Експрес до Ґаліції

І

Є міста, які ненавидиш з першого погляду…

Зазвичай не тому, що їм бракує привабливості. Аж ніяк… Будь-хто мав би закохатися в них. Замальовувати в блокнот старовинні храми й перспективу тісних середньовічних вуличок. Перечитувати поетів, народжених тут, і надсилати додому прегарні листівки. А проте, щойно черевик торкається вокзального перону, як глибоко в душі народжується бажання купити зворотний квиток і забратися геть під три чорти.

Антон Піллер, 42-річний позаштатний кореспондент бернського тижневика «Die neue Post», крім того, вільний редактор видавництва «Alle Sterne», прибув сьогодні до Венеції обіднім поїздом з Цюриха. Подорож важко було назвати приємною чи бодай стерпною. Піллер понад добу змушений був трястися в незручному купе другого класу. Справи в редакції та видавництві йшли паскудно, тож місце в першому класі він собі дозволити не міг. Ба більше, прибулий не мав грошей на зворотну дорогу. Усього, що залишилось у гаманці, вистачило на дешевий готель і скромну вечерю.

Втім, чоловік був певен, що всі поневіряння перетерпів недарма. Вже завтра відбудеться зустріч, після якої його фінансовим труднощам настане кінець. Можливо, він навіть подивиться на це місто іншими очима. А поки що, докурюючи п’яту за останню годину цигарку і видихаючи дим у невелике готельне вікно, за яким чаїлася волога передранішня темрява, Антон Піллер ненавидів Венецію…

Готель, в якому зупинився швейцарець, знаходився неподалік площі святого Марка, в одному з численних провулків, де, щоб розминутися, двоє перехожих були змушені втискатися в стіну. Ці проклятущі венеційські провулки виявилися схожими один на одного, як дірки в носі, тому готельну адресу Піллер шукав більше години. При цьому чоловік ані на мить не відпускав з рук валізу, що завдавало йому додаткових страждань. І тільки опинившись перед кривими дверима «Hotel del sole», він опустив свій тягар на бруківку й зі стражденною гримасою на обличчі розім’яв побілілі пальці. Після цього звів погляд угору. Під вузькою смужкою неба виднілися гострі кути прочинених віконниць. Очевидно, десь там, на третьому або четвертому поверсі, для нього приготовано кімнату…

— Attenzione! — ​раптом почулося за спиною, і хтось грубо штовхнув його в плечі.

Піллер боляче вперіщився обличчям просто в готельні двері, але втримався на ногах і одразу повернувся до свого кривдника. Втім, низький широкоплечий торговець, навіть не озирнувшись, вже поволікся далі провулком, тягнучи за собою на двоколісній тачці плетений короб, наповнений усіляким мотлохом.

— Сучий виродок!.. — ​сердито вигукнув йому вслід швейцарець і дістав хустинку, щоб витерти з-під носа кров.

Коли перестало юшити, сховав закривавлену шматку знову в кишеню й поправив капелюха. Потім підняв з бруківки валізу й зайшов до готелю.

Сонний рецепціоніст ліниво звів голову й подивився на гостя. На пухлій щоці лишився відбиток долоні, якою той щойно підпирав обличчя. Чорні скуйовджені вусики підстрибнули догори, а червоні, як у дівчини, губки сотворили щось подібне до привітної усмішки.

На стійці поруч з ним стояв телефонний апарат, облізлий бронзовий дзвоник і нерівна стопка паперів. На стіні висів годинник, розмірено відбиваючи тутешній час. Була четверта по полудні.

— Добридень, сеньйоре, — ​хриплим від дрімоти голосом привітався адміністратор.

Піллер придивився до його обличчя з червоною плямою на щоці й чомусь подумав, що такий самий слід лишився би й від ляпаса. Він навіть уявив, як щосили б’є ні в чому не винного італійця по мармизі, а той німує від болю й здивування і тільки вибалушує на нього свої чорні, як ґудзики, очі. Одночасно пригадався торговець у провулку, що так брутально його штовхнув. Швейцарця знову охопила злість.

— Добридень, — ​кинув він адміністратору, сам стрепенувшись від свого сердитого голосу.

— У вас заброньовано кімнату? — ​запитав італієць вже без усмішки.

Прибулий кивнув і простягнув йому папірець з номером резервації.

— Хвилинку… — ​сказав адміністратор, розгортаючи готельний журнал.

Після недовгого пошуку він озвався знову:

— Ваше прізвище Пілло?

— Піллер, — ​виправив його гість.

— О, даруйте… Антоніо Піллер?

— Антон Піллер, чорт забирай!

— Пробачте, сеньйоре, — ​зніяковів рецепціоніст. — ​Ви так добре говорите італійською, що я мимохіть помилився… Дозвольте ваш паспорт… О, ви швейцарець…

— Моя матір була італійкою, — ​примирливо сказав гість, зумівши себе нарешті опанувати.

Адміністратор швидко занотував щось у зошит.

— З вас п’ять лір, — ​повідомив він і повернув йому документ.

Швейцарець витягнув з нагрудної кишені гаманець.

— Сніданок завтра о пів на восьму, — ​додав адміністратор.

— Я можу відмовитися від сніданку?

— Можете. Але він усе одно входить у вартість.

— Дідько…

— Провести вас до кімнати?

