мадам Шене, дивлячись на нього згори, як антична богиня на смертного, що з останніх сил дерся на її Олімп. — ​Хіба ви не хотіли зустрітися з графом?

— Хотів…

— От до нього ми і йдемо. Покваптеся, мсьє Орлов не любить чекати.

Вона відвернулася від нього й рушила далі, зупинившись лише біля гардеробу, де зваблива білявка, одягнена в грецьку туніку, взяла в них верхній одяг. Коли ця німфа наблизилася, Феліксу вдруге забило дихання. Туніка її здавалася невагомою, груди жінка мала високі й гоструваті, а до Краута підійшла так близько, що майже ними до нього доторкнулася. Вловивши на собі черговий іронічний погляд мадам Шене, Фелікс відчув, як обличчя його спалахнуло вогнем, а по спині покотилися тонкі струмені бридкого поту. Гість послабив краватку й спробував усміхнутися — ​слід було себе опанувати. Він, зрештою, не який-небудь гімназист, а чоловік, що не вперше бачить напівоголену жінку.

До великої клубної зали Фелікс зайшов уже впевненіше. Мадам Шене провела його поміж столиками, потім уздовж сцени, на якій розігрувався піаніст і метушилася решта музикантів. Зрештою, вони підійшли до дверей ложі і, перш ніж постукати, жінка поспіхом поправила зачіску та бретельки сукні.

Коли чоловічий голос зсередини дозволив увійти, вона прочинила двері й зайшла першою. Орлов сидів у кріслі, боком до них, поставивши ноги на камінні ґрати. У каміні палахкотів слабкий вогник — ​очевидно, запалили недавно. Чоловік тримав у руках сигару й дивився кудись перед собою, де висів турецький килим, а під ним стояла канапа, обшита пурпуровим полотном. Поруч був столик з напоями: невідкоркована пляшка чорногорської ракії, метакса, місцеве баденське вино й графин з водою. Біля них склянки й гільйотинка для сигар.

Орлов перевів погляд на прибулих. Одразу ж усміхнувся мадам Шене.

— Дякую, моя люба, — ​промовив він, — ​сподіваюся, у цього пана і справді важлива справа до мене. Варта, скажімо так, ваших зусиль і мого часу.

Жінка усміхнулася у відповідь і вмостилася на канапі, закинувши ногу на ногу. У присутності Орлова вона почувалася вільно, певно, маючи для цього підстави.

— Я повідомив охоронця, коли прийшов, — ​озвався раптом Краут, якого зачепила ця зверхність. — ​Той відповів, що ви нікого не чекаєте, й не пропустив мене… Я зовсім не потребував допомоги мадам Шене. Якби ви дозволили мені зайти…

— Я не зустрічаюся аби з ким, — ​ліниво перебив Орлов. — ​Ми не знайомі з вами, юначе. Я гадки не маю, хто ви й що вам від мене потрібно. Можу назвати десяток цілком достойних людей, достойніших за вас, що місяцями чекають на авдієнцію у мене. Вони були б украй здивовані, що я прийняв вас із простої цікавості… Тож перейдімо до справи! Маєте дві хвилини.

Він і справді дістав з кишені золотого годинника, мовби підкреслюючи цим серйозність сказаного.

— Дві хвилини — ​надто багато, пане Орлов, — ​відповів гість, — ​я всього лише хочу передати вам листа. Від Яші… Це займе значно менше часу.

Фелікс витягнув з кишені конверта й простягнув його росіянину. Граф перемінився на очах. Відклав сигару й звівся на рівні ноги. Зросту він виявився чималого, втім, схоже, мав звичку горбитись. З обличчя чоловіка в одну мить зникла пиха, погляд більше не був знудьгованим і зверхнім. Орлов уважно глянув на співрозмовника, а потім на конверт. Причому дивився так прискіпливо, ніби хотів прочитати листа не розпечатуючи.

