Експрес до Ґаліції

ІІІ

О восьмій тридцять ранку дещо огрядний добродій високого зросту, вбраний у темно-сірий плащ і чорний мелонік, неспішним, майже прогулянковим кроком звернув з Ратгаузґассе і через вузький безіменний пасаж вийшов на простору й шумну Крамґассе. Тут він рушив ще повільніше, мовби насолоджуючись людською метушнею довкола себе: армією клерків з товстими портфелями й порепаними папками в руках, котрі мчали кудись на службу, ледь не на ходу встрибуючи та вистрибуючи з трамваїв, міських екіпажів та поодиноких таксі, торговців, що якраз відчиняли свої крамниці, доверху набиті сувенірами, шоколадом, швейцарськими ножами та флягами, одягом, зброєю, екзотичним чаєм, сушеними фруктами, тютюном і винами. Крамниці поділялися на верхні й нижні. Верхні займали звичні місця на першому поверсі в будинках, над рівнем вулиці і на рівні очей перехожих. Нижні — ​знаходилися під ними, у підвалах, куди часто провадили карколомні сходи. Вхід до них здавався радше входом до погребу. Звісна річ, товар нагорі був дорожчим, а торговці багатшими, тому підземний світ здавався їхнім кривим відображенням. Місто потроху наповнювали туристи: чоловіки, вдягнуті здебільшого в короткі зручні куртки, легкі світлі капелюхи та вузькі штани, заправлені на армійський манер у похідні чоботи, жінки — ​в пальта з тонкого сукна, накинуті поверх щільних суконь, схожі на ті, що використовують для верхової їзди. Капелюшки невеличкі, якраз такі, щоб можна було заховати під ними туго зв’язане волосся. Туристів сюди зазвичай привозить ранішній поїзд із Парижа або Марселя. У місті вони затримуються заледве на кілька годин, швидко снідають в тутешніх кав’ярнях, купують сувеніри і вирушають далі, в ближні Бернські Альпи, щоб нарешті розважитись і відіспатись після виснажливої дороги.

Біля Церінґера[24] чоловік зупинився, зняв рукавиці й заховав їх до кишені плаща. Потім дістав з нагрудної кишені срібний портсигар і закурив. Уся його постать випромінювала спокій та умиротворення, на противагу войовничому ведмедеві у бойовому обладунку, що стояв над ним на задніх лапах, тримаючи передніми щит і спис. Помилувавшись трохи нескінченною перспективою Крамґассе, чоловік повернувся у протилежний бік, де височіла Годинникова вежа[25], якраз у той момент, коли на ній пробило три чверті до дев’ятої. Що ж, тепер слід було поспішати… Чоловік видихнув залишки диму з легень і, квапно загасивши недопалок, пожбурив його до сміттєвої урни. За десять хвилин швидкої ходи він опинився на Мюнстерґассе, перед триповерховим будинком, що належав банку «Hottinguer». Затримавшись на хвилину перед масивними дверима, ніби для того, щоб прибрати якнайповажнішого виду, чоловік врешті зайшов досередини.

Попри ранню годину, у вестибюлі вже очікувало з десяток клієнтів. Всі вони в одну мить перевели погляд на прибулого, понуро відповіли на його привітання й одразу ж втратили до нього інтерес. Одні знову втупилися поглядом у ранкову газету, інші — ​в простір перед собою. Атмосфера панувала тут важка й гнітюча.

Чоловік, однак, не збирався приєднуватись до їхнього товариства. Йому було призначено на дев’яту, він прийшов без запізнення, отож мав цілковите право проігнорувати це товариство.

— Вішак — ​ліворуч від вас, — ​вдруге відірвавшись від сторінок «Tages-Anzeiger»[26], промовив до нього вусань у твідовому костюмі. — ​Ви в черзі вже одинадцятий або дванадцятий, тож знімайте плащ і чекайте. Раніше за нас усе одно туди не потрапите…

Він кивнув головою у бік темно-коричневих дверей з табличкою «Empfang»[27].

— Не думаю, — ​коротко відповів прибулий.

— Якщо ви у кредитних справах, то мені повірите, — ​сердито буркнув «твідовий костюм», — ​я тут щопонеділка, і жоден розумник ще не переступив через мою голову.

Чоловік ще вирішував, як відповісти на цю грубість, коли ж прочинилися зовсім інші двері, з-за яких визирнув молодий банківський клерк у жилеті й нарукавниках поверх білої сорочки.

— Пане Вістович? — ​звернувся він до прибулого.

Той ствердно кивнув у відповідь.

— Прошу, заходьте, — ​запросив його клерк і прочинив двері ширше, мовби побоюючись, що кремезний гість інакше не пройде.

Знервований читач «Tages-Anzeiger» метнув сповнений ненависті погляд спершу на клерка, потім знову на Вістовича, а далі згорнув газету, ніби з остраху, що ненароком спопелить її своїм розгніваним поглядом, якщо буде дочитувати.

Клерк зачинив двері за новим клієнтом, узяв його плащ, капелюх і рукавиці.

— Прошу вибачення, сьогодні прийом наших позичальників, тому, як це завжди буває в такі дні, настрій у вестибюлі, мов у розстрільній камері, — ​проговорив він.

Вістович усміхнувся.

— Запевняю вас, що добродій за дверима — ​бездоганний взірець ґречності й добрих манер, порівнюючи з тими людьми, з якими я зазвичай маю справу, — ​сказав він.

— Ви також працюєте в банку? — ​поцікавився клерк.

— Ні, в кримінальній поліції.

Відповідь чомусь справила на клерка несподівано сильне враження. Він завмер і якийсь час не міг підібрати слів, дивлячись на Вістовича, як на статую, що несподівано ожила й побажала йому доброго ранку.

— Пан Освальд Пульманн чекає на вас, — ​молодий чоловік врешті прийшов до тями. Після цього наблизився до інших дверей, обережно постукав і, зачувши приглушене «Так», відчинив їх перед гостем.

— Ага, пан Адам Вістович! Правильно? — ​чоловік за масивним письмовим столом підвівся назустріч прибулому і простягнув руку для привітання через гору паперів, брульйонів і якихось відкритих довідників. Пульманн мав дещо комічну зовнішність: лису голову, маленькі поросячі очка за скельцями окулярів у дротяній оправі, рожеві щоки, гострий ніс і червоні, як у дівчини, вологі губи.

Вістович кивнув, удруге за сьогодні підтверджуючи свою особу.

— Прошу сідати, — ​Пульманн вказав на стілець. — Як довго ви в Берні? — ​знову запитав банкір, вишукуючи щось серед своїх паперів.

— Лише два дні, — ​відповів гість.

