Ерагон. Найстарший

ЦЕРИС

Ранком четвертого дня, коли Ерагон скакав верхи на Сніговієві поруч із Шргнієном, той запитав:

— Скажи, у людей справді десять пальців на ногах, як подейкують? По щирості кажучи, я ніколи раніше не вибирався з нашого царства.

— Звісно ж, десять! — відповів, усміхнувшись, Ерагон. На ходу він стягнув черевика й оголив ногу. — А хіба у гномів не так?

— Ні, у нас по сім. Такими нас зробив Хельзвог. П'ять — замало, а шість — неправильне число. Натомість сім — якраз те, що треба.

Гном знову глянув на Ерагонову ногу й, задоволений, від'їхав убік до Ами й Хедіна, які передали йому жменю срібних монет.

— Гадаю, вони просто побилися об заклад, — буркнув юнак, натягуючи черевика.

Сапфіра й собі всміхнулася здалеку.

Коли вже впали сутінки, річка Едде завернула нарешті до кордону Ду Вельденвардена. Тепер мандрівники їхали вниз вузькою стежкою крізь трояндові хащі, які сповнювали вечірнє повітря м'яким ароматом.

Якесь нервове напруження ятрило Ерагона, коли він дивився на темний ліс, адже вони вже увійшли в царство ельфів, бувши неподалік Цериса. Він випростався в сідлі, міцно тримаючи вуздечку. Хвилювання Сапфіри було не меншим. Вона крутилася в небі, вимахуючи хвостом від нетерпіння.

— Довкола все таке нереальне, — зіщулився Ерагон.

— Так, — відгукнувся дракон. — Тут іще живуть старі легенди.

За якийсь час вони виїхали на галявину між річкою й лісом.

— Зупинимося тут, — стиха наказала Арія. Вона вийшла наперед і гукнула прадавньою мовою: — Виходьте, братове! Вам нема чого боятися. Це я, Арія з Елесмери. Мої супутники — друзі й соратники, вони не заподіють вам шкоди. — І вона додала кілька слів, незрозумілих Ерагонові.

Якийсь час єдиною відповіддю на ці слова був плескіт річкової води, аж раптом здалеку відгукнулися ельфійською мовою.

— Так, — відповіла Арія.

Зашелестівши листям, на галявину вийшло двоє ельфів, а двійко інших легко зістрибнули з гілок сучкуватого дуба. Перші тримали в руках довгі списи з білими наконечниками, а два інші — луки. Усі були вбрані в туніки кольору моху й кори, а також у плащі, скріплені на плечах застібками зі слонової кістки. Один з ельфів мав довге чорне волосся, таке, як у Арії, а решта були русяві.

Підійшовши до Арії, ельфи по черзі обняли її, сміючись своїми чистими, дзвінкими голосами. Потому вони взялися за руки й заходилися витанцьовувати довкола дівчини, неначе діти, весело наспівуючи й кружляючи галявиною.

Ерагон здивовано спостерігав за цією сценою. Арія ніколи не казала, що ельфи полюбляють ігри, ба навіть більше — уміють сміятися. Це був направду чудовий сміх, наче звуки флейти та арфи. Його можна було слухати скільки завгодно.

За мить Сапфіра пролетіла над річкою й приземлилася поруч із Ерагоном, а ельфи тривожно загукали, спрямовуючи на неї свою зброю. Арія швидко заспокоїла товаришів, вказуючи спершу на Сапфіру, а потім на Ерагона. Коли вона змовкла, Ерагон скинув рукавичку з правої руки, щоб на його магічне тавро падало місячне світло, й сказав:

— Я вершник і я ваш друг. — Пам'ятаючи про вчорашній урок, він торкнувся губ і додав: — Атра естерні оно тхелдуін.

Ельфи посміхнулися, опустили зброю і вклонилися Сапфірі, шепочучи у відповідь прадавньою мовою. Привітавши прибульців, вони захихотіли, вказуючи на гномів, ніби згадали давній жарт, а потім закликали всіх до лісу.