— Від Яші? — ​перепитав він, беручи послання до рук.

Прибулий кивнув.

— Люба пані Шене, — ​звернувся граф до жінки, стримуючи усміх, — ​чи могли б ви ненадовго нас залишити?

У відповідь жінка спочатку надула губки, проте за мить підвелася з канапи й вийшла за двері. Тільки тоді Орлов розірвав конверта й витягнув з нього невелику записку. Швидко прочитав, після цього знову опустився в крісло, тримаючи папір двома пальцями правої руки, точнісінько як перед тим тримав сигару.

— Як вас звати? — ​запитав він у гостя.

— Фелікс Краут.

— Сядьте, пане Крауте. Будь ласка.

Гість підійшов до канапи, де щойно сиділа мадам Шене, й сів на її місце. Йому прагнулося чимшвидше піти, проте несподівано Фелікс відчув, що сукно зберегло трохи тепла цієї жінки, а в повітрі довкола ще відчувався запах її парфумів. Це схвилювало його так сильно, наче вона ще була тут і якимось дивом опинилася в його обіймах. Краут навіть не одразу почув, що граф знову до нього озвався.

— …відомо, що тут? — ​вловив він тільки уривок запитання.

— Даруйте? — ​червоніючи від вуха до вуха, перепитав Фелікс.

— Я запитав, чи знаєте ви, про що йдеться в цій записці, — ​повторив граф.

— Яша… Мій пацієнт пояснив, що просить вас про зустріч, — ​відповів гість.

— Отже, ви його лікар? — ​уточнив росіянин.

— Не зовсім. Я допомагаю доктору Ріцке. Чесно кажучи, ми вперше побачилися з Яшею сьогодні вночі.

— Он як…

Орлов згорнув записку й поклав її в кишеню фрака. Після цього знову взяв до рук сигару й задумливо підніс її до рота. Затягнувся, докладаючи трохи більше зусиль, ніж це зазвичай роблять курці. Видно, сигарний попіл встиг пригаснути.

— А чи знаєте ви, хто такий цей Яків?.. Тобто Яша? Маю на увазі пацієнта вашої клініки.

Фелікс заперечливо хитнув головою.

— Мені зовсім нічого не відомо про нього.

Орлов ще на хвилину задумався, присмоктавшись до своєї сигари, мовби звідти разом із димом витягував думки.

— У листі Яша повідомляє, що віддячив вам насамперед за вашу мовчанку, пане Крауте, — ​продовжив граф. — ​А також за те, що влаштуєте нам зустріч.

З першим Фелікс погодився, а от друге було брехнею. Яша ані словом не обмовився про те, що саме йому доведеться влаштовувати візит Орлова до клініки. Втім, пригадавши, яка сума лежала в його кишені, Краут вирішив не заперечувати. Чорт із ним! Зрештою, відвідини пацієнта — ​звична річ. І нічого протизаконного Фелікс не зробить. Хіба що знову приховає все від доктора Ріцке…

— То як? — ​продовжив Орлов. — ​Я можу на вас покластися?

— Можете, — ​підводячись, відповів Краут. — ​Післязавтра в мене знову нічне чергування. Буду до ваших послуг.

— Пропонуєте зустрітися з Яковом уночі? — ​здивувався граф.

— Ні, звичайно. Це викличе зайві підозри у випадкових свідків, — ​промовив Фелікс, — ​найкраще, якщо прийдете вранці. Скажімо, о сьомій. У цьому не буде нічого незвичного, деяких пацієнтів провідують о цій годині родичі.

— А як же доктор?

— До приходу пана Ріцке залишиться ще ціла година.

На обличчі Орлова прочиталося схвалення.

— Рівно о сьомій ранку я чекатиму на вас біля запасних воріт, крізь які можна потрапити одразу до нашого парку, — ​продовжив Краут, — ​у цей час санітари виведуть Яшу на прогулянку і залишать його під моєю опікою. Я відійду і дам вам можливість поговорити сам на сам.

