Експрес до Ґаліції

V

Вістович завчасно дістався на Бернський двірець. Потяг з Венеції мав прибути лише за годину, ще стільки ж часу він стоятиме тут, доки висадить пасажирів і прийме наступних. Тих, що вирушать до Страсбурга, Праги, Відня або, як і він, до самого Лемберга.

Комісар за звичкою вкотре перевірив документи, які тримав у внутрішній кишені маринарки з теплого гарусу. Маринарку він купив сьогодні вранці у крамниці поруч готелю. В ній зручно буде подорожувати й не шкода, якщо до неї випадково вчепиться вагонний чи вокзальний бруд, оскільки коштувала вона якихось два франки. Під маринаркою Вістович мав свіжу накрохмалену сорочку, яку вчора забрав з готельної пральні, пристебнутий чистий комірець, що приємно лоскотав шию, і тонку краватку. У лівій руці тримав плаща, оскільки в полудень у Берні потепліло і він мусив його зняти, у правій — ​свою невелику валізу.

Документи передбачувано виявилися у тій самій кишені, куди він їх поклав, розрахувашись за готельний номер. Паспорт, поліційне посвідчення, банківський контракт, складений учетверо й захований між сторінками нотатника. В іншій кишені лежав портсигар і єдиний сувенір із Швейцарії — ​бензинова запальничка «Ronson».

У двірцевій почекальні виявився більш-менш пристойний ресторан, де комісар вирішив пообідати перед дорогою. Замовив печеню з гуски і бокал червоного ельзаського вина. Очікуючи на замовлення, закурив, з цікавістю вуличного хлопчака підпаливши край своєї львівської цигарки американською запальничкою. Вогонь вистрибнув з неї і зашкварчав, лизнувши тютюн і делікатний цигарковий папір.

Тонке клацання на короткий момент привернуло до Вістовича увагу інших відвідувачів. Кілька чоловіків одночасно подивилося в його бік, чи то оцінюючи ще не надто поширене бензинове кресало, чи то самого курця. Одним із них виявився полковник Редль, якого комісар, зайшовши до ресторації, не помітив. Схоже, він також вирішив прибути завчасно і, як на злість, обрав те саме місце, щоб пообідати. Понад усе комісару не хотілося, аби той зараз підвівся й підійшов до його столика. І байдуже, щоб лише привітатись чи потеревенити. Але полковник, мовби відчуваючи нехіть спілкування з боку Вістовича, тільки кивнув йому й знову занурився поглядом у газету.

Втім, самої присутності його вистачило, щоб отруїти цей простір. До того ж принесена гуска виявилася недопеченою, а вино кислим, мовби Редль якимось чином зумів проникнути на кухню і втрутитися у роботу кухаря, а потім підступно долити в ельзаське, яке Вістовичу завжди смакувало, добрячу порцію оцту.

За якісь чверть години комісар підвівся, заплатив і вийшов, не залишився ані сантима чайових. Він досі не знав, що робити з таємницею, яку дізнався про полковника. Як порадити собі з власним сумлінням, знаючи, що разом з ним до Лемберга от‑от вирушить імовірний російський шпигун. Так само не знав, як бути з тим, що він сам залежить від цього імовірного шпигуна. Адже бісовий Пульманн, з яким Вістович підписував контракт, — ​його друг. А отже, розповість Редлю все, що той забажає. Але найгірше те, ​що в комісара можуть бути неприємності з імперською фінансовою владою. Лишалося тільки сподіватися, що вони з полковником мовчатимуть навзаєм. Редль не заважатиме йому користуватися грішми на швейцарському конто, тримати їх на старість, отримувати відсотки через Банк Австрії, якщо він дозволить Редлю шпигувати з поміччю таких покидьків, як Грумм.

Комісар згадав про лист, який він змушений був віддати полковнику. І що зміст листа переписано в нотатник. Прикметно, що саме там, у записнику, зберігався й банківський контракт. Потайки навіть від самого себе Вістович сподівався, що в тому листі не було нічого важливого. Або щось, що, навпаки, не шкодить, а слугує інтересам Австро-Угорщини. Це означало би, що Редль не порушив військової присяги. І це звільнило би Вістовича від докорів сумління. Треба тільки розшифрувати написане. Найпевніше — ​доведеться зробити це самому. Адже довіритись якому-небудь криптографу в цій справі він не міг.

З такими думками Вістович спостерігав, як до перону поволі прибуває поїзд. Чорний локомотив з велетенською трубою, чахкаючи й скрегочучи своїм масивним сталевим тілом, підтягував до перону десяток сіро-брудних вагонів, серед яких було два, приналежних до першого класу, — один слугував ресторацією, а решта мали на собі маркування другого класу.

Завдяки полковнику Вістович отримав одномісне купе у вагоні номер два, що на своєму сталевому боці мав бронзові літери «KkStB»[70]. Дочекавшись, коли кондуктор, вусатий італієць у темно-зеленому однострої, запросить ламаною німецькою заходити досередини, комісар піднявся кількома вагонними сходинками і, пройшовши трохи тіснуватим коридором, зупинився біля дверей з написом «XII». Згідно запису в квитку, тут він проведе найближчі два з половиною дні, доки експрес не прибуде до Лемберга.

Впевнено смикнувши двері купе, Вістович зайшов досередини і одразу ж завмер, а на обличчі в нього з’явились одночасно подив і відраза. На оксамитовій канапі з півкруглою спинкою і дерев’яним різьбленим обідком спав якийсь чоловік. Цей тип мав лису голову, яку вмостив на подушку з вишитою емблемою Австрійської залізниці. Своє громіздке тіло він укрив ковдрою з таким же візерунком. З-під ковдри стирчали дві чималі ступні у темно-синіх шкарпетках і могутня п’ятірня з напівзігнутими пальцями, мовби сплячий тримав у ній невидиму склянку або м’яч для гри в теніс. На столику, вкритому світлим обрусом (з тією всюдисущою емблемою посередині), поруч із маленьким вагонним світильником лежав стосик італійських газет і попільничка з горою недопалків. Незнайомець сопів напіврозкритим чималим ротом і трохи скривленим носом та, здавалося, видихав уже весь кисень, від чого повітря всередині було важке й смердюче.

Комісар зачинив двері й рушив до кондуктора. Той привітно усміхнувся назустріч пасажиру.

— Я маю місце в купе під номером дванадцять, — ​сказав Вістович, показуючи йому квитка.

— О, так! Дванацать, дванацать, — ​кивнув той, — ​прошу сахотити…

— Я б охоче, але там хтось спить, — ​пояснив комісар.

— Спит? О, неторозумінна, неторозумінна… Mi scusi, mi scusi, mi scusi…[71]

З цими словами італієць кинувся до купе, з якого щойно вийшов комісар. Вістович рушив слідом і побачив, як той, однією рукою затиснувши носа, другою почав обережно торсати сплячого. Виглядало це доволі кумедно, й комісар не стримав сміху.

— Я не можю його росбутити, — ​з образою і безсиллям у голосі промовив кондуктор.

— Дозвольте мені, — ​сказав Вістович і підійшов до незнайомця.

Львів’янин з силою термоснув того за велетенське, мов гора, плече. Сплячим тріпнуло, як у лихоманці, а його лиса голова лунко вдарилася об стінку.

— Mamma mia! — ​вирвалося у перестрашеного кондуктора.

Такий несподіваний струс, утім, розбудив сплячого. Він розплющив очі й одразу схопився на ноги, ставши навпроти Вістовича в довгій до колін спальній сорочці й кальсонах.

— Що це, в біса, означає? — ​запитав він німецькою, і його сонний голос подібний був на звіриний рик.

Здавалося, тільки те, що комісар виявився однакового з ним зросту і такої ж міцної статури, стримало його від удару у відповідь. Хоч, може, насправді незнайомець просто не збагнув зі сну, що сталося.

— Ви зайняли моє місце, добродію, — ​Вістович відповів з усією лагідністю, на яку тільки був здатний.

— Що ви верзете? — ​рикнув той. — ​Йдіть під три чорти!

— Будьте ласкаві, покажіть ваш квиток, — ​попросив комісар.

Незнайомець відвернувся до гардеробу, відчинив дверцята й витягнув з кишені плаща складену картку.

— Ось! — ​тицьнув він її Вістовичу.

Той, не розгортаючи, передав папір кондуктору.

— Тринацать! У вас тринацать, сеньйоре Салтіні! — ​вигукнув італієць. — ​Це насупне купе! Насупне!

Пасажир у кальсонах сердито скрипнув зубами.

— Це ваша помилка, — ​гримнув він тепер вже на кондуктора. — ​Вчора у Венеції ви мали б помітити, що я розмістився не на своєму місці.

— Неторозумінна, — ​розвів той руками, — ​mi scusi…

— Дайте мені чверть години, я одягнуся, а тоді перейду, — ​звернувся Салтіні до Вістовича, — ​не йти ж мені в спідньому.

— Куди прямує цей пасажир? — ​запитав Вістович у кондуктора.

— Лемберґ, — ​зазирнувши у квиток, прочитав італієць.

— Нехай залишається тут, — ​промовив комісар, — ​я просто займу його місце.

Не чекаючи відповіді, львів’янин вийшов у коридор і відчинив сусідні двері. У тринадцятому, також одномісному купе було чисто, на полиці для одягу виднівся комплект свіжої постільної білизни, на столі чекала порожня попільниця. Вістович з полегшенням умостився на канапі. Поїзд вирушить лише за годину, отже, можна вийти й прогулятися пероном, але йому не хотілося. Краще посидіти в тиші.

Ввечері поїзд зупинився в Базелі, де простояв знову годину. Після цього попрямував до німецького кордону. Знаючи, як довго триває прикордонна перевірка, Вістович вирішив повечеряти ще у Швейцарії. Як виявилося, така ідея спала на гадку не тільки йому, і в ресторації було людно. Точніше, вільним залишився тільки один столик, який комісар поспіхом зайняв. Кельнер нагодився за мить і вручив меню в цупкій картонній оправі. Не відпускаючи його, Вістович замовив м’ясний салат і чарку горілки.

— Чи можна мені звернутись до вас із проханням? — ​раптом сказав офіціант.

Комісар здивовано поглянув на нього.

— Про що мова? — ​перепитав він.

