Експрес до Ґаліції

VIII

У ресторації Вільгельма Вебера на вулиці Ґродзицьких[96] зазвичай збиралися поціновувачі добрих райнських вин. Сюди їх кожні два місяці постачали прямісінько з Пфальцу разом із добірними сортами німецького сиру. Влітку ж, у спекотні дні, кожен охочий міг замовити собі глек прохолодного Apfelwein[97], доставленого з Гессена у велетенських дубових діжках, які, втім, порожніли менше ніж за тиждень.

Вістович зайшов досередини й вмостився за вільний столик біля вікна. Звідси виднівся ріг вулиці, що далі переходила у площу Стрілецьку[98]. З цією площею у комісара були пов’язані чи не найгірші спогади за всю його поліційну кар’єру. Приблизно в цю саму весняну пору чотири роки тому там відбувся мітинг робітників, який очолили галицькі соціалісти. Звісна річ, на площу стягнули ледь не всю львівську поліцію, якій доручили стежити за порядком і, не вагаючись, арештовувати тих, що закликатимуть до радикальних дій. Крім того, неподалік, на Старому Ринку, стояла рота піхотинців ц. і к. полку «Барон фон Георґі»[99], яка, за необхідності, мусила допомогти поліціянтам.

Втім, очільник мітингарів Семен Вітик[100], сам заспокоював гарячі голови і вже за дві години наказав усім розійтися. Вістович зітхнув із полегшенням. Попри те що це була найбільша демонстрація галицьких робітників за останній рік, тут вперше не прозвучало жодного заклику до повалення буржуазно-поліційної влади, а присутні, хоча й дискутували голосно й гаряче, втім, робили це без жодного злостивого азарту й ненависті в очах. «Можливо, вплинула добра весняна погода, — ​подумалося комісару, — ​а може, ці ліваки й справді не такі кровожерливі, якими здавалися раніше».

Раптом зі сторони монастиря бенедиктинок почулися голосні вигуки. Потім розбилося скло — чи то віконне, чи то пляшкове. Вістович, що разом із Самковським та ще п’ятьма поліціянтами стояли неподалік, на вулиці Костельній[101], одразу кинулись туди. Як виявилося, хтось із гурту робітників, проходячи повз піхотинців на Старому Ринку, не зміг минути їх спокійно й зачепив тих образливим словом. Дійшло до штовханини, і солдати відтіснили їх назад на площу. Поліціянти наспіли якраз у той момент, коли мітингарі почали жбурляти в піхотинців каміння, а ті відповіли залпом гвинтівок. Бійки, стрілянина й арешти тривали до кінця дня. Під вечір нарахували п’ятьох убитих і кілька десятків поранених. Причому жоден солдат чи поліціянт не постраждав. На цьому факті особливо наголошували наступного дня усі ліві газети, а через місяць — ​адвокати жертв у суді. Вирок видався м’яким навіть поліціянтам, які, ясна річ, свідчили на користь військових. Капітана, що командував піхотинцями, відправили на неспокійні Балкани, а солдатів покарали двома тижнями гауптвахти.

Вістович відігнав від себе неприємні спогади й подивився на годинник. Майже четверта по полудню. Невдовзі сюди мали прийти Самковський і доктор Фельнер, що, власне, й призначив їм тут зустріч.

Наблизився кельнер і люб’язно запитав гостя, чого той бажає. Комісар замовив п’ятирічний Spätburgunder[102]. Якщо він вже в ресторації Вебера, то варто пити вино, яке у Львові знайдеш тільки тут.

Йому раптом подумалося, що десь о цій порі з Головного двірця відправляється той самий експрес, яким він повернувся кілька днів тому зі Швейцарії. Навряд чи Фішер, Клавдія, Маґда, Вайсманн і той росіянин Бобровський вирішили затриматися в Лемберзі надовше. Найпевніше, всі вони зараз на пероні й чекають прибуття поїзда.

Вчора, коли закінчилася вся та чортівня на Підзамчому, він намагався упіймати погляд Маґди, але вона вперто вдавала, що бачить Вістовича ледь не вперше. Можливо, так краще було для неї та її кар’єри в A III b. Є, зрештою, щось солодко-авантюрне в тому, щоб бачитися з нею отак випадково й за жорстких обставин, а при сторонніх вдавати незнайомців. Чимось це нагадувало картярську гру, де щаслива карта лежить поруч із тією, через яку можна втратити все.

У ресторацію зайшов Самковський і роззирнувся, шукаючи Вістовича. Комісар махнув йому рукою.

— Повірити не можу, — ​видихнув ад’юнкт після привітання. Очі його світились від радощів.

— Що сталося, Самковський? — ​запитав його шеф, хоч насправді розумів, що сталося.

— Тисяча крон, — ​стишивши голос, сказав ад’юнкт. — ​Щойно отримав повідомлення з пошти…

«Добре, що Фішер дотримав слова», — ​подумав Вістович.

За кілька хвилин з’явився доктор. Кельнери зустріли його широкими усмішками, знаючи того, вочевидь, вже не перший рік. Замовивши на ходу, він приєднався до колег за столом.

— Ви бачили, яка знадвору прегарна весняна погода, комісаре? — ​запитав доктор, вказавши пальцем на вікно.

Вістович кивнув.

— Так, потепліло.

— Потепліло настільки, що навіть я охочіше попрацював би у своєму саду, копирсаючись у землі, ніж перебирав би кістки давно померлого майора.

Фельнер говорив удавано ображеними тоном. Усі, звичайно, розуміли, що навіть якби не було відкопаних на Янівському цвинтарі останків Казимира Сафронського, доктор все одно перебував би зараз на службі.

— Аналіз ви також провели? — ​комісар відчув, як всередині нього зароджується легке хвилювання.

— Так, Вістовичу. І жодного арсену в кістках я не знайшов. Хоча підкреслюю, навіть якщо Сафронського й отруїли, не обов’язково ця сполука мала б осісти в кістковій тканині, — ​промовив доктор. — ​Тобто, якщо бути відвертим, комісаре, ексгумацію ми провели дарма. Не знаю, як ви це поясните Шехтелю.

— Недарма, — ​відповів комісар.

— Як скажете, — ​Фельнер розвів руками. — ​Так чи інакше, бажаю вам успіху.

Невдовзі підійшов кельнер із вином для доктора і Самковського. Чоловіки піднесли келихи й мовчки випили.

— До речі, — ​продовжив Фельнер, — ​вітаю вас, мої панове, з тим, що той зарізяка Брюкнер тепер за ґратами.

— Тільки жаль, що він — ​не наш маніяк, — ​розчаровано зазначив Самковський, — ​інакше ми б зараз пили святкового шампана.

— Я вже казав директору, що знайшов між пальцями одного з убитих кілька ниток, — ​мовив доктор. — ​Отож, замість копирсатися в саду…

— Дідько, Фельнере! Та вже дайте спокій з тим садом, — ​перебив комісар.