— Ні, спасибі, я відшукаю сам.

— Третій поверх, другі двері від сходів. Номер 32…

Італієць поклав перед ним ключ з масивним грушоподібним дармовисом. Піллер мовчки взяв його й, підхопивши валізу, рушив до сходів.

— Гарного перебування у Венеції, — ​побажав йому вслід італієць.

Відповідати не хотілось.

Номер виявився тіснуватим, зі старезними трухлявими меблями, але постіль на ліжку була свіжою. Зрештою, нічого іншого, як виспатись після важкої дороги, постояльцеві не хотілося. Трохи пізніше він спуститься донизу й подбає собі про вечерю. Чоловік роздягнувся й пішов до ванної. Повернувся за кілька хвилин, витираючи обличчя й шию готельним рушником з вицвілим візерунком.

Перш ніж вмоститися на ліжку, Піллер відкрив валізу. Зверху було напхано змінний одяг, кілька газет, пуделко зубного порошку та інші дорожні дрібниці. Усе це швейцарець одним рухом переклав на підлогу, а тоді витягнув чималий німецько-італійський словник. Саме під ним лежало найдорожче: грубий стос паперу, загорнений у шкіряну палітурку. Швейцарець лагідно провів по ній рукою.

— Завтра, — ​видихнув Піллер і знову накрив свій скарб книжкою, а потім — ​фланелевим піджаком. Доволі непоганим і ще зовсім не зношеним. Швейцарець подумав, що вдягне його на зустріч. Під ним добре сидітиме улюблена камізелька, а до неї пасуватимуть зручні дорожні штани. А ще в цього піджака великі місткі кишені, отже, буде куди заховати револьвер.

Піллер стрепенувся при згадці про зброю. Його шестизарядний «Шмідт»[1] також лежав у валізі. За підкладкою, в таємній кишеньці, куди подорожні зазвичай ховають гроші або цінні папери.

Цього «Шмідта» подарував йому колись ще в студентські роки університетський приятель. Сталося це після того, як худорлявого й невисокого на зріст Антона ледь не до смерті побили й пограбували в передмісті Цюриха. Коли Піллер оклигав, вони з другом подалися на стрільбище. Тоді Антон вперше у своєму житті натиснув на гачок і відчув, з якою диявольською силою та гучним звуком з люфи виривається смертоносна куля. Щойно вгомонилося серцебиття, спровоковане першим у житті пострілом, він подумав, що волів би ніколи не повторювати такого досвіду. Усі ці виправи зі зброєю та іскристий азарт в очах інших стрільців були не для нього.

Втім, збираючись у подорож до Венеції, він вирішив прихопити зброю. По-перше, дорога була неблизька й часом небезпечна, а по-друге, надто вже цінний рукопис мав у валізі… Та й хто його знає, як складеться завтрашня зустріч і що за тип цей Доменіко Салтіні, який вранці, о десятій, чекатиме його в ресторації неподалік мосту Ріалто.

Швейцарець не мав певності, чи ресторани у Венеції відчиняються так рано. Хоча, з іншого боку, десь же мусять снідати всі ці натовпи американських та британських туристів, які прокидаються вдосвіта, попри те, що насолоджувались Venice by night[2] і потрапили до ранішніх газетних повідомлень через жахливий галас, який зчиняли під вікнами городян. Одна з цих газет навіть саркастично зауважила, що венеційці тепер можуть вчити англійську не виходячи з дому, а просто відчинивши вікно в будь-який час доби.

О сьомій постоялець спустився донизу, де, проминувши адміністратора, що знову дрімав, вийшов на вулицю. У найближчій пекарні чоловік купив паперовий пакуночок з теплими grissini[3] й рушив назад до готелю. Цей хліб, що мав стати йому вечерею, приємно грів руку, й навіть через пакунок відчувався його божественний аромат, від чого рот Піллера безперервно наповнювався слиною. Врешті, не витримавши, швейцарець вирішив з’їсти частину вечері на ходу. Чоловік дістав хлібець і з апетитом відкусив одразу половину. Прожовуючи, навіть сповільнив крок, а далі й зупинився. Врешті Антон помітив, що стоїть просто навпроти собору святого Марка. Химерні гострі форми будівлі врізалися в перші міські сутінки і густо-сіре венеційське небо. Споруда видалася йому величною, і чоловік готовий був назвати її навіть гарною, але про себе знову нагадав шлунок. Різким голодним спазмом він попросив ще хліба, й Антон йому не відмовив. Запхавши до рота наступний шматок, швейцарець зауважив, як низько кружляють над ним чайки. Найпевніше, їх привабила їжа, яку вони, набравшись нахабності, готові були б видерти з його рук. Швейцарець завбачливо згорнув пакунок і, втиснувши голову в плечі, майже побіг до готелю, так і не давши собі шансу бодай трохи полюбити Венецію.

У своїй кімнаті він найперше знову розгорнув валізу й перевірив, чи на місці рукопис… Ніхто його не чіпав. Ніхто не рухав фланелевого піджака, призначеного на завтрашню зустріч, ніхто не переклав у інше місце німецько-італійський словник, якого Піллер насправді не потребував, настільки досконало він знав обидві мови, ніхто не заходив у номер за його відсутності. Антон полегшено зітхнув, доїв решту хліба й закурив.

