Експрес до Ґаліції

VII

Ліза Хільке, більше знана, щоправда, як мадам Шене, щойно завершила свій перший номер у львівському клубі «Мінотавр». Це була жартівлива композиція Франца Легара «Ja, das Studium der Weiber ist schwer»[90], яку вона виконувала на свій манер. Співала навмисне низьким голосом, зображаючи чоловіка, у той самий час, мовби ненароком, додаючи у свої рухи еротизму:

«Nimmt uns Männer verteufelt auch her», — ​і співачка «випадково» погладила виразне декольте.

«Niemals kennt man an Seele und leib», — ​тут вона удавано сердито ляснула себе по стегнах, але руки на них затримались, і кінчики пальців пробіглися від колін до живота.

«Man das Weib, Weib, Weib, Weib, Weib», — ​мадам Шене розпачливо вхопилася за голову, хоч насправді знову демонструючи публіці напіввідкриті груди, що піднялися від цього руху трохи вище.

До наступного виходу лишалося двадцять хвилин, і Ліза, сівши в гримерці за свій столик, спочатку поправила макіяж, а потім запалила тонку єгипетську сигаретку. Якийсь час уважно розглядала себе в дзеркало. Попри те що попередню ніч у поїзді не змогла заснути, вигляд у неї був свіжий. Шкіра на обличчі пружна, жодних «мішків» під очима, губи палахкотіли. Звісно, частково це — ​завдяки обережній дозі кокаїну, яку вона прийняла годину тому, але й природної чарівності їй не бракувало. Тому й спокусити будь-якого чоловіка для неї було заіграшки.

Взяти хоча б того кумедного молодого лікаря з клініки для вар’ятів. Щойно він знайшов у своєму пальті записку від неї, одразу ж, не розмірковуючи, прибіг на побачення. Винайняв номер у дорогому баденському готелі, замовив найкращого шампанського, купив кокаїну. Довго розповідав, як важко йому з дружиною Ґретою, що, вірогідно, йому зраджує, бо з ним останнім часом кохається стиснувши зуби, ніби через силу.

— Не вірогідно, дурнику, а таки зраджує, — ​сказала вона йому і втягнула до носа білий, ретельно подрібнений порошок.

— Звідки ти знаєш? — ​перепитав Краут. Порція кокаїну лежала й перед ним, але він з цим не поспішав.

Мадам Шене блаженно відкинула назад голову й кілька секунд дослухалася до приємного запаморочливого ефекту, викликаного наркотиком.

— Ми з нею одного віку, — ​сказала вона, знову глянувши на нього, — ​з твоїх слів я можу судити про її зовнішність і темперамент. Секс їй потрібен і потрібен часто. Якщо з тобою вона робить це неохоче, то комусь іншому, значить, віддається з усією пристрастю.

Краут побілів, а губи його затремтіли.

— Вибач, що кажу це, але краще тобі знати правду, — ​промовила співачка й потягнулася за шампанським.

— І що… що мені робити? — ​запитав Фелікс.

— Те, що й вона, — ​усміхнулася жінка й неквапно відпила. — ​Не відмовляйся від щастя.

Краут нахилився над столом і також прийняв кокаїн. Якусь хвилину чекав на ефект, але його не було, ніби замість наркотика він втягнув у себе дрібку борошна. Тоді він нервово ковтнув шампанського й схопився з місця, зриваючи з себе піджак, а потім сорочку. Ліза якусь мить спостерігала за ним, а потім відставила бокал.

— Зі мною будь, будь ласка, ніжнішим, ніж зі своїм одягом, — ​сказала мадам Шене. — ​Не люблю грубощів…

Вона ще гарцювала на ньому, відчуваючи, що от‑от настане мить сатисфакції, коли двері прочинились і на порозі кімнати постали Фішер і ювелір Вайсманн.

— Хай вам чорт! Невже так важко дати мені закінчити? — ​сердито вигукнула Ліза, прикриваючи руками збуджені груди.

Їй самій нечасто вдавалося отримати насолоду від чоловіка, а сьогодні, здавалося, була саме та унікальна мить.

— Вибач, крихітко, — ​усміхнувся Фішер, зачиняючи за собою двері. — ​Наступного разу будемо делікатніші, обіцяю.

Мадам Шене зіскочила з коханця й подалася до ванної. Краут сперся на лікті й втупився невидючим поглядом кудись перед собою.

— Ти, здається, переборщила з кокаїном, — ​додав майор і з огидою накрив Фелікса покривалом. — ​Схожий тепер більше на своїх пацієнтів, ніж на лікаря. Втратив будь-який глузд.

— Хіба це важливо? — ​сказала жінка, виходячи з ванної. Її спокусливе тіло тепер прикривав шовковий халат. — ​Він розповів мені все, що потрібно.

— Тоді розповідай мені, — ​посерйознішав майор.

— В їхній лікарні є пацієнт-росіянин. Його називають Яшею, але не думаю, що це його справжнє ім’я.

— Звісно, що несправжнє, — ​пирснув сміхом Вайсманн, — ​Яків Бобровський став Яшею… Це ж треба…

— Продовжуй, — ​перебив того Фішер.

— Поза лікарнею ним опікується Орлов, — ​додала Шене. — ​Наскільки мені відомо, завтра граф повинен його звідти забрати.

— Отже, треба встигнути раніше, — ​промовив майор. — ​Викрасти цього Яшу під виглядом утечі, наприклад.

Ліза розвела руками, мовляв: «Це вже не мій клопіт».

— Скажіть, мадам, де особисті речі цього добродія? — ​запитав Вайсманн, кивнувши в бік асистента Краута, що досі безпомічно борсався під покривалом.

— На канапі, — ​відповіла вона.

Ювелір подякував і, ступивши два кроки, узяв до рук піджак Фелікса. Методично обшукав його й витягнув звідти згорток з купюрами.

— Лишіть гроші за номер, — ​кинула мадам Шене й знову зникла у ванній.

— Не турбуйтесь, моя пані, я при своєму глузді, — ​відповів чоловік і продовжив обшукувати одяг Краута.

— Ага, ось! Я мав рацію: він таки носив це все з собою, — ​тріумфально вигукнув він за хвилину, дістаючи з-під підкладки згорнутий папір.

— Що це? — ​запитав Фішер.

— Моє боргове зобов’язання, — ​відповів той, — ​я не збираюся йому платити. Досить того, що з моїх п’яти тисяч і так чимало потрачено.

З цими словами він зважив у руці пачку банкнот, мовби намагаючись зрозуміти, яка сума там залишилась.

— Лізо, якщо граф Орлов найближчим часом вирушить кудись у подорож, мусиш поїхати з ним, — ​сказав їй через двері Фішер. — ​Скажи, що хочеш влаштувати собі невеликі гастролі.

— Так, майоре, — ​відповіла мадам Шене.