— Раджу вам лишитися на довше. Наше місто має чим здивувати навіть гостей із чарівної Австрії… Я, знаєте, родом із Базеля, але, приїхавши одного разу сюди, одразу вирішив залишитися тут назавжди… Хтозна, може, й ви, пане Вістовичу, підете моїм шляхом і переїдете, — ​банкір засміявся і глянув на гостя поверх окулярів.

— Тільки якщо хвилюватимусь за свої гроші, — ​віджартувався той.

— О, ні! Запевняю вас, такої причини ви не матимете, — ​Пульманн промовив це вже без жодних жартів. — Ага, ось і потрібна папка…

Банкір відкрив її, щоб дістати звідти кілька документів. Якусь хвилину чоловік зосереджено їх перечитував.

— Що ж, пане Вістовичу, — ​продовжив він, — ​перед тим як ми підпишемо договір, ще раз нагадаймо собі кілька важливих пунктів. Отже, ваш депозитний вклад становить сорок тисяч німецьких марок. Від конвертації в австрійські крони або швейцарські франки ви відмовилися… Що ж, рішення вважаю правильним. Річний відсоток буде менший, зате не доведеться платити комісію за цю операцію…

Він знову кинув на Вістовича короткий погляд з-над окулярів, а тоді продовжив:

— Угода наша діятиме п’ять років і, в разі відсутності взаємних претензій, буде продовжена автоматично на такий самий період… Відсотки з вашого вкладення ми виплачуватимемо щоквартально через австрійський банк у Лемберзі…

Банкір узяв до рук увесь стос паперу, з якого складався контракт.

— Решту, якщо бажаєте, перечитайте самі. Можете не поспішати, — ​сказав він, простягаючи угоду клієнту.

Клієнт узяв папери до рук і заглибився в пронумеровані пункти сухого банківського тексту. Десь за чверть години він повідомив банкіру, що заперечень не має і з усім згоден.

— Чудово! — ​з ледь помітним полегшенням відповів Пульманн. — ​Тоді підписуємо, і справу зроблено.

Уже ставлячи свій підпис чорним соковитим атраментом унизу сторінки, клієнт випадково глянув на титул папки, що наступною опинилася в руках банкіра. Погляд його затримався там, либонь, на десяту частину секунди, допоки Пульманн не відклав її вбік. Втім, комісар готовий був присягнути, що помітив на ній добре знайоме йому ім’я. Підписавши свій контракт, він передав його банкіру й спостерігав якусь мить, як той дмухає на чорнило, аби воно швидше висохло.

— Ну от, — ​врешті промовив Пульманн, — ​тепер можете підписати і свій екземпляр.

Він простягнув йому ідентичний примірник, де також уже стояла банківська печатка.

— А скажіть, пане Пульманне, — ​ніби знічев’я промовив гість, — ​чи багато у вас клієнтів-австрійців?

— О, так, звісно, — ​відповів той, — ​саме тому ми тісно співпрацюємо з Банком Австрії.

— А чи багато з них із Ґаліції?

— Думаю, кілька десятків я б нарахував.

Вістович небавом підписав свій екземпляр і так само, як хвилину тому Пульманн, подув трохи на чорнило. Після цього знову запитав:

— А чи є ще хтось з Лемберга, крім мене?

Прозвучало це геть невинно. Невинніше, мабуть, ніж запитання босоногого хлопчака, який розпитує діда-єгера про його пригоди на полюванні. Втім, банкір несподівано спохмурнів.

— Пробачте, пане Вістовичу, але я не можу вдаватися в такі деталі, — ​категорично заявив він. — ​Навіть таку інформацію про наших клієнтів ми старанно приховуємо.

Гість добре бачив, що насправді це була вистава для самого ж Вістовича. Пульманн щиро хотів продемонструвати, як добре він виконує свої обов’язки і як дбає про анонімність вкладників. Найпевніше — ​повідомити, скільки львів’ян тримають свої гроші в швейцарському «Hottinguer» не було б жодним порушенням, але чоловік не наполягав. Він згорнув свій контракт і заховав до внутрішньої кишені піджака. Після цього попрощався з банкіром та, обмінявшись з ним побажаннями гарного дня, вийшов з кабінету.

За дверима його зустрів той самий молодий клерк, який одразу ж подав йому верхній одяг.

— На котру годину призначено сьогодні панові Альфреду Редлю? — ​несподівано запитав Вістович, уважно вдивившись тому в обличчя.

— На четверту дня… — ​розгублено відповів той.

Клерк не встиг подумати, навіщо його про це запитували і як цей чоловік дізнався, що інший клієнт з Лемберга також прибуде сьогодні, коли той подякував, приязно всміхнувся і вийшов у вестибюль. Тут він знову проігнорував сердитий погляд вусаня у твідовому костюмі, глибше насадив на голову мелоніка й рушив до дверей.

Ідучи по вулиці, відчув, як неприємно почало нити трохи нижче грудей. Так відбувалося щоразу, коли десь поруч змією звивалася небезпека. Від ранкового піднесення не залишилося й сліду… Комісар львівської кримінальної поліції Адам Вістович тепер почувався препаскудно. З одного боку, не було жодної загрози в тому, що вони з полковником Редлем користувалися послугами одного банку. Та ще й такого, що знаходиться за півтори тисячі миль від Лемберга. А з іншого…

Альфред Редль, як і Вістович, також походив з цього прикордонного галицького міста. Ще в чині майора служив у Генштабі, у Відділі збору інформації, проте невдовзі його підвищили до полковника й відправили з Відня назад до Львова, призначивши на посаду, начальника Галицького підрозділу Evidenzbüro[28].

Так само свого часу зі столиці до рідного Лемберга повернувся й Вістович, щоправда, в чині штабскапітана, будучи випускником елітної Терезіанської академії[29]. Щойно залишивши стіни своєї суворої Alma Mater, молодий львів’янин вирішив більше ані дня не залишатися в армії. Своє рішення він ніколи й нікому не витлумачував, навіть батькові, інженерові залізниці, який вже встиг потішитися майбутній військовій кар’єрі сина. На питання суворого й безкомпромісного Романа Вістовича про те, що той робитиме далі, Адам врешті-решт відповів: «Піду служити в поліцію, якщо так необхідно, аби я носив мундир!». Батькові це видалося жартом, він розсміявся, що й підбурило Адама того ж дня, не зволікаючи, подати клопотання до ц. к.[30] Дирекції поліції з проханням прийняти його на службу. Адамові Вістовичу там не відмовили, лише для годиться перевіривши в поліційних архівах, чи не мав він або хтось із його родичів проблем із законом. Нічого такого не виявили, нічого такого, зрештою, в родині Вістовичів і не траплялося.