— Ви заздрите, Вістовичу, бо живете в кам’яниці, де можете вирощувати хіба що плісняву на стінах, — ​не здавався доктор. — ​Так-от, мої панове, нитки ці походять з доволі дорогого гарнітура, пошитого рік-півтора тому. Колір темно-синій. Можливо, це вам допоможе.

Комісар кивнув.

— Дякую, докторе.

Далі він закурив і звернувся вже до всіх:

— Друзі, чи не проти ви замовити цілу пляшку тутешнього відмінного вина й перебратися на Пекарську?

Фельнер поперхнувся від несподіванки.

— Куди-куди? — ​перепитав він.

— До вас у мертвецьку.

— Хай вам чорт, комісаре! Я щойно звідти. Повірте, тут значно приємніше!

— Обіцяю, після цієї поїздки ми розвіємо будь-які сумніви щодо смерті майора Сафронського.

— Але ж які тут сумніви, комісаре? Арсен…

Втім, Вістович його не слухав. Він підійшов до кельнерів, попросив ще пляшку і, розрахувавшись, рушив до виходу. Фельнеру й Самковському не лишалося нічого іншого, як іти за ним.

— Що ви взяли? — ​запитав доктор вже у фіакрі, який прямував на Пекарську.

— Рислінг, — ​відповів комісар і простягнув йому куплене вино.

— Хоч якась приємність, — ​зітхнув Фельнер і пригледівся до етикетки.

Фіакр зупинився навпроти Бюро судової медицини, і Самковський раптом пригадав, коли був тут востаннє. Тоді вся ця моторошна сіра будівля була для нього наповнена відчуттям присутності чорнявої асистентки доктора. Тепер, знову ідучи тим самим довгим вологим коридором, він мимоволі втягував носом повітря, ніби намагаючись у підгнилому повітрі вловити запах її парфуму.

— Тут лише ми? — ​вирвалось у нього запитання.

Фельнер глянув на нього поверх окулярів.

— Є кілька трупів у сусідньому приміщенні, — ​відповів доктор.

— Як добре, що вони не п’ють. Усе нам залишиться, — ​додав комісар.

Чоловіки розлили вино у три склянки й кілька хвилин його смакували.

— А Зося? — ​знову запитав ад’юнкт.

Фельнер почервонів як рак.

— Відпустив її сьогодні раніше. Одразу, як дав раду тим кісткам, — ​пробурмотів доктор.

— До речі, про кістки, — ​сказав комісар, відставляючи склянку. — ​Перейдімо до справи.

— Як скажете, — ​з полегшенням у голосі мовив Фельнер. — ​Ходімо в лабораторію…

Останки лежали на металевому столі, викладені у природному порядку.

— Для аналізу нам би знадобився усього один фрагмент, але ви, комісаре, попросили чомусь добути увесь скелет, — ​зауважив доктор, вмикаючи електричне світло.

— Насправді, я сподівався не лише на пробу Марша. Зараз поясню… — ​сказав Вістович. — ​Самковський, ви прихопили те, що я просив?

— Так, шефе.

Ад’юнкт відкрив свого затертого портфеля й дістав звідти папку з позначкою «Рік 1876».

— Якимось дивом, докторе, у справі Сафронського немає жодних анатомічних приміток. Не вказано, наприклад, чи мав цей чоловік переломи. Не зазначено його зріст і вагу. Словом, немає всього, що дозволило б перевірити, чи перед нами саме скелет жертви, — ​промовив Вістович. — ​Маєте рацію, стільки матеріалу й справді не знадобилося.

— Послухайте, комісаре, я тоді був лише асистентом і зазвичай щодня мав десяток трупів, — ​обурився Фельнер, — ​крім того, тридцять років тому усі канони були іншими.

— Я зовсім вас не звинувачую, докторе, — ​примирливо сказав Вістович, — ​я лише констатую факт…

Він розгорнув папку й обережно витягнув звідти фотопластинку з портретом офіцера.

— На щастя, світлину, на якій ми добре бачимо обличчя майора, у справу все-таки додали. Зверніть увагу на його широкий лоб. Зазвичай це ознака глибокого інтелекту, — ​продовжив комісар. — ​Також виразною особливістю я б назвав відстань між очима. Вони в майора були широко посаджені… А тепер давайте порівняємо фото з черепом.

З цими словами Вістович поклав портрет на стіл. Самковський і Фельнер якийсь час мовчали. Ад’юнкт озвався першим:

— Лоб у померлого вузький. Відстань між очима… у пропорції значно менша, ніж на портреті.

— Вилиці також різної форми, — ​додав комісар. — ​Висновок один: перед нами зовсім не скелет майора Сафронського. Вам, пане Фельнере, підсунули стороннього мертвяка.

— А де ж майор? — ​промовив доктор. — ​Куди подівся справжній труп?

Його обличчям котився піт, мов у студента, що провалив іспит.

— Нікуди, докторе.

— Що ви цим хочете сказати?

— Що Сафронський, найпевніше, щасливо дожив до наших днів.

Слова комісара, сказані упівголоса, прогриміли, мов грім. Самковський і Фельнер зблідли так, ніби скелет на столі раптом почав рухатись.

— Тобто його смерть була інсценізацією? — ​перепитав ад’юнкт.

— Я в цьому переконаний.

— Але хто розіграв цю комедію?

— Він сам. Як розповів мені оберкомісар Кронфельд, той, що вів цю справу, в майора були велетенські борги. Тож лишалося або зникнути, або гнити у в’язниці. У випадку смерті боржника закон стає поблажливішим до його родичів, що переймають боргові зобов’язання. Цим Сафронський і скористався. Його вдова, схоже, продала всі коштовності й дорогі меблі, які мала, розрахувавшись таким чином з усіма кредитними спілками. Хоч, може, й не сповна, і борги цього живого мерця досі висять над нею, мов Дамоклів меч…

— Якщо майор і справді не помер, то де він зараз? — ​промовив доктор.

— А ось це і я хотів би знати, — ​сказав Вістович.

Була вже шоста, й чоловіки, не допивши свого вина, розійшлися. Вістович вирішив не брати фіакра. Хотілося пройтися майже безлюдною вулицею до середмістя, щоб думки краще повкладалися в голові. Його роздуми перервав гучний дзвін на вежі Бернардинського монастиря. Вірних скликали на вечірню месу. Мовби здивувавшись тому, як швидко він опинився в цій частині міста, комісар роззирнувся й пришвидшив крок. Перетнув Валову й через Галицьку швидко вийшов на Ринок. За кілька хвилин комісар уже був у своєму помешканні на Вірменській.

Всередині він довго не затримався. Знайшов рукопис, який у поїзді йому читала Маґда, поклав його у портфель і, замкнувши двері, знову вийшов на вулицю. Спогади про цю жінку знову нестерпно обпекли, тому думка, що сьогодні він позбудеться нарешті цих паперів, по-своєму тішила.