Орлов і справді повідомив, що збирається до Ґаліції. Як і було наказано, його коханка Ліза Хільке поїхала з ним.

У двері гримерки хтось обережно постукав.

— Прошу, — ​з деяким роздратуванням у голосі гукнула вона.

Всередину зайшов молодий кельнер.

— Пробачте, пані Шене. З вами хоче зустрітися один чоловік, — ​сказав він німецькою з твердим і виразним слов’янським «р».

— Жодної зустрічі до останнього виступу, — ​нервово відповіла співачка.

— Він наполягає…

Кельнер поклав перед нею візитівку.

Прочитавши ім’я, мадам Шене важко зітхнула й загасила сигарету.

— Перекажіть — ​за десять хвилин.

Кельнер вийшов.

Співачка вирішила не перевдягатися, а лише накинути на себе плаща. Так її відверта концертна сукня не притягатиме зайвих поглядів, а перед новим виходом не доведеться знову вдягатися.

За осібним столиком біля виходу сидів граф Орлов. Мадам Шене наблизилася до нього й збиралася сісти навпроти, але він її стримав.

— Немає часу, солоденька, — ​сказав він, — ​треба їхати.

— Їхати? — ​вимовила вона. — ​Куди? В мене зараз вихід!

— Значить, перенесуть. А точніше, скасують.

Він підвівся.

— Ходімо.

— Але на мені ця сукня. Можу я хоча би перевдягнутися?

— Вона тобі дуже до лиця. Я бачив твій виступ. Поїхали.

Мадам Шене криво всміхнулась. Якщо він справді бачив її виступ, то, мабуть, несподівано відчув приплив чоловічої сили й тепер тягне до себе в готель, доки відчуває, що може.

— Гаразд, — ​відповіла вона з деякою втомою в голосі, — ​поїхали.

Не сказавши ні слова кельнеру, вони вийшли з «Мінотавра» й опинилися на нічній порожній Сербській. Лізу пронизав холод.

— Де машина? — ​запитала вона, тремтячи всім тілом.

Орлов махнув рукою в бік «Остіна», що стояв за кілька кроків, біля повороту на Руську. З авто вийшов водій і відчинив перед нею двері. Мадам Шене сіла позаду водія. За мить поруч вмостився Орлов. Водій, не питаючи, куди їхати, завів двигун, і машина, перетнувши нічну площу Ринок, вистрибнула через вулицю Кілінського[91] на Гетьманські Вали[92], де, минувши Міський театр, невдовзі виїхала за межі міста.

Ліза тривожно визирнула у вікно автомобіля.

— Де це ми? — ​запитала вона.

— Я не львів’янин, тож гадки не маю, — ​холодно відповів Орлов, — ​знає наш водій. Він тутешній. Еге ж, полковнику?

Редль, що був за кермом, змовчав.

— Куди ми їдемо? — ​з тривогою в голосі запитала жінка.

— Замовкни, Лізо! — ​гримнув росіянин.

З пів години вони їхали мовчки. Холод пронизав Лізу до самих кісток, і вона вже не чула нічого, крім цокотіння власних зубів. Авто врешті зупинилося.

— Виходь, — ​наказав їй Орлов і сам виліз назовні.

Майже не контролюючи рухів і марно намагаючись закутатись у свій тоненький плащ, Шене підкорилася. Водій вийшов також.

Місце виявилося цілком безлюдним. Навколо не було жодного вогника. Звідкілясь із темряви долинав тільки плюскіт води й шурхіт очерету. Вологе нічне повітря забивало собою легені, наче мокре ганчір’я.

— Тепер говори, — ​сказав Орлов.

— Що… я маю… говорити? — ​тихо перепитала вона.

— А відколи ти працюєш на прусський Третій відділ?

— Не розумію… про що т-ти…

— Ти не розумієш? — ​закричав раптом граф. — ​Бісова ти наркоманко! Про те, що я відвідував пацієнта в психіатричній клініці в Бадені, знала тільки ти! Про те, що я мав його звідти забрати, знала тільки ти! І тут раптом він тікає просто в мене з-під носа!

— Це збіг… Клянуся, я тут ні до чого.

— І те, що пруссаки раптом опинилися тут, у Львові, це також збіг? — ​Орлов перестав кричати, задихаючись від злості. — ​Твій шеф з A III b недопрацював. Конфіденти пана полковника Редля сьогодні помітили його і Бобровського… Ти мене одурила. Одурила! — ​закричав Орлов і зімкнув руки на її шиї.

— Заспокойтеся, графе, — ​спробував зупинити його Редль. — ​Лишіть її.

Однак це не допомогло. Душитель його не чув.

— Припиніть, чорт забирай! — ​вигукнув він тоді й спробував звільнити бідолаху з його рук.

Втім, це було марно. Той вчепився в її делікатне горло сталевою хваткою. Коли його все ж вдалося відштовхнути, жінка нерухомо звалилася додолу. Редль нахилився до неї й спробував намацати пульс. За кілька хвилин підвівся й з ненавистю подивився на Орлова.

— Ти її вбив, сучий сину, — ​видихнув полковник.

Той не відповів, а тільки важко дихав. Врешті злодійкувато озирнувся довкола.

— Таке трапляється, — ​сказав він. — ​Врешті-решт вона була зрадницею.

Полковник потягнувся до револьвера. Йому хотілося пристрілити виродка, вгатити в нього цілий барабан, але замість цього він лише мовчки спостерігав, як той волочить тіло до річки й опускає його у воду.

Зрештою, Орлов повернувся до авто й сперся на капот.

— Здала нас пруссакам, — ​знову сказав він. — ​Подумайте лишень… Яша зник у мене з-під носа. І врешті прусська розвідка опиняється разом з нами тут. Адже ви самі говорили, що в цьому місті, ймовірно, сам Фішер.

— З мене досить, — ​коротко мовив Редль і відчинив дверцята авто.

— Куди це ви зібралися?

— Ось що, пане графе, — ​сказав полковник. — ​Я погодився відслідкувати маршрут вантажу, але не давав згоди брати участь у вбивстві. Я запропонував свої послуги приватному шпигунському бюро, але не персонально вам, не «охранці». Тож ідіть ви під три чорти!

— Хочете ви цього чи ні, але бюро, про яке ви згадали, належить насправді нам. Тобто ви, дорогий полковнику, весь час були російським агентом, — ​відповів Орлов.

— Ви на території Австрії, — ​з погрозою сказав той, — ​і в моїх силах заткнути вам пельку.

— А ви спробуйте. Вам доведеться мене заарештувати, а під арештом я матиму вдосталь часу, аби розповісти все вашим колегам-військовим. Їм буде цікаво послухати, як начальник галицького Evidenzbüro співпрацює з потенційним ворогом.

Редль знову потягнувся до зброї.