Ясна річ, нового мундира Адам не отримав. Поліційні однострої на щодень носили тільки постерункові, кінні або піші. А тодішній директор львівської поліції не був дурнем, щоб відправити випускника Термілаку ганяти дебоширів на вулиці. Його приписали ад’юнктом до кримінального відділу, де вже за рік він став комісаром другого класу, а відтак і першого.

З перших днів служби Вістович зрозумів, що надто мало знав, як ведеться в поліції. Якби йому більше було відомо про нудну рутину, недалеке начальство й огидних суб’єктів, як‑от убивць і маніяків, з якими доводилося мати щодня справу, то, може, і не зважився би на цю роботу. Але було пізно. Батько з його насмішками видавався йому гіршим за всіх цих небезпечних деліквентів разом узятих.

Служба в поліції зробила його стриманішим і холоднокровним. Від запального юнака, що в одну мить перекреслює кар’єрні можливості військового у Відні, не лишилось і тіні. Цей зашкарублий характер, зрештою, допоміг йому пережити подальші життєві біди: смерть батька, перед тим — ​тихий відхід матері, лагідної й люблячої Соломії Вістович, в дівоцтві Вільчківної. І нарешті розлучення з дружиною, львівською акторкою Анною Каліш, котру слава й амбіції поманили геть з провінційного Лемберга спочатку на сцену берлінського Шаушпільгаузу[31], а далі в «Лобе-Театр» у Бреслау[32]. Поліційні розслідування комісар тепер сприймав, як шахові задачі, чітко й методично розв’язуючи одну справу за іншою. Невдовзі про успішного детектива з Лемберга вже знали у столиці, де в Міністерстві поліції він значився як «безумовно, найкращий слідчий Галичини».

З Редлем Вістович уперше зустрівся тільки 1903 року. Якимось дивом вони досі не зналися, хоча обидва походили з львівських сімей залізничників, навчалися у Відні та повернулися потім назад до свого міста. Тоді у Львові сталося вбивство провіденського депутата Сейму. Зі столиці Редлю надійшов наказ негайно розкрити справу. Зі свого боку, начальник Галицького Evidenzbüro вимагав швидкого розслідування від директора поліції, той — ​від свого найкращого детектива. Це службове коло замкнулося й перетворилося для комісара на коло пекла. Йому зрештою вдалося знайти вбивцю, але вся слава й винагорода одноосібно дісталися Редлю. З тих пір Вістович полковника недолюблював.

Ця справа, може, і забулася б, але якихось пів року тому комісар і полковник зіштовхнулися в Позені. Тоді Вістович спільно з прусською контррозвідкою провадив справу, в якій були замішані перші політичні особи Німецького Райху. Власне, у тракті цього розслідування він і отримав гонорар у сорок тисяч марок, які сьогодні успішно розмістив у швейцарському «Hottinguer».

Проте особливістю цих грошей було те, що прусський А ІІІ b на знак вдячності дозволив йому вивезти їх із Пруссії, не сплативши ані пфеніга податку. Так само без проблем йому вдалося розмістити цю чималу суму в австрійському банку, звідки гроші було перераховано до Швейцарії. Австрійські й прусські таємні служби були давніми союзниками, Редль знав про позенське розслідування Вістовича, а отже, й знав про цей дозволений «сірий» капітал комісара. Ясна річ, опинитися з полковником в один день у Берні й стати клієнтом одного банку — ​здавалося дурнуватим вибриком долі.

Втім, виникало питання, що в Берні робить сам полковник? Звичайно, Швейцарія — ​не Росія або Франція, чиїм розвідкам австро-прусський союз протистоїть віддавна. Ця країна з часів Віденського конгресу[33] зберігає залізний нейтралітет. Але саме завдяки нейтралітету її територія перетворилася на театр для шпигунських ігор. І оскільки начальник галицького Evidenzbüro — ​особа знана й важлива, то, перебуваючи тут навіть інкоґніто, він добряче ризикує потрапити в руки потенційного ворога. Що ж у такому разі змусило його не зважати на ризик? Невже тільки турбота про конто в банку? Можна було припустити, що полковник виконує тут професійне завдання. Але цю думку Вістович одразу відкинув. Evidenzbüro зазвичай відряджає за кордон пересічних безликих агентів. Невідомих ані пресі, ані контррозвідкам інших держав.

Роздумуючи, що робити тепер, коли цей бісовий полковник так само може дізнатися про його перебування в Берні, комісар дійшов до свого готелю на Мюнстерплац. Біля входу він зупинився й мимоволі озирнувся. Площа виглядала по-міському звично: торговці смаженими каштанами вигукували щось на тутешньому діалекті, либонь заохочуючи покупців. Молода квітникарка дрімала у своєму крихітному павільйоні, підставивши обличчя першому по-справжньому теплому весняному сонцю. Жебраки тупцювали перед катедральним собором, окрасою й гордістю Берна. Чувся дитячий галас. Це зграя хлопчаків ганялася за голубами біля фонтана, прикрашеного фігурою Мойсея. Пророк стояв над ними, звівши погляд угору, а в руках тримаючи розгорнуту книгу з десятьма заповідями. «У Швейцарії шпигуном може виявитися навіть святий, — ​подумалося раптом Вістовичу. — ​А щодо грошей, то краще б я залишив їх у австрійському банку, чорт забирай…»

У готелі комісар замовив у номер пляшку «Фрапену». Кельнер приніс його за кілька хвилин, і, щойно за ним зачинилися двері, Вістович зняв піджак, черевики, розв’язав краватку і розстебнув верхні ґудзики сорочки. Відкоркував коньяк, налив собі у склянку невелику порцію і, вмостившись у кріслі навпроти вікна, запалив цигарку. Він любив миті, коли не треба було поспішати й можна було спокійно обдумати навіть найскладніші ситуації. І навіть якщо рішення не знайдеться, то добра випивка й запашна цигарка безумовно поліпшать настрій. За кілька хвилин Вістович загасив у попільничці недопалок і відставив порожню склянку. Потім заплющив очі, не опираючись легкій дрімоті. Тінь сну пробігла по його виразному, чисто виголеному обличчю: міцному носі, блідих щоках і тонких губах. Коли за двадцять хвилин він прокинувся, то почувався бадьорим, а головне — ​остаточно вирішив, що робити далі, мовби рішення прийшло до нього у сні. Насамперед слід попросити рецепціоністів унизу повернути в залізничну касу його сьогоднішній квиток на нічний поїзд і продовжити перебування в готелі ще на добу.