— Прекрасно, — ​похвалив граф, — ​як на мене, задум чудовий.

Він підійшов до столика з випивкою.

— Хочете чогось? — ​люб’язно запропонував Орлов, вказавши на пляшки з алкоголем.

Фелікс випив би залюбки, але бажання завершити цю розмову й піти геть було сильнішим. Асистент відмовився, проте з жадібністю дивився, як співрозмовник відкорковує метаксу. Ніби не розчувши його відповіді, Орлов наповнив дві склянки.

— Ви нам дуже допомагаєте, пане Крауте, — ​сказав росіянин, подаючи йому келих. — ​Проте, мусите затямити одну річ… — ​Він зробив ковток. — ​Ані пари з вуст. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — ​відповів Фелікс і вихилив свою порцію бренді одним ковтком.

— Тоді до зустрічі, — ​промовив Орлов і поплескав його по плечу. Зовсім як старого приятеля.

Поставивши порожню склянку на столик, Фелікс рушив до дверей.

— Якщо бажаєте, залишіться сьогодні в клубі, — ​сказав йому вслід Орлов, — ​у нас цього вечора чудова програма. Вам сподобається.

«Пішов ти під три чорти», — ​подумав Фелікс, але вдячно кивнув графу й поспіхом вийшов з ложі.

Так само поспіхом він збирався пройти через залу, проте несподівано спинився й витріщився на сцену. Там був той самий піаніст і ті самі музиканти, яких він помітив, ідучи до Орлова. Тільки цього разу поряд з ними стояла мадам Шене. Сцена була яскраво освітлена, і її дрібна постать, здавалося, от‑от розтане у променях софітів, як грудка цукру в чашці з кавою.

Першим вступив піаніст, потім кларнетист. До них додалися звуки контрабаса і неспішний ритм барабанів. Грали «Sweet sixteen» з репертуару Гаррі Макдоно[15].

Врешті залунав голос пані Шене:

Голос жінка мала приємний: грудний, але не надто низький. Такий серед вокалістів називається мецо-сопрано. Здивований і вражений до краю, чоловік сів за вільний столик, аби дослухати пісню до кінця. Зала заповнилася приблизно на третину, але публіка все прибувала. Очевидно, виступ пані Шене був своєрідним привітанням. Коли закінчилася пісня, він перший зааплодував. Причому так енергійно, що на нього поозиралися слухачі з сусідніх місць. Краут вирішив бути стриманішим.

Непомітно до його столика наблизився усміхнений кельнер.

— Чи бажаєте щось випити? — ​запитав він.

У питанні не було нічого незвичного, проте Фелікс глянув на нього зі здивуванням в очах, ніби той говорив латиною.

— У нас є чудовий «Ельблінґ»[17], — ​вирішив допомогти йому офіціант, — ​може бути для початку.

— Так… будь ласка, — ​розгублено відповів той.

Кельнер, втім, не відходив, мовби розмова мусила продовжитись.

— Склянка «Ельблінґу» цілком пасує, — ​повторив Краут уже впевненіше.

— Звісно, — ​ще ширше всміхаючись, проказав офіціант, — ​однак мушу попередити шановного пана, що цей столик зарезервовано, починаючи з дев’ятої години. Тобто дослухати прекрасну мадам Шене ви зможете, а от коли розпочнуть танцювати наші німфи… — ​чоловік зробив виразну паузу, мовби даючи можливість гостеві краще уявити спокусливих танцівниць, — ​коли вони танцюватимуть, вам, на жаль, доведеться пересісти.

«Підходящий привід все це закінчити», — ​подумалося Феліксу, й він звівся на ноги. Слід було опанувати себе і піти врешті додому. Тим більше, що завдання виконано.

— Що ж, не щастить мені, — ​з награним жалем у голосі промовив Фелікс.