— Усі окремі столики зайняті, і одному добродію ніде повечеряти. Чи дозволите йому приєднатися до вас?

— Звісно, що цей пан дозволить, — ​почулося в кельнера за спиною.

Той відхилився вбік, і Вістович побачив перед собою пасажира, якого будив у полудень.

— Якщо вже я вторгся в його купе, то вторгнення за стіл він мені точно пробачить, — ​у голосі Салтіні відчувалася примирлива наполегливість.

Чоловік впевнено відсунув стілець і сів навпроти комісара.

— Мені те саме, що замовив пан Вістович, — ​недбало кинув він офіціанту.

— Не полінувалися дізнатися моє прізвище? — ​промовив львів’янин, коли кельнер пішов.

— Щоб перевірити реєстр пасажирів, немає нічого складного, — ​сказав прибулий і, простягнувши руку співрозмовникові, представився: — ​Мене звати Доменіко Салтіні.

— Як на італійця, у вас добра німецька, — ​зауважив комісар, відповідаючи потиском.

— Я швейцарець. Мав справи у Венеції, а тепер знову у справах їду до Лемберга.

Вістович кивнув, але водночас придивився до співрозмовника уважніше. Звісна річ, тепер на ньому вже був зовсім інший одяг, ніж при їхній першій зустрічі: добре скроєний гарнітур з двобортним піджаком і золотою шпилькою в петлиці, шовкова сорочка та високий комір з елеґантним краватом, зав’язаним, щоправда, дещо недбало. Обличчя мав старанно поголене, й усміхався з усією приязністю, яку тільки міг із себе витиснути.

— Ви підприємець? — ​комісар допитувався радше за звичкою, аніж з цікавості.

— Скажімо, деякий ґешефт я таки проваджу, — ​трохи подумавши, відповів той. — ​Наразі займаюсь паперами. Рукописами, якщо точніше.

Вістович не стримав посмішки.

— Рукописи — ​це, мабуть, небезпечно? — ​запитав він.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що у вас при собі зброя.

Обличчям Салтіні майнула тінь. Якусь секунду воно могло здатися здивованим, але вже наступної миті цей подив минув.

— Не бачу нічого дивного в тому, що людина мандрує зі зброєю, — ​зазначив він, — ​часи зараз непевні.

— Згоден, хоч сам я залишив пістолет удома, — ​промовив комісар, — ​не хочу проблем на кордоні.

— Прикордонна поліція необов’язково її знайде. А якщо й знайде, то я готовий надати всі супутні документи, — ​сказав Салтіні. — ​Як бачите, у вашому відкритті немає нічого незвичайного, й дивуватися тут нічому. Так, у мене з собою надійний «Zig-Zag»[72], який вже не раз виручав у різноманітних ситуаціях.

— Мене це не дивує, пане Салтіні. Точніше, дивує інше… Навіщо, йдучи до ресторації, ви перевірили вміст барабана вашого револьвера і навіть доклали набоїв у порожні камори? Остерігаєтесь тут когось?..

Чоловік не встиг відповісти. До їхнього столика підійшов кельнер із тацею, на якій стояли дві чарки з горілкою. Поставивши випивку перед клієнтами, він відійшов, пообіцявши за хвилину принести замовлений салат.

— Як ви дізналися? — ​з цікавістю запитав Салтіні.

— На вказівному і великому пальці правиці у вас ледь помітний слід від мастила. Револьвер ви тримали в лівій руці. Барабан повертали вказівним пальцем правої, великим запихали набої в порожні отвори. Так робить кожен, якщо він не шульга. Ви — ​не шульга.

— Маєте рацію, — ​засміявся той, подивившись на свої пальці.

— У Венеції вам довелося стріляти, чи не так? — раптом доволі різко запитав комісар, і вся привітність на обличчі його співрозмовника розтанула, мов цигарковий дим.

Підійшов кельнер і поставив перед ними дві порції м’ясного салату. Знову відійшов, побажавши смачного.

— Не треба так лякатися, пане Салтіні, — ​сказав Вістович, — ​це ж просто здогад. Якщо у вас є звичка завжди тримати при собі заряджену зброю, то, виходить, йдучи сюди, ви згадали, що там бракує патронів. Можливо — ​одного, можливо — ​двох… Так чи інакше, але ви стріляли. Далі припущення: стріляли у Венеції, звідки їдете.

Салтіні одним ковтком випив свою горілку.

— Одразу зрозумів, що ви поліціянт, — ​видихнувши алкогольне повітря, сказав він. — ​З першого погляду.

Комісар вирішив розділити свій трунок на кілька ковтків.

— Я служу в поліції, але в поліції австрійській. Тож не маю тут жодних повноважень… — ​сказав він після першого. — ​Хіба що можу перевірити, чи траплялись у Венеції останнім часом убивства. Чи не знаходили десь у міських закутках трупи з вогнепальними ранами. Але не робитиму цього.

— Чому? — ​поцікавився Салтіні, занурюючи ножа й виделку у свою холодну страву.

— Бо не знаю італійської, — ​пояснив комісар і зробив те саме. — ​Крім того, хтозна, можливо, ви стріляли, щоб захистити себе. Закон це дозволяє, наскільки мені відомо, у всіх цивілізованих країнах.

Кілька хвилин вони мовчки вечеряли, а тоді Салтіні промовив:

— А що ви скажете, пане Вістовичу, якщо я запропоную вам невелику, проте вигідну для вас угоду?

— Відмовлюся, — ​не відриваючись від їжі, сказав комісар.

— Не поспішайте. Хіба вам не цікаво бодай дізнатися про що йдеться?

— Про що б не йшлося, пане Салтіні. Я ні в чому не допомагатиму вам у Лемберзі. Там у мене служба, а отже, там я живу за чіткими правилами.

Подумки Вістович зауважив, що відмовляється вже вдруге. Спершу відмовився співпрацювати з Редлем, а тепер — ​з цим типом. Так, мовби ця подорож була навмисне для того, щоб перевірити його на стійкість до сумнівних пропозицій.

— Я пропоную вам гарний відсоток від надзвичайно прибуткової справи, пане Вістовичу, — ​мов не почувши його відповідь, сказав Салтіні. — ​А натомість проситиму лише бути моїм провідником у цьому незнаному для мене місті. Лемберг, щиро кажучи, має темну репутацію. А тому, щоб ходити його вулицями, мені поруч потрібен хтось зі світлим розумом. Як-от ваш.

— Ви не зрозуміли мене, добродію, — ​відповів комісар. — ​Щойно ми опинимося в Австрії, я змушений буду вас заарештувати. Просто в поїзді або на пероні.

— З якого дива?

— Хоч би з припущення, що у Венеції ви спровадили когось на той світ.

— Облиште. Ви забудете про обов’язок, щойно дізнаєтеся розмір вашого гонорару.

Салтіні заговорив із підкресленою байдужістю, як людина, що безмежно впевнена в силі своїх слів і в силі грошей. Доївши свою страву, він витер губи серветкою, після чого дістав з кишені шкіряний етуі, в якому зберігав візитки. Витягнувши одну з них, простягнув Вістовичу.

— Це щоб мої слова не розходилися з ділом і ви знали, з ким маєте справу, — ​додав він.

Взявши в руку світло-сіру картку з дорогого картону, комісар прочитав текст у золотистій рамці:

«Єнс Ебербах, приватний детектив.

Зальцбург, Леопольдґассе, 23»

— Доменіко Салтіні, як на мене, звучить краще, — ​зауважив комісар.

— Мої рідні з вами б не погодилися, — ​скривив посмішку псевдоіталієць, — ​втім, на їхню думку можемо не зважати. Називайте мене, як хочете, але пам’ятайте про мою щирість. Адже я відкрив перед вами свою найважливішу карту.

— І все тому, що вам у Лемберзі потрібен помічник? — ​не вгавав Вістович.

— Провідник, — ​уточнив той. — ​Такий самий провідник, якого беруть собі дослідники нових земель. Їм потрібен хтось із місцевих, щоб не заблукати в хащах і не загинути.

— Якщо так потрібна моя поміч, то викладайте інші карти, — ​сказав комісар. — ​Що ви плануєте робити в цій небезпечній і темній Ґаліції.

Детектив хвилину подумав, ніби збираючись з думками, а тоді перехилився через стіл і майже пошепки проговорив:

— Мова про одну давню делікатну справу, в якій був замішаний теперішній дуже важливий посадовець, а тоді — ​дрібний чиновник. Усе сталося близько тридцяти років тому, але наслідки проявилися тільки тепер… Моє завдання — ​запобігти крахові його репутації… Наразі це все, що я можу сказати. Решту, все до найдрібніших деталей, знатимете, щойно погодитеся на співпрацю.

— Я мушу подумати, пане Ебербах, — ​відповів Вістович.

— Звісно, — ​з ледь чутним піднесенням чи радше полегшенням сказав той. — ​Ми ще дві доби будемо в дорозі, тож часу маєте вдосталь. ​А тим часом дозвольте мені пригостити вас…

Еберебах-Салтіні знаком покликав кельнера і попросив принести дві склянки десятирічного бренді.

— Я дотримуюсь переконання, що цей благородний напій сприяє роздумам і приводить до правильних рішень, — ​пояснив він комісару.

Вістовичу здавалося дещо дивним бути зараз за одним столом, а тим більше пити з тим, кого не так давно він ледь не лупцював сплячим, проте відмовитись комісар не встиг. Кельнер на подив швидко приніс замовлення, мовби давно його передбачив.

— Що ж, за нашу майбутню успішну співпрацю, — ​промовив тост детектив, піднімаючи свою склянку.

Вістович був переконаний, що ніякої співпраці з цим типом у нього не буде. Жодної, а тим більше успішної. Втім, усе-таки випив. Алкоголь видався йому занадто теплим і від того неприємним на смак. Пляшку ніби відкоркували завчасно і так само заздалегідь розлили вміст у чарки.

— Доп’ю в купе, — ​з натягнутою посмішкою сказав він, підвівшись і поклавши на стіл гроші за свою вечерю. — ​На все добре, пане Салтіні.

Детектив відсалютував йому склянкою. Збоку могло здатися, що це двоє друзів після веселих посиденьок прощаються, домовившись зустрітися вранці на цьому ж місці за сніданком, а в обід знову випити разом.