На рецепції готелю «Метрополь» він попросив повідомити про свій візит постояльця на прізвище фон Шпрегорф, а сам вмостився за столиком у вестибюлі й попросив кельнера принести йому гербати, яблучного штруделя і чарку коньяку. Комісару здавалося, що міністр буде спускатися довго, зрештою, невідомо, чи він у цей час перебуває в номері, можливо, його ще шукатимуть, а тому часу, аби так-сяк перебити голод, у нього буде достатньо. Втім, як не прикро, але вже за десять хвилин Вістович почув за своїм лівим плечем його тріскучий голос:

— Bon Appétit, пане комісаре!

Поліціянт був змушений поспіхом прожувати кавалок штруделя й ковтнути його, ледь при цьому не вдавившись. Постоялець і гість потиснули руки. Тоді фон Шпрегорф знаком попросив кельнера принести йому такий же коньяк, що мав перед собою Вістович.

— Тут можна вільно говорити? — ​запитав комісар.

Міністр кивнув.

— За десять хвилин прийде піаніст, тож будьте певні, нас ніхто не підслухає. Рецепціоніст і кельнер тут порядні й не підслуховують. За три дні я в цьому переконався.

— Сьогодні останній день з відведеного мені терміну, тож я мушу відзвітуватись перед вами, — ​почав Вістович. — ​Новини у мене для вас переважно хороші.

— Зізнаюся, я вже думав, що у вас нічого не вийшло, — ​усміхнувшись, сказав міністр, — ​радий, що помилився.

Вони закурили й дочекалися, доки офіціант принесе фон Шпрегорфу замовлення.

— Почну з того, що єдиний примірник рукопису італійською в мене. І я готовий передати його вам, — ​сказав комісар і витягнув папери з портфеля.

— Жартуєте? — ​зрадів міністр. — ​Повірити не можу… А як щодо оригіналу?

— Оригінал в єдиному екземплярі зберігається в Цюриху. У мене є адреса.

— Чудово! — ​похвалив фон Шпрегорф. — ​Шкода тільки, що Цюрих так далеко… Ви бачились із Сапфо?

Комісар кивнув.

— І як вона?

— Не сказав би, що добре. Живе без особливої розкоші.

Фон Шпрегорф відвів погляд і спрямував його у свій коньяк. Тим часом у вестибюлі почулися звуки рояля. Піаніст і справді почав роботу рівно о сьомій.

— Третій день його слухаю, — ​сказав міністр. — ​Блискучий виконавець і до того ж з прекрасним репертуаром.

— Є ще одна річ, яку ви мусите знати, — ​продовжив Вістович, не підтримавши його теми. — ​Чоловік пані Сафронської, найпевніше, живий.

Фон Шрегорф вирячився так, що очі його, здавалось, от‑от опиняться на лобі.

— Що ви таке кажете?

— У мене є докази, з якими я принагідно вас ознайомлю.

— Авжеж, чорт забирай!

— Майор інсценував свою смерть, щоб позбутися боргів, у які заліз по самі вуха. Обставини сприяли: ходили чутки про ваш роман із його дружиною. Отже, всі підозри впали одразу на Ельвіру. Мовляв, осліплена коханням, спровадила на той світ чоловіка… Сафронський таким чином помстився їй і позбувся кредиторів. Одним каменем поцілив двох птахів.

— І де він тепер?

— Цього я ще не знаю. Але в мене є підстави підозрювати, що помститися він хотів не лише їй, але й вам і всій поліції, яку ви представляєте. Доки ви, пане міністре, були у Відні, помста видавалася неможливою. Аж ось повідомляється про ваш візит до Лемберга.

— Хочете сказати, що недавні вбивства поліціянтів — ​це його рук справа і мені слід остерігатися? — ​перепитав фон Шпрегорф.

— Радше вам слід якнайшвидше покинути наше місто, — ​уточнив Вістович, — ​така моя порада. Бо надто дивно вже дії маніяка фактично збіглися в часі з вашим тут перебуванням.

— Я збирався виїхати вранці.

— Правильне рішення.

— Але тепер залишусь надовше. Якщо йому потрібен я, то міністр поліції не тікатиме.

Фон Шпрегорф підвівся. Вістович також.

— Шукайте його, — ​сказав міністр. — ​Якщо буде потрібна моя допомога, зв’яжіться зі мною через тутешню рецепцію.

Залишивши на столі гроші за випивку, він рушив до сходів і піднявся ними нагору. Тепер комісар міг спокійно доїсти свій штрудель. Щоправда, той смакував йому вже значно менше.

За чверть години Вістович неохоче поплентався додому. З одного боку, втома пробирала його до самих кісток й хотілося виспатись як слід, а з іншого — ​помешкання в цю пору було сирим і порожнім.

Саме тому вечірній візит Бейли став для нього спасінням від самотньої нудьги. Побачивши її на порозі з акуратним кошичком в руках, у який складають зазвичай наїдки для посиденьок на природі, комісар засяяв від щастя і, щойно повісивши її пальто й капелюшок на металевий вішак, заходився розпалювати дрова в п’єцу.

Жінка критично роззирнулася.

— У тебе знову безлад, — ​сказала вона з докором.

Після цього розпакувала кошик. На столі з’явились кармонадлі з гірчицею і салатою, свіжий хліб, сир і шматок вудженини.

Вістович промовисто ковтнув слину й приніс із кухні посуд. Переклав усе з пакунків на тарілки.

— Отже, я правильно здогадувалася. Ти не вечеряв, — ​засміялась гостя.

— З’їв штруделя, розмовляючи з міністром поліції.

— Маєш талант добирати товариство.

Обоє засміялися. Після вечері, не запалюючи світла, пили трав’яну гербату. Вістович подумав, що якби не Бейла, то він хляв би зараз який-небудь міцний аквавіт, заїдаючи першими-ліпшими недоїдками зі своїх запасів.

— Я знайшла школу для тієї дівчинки, Ляни, — ​сказала Бейла. — ​З осені може навчатися.

Вістович сердечно їй подякував.

— Я попросив постерункових, щоб навідувались у будинок, де вона мешкає, — ​додав комісар. — ​І раз на місяць виводили її горе-батька на задвірок, щоб нам’яти боки. Так, аби йому навіть на думку не спадало лупцювати когось у домі.

Бейла відвернулася.

— Не люблю я цю твою методу, Адаме, — ​промовила жінка, спостерігаючи, як на вулиці один за одним спалахували електричні ліхтарі.

— Іншої не існує, — ​відповів комісар, — ​як не існує навіть закону, що дозволить мені заарештувати цього типа й кинути за ґрати.

Вони трохи помовчали, і Вістович не зводив погляду з її тендітної темної постаті, що тримала в руках теплу чашку. Для нього Бейла зараз була уособленням спокою і затишку.

— Можеш курити, якщо хочеш, — ​озвалася вона.