— О, запевняю вас, я знайду вільне місце… — ​розпачливо сказав кельнер.

— Ні-ні, не переймайтеся, — ​заспокоїв його гість. — ​Буде мені наукою. Наступного разу бронюватиму собі столика завчасно.

— А ваше замовлення?..

— Що ж, вип’ю «Ельблінґу» іншим разом. На все добре.

Чоловік стрімко рушив до виходу. Він встиг почути, як співачка своїм розкішним голосом почала «Sweet Adeline»[18]. Понад усе хотілося повернутися за столик і слухати. Замовити чогось міцного (до біса «Ельблінґ», такому голосу пасував би добрий бренді або ще краще — ​димне віскі), запалити цигарку і пити, потроху п’яніючи, а точніше втопаючи у цій чуттєвій розкоші. Втім, Краут розумів, що мадам Шене зараз для нього — мов сирена для моряка[19]. Якщо повернеться, то розіб’ється об скелі.

У коридорі та сама німфа здивовано віддала йому капелюха й плаща. Зазвичай так рано з клубу ніхто не йшов, адже вечір з усіма його принадами тільки починався. Хоч, мабуть, у цього молодика він сьогодні не вдався. Вона співчутливо усміхнулася йому наостанок і грайливо помахала рукою вслід. Такою була її робота. Мусила злегка розпалювати клієнтів, щойно ті приходили до гардеробу і на прощання, коли залишали клуб. Тоді додому вони потрапляли з відчуттям невтамованого голоду, а це чи не найліпша мотивація повернутися сюди знову.

Вранці домовленого дня, за чверть до сьомої, Краут сам розбудив чергових санітарів і наказав їм вести пацієнта з двадцять восьмої палати на прогулянку. Ті не ставили зайвих питань. Треба — ​значить треба. Лікарям видніше, як поводитися з цими вар’ятами…

Яша чекав, стоячи посеред кімнати одягнений і поголений. Тримався рівно, урочисто й дещо гордовито, мовби за хвилину мав виступити в Райхстазі. Ще опівночі, під час огляду, Фелікс потайки від санітарів попередив його, де й коли відбудеться зустріч з Орловим.

— Ви мій рятівник, — ​усміхнувся тоді Яша.

Асистент не відповів. Він думав про те, що вперше обдурює доктора Ріцке. І понад усе йому хотілося, аби це трапилося востаннє. Навіть якщо Яша знову запропонує йому таку саму щедру винагороду.

Як і було домовлено з Орловим, за чверть години, рівно о сьомій, санітари залишили пацієнта в парку під наглядом асистента Краута. Зрадівши можливості ще трохи подрімати, вони поспіхом подалися назад у приміщення, до своєї комірчини, знову без зайвих запитань. Нічні зміни робили їх байдужими. І навіть якби Яшу чорти вхопили одразу за їхніми спинами, або ж він почав корчитись у жахливих конвульсіях, ніщо, здавалося, не змусило б їх повернутися до парку.

Дочекавшись, доки за ними зачиняться двері клініки, Фелікс удавано безтурботною ходою підійшов до металевої хвіртки в паркані і, діставши з кишені чималого ключа, не без зусиль відчинив її. Орлов стояв за десяток метрів від огорожі, звівши очі догори й розглядаючи гілля столітнього дуба, по яких стрибала темно-руда білка. Схоже, він, як і Краут, намагався вдавати байдужість. Якого-небудь курортника, змученого відпочинком роззяву, що прогулювався неподалік після вранішніх вод. У його руках навіть виявилися два грецькі горіхи, і він постукував ними один об одного, щоб зацікавлена білка наблизилась і їх забрала. Так робили всі, кому були призначені гуляння міськими парками, причому з таким азартом, мовби годування білок — ​найцікавіше заняття в цілому Бадені, а то й в усій Німецькій імперії.