Виходячи з ресторації, Вістович наштовхнувся на полковника Редля. Той також тримав у руках бокал, але вони розійшлися, не озвавшись один до одного навіть півсловом. Втім, як виявиться, вже за кілька годин, щойно поїзд перетне німецький кордон, ця мовчанка порушиться. Вони говоритимуть багато, гучно і з погрозами в голосі…

Поставивши бренді на стіл, комісар клацнув умикачем світильника. Якусь мить спостерігав, як всередині крихкого абажура поволі засвічувалася жарівка. Тоді зняв із себе маринарку і, лишившись у сорочці, закотив по лікті рукави й розв’язав краватку. Тоді підійшов до невеличкого вмивальника в кутку, набрав у пригорщу води й з приємністю плеснув собі в обличчя. Витерся рушником, трохи постояв, дивлячись на своє відображення у темному вікні. За цим відображенням час від часу мелькали скупі вогні якихось безіменних станцій і десь вгорі ясним нерухомим диском виднівся повний місяць. Вістовичу подумалось, що коли вимкнути світло всередині, то, мабуть, вдасться роздивитися нічні краєвиди. Дорогою з Берна до Страсбурга вони мають бути казковими. Навіть вночі і навіть якщо дивитися на них крізь вікно експресу до Ґаліції.

За пів години поїзд зупинився на кордоні. Перевірка минула доволі швидко. У купе до Вістовича зайшов зовсім молодий унтерлейтенант і попросив документи. З якоюсь байдужістю, зумовленою, мабуть, втомою, переглянув його австрійський паспорт, без жодних запитань повернув і побажав гарної дороги.

З німецького боку перевірка тривала на якихось двадцять хвилин довше. Після неї поїзд вирушив далі до Страсбурга, куди мав прибути о восьмій тридцять ранку.

Увесь цей час, впродовж якого експрес простояв між кантоном Базель-Штадт і німецьким Ельзасом[73], комісар використав для того, аби вкотре заглибитися в шифр, що його він, їдучи в фіакрі передмістям Берна, переписав з листа Редля. За денного світла, щойно потяг відправився, Вістович скопіював увесь набір літер і цифр на нову сторінку. Зашифрований текст тепер мав зґрабніший вигляд, проте зрозумілішим від цього не став.

Втім, досить швидко комісар мусив закрити нотатник. Від швидкого руху й вагонної хитавиці написані на папері символи почали зливатися в одне суцільне мереживо, позбавляючи розум усякої можливості знайти ключ до цієї загадки чи принаймні зрозуміти, в якому логічному керунку його шукати. Вечірня втома далася взнаки, і Вістович сам не помітив, коли влігся на канапі й провалився в сон.

Розбудив його звук пострілу.

Якусь одну зовсім коротку мить комісар нерухомо лежав, дивлячись у стелю широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чи був постріл насправді, чи йому це приснилося.

Врешті, коли свідомість остаточно до нього повернулася, він схопився з місця. Тієї ж миті поїзд добряче хитнуло, і комісар усім тілом навалився на дверцята шафи. На щастя, вони виявилися достатньо міцними, аби витримати навіть чималу вагу Вістовича. Відновивши рівновагу, поліціянт вискочив зі свого купе й завмер у порожньому коридорі. Постріл пролунав ліворуч від нього й достатньо гучно. Найпевніше — ​одразу за стіною. Тобто в купе під номером дванадцять, в якому подорожує Салтіні. Невдовзі зі своїх відділів обережно почали визирати й інші пасажири, а в кінці коридору вигулькнула стривожена постать кондуктора.

Комісар натиснув на ручку дверей з римською цифрою XII. Купе виявилося незачиненим. Всередині було темно, а в ніздрі вдарив запах алкоголю і порохових газів. Вістович ступив кілька обережних кроків і ввімкнув світильник. Його скупе жовто-червоне світло лилося на стіл, де стояла напівпорожня пляшка бренді, далі на канапу і пасажира, що сидів на ній, звісивши голову на груди. З-під щелепи в нього розпливалася широка пляма, змінюючи колір дорогої сорочки з білого на темно-червоний. Світло від електричних жарівок заведено було називати мертвим, позбавленим того життя, що мають в собі денні сонячні промені. Таким же мертвим було й тіло детектива Ебербаха.

У правій руці чоловік все ще тримав револьвер. Це був той самий «Zig-Zag», про який вони згадували за вечерею. Видавалося, ніби детектив пустив собі кулю в голову, приставивши зброю знизу, під щелепою, паралельно до шиї.

— Що діється? — ​почув комісар чийсь голос за спиною.

Він озирнувся. Перед ним стояв худий довготелесий кондуктор, на пів голови вищий за Вістовича. Обличчя мав стривожене й заспане одночасно. Італієць, який чергував перед ним, очевидно, зійшов десь у Базелі або на самім кордоні. Комісар навіть встиг подумати про те, як той зрадіє, дізнавшись, що ця халепа сталася не на його зміні.

— З пасажиром у цьому купе дещо сталося, — ​промовив комісар.

— Сталося серйозне? — ​перепитав той.

— Настільки, що проситиму нікого сюди не впускати, — ​сказав Вістович голосніше, аби його почули решта. Ті, хто протираючи зі сну очі й сяк-так одягнувшись, також підходили й юрмилися в коридорі, намагаючись з’ясувати хто, в кого і чому стріляв.

— А ви хто? — ​з недовірою перепитав кондуктор.

— Я з поліції, — ​коротко повідомив Вістович.

Службовець кивнув і голосно промовив:

— Пані та панове, просимо вас повернутися на свої місця! Виник незначний інцидент, який жодним чином не вплине на нашу подорож. За три години, згідно з планом руху, ми зупинимося в Страсбурзі.

«Незначний інцидент» прозвучало для Вістовича трохи комічно, але на решту пасажирів це подіяло потрібним чином. Поволі, неохоче, увесь час ставлячи питання, на які ніхто не збирався відповідати, вони розбрелися по своїх купе, щоб доснити, кому вдасться, свої подорожні сни.

— У вас є перелік пасажирів? — ​запитав Вістович кондуктора, коли останній роззява зачинив за собою двері.

— Звісно, — ​відповів той.

— Принесіть його мені.

— Хочете викреслити бідолаху зі списку? — ​несподівано сказав кондуктор, кивнувши в бік трупа.

Своє службове чако він зняв з голови і тримав тепер у руках.

— А ви, бачу, полюбляєте мертвецький гумор, — ​глянувши на нього скоса, сказав комісар.

— Даруйте, — ​перепросив кондуктор. — ​У шістнадцять я потрапив на війну з французами, і відтоді, попри те що минуло багато років, трупи мене не лякають. Список зараз буде…

Заклавши чако на голову, він швидким кроком попрямував до свого службового місця. Комісар тим часом повернувся в купе самогубця. Увагу його привернув рукопис у бруднуватій оправі, що стирчав із валізи Ебербаха. Так, ніби хтось збирався витягнути його й почитати перед сном або недбало поклав туди, вже прочитавши. «Читати стільки тексту — ​це, мабуть, останнє, чого б мені запраглося, якби я вирішив накласти на себе руки», — ​подумав комісар, швидко хапаючи рукопис. Потім, у два кроки опинившись перед своїми дверима, прочинив їх і кинув папери на стіл. Після цього знову опинився біля покійника.

Надійшов кондуктор зі списком у руках. Забравши в нього листок, комісар швидко пробігся поглядом по кривих літерах і цифрах. Серед них було і його прізвище, написане з помилкою, як «Herr Wistrowytsch». Раптом всередині неприємно вкололо: навпроти цього пана Вістровича було позначено купе № 12. Саме те, де зараз лежав мертвий Ебербах.

Звісно, нічого дивного в цьому не було, адже він сам запропонував лжеіталійцю помінятися місцем, аби той не перебирався і спав собі далі. Здавалось би, нічого дивного…

— Чи можу я залишити список собі? — ​запитав він у кондуктора.

— Якщо повернете, — ​відповів той.

— Поверну, — ​пообіцяв комісар і роззирнувся уважно по купе. — ​Чи знайдеться у вас ліхтар?

— Звичайно, — ​з готовністю промовив той, ніби йому й не набридло бігати. — ​Мене звати Франк, — ​додав він, — ​Франк Мюллер.

— Адам Вістович, — ​представився комісар у відповідь. — ​Ну ж бо, Франку. Швидко несіть те, що я попросив…

Той кивнув і знову помчав уздовж коридору. Комісар тим часом наблизився до трупа. Обережно притримуючи мертву голову за скроні, він звів її дещо догори. Електричне світло зблиснуло на чималій вогнепальній рані: розірваних клаптях шкіри й усе ще пульсуючій крові. Кілька хвилин поліціянт уважно придивлявся до цих моторошних субстанцій, потім так само обережно дозволив голові Ебербаха зайняти її попереднє положення.

Коли повернувся Франк, Вістович узяв у нього ліхтар і найперше освітив його світлом мертву руку з револьвером. Не зрушивши її ні на міліметр, довго вивчав положення пальців і шукав на них сліди пороху. Далі роздивився вагонну шибку. Особливо уважно в тому місці, навпроти якого відбувся постріл.

— Як відчиняється вікно? — ​несподівано запитав він у кондуктора.

— Вгорі є важіль, — ​промовив той, вказуючи пальцем на продовгувату металеву ручку, схожу на дверну, що стриміла над фрамугою.

Комісар направив світло на неї. Роздивився, а потім дістав з кишені хустинку, щоб не торкатися її голою рукою, й спробував відчинити вікно. Зробити це виявилося важко навіть для нього. Втім, Вістовича цікавило інше: він хотів знати, чи можна було б відчинити його ззовні, а потім знову зачинити. Схоже, що навряд…

З тим же ліхтарем у руках поліціянт обстежив підлогу й канапу. У шафі висіло кілька запасних костюмів і сорочок, елегантний плащ і тепле пальто. Вістович, з огляду на присутність кондуктора, вирішив не перевіряти вміст кишень. Зрештою, нічого особливого й не сподівався там відшукати.

Увагу його привернув алкоголь на столі.

— Випивка з нашого ресторану? — ​запитав комісар у Франка.

Той знизав плечима.

— Гадки не маю.