Він підвівся і відчинив оберлюфт на вікні. Дістав цигарку й підпалив її запальничкою. З насолодою затягнувся димом. Цього йому справді не вистачало для цілковитої гармонії.

— А про що ти говорив із міністром? — ​почув він запитання Бейли.

— Колись він мав любовний зв’язок з однією тутешньою пані, заміжньою за офіцером, — ​трохи повагавшись, почав розповідь комісар. З одного боку, він виказував делікатні факти слідства, про які не знали навіть Самковський і Фельнер, а з іншого — ​Бейла була єдиною, кому він довіряв навіть більше, ніж собі. ​Невдовзі офіцер помер від отруєння. Підозра впала на його вдову. А міністр, замість підтримати її, втік до Відня. Його коханка відбула термін у в’язниці. Повернувшись, вона помстилася у доволі вишуканий спосіб. Написала еротичний роман під назвою «Розпусний міністр». Про їхній зв’язок.

— Ти говориш про Ельвіру Сапфо? — ​запитала Бейла.

— Звідки ти знаєш? — ​від подиву комісар подавився димом і мусив якусь мить відкашлятись.

— У мене є примірник її роману. Встигла купити, перш ніж поліція вилучила весь наклад із книгарень. Доволі непогано написано, мушу зізнатись… Але продовжуй! Це перше твоє розслідування, яке мені до вподоби.

— Сьогодні вранці з’ясував, що майор Сафронський, чоловік цієї Сапфо, насправді живий. Принаймні ніхто його не труїв.

— Який жах! — ​не стрималася Бейла. — ​Бідолашна Сапфо! Усі в’язничні жахи пережила абсолютно незаслужено…

— Аби ти ще більше її пошкодувала, додам, що на її плечі звалилися всі його борги… Втім, важливо не це. Убивства поліціянтів, про які ти, безумовно, знаєш з газет, стаються за кілька днів перед приїздом міністра. Так, ніби хтось вирішив покарати всю поліційну структуру: від низів до верхів, від постерункових і унтерофіцерів до…

— До міністра?

— Саме так. Тільки фон Шпрегорф поки що живий.

— І ти думаєш, що вбивця — ​цей майор, якого вважали мертвим?

— Поки що це головна моя версія.

Комісар загасив недопалок і закурив знову. З вулиці потягнуло холодом, але Вістович, хоча й був у самій сорочці, його не відчував. Бейла щільніше загорнулася в ковдру.

— А міг він повернутися до дружини? — ​раптом сказала вона.

— Хто? Сафронський? Навряд…

— Чому ж?

— По-перше, тому що Ельвіра не пустила б його навіть на поріг. Адже саме через нього вона втрапила до в’язниці.

— Гадаю, Сапфо звинувачує в цьому не його, а міністра, свого колишнього коханця. З чоловіком її зв’язує інше відчуття.

— Яке ж?

— Відчуття вини. Вона колись його зрадила і тепер, щоб спокутувати свій вчинок, дбає про нього, переховуючи від світу. Адже вона не лише дружина, але й католичка…

Комісар відійшов від вікна й почав міряти кроками темну кімнату.

— Хтозна, може, ти й маєш рацію, — ​сказав він за якийсь час. — ​Коли я прийшов у її помешкання, Ельвіра сказала, що відпустила служницю, але ж зрозуміло, що ніякої служниці в неї немає… Вона живе надзвичайно скромно й мусить сама займатися домашніми справами. А втім, біля столика стояло два крісла, а в креденсі кавник з двома філіжанками, мовби вранішню каву вона п’є з кимось, а не сама.

— Якщо хочете знати щось про жіночі таємниці, комісаре Вістовичу, то й запитувати слід жінку! Чоловік у нашому світі, як сліпець серед лісу, — ​підсумувала Бейла.

Тим часом Вістович увімкнув світильник і дістав з шухляди листок паперу й перову ручку «Watermann».

— Пробачиш мені, якщо я відволічуся на кілька хвилин? — ​запитав він Бейлу.

— Гаразд, але я в цей час роздягатимусь…

Він усміхнувся. Як сильно, виявляється, потребував її присутності й жартів.

— А що ти писатимеш? — ​запитала вона.

— Панегірик на честь одного видатного слідчого з минулої епохи. Сей достойний муж зветься оберкомісар Франц Кронфельд…

«Достойний муж» наступного дня ще до полудня увірвався в кабінет Вістовича й жбурнув листа йому на стіл.

— Що ви собі дозволяєте, комісаре? — ​вигукнув він.

Щоки його тремтіли від злості. Очі, вочевидь, палали, проте були сховані за темними окулярами. Одягнений Кронфельд був у довгий плащ і старомодний капелюх. На руках мав шкіряні рукавиці. Самковський схопився з-за свого столу й виструнчився. Вістович же тільки підняв очі.

— Доброго ранку, Herr Oberkommissar, — ​привітався він, — ​бачу ви отримали моє послання. Схоже, ц. к. Дирекції пошти працює відмінно.

— Що ви хотіли сказати, повідомляючи мені про воскресіння Лазаря, якого я, з ваших слів, замкнув особисто в склепі? — ​процідив той крізь зуби.

— Що одне з ваших найгучніших розслідувань не варте й мишачого лайна! — ​Вістович тепер і сам підвівся й сперся кулаками на стіл.

— У мої часи, комісаре, я мав би право викликати вас на поєдинок, — ​промовив Кронфельд, — ​пояснюйте, чорт забирай, що ви маєте на увазі.

— Майор Сафронський не помер від отруєння. Найпевніше, він досі живий. Через вас у в’язницю потрапила невинна жінка.

Запала мовчанка. Вістович не міг бачити погляду оберкомісара, але здогадувався, що в його очах, якби не темні окуляри, можна було б прочитати одночасно розгубленість і зранене самолюбство.

— Вимагаю доказів, — ​прохрипів він.

— Ми з Самковським збиралися якраз навідати пані Сафронську в її помешканні на Личаківській. Можете поїхати з нами, — ​запропонував комісар.

— Навіщо?

— Перевіримо, чи він не там. У мене є певні підозри щодо нього.

Не кажучи ні слова, Кронфельд вийшов з кабінету, проте коли комісар і ад’юнкт спустилися вниз, то побачили, що він їх чекав.

Дорога зайняла небагато часу, впродовж якого жоден не промовив ані слова.

Перш ніж постукати у знайомі двері, Вістович крадькома глянув на поліційного емерита. Той мав незворушний і навіть байдужий вигляд, мовби збирався зайти не в помешкання особи, якій зруйнував колись життя, а в крамницю з яким-небудь дріб’язком, необхідним для дому.

Чекати, доки пані Сафронська відчинить, довелося довго. Поліціянтам вже почало здаватися, що її немає вдома або ж всередині щось сталося, коли почулося клацання замка й брязкіт дверних защіпок. Господиня відчинила двері, залишивши між собою й нежданими гостями дверний ланцюг.

— Знову ви? — ​здивувалася пані Сафронська, побачивши перед собою обличчя Вістовича.