О дев’ятій його почало хилити на сон. Не зачиняючи вікна, постоялець вклався в ліжко. З приємністю відчув, як сонливість лагідно розливається по його тілу. Проникає в кожну кінцівку, знерухомлюючи її і наповнюючи приємною терпкістю. Після цього нарешті спинився скажений маховик думок у голові, й чоловік заснув.

Піллер снив рідним Цюрихом, набережною Женевського озера і прогулянкою з сином. Після розлучення з дружиною він бачився з ним тільки раз. Поміж звичних теревенів про все на світі Антон намагався пояснити йому, що матір не у всьому права. Так, він справді почав занадто часто зазирати в чарку й втратив добру роботу викладача в університеті, але хіба це причина руйнувати сім’ю? Тепер у своєму сні чоловік тлумачив йому інше:

— От побачиш, малий, усе налагодиться. Я продам той рукопис і матиму купу грошей. Ти чуєш, малий?.. Твоя мати до мене повернеться, і все буде як раніше…

Хлопець кивав і мовчки доїдав яблуко, ніби йому було байдуже, як складеться подальша їхня доля.

— Ти чуєш мене? — ​повторив Піллер, трохи ображений такою байдужістю. — ​Чуєш, я питаю?..

Несподівано для себе Антон заговорив низьким чужим голосом, якого добряче перелякався сам. Той голос народжувався не в ньому, а десь ззовні. Так, наче й мовцем був не він, а хтось сторонній. Піллер навіть роззирнувся довкола в пошуках того незнайомця, проте вони з сином були одні на всій набережній.

— Attenzione! — ​раптом вигукнув малий.

Антон здивовано подивився на сина. Йому хотілося запитати в чому річ, але чоловік досі боявся власного голосу.

— Attenzione!!! — ​малий перейшов на вереск, і обличчя його перетворилося на страшну потворну гримасу.

— Attenzione!!!

Піллер підхопився на ліжку й вирячився у темряву. Хтось кричав за вікном, тягнучи за собою щось важке. Можливо, навіть той самий торговець, що штовхнув його вдень. Оговтавшись від кошмару, постоялець намацав сірники й годинника. Присвітивши вогнем циферблат, з подивом побачив, що була тільки третя ночі. Це кляте місто вже прокидалося!..

— Бісова Венеція… — ​упівголоса промовив швейцарець і знову черкнув сірником об стіну, цього разу — щоб знайти цигарки. — ​Ненавиджу.

Сон як рукою зняло. До самого світанку лишалося тільки курити й думати. На зміну нічному кошмару приходив ранішній.

Дочекавшись сьомої, Антон поплівся до ванної і з насолодою вмився. Після майже безсонної ночі голова здавалася набитою ганчір’ям, як в опудала. Зрештою, глянувши на себе в дзеркало, швейцарець зауважив, що й вигляд він мав не кращий. Скуйовджене волосся стирчало в різні боки, очі підпухли, впалі щоки набули якогось мертвотно-блідого кольору. Ні, він радше людина-примара з циркової кімнати жаху.

Колись мандрівний цирк зупинився в Цюриху, й вони з сином вирішили відвідати їхню виставу. Спершу були силачі й клоуни, а далі малий потягнув батька до шатра з написом «Заходь, якщо наважишся». Всередині панувала темрява, і тільки коли хтось заходив слідом за ними, її розтинав промінь світла ззовні. За хвилину-другу, коли відчувалася присутність щонайменше десяти осіб дорослих і малих, десь у глибині яскраво-червоним світлом спалахнув електричний ліхтар, підсвітивши мерзенну пику за сталевими ґратами. Наступної миті мармиза широко роззявила рота, загорланивши так, що в присутніх позакладало у вухах. Діти з вереском кинулися геть із шатра. І навіть серед дорослих почалося сум’яття. Хтось, не стримуючи себе, вилаявся, хтось зареготав, хтось подався уперед до цієї з’яви, проте світло згасло й вона зникла так само раптово, як і виникла.

Антон разом з іншими вийшов з намету і найперше відшукав поглядом сина. Той стояв неподалік, якось по-дорослому схрестивши руки на грудях.

— Злякався? — ​підійшовши, запитав він у сина.

— Анітрохи, — ​той заперечливо хитнув головою. — ​Було добре видно, що той циркач просто кривляється. У житті буває страшніше.

— Ти про що? — ​запитав Піллер, хоча насправді добре все зрозумів.

— Ну-у-у, ти коли напиваєшся, то, буває, значно страшніше кричиш, — ​пояснив малий. — ​Ось там морозиво! Купиш мені?..

І, не чекаючи на відповідь, хлопець побіг до торговця, обліпленого дітьми, як мухами.

Антон удруге зачерпнув долонями води й плеснув собі в обличчя. Тутешня навіть питна вода смерділа гнилизною. Залишалося тільки здогадуватись, скільки хвороб дарувала вона венеційцям. Особливо влітку, з настанням перших по-справжньому спекотних днів. Ще один привід не любити це місто.

А щодо пиятики… Так, малий мав рацію. Алкоголь позбавляв його розуму. Напиваючись, Піллер не ставав агресивним, але людську подобу втрачав. Міг волати, кривлятися або повзати по підлозі. Добре, що при цьому не залишав межі їхнього дому, інакше неодмінно збирав би довкола себе купу роззяв, як у цирку, а тоді син і дружина вмерли би від сорому.