— Так, можете мене пристрелити, — ​іронічно сказав Орлов. — ​Це, звісно, вихід. От тільки замість одного трупа будете мати два.

Кілька хвилин вони мовчали, зі злобою дивлячись на темні силуети один одного.

— Поїхали, — ​сказав урешті граф, — ​завтра до Лемберга прибуде вантаж. Візьмете свою частку і про все забудете. І про неї також…

Він кивнув у бік мертвої Шене, тіло якої майже повністю занурилось у воду.

Вранці наступного дня у зовсім іншій частині міста комісар Вістович, відвідавши спочатку лікаря, що мусив оглянути й перев’язати йому рану на плечі, під’їхав кілька зупинок трамваєм до костелу Марії Маґдалини, а звідти пройшовся пішки до кам’яниці під номером 11 на вулиці Потоцького. Обійшов її тим самим провулком, де ледь не загинув напередодні, зчепившись з Брюкнером. Підійшов до непоказних дверей, які зазвичай у таких будинках використовували слуги, аби дістатися на кухню чи в погріб, проте в помешканні колишнього оберкомісара Кронфельда ці двері були головним входом.

Вістович постукав і терпляче дочекався, доки з іншого боку йому відчинять. Немолодий високий камердинер у потертій лівреї ввічливо запитав, що потрібно вранішньому гостеві.

— Хотів би побачити господаря, — ​відповів комісар.

— Голосніше! — ​крикнув слуга, повертаючись до нього правим вухом.

— Мені потрібен пан Кронфельд! — ​вигукнув гість, і перелякана облізла кішка, що досі спостерігала за ним настороженими очима, шугнула кудись у сусідні зарості глоду.

— Будьте ласкаві вашу картку, — ​попросив камердинер і простягнув до Вістовича відкриту долоню.

— Звісно… — ​комісар дістав візитівку й подав старому.

— Проходьте до вітальні. Я повідомлю пана Кронфельда про ваш прихід, — ​сказав він, пропускаючи гостя всередину.

За дверима виявилося двоє сходів. Одні вели вниз, очевидно, справді до пивниці, інші — ​нагору. Цими другими слуга запросив піднятися на другий поверх, де провів гостя до просторого приміщення, облаштованого на старомодний манер, а сам пішов кликати господаря. Ця вітальня нагадала Вістовичу помешкання Ельвіри Сафронської на Личаківській, щоправда, було воно не таким занедбаним. Темно-зелені шпалери, вкриті рослинним візерунком, щільно прилягали до стін. Скло в креденсі й на стільницях акуратних журнальних столиків було ретельно протерте. На одному з них містилася шахівниця з незакінченою партією. Вістович мимоволі наблизився й оцінив шахову ситуацію. Білі мали безперечну перевагу над чорними, в них було більше фігур і вигідніша ситуація на дошці. Втім, і становище чорних не видавалося безнадійним. За уважної гри ті могли б розраховувати на нічию.

— Цікавитеся шахами, пане Вістовичу? — ​почувся голос господаря.

Його худорлява постать з’явилася на порозі вітальні. Кронфельд був одягнений у темно-вишневу бонжурку, під якою виднілася біла сорочка без краватки. У руках мав запалену бріарову люльку. Все виглядало на те, що в таку ранню пору гостей він не чекав.

— Граю іноді, — ​відповів на його питання комісар. — ​А хто ваш суперник?

— Мій камердинер, — ​мовив Кронфельд, знаком запрошуючи гостя сісти. — ​Чоловік, що зустрів вас сьогодні.

— Ви, мабуть, грали за білих? — ​поцікавився Адам Вістович.

— Ні, за чорних, — ​усміхнувся господар. — ​Як бачите, Алоїз дуже добрий шахіст. Колись він був моїм помічником. Разом ми розв’язали багато складних задач. І не тільки шахових… А ще мій слуга має одну беззаперечну чесноту: він майже глухий, і в його присутності я можу розмірковувати над своїм ходом уголос.

Услід за сказаним колишній поліціянт від душі розсміявся.

— Як ваша рана? — ​запитав Кронфельд і приклався до люльки. Хмаринка запашного диму на якусь мить заховала від співрозмовника його обличчя.

— Усе гаразд. Як виявилося, нічого серйозного, — ​відповів Вістович.

— Вам пощастило, що мали на собі плаща й маринарку з грубої тканини, — ​зауважив Кронфельд, — ​мене колись також врятував мій одяг у схожій ситуації.

— Пощастило мені тому, що нагодилися ви, — ​сказав комісар, — ​власне, я прийшов, щоб подякувати.

— Пусте. Мені, знаєте, нудно на емеритурі, тому радий, що вдалося трохи розважитися… Ви знаєте нападника?

— Так, — ​відповів комісар, — ​ба більше, заочно горлоріза знає все місто. Його підозрюють у недавніх вбивствах поліціянтів.

Обличчя Кронфельда, рясно вкрите зморшками, раптом сіпнулось і на якусь мить застигло, ставши схожим на ритуальну маску.

— Так, я читав у газетах, — ​промовив оберкомісар. — ​Отже, це він? Тоді шкода, що я не проломив йому голову… Сучий син.

Вістович усе чекав, коли Кронфельд запитає, що він сам робив учора під його будинком, проте господар не квапився.

— Хочу передати вам вітання від доктора Фельнера, — ​мовив комісар, підходячи трохи ближче до справи.

— А-а-а, від Ебергарда? — ​зрадів Кронфельд. — ​Дякую! Передавайте навзаєм, хоч ми бачимося час від часу в одній ресторації тут поблизу. Любимо з ним однаковий сорт чилійського вина. В усьому Лемберзі його можна знайти тільки там.

— Пан Фельнер порадив мені звернутися до вас в одній справі, — ​продовжив Вістович.

— Справді? О, ласкавий Боже! Небеса послали мені вас, щоб я не вмер з нудьги, комісаре, — ​зрадів господар, — ​що ж, розповідайте.

— Власне, це я хотів би почути від вас розповідь, — ​промовив комісар, також закурюючи. — ​Мене цікавить убивство такого собі майора Казимира Сафронського, що сталося 1876 року. Чи пригадуєте цей випадок?

— Дайте подумати… Гм, тридцять років тому — ​це вам не вчора… — ​сказав Кронфельд і подивився кудись у кут своєї вітальні, мовби там були записані його спогади. — А як його вбили? Цього майора? — ​уточнив він.

— Отруїли арсеном.

— Ах, так! — ​оберкомісар ляснув себе по коліні. — ​Згадав! У мене тоді не виникло сумнівів, що це зробила його дружина. Майор помер за сніданком, випивши чаю, в якому замість цукру була отрута.

— Доктор Фельнер стверджує, однак, що арсену в чашці не знайшли, — ​зауважив Вістович.