— Цього разу не сам, — ​відповів той, знімаючи капелюха. — ​Зі мною мій колега і…

— Але я все вам сказала.

— Хай вам грець, відчиняйте! — ​гримнув Кронфельд і, просунувши руку за двері, зірвав ланцюга з гачка.

Одразу після цього він безцеремонно зайшов до передпокою.

Вістовичу й Самковському не лишалося нічого іншого, як піти слідом. Пані Сафронська перелякано притиснулась до стіни.

— Ось ці добродії, пані Ельвіро, стверджують, що ваш чоловік, якого ви отруїли, живий. Це так? — ​запитав у неї оберкомісар.

Жінка не відповіла, а тільки схлипнула й притиснула долоні до обличчя.

— Це так?! — ​підвищив голос Кронфельд.

Вістович уже збирався втрутитись, коли голос за його спиною змусив завмерти всіх.

— Так, скурвий ти сину. Дай їй спокій.

Перш ніж комісар озирнувся, погляд його зачепився за стіл, де стояла відкоркована пляшка вина і два келихи.

У дверях вітальні з’явився згорблений чоловік, що спирався на палицю. Важко переставляючи ноги, він підійшов до крісла і, кривлячись від болю, сів.

— Сьогодні ми маємо свято, — ​промовив він, вказуючи поглядом на вино, — ​моя неймовірна Ельвіра сплатила кредиторам останню крону з моїх боргів…

Кронфельд іронічно глянув на Вістовича.

— Ви, здається, в чомусь підозрювали цього пана, якому ледве вдається самостійно ходити, — ​сказав він. — ​Думаю, якраз час його допитати.

Скрививши єхидну посмішку, оберкомісар подався до виходу. Тим часом, Ельвіра стримала Вістовича за рукав:

— Мій чоловік дуже хворий, пане комісаре, — ​сказала вона, — ​боюся, не витримає, якщо ту справу знову відновлять…

— Кого поховали тоді замість нього? — ​запитав Вістович.

— Якогось молодого волоцюгу. Той помер під нашими вікнами, от у Казимира й виник тоді такий план… Він у всьому розкаявся… Будь ласка, не тривожте минулого.

— Слідство завершено, — ​сухо відповів комісар. — ​На все добре, пані Сафронська.

Вийшовши з будинку, троє чоловіків якийсь час мовчки курили, уникаючи погляду один одного. Самковський спостерігав, як з Верхньої Личаківської вниз поволі їхав переповнений трамвай, своїм дзеленчанням розганяючи юрбу дітлахів і роззяв-перехожих, що пленталися посеред вулиці. Вістович розглядав квітучу вишню, що визирала з чийогось саду, спираючись на кам’яний мур. Комісар врешті викинув недопалок і вже збирався йти у бік Митної, коли ж до нього озвався Кронфельд:

— Я трохи погарячкував. Не тримайте на мене зла, Вістовичу.

— У жодному разі, пане оберкомісаре. Знаючи, що з вами зробить власне сумління, можу лише поспівчувати, — ​відповів той.

Не попрощавшись, вони з Самковським залишили його самого посеред хідника й спішним кроком подалися до Дирекції, щоб встигнути на післяобідню нараду в кабінеті Шехтеля.

Директор мав бадьорий вигляд, усміхався й приязно запропонував підлеглим пригоститися кавою з чималого дзбанка посеред столу. Поруч стояло кілька гарних філіжанок і цукорниця з корецької порцеляни. Шехтель полюбляв вишуканий посуд. Порцелянова мануфактура у волинському містечку Корець вже понад 60 років як занепала. Тому директор з особливим завзяттям скуповував їхні вироби всюди, де тільки міг.

— Хочу привітати вас із успішним завершенням слідства, панове, — ​урочисто звернувся він до підлеглих. — Маніяка вже спіймано, і тепер можна зітхнути з полегшенням.

— Прикро ваш розчаровувати, Herr Direktor, але справжнього маніяка не спіймано, — ​заперечив комісар.

— Як? А Брюкнер? Той самий, що привселюдно обіцяв убивати поліціянтів. Чи не так, пане Самковський?

— Пане директоре… — ​спробував сказати щось ад’юнкт, втім, Шехтель його не слухав.

— Ви вдвох зв’язали його, мов кабана, і притягнули у в’язницю! — ​з гордістю промовив директор. — ​Я вами пишаюся, чорт забирай! А щодо тих двох російських конфідентів, я маю на увазі Орлова і Грумма, то ними заопікується Evidenzbüro. А саме — полковник Редль, щойно одужає. Сьогодні мав з ним коротку телефонічну розмову, і він повідомив, що за тиждень-півтора його випишуть зі шпиталю…

Двері кабінету без стуку раптово прочинились, і всередину зайшов міністр фон Шпрегорф. Тепер комісар збагнув, чому Шехтель виставив на стіл свою колекційну порцеляну. Усі присутні підвелися.

— Вітаю вас, панове, — ​сказав міністр, знаком показуючи, що можна сісти.

Поліціянти привітались у відповідь.

— Бажаєте кави, пане міністре? — ​запопадливо мовив директор.

— Ні, дякую, — ​відмовився той. — ​Перейдімо одразу до справи.

— Як скажете.

Шехтель вирівнявся у кріслі й прибрав поважного вигляду.

— Пане міністре, — ​почав він, — ​радий звітувати, що львівська поліція завершила слідство у справі жорстокого маніяка, що досі тримав у страху наше місто…

Фон Шпрегорф здивовано глянув на Вістовича.

— Це правда, пане комісаре? — ​запитав він.

Вістович завагався з відповіддю, але, зловивши на собі вогненний погляд Шехтеля, відповів ствердно.

— А як же той майор, що виявився живим? — ​допитувався міністр.

— За стільки років він перетворився на хворого й майже немічного чоловіка, — ​сказав комісар, — ​тому, як з’ясувалося, немає жодних підстав його підозрювати.

— Крім того, наші поліціянти затримали двох російських агентів… — ​директор ніяк не хотів переривати свою доповідь.

Втім, фон Шпрегорф підвівся, і йому довелося замовкнути. Решта також посхоплювались зі своїх місць.

— Якщо справу завершено, то я сьогодні ж повертаюся до Відня, — ​повідомив він. — ​Мене тут більше нічого не тримає.

Діставши з кишені візитівку, простягнув її Вістовичу.

— Знайдіть мене коли-небудь у столиці, комісаре. Мої слова про вдячність не були порожнім звуком.

— До побачення, панове! — ​попрощався він з усіма і вийшов за двері.

На Шехтеля після цього було гірко дивитись. Здавалося, директору хотілося одночасно розридатись і придушити Вістовича. Врешті, нервовим жестом той наказав підлеглим залишити кабінет. Ад’юнкт і комісар, так і не допивши кави з корецької порцеляни, вийшли.

У коридорі вони зупинились і поглянули один на одного.