При згадці про спиртне Антон з огидою відчув, як у животі запекло. Це відчуття не сплутати ні з чим — ​настав ранок, і йому захотілося випити.

— Паскудство, — ​сердито видихнув постоялець і ковтнув слину. Точніше, спробував ковтнути. Від надмірного куріння горло було сухе, мов пісок. Сплюнувши на підлогу, чоловік опустив голову просто в миску з водою. Примусив себе стояти так з пів хвилини, а потім випрямився, судомно хапаючи ротом повітря. Повторивши цю процедуру тричі, Піллер відчув, що тепер почувається краще й може йти донизу на сніданок.

Їжа була препаскудною. З ніжністю пригадуючи свіжий хліб, який був у нього на вечерю, Піллер запхнув до рота черствий бутерброд і, прикликавши на поміч усю свою силу волі, змусив себе прожувати. Потім запив його ледве теплою кавою і вийшов з ресторації.

До зустрічі залишалося більше двох годин, та швейцарець не хотів стирчати в готелі. Ранок був прохолодний, але днина заповідалася погожа: небо над містом простягалося блакитним чистим куполом, і перші червонуваті снопи сонячних променів важко осідали на старому камінні. Піллер загорнувся в пальто і глибоко насадив капелюха. Тоді взяв під пахву згорток з рукописом і швидким впевненим кроком, наче й справді достеменно знав, куди йти, вийшов з готелю. Найголовніше зараз — ​рухатися, бо від хвилювання і думок, що, мов павутина, тягнуться за ним ще з ночі, можна було збожеволіти. Дивлячись збоку, кожен би сказав, що бачить перед собою якогось тутешнього клерка або чиновника, що поспішає до своєї контори, аби без запізнення взятися до роботи. Але Піллер і гадки не мав, куди йшов. Минаючи провулок за провулком, площу за площею, переходячи один міст за іншим, він невдовзі опинився перед Головним двірцем, звідки почалися його вчорашні поневіряння. Це був край міста. Далі виднілася безкрая затока, яку стрілою розтинала штучна земляна коса, насипана, вочевидь, спеціально, аби до цього острівного міста протягти залізничну колію, що сполучила б його з материком. Материк звідси не проглядався, тому здавалося, що коса тягнеться в нікуди. І так само в нікуди з острівного перону, чахкаючи, хмикаючи й видихаючи гігантські клуби диму й пари, відправляється вранішній експрес. Піллер зупинився, спостерігаючи за тим, як поїзд неквапно набирає хід і як від несподіваних гудків над дахами вагонів злякано затріпотіли зграї птахів. Це були чайки і голуби, два пташині клани, що населяли Венецію.

Провівши очима поїзд і навіть дочекавшись, поки той зникне за обрієм, Піллер повернувся й уже неквапом подався назад до міста. Йому подумалося, що насправді це міг бути поїзд до Цюриха. Можливо, навіть той самий, яким він прибув сюди учора. І ось він рушає в зворотньому керунку вже без нього. Спершу до Мілана, а звідти — ​в його рідні Альпи. Від цієї думки на душі стало ще мерзенніше, ніж було.

Швейцарець міцніше притиснув до себе рукопис, і в ту ж мить його зап’ясток відчув руків’я револьвера, що лежав у кишені піджака. Чоловік стрепенувся всім тілом, наче це хтось інший, а не він поклав туди зброю, менш ніж пів години тому. Він притишено вилаявся й спробував пригадати, чи його «Шмідт» на запобіжнику. Дідько! А якщо ні?.. Швейцарець раптом уявив, як револьвер випадково вистрілює просто у піджаку. Здається, він поклав його так, що той націлений йому в геніталії. Чудово! Ось він передає рукопис і, перш ніж узяти гроші, тієї ж миті гучним пострілом відбиває собі яйця. Дурнуватішої ситуації годі й уявити. Швейцарець зупинився і ще раз торкнувся револьвера, цього разу навмисне. Кортіло просто дістати його з кишені й перевірити, але Піллер стояв посеред вулиці. Можна, звісно, сховатися десь у закутку, але й тоді не буде певності, що він не потрапить на очі містянам або ще гірше — ​поліції.

Чоловік глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись, і спробував пригадати ту частину ранку, коли збирався виходити з готелю. Ось він одягнувся, обережно, мов порцелянову вазу, поклав на стіл рукопис… Згадав про «Шмідта». Дістав набої, зарядив… Поклав револьвера до кишені, а рукопис узяв під пахву. Та чи клацнув він запобіжником? Піллер не пам’ятав!..

Хоча… Хоча, здається, так. Перш ніж покласти зброю до кишені він подбав, щоб не сталося випадкового пострілу. Хвала небесам!

Полегшення виявилось таким же несподіваним, як і ця нова гризота. Від серця відлягло, й гумор миттю поліпшився.