— На бога, пане Вістовичу. Тридцять років тому криміналісти робили більше помилок, ніж учні на уроках латини. Пробу з тіла загиблого також не взяли, бо тут, у Лемберзі, не було ані потрібного устаткування, ані фахівців.

— Отже, доказом вини пані Ельвіри була тільки отрута в цукерниці?

— А хіба цього мало? — ​здивувався Кронфельд. — ​Ви, приміром, тримаєте в себе на кухні арсен, пане комісаре? Скажімо, для того, щоб додавати його в свої страви для смаку?

— Ні, звісно.

— Ну от. Крім них двох того ранку вдома нікого не було. Напередодні ніхто не заходив. Тож шукати вбивцю деінде було б дивно, — ​підсумував оберкомісар.

— А що було відомо про їхні стосунки? Маю на увазі Ельвіри з покійним Сафронським?

— У тому й річ. Розповідали, що майор був деспотом. Це й стало її головним мотивом. В останні місяці свого життя він влаштовував їй справжнє домашнє пекло. Казали, страшенно її ревнував.

— Спадку вдова не отримала?

— Ані копійки. Після чоловіка лишилися тільки борги, про які вона не здогадувалася. Причому велетенські.

Вони трохи помовчали, зосередившись на курінні.

— А чому вас зацікавила ця справа? — ​запитав Кронфельд.

— Випадково натрапив на неї в архіві, — ​збрехав комісар.

— Он як… І що ж? Думаєте, майор сам наклав на себе руки? Через борги?

— А вам це не спадало на думку? — ​питанням на питання відповів комісар.

Співрозмовник стиснув зубами люльку так сильно, що його безкровні губи стали блідішими за крейду.

— Ви розумієте, що коли це правда, то я пущу собі кулю в лоба? — ​промовив він хриплим голосом.

— Ви не зробите цього, бо переконані у своїй правоті, — ​сказав Вістович. — ​І в мене, зрештою, немає жодних сумнівів у тому, що слідство було проведено як належить.

— А як щодо вашої справи? Я маю на увазі ці нахабні вбивства поліціянтів? — ​запитав Кронфельд після нової паузи.

— Це поки що не моє розслідування, — ​сказав комісар, — ​офіційно я ним не займаюся.

— Гаразд. Але що про це думаєте?

— Я вже казав, ми знаємо, хто вбивця. Лишилося його спіймати.

Вістович підвівся, щоб іти.

— У мої часи поліція не мала стільки технічних можливостей, як зараз. Ми не знали нічого про відбитки пальців, а ідеї Бертільйона[93] лише входили у практику, — ​несподівано сказав Кронфельд. — ​У роки моєї служби кожен злочин сприймався як виклик особисто детективу. Детектив приймав його і ставав до поєдинку, сподіваючись лише на свій інтелект і вправність. Мені гірко дивитися, як здрібніли сучасні слідчі. Серед них більше немає ані мисливців, ані азартних гравців… Прошу, не сприйміть це близько до серця, пане Вістовичу. Я не маю на увазі конкретно вас. Просто давно не читав у газетах, як вправно львівський детектив заманив маніяка в пастку. Виграв партію за білих, якщо говорити мовою нашої з вами улюбленої гри.

Він підвівся й простягнув гостеві руку на прощання.

— Справжні маніяки, зрештою, також перевелися, — ​пожартував господар наостанок. — ​Ви тільки гляньте на цього вашого нападника. Такий старигань, як я, прогнав його шматком металевої рури.

— На все добре, пане Кронфельде, — ​попрощався Вістович. — ​Слугу не кличте. Вихід я знайду.

— Ви забули? Він глухий мов тетеря. Я б його й не докликався, — ​почув комісар уже за спиною.

У Дирекцію він повернувся не в гуморі. Зверхність колишнього оберкомісара добряче його вколола. І найгіршим було те, що відповісти Кронфельду, як хотілося, Вістович не міг. Старий поліціянт врятував йому життя. Причому відважно кинувшись на вдвічі більшого за себе Брюкнера. Так, мовби й справді функціонарії тих часів звикли брати найнебезпечніших злочинців голіруч або застосовуючи те, що трапиться під руку. Без сумніву, якби замість металевої рури цей чоловік мав при собі виделку, то і цим інструментом зумів би дати раду.

Біля вахти чергового комісар зіткнувся з капітаном військово-поліційної служби. Високий жилавий офіцер із хвацько підкрученими вусами, побачивши його, зупинився і, за звичкою, осмикнув свій темно-зелений мундир. На його поясі дзенькнув металевий ринґраф, на якому було витиснуто особистий номер. Поруч з ринґрафом висіла поліційна шабля, а з іншої сторони — ​кобура з револьвером.

— А, пане Вістовичу, — ​промовив офіцер.

— Вітаю, капітане, — ​комісар торкнувся пальцями краю капелюха. — ​Маєте новини?

— Ви про того маніяка? На жаль, нічого втішного.

— Тоді заздрю вашому спокою, — ​сердито мовив Вістович.

— Ми поставили на вуха всі експозитури поліції в місті. І ретельно прочесали все довкола тієї кам’яниці на Потоцького.

— Не сумніваюся у вашій ретельності.

Комісар, сам не розуміючи причин свого грубіянства, вже збирався пройти повз, коли капітан єхидно зауважив:

— Я міг би сказати, що й вам слід вправніше стріляти…

Втім, слідчий пропустив це повз вуха.

— Якби ви вчора не промахнулися, то, можливо, сьогодні не сталося б ще одного вбивства, — ​додав капітан вже йому вслід.

Вістович відчув, як по його тілу пробігли крижані мурахи.

— Ще одне? — ​перепитав він, наче недочувши.

Офіцер кивнув.

— Капрала Фільца знайшли мертвим на Замарстинові. Усе те саме: удар ножем точно в горло і виколоті очі.

Сказавши це, капітан надів на голову поліційне чако і вийшов з Дирекції. Вістович піднявся сходами, але замість свого кабінету попрямував до кабінету Шехтеля. Постукав у двері й, дочекавшись запрошення, зайшов.

На директора було шкода дивитися: зім’ятий гарнітур, непрана сорочка, сяк-так зав’язана краватка, спухлі від безсоння очі й скуйовджена чуприна. Схоже, він ночував на службі.

— А, комісаре… Чув, що ви ледь не вбили цього виродка Брюкнера. Боже, ви були за крок від того, щоб позбавити нас цієї виразки в дупі, — ​промовив Шехтель замість привітання. — ​Вам треба краще стріляти, Вістовичу, їй-Богу.

— Хочу зазначити, що стріляв я з доволі незручного положення і до того ж був на той момент поранений, — ​сказав комісар.

Чути таке зауваження вдруге було вже занадто.

Шехтель махнув рукою.