Втім, як виявилося, граф і справді був у доброму гуморі. Привітно усміхнувся Феліксові й поцікавився, як минув його вечір у «Пігмаліоні».

— Цілком добре, — ​відповів Краут, бо, зрештою, нічого поганого і справді не сталося. — ​У вас чудова співачка.

Йому хотілося, щоб це прозвучало як недбала репліка, сказана без жодних емоцій, проте граф, схоже, помітив його внутрішнє хвилювання.

— О, так, — ​відповів Орлов, усміхаючись ще ширше, — ​наша солоденька мадам Шене уміє завести публіку.

У голосі його зазвучали якісь огидні хтиві нотки, від яких Фелікса охопила злість. Приховати її було б ще важче, втім, Орлов, на щастя, не цікавлячись його реакцією на сказане, першим зайшов у хвіртку, трохи пригнувши голову в чорному мелоніку[20], щоб не зачепити ним верхню частину прямокутного отвору в огорожі.

«Добре, що все це закінчується», — ​подумав Краут, ідучи слідом.

Він знову замкнув вихід і став здаля спостерігати, як росіяни радісно подалися один одному назустріч. Їхню розмову він чути не міг. Але навіть якби й чув, то не зрозумів би ані слова — ​ці двоє заговорили російською.

— Яке щастя бачити вас при доброму здоров’ї, Якове Олександровичу, — ​сказав Орлов, беручи співрозмовника за плечі й тричі по-православному розціловуючи.

— Думаю, ви хотіли сказати «при здоровому глузді», — ​виправив його Яша, — ​зважаючи на місце, в якому я перебуваю вже стільки часу.

У голосі його почулися нотки якоїсь майже дитячої образи.

— На бога, Якове Олександровичу, — ​трохи спохмурнів Орлов, — ​ви ж самі знаєте, що ця лікарня — ​найбезпечніше для вас місце. І я задіяв чимало зв’язків, щоб вас помістити сюди інкоґніто…

— Знаю, знаю, князю, — ​перебив той. — ​Знаю й буду вдячний вам за це до кінця свого життя, скільки мені там ще залишилося.

— Ну, батєнька. Що за песимізм?

Він лагідно підвів Якова до лавки й жестом запропонував сісти. Коли вони вмостились, Орлов озирнувся довкола. Подвір’я клініки в цей час було безлюдним, не враховуючи, звісно, худорлявої постаті асистента Краута, що стежив за ними з відстані кількох десятків кроків.

— Для радощів у мене занадто мало підстав, Інокентію Михайловичу, — ​відповів Яків. — ​І в клініці, і в усій цій клятій Пруссії я можу довіряти тільки собі й вам.

— Я говорив, що доктор Ріцке — ​також цілком надійна людина.

— Я не певен.

— Запевняю вас…

— До біса ваші запевнення! — ​Яків несподівано перейшов на крик і схопився з місця, мовби побачив перед собою змію. — ​Готовий битися об заклад, він при першій нагоді здасть мене російським або німецьким шпигам! Залежить від того, хто більше заплатить!..

Орлов побачив, що Краут уже готовий кинутися до них, аби заспокоїти пацієнта, тому широко посміхнувся й знаком показав, що все під контролем.

— Сядьте, Якове, — ​з притиском сказав він співвітчизнику. — ​Сядьте і заспокойтесь.

Той ще якусь мить постояв, а тоді підкорився. Сівши, він вперся ліктями в коліна й закрив обличчя руками.

— Прошу мене вибачити, — ​голос з-під його долонь звучав приглушено й ледь розбірливо. — ​Живучи серед психів, сам врешті-решт перетворюєшся на психа…

— Все гаразд, мій друже, — ​Орлов поклав йому руку на плече, — ​недовго ще залишилося.

— Я, власне, тому й попросив вас про зустріч, Інокентію Михайловичу, — ​Яків опустив руки й повернув до співрозмовника розчервоніле обличчя. — ​Хотів сказати, що боюся.