З подивом швейцарець помітив, що у Венеції трапляються й тихі куточки. Вчергове звернувши навмання, Піллер навіть завмер від несподіванки. Типовий, але дещо облущений аркоподібний міст, перекинутий через невеликий безіменний канал, сполучав між собою два стрімкі квартали, що складалися з високих п’ятиповерхових будівель, оповитих плющем темно-іржавого кольору та квітами. Квіти цієї ранньої весни ще мали б бути несміливими й слабкими, а проте вони рішуче виривалися назовні зі старих балконів, пробивалися крізь балюстраду, як в’язнісмертники крізь ґрати, з надією вдихнути чи вхопити якомога більше повітря й сонця. І вся ця квітково-кам’яна тиша раптом здалася неприродною, ба навіть болючою та нестерпною для вуха. Тому коли її розітнула пісня гондольєра, десь так, як гостра шабля розтинає шовк, Піллеру полегшало. За мить він побачив, як з-за рогу виринув високий загнутий ніс гондоли, в якій стриміла постать чоловіка в традиційному канотьє[4], білій сорочці, чорних штанах і червоному поясі довкола стану. Він тримав у руках довжелезне весло, проте, здавалося, майже ним не орудував. Так, ніби човном керував думкою або тією самою дещо непристойною баркаролою[5], що злітала з його губ:

Провівши його поглядом, чоловік вирушив далі. Перейшов міст, за яким починалися нерівні сходи і провадили вниз, до чергового провулку. Той виявився темним і сирим, мов кротяча нора, тому Піллер прискорив крок, аби якнайшвидше його пройти. Ще бракувало наштовхнутися на якихось грабіжників чи просто тутешніх бевзів, котрі не від того, аби нам’яти боки випадковому перехожому. Байдуже, з якого приводу.

Провулок вивів до загородженого саду. Кілька тендітних, майже безлистих дерев визирало з-за кам’яної стіни, здавалося, самі дивувалися, як могли опинитися тут, серед міських будівель на цьому острові. Йти уздовж загорожі довелося довго. Піллер навіть з тривогою почав поглядати на годинник, всерйоз побоюючись запізнитись на таку важливу для нього зустріч. Найстрашнішим було те, що він гадки не мав, де перебуває і в який бік від домовленого місця прямує.

Врешті, коли вже, мабуть, вдесяте прокляв себе за цю ідіотичну ідею прогулятися містом, стіна закінчилася. Перед Піллером знову був канал і місток, до дрібних деталей схожий на попередній, біля якого він слухав пісню гондольєра. Швейцарець встиг подумати, що й справді якимось дивом опинився на попередньому місці, проте зауважив, що тут було значно людніше. Все через плавучий ринок, точніше велетенський човен, навантажений зерном, борошном, свіжою зеленню, сушеною рибою та спеціями у дерев’яних пуделках. Двоє жвавих торговців у засмальцьованих жакетах вправно передавали товар на берег, у той самий час швидко перераховуючи гроші і — ​що найдивніше — ​не перестаючи при цьому торгуватись зі своїми покупцями. Складалося враження, що в човні працювало не дві пари рук, а значно більше. Так само на березі, де зібралося заледве півтора десятка містян з порожніми кошиками в руках, панував такий галас, наче насправді сюди збіглося пів Венеції. Стоячи в безладній черзі, люди користалися з нагоди привітатися, похвалитися, поскаржитись і навіть посваритись. Очевидно, в тутешньому кварталі це був усталений і довгожданий час. Час на закупи, хоча ті — ​як було видно — ​відігравали далеко не головну роль у цій сповненій життя, емоцій та жестів виставі.

Піллер подумав, що добре було б запитати в цих людей, де знаходиться ресторація «Марко Поло». Бо саме там він має бути вже за сорок хвилин. Чоловік сягнув рукою до нагрудної кишені, звідки дістав блокнот, куди ще в Швейцарії занотував цю назву. Щоб зробити це, йому довелося дужче затиснути під пахвою рукопис. Це виявилося некомфортно й трохи лячно. Піллер боявся, що може впустити його на землю. Так ніби той був із кришталю або фарфору й міг розбитися на друзки. Розгорнувши блокнот, він побачив їхню з сином і дружиною сімейну світлину (насправді єдину, як він за мить згадав). Молода пара, всього рік після одруження. Синові два чи три місяці. Дитина, дбайливо загорнута в пелюшки, на руках у матері. Антон поруч, ніжно тримає її за лікоть. Фотограф тоді мордував їх майже сорок хвилин. Малий час від часу прокидався і плакав… Знимка коштувала два франки.

Рукопис таки вислизнув з-під пахви й упав прямісінько у витоптане болото.

— Трясця! — ​розпачливо вилаявся Піллер і швидко заховав блокнот назад до кишені.

Сталося найгірше, мабуть, що могло статися в цій ситуації: пакунок розгорнувся й сторінки рукопису розсипалися на долівці. Швейцарець заходився збирати їх, проте з жахом помітив, що мокрий бруд встиг безжалісно вчепитися до країв паперу, а часом і відбитися гидкими плямами посередині тексту. За лічені хвилини цей рукопис увібрав у себе все, чим дихало ближнє торговисько: грязюку, гнилизну, риб’ячі рештки й цигарковий попіл.

— Ох, ви бідолаха, сеньйоре! — ​поспівчувала Піллеру якась жінка. Вона стояла за кілька кроків від нього й скрушно хитала головою.

— Шановна пані… — ​звернувся до неї швейцарець. Він стояв, притиснувши підібрані сторінки до грудей, і відчував, що готовий заплакати, як скривджений хлопчак. — ​Скажіть, заради Бога, де знаходиться «Марко Поло»?..