Вістович придивився до пляшки. Французький десятирічний бренді. Такий самий, що вони пили за вечерею. Очевидно, Ебербаху не вистачило однієї склянки, і він замовив собі цілу пляшку, вирішивши далі пиячити на самоті. При цьому начебто забувши замкнути двері… Вихлявши пів пляшки, він раптом вирішує вкоротити собі віку. Не зрозуміло чому, адже за лічені години до цього з азартом оповідав комісарові, що має справи в «темному Лемберзі». І врешті, перед тим як притулити до себе зброю для смертельного пострілу, Ебербах знову не замкнувся зсередини. «Що за чортівня? — ​думалося Вістовичу. — ​Чи не забагато суперечностей?»

Йому не було шкода вбитого, але його не полишала думка, що купе під номером дванадцять, де лежав зараз мертвий Ебербах, полковник Редль зарезервував для нього. І хтозна, чи то не Вістович мав би зараз лежати отак нерухомо, як лежить приватний детектив із Зальцбурга?

Комісар обернувся до кондуктора.

— Хто заходив до пана Салтіні після вечері? — ​запитав він.

Франк стенув плечима.

— Начебто ніхто.

— Що означає «начебто», пане Мюллере? — ​сердито перепитав поліціянт. — ​Хіба зі свого місця ви не бачите весь коридор?

— Бачу, — ​кивнув той.

— Тоді напружте вашу бісову пам’ять.

— Але я не пригадую… Я трохи дрімав.

— Можливо, кельнер? Адже Салтіні перед смертю замовив пляшку бренді.

— Рація! — ​аж підстрибнув Франк, хоч при його зрості він мав усі шанси вперіщитись головою в стелю. — ​Рація! Коли в ресторані закінчилася вечеря, до цього купе приходив кельнер із тацею в руках!

— О котрій годині? — ​перепитав комісар.

— Десь близько півночі.

Вістович глянув на годинник. Була п’ята ранку, постріл пролунав якихось двадцять хвилин тому. Виходить, між візитом офіціанта й смертю Ебербаха минуло чотири години й сорок хвилин.

— Офіціант одразу вийшов? — ​знову поставив питання поліціянт.

— Цього не пам’ятаю, я відволікся на щось.

— Який на вигляд кельнер?

— Середнього зросту, брюнет… Непримітної зовнішності, — ​з сумнівом у голосі проговорив той.

— Не буває «непримітної зовнішності», Франку. Затямте собі, — ​сказав комісар, проте більше не розпитував. — Замкніть це купе і відімкніть тільки для поліції у Страсбурзі, — ​наказав він йому, — ​або для мене, якщо знадобиться.

Мюллер кивнув.

Комісар кинувся до ресторації. Крім двох офіціантів, що готували столи для сніданку, там не виявилося нікого. Один із них був лисий, інший мав світле волосся, тож обоє не підпадали під опис Франка.

Кельнери відірвалися від роботи й з подивом глянули на пасажира.

— Вибачте, у нас ще зачинено, — ​проказав лисий, що серед цих двох був, очевидно, старшим.

— Мені потрібно знати, хто вчора відносив замовлення в купе під номером дванадцять, — ​проговорив поліціянт, і кельнери здригнулися від його жорсткого тону.

— З нас двох ніхто, — ​відповів старший.

— Гаразд. Тоді дізнайтеся, хто з ваших колег, — ​наполіг комісар. — ​Це було приблизно опівночі.

— Тут лише двоє офіціантів, — ​пояснив лисий, — ​і вони перед вами.

— Віднести замовлення міг бармен, але не опівночі, — ​додав блондин. — ​У цей час ресторацію вже зачинено.

Вістович сердито закусив губу. Виходить, кельнер, який приніс Ебербаху випивку, ​насправді міг бути вбивцею. Тільки чому постріл пролунав аж під ранок? А головне — ​як убивці вдалося зникнути так швидко? Адже комісар опинився перед дверима вбитого майже одразу?

Не озвавшись до кельнерів більше ані словом, поліціянт повернувся назад, до вагона, але подався не до свого місця, а до купе під номером шість. Тут, як він пам’ятав зі списку пасажирів, мав перебувати «Herr Oberst Redl».

Вістович постукав і, щойно полковник відчинив, рвучко зайшов досередини, відіпхнувши того від входу й не даючи можливості закрити двері йому перед носом. Редль, гепнувшись усім тілом на канапу, дивився на нього виряченими від подиву очима.

— Здивовані, що я живий? — ​запитав комісар, закочуючи правий рукав.

— Збираєтеся зійтися зі мною навкулачки? — ​промовив Редль. — ​Тоді дайте мені можливість підвестися.

— Щоб ти схопив свій револьвер? Е, ні! Спершу ти мені розкажеш, де зараз Грумм, — ​Вістович нетямився від люті.

— Грумм у Швейцарії. Він узяв конверт і…

Редль замовк. Спіймавши погляд поліціянта, зрозумів, що брехати не було сенсу.

— Гаразд, він у поїзді.

— Де? В якому купе? Його немає в переліку пасажирів.

— Він під іншим прізвищем, у вагоні другого класу.

— Прямує, як і ви, до Львова?

— Так.

— Навіщо?

Редль не відповідав.

— Я запитав, полковнику, — ​нагадав комісар.

— Цього я не скажу вам, комісаре, — ​він заговорив раптом твердо, мовби згадавши, яку посаду обіймає в Генштабі, — ​є таємниці, яких не видають за жодних обставин.

— Наказ убити мене віддали йому ви?

— Що? — ​здивувався Редль.

— У купе номер дванадцять лежить труп. У цьому купе мав їхати я. Причин бажати мені смерті у вас більш ніж достатньо, — ​пояснив комісар.

— Назвіть хоч одну.

— Не клейте дурня, полковнику… Саме цим і пояснюється ваша щедрість, коли в Берні ви подарували мені квиток у вагон першого класу. Я мав бути поруч. Тоді вбити значно легше.

Вістович зиркнув у бік гардеробу. Всередині висів плащ Редля, у кишені якого виднівся темно-коричневий край пістолетного руків’я. Поліціянт сягнув по нього і за секунду вже тримав перед собою красеня-браунінга, модель 1900 року. Переконавшись, що всередині є набої, промовив:

— Зброю я візьму собі. Поверну вам у Львові.

— Як ви смієте, чорт забирай! — ​закипів полковник і рушив до комісара, але Вістович одним різким поштовхом відправив його на попереднє місце.

— Грумм замість мене вбив іншого чоловіка. Типа неприємного, але непричетного до наших з ним і з вами порахунків, — ​сказав Вістович, повертаючись до дверей.

— А я чув, що той бідолаха наклав на себе руки, — ​промовив полковник.

Звичні спокій і нахабство, здавалося, до нього повернулися.

— Я іншої думки, полковнику. І неодмінно поділюся нею з поліцією в Страсбурзі. Наприклад, зверну увагу слідчих, що на ідеально білому манжеті сорочки покійника немає жодного сліду від пороху, або на те, що рана не обпалена гарячими пороховими газами, як це буває тоді, коли самогубець притуляє до себе зброю. Стріляли щонайменше з двох кроків.

— Це неможливо, оскільки пасажир був у купе сам, — ​заперечив Редль.

Він все ще намагався говорити спокійно, але помітно зблід.

— Маєте рацію, але кондуктор бачив, як у його купе заходив кельнер. Думаю, Салтіні в цей час там не було. Кельнером перебрався цей горлоріз Грумм. Побачивши на столі відкорковану пляшку бренді, яку пасажир незадовго перед тим сам приніс із ресторану, підсипав у неї снодійного.

— І що далі? — ​запитав Редль.

— Грумм вийшов, але повернувся вже після того, як ми перетнули кордон. Пристрелив сплячого з його револьвера, переплутавши в темряві його зі мною. Потім вклав зброю йому в руку.

Вістович повернувся, щоб відчинити двері.

— Гаразд. А як убивця потім вийшов? Адже переполох почався відразу? — ​сказав йому в спину Редль.

— Наразі не знаю, — ​відповів комісар, — ​нехай це з’ясовує страсбурзька поліція.

— Ви нічого не доведете й виглядатимете ідіотом. Тільки затримаєте поїзд, — ​сказав Редль. — ​А поліціянти зроблять усе, щоб записати це як самогубство. Кому, як не вам, знати, що розслідувати такі справи — ​це найгірше покарання для будь-якого слідчого. Я пропоную інше…

Вістович затримався й, озирнувшись, подивився на полковника.

— Пропоную перемир’я. До Лемберга. Ви не шукаєте Грумма, а він не шукає вас. Щодо мене, то також можете не турбуватись, адже тепер я беззбройний. Усі порахунки зведемо в Ґаліції… Нащо це робити чортзна-де, у чужій країні?

Кілька секунд обоє мовчали.

— То як? Згода? — ​перепитав полковник.

Вістович зітхнув. Слід було визнати, що Редль мав рацію.

— Убивця залишився всередині, так? — ​перепитав він перед тим, як вийти. — ​Був там весь час, доки я обстежував місце злочину?

— У гардеробі, за одягом, — ​холодно сказав полковник. — ​Б’юсь об заклад, ви зазирнули в шафу, але не мали часу відгорнути пальто й гарнітури, щоб роздивитися той невеликий простір як слід. Грумм цим скористався й увесь час перебував у вас під носом. Втім, якби ви натрапили на нього, не сумнівайтеся, він убив би й вас. Хоча б для того, щоб виправити свою дурнувату помилку. Приблизно тоді, коли ви кинулися до ресторації, я відімкнув двері купе і випустив його. На щастя, до цих замків підходить майже кожна відмичка.

Вістович відчинив двері.

— А загалом, — ​додав Редль, — ​аплодую вам, комісаре. Не сподівався на таку блискавичну реакцію.

— Завдання спрощується, коли знаєш, хто хоче твоєї смерті, — ​проказав той наостанок.

Повернувшись до себе, Вістович відчув несподіване полегшення. Зазвичай піти на угоду з полковником Редлем означало те саме, що домовитися зі змією, але цього разу він був переконаний, що начальник галицького Evidenzbüro дотримає слова. Попри те, комісар поклав перед собою трофейний браунінг і сів так, щоб увесь час бачити двері. Двері, за словами Редля, з ненадійним замком.