За чверть до шістнадцятої Вістович стояв на Мюнстреґассе, на відстані приблизно тридцяти кроків від банку «Hottinguer». Він знайшов зручний завулок, звідки міг спостерігати за входом до будівлі, сам при цьому зостаючись непоміченим. Якщо Редлеві, як повідомив сьогодні вранці клерк, і справді призначено на четверту по полудні, то полковник от‑от з’явиться. Пунктуальність австрійським військовим вбивали цвяхом у голову ще в академіях, після чого вона залишалася їхньою незмінною рисою впродовж усього життя.

Полковник з’явився через десять хвилин. Попри те що вбраний він був у цивільне: темний плащ і модний англійський капелюх — Вістович одразу впізнав його довготелесу постать і меланхолійну ходу. Редль зупинився на секунду біля дверей, роззирнувся, а тоді зайшов досередини. Пробувши там сорок хвилин, впродовж яких комісар ні на мить не залишив свого сховку, полковник вийшов назовні й помітно було, що перебуває той у чудовому гуморі. Більше він не роззирався довкола з підозрою, а навпаки — ​випрямився і, високо несучи голову, попрямував кудись углиб міста. Відрахувавши кілька секунд, Вістович рушив за ним.

Полковник вийшов до міської оглядової тераси, звідки відкривався прегарний вид на долину Ааре[34] з гігантським Кірхенфельдбрюке[35] та на далекі засніжені Альпи. На терасі були розставлені столики поближньої кав’ярні, звідки час від часу до клієнтів вибігали кельнери. Людей за столиками не бракувало, і Редль спішно зайняв єдине вільне місце. Кельнера не кликав, здавалося, вирішивши дочекатися, коли той підійде до нього сам. «Якщо так, — ​подумалось комісару, — ​то зробити замовлення полковнику вдасться зовсім не скоро». Офіціантів не вистачало, а тому обслуговували вони дуже повільно, хоч і старалися з усіх сил. Не минало й хвилини, щоб хтось не здійняв догори руку, вимагаючи до себе уваги. Ці руки спершу нерухомо стриміли над головами інших клієнтів, а потім нервово тріпались, коли їх не зауважували, і — ​як наслідок — ​не залишали бідолашним кельнерам ані сантима чайових.

Вістович тим часом зауважив, що на лавці під платаном, звідки зручно було б і далі спостерігати за полковником, двоє шахістів закінчили свою гру. Після цього один із них підвівся, потиснув супернику руку й пішов геть. Не довго роздумуючи, комісар підійшов до лавки й став навпроти вакантного місця.

— Ви дозволите? — ​запитав він у літнього пана, що грав досі за білих.

Шахіст усміхнувся у відповідь і радо погодився на нову партію. Суперники заходилися розставляти фігури, хоча Вістович, ясна річ, увесь час скоса поглядав убік полковника, який так і сидів без жодного замовлення, дивлячись кудись удаль перед собою. Комісар був добрим гравцем. Ще нікому в усій Дирекції поліції не вдалося обіграти його, а тому, якби хтось записував сьогоднішню партію, вона б стала його ганьбою до кінця життя.

— Вам слід трохи повчитися, — ​поблажливо промовив швейцарець, забираючи у Вістовича королеву.

— Мені шкода, — ​пробурмотів той у відповідь, роблячи черговий безглуздий хід.

Тим часом Редль підвівся з-за столика. Можна було подумати, що він просто не дочекався кельнера і, як десятки інших знервованих відвідувачів, йде геть. Проте Вістович добре розумів, що це не так. Усе було б занадто просто… Зовсім забувши про свою гру, комісар ловив кожен рух полковника. Бачив, як той підійшов до краю тераси й, милуючись горами, закурив. Вістович перевів погляд на порожній столик і несподівано помітив на стільниці залишений конверт. Тієї ж миті на місце Редля сів інший суб’єкт: широкоплечий чоловік у картатій кепці й альпійській куртці, яку зазвичай вдягають лижники або велосипедисти. Він, мовби знічев’я, накрив конверт долонею, а далі непомітно заховав його до кишені. Редль тим часом зник…

— Гра не має сенсу, — ​долинув до Вістовича розчарований голос шахіста. Чоловік прибрав з дошки фігури й почав складати їх у невеликий полотняний мішечок, вочевидь, втративши будь-яку надію заволодіти увагою свого візаві.

— Мені дуже шкода, — ​повторив комісар, підводячись зі свого місця, але тільки тому, що з-за столика підвівся той, за ким він спостерігав. Якби цей тип продовжив сидіти, у Вістовича не забракло б нахабства вимагати від швейцарця реваншу.

— На все добре, — ​сказав комісар на прощання й поволі рушив за незнайомцем.

Крок за кроком вони разом спустилися людними сходами униз до набережної, де за кількома вулицями починався річковий порт. З кожною хвилиною комісарові здавалося, що він цього типа уже десь бачив. Вістович сказав би це напевно, якби той повернувся й показав обличчя, але, на щастя, незнайомець ішов, дивлячись увесь час перед собою. Втім, в одному комісар був переконаний: бачитися з цим суб’єктом вони могли тільки за звичних для Вістовича обставин, тобто, швидше за все, той був яким-небудь пройдисвітом.

Біля порту було вже не так людно, як нагорі, в Старому місті, тому виправу з переслідуванням слід було припиняти або закінчувати в якийсь інакший спосіб. Комісар подумки ще раз поспіхом усе зважив: Редль не мав би бути в Берні, не мав би зв’язуватись із злочинцями, а найголовніше — ​не мав би знати, що Вістович у цьому місті також має свій інтерес. Проти Редля треба було шукати важливий козир, хай навіть здобути його буде ризиковано. Цей козир, власне, щойно вийшов на дерев’яний портовий поміст і почав роглядатися довкола себе, мовби шукаючи когось. Комісар ледве встиг заховатися за старою поламаною огорожею. У ту ж мить в ніздрі йому вдарив сильний запах кінської сечі. Озирнувшись, Вістович побачив порожнього фіакра і візника, що стоячи неподалік, гриз сушену рибу. Вістович підійшов до нього і якомога спокійніше, долаючи внутрішнє хвилювання, запитав:

— На Мюнстерплац завезеш?

— А чом би й ні? — ​стенув плечима той.

— Тільки не напряму, а так, щоб покружляти передмістям.

Візник криво всміхнувся і з підозрою глянув на цього клієнта. Тоді комісар вирішив перейти до вагоміших аргументів і тицьнув йому п’ять франків.

— Дам ще десять, якщо мене дочекаєшся.

— Як вам завгодно, дорогий пане, — ​запопадливо відповів той.