— І що робимо далі? — ​трохи розгублено запитав Самковський.

— Маю охоту випити чогось міцного, — ​відповів комісар. — ​Складете компанію?

Ад’юнкт стенув плечима.

— Чому б ні…

— Тоді ходімо звідси, доки ніхто не спаскудив нам таких чудових планів.

Поліціянти вийшли на вулицю й небавом рушили вздовж Академічної на Баторія, а відтак, перетнувши Галицьку площу, а далі Валову, опинились на Сербській. Тут Вістович зупинився біля кнайпи «Мінотавр».

— Бували тут раніше, Самковський? — ​запитав комісар, коли вони зайшли всередину й вмостилися за вільним столиком.

— Уже й не пригадую, але про цю кнайпу згадував хтось із наших слідчих, — ​відповів той.

— Он як? Чому?

— У Полтві знайшли тіло співачки, котра в ніч смерті мала тут виступ. Свідки вказали на цього Орлова, якого ми арештували на Замарстинові разом із Груммом. Тож розслідування було коротким.

— Ми з вами щасливці, Самковський, — ​усміхнувся Вістович. — ​Вдалося відновити справедливість у справі тридцятирічної давнини, допомогти прусській розвідці відправити в Росію золото, за яке там зроблять переворот, замкнути двох російських шпигів, один з яких на додачу ще й убивця, але маніяк, що розгулює в нас під носом і хтозна, може, навіть випиває у цій кнайпі, досі на волі.

Комісар важко зітхнув і додав слово, яке найкраще пасувало зараз його настрою:

— Курва…

Підійшов кельнер, і чоловіки замовили по гальбі пива й карафку горілки. Заїдати вирішили печеною гускою, квасною капустою, гуцульською бринзою і хлібом зі шкварками. Було зрозуміло, що ці двоє залишаться тут надовго.

Вістович і Самковський справді не поспішали. Наповнивши чарки оковитою, поліціянти одним духом їх спорожнили, приклалися до пива, а потім з апетитом вгризлися зубами в запашний хліб, на якому спочивали соковиті шкварки. Після цього кожен узяв по кавалку солоної бринзи, що розсипалася в роті на сотні дрібних шматочків, провокуючи рецептори на новий ковток чудової львівської горілки.

— Чому директор так швидко закрив справу? — ​запитав Самковський, відправляючи виделкою до писка жмут капусти.

— Бо сподівався, що міністр оцінить ефективність поліції під його шефством, — ​відповів комісар, вдруге наповнюючи їхні чарки.

— Здається, фон Шпрегорф мав його в дупі, — ​хмикнув Самковський.

— Точне зауваження, пане ад’юнкте, — ​похвалив Вістович.

— Дякую, шефе! Antoni Samkowski, melduje się na rozkaz[103], — ​жартівливо відповів його підлеглий.

— Наказую випити чарку. Негайно!

— Tak jest![104]

Шеф і підлеглий перехилили по другій, запивши оковиту пивом. Слідом за ним відправили до шлунків нову порцію хліба, шкварок, бринзи і капусти.

Після п’ятої чарки кельнер приніс їм розкішну печену птицю, яку в цілому Львові подавали тільки в «Мінотаврі». Обоє, мов за сигналом, відламали собі по гусячому стегенцю й, зачерпнувши ножем гірчицю, рівненько покрили нею золотисту шкірку, яка досі шипіла розпеченим тлущем, оскільки заледве п’ять хвилин тому страву дістали з печі. Чоловіки випили знову й вгризлися в м’ясо.

Непомітно наблизилася північ, але обоє й не думали завершувати свого бенкету.

— О дванадцятій кнайпа зачиняється, — ​промовив комісар, — ​але ще є клуб унизу. Таємний клуб, не для всіх.

— Знаю, шефе, — ​кивнув Самковський, — ​колись ми там заарештували одного збоченця.

— Скоро в Лемберзі не залишиться місць, де ми не арештовували збоченців і маніяків, Самковський, — ​підводячись, сказав Вістович.

Він підійшов до кельнера й промовив йому кілька слів. Той кивнув і провів їх сходами вниз. У той час як заклад нагорі зачинявся, унизу розваги лише починалися.

М’яке червоне світло розливалося між столиками й виплескувалось на кам’яні стіни. Кельнерки в шкіряних комбінаціях походжали між клієнтами, приносячи їм випивку, солодощі, розкурюючи для них опіум і гашиш. За окрему плату вони робили це наголяса, а за достатньо грубі гроші віддавалися замовнику в поближніх ложах, зроблених у стіні й закритих від решти очей ширмами. Декотрі кельнерки мали при собі батоги, призначені для тих, кому подобалися втіхи, перемішані з болем. У ніші навпроти входу було облаштовано естраду, де серед хмари диму готувалися до виступу музиканти й співачка, одягнена в костюм Клеопатри.

— Ви тут часто буваєте, шефе? — ​запитав Самковський, що вже двічі був змушений протерти окуляри, запотілі чи то від його власних алкогольних випарів, чи то від хвилювання.

— Тільки якщо треба обмізкувати як слід яку-небудь справу, — ​відповів комісар.

— Отже, часто, — ​з усміхом підсумував ад’юнкт, і тієї ж миті спокуслива кельнерка спіймала його за краватку й підтягнула до себе. За кілька секунд молодий поліціянт був змушений протирати свої окуляри втретє.

Вістович невдовзі втратив його з виду й сів за столик, спершись спиною на стіну. Дістав з кишені портсигар і витягнув звідти останню цигарку. Закурив, дослухаючись до перших звуків музики. Невдовзі сталося те, чого він чекав: на його колінах вмостилася гарненька чорнявка й, поклавши руки йому на плечі, звабливо вигнулась.

— Роздягнутися? — ​прошепотіла вона йому на вухо.

Комісар кивнув. Тоді вона зісковзнула з його колін і граційно стягнула з себе шкіряну комбінацію. Вістович окинув поглядом її тіло. Жінка мала прегарне тіло: широкі стегна, плаский живіт і великі важкі груди. Він дістав гаманця, витягнув звідти кілька купюр і простягнув їй.

— Принести тобі чогось? — ​запитала кельнерка.

— Склянку бурбону й цигарки. І собі візьми чогось.

Вона зникла на якийсь час, а коли з’явилася, то погляд її палав, наче ватра серед темної ночі. Подала йому випивку і вклала до кишені пачку німецьких «Eckstein». Собі, схоже, вона взяла порцію морфіну.

— Як ми це зробимо? — ​запитала кельнерка, знову вмощуючись у нього на колінах.

Замість відповіді він вдихнув запах її шкіри й провів долонями по пругких грудях. Ніщо так його не надихало й ніщо не додавало стільки сил, як гарне жіноче тіло. Вона застогнала й потягнулася до нього поцілунком. В останню мить Вістович її стримав, заглибившись поглядом у її очі, в яких усе ще блискотів червоний морфіновий вогонь. Вони були мовби дзеркало, в якому комісар бачив своє відображення. Можливо, воно залишиться там навіть тоді, коли він звідси піде.