Ерагон рушив за Арією разом із драконом і буркітливими гномами. Коли вони проходили під деревами, довкола вже зовсім стемніло, крім тих ділянок, куди пробивалося місячне сяйво. Ерагон чув, як неподалік шепочуться ельфи, хоч і не бачив їх. Час від часу вони скеровували прибульців, коли хтось із них зашпортувався.

Невдовзі попереду замерехтіло вогнище, тіні від якого рухалися, наче феї по землі, вкритою листям. Наблизившись, Ерагон побачив три маленькі курені, з'єднані разом довкола стовбура кремезного дуба. Високо на дереві була влаштована хатка, звідки вартовий міг оглядати річку й ліс. Між двома куренями було забито кілка, на якому сушилися розвішані трави.

Тим часом ельфи зникли в наметах, повернувшись назад з оберемками фруктів та овочів, і заходилися готувати вечерю для своїх гостей. Вони весело наспівували, куховарячи, пісня лунала за піснею, наче щебет соловейків. Коли Орик спитався їхніх імен, темноволосий ельф, вказавши на себе, мовив:

— Я — Лифаєн з дому Рильвенар. А це мої товариші — Едурна, Сельдин і Нарі.

Ерагон сів поруч із Сапфірою, радіючи можливості відпочити й роздивитися ельфів. Незважаючи на те, що всі четверо були чоловіками, їхні обличчя дуже нагадували лице Арії. Вони мали тонкі губи й носи, а також великі розкосі очі, які щоразу зблискували з-під густих брів. Попри вузькі плечі й тонкі руки та ноги, кожен з них виглядав гарнішим за будь-яку людину, що її будь-коли знав Ерагои.

— Хто б міг подумати, — замріявся хлопець, — що я колись потраплю в країну ельфів! — Він радісно посміхнувся, аж умліваючи від затишку. Сапфіра мовчала. Вона незворушно стежила за ельфами.

— Ця народність більш вишукана й таємнича, ніж люди чи гноми, — нарешті озвався дракон. — Вони не почуваються народженими із землі або з каменю. Вони зовсім з іншого царства, ніби якісь відображення у воді: половина там, а решта — тут.

— Вони й справді напрочуд гарні, — замилувався Ерагон.

Ельфи рухалися, ніби танцюючи, і кожен їхній рух був напрочуд граційним.

Колись Бром розповідав, що неввічливо подумки розмовляти з драконом без дозволу вершника, тож ельфи, дотримуючись цього правила, вголос зверталися до Сапфіри. Зазвичай дракон дозволяв Ерагонові переказувати його думки іншим, хоч деякі з народів і самі вміли керувати думками. Тому загалом це вважалося надто інтимною справою, і всі спілкувалися між собою вголос. Але в ельфів не існувало таких застережень. Вони вільно допустили Сапфіру до свого розуму, тішачись з її присутності.

Нарешті вечеря була готова й розкладена по майстерно вирізьблених тарілках. Ерагонові подали ще й сулію з вином, прикрашену зображенням дракона.

Під час вечері Лифаєн дістав очеретяну сопілку й заграв на ній, а Нарі заспівав:

Коли Нарі закінчив, Ерагонові перехопило подих від зворушення. Ніколи досі він не чув такого чудового співу.

— Це було просто прекрасно, Нарі-водхр, — мовив юнак.

— Та ні, це простенька пісня, Арджетламе, — зніяковів співак. — Проте я дякую тобі.

— Дуже мило, пане ельфе, — гмикнув Торв. — Утім, ми маємо справи, важливіші за спів віршів. Чи треба нам і далі супроводжувати Ерагона?

— Ні, — швидко відповіла Арія, кидаючи погляд на принишклих ельфів. — Ранком можете повертатися додому. Я гарантую, що Ерагон досягне Елесмери.