Тоді Вістович, більше не гаючи часу, стрімким кроком подався в бік незнайомця, який все ще стояв на тому самому місці спиною до комісара. Зачувши чиїсь швидкі кроки, він сполохано озирнувся і від здивування роззявив рота:

— Вістовичу? Що ти, в біса, тут ро?..

Комісар не дав йому договорити. Правою рукою він висмикнув з-під його куртки конверта, чий білий край по-зрадницьки визирав із внутрішньої кишені, а лівою щосили зацідив йому в пику. Цей бездоганний лівий прямий добре знали у Лемберзі та околицях. Тамтешні батяри були б здивовані, якби хтось зумів устояти на ногах і лишитися при свідомості, отримавши такий удар від Вістовича, та ще й як зараз — ​прямісінько в нижню щелепу. Тип у альпійській куртці винятком не став. Навіть не змахнувши руками, він повалився у воду, ніби мішок із піском, здійнявши довкола себе цілу гору бризок. І доки нечисленні свідки цієї події не прийшли до тями, Вістович щодуху кинувся до фіакра, де візник, чесно його дочекавшись, погнав свій скрипучий екіпаж чортзна-куди, в тутешні села, обіцяючи, як було домовлено, тільки за годину щонайраніше дістатися до Мюнстерплацу.

Всередині фіакра, трохи віддихавшись, комісар придивився до відібраного конверта. Той був невеликий, прямокутний, приблизно п’ятнадцять на двадцять сантиметрів. Ззовні не мав жодних написів, крім однієї літери N, виведеної темно-бузковим чорнилом в одному з кутів. Склеювальна смужка тягнулася вздовж коротшої сторони, і Вістович з радістю зауважив, що клей не встиг як слід засохнути. Отже, конверт вдасться відкрити, не пошкодивши.

Він дістав з кишені складаного ножа й, незважаючи на те, що фіакр трусило на розбитій передміській дорозі, обережно виконав цю делікатну операцію. Потім акуратно витягнув з конверта вміст. Це виявився канцелярський аркуш, складений вчетверо. Листок приблизно наполовину був заповнений, здавалося, випадковими буквами й цифрами, а насправді — ​добре продуманим шифром, покликаним приховати зміст. Трохи поміркувавши, комісар дістав записника і рядок за рядком переписав у нього невідоме послання. Далі вклав аркуш знову в конверт і, загнувши клейкий край, кілька разів провів по ньому рукою. За хвилину паперовий трофей мав такий самий вигляд, як тоді, коли вперше потрапив йому до рук.

Врешті, знову опинившись у Старому місті, фіакр зупинився, й Вістович простягнув візникові обіцяні десять франків. Далі вийшов з екіпажу, з приємністю відчувши під ногами нехитку надійну опору. Вже темніло, й на вулицях Берна то тут, то там спалахували електричні ліхтарі. Містом, як злий пес, блукав холодний гірський вітер, що розганяв перехожих по кпайпах і власних оселях. Теплий весняний день закінчився, наставала крижана квітнева ніч.

Комісар застебнув плаща на всі ґудзики й підняв комір. Це трохи рятувало, проте понад усе хотілося якнайшвидше опинитися в готелі. Зайшовши до вестибюля, він швидко пройшов повз стійку рецепції, не помітивши, яке враження справила його поява на двох адміністраторів. Зрештою, якби й помітив, то навряд чи здогадався б про причину такої реакції.

Щойно відчинивши двері, Вістович зрозумів, що всередині хтось є. У ніздрі вдарив сильний запах дешевого тютюну й пасти для взуття. Комісар зупинився у передпокої, вирішуючи, що робити далі: піти геть чи зайти в кімнату. Зброї він при собі не мав. Вирушаючи з Лемберга у «відпустку» (а саме відпусткою пояснювалася його теперішня відсутність у документах поліційної канцелярії), брати з собою службового «Ґассера»[36] не мав права. Приватного ж браунінга[37] залишив удома, щоб уникнути зайвих питань і можливих проблем на кордоні. Рішення, втім, з’явилося вже за хвилину, коли на іншому боці передпокою з’явився полковник Редль з націленим на нього револьвером у руці.

— Ви довго, Вістовичу, — ​промовив військовий, — ​ми вас зачекалися.

«Хто це, в біса, «ми»?» — ​подумки запитав комісар.

— Ну ж бо, проходьте, — ​нетерпляче додав полковник.

Вістович підкорився й зайшов до кімнати, одразу побачивши іншого суб’єкта, який разом із Редлем складав суть цього множинного займенника «ми». Невідомий сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, й уважно спостерігав за прибулим. Він, як і полковник, тримав у руці зброю, трохи витягнувши вперед кисть, щоб у разі стрілянини не схибити. Попри свій тандем, ці двоє мали вигляд двох протилежностей: полковник — ​високий з продовгуватим блідим обличчям, з яким контрастували короткі вусики і близько посаджені темні очі, незнайомець — ​опасистий, червонолиций, з густою, давно не стриженою бородою.

Комісар, звісна річ, знав, чим накликав на себе їхній візит, а проте був щиро здивований, як полковнику вдалося так швидко його відшукати. Редль помітив його подив і не стримав єхидної вдоволеної посмішки.

— Познайомтеся, пане Вістовичу, це — ​інспектор Клебер з кантонської поліції, — ​представив полковник незнайомця в кріслі.

Той недбало відсалютував лівою рукою, ні на секунду не опускаючи праву, в якій стискав, як тепер зміг роздивитися комісар, стару модель шестизарядного «Шамело-Дельвінь»[38].

— Пан Клебер тут для того, — ​продовжив полковник, — ​щоб пред’явити вам звинувачення у викраденні надзвичайно важливого документа, що належить безпосередньо посольству Австро-Угорщини в Швейцарії.

Комісар чекав, що той скаже щось і про напад у порту, але Редль на цих словах замовк, даючи зрозуміти, що цього факту досить для того, аби у Вістовича з’явилися величезні неприємності з тутешньою поліцією.

— Саме так, — ​вперше озвався поліціянт, напрочуд жваво підводячись з крісла. Він виявився доволі невисокого зросту, більш ніж на голову нижчий за комісара. — ​Втім, якщо повернете полковнику згаданий документ, покарання буде не настільки суворим, — ​продовжив він, — ​думаю, обмежимось видворенням з країни.

Вістович якийсь час помовчав, дивлячись спочатку на поліціянта, що цілився тепер зі свого револьвера йому прямісінько в живіт, а потім перевів погляд на полковника, який, очікуючи на його відповідь, почав помітно нервуватися. Врешті комісар був готовий до контрвипаду:

— Пане Клебере, — ​звернувся він до інспектора, — ​якщо згаданий документ настільки важливий, як стверджує полковник, то як австрійський підданий, а надто як представник закону в своїй країні прошу добродія Редля пояснити, чому він власноруч передав його сьогодні приблизно о пів на п’яту злочинцеві на ім’я Карел Грумм.