— Що сталося? — ​запитала кельнерка.

— Завдяки тобі я щойно розв’язав одну складну задачу, — ​сказав комісар.

— Ти математик? — ​засміялася вона.

— У певному сенсі, так.

Вістович провів ніжно руками по її гладенькій спині, мандруючи руками від плечей до стану й потім знову вгору.

— Тут є телефонічний апарат? — ​запитав він несподівано.

Кельнерка розчаровано всміхнулася, підвелася й вказала руками на сходи.

— Біля охоронця.

Клієнт випив бурбон, поцілував її наостанок і рушив сходами нагору.

Доктор Фельнер не відразу взяв слухавку. Комісарові довелося тричі набирати його номер, доки з іншого боку лінії долинув його сонний голос:

— Am Apparat…[105]

— Докторе, це Вістович, — ​промовив комісар. — ​Потрібна терміново ваша допомога.

— Курва, Вістовичу! Ви хоч знаєте, котра година? Що, в біса, сталося?..

— За скільки часу ви будете в себе на Пекарській? — ​перебив комісар.

— Я буду там завтра, сучий ви сину! Завтра! Точніше, вже сьогодні, але о восьмій ранку, а не о першій ночі!..

Вістович видихнув і спробував говорити спокійніше, побоюючись, що той кине слухавку.

— Фельнере, я ні слова не сказав про вашу помилку у справі Сафронського. Я вам допоміг, чи не так? — ​сказав він. — ​А зараз мені потрібна ваша поміч.

Доктор, схоже, також вирішив заспокоїтись.

— Що саме потрібно? — ​запитав він.

— Архів Бюро судової медицини. Його не передають на зберігання поліції. Він залишається на Пекарській. Мені треба перевірити матеріали, скажімо, з 1860 до 1876 року.

— За пів години буду, — ​відповів доктор і закінчив розмову.

Вістович вийшов з «Мінотавра» і роззирнувся по темній Сербській. Жодного фіакра поруч не було, тож до Пекарської доведеться діставатися пішки. Що ж, за пів години він туди й дійде. Одночасно з Фельнером.

Втім, доктор був на місці значно раніше. Коли комісар, захеканий від швидкої ходи й надміру випитого за вечір підійшов до Бюро, то найперше побачив, що двомісний «Браун»[106] Фельнера вже стояв на хіднику поруч з огорожею, а в кабінеті доктора, вікно якого виходило на вулицю, горіло світло.

Фельнер зустрів комісара насупленим поглядом і сердито процідив щось, схоже на привітання. Обличчя мав спухле зі сну, волосся й борода були скуйовджені. З-під камізельки, втім, виднілася свіжа сорочка, приготована, вочевидь, на ранок. На газовому пальнику в його кабінеті закипала вода. Схоже, доктор мав намір зробити каву.

— Наш архів невеликий, тому папки за потрібний період я швидко знайшов, — ​промовив Фельнер стомленим голосом і вказав на стіл, де лежав потрібний матеріал. — ​Там нічого особливого. Штатний розпис, деякі протоколи. Я вже казав, що судова медицина того часу була вкрай недосконалою… Всьому, що вмію зараз, я навчився вже після студій в Академії. І фактично самотужки.

Доктор зняв з пальника киплячий алюмінієвий дзбан і налив з нього воду в дві металеві чашки. Потім всипав у кожну порцію кави й накрив їх старим медичним довідником, що мав тверду, підходящу для такої справи палітурку.

— Пригадуєте, докторе, ви говорили, що наш маніяк виколює жертвам очі, вважаючи, ніби в них може лишитися його відображення? — ​промовив комісар. — ​Начебто існує такий забобон серед убивць? Але, чорт забирай, Фельнере, невже в цьому немає бодай примарного наукового обґрунтування? Невже нікому й ніколи не спало на думку справді зазирнути в очі жертви з надією, що в них відобразився портрет убивці?.. Якщо це так, то маніяком керують не забобони, а яка-небудь наукова манія.

Доктор зморщив чоло і на хвилину задумався.

— Здається, існувала колись така теорія, — ​промовив він невдовзі. — ​Я був студентом, коли дізнався про її існування. Начебто людське око має в собі фоточутливий білок, на якому відбивається зображення. Відповідно, коли проявити сітківку ока жертви, як це роблять фотографи з фотопластиною, то ми побачимо те, що вона бачила востаннє, тобто обличчя убивці… Це називали… дайте згадати… оптографією, здається…

— Ця теорія себе виправдала? — ​запитав комісар.

— Ні. То було чистої води шарлатанство. У 80-х роках її спростували, але доти, в 70-х, вона сприймалася цілком поважно…

Не кажучи більше ні слова, Вістович розгорнув папку й узявся вивчати документи всередині. Минув квадранс, потім цілих пів години. Фельнер устиг приготувати нову каву і навіть обійти своє «Царство мертвих», перевіряючи, чи все готово для роботи вранці. О дев’ятій в одній з лабораторій була запланована лекція для студентів та молодших викладачів, що змушувало доктора нервуватися додатково.

Раптом нічним темним коридором почувся радісний вигук Вістовича. Поспіхом замкнувши двері лабораторії, доктор поспішив назад до свого кабінету. Комісар стояв над розгорнутими документами і сяяв від щастя.

— Чи знали ви, докторе, що недовгий час у цьому Бюро існувала посада штатного оптографа? — ​запитав він.

Фельнер оторопів.

— Ви жартуєте?

— Аніскільки! Ось штатний розпис за 1873 рік! Оптограф, себто той, хто займався «читанням по очах» убитих, отримував щомісячну платню і мав для роботи окрему лабораторію!

— І як… як його звали?..

Вістович не відповів.

— У вас є при собі зброя? — ​запитав він натомість.

— Так, револьвер.

— От і чудово. Берімо ваш «Браун» і поїхали.

— Куди? — ​з болем у голосі промовив доктор.

— Побачите, коли приїдемо.

Комісар хутко одягнув плаща, капелюх і рукавиці. Фельнеру залишалося зробити те саме.

Автомобіль доктора виїхав з Пекарської на Панську, перетнув Бернардинську площу, далі Галицьку й по Коперника почав уже повільніше видряпуватись нагору до костелу Марії Маґдалини. Звідки рушив на Потоцького, де Вістович попросив зупинити за кілька десятків кроків від кам’яниці під номером 11.

— Далі ходімо пішки, — ​коротко промовив комісар.

— Послухайте, Вістовичу, я не поліціянт… — ​сказав доктор, спостерігаючи, як той перевіряє вміст набоїв у своєму браунінгу.

— Можете залишитися в машині, якщо хочете, — ​сказав комісар.

Фельнер завагався.

— Чорт із вами, — ​видихнув він врешті й також ступив на бруківку. — ​Йду також.