— Гаразд, не зважайте. Не хотів вас образити. Сьогодні сталося ще одне вбивство. Ви знаєте? Схоже, цей психопат, зіткнувшись з вами, потім вимістив усю злість на першому-ліпшому поліціянтові, якого надибав…

Директор підвівся й підійшов до вікна.

— Ви вже завершили ту ідіотську справу з рукописом? — ​запитав він.

— Ще ні.

— Курва! Вістовичу, то завершуйте! — ​вибухнув Шехтель. — ​Завершуйте до бісової матері й беріться разом зі мною за цього маніяка! Інакше він нас усіх переріже, як телят на бійні.

— Власне, щоб завершити, мені потрібен від вас один документ.

— Який ще документ до ясної холери?

— Дозвіл на ексгумацію.

Шехтель оторопів.

— Що? Збираєтесь ритися в могилах?

— Аби поставити крапку у справі отруєння майора Сафронського, мені потрібно, щоб Фельнер виконав деякі хімічні дослідження.

— Не пригадую, щоб міністр просив вас наново розслідувати цю справу, комісаре. Вам наказано було просто знайти той сраний рукопис і його авторку!

Вістович змовчав.

— Ви мене чуєте, комісаре? Чи я розмовляю сам із собою, курва?! — ​директор перейшов на крик.

— Пане директоре, з відведеного терміну в мене залишився тільки один день. Тож не пізніше, ніж завтра я почну допомагати з цими вбивствами. Але сьогодні прошу допомогти мені, — ​якомога спокійніше сказав Вістович.

Якусь хвилину Шехтель дивився на нього своїми запаленими очима, а потім рвучко підійшов до столу й, зігнувшись над ним, виписав комісару необхідний документ.

— Дідько з вами, — ​гаркнув він, ставлячи підпис.

Потім знову відвернувся до вікна, не дивлячись більше на підлеглого.

Вийшовши з його кабінету, Вістович найперше зателефонував Фельнеру на Пекарську і повідомив, аби той готувався досліджувати кістки убитого Сафронського.

— Що ви маєте на увазі під «дослідженням», комісаре? — ​запитав той, перекрикаючи свисти й хрипіння в слухавці.

— Дізнайтеся, чи є в кістках арсен.

— Впевнений, що нема, — ​відповів Фельнер.

— Чому?

— Навряд чи доза отрути була такою великою, щоб осісти в кістках.

— І все ж спробуйте. Ексгумація відбудеться ще сьогодні.

— Я вас ненавиджу, Вістовичу, — ​зітхнув той. — ​Але гаразд… І, до речі, нехай ніхто з поліції не пхається на цвинтар. Ваші бовдури можуть навіть мертвому нашкодити. Все зробить Бюро судової медицини. Врешті-решт ця справа досі моя…

Вони попрощались, і комісар, втішений, що Фельнер позбавив його організаційної тяганини, хутко вийшов з Дирекції й подався до трамвайної зупинки. Як і кілька днів тому, йому знову потрібен був маршрут «Z». Вже на вулиці його наздогнав черговий, вручивши запечатаний конверт.

— Від кого? — ​запитав комісар.

Той стенув плечима.

— Просунули під двері, — ​сказав він і повернувся на свій пост.

Записку Вістович прочитав уже в трамваї, прямуючи до Підзамчого. Текст був лаконічний і без підпису: «Сьогодні о 7-й вечора. Вугільний склад на Замарстинові. Отримаєш свого маніяка».

Комісар одразу зрозумів, про який склад ідеться. Залізниця Карла Людвіґа[94], до того, як її поглинув транспортний державний монополіст, зберігала там вугілля для своїх локомотивів. Місце давно пустувало, оскільки нова компанія перепланувала маршрути сполучень, і локомотиви тепер доцільніше було завантажувати вугіллям в інших місцях.

Важко було збагнути, хто міг написати йому цю записку. Вістович не займався цією справою. Отже, або автор помилився, або вирішив з ним зіграти в якусь дурнувату гру. Зрештою, поліція дуже часто отримувала схожі анонімні листи. Декотрі були абсурдними й мали на меті розіграти слідчих, але частина з них іноді виявлялася корисною. Тому ігнорувати їх заборонялося.

Діставшись Підзамчого, комісар швидким кроком дійшов до помешкання Самковського. Це була невелика квартира в офіцині з кривими потрісканими стінами і ненадійними дверима. Ад’юнкт, утім, дорожив нею, бо оплату господиня брала більш ніж помірну. Постоялець відчинив комісару, поставши перед ним заспаний і неголений.

— Хто стежить замість вас за тим місцем, що я просив? — ​найперше запитав Вістович.

— Мій брат Ігнацій, — ​відповів той хриплим від сну голосом.

— Хіба він не в Дрогобичі?

— Приїхав мене відвідати, — ​пояснив Самковський, пропускаючи шефа всередину. — ​Мріє колись піти в поліцію, то що ж… Нехай звикає.

Житло ад’юнкта всередині було таким же понурим, як і ззовні. Брудна підлога, ненадійні старезні меблі й вицвілі стіни.

— Ніколи не думали переїхати? — ​поцікавився комісар, обережно сідаючи на скрипучий табурет.

— Якщо підвищать, то подумаю, — ​відповів Самковський, вмиваючись над старою мидницею.

— Прийшов лист із Дирекції, — ​витираючи обличчя рушником, додав ад’юнкт. — ​Повідомляється, що мене відновили на службі…

Голос його трохи здригнувся, і Вістович зрозумів, що так прозвучала вдячність.

— Підвищення якраз не обіцяють, — ​зазначив він, — ​але ви знаєте Шехтеля. Поверещить трохи й охолоне.

Самковський кивнув, надягнув окуляри й витягнув з шухляди списаний згори донизу аркуш паперу.

— Ось усе за дві доби, шефе, — ​сказав він. — ​Крім того, я дізнався у сторожа, які вантажі прибудуть сьогодні вночі на вантажний склад: о восьмій вечора зерно, о пів до одинадцятої — ​деревина з Ворохти і близько дванадцятої — ​бориславська сіль.

— Цікаво, що з цього потрібно Редлю? — ​вихопилось у Вістовича.

— Ви про полковника? — ​перепитав ад’юнкт. — ​Я помітив його кілька разів. Гляньте в список…

— Так, бачу. «Обійшов склад уздовж колії. Перевірив усі ворота… Озирався. Поводився обережно».
— За три години до нього був ще кремезний пан і дві дами, — ​додав ад’юнкт, намазуючи обличчя піною й беручи до рук бритву.

— Фішер, Клавдія і Маґда… — ​промовив комісар. — ​Виглядає на те, що цей вантаж однаково потрібен і тим, і тим.

— Виходить, ви всіх знаєте? — ​Самковський кривлявся перед дзеркалом, намагаючись якнайкраще зголити щетину, й від того слова його звучали дещо спотворено.