Перед очима в комісара знов промайнула здивована фізія чоловіка в похідній куртці, якого він відправив у нокаут в порту і чий перекривлений рот так і не закінчив фразу «Що ти, в біса, тут робиш?». Авжеж, не тільки Грумм, до того як звалитися у воду, впізнав поліціянта. Побачивши перед собою його мармизу, Вістович не мав жодного сумніву, хто перед ним.

Карел Грумм походив звідкілясь із Богемії і, перш ніж стати злочинцем, навчався на гірничого інженера у Празі. Невідомо, чи закінчив цей чоловік свої студії, але здобуті знання з піротехніки вирішив використовувати для підриву залізничних колій, банківських будівель і автомобілів. За ним полювала ледь не вся імперська поліція, і тільки комісару прикордонного Лемберга Адаму Вістовичу вдалося впіймати його й відправити до в’язниці. Рішення суду для підривника виявилося надто м’яким. Подейкували, це сталося через те, що анонімно втрутилися впливові родичі, котрі хоч і соромилися Грумма, а проте не втрачали надії, що той коли-небудь покається й візьметься за розум. Замість смертної кари, що присуджувалася зазвичай у таких випадках, він отримав лише десять років в’язниці. Та вже за рік стало відомо, що під час етапування ув’язнених залізницею десь у Карпатах Грумм змайстрував саморобну вибухівку, підірвав двері свого вагона й вистрибнув на ходу з поїзда. З тих пір — ​а сталося це близько десяти років тому — ​про втікача ніхто не чув. Тільки раз прийшла неофіційна звістка, що Грумма помітили з іншого боку кордону, десь під Києвом. Втім, ніхто не надав цьому жодного значення. Якщо це й правда, то втікач тепер — ​проблема царської поліції, а не цісарської.

Тепер же в бернському готелі тінь підривника Грумма мовби прошмигнула між цими трьома чоловіками, двоє з яких тримали в руці зброю й не мали наміру її опускати. Якийсь час тривала мовчанка.

— Мені повторити запитання? — ​сказав Вістович, звертаючись одночасно до Редля і Клебера.

Інспектор Клебер здавався дещо розгубленим. Вочевидь, слово «злочинець» справило на нього очевидне враження.

— Не треба, — ​буркнув полковник, — ​я добре його почув.

— Тоді буду вдячний за відповідь.

— А чи не здається вам, Вістовичу, що я не зобов’язаний відповідати якомусь провінційному комісару? — ​з притиском сказав полковник. — ​Я звітую виключно Генштабові, а не вам.

— Гадаю, Генштабові буде ще цікавіше, ніж мені, що пов’язує вас із Карелом Груммом, — ​зі спокоєм у голосі зауважив комісар.

Знову нависла тягуча пауза. Інспектор не витримав і, відклавши вбік зброю, закурив. Тютюн був до біса смердючий, а дим від нього виїдав очі. Саме цей сморід видав інспектора, щойно Вістович зайшов до свого номера.

— Де конверт? — ​з ненавистю запитав Редль. — ​Скажіть, і я обіцяю, ми розійдемося з вами мирно.

Вістович дуже повільно опустив руку в кишеню і так само повільно витягнув звідти листа. Редль вхопив його й відійшов на два кроки назад. Потім підніс до очей і якусь мить оглядав паперові краї.

— Відкривали його? — ​запитав він у комісара.

— Ви ж бачите, що ні, — ​не моргнувши й оком, відповів той.

— Інспекторе Клебере, — ​промовив полковник, опускаючи послання кудись у безодню внутрішніх кишень свого пальта, — ​оскільки в мого співвітчизника вистачило глузду повернути вкрадений документ, вважаю конфлікт вирішеним. Я не подаватиму жодної заяви, а ви не матимете пекельного клопоту, який неодмінно з’являється, коли у справі замішані іноземні громадяни.

Той розвів руками, поставив револьвера на запобіжник і запхнув його за пояс штанів.

— Як бажаєте, панове, — ​коротко промовив він. — ​Я, як і моя країна, завжди готовий дотриматися нейтралітету.

— А я, дорогий інспекторе, завжди дотримуюсь обіцянок, — ​сказав полковник і, підморгнувши поліціянтові, простягнув йому темно-сіру картку з витисненим невідомим гербом і позолоченим текстом. — ​Ось візитівка винної крамниці Геклерів. Там для вас відкладено кілька пляшок відмінного «Moët & Chandon»[39].

— Ах, — ​видихнув Клебер, і його широке обличчя розпливлося у вдоволеному усміху, ніби кавалок масла на гарячій пательні. — ​Їй-богу, полковнику… Ви не мусили.

— Звісно, що не мусив, — ​відповів той, — ​тому зробив це єдино з приємності. Крім того, сподіваюся, що у вас буде безліч причин, аби розпити його в доброму товаристві.

— Ваші слова Богові до вух, — ​весело підсумував інспектор, вдягаючи на голову капелюха. — ​Що ж, якщо справу залагоджено, то я піду. Зичу гарного вечора, полковнику… А вам, добродію, — ​інспектор зупинився на хвилину біля Вістовича й зміряв того останнім підозріливим поглядом, — ​вам я раджу не затримуватися в Берні. Та й взагалі у Швейцарії. Чим швидше ви поїдете звідси, тим краще буде для вас… Мені, старому тутешньому вовкодавові, можете повірити на слово. Всього найліпшого!

Клебер вийшов нарешті з номера, залишивши двох львів’ян наодинці.

— Отже, тепер ви підкуповуєте поліцію, — ​єхидно зауважив комісар, щойно двері зачинилися.

— Облиште, Вістовичу. Клебер — ​мій давній знайомий, і кілька пляшок шампанського — ​це зовсім не підкуп, — ​відповів Редль, — ​крім того, іншого способу легально сюди проникнути я не мав. Мусив скористатися з його допомоги.

— Звідки ви дізналися, де я зупинився? — ​далі допитувався комісар.

— З реєстраційної книги в банку. Домовляючись про візит, ви мусили вказати тимчасову бернську адресу, — ​пояснив полковник.

— Отже, конфіденційність, яку декларує і обіцяє банк «Hottinguer», насправді існує лише на папері, — ​зауважив Вістович.

— Чому ж? Просто герр Пульманн — ​також мій друг.

— Сподіваюсь, ви і його не обділили шампанським.