Відчуваючи, що спати сьогодні він вже не буде, поліціянт розгорнув записник і знову занурився в розгадування шифру. Переписав усі символи ще раз, намагаючись помітити повторюваність або якусь закономірність.

Комісару подумалося, що для цього запису мав би існувати ключ. Яка-небудь фраза або навіть слово, з допомогою якого кодують текст. Наприклад, пишуть його вгорі сторінки й від кожного слова проводять вертикальні стовбці. Потім повідомлення записують горизонтально й без пропусків, у кілька рядків… Власне, цифри й могли б означати, скажімо, номер рядка. Тоді як кожній літері з прихованого тексту відповідала б літера з ключа.

Але як дізнатися ключ? Адже ним може бути що завгодно. Від уривка з вірша Гете до випадкової фрази, позбавленої сенсу.

Зрозумівши, що тут він зайшов у глухий кут, Вістович спробував розбити текст на симетричні групи літер. Якщо і є якась закономірність серед цих символів, то вона мала б зрештою проявитися. Проте щойно йому здавалося, що відповідь от‑от з’явиться, усі його логічні здогади й висновки розсипалися, наче карткові будинки.

Непомітно для нього за вікном почало світати. Перші ранкові промені зблиснули над виноградними пагорбами Ельзасу, між якими то тут, то там виринали дивовижно гарні шато й самотні руїни, що, втім, також притягували до себе погляд подорожніх.

Густі хвойні ліси змінювалися фермерськими полями, вкритими безмежним килимом соковитої і сміливої озимини, в якої вистачило сил і життєлюбності перетерпіти холодну пору, аби тепер заявити світові про свої права.

Кілька разів Вістович побачив береги й свіже плесо могутнього Райну. Ріка тягнулася і розтинала довколишній ландшафт, мовби начищена до блиску кавалерійська шабля, кинута поміж клаптів шовку та оксамиту.

До Страсбурга експрес прибув із запізненням на двадцять хвилин. Цього часу зазвичай достатньо, щоб пасажири встигли понервуватися, і замало, аби їхні плани полетіли під три чорти. Комісар бачив через вікно, як Франк Мюллер, кондуктор з його вагона, кілька хвилин перемовлявся про щось із поліціянтами на пероні. Звісно, мова йшла про самогубця з сусіднього місця. Поліціянти мали на собі прусську поліційну форму, хоча були, мабуть, французами. Присадкуватий капрал з люлькою в зубах і молодий червонощокий капітан слухали Мюллера зі знудженим виразом на обличчях. Їхні постаті виражали тільки втому і бажання якнайшвидше задокументувати покійника із поїзда, що так недоречно вигулькнув під кінець зміни, й передати його далі, в найближчий звідси судово-медичний заклад. Редль мав безсумнівну рацію. Будь-яке розслідування було б зараз марудним, довгим і не викликало б жодного ентузіазму в місцевих функціонаріїв.

Невдовзі після того, як Мюллер з поліціянтами закінчили свою розмову, на пероні з’явилися двоє санітарів з ношами. Вони зайшли в поїзд, і комісар чув, як ті перемовлялися упівголоса незнаною йому французькою, порядкуючи над тілом. Санітари кректали й лаялись, оскільки Ебербах, австрійський детектив, що вдавав із себе італійця, був за життя здоровилом. Таким самим здоровилом лишився він і після смерті.

З труднощами його винесли з поїзда. На пероні санітари трохи перепочили, емоційно при цьому пояснюючи щось капітану й капралу, а потім потягли свою ношу кудись на тутешній двірець. Вістович знав, що день-два поліція шукатиме родичів покійника, перебиратиме його речі, намагаючись знайти бодай якісь контакти, а потім, якщо не знайде, то Ебербаха поховають за кошт магістрату на якому-небудь місцевому цвинтарі, куди зазвичай потрапляють безіменні волоцюги, самогубці й злочинці, страчені в довколишніх в’язницях.

Потім Вістович спостерігав, як радісно з поїзда вийшла група ельзасців, вигукуючи щось своєю говіркою, і, незважаючи на ранішню пору, заходилася просто на валізах відкорковувати пляшку шампанського. Один із них театрально (хоч, може, й у щирому пориві) впав на коліна й поклонився, наче мурин у молитві, чималим літерам над входом до вокзального вестибюля. Літери були облущені, давно не знали свіжої фарби й складалися в слово «Straßburg».

Вістович засміявся, як, мабуть, і всі інші, хто спостерігав за цією сценою. Чоловік збирався вже й собі вийти на перон, аби ковтнути свіжого повітря, коли ж зауважив там молоду жінку в темно-синьому пальто й акуратному капелюшкові. На шиї вона мала шовкову хустинку, що трохи з’їхала вбік чи то від вітру, чи то від поспішної ходи. Слідом за нею йшов носій з валізою на спині.

Коли жінка зупинилася для короткої розмови з кондуктором, Вістович зміг нарешті розгледіти її обличчя. Постать одразу здалася йому знайомою, а тепер зникли останні сумніви. Акуратні вилиці, тонкі рівні губи, уважний погляд великих очей. Під капелюшком, як він пам’ятав, ховалося темно-русяве волосся.

Її звали Маґдалена. Родом вона була з Позена, і вперше вони зустрілися саме там.

Це сталося минулої осені, коли Вістович втягнувся у ризиковану й карколомну справу, пов’язану із загадковими вбивствами прусських чиновників. Знайомство з нею закінчилося найкоротшим у його житті романом.

Розкривши свою «позенську» справу, комісар мусив повертатись до Лемберга. Попрощавшись із Маґдою, він добре розумів, що зустрітися знову в них шансів мало. Саме тому її поява на пероні так його приголомшила. Хоча йшлося, найпевніше, зовсім не про почуття, які навряд чи встигли тоді як слід розгорітися у них обох. Йшлося про те, що тут, в біса, в цьому експресі робить агентка A III b? Адже якби Маґда подорожувала у приватних справах, то навряд чи взяла би квиток у вагон першого класу. Як і він сам, зрештою.

Комісар глянув у список, який отримав від кондуктора. Вільними досі були купе під номером сім і чотирнадцять. Отже, Маґда зайде зараз у котресь із них. Коли через вікно він побачив, як Франк забрав у носія валізу, а потім вільною рукою допоміг їй піднятися до вагона, Вістович став прислухатися до їхніх кроків у коридорі. За кілька хвилин почулося, як вони пройшли повз його двері, а далі кондуктор запросив її зайняти викуплене місце. Значить, Маґдалена буде в чотирнадцятому… Зовсім близько від нього.

Комісар продовжив спостерігати за пероном. Цікаво, чи є тут ще хтось із Третього відділу? А якщо є, то куди вони, в дідька, їдуть? Чи не до Львова часом? Вістович усміхнувся й одразу ж відігнав цю думку. Найпевніше, A III b має якийсь інтерес у Відні або в Празі, куди, якщо вірити розкладу, експрес прибуває завтра о десятій ранку.

За десять хвилин на перон вийшов полковник Редль і, встромивши до рота сигару, попрямував до двірця. Але за ним Вістовичу спостерігати не хотілося. Він дістав з валізи свіжу сорочку, комірець і свою елеґантну темно-смарагдового кольору хустину, яку збирався зав’язати на шию замість краватки.

Змінивши сорочку, одягнув поверх неї світло-сіру камізельку, до якої пристебнув два ланцюжки: один для годинника, інший — ​для годинникового ключика. Потреби в другому не було, проте два ланцюжки створювали симетрію й додавали одягові поважності. Замість гарусової маринарки Вістович одягнув доброго піджака з великими внутрішніми кишенями. У них помістилися гаманець і відібраний у Редля браунінг. Наостанок чоловік витягнув зі свого багажу пляшечку кельнської води й делікатно скропив нею комір.

За хвилину комісар вийшов з купе й, прошмигнувши повз двері під номером XIV, перейшов до вагона-ресторації. Обличчя лисого й світловолосого кельнерів аж скисли при його появі, проте Вістович приязно їм усміхнувся і попросив приготувати подвійний сніданок для першого класу.

— Вам принести? — ​запопадливо перепитав старший офіціант.

— У чотирнадцяте купе, — ​відповів комісар, дістаючи з гаманця кілька грубих купюр. — ​І ще…

Вістович підкликав його до себе й промовив щось на вухо пошепки.

— Буде зроблено, Herr Wistowytsch, — ​змовницьким тоном пообіцяв кельнер і прийняв до рук гроші — його досвідчене око зауважило щедрі чайові.

Щойно поїзд вирушив зі Страсбурга, як той самий кельнер, тримаючи в руках важку тацю, обережно постукав у двері з цифрою XIV. На таці, крім ельзаських булочок, щойно куплених у місті, сиру, кави, свіжих фруктів і персикового варення, стояла відкоркована пляшка італійського «Chianti» й два бокали.

Маґда відчинила й оторопіла від здивування.

— Ви помилилися, — ​сказала вона й уже збиралася зачинити двері, але кельнер заперечив:

— Аж ніяк, пані. Мені наказано принести сніданок саме у ваше купе.

— І хто ж вам наказав?

— Я, Маґдо, — ​промовив з-за його спини Вістович.

Він став поруч з офіціантом і впевнено забрав тацю з його рук. Кельнер відкланявся й швидко пішов геть, залишаючи цих двох сам на сам.

— Вістович? — ​тепер замість здивування в її очах майнув острах. — ​Що ви тут робите?

— Подорожую, як і ви, — ​сказав львів’янин, відчуваючи, що цей переляканий і водночас офіційний тон його добряче зачепив. — ​Можна мені зайти? Стояти з цим усім незручно, мушу зізнатися.

— Я щойно сюди перебралася… — ​промовила Маґда, непевно озираючись на свою напіврозпаковану валізу. — ​Тому, щиро кажучи, поки не можу приймати гостей.

— Облиш, — ​впевнено сказав комісар і рішуче подався вперед. — ​Я ж не гість.

Жінка відступила, пропускаючи його досередини. Вона й справді встигла зняти пальто, рукавички й капелюшок, прилаштувавши всі ці речі в гардеробі. Одним рухом елегантної ніжки Маґда заштовхнула валізу під канапу.

Комісар поставив тацю на стіл і заходився наливати каву з кавника у два керамічні горнятка.