— Мені знадобиться сьогодні ваша допомога, — ​замість відповіді промовив комісар.

— Звісно, шефе, — ​з готовністю відповів той.

— О сьомій мусимо бути з вами на вугільному складі Карла-Людвіґа. Візьміть револьвер.

— Це той закинутий гадючник?

Вістович кивнув.

— Побачимо, які там повзають гади.

Ввечері обидва прибули на місце вчасно. Вістович мав при собі дві яскраві нафтові лампи з чималими лінзами, що в десяток разів підсилювали світло й спрямовували пучок променів у одному напрямку. Одну лампу він передав Самковському, іншу вирішив залишити собі.

— Зброя при вас? — ​поцікавився він.

— Так, — ​відповів ад’юнкт.

— Чудово, можете вже знімати з запобіжника.

Сказавши це, він дістав сірники й запалив лампи. Самковський тим часом витягнув з кишені поліційного «Ґассера» й перевірив уміст барабана, хоч, без сумніву, вже не раз це зробив перед тим, як вийти з дому. У Вістовича лишався браунінг, здобутий у поїзді.

Сонце ще не сіло, й надворі було доволі світло, але порожня вуглярня моторошно чорніла перед ними напівпрочиненими воротами, ніби пащею. Виставивши перед собою лампи та зброю, чоловіки обережно зайшли всередину. Світло ковзнуло по вологій долівці і відсирілих балках, що, здавалося, з останніх сил тримали стару покрівлю.

— Є тут хтось? — ​голосно вимовив комісар, дослухаючись, як його голос зникає у глибокій чорноті.

Кільки хвилин поліціянти обмацували променями ліхтарів простір довкола себе, а тоді Самковський опустив револьвер.

— Здається, вас розіграли, комісаре, — ​промовив він.

— Схоже на те, — ​сердито сказав Вістович.

Вони вже збиралися йти до виходу, коли в темряві почувся якийсь приглушений стогін. Два промені знову почали нишпорити по вуглярні.

Врешті комісар висвітлив ліворуч від себе зв’язаного чоловіка, що лежав на землі обличчям униз. Рота йому було заткано. Поліціянти обережно рушили до нього. Тим часом у глибині приміщення почулося клацання важкого вмикача, і потужний електричний промінь висвітлив їх широким сліпучим конусом. Вістович і Самковський мусили зажмурити очі й навіть затулити їх рукою.

— Дякую за пунктуальність, панове, — ​звернувся до них голос із темряви, що видався комісару знайомим. — ​Понад усе не люблю спізнень.

Вістовичу врешті вдалося сяк-так дивитися перед собою. Він поставив на землю свій непотрібний ліхтар і обома руками тримав тепер зброю, цілячись кудись у джерело світла. Те саме зробив і Самковський. Втім, від думки, що вони тепер зручна мішень, обох кидало в піт.

— Опустіть зброю, — ​спокійно продовжив голос. — ​Ви ж бачите, що користі з неї жодної.

Вістович нарешті упізнав того, хто говорив.

— Грумм? — ​промовив він. — ​Карел Грумм?

— Саме так, пане комісаре. І, якщо чесно, то почуваюся трохи ображеним, що ви не впізнали мене одразу.

— Отой зв’язаний — ​це Брюкнер, — ​пошепки сказав Вістовичу Самковський.

— Ваша правда, добродію, — ​підтвердив Грумм, — ​можете не шепотіти. Як і обіцяв, дарую вам вашого маніяка.

— Ти прийшов сам, Грумме? — ​запитав у нього комісар.

— Ні, тут іще полковник Редль.

— Отже, двоє моїх убивць, що сплутали мене в поїзді з іншим, — ​хмикнув Вістович.

— Зізнаюсь, я навіть зрадів, коли побачив, що вистрілив не в того, — ​промовив Грумм уже зовсім зблизька. Вони з Редлем також зайшли у світловий конус і стали навпроти поліціянтів. — Такий би розум пропав, — ​додав він.

— Що тобі потрібно? — ​Вістович дивився в огидну пику співрозмовника і відчував незбориме бажання врізати по ній ще раз, як це зробив у Берні.

— Ти зіпсував мені всі плани, — ​промовив Грумм, — ​я не збирався повертатися до цього сраного Лемберга. Редль повідомив мені маршрут вантажу, і я просто мусив передати цю інформацію у Варшаву.

— Росіянам?

— Не має значення.

— То чому ж ти все-таки тут?

— Бо був переконаний, що ти розшифрував ту записку. І я маю рацію, правда ж?

Комісар не відповів. Він перевів погляд на зв’язаного Брюкнера, що, повернувши голову, спопеляв його поглядом, сповненим ненависті. Від цього погляду в нього занило поранене плече.

— Відколи ти тримаєш його тут? — ​запитав комісар у Грумма.

— Відучора. Ми схопили його майже відразу після нападу на тебе. Він, бач, прийшов до мене пересидіти якийсь час, доки поліція прочісує місто, — ​відповів той.

Вістович і Самковський перезирнулись. Ад’юнкт також пригадав, що останнього поліціянта, капрала Фільца, було вбито якраз у цей час. Тобто коли Берл цього зробити не міг.

— І ти так просто його нам віддаєш? — ​запитав комісар.

— Ні, пане Вістовичу. Не просто віддаємо, — ​відповів за нього Редль. — ​Є одна суттєва умова.

Простір між ними був наелектризований. Здавалось, от‑от у повітрі з’являться іскри.

— Яка умова? — ​запитав Вістович.

— Ви, безперечно, знаєте про надважливий вантаж, який очікується на Підзамчому. Наші конкуренти, прусська розвідка, також ним зацікавлені. Більше того, володіють тією ж інформацією, що й ми, — ​промовив полковник, роблячи паузи між реченнями, мовби для того, щоб співрозмовник собі краще затямив сказане. — ​Думаю, це сталося тому, Вістовичу, що розшифроване повідомлення бачив хтось із їхніх агентів. Наприклад, та гарненька чорнявка, яка разом із мадам Шраґмюллер проживає в готелі «Ванда» на Баторія…

Нависла коротка пауза.

— Переходьте до суті, полковнику, — ​сказав комісар.

— Сьогодні близько півночі туди прибуде вагон із бориславською сіллю, — ​промовив Редль. — ​Самі розумієте, що всередині не сіль, а дещо інше.

— Власне, що саме, я не знаю, — ​заперечив Вістович.

— Для вас так буде краще, — ​промовив Редль. — ​Цей вагон зустрічатиму я і мої колеги. Також туди прибуде Фішер та інші агенти Третього відділу, ваше завдання — ​заарештувати пруссаків.

— На якій підставі?

— Не смішіть, Вістовичу! Невже комісар поліції не знайде приводу? Тільки візьміть із собою з десяток поліціянтів. Так просто вони вам не здадуться.