Коли чоловіки підійшли до входу, комісар наполегливо постукав у двері. Глухий звук прокотився темним вогким провулком і відлунив від кам’яних тинькованих стін.

— Думаю, там нікого немає, — ​з надією в голосі проказав Фельнер.

Комісар постукав удруге, а потім і втретє. Всередині нарешті почулися чиїсь кроки. Двері несподівано відчинив сам господар. Ставши на порозі з ліхтарем у руках, він підняв його до рівня обличчя й промовив:

— Що ж, я вас чекав, панове. Проходьте.

Провівши їх у вітальню, він запалив світло й сів у крісло напроти каміна, в якому ще тліло вугілля.

— А де ваш слуга? — ​поцікавився комісар.

— Мабуть, у себе. Йому не завжди вдається почути прихід гостей, попри те що спить, притулившись до стіни… Я попрошу, щоб він приготував нам чаю. Адже розмова, як мені здається, буде довгою. Чи не так?

Кронфельд смикнув за оксамитову стрічку, що висіла поруч з каміном. Очевидно, та провадила до кімнати слуги й з’єднувалась із дзвінком.

— Хтозна, — ​відповів Вістович. — ​Можливо, все з’ясуємо швидко…

Він прочинив невеликий гардероб, де висіло кілька дорогих чоловічих костюмів. Діставши темно-синю маринарку, поклав її на спинку канапи.

— Надзвичайно гарна річ, пане Кронфельде, — ​тоном знавця сказав комісар. — ​І, мабуть, вам до лиця. А ще саме таку мав на собі убивця поліціянтів.

Господар не відповів, тільки вдруге знервовано смикнув за стрічку. Слуга невдовзі вийшов. Був одягнений поспіхом, але тримався рівно й уважно глянув на присутніх.

— Алоїзе, принеси гостям чаю, — ​наказав йому Кронфельд. — ​Потім допоможеш мені зібратися. Найпевніше, ці добродії попросять мене поїхати з ними.

— Не треба чаю, — ​раптом сказав комісар. — ​Вас заарештовано…

— Це я зрозумів, чорт забирай! — ​перебив господар. — ​Але я мушу зібратися.

— Не вас, Кронфельде.

Вістович повернувся обличчям до Алоїза.

— Вашого слугу.

Щойно він це проказав, як у його очах заіскрилося. Комісар відчув такий сильний удар у підборіддя, що не встояв на ногах і важко гепнувся на землю. Встиг помітити тільки цього бісового Алоїза, що якоїсь миті мелькнув перед ним з виставленими попереду себе кулаками. У наступну мить гримнув постріл. Трохи прийшовши до тями, Вістович з подивом збагнув, що стріляв Фельнер. До того ж постріл його виявився точний, як у заправського фельдфебеля. Тіло слуги з простріленою головою лежало на підлозі, закривавлюючи й безнадійно псуючи добрий буковинський килим.

Комісар підвівся й вдячно подивився на доктора. Руки в того тремтіли, мов у лихоманці. Врешті, він мусив сісти й розв’язати краватку. Кронфельд, здавалося, перетворився на статую. Обличчя мав сіро-кам’яне, погляд був спрямований кудись у темне вікно.

— Навіщо ви приховували його злочини, пане оберкомісаре? — ​запитав Вістович.

— Навряд чи ви зрозумієте, — ​відповів той могильним голосом.

— Так чи інакше, вам доведеться розповісти.

Кронфельд зморщив чоло, ніби від болю, якого йому завдавали спогади, а тоді почав:

— У 60-х я познайомився з Алоїзом, коли той ще навчався в Академії медицини. Він був товариським і веселим хлопцем. Обожнював спорт, особливо фехтування й сават[107]. Власне, рівних йому не було ані в дружніх поєдинках, ані у вуличних бійках, котрих у мої часи не бракувало щодня… Я навчався в кадетській школі[108], проте після закінчення пішов служити не в армію, а в поліцію. Алоїз по закінченню студій спершу намагався розпочати приватну практику, а коли не вдалося, попросився в поліцію. Там роботи для лікаря було предостатньо. За кілька років на науковій конференції у Відні він уперше почув про оптографію і став гарячим прибічником цієї теорії. Вона видавалася направду прогресивною. Уявіть лише, наскільки б зросла ефективність криміналістики, якби портрет убивці можна було буквально розгледіти в очах жертви. Тодішній поліційний директор усіляко його підтримав і навіть створив спеціально для нього посаду штатного оптографа. Крім того, дозволив проводити наукові дослідження в цій галузі… По-моєму, саме тоді Алоїз і почав потроху божеволіти.

— Чому? — ​запитав комісар.

— Уявіть собі, що це були за дослідження. Сотні трупів людей, тварин і рептилій, з чиїх голів йому доводилося витягати очі й намагатися проявити фотографічним методом їхні сітківки. Звісна річ, експерименти були приречені на провал. Директор поплатився посадою. Алоїза затаврували як шарлатана й вигнали з Бюро… Мені, щоправда, вдалося забрати його до себе у відділ. Людей у кримінальній поліції завжди бракувало, тому керівництво закрило очі на його скандальне минуле. Алоїзові навіть присвоїли чин асистента поліції.

Одного разу ми з ним викрили підпільну лабораторію з виробництва пороху. Хтось із злочинців запалив сірника, й стався вибух. Тоді Алоїз накрив мене собою. Можливо, віддячив за те, що свого часу я не кинув його напризволяще.

Так чи інак, відтоді він майже оглух, але бездоганно навчився відчувати вібрації предметів, стін, підлоги й навіть землі. Це унікальна здатність, яка дозволила йому в подальшому пристосуватися до навколишнього світу.

— І вбивати, непомітно підкрадаючись до жертви, — ​додав Вістович.

— Новий поліційний директор невдовзі пригадав Алоїзові його ганьбу і, висміявши привселюдно на поліційних зборах, звільнив. За місяць я також подав рапорт на звільнення. На той час мені вже дістався у спадок цей будинок, а доходу від акцій вистачало, щоб утримувати його в належному стані й більш-менш достойно жити. Тут мені й спало на думку врятувати свого друга знову й узяти до себе камердинером.

— Коли вам стало відомо, що ваш слуга мстить колишнім кривдникам? — ​після мовчанки запитав Вістович.

— На наступний день після того, як у газетах написали про перше вбивство, я помітив, що зник мій гарнітур. Потім я знайшов його вичищеним у своїй шафі, але на підкладці залишилася кров.

— Чому він узяв ваш одяг?

— Бо в нього давно не було нічого, крім лівреї. Одне з його дивацтв — ​він не купував собі одягу, хоч я вчасно платив зарплатню.

— Схоже, цей ваш друг до останнього вірив у свою псевдонаукову теорію, — ​озвався Фельнер. — ​Адже сам боявся залишитися в очах своїх жертв.

— Навряд чи ви знаєте, що таке одержимість, — ​відповів Кронфельд. — ​Вона спочатку живить розум, а потім сама стає розумом…