— Готовий побитися об заклад, ти ще не снідала сьогодні, — ​промовив він.

— Ні, — ​зізналася Маґдалена. — ​Але ж хіба пасує до сніданку вино? Навіть якщо це к’янті?

— К’янті, моя люба, пасує навіть замість сніданку, — ​незворушно відповів Вістович, — ​я міг би мати сумніви щодо хересу або, скажімо, рислінгу, але щодо к’янті — ніколи.

Маґда нарешті всміхнулася і, взявши каву, обережно відпила. Чоловік не зводив з неї очей, і обоє досі стояли, хоч це було й незручно, оскільки поїзд трясло.

— Куди ти прямуєш? — ​запитав нарешті комісар.

— До Лемберга.

— Це ж треба, — ​він здивувався цілком щиро.

Виходить, ніяка не Прага, і ніякий не Відень. Шпигунка з A III b має завдання в його рідному місті.

— Не розпитуй в мене нічого, будь ласка, — ​попросила жінка. — ​Я розумію, що тебе розпікає цікавість, проте не змушуй мене брехати.

— Гаразд, — ​зітхнув він, — ​скажи принаймні, чи їдеш туди сама, чи з тобою ще десяток агентів?

— Фішер і Клавдія також у поїзді, — ​відповіла Маґда, — ​з ними ще двоє чоловіків, не агентів.

— На пероні я бачив лише тебе. Вони в іншому вагоні?

Агентка кивнула.

— У тому, що з іншого боку ресторації.

На цих словах Маґда стиснула губи, аж вони побіліли, й відставила каву.

— Ти могла би бути зі мною відвертішою, — ​дорікнув їй Вістович, — ​врешті-решт дечим мені зобов’язана.

— А хіба я не достатньо сказала? — ​раптом випалила Маґда. — ​Ти тепер знаєш більше, ніж будь-хто сторонній.

— Що ви робитимете у Львові? — ​запитав комісар.

— Я ж просила, не розпитуй.

Жінка відвела очі до вікна, де виднілися малоприємні околиці Страсбурга. Інженери залізниць мають дивовижний талант прокладати колію найогиднішими дільницями навіть найчарівніших міст.

Вістович дивився на бліді щоки Маґдалени й натягнуту шкіру на шиї, таку делікатну й прозору, що під нею виднілися тонкі сині жилки. Був час, коли він припадав губами до цієї шкіри, відчуваючи, як під нею збуджено пульсує кров.

Він спробував узяти жінку за руку, але та сердито відмахнулася.

— Усе це недоречно, Адаме, — ​промовила Маґда. Вперше назвавши його на ім’я.

— Що саме?

— Твоя поява, залицяння, вино…

— Хіба ж я залицяюся?

Вона засміялася. Сміх прозвучав трохи нервово.

— Подивися на себе, — ​промовила Маґда, — ​огрядний немолодий Дон Жуан, що кілька хвилин тому поспіхом нарядився в ґарнітур, бо побачив перед собою ту, що може якось придатися. Яке щастя, правда?.. Удача сама йде до рук. Чому б зі мною не порозважатися, як з курвою, випитати все, що хочеш, а потім покинути? Як минулого разу?..

— Про що ти, Маґдо?.. — ​спантеличено видавив з себе Вістович.

— Забирайся під три чорти! — ​гнівно вигукнула вона й вказала на двері. — ​Я попрошу, аби все, що ти приніс, занесли назад.

— Не потрібно, — ​відказав він і, не зволікаючи більше ні миті, вийшов. — Вар’ятка, — ​сердито додав уже в коридорі, на ходу зриваючи з себе хустинку, що пахнула кельнською водою.

Втім, його роздратування потроху згасало, щойно він пригадав слова Маґди про Фішера й Клавдію. Що, в біса, мусило статися, аби всі вони в один час вирушили на окраїну Австро-Угорщини? І чи знають, цікаво, про те, що в них під носом вони з Редлем? Втім, якщо не знають, то от‑от дізнаються. Найпевніше, Клавдія вже з’ясовує, хто подорожує в обох вагонах першого класу.

З іншого боку, що б не гнало прусських розвідників Третього відділу зараз до Львова, ті не обов’язково мають бути йому ворогами. Якраз навпаки. І Фішер, і Клавдія могли б стати його союзниками у протистоянні з Редлем. Звісно, якщо той не домовиться з ними раніше. Так чи інакше, лишалося чекати найпершої зручної можливості поговорити з майором Фішером.

Вдалося це зробити за обідом. Теодор Фішер сидів у товаристві худорлявого чоловіка з акуратною борідкою. Незнайомець дивився стомленим відсутнім поглядом кудись перед собою, у той час як майор насолоджувався сигарою й неспішно щось йому говорив. Так ніби втішав свого співрозмовника або доводив, що життя — ​не тільки неприємності й труднощі, а відрізок часу, не позбавлений також і приємних речей.

Як не дивно, побачивши комісара, майор першим подав йому знак, запрошуючи приєднатися до їхнього товариства. Львів’янин кивнув у відповідь і попрямував до них.

— Пане Вістовичу! — ​Фішер підвівся йому назустріч і простягнув руку для привітання. — ​Радий вас бачити. Зізнаюся, неабияк втішився, дізнавшись, що ви також у цьому поїзді.

«Як же чудово в нього виходить брехати, — ​подумки зауважив комісар, — ​насправді ж йому хочеться, аби я вийшов і випадково залишився на якій-небудь одинокій станції подалі від цивілізації».

— Пане Фішере! — ​не менш радісно промовив львів’янин, тиснучи йому руку. — ​Яка несподіванка! Їдете до Відня? Чи до Праги?

Вістовичу здалося, що ці запитання прозвучали трохи фальшиво, адже він добре знав відповідь, проте вирішив не перейматися. Врешті-решт уся ця розмова була фальшивою, і жодне слово в ній не коштувало найменшого недоїдка з цієї самої ресторації, де вони перебували.

— Не вгадали, комісаре. Будете вражені, але я прямую до Лемберга, — ​сказав Фішер.

Вістович удав глибоке здивування.

— Як і пан Бобровський, — ​вказав він на чоловіка навпроти себе. — ​До речі, познайомтеся…

— Яків Олександрович Бобровський, — ​підвівшись з-за столу, сам представився той, вимовляючи кожне слово повільно й виразно, мовби для того, щоб комісар запам’ятав його ім’я на віки вічні й не смів ніколи переплутати з будь-яким іншим.

— Адам Вістович, — ​відповів комісар.

Зачувши слов’янське ім’я, Бобровський пожвавішав. Уважно подивившись на комісара, він запитав:

— Можливо, ми не мусимо говорити з вами німецькою? Ви знаєте російську?

— На жаль, ні.

— Чому? Хіба ви не з Галичини?

— У Галичині говорять польською, українською й німецькою. Але не російською.

В очах Якова світилося щире здивування, він, здавалося, досі був переконаний, що російською говорять усі слов’яни.

Вістович сказав правду: знайти навіть у Львові мовця російською було важко. Що вже й говорити про менші міста. Сам він міг, за потреби, порозумітися з росіянином і на службі навіть мусив читати ліві пропагандистські газети російською, проте зазвичай волів уникати таких лінгвістичних потуг.

На додаток запротестував Фішер:

— Е ні, пане Бобровський! Жодної мені тут російської! Чи ви хочете, аби я ні чорта не розумів?

— Даруйте, — ​знічено, як гімназист на уроці, відповів той.

— Ми ще нічого не замовляли, — ​сказав майор тепер уже Вістовичу, — ​тож ви нагодилися якраз вчасно. Пообідаймо разом, якщо не заперечуєте.

Комісар погодився. Підійшов світловолосий кельнер, що найперше приязно кивнув комісару, а далі приготувався записати їхні побажання. Усі троє замовили шніцель «Кордон блю» з картопляним гарніром і гострою приправою. До цього — ​по чарці міцного виноградного шнапсу.

Розмова спочатку поточилася, здавалось, на цілком посполиті теми. Хоч усі троє уважно слухали один одного, прагнучи не проґавити момент, коли співрозмовник вибовкає щось важливе. Коли принесли їжу, йшлося про міжнародну політику:

— Світ потроху охоплює параноя, — ​розрізаючи шніцель надвоє, аби переконатися, що той добре просмажений, зауважив майор. — ​Від Британії до Італії ледь не кожна газета пише, що мир у Європі тимчасовий. Ми живемо на діжці з порохом і чекаємо лише на іскру.

— Якщо так, то цією іскрою мала б бути Франція, — ​докинув комісар, — ​горді французи досі не змирилися з утратою Ельзасу.

— Можливо, — ​згодився Фішер. — ​До того ж Франція — ​єдина серед усіх республіка. Страчувати монархів там вміють, як ніде. Думаю, її слід остерігатися хоча б через це.

Розсміявшись над власним жартом, він ковтнув трохи шнапсу.

— Ви забуваєте про Сербію, — ​промовив Бобровський. — ​Точніше, про те, як ця країна вміє скидати тиранів.

Шніцель йому не смакував, і він повільно, наче змушуючи себе, їв гарнір.

— «Тиранів», — ​напівсерйозно перекривив його майор, — ​ох, це ваше лівацтво, добродію. Ніяк не збагну, звідки воно в російського вельможі.

— Але монархія в Сербії залишилася. Адже після травневого перевороту[74] трон посів Петар І[75], — ​сказав Вістович.

— Який, що цікаво, у 70-му воював за французів, — ​додав Фішер, — ​у мадам історії, як бачимо, своєрідний гумор.

Яша стенув плечима.

— Петар — надзвичайно м’який король. Сербія при ньому розквітла.

— І зблизилася з Росією, — ​додав комісар.

— У цьому нічого дивного. Південні слов’яни — ​наші брати.

— Гаразд, тоді міркуємо далі, — ​майор підпалив свою згаслу сигару. — ​Сербія зближується з Росією, а отже, віддаляється від Австрії. Вам, панове, не здається, що Франц Йозеф врешті-решт захоче відновити свій вплив?

— Тобто, на вашу думку, «іскрою» стануть Балкани? — ​перепитав Вістович.

— Я лише розвинув думку пана Бобровського.

— Франц Йозеф захоче, якщо захочуть у Берліні, — ​відповів росіянин, — ​адже вся австрійська політика робиться там.