— А собі забирайте Брюкнера, — ​додав Грумм. — ​Впевнений, відзавтра ви з вашим колегою будете на перших шпальтах газет. Уявляю заголовки: «Маніяка спіймано!», «Відважний комісар та його помічник схопили злочинця, винного в смерті чотирьох поліціянтів!»…

— То що? Згода? — ​перебив його полковник і спрямував на Вістовича пильний проникливий погляд.

Якийсь час комісар лише дивився у відповідь, але врешті кивнув.

— Згода.

— От і гаразд. До зустрічі за кілька годин.

Грумм і Редль відступили за межі світлового конуса.

Не без труднощів доправивши Брюкнера до в’язниці на Баторія, Самковський і Вістович рушили в Дирекцію, де в своєму кабінеті кілька хвилин мовчки віддихувалися.

— Чи слід подзвонити Шехтелю? — ​запитав нарешті ад’юнкт. — ​Впевнений, він зрадіє, що Брюкнер тепер у нас.

— Не має значення, у нас він чи ні, — ​з деяким розчаруванням у голосі промовив комісар. — ​Брюкнер — ​не той, на кого полює поліція.

— Так, але директору це принесе тимчасове полегшення.

— Усім від цього тимчасово буде легше… Втім, маніяка все одно доведеться упіймати. Причому нам з вами, Самковський. Але…

Комісар виразно глянув на шафу позаду ад’юнкта.

— Але це турбота завтрашнього дня, — ​продовжив він.

Самковський простежив його погляд, а тоді підійшов до своєї шафи й, витягнувши з кишені невеликого ключа, відімкнув її. Далі відгорнув кілька стопок паперу й дістав звідти невідкорковану пляшку «Bernardine Imperial» від Бачевського.

— Знав, що у вас є запаси! — ​Вістович плеснув у долоні.

— Я збирався випити її з вами на прощання перед остаточним звільненням, — ​сказав Самковський, — ​але радий пригостити вас на знак подяки.

— Сердешний хлопче, а міг би знайти собі гарну роботу з притомним шефом! — ​мовив комісар, дістаючи дві чарки.

Ад’юнкт наповнив кожну з них рівно на третину. Більше вони дозволити собі не могли.

— Якщо все буде гаразд, то вранці доп’ємо з кавою, — ​промовив комісар.

— А як ні, то колеги доп’ють за нас.

— Еге ж, ці сучі діти тільки зрадіють!

Комісар і його підлеглий засміялись і випили кожен свою порцію. Настінний годинник пробив десяту вечора.

За двадцять хвилин до півночі два поліційних фургони зупинилися біля станції Підзамче. З одного вийшло четверо поліціянтів, озброєних карабінами, з іншого — ​їхній капрал у супроводі Вістовича і Самковського. Звісно, зібрати «десяток поліціянтів», як просив Редль, було неможливо, проте на кожного з цих п’ятьох комісар міг покластися, як на самого себе.

Вістович дістав з кишені складений учетверо план станції. Розгорнув його й передав капралу.

— Отже, пане Муравський, — ​звернувся він до нього, — ​ваше завдання — контролювати склад з усіх сторін. Займіть зручні позиції на відстані не ближче, ніж сто метрів. Зближатись до будівлі почніть тоді, коли під’їде локомотив із вантажним вагоном. Далі стежте за ситуацією. Кого слід брати на приціл, я вам описав.

— Все, як домовилися, комісаре, — ​бадьоро відповів капрал.

— Дякую, що погодились, — ​додав Вістович.

— Пусте, — ​відмахнувся той, — ​наші нічні зміни зазвичай нудні й довгі. А так хоч трохи розважимось. І зігріємось, бо зимно.

— То до роботи, панове, — ​звернувся комісар вже до всіх, і поліціянти швидко покидали додолу цигарки та позатоптували їх підошвами. За мить вони розділилися і, познімавши з плечей зброю, зникли в темряві.

— Що ж, Самковський, а ми з вами ходімо просто в пащеку монстра, — ​сказав він підлеглому.

І чоловіки неквапно рушили в бік велетенських воріт, до яких у темряві тягнулася хвиляста колія.

Простір всередині був яскраво освітлений чотирма прожекторами, що стояли в кожному кутку. Посеред складу височіла громіздка постать Фішера й ще чотирьох чоловіків. Одного з них Вістович впізнав одразу — ​це був росіянин Бобровський, з яким вони познайомились у поїзді. Окремо від усіх трималися дві жінки: Клавдія Шраґмюллер і Маґда.

— Пане Вістовичу! — ​з удаваною радістю гукнув йому назустріч Фішер. — ​Вам не спиться цієї чудесної весняної ночі?

— Як можна спати, якщо по твоєму місті бозна-хто вештається, — ​відповів комісар.

— Бачите, мої пані й панове! Я ж казав, що львів’яни гостинні, — ​сказав майор, звертаючись до колег.

Ті дружно засміялися. Всі, окрім Маґди. Вістович намагався не зустрічатися з нею поглядом, але все ж не стримався й на секунду жадібно вдивився у її бліде обличчя, трохи відтінене капелюшком.

Звісно, Редль правий. Розшифрувавши йому ту записку, вона слово в слово переказала все Фішеру. Саме тому всі вони зараз тут і, безумовно, тримають у кишенях зброю, націлену на них із Самковським. Зрештою, передбачити саме такий поворот подій було неважко.

Ворота з протилежного боку несподівано прочинились, і всередину зайшли ще три постаті. Коли світло впало на них, комісар впізнав Редля і Грумма. Третього, що був одягнений найелеґантніше й тримав у зубах сигару, він бачив уперше. Хоч і здогадувався, що це той самий Орлов, про якого йшлося у листі. Пруссаки відступили вбік, аби не опинитися до прибулих спиною.

— Ну от, тепер усі зібралися, — ​іронічно сказав полковник. — ​Бачите, пане Орлов. А ви хвилювалися щодо цього.

— Орлов? — ​хмикнув Фішер. — ​То ви, полковнику, тепер на боці охранки?

— Пан Редль на боці справедливості, — ​різко відповів граф.

— Точніше, на боці того, хто більше платить, — ​відповів майор.

— Це з’ясує австрійський Генштаб. Я неодмінно їм відрапортую.

— Хто писатиме рапорти — ​ще невідомо, — ​зауважив Редль.

— Ваша правда, живими звідси вийдуть не всі, — ​погодився Фішер і, глянувши на поліціянтів, запитав:

— А на чиєму боці ви, пане комісаре?

— На боці міста. Згідно моїх посадових інструкцій.

— Лемберг належить Австрії, — ​зауважив Редль.

— Лемберг належить мені, полковнику. А я належу місту.