— Даруйте, сеньйоре, я не знаю, де таке продають, — ​відповіла жінка.

— Це не товар, — ​пояснив Піллер, — ​це ресторація.

Венеційка раптом спохмурніла й окинула його зневажливим поглядом.

— Звідки мені знати? — ​буркнула вона. — ​Я не вештаюся по рестораціях.

І, відвернувшись від нього, рушила у бік ринку.

— Йдіть далі цією вуличкою, сеньйоре, — ​порадив юнацький голос позаду Піллера.

Швейцарець озирнувся. Перед ним стояв молодий чоловік у затертому одязі й дивився на Піллера крізь дим від своєї цигарки. Погляд мав примружений, як у карткового шулера за гральним столом.

— І як довго йти? — ​перепитав Антон.

— Зо чверть години. Минете три провулки праворуч від себе, перейдете схожий на цей місток і побачите яскраву вивіску з написом «Ресторан «Марко Поло»», — ​пояснив юнак. — ​Головне — ​йдіть увесь час прямо.

— Щиро дякую, — ​кивнув йому Піллер, все намагаючись подолати внутрішній розпач.

Як, у біса, тепер віддати тому Салтіні рукопис? Що він подумає? Що Піллер діставався до Венеції в баржі зі свиньми? Чи у вагоні з нечистотами? І це ж треба стільки часу його леліяти, щоб отак безглуздо й випадково загидити!

— Пасувало б узяти з вас копійчину, — ​продовжив молодик, — ​бо ж я таки допоміг, але…

Юнак махнув рукою й подався кудись геть. Вочевидь, Піллер мав настільки жалюгідний вигляд, що молодий пройдисвіт утратив будь-який азарт.

Зрештою, Антон вирішив себе опанувати й не гаяти більше часу. Почувався він кепсько, але й добре розумів, що спізнення на таку важливу зустріч не покращить його становища. Мов у тумані, подався за вказаним напрямком, дивлячись перед собою невидючими очима. Зупинився тільки тоді, коли просто перед носом виник напис «Готель та ресторація ««Марко Поло»».

Заклад був типовим для Венеції: низькі продовгуваті вікна, стіни, прикрашені копіями Тінторетто[7] й вицвілими карнавальними масками, та невеликі акуратні столики під білими скатертинами. З вулиці виднілася дерев’яна тераса, де на парапетах тіснилися горщики з квітами.

Запах яєчні з тунцем вітав перших гостей, мов невидимий метрдотель на вході, і швейцарець вкотре з ненавистю згадав свій жебрацький сніданок, від якого відчував тепер неприємні спазми в шлунку. Хоч, може, були вони в нього радше від хвилювання.

З відвідувачів усередині сиділа тільки пара літніх американців чи англійців. Крім яєчні, ці двоє мали перед собою велику тарілку підсмажених бобів і корзинку зі свіжим хлібом. Усе це вони запивали чаєм з великих керамічних горнят. Пара неспішно перемовлялася між собою, час від часу голосно сміючись і закашлюючись. Загалом же вони досить гармонійно вписувались у тутешній заспокійливий інтер’єр. Напроти швейцарця непомітно з’явився лисуватий усміхнений кельнер.

— Бажаєте поснідати, сеньйоре? — ​привітно запитав він у Піллера, трохи спантеличено глянувши на розтріпаний рукопис, що той досі притискав до грудей.

Піллер стрепенувся, наче поява тут кельнера була якоюсь несподіванкою.

— Ні, дякую, — ​відповів гість, — ​я маю тут зустріч…

На цих словах він роззирнувся довкола, втім, нікого, крім тієї самої англо-американської пари, не побачив.

— Зустріч? — ​перепитав офіціант. — ​То, можливо, це на вас чекає сеньйор Салтіні?

Ім’я він вимовив притишено, ніби говорив щось непристойне або надто сакральне. Втім, попри стишеність, воно вкололо Піллера розпеченою голкою. Щоб якось приховати чи виправдати хвилювання, швейцарець зиркнув на годинник. Насправді до зустрічі ще лишалося приблизно вісім хвилин.

— Так, на мене… — ​відповів Піллер. — ​Але…

— Сеньйор Салтіні просив, щоб ви піднялися нагору, до готелю. Він чекатиме на вас у кімнаті 77.

«Отже, Салтіні вирішив, що внизу занадто багато вух», — ​майнула в Антона думка.

Він мовчки кивнув у відповідь і попрямував до сходів, глянувши чомусь наостанок на чи то англійців, чи то американців, що й далі балакали про своє і не звертали на них із кельнером жодної уваги. Здавалося, Піллеру було цікаво, скільки бобів, яєчні й хліба лишилось у них на столі. Не надто багато. Найпевніше, ці двоє, попри вік, не скаржилися на поганий апетит.

Потрібні двері у напівтемному коридорі вдалося відшукати не відразу. Швейцарець зауважив подумки з неабиякою прикрістю, що пошуки зайняли в нього не менше десяти хвилин. Отже, на зустріч він запізниться приблизно хвилин на п’ять.

Чоловік постукав, і з того боку грубуватий голос запросив його увійти. Номер 77 виявився чимось на кшталт тутешнього люксу, де в просторому передпокої спиною до балконних дверей на нього чекав Доменіко Салтіні. Між ним і Піллером стояв журнальний столик, на якому в попільниці диміли залишки двох сигарет. Мабуть, саме стільки встиг викурити італієць, доки Піллер ішов сюди з ресторану. Біля столика стояли два широкі крісла. Швейцарець уперше відчув, що добряче находився за цей ранок, тому вони видалися йому навіть привабливими.