— Ну, батєнька…

— Боюся, що ви про мене забудете, — ​продовжив пацієнт, — ​або до мене врешті-решт дістануться.

— Ніхто не знає, що ви тут, Якове Олександровичу, — ​твердо запевнив граф.

— Ви недооцінюєте імператорську розвідку, — ​гірко зітхнув Яків, — ​і так само прусський Третій відділ… Господи милосердний, та навіть есери, яких я всіляко підтримував рік тому а Петербурзі, воліли б бачити мене радше мертвим, ніж живим, щоб отримати мої гроші…

На цих словах пацієнт затнувся, схоже, не бажаючи вдаватися в деталі. Орлов витримав паузу. Якби Яків у цей момент уважно придивився до його обличчя, то зрозумів би, що ці слова зачепили графа.

— Наші дорогі товариші революціонери, Якове Олександровичу, і мене з великою охотою відправили б на той світ. Слідом за моїм братом… Ця їхня революція пролетаріату — ​ненажерливе чудовисько, яке заснуло колись у Франції, але прокинулося в Росії. І тепер щодня й щогодини хоче жерти. Уся ця наволоч: анархісти, есери, комуністи, всі ті, що оголосили себе вільними людьми, — насправді раби цього чудовиська. Щоб годувати його, вони й застосовують цю свою експропріацію[21] й терор, нічим при цьому не відрізняючись від звичайних грабіжників і вбивць. Інакше воно почне жерти їх самих… Через цих нелюдів кожного разу, повертаючись до Росії як титулована й багата особа, я ризикую своїм життям.

— Однак, цар погодився на реформи, — ​зазначив Яків, — ​якщо вони будуть доведені до кінця, все зміниться.

— Не будуть, — ​заперечив Орлов. — ​Для реформ потрібен надійний ґрунт, а Росія — ​це суцільне в’язке болото. На ньому прорости може тільки невігластво і насилля. От побачите, Думу, цей наш парламент[22], створений на взірець французького, невдовзі розженуть. Усе тому, що народ сам хоче, аби ним правили, як скотиною.

— Бог з нею, з Росією, народом, Думою… — ​гірко зітхнув Яків, — ​я достатньо заплатив за свої вподобання.

— Радий це чути, — ​похвалив граф.

— Інокентію Михайловичу, Христа ради! Заберіть мене звідси, — ​гаряче сказав пацієнт, — ​у мене кепські передчуття. Нутром чую, якщо залишуся, то кінець мені. Або сьогодні, або завтра. Доберуться до мене!

— Тихо, тихо, сердешний ви мій, — ​лагідно проказав граф, — ​заберу, я ж не назавжди вас тут заховав. Щойно знатиму, що назовні безпечно…

— Заберіть мене звідси негайно!

— Ви чудово знаєте, що просто зараз це неможливо.

Пацієнт відвернувся й трохи помовчав.

— А якщо я скажу вам… — ​продовжив він сухим, приглушеним голосом. — ​Якщо скажу, де моє золото… Адже вам це також цікаво. Правда ж, ваше благородіє?

— Безумовно, — ​відповів Орлов, удруге озираючись на асистента Краута. Здавалося, він хотів переконатися, що той не підійшов до них ближче.

— Тоді завтра, щойно опинюся у вашому автомобілі, — ​твердо проговорив Яків, — ​до того ж не пізніше ранку. У цей самий час, перед восьмою, до приходу доктора Ріцке.

— Гаразд, я буду.

Почувши остаточну відповідь, Яша звівся на ноги й подав знак асистенту Крауту, що розмову завершено. Потім, не прощаючись з графом, швидкою ходою рушив до клініки, де назустріч йому вийшли двоє санітарів.