— Банкіри зазвичай полюбляють міцніші трунки, — ​сказав Редль, — ​мабуть, через нервову роботу. Ще нервовішу, ніж робота в поліції.

— А що п’ють злочинці на кшталт Грумма? — ​підвищив голос комісар.

Редль замовк на якийсь час, мовби підбираючи правильні слова. Врешті, підійшовши до вікна і не дивлячись на комісара, спокійно промовив:

— Послухайте, Вістовичу, я розумію, це все виглядає дивно, але чому б вам не повірити, що я зараз на службі й усі мої дії мають під собою службовий ґрунт? Чи ви забули, який відділ я представляю?

— Аж ніяк не забув, полковнику. Хоча б тому, що ви й мені пропонували посаду в Evidenzbüro.

— І все ще чекаю на вашу відповідь.

— Якщо в цій службі офіцери не гидують співпрацею з мерзотниками штибу Карела Грумма, то відповідь моя очевидна.

— Не будьте таким категоричним, Вістовичу. Ви, зрештою, також не святий. Узяти хоча б ваш рахунок в «Hottinguer». Не забувайте, мені відоме походження цих грошей. Залишати їх у Банку Австрії було ненадійно, чи не так? Хтозна, яких перевірок може зазнати конто комісара поліції.

— Як і ваше.

— Як і моє, — ​погодився Редль, — ​через це всі свої заощадження я тримаю тут, у Берні… І погодьтесь, є щось символічне в тому, що ми обидва виявилися клієнтами одного банку.

— Радий був би обійтися без цих узагальнень, полковнику, — ​сказав комісар.

— Як буде завгодно.

Вістович тим часом вирішив, що тепер настала його черга переходити в рішучий наступ:

— То як почувається добродій Грумм? — ​вимовив він, хоч насправді чхати хотів навіть на те, чи сучий син живий.

— Думаю, з ним усе гаразд, — ​відповів Редль, ніяк не виказуючи те, наскільки ця тема для нього дражлива, — ​у воді він одразу прийшов до тями, а випадкові свідки інциденту допомогли йому вибратися на берег. Після цього Грумм негайно повідомив, що конверт перейшов у ваші руки.

— І вам достатньо було потурбувати знайомого інспектора, щоб проникнути в мій номер і чекати на мене тут.

— Бачите, як усе просто?

Вістович криво всміхнувся у відповідь.

— Повертаючись, однак, до Грумма, пане Редль, — ​сказав він, — ​в Австро-Угорщині й союзній Пруссії його б заарештували як злочинця. А якщо зважити, що він, за чутками, перебрався до Росії, то вийти на міжнародну шпигунську арену цей суб’єкт міг би лише як агент царської розвідки. А якщо це так, то ви, полковнику, пов’язані з…

— Не поспішайте з висновками, пане Вістовичу, — ​перебив його Редль, — ​запевняю вас, дійсність не така жахлива, якою ви її змальовуєте. Ми з вами знаємо один про одного невеличкі таємниці, тож це певним чином зрівноважує наші взаємні звинувачення. Пропоную перебратися з цього, даруйте за прямоту, бридкуватого номера куди-небудь в краще місце й випити по чарці.

— Те, що я дізнався, полковнику, заледве чи можна назвати «невеличкою таємницею», — ​зауважив комісар.

— Гаразд. Отже, пити ми також будемо щось направду вартісне, — ​Редль перейшов на цілком дружній тон. Здавалося, це не він ще кілька хвилин тому цілився в комісара із зарядженої зброї.

— То що, їдемо? — ​повторив він запрошення. — ​Обіцяю, до кінця вечора багато речей ви розумітимете краще.

— Гаразд, — ​погодився комісар.

Зрештою, жодних інших планів на вечір у нього й так не було. Як і чіткого бачення, що робити далі в цій ситуації.

На вулиці вже зовсім стемніло, проте полковник впевнено рушив до неосвітленого провулка, що тягнувся від Мюнстерплац кудись у глибину вечірнього міста. З темряви несподівано виринули обриси автомобіля. Редль навпомацки відкрив дверцята й заліз на сидіння водія. Потім завів двигун і ввімкнув фари.

— Сідайте! — ​гукнув він комісару, вказавши на місце праворуч від себе.

Той обійшов авто спереду, затуляючи очі від сліпучого автомобільного світла, і приєднався до полковника.

— Куди ми їдемо? — ​запитав комісар, щойно авто поволі рушило нічними вулицями.

— Я замовив столик в ресторані готелю «Bellevue», — ​відповів полковник, не відриваючи погляду від дороги, — ​збирався повечеряти сам, але, сподіваюся, ви не проти скласти мені компанію? Повірте, це найкращий ресторан в усьому Берні. До того ж у них чудовий бар з випивкою.

«Bellevue» знаходився на узвишші, звідки можна було милуватися розкішним краєвидом. Зрештою, про це свідчила сама назва готелю й однойменного ресторану[40].

Редль назвав своє ім’я метрдотелю і, коли той відшукав його в списку гостей, попросив столик у барі, поруч з більярдними кімнатами. Там збиралися виключно чоловічі товариства, замовляючи здебільшого міцну випивку і відповідну закуску.

— Рекомендую тутешній антрекот, — ​тоном знавця сказав полковник, коли вони зайняли віддалене місце під стіною. Звідти Вістовичу добре було видно шинквас і перехід між рестораном та баром. За старою звичкою комісар непомітно оглянув цей простір, подумки запам’ятовуючи деталі, а надто — ​відвідувачів.

— Або печеню з кролика, якщо хочете чогось делікатнішого, — ​продовжив Редль.

— Антрекот, — ​згодився комісар, хоч зовсім не відчував голоду.

— Чудово… — ​полковник на хвилину занурився в читання меню, але майже одразу відклав його, — ​собі я замовлю те саме… Бажаєте вина чи віскі?

— Віскі, — ​не задумуючись, зробив вибір Адам Вістович.

— Тоді дванадцятирічний «Dalmore» вам сподобається. Це мій улюблений сорт. М’ясо готують доволі довго, тож цей скотч прикрасить наше очікування.

Сказавши це, полковник гукнув кельнера й повторив йому замовлення. «Dalmore» опинився на їхньому столі за лічені хвилини разом з невеличкою металевою посудиною, наповненою кубиками льоду. Полковник попросив залишити цілу пляшку.

— Ніколи не думали про те, щоб піти з поліції? — ​раптом запитав Редль, щойно кожен з них відпив по ковтку. Віскі смакувало й справді розкішно.

— Мені важко уявити себе деінде, — ​зізнався Вістович, — ​я цілковито присвятив себе службі.