— Не перебільшуйте, — ​сказав майор.

— Я хотів би перебільшувати, але хіба не ваш кайзер називав австрійського імператора «прусським генералом»?

Мовби відчувши, що говорить забагато, Бобровський опустив очі й знову взявся до своєї картоплі, до якої, як і до шніцеля, все більше втрачав інтерес.

Спостерігаючи за ними, комісар ніяк не міг зрозуміти, що, зрештою, змусило цих двох до кооперації. Адже вони, безумовно, вирушили в одному керунку, до Лемберга, в якійсь спільній справі.

— Чи знаєте ви, пане майоре, що полковник Редль також в цьому поїзді? — ​врешті запитав він. Йому хотілося розповісти й про Карела Грумма, але вирішив зробити це пізніше.

Фішер кивнув і видихнув дим кудись угору, як цирковий штукар видихає вогонь.

— Ви хотіли сказати «був у цьому поїзді», комісаре, — ​виправив він співрозмовника.

— Що ви маєте на увазі? — ​не зрозумів той.

— Те, що полковник вийшов у Страсбурзі.

— Он як?

Непідробне здивування Вістовича добряче потішило майора.

— Уявіть собі. Просто наш знайомий знайшов спосіб швидше дістатися до Лемберга, ніж ми, — ​пояснив Фішер. — ​Об одинадцятій звідти вирушив інший поїзд, який не робить так багато зупинок, як наш, і прибуває в Ґаліцію швидше. На кілька годин.

Обідати вони закінчили майже мовчки. Комісар відмовився від десерту, бо не надто полюбляв солодке, а випити ще шнапсу, як пропонував йому Фішер, не хотілося. Зрештою, вони попрощались, і Вістович подався до свого місця у вагоні.

Знімаючи піджак, чоловік пригадував їхню розмову. На позір, звичайну. Таку ж могли провадити будь-де в Європі, щоб убити час або порушити незручну тишу в товаристві. Проте комісар зауважив пильність, з якою Фішер за ним спостерігав. Мовби намагаючись вловити не просто кожне слово, а й інтонацію, з якою воно промовлене, а надто — ​прихований смисл, що міг за ним ховатися. Майор не запитав комісара, що той робив у Швейцарії, знаючи, певно, що Вістович не скаже йому правди. Тому цю правду майор із A III b намагався відшукати сам.

Вістович, зрештою, не був проти поговорити з майором щиро. Настільки щиро, наскільки дозволив би йому здоровий глузд і обставини. Можна було б розповісти про імовірну співпрацю Редля з росіянами. Бо хоч полковник стверджував, що має справу з приватним шпигунським агентством, комісар у це не вірив. Однак, завадив росіянин, що був з ними. Хто він, цей Бобровський? Шпиг? Арештант? Компаньйон Фішера?

Наступні кілька годин комісар знову присвятив розгадуванню шифру. Цього разу він вирішив шукати ключ інакше. Спробував проаналізувати, які символи в цій головоломці трапляються найчастіше. Якщо тут використано алгоритм заміни, тобто за літерою шифру ховається літера повідомлення, то вони мали б означати голосні «а», «е» або «о». Крім того, мусили б знаходитися переважно після приголосних, найчастіше — ​на другому місці в складах… Комісар виписав їх в окремий рядок. Далі спробував розшукати в тексті сполучники, як‑от «і», «у» та «в». Зрештою, Вістовичу навіть здалося, що справа посувається і де‑не-де в шифрі почав угадуватися зміст.

Непомітно минуло кілька годин і дві станції. Сонце за вікном висіло вже зовсім низько над горизонтом, віщуючи завершення дня й близьку ніч. Ельзас лишився позаду, і тепер їхній експрес мчав поміж горами Шварцвальду, долаючи мости-віадуки й занурюючись у довгі тунелі. Потрапляючи в темряву, пасажири перелякано скрикували й намагалися намацати вмикач світильника. Звісно, стосувалося це тільки пасажирів першого класу, котрі мали в купе власне освітлення. Іншим же доводилось тільки терпляче очікувати, коли поїзд знову виїде з тунелю на світ Божий. У другому класі жарівки вмикалися не раніше восьмої години.

Несподівано в його двері хтось постукав. Вістович стрепенувся й витягнув з кишені браунінг. Відчинив, тримаючи зброю напоготові.

У коридорі стояла Маґда.

— Можна мені зайти? — ​запитала вона.

Комісар, не кажучи ні слова, відступив убік, одночасно ховаючи браунінг. Жінка зайшла досередини. В руках у неї виявився ресторанний кошичок, в якому зазвичай доставляють клієнтові їжу додому. З нього визирала та сама нерозпита пляшка «Chianti», знову закрита корком.

— Майже все з нашого сніданку згодиться на вечерю, — ​сказала Маґда, ставлячи кошичок на стіл.

Вістович все ще мовчав.

— Гаразд, якщо не хочеш мене бачити, я піду.

Він обережно її стримав.

— Давай нарешті поснідаємо, — ​запропонував чоловік, і Маґда не стримала усмішки.

За пів години все їхнє невеличке приміщення вже заливало червоним призахідним світлом.

Сир і фрукти зі сніданку чудово смакували до вина. Трохи зачерствілі ельзаські булочки мали, втім, досі апетитний вигляд, і варення з персиків пасувало до них не гірше, ніж пасувало б уранці.

Чоловік і жінка багато жартували й балакали про подорож. Обговорювали австрійську залізницю і тішилися, що живуть у часи, коли технічні можливості дозволяють людям за короткий час, усього за дві з половиною доби, переміститися з Берна до Лемберга. Тоді ще як на початку минулого, дев’ятнадцятого століття, це здавалося лише надміру сміливою мрією. Ці двоє ніби хотіли наговорити якнайбільше слів, щоб ті віддалили їх від неприємного ранку в Ельзасі, коли спочатку з поїзда винесли тіло самогубця, а потім Маґда прогнала Вістовича геть.

Коли теми для розмов і жартів закінчилися, жінка обережно запитала, що за рукопис лежить у нього під канапою. Комісар спершу здивувався, а потім зрозумів, що цілковито забув про папери, які поцупив з купе Ебербаха. Забув, хоч у ту мить вони здалися йому важливими, що він вирішив навіть приховати їх від страсбурзької поліції.

— Гадки не маю, що це, — ​сказав він, беручи рукопис до рук. — ​Текст італійською, тому прочитати я не можу.

— Дай сюди, — ​сказала Маґда.

— Ти знаєш італійську? — ​здивувався він.

Вона не відповіла й узялася читати. Добрих чверть години мовчала, аж Вістовичу набридло чекати, і він уже хотів запитати її, про що там ідеться.

— Це любовний роман, — ​засміялася вона. — ​І доволі сороміцький.

— Жартуєш?

— Ні, ось послухай: «Зазвичай мені вдавалося вгадати його бажання. Як саме йому хочеться взяти мене сьогодні… Чи прагне він спочатку мене попестити, а потім насолодитися моїми пестощами, чи без прелюдій, одразу оголитися й оголити мене. А далі, вибравши зручне положення, увійти у моє лоно…». Звідки це? — ​запитала Маґда.

Вістович вагався з відповіддю. Якщо розповісти їй правду, то, найпевніше, вона вважатиме його дурнем. Бо тільки дурень міг замість справді важливих паперів ухопити якусь порнографічну писанину, якою Ебербах, мабуть, збуджувався перед візитом до коханки. Або дружини. Комісар сподівався, що в рукописі знайде доказ проти вбивці, а натомість — ​мав лише сповідь невідомої авторки, яка вибирала любовну позицію зі своїм любасиком. Тому Вістович тільки стенув плечима, мовби забув звідки або це не має ані найменшого значення. Наповнив спорожнілі склянки вином і трохи відпив.

«Що ж до мене самої, то найбільше я любила, коли нам прагнулося трохи гри й солодкої розпусти, — ​читала далі Маґда. — ​Я не соромилася пестощів на французький манер, дозволяючи моїм вустам і язикові ковзати по його животу і навіть опускатися нижче. Я дозволяла собі вкривати поцілунками його твердь, мліючи від думки, що от‑от вона опиниться в мені… Втім, спочатку просила його делікатно поніжити пальцями моє лоно. Мені хотілося такого ж збудження, яке вирувало в той момент у ньому…»

— Увесь рукопис про це? — ​запитав комісар, допиваючи вино зі своєї склянки.

Маґда перегорнула кілька сторінок.

— Не весь, — ​сказала вона. — ​Але ось що цікаво…

Жінка якусь хвилину мовчки вчитувалася.

— Події цієї любовної історії відбуваються в Лемберзі, — ​продовжила вона.

— Он як, — ​Вістович не знав, як реагувати на цю новину.

— Авторку звати Ельвіра Сапфо… Гм, думаю, це псевдонім… — ​досліджувала далі Маґда, повернувшись до перших сторінок. — ​Переклад зроблено з німецької в Цюриху 27 березня цього року. Ім’я перекладача також вказано: Антон Піллер. Чув про такого?

— Ні, — ​похитав головою комісар.

— Але найцікавіше тут — ​назва історії.

— Яка?

Жінка показала йому титульну сторінку.

— «Розпусний міністр», — ​провела вона пальчиком по великих літерах, виведених чорним атраментом, — ​і підзаголовок: «Скандальна молодість міністра поліції Фердинанда фон Шпрегорфа».

Вістовичу перехопило дихання.

— Отже… — ​промовив він, але не знайшов слів, щоб продовжити.

— Отже, тобі дістався компромат на імперського міністра, який переклали італійською. Думаю, хтось збирався це видати, — ​замість нього договорила Маґда.

— І в такий спосіб помститися за щось?

Тепер вже Маґда стенула плечима.

— Про це краще запитати в пані Ельвіри Сапфо. Цілком можливо, що вона львів’янка. Знайди її й запитай, навіщо їй це все здалося.

Жінка повернула йому рукопис.

— Мені насправді байдуже… Навіть якщо йдеться про міністра, — ​сказав комісар, відкладаючи папери вбік.

— І до мене тобі байдуже? — ​раптом запитала Маґда, підводячись зі свого місця.

Підійшовши до Вістовича, стала над ним і поклала руки йому на плечі.