Салтіні був чоловіком високого зросту і кремезної, як у борця, статури. Мав коротку міцну шию, на якій трималася цілковито лиса голова. Піллер спробував розгледіти обличчя, проте зробити це було важко — ​заважало вранішнє світло, що пробивалося в того з-за спини. Втім, чоловік із дещо несподіваною люб’язністю зробив кілька кроків назустріч гостю й простягнув руку для привітання. Коли обличчя його опинилося ближче, швейцарець з подивом побачив, що воно не позбавлене приємних рис. І навіть світилося привітністю. Зіпсувати це враження міг тільки зламаний ніс. Такий, що зазвичай мають кулачні бійці або вуличні шукачі пригод.

— Радий зустрітися, пане Піллере! — ​широко усміхаючись, промовив Салтіні. Він говорив чомусь німецькою, причому зовсім без акценту. Антона це трохи здивувало і, відповівши на привітання, він одразу ж зауважив:

— У вас перфектна вимова, пане Салтіні.

— Вимова? — ​не зрозумів той. — ​Що ви маєте на увазі?

— Я гадав, ми говоритимемо італійською.

— Он як? Що ж, втім… Якщо ваша ласка, давайте продовжимо німецькою.

На цих словах Салтіні жестом запросив Піллера сісти.

«Але ж цей рукопис я переклав для вас саме з німецької, — ​ледь не вирвалось у швейцарця, — ​на біса вам знадобилися мої послуги, якщо ви могли прочитати його і без мого посередництва?..»

— Бачу, ви принесли те, про що ми домовлялися, — ​вдоволено сказав Салтіні, кивнувши на папери в руках Піллера.

— Так, — ​відповів той, відчувши, як недоречно в нього почав хрипіти голос. — ​І якщо ваше видавництво й надалі зацікавлене…

— Звісно, що зацікавлене, — ​перебив Салтіні. — ​Більше того, ми одразу виплатимо вам суму, яку обіцяли.

Нарешті замість неспокою швейцарець відчув щось подібне до радості й полегшення. Італієць запропонував йому сигарету, і той з удячністю її прийняв. На кілька секунд, поки чоловіки закурювали, в передпокої панувала тиша. «Дуже непогані «Eckstein«, — ​подумав Піллер, впізнавши етикетку на пачці й з приємністю затягуючи дим глибоко в легені, — ​італійці, виявляється, також поціновувачі німецького тютюну…» Він поклав рукопис на столик і став чекати, доки видавець захоче його переглянути. Проте Салтіні тільки покосився на нього крізь пелену диму й критично гмикнув, зауваживши на ньому сліди венеційського болота.

— Гроші я маю при собі, — ​продовжив італієць, стежачи тепер, як від його слів змінюється обличчя Піллера.

— Радий це чути, — ​промовив швейцарець.

— Втім, є одна умова… — ​сказавши це, Салтіні відкинувся на спинку крісла й заклав ногу на ногу. Потім підніс до рота цигарку й стиснув її своїми тонкими акуратними губами. Ці губи не пасували до його лисого черепа і зламаного носа. Здавалося, на цьому обличчі вони опинились випадково.

«Яка ще, до дідька, умова», — ​швейцарець відчув, що знову нервується, проте залишив ці слова при собі.

— Насправді нічого надзвичайного, — ​поспішив заспокоїти його співрозмовник, і слова вилітали з його рота слідом за темно-синім цигарковим димом. — ​Мені потрібен оригінал цього рукопису.

— Але… але я не маю його при собі, — ​відповів Піллер.

— Звісно, що ні, — ​посміхнувся Салтіні, — ​я бачу, що ви прийшли сюди лише зі своїм перекладом. Оригінал, мабуть, залишився в готелі.

Швейцарець заперечливо хитнув головою.

— Оригінал залишився у Цюриху, — ​сказав він.

Запала мовчанка, яку зрештою порушив сам Піллер:

— Послухайте, пане Салтіні… Все це якось дивно. У жодному листі ви не згадували, що вам потрібен оригінал твору, — ​заговорив він, — ​та навіть якби й згадували, боюся, що це неможливо. Адже рукопис мені довірила сама авторка, і не пізніше, ніж за два місяці я мушу надіслати його їй назад до Ґаліції… Ми домовлялися, що я перекладу текст італійською й передам його вам у домовлений час. Себто сьогодні… Я день і ніч працював, аби встигнути! Витратив останні гроші на квиток до Венеції, аж тут виявляється…

Видавець примирливим жестом, виставивши перед собою долоню, зупинив його емоційну промову.

— Маєте рацію, пане Піллере, — ​сказав Салтіні, — ​визнаю, усіх умов я вам не повідомив. Проте, як мені здається, двоє інтеліґентних людей завжди можуть домовитись. Я, скажімо, готовий подвоїти суму вашого гонорару, аби компенсувати це непорозуміння. Що скажете?

Піллер важко ковтнув слину.

— Не знаю, чи ви почули, пане Салтіні, — ​промовив він, — ​я сказав, що авторський рукопис залишився у Швейцарії.