Орлов не збрехав. Наступного дня, о сьомій, його «Panhard»[23] зупинився в тому самому парку, де напередодні він пригощав горіхами білок. Вийшовши з авто, він цього разу подався не до хвіртки, а до головного входу. Усе було залагоджено: санітари мусили передати йому пацієнта щонайпізніше за чверть години. Тобто о сьомій п’ятнадцять Яків, тримаючи в руках валізу, мав би чекати його біля лікарняного турнікета.

Так само, як і вчора, граф — ​для годиться — ​спочатку прогулявся алеєю, потім порозглядав псевдоантичні скульптури, що зображали Діану в оточенні вірних мисливських псів і Аполлона з арфою, якого обступили закохані в нього музи. Скульптури потроху зеленіли від часу, обростаючи мохом, і, без сумніву, потребували втручання реставраторів.

Врешті граф відгорнув полу плаща і дістався до позолоченого годинника на делікатному, проте надійному ланцюжку. Орлов перевірив час. Лишалося ще п’ять хвилин, отже, слід було йти до лікарні. Сховавши годинника назад до кишені й застебнувши плаща, чоловік жваво закрокував алеєю, ритмічно вдаряючи по бруківці тонкою лакованою тростиною.

Втім, опинившись за якийсь десяток метрів від клініки, граф зупинився й завмер від подиву. Замість Якова біля турнікета він побачив поліційного фельдфебеля. Схоже, тому було наказано охороняти вхід. Першою думкою Орлова було чимскоріше повернутися до свого автомобіля й вирушити звідси геть, але цікавість взяла гору. Закуривши цигарку, він повільною ходою підійшов до вартового, вдаючи з себе знудьгованого роззяву. Той зміряв його обережним поглядом.

— Доброго ранку, — ​привітався граф.

Постовий кивнув у відповідь.

— Нудна робота, еге ж? — ​продовжив Орлов.

— Чия? — ​не зрозумів той.

— Ваша, звісно. Стояти тут і охороняти психів… — ​кажучи це, граф дістав з кишені портсигара і, відкривши його, простягнув поліціянтові. — ​Закурите?

— Чом би й ні, — ​стенув плечима той і потягнувся за цигаркою. — ​О, єгипетські…

— Аякже. Турецькі деруть горло, — ​мовив граф, підносячи йому запалений сірник.

— А я смалю тільки наші, прусські, — ​відповів поліціянт, випускаючи перший струмінь диму. — ​О, справді добра річ, — ​похвалив він цигарку, розглядаючи її з усіх боків, наче та відрізнялася чимось від інших.

— Візьміть собі ще, — ​запропонував Орлов, знову розкриваючи портсигар.

— Ні, що ви, — ​почав відмовлятися постовий.

— Беріть, беріть, — ​наполіг граф, — ​ви ж тут, зазвичай, стоїте цілий день? Так?

— Ні, що ви, — ​засміявся поліціянт, ховаючи ще одну сигарету в кишеню шинелі. — ​Зазвичай поліція цих вар’ятів не охороняє. Це тільки сьогодні.

— Он як? — ​удав здивованого до краю Орлов. — ​А що сталося?

— Один псих утік, — ​тихо сказав поліціянт, — ​перебрався в санітара, і тільки його й бачили…

— Та що ви кажете! — ​цього разу здивування графа було непідробним. — ​А він небезпечний?

— Ні, кажуть, цілковито миролюбний вар’ят. Тільки ані слова нікому…

— Звісно, звісно… — ​пообіцяв граф, відчуваючи, як ноги самі почали відступати назад.

Він ще змусив себе люб’язно попрощатися з поліціянтом і побажати тому легкої служби. Після цього, не стримуючи себе, майже побіг до свого авта.

У готелі його зупинив рецепціоніст і передав чиюсь поспіхом і недбало складену записку. Розгорнувши її, Орлов швидко прочитав нерівний текст, хоча зміст знав наперед: «Яша втік. Що робити? Ріцке».

— Не знаю, що робити, сраний ти ідіоте! — ​сердито проказав граф і швидко рушив до свого номера.