— Аж ніяк, — ​відповів той. — ​Але я для тебе «огрядний і немолодий Дон Жуан»…

Маґда приклала палець йому до вуст, і коли той замовк, одним рухом вимкнула світильник. У сутінках звела руки догори.

— Зніми з мене сукню, — ​тихо мовила вона.

Чоловік підвівся й обережно виконав прохання. Долоні його ковзнули вздовж усього її тіла, від колін до плечей, впізнаючи його на дотик. Тільки тепер він зрозумів, що скучив за Маґдою, тому коли весь одяг уже було знято, не поспішав, а й далі насолоджувався її оголеною присутністю, запахом волосся, шкіри й передчуттям того, що от‑от станеться.

Торкнувся пальцями її плаского живота, малюючи на ньому невидимі кола, як шаман, що здійснював ритуал. Потім пальці пірнули між її пружних стегон, і вона, ніби втративши рівновагу, сперлася на свого коханця, обхопивши руками його шию. Трохи подалася вперед, притулившись до нього персами. Поставила ноги ширше, на ширину плечей, мов гімнастка, що готувалася виконати вправу. Насправді ж Маґда хотіла, аби чоловіча долоня, що її пестила, мала більше простору.

— Я більше не можу, — ​простогнала вона за хвилину й потягнула коханця до себе. Одночасно піднесла коліно вгору, мов танцюючи з ним танґо.

Він входив у неї обережно, хоча кортіло зробити це сильно. Дослухався, як вона реагує. Коли проник повністю, на кілька секунд завмер, відчуваючи, як пульсує зсередини її тіло. Маґда вкривала поцілунками його шию, гладила плечі, вимагала продовжувати. Він, зрештою, хотів того самого, тому більше не зупинявся.

Переїжджаючи черговий міст безмежного Шварцвальду, коханці врешті вдовольнилися, скрикнувши, либонь, занадто голосно. Аж Маґда від сорому прикусила губу. Втім, їх навряд хто-небудь почув. На щастя, експрес торохтів у цю мить особливо гучно.

Маґдалена не повернулася до свого купе. Хоч, мабуть, слід було б — ​на випадок, якщо Клавдія чи Фішер матимуть до неї розмову. Вістович застелив постіль і дістав з полиці теплу ковдру. Вкрив Маґду та ліг поруч, хоч заснути не зумів.

Прокинулася вона о шостій, вже коли минули Прагу. Вістович встиг одягнутися й принести з ресторації сніданок.

— Що ж, цього разу наш романс затягнувся, — ​усміхнулася жінка. — ​Минулого разу в Позені ми попрощалися значно раніше.

Купе наповнилося запахом кави і свіжої богемської випічки, яку кельнери купили під час зупинки пів години тому.

— Маємо час до Лемберга, — ​відповів чоловік, обережно наповнюючи горнятка. — ​У Лемберзі ти знову зникнеш…

— Мабуть, — ​згодилася вона.

Жінка спочатку прикривалася ковдрою, але потім відкинула її. П’ючи каву, вона більше не ховала свої спокусливі груди.

Вістович спостерігав за нею, запаливши свою першу на сьогодні цигарку.

— Чи могла б ти допомогти мені з шифром? — ​раптом запитав він.

— З шифром? — ​здивовано перепитала Маґда.

— Так. Думаю, пані Шраґмюллер вчила вас криптографії.

— Гаразд, — ​погодилася жінка.

Він розгорнув блокнот і поклав його перед нею на столик. Маґда відставила горнятко й сперлася на лікоть, відкривши таким чином решту тіла. Кілька хвилин вдивлялася в символи. Далі переглянула марні спроби Вістович знайти розв’язок. Відкинула назад волосся, вправно закрутивши його на потилиці. Груди її при цьому підстрибнули й заколихалися. Потім знову схилилася над записами.

— Подай мені мій ридикюль, — ​попросила Маґда за якийсь час.

Вістович виконав прохання. Маґда витягнула з нього невеликий округлий футляр. Могло здатися, що всередині — ​компас або збільшувальне скло. Натомість жінка дістала звідти щось, що нагадувало радше кишеньковий сонячний годинник. На тонкій дерев’яній підставці розташовувався бронзовий диск, по краях якого були вирізані літери. Диск виявився подвійним: всередині нього оберталася така сама, але, звісна річ, меншого розміру кругла пластинка. На ній також був алфавіт. У початковому положенні внутрішні й зовнішні літери збігалися. Зовнішня «А» знаходилася навпроти внутрішньої, внутрішня «В» — ​навроти зовнішньої і так далі по колу. Втім, було зрозуміло, що з рухом внутрішнього диску ця симетрія зникає. Тоді, приміром, «А» опиняється навпроти «С», а «D» — ​навпроти «Е». Усі інші літери також отримували свою нову «пару». Поверталася внутрішня пластина, очевидно, за допомогою ключа, оскільки в ній виднілася характерна шпарина.

— Ти чув щось про шифр Цезаря? — ​запитала Маґда.

Вістович невпевнено кивнув.

— Здається, так. Це коли одна літера замінюється іншою, і для запису утворюється новий алфавіт.

— Саме так.

— Але хіба це не занадто легко? — ​засумнівався комісар. — ​Адже врешті-решт можна перебрати всі можливі варіанти. Їх буде стільки, скільки літер в алфавіті. Тобто 26[76].

— Так, якщо змістити алфавіт лише один раз…

З цими словами вона дістала з футляра маленького ключа і повернула диск на дві літери.

— Зміщення — ​2, — ​промовила Маґда, — ​кожна літера «А» відповідає літері «С». Варіантів для шифру і справді тільки 26, і розгадати нескладно. Але зміщення пластин можна проводити перед кожним новим реченням або навіть перед кожною буквою. Кількість варіантів тоді зросте до тисяч.

Вістович нетямився з радощів.

— Гадаєш, текст зашифровано саме в такий спосіб? — ​запитав він.

— Я лише припускаю. Думаю, той, хто писав, приховуючи зміст, робив поворот диску перед кожним новим словом. Звісно, деякі цифри можуть означати власне цифри… Але спробуймо.

Наступної миті Вістович і Маґда з неабияким азартом, забувши про все на світі, взялися до роботи.

Агентка мала рацію. Менше ніж за годину на новому аркуші комісар записав прихований зміст:

— Ну ось, — ​з неприхованим тріумфом і гордістю в голосі промовила Маґда. — ​Тепер ти знаєш усе, що знає відправник.

Вона почала вдягатися, і Вістович не міг відвести від неї очей. Хоч більше, ніж тіло, його заворожив її розум.

— Знаєш, про що йдеться у цьому тексті? — ​запитала жінка.

Комісар вирішив не приховувати.

— Думаю, Ніцетас — ​це псевдонім полковника Редля. У мене є підозри, що той провадить нечесну гру, — ​сказав він і коротко розповів про свою пригоду в Берні.

— Якщо наважишся на протистояння, то в тебе в руках серйозні карти, — ​підсумувала Маґда.

Вона майже вдяглася, проте обом хотілося ще близькості. І обоє відчували це навзаєм. Втім, часу в них уже не було.

— Чому ледь не весь A III b вирушив до Лемберга? — ​запитав комісар.

— Якщо я розповім тобі, мене повісять, — ​напівсерйозно сказала жінка.

— Облиш. Ніхто не дізнається.

— Не можу, Адаме.

Маґда дивилася в люстерко і сяк-так намагалася приборкати своє неслухняне волосся.

— Ну, гаразд. А хто цей Бобровський? Той тип, якого я бачив біля Фішера.

Цього разу Вістович вирішив дотиснути:

— Маґдо, я розповів тобі стільки, що Evidenzbüro мало б усі підстави зварити мене живцем у котлі, як за часів середньовіччя. Якщо Редль зрадник, то найперше я мав доповісти про це у Відень, а не розпатякувати прусській агентці…

Вона закусила губу. Схоже, «прусська агентка» з вуст чоловіка, з яким провела ніч, прозвучало для неї не надто приємно.

— Бобровський — ​це російський багатій і вельможа, який рік тому підтримав есерів. Мусив тікати до Пруссії… — ​промовила жінка. — ​Друзі в Бадені сховали його до психіатричної клініки під виглядом пацієнта.

— Що за друзі?

Маґда витримала паузу. Доволі довгу, але Вістович терпляче чекав.

— Ім’я одного з них у твоєму шифрі, — ​вона вказала на блокнот.

— Орлов?

— Так.

— І ти хотіла змовчати?

— Чорт забирай, Адаме, якби не я, ти б розгадував його до кінця життя! — ​в очах її загорівся гнів.

— Або віддав би криптографу, — ​сказав комісар. — ​Зрештою, зміст листа виявився корисним не лише мені, але й тобі.

— Орлов — ​емігрант, як і Бобровський. Але впливовіший.

— Щось цих емігрантів у вас забагато, — ​іронічно зауважив Вістович.

— Нічого дивного. За останній рік з Росії втекло більше людей, ніж за попереднє сторіччя. Але Орлову вдалося добре пристосуватися. У Пруссії в нього міцні зв’язки і з російською амбасадою, і з багатими росіянами.

— І з «охранкою»?

Маґда хитнула головою.

— Спочатку він щиро допомагав своєму другові, але потім Варшавський відділ[77] «переконав» його видати їм Бобровського. В Орлова на батьківщині лишилися родичі, тому натиснути було нескладно.

Вістович кивнув.

— А як про це дізналися ви?

— У нас є подвійна агентка. Коханка Бобровського, співачка…

Маґда сіпнулася, мовби від раптової мігрені.

— Боже, я тобі все вибовкала.

— Заспокойся, — ​Вістович з ніжністю торкнувся її руки. — ​Ти ж і дізналася чимало.

— Що це за Підзамче? — ​запитала Маґда за якийсь час.

— Дільниця у Львові, — ​пояснив комісар, — ​але тут, очевидно, йдеться про залізничні склади.

Кілька хвилин вони мовчали.

— Коли вийду звідси, у нас не повинно залишитися нічого спільного, — ​промовила врешті Маґда.

— Крім спогадів, — ​сказав Вістович.

— І навіть спогади треба стерти.

— Аж ніяк. Нехай вони залишаться. Часом, коли все летить під три чорти, спогади — ​це єдине, що повертає притомність. Не дає з’їхати з глузду. Вони мені знадобляться…