— У вашому помешканні?

— Ні, в надійнішому місці.

— На бога, пане Піллере! Ми живемо в прогресивні часи! — ​раптом вигукнув італієць. — ​Відправте додому телеграму, попросіть кого-небудь вислати вам цей бісів рукопис до Венеції поштою. Звісно, ви не завтра отримаєте посилку, доведеться трохи почекати, але всі витрати, пов’язані з вашим перебуванням у Венеції, я беру на себе.

— Чому вам так потрібен оригінал? — ​поцікавився швейцарець. — ​Ви не довіряєте моєму перекладу?

Загасивши недопалок, він дістав з кишені хустинку й протер спітніле чоло.

— Ну, що ви! Звісно, довіряю, — ​запевнив Салтіні.

— То в чому річ?

— Це професійна таємниця, пане Піллере. Дозвольте її не відкривати, — ​голос видавця став категоричнішим і навіть жорсткішим. — ​Просто зробіть те, що прошу.

— Я вже казав, я дав слово авторці…

— Хай йому біс! — ​Салтіні несподівано ляснув рукою по стільниці. Від його врівноваженості не залишилося і сліду.

Піллер схопився з крісла і став як укопаний, не знаючи, як йому бути далі. Італієць також звівся на ноги. Якусь мить вони просто дивилися один на одного, а тоді Салтіні рвучко подався до дверей, замкнув їх, а ключ поклав до кишені піджака.

— Ви звідси не вийдете, добродію, доки ми не домовимося, — ​повідомив він швейцарцю.

— Відколи це у видавців такі мафіозні методи? — ​запитав Піллер.

— Що вдієш, — ​розвів руками Салтіні, — ​ринок жорсткий, на полицях купа дешевих французьких романів, читачу не догодиш, влада дере податків три шкури, тож доводиться отак — ​перекладача до стіни.

— І що ви зробите? — ​злякано перепитав швейцарець.

— М’яко переконаю вас пристати на мої умови.

— А як же авторка?

— Їй ми подаруємо один друкований примірник. А рукопис — скажете, що загубили.

Не довго думаючи, Піллер кинувся до балконних дверей, де ще кілька хвилин тому стояв Салтіні.

— Зупиніться, чорт забирай! — ​почув він за спиною його голос, проте не зважав і щосили наліг на дверну ручку. Вона не піддалася. Він спробував відчинити двері ще раз і ще раз, проте марно. Почув, як італієць наближається до нього, а тоді раптом згадав про свій револьвер. Миттю сягнув рукою до кишені й вихопив звідти «Шмідта». Попри хвилювання, зумів зняти зброю з запобіжника, після цього наставив її на Салтіні. Італієць спинився за якихось два кроки від нього.

— Ані руш! — ​наказав лисому Піллер, з насолодою помітивши, як у того від подиву відвисла щелепа.

— Ви збожеволіли? — ​промовив той. — ​Брати зброю на літературні перемовини?

— Ви ж самі кажете, що справа ця небезпечна, — ​криво посміхнувся швейцарець, — ​особливо якщо маєш справу з псевдовидавцем.

— Це ви про що? — ​на обличчі Салтіні спалахнуло обурення.

— Годі комедій! Ви схожі радше на костолома з дешевої кнайпи, ніж на людину з книжкового світу, — ​кинув йому Піллер. — ​І звідки у вас така добра німецька?

— По-вашому, італієць не може знати німецької?

— Звісно, що може. Але навряд чи говоритиме з баварським акцентом!

Салтіні раптом зітхнув і посміхаючись кивнув головою. Мовби у дружньому товаристві хтось розгадав його хитру загадку.

— Австрійським, — ​уточнив він.

— Що? — ​не зрозумів Піллер.

— У мене радше австрійський акцент. Я родом із Зальцбурга і ніколи не був у Баварії.

Вчергове запанувала мовчанка. Піллер не опускав зброю, але гарячково намагався придумати, як найкраще вчинити в цій ситуації. Найгірше — ​що рукопис він лишив на столі, і щоб знову до нього дістатися, мусив би пройти повз цього здорованя.

Десь під ними хтось почав грати на фортепіано. Піллер навіть упізнав мелодію — ​Шуберт, «Соната ля-мажор», друга частина, «Анданте». Пригадується, його дружина вважала цей твір найдосконалішим фортепіанним твором. Він не погоджувався, хоча також любив Шуберта. Іноді в них доходило до суперечок… Це ж треба, сперечатися через музику! І чи існує в цьому світі краща причина для суперечки?

Салтіні раптом зробив різкий крок до нього, і швейцарець майже рефлекторно натиснув на спуст. Гримнув постріл, заглушивши сонату, розбивши її на друзки, мов кришталеву вазу. Італієць пригнувся, куля його не зачепила. Піллеру від цього навіть полегшало. Проте тієї ж миті він помітив, як здоровило також вихопив зброю й одразу, не вагаючись, вистрілив у нього. Це, власне, й усе, що побачив перед смертю Антон Піллер.

Його тіло, відкинуте пострілом, продавило скло балконних дверей і перехилилося через низьку балюстраду. Трохи так повисівши, зрештою сторчголов полетіло в канал, де, здійнявши купу бризок, завмерло і мирно подалося далі за течією.

Місце тут було напрочуд гарне й безлюдне.