— Як і я, — ​Редль запалив цигарку і, почастувавши співрозмовника, продовжив: — А тим часом, зовсім поруч струменіє цілком інше життя.

Полковник вказав рукою на сусідню залу, яку заливало м’яке світло, що струменіло з велетенських жирандолів під стелею та перелискувало на гранях ресторанного кришталю й дорогих прикрасах на жіночих шиях, грудях і пальцях. Зі сцени почулися перші акорди квінтету, а соліст м’яким баритоном звернувся до публіки, закликаючи до танців і музичних замовлень.

— Коли-небудь, — ​коротко промовив комісар і випив ще один ковток. Подумки він намагався уявити, скільки коштувала пляшка на їхньому столі. Підозрював, що не менше ста франків.

— «Коли-небудь» — ​це як постріл у голову, комісаре, — ​засміявся Редль. — ​Після такої відповіді зазвичай вже нічого не відбудеться.

— Свого часу я міг обрати Відень, — ​сказав Вістович, — ​залишитися там, збудувати кар’єру. Але покинув усе й повернувся до рідного Лемберга.

— Що ж, а я обрав столицю. Тримався за неї з усіх сил, намагався вислужитись перед начальством, тільки б там залишитися. Врешті, одного дня разом із підвищенням отримав наказ перебратися назад в Ґаліцію. Як бачите, моя історія — ​наче дзеркальне відображення вашої.

— Думаю, таких історій можна назбирати тисячі по всій імперії.

— Згоден. Але не завжди випадкова примха начальства повинна визначати наше майбутнє. А доля тих, що служать і в армії, і в поліції часто напряму залежить від зверхників.

— Так вже влаштовано й армію, і поліцію. Ми з вами знали, на що погоджувались.

Вістович збрехав. Він і гадки не мав, у якому опиниться болоті, коли 1885 року переступив поріг Дирекції на Академічній. Проте зараз волів опонувати всьому, що скаже полковник, потроху розуміючи, куди той хилить.

— Все ж, комісаре, вам притаманне цілком здорове грошолюбство. Погодьтесь. Інакше ви б не приїхали до Берна, опікуючись своїм позенським гонораром.

— Тут я не буду заперечувати. Не хочеться, коли постарію, поволі гнити в якомусь притулку при монастирі.

— От, нарешті! — ​Редль на радощах плеснув у долоні. — ​Нарешті притомна думка!

Він ухопив пляшку й знову наповнив їхні спорожнілі склянки.

— За здоровий глузд! — ​запропонував він тост.

Комісар підтримав, і чоловіки випили, після цього одразу заповнили легені тютюновим димом.

— Тепер, гадаю, час перейти до справи, — ​посерйознішавши, сказав полковник. Він загасив недопалок і пильно подивився на комісара. — Чи не хотіли б ви, Вістовичу, отримувати час від часу деякі гонорари, що значно б доповнили ваш теперішній рахунок у банку «Hottinguer»? Ніхто в Австрії цього не знатиме. Про це буде відомо лише мені, вам і вашому банкіру. Скажімо, тому самому Освальдові Пульманну, з яким ви й так маєте справу.

Комісар подумки щиросердно вилаявся. Чому цей горе-вербувальник заговорив напряму саме тепер? Чому не дозволив випити ще бодай склянку цього направду чудового віскі? Зрештою, міг почати розмову вже тоді, коли принесуть антрекот. Від хорошої випивки у Вістовича прокинувся апетит, і з’їсти бодай шматок добре зготованого м’яса він би не відмовився. Вголос комісар тільки важко зітхнув і поклав на стіл серветку.

— Ви розумієте, полковнику, що, почувши це, я повинен вас або заарештувати, або пристрелити? — ​запитав він.

— Чому ж? — ​той старанно приховував емоції, що зародилися в ньому після такої відповіді.

— Бо не досить того, що ви самі працюєте на росіян, то ще й схиляєте до цього мене.

— Звідки висновок, що я працюю на росіян? — ​Редль здавався щиро здивованим.

— Усі свої здогади я представив ще в готелі.

— Це через Грумма? Так, він тепер агент. Але щодо росіян ви помиляєтеся, комісаре, — ​твердо вимовив Редль.

— Тоді на кого я повинен працювати, щоб отримувати «деякі гонорари»? — ​Вістович говорив тепер, мов на допиті. У його тоні змішувалися роздратування й злість.

— Був би вдячний, якби ви говорили тихіше, — ​сказав Редль, роззираючись довкола. Ніхто, втім, не звернув уваги на надміру емоційну репліку комісара.

— З ким ви пов’язані, полковнику? — ​повторив запитання Вістович.

— З одним приватним розвідувальним бюро тут, у Швейцарії. І не роблю нічого, що шкодило б інтересам Австро-Угорщини, — ​відповів той.

— Он як? — ​здивувався комісар. — ​Існують, виявляється, приватні шпигунські агенції.

— А чому б ні? Адже існують приватні детективні служби?

— І разом з вами в цій агенції служить Карел Грумм?

— На жаль, так. Якщо гадаєте, ніби я про нього іншої думки, ніж ви, то помиляєтесь.

— Що було в конверті, який ви йому сьогодні передали?

— Прикро, але я не можу вам сказати, Вістовичу. У будь-якому разі, запевняю, що нічого навіть близько пов’язаного з Росією.

Комісар не втримався і сам собі наповнив склянку. Потім випив одним ковтком. Редль сприйняв це як добрий знак і вигідніше розвалився в кріслі.

— Тепер ви бачите, що ваші висновки про мене були дещо поспішними? — ​запитав він, запалюючи нову цигарку.

— Тепер я бачу, полковнику, що мій антрекот будете їсти ви, — ​сказав комісар, підводячись з-за столу, — ​сподіваюся, додаткова порція вам ніяк не зашкодить.

— Стривайте…

— Дякую за віскі, — ​додав той.

— Останнє, комісаре, — ​попросив Редль, притримавши його за рукав. — ​Коли ви повертаєтеся до Лемберга?

— Не знаю. Я здав квиток, а іншого не взяв, — ​сказав Вістович.

— І не візьмете. На найближчий тиждень у бік Ґаліції немає жодного поїзда, — ​повідомив Редль, — ​проте у мене зарезервовано два на завтрашній експрес. Він уже вирушив сьогодні з Венеції, завтра в полудень буде в Берні, потім через Страсбург, Прагу і Відень прямує до Лемберга. Один квиток я залишаю собі, а інший — ​якщо до завтра не зміните адреси — ​надішлю вам. Що скажете?

— Буду вдячний, — ​сухо промовив комісар і, кивнувши на прощання, вийшов із бару, а відтак і з ресторації.