У ту ж мить колія, що перетинала склад, застугоніла, й із того самого боку, звідки прийшли Редль, Орлов і Грумм, почулося наближення локомотива. За кілька хвилин велетенський паротяг з написом «Wiener Neustädter Lokomotivfabrik», що означав виробника, заїхав досередини, втягнувши за собою один-єдиний вантажний вагон. З паротяга визирнув переляканий машиніст, але побачивши, як усі присутні, мов за сигналом, вихопили зброю, знову сховався в кабіні.

— Вантаж належить російському підданому, Якову Бобровському! — ​вигукнув Орлов, цілячись у Фішера з нагана. — ​А отже, належить Російській імперії.

— І яким чином ви збираєтесь вивезти його звідси? — ​поцікавився той.

— Ми не так далеко від кордону, майоре. Години за дві цей паротяг домчить до Бродів. А всі супровідні документи давно готові.

— Ви мрійник, пане граф, якщо думаєте, що локомотив виїде з цього складу, — ​промовив Фішер.

— Впевнений, що виїде.

— Це ж чому?

— Зараз побачите… Полковнику, — ​звернувся він до Редля, не відводячи погляду від супротивника, — ​дайте команду солдатам.

— Abteilung! Zielen![95] — ​вигукнув той.

У ту ж мить над бортами вагона з’явилися люфи десятка гвинтівок і голови піхотинців у польових кепі.

— Ну от, — ​вдоволено сказав Орлов. — ​І оскільки солдати тримають вас на прицілі, то стуліть пельку, Фішере, і здайтеся поліціянтам. А вантаж попрямує в Росію.

— Мушу дещо уточнити, пане графе, — ​раптом сказав Редль.

Орлов здивовано глянув на нього.

— Що саме? — ​запитав він.

— Солдати, якими я командую, ціляться зовсім не у Фішера і не в його людей.

— А в кого, чорт забирай?

— У вас і в пана Грумма.

Орлов оторопів. Щоки його затряслися від злості, а над нижньою губою з’явилися зуби, мов у звіра.

— Ах ти австрійська собако, — ​прошипів він, — ​подвійний зраднику! Думаєш, так врятуєш свою шкуру? Всі дані про співпрацю з нами завтра ж будуть оприлюднені!

Наган в його руках раптом вистрілив, і Редль звалився на долівку. Услід за ним стріляти почав Грумм, цілячись у Фішера. Втім, той вчасно повалився на землю, й куля його не зачепила. Продовжуючи відстрілюватись, Орлов і Грумм кинулися до воріт. Кілька разів натиснула на спуст Клавдія, проте світло прожектора било їй просто в очі, тому жінка також не влучила. Що ж до піхотинців, то, не отримавши жодної команди, вони й далі продовжували нерухомо за всім спостерігати.

— Чорт забирай, Вістовичу! Затримайте цих падлюк! — ​лежачи на підлозі, заволав Фішер.

Втім, і комісар, і Самковський зберігали спокій.

— Не переймайтеся, майоре. Далеко вони не втечуть, — ​відповів йому Вістович.

І справді, зовні почулися звуки пострілів і гучні прокльони російською.

— Капрал Муравський вже про все подбав, — ​мовив ад’юнкт і рушив до воріт.

Якийсь час усі присутні схилилися над Редлем. Тому пощастило — ​рана виявилася легкою, хоч і болючою. Солдатам було наказано негайно доставити полковника до лікарні.

Коли вони вийшли, обережно несучи пораненого офіцера, в приміщенні запанувала тиша. У цій тиші з кабіни вибрався нарешті машиніст і поспіхом вибіг за ворота.

— Пане Вайсманне, — ​озвався врешті майор, звертаючись до нерухомої постаті в кутку, — ​чи могли б ви перевірити вантаж у вагоні?

— Звісно, — ​відповів ювелір і з дивовижною спритністю заліз нагору.

Кілька хвилин він шурхотів усередині, залишаючись невидимим для решти, а потім його розчервоніле обличчя знову з’явилося над бортом вагона.

— Все тут! — ​схвильовано вигукнув він, а потім підняв руку, в якій тримав чималий золотий злиток. — ​Багатство Бобровського тут!

— Не галасуйте, пане Вайсманне, — ​заспокоїв його майор. — ​Усе треба зробити спокійно і з холодною головою.

— Ваша правда, пане Фішере, — ​погодився ювелір, хоча тремтіння у голосі в нього не зникло. — ​Будьте ласкаві, подайте сюди мій саквояж.

Майор виконав прохання, і Вайсманн дістав з нього рахівницю й чималий бухгалтерський журнал.

— Зробити що? — ​запитав комісар.

— Бачте, Вістовичу, пан Яків Бобровський, власник скарбу, в обмін на свою безпеку, прусський паспорт і нове життя доручив нам розпорядитися його багатством на свій розсуд. Точніше так, аби воно послужило усім на благо.

— Це ж як?

— Зараз побачите…

Фішер роззирнувся. За кілька метрів від них стояли Клавдія і Маґда. Самковський ще не повернувся. Більше тут нікого не було.

— Яких ви зазнали витрат, пане комісаре? Маю на увазі, допомагаючи сьогодні Третьому відділу? — ​запитав майор.

— Четверо поліціянтів і капрал, що ними командував, ризикували життям, арештовуючи Орлова й Грумма. Вони заслуговують на компенсацію.

— Отже… — ​промовив угорі Вайсманн, пересуваючи кісточки рахівниці. — ​По п’ятсот крон поліціянтам і сімсот капралу. Слухаю далі.

— Мій помічник, ад’юнкт Самковський, також заслуговує на винагороду.

— Тисяча крон пану Самковському.

— Це все.

— А вам, комісаре? — ​запитав його Фішер.

— Коли-небудь у Берліні я потребуватиму допомоги, — ​сказав після паузи Вістович. — ​Отоді й нагадаю про борг. Від прусських грошей у мене поки що самі неприємності…

Майор хмикнув, але ствердно кивнув.

— Куди ви відправите решту цього скарбу? — ​поцікавився комісар.

— Третину повернемо Бобровському, — ​відповів Фішер. — ​А все інше піде в Росію, як і хотів Орлов.

— Ви жартуєте?

— Ні, комісаре. Хіба до жартів, коли у вагоні золота й коштовностей майже на сімдесят мільйонів марок? Орлов хотів, щоб гроші прибрав до рук петербурзький Генштаб. Ми ж вкладемо їх у російську революцію. Ось тут, — ​він вказав на вагон, — ​гонорари усіх їхніх гапонів та ульянових, що, як інженерна вибухівка, підривають Росію зсередини.

— Сімдесят мільйонів? — ​не повірив Вістович. — ​Це ж гігантська сума!

Фішер скривив посмішку.

— Саме стільки, пане Вістовичу, коштують кілька годин ведення війни. І завдання нашої розвідки — ​щоб Росія її програла. Ще до початку, до першого пострілу. Повірте, вся Європа зітхне з полегшенням…