— Значить, ми виконали своє завдання, — кивнув Торв.

Засинаючи в постеленому ельфами ліжку, Ерагон прислухався, щоб почути Арію, яка гомоніла в якомусь із наметів. Хоч вона вживала багато незнайомих слів, юнак зрозумів, що ельфійка розказує про те, як загубила яйце Сапфіри і як розгорталися подальші події. Після того, як вона змовкла, запала мовчанка, а по тому один із ельфів сказав:

— Добре, що ти повернулася, Аріє Дротнінг. Королева була дуже засмучена, коли тебе схопили ургали! Вона ще й досі сумує за тобою.

— Тихо, Едурне, — буркнув другий ельф. — Хоч дведгари й малі, вони мають гострий слух, тож я впевнений, що ці слова перекажуть Ротгарові.

Потім голоси стихли, і Ерагон уже не міг розібрати нічого, окрім шепоту, який зливався із шумом листя надворі. Незабаром юнак уже спав, слухаючи уві сні чудову пісню ельфів.

Повітря було сповнене ароматом квітів, коли Ерагон прокинувся й глянув на залитий сонцем Ду Вельденварден. Здавалося, що над ним склепіння з пишного листя, підтримуване товстелезними стовбурами. Тільки мох, лишайники й низькорослий чагарник виживали в цьому густому затінку. Втім, за відсутності кущів, поміж деревами було чудово видно все довкруж.

Підхопившись, Ерагон побачив, що Торв із вартою вже спакували свої речі й готові вирушати в дорогу. Ориків віслюк був прив'язаний до Ексварового. Юнак підійшов до Торва.

— Дякую всім вам за те, що оберігали мене й Сапфіру, — сказав він. — Прошу передати мою подяку Ундину.

— Я передам твої слова, — торкнувся Торв кулаком своїх грудей і глянув убік куренів. — Будь обережний з тими ельфами, Убивце Смерка, вони загадковий народ. Уранці п'ють із тобою, а ввечері завдають удару в спину.

— Я пам'ятатиму про це, — відповів Ерагон.

— Далі вони рушать озером Ельдор на човнах, — зауважив гном. — Що ти робитимеш з конем? Ми могли б відвезти його до Тарнага, а звідти в Тронжхейм.

— На човнах? — вигукнув Ерагон. Але ж він так мріяв привезти Сніговія в Елесмеру! Зручно мати коня на той випадок, коли Сапфіра відсутня або не може деінде пересуватися через свої розміри. — Це дуже люб'язно з твого боку, — озвався хлопець. — Але пообіцяй, що про Сніговія будуть добре дбати.

— Повір мені, — сказав Торв, — коли ти повернешся, то будеш більш ніж задоволений нашим доглядом.

Ерагон відв'язав коня й передав його сідло та збрую гномові. На прощання він побажав кожному з вояків щасливої дороги, і вони із Сапфірою та Ориком іще довго дивилися вслід невеличкому гурту.

Потім він повернувая до наметів, а вже незабаром рушив слідом за ельфами до плавнів поблизу річки Едде. Там були сховані два білих каное. Ерагон сів у найближче, поклавши свого наплічника між ногами. Він здивувався тому, наскільки легким був човен, який він міг би підняти однією рукою. Юнак здивувався ще більше, коли побачив, що той був зроблений із береста. Зацікавлений, Ерагон торкнувся луб'яного борту. Той був напнутий, неначе пергамент, і загув, немов глухий барабан.

— Усі ваші човни роблять у такий спосіб? — запитав юнак.

— Усі, крім великих, — відповів Нарі, всідаючись. — Для тих ми використовуємо найкращий кедр або дуб.

Не встиг Ерагон спитати, що саме мається на увазі, як до човна запхався Орик, а Лифаєн з Арією ступили в другий. Ельфійка обернулася до Едурни й Сельдина, які залишалися, й наказала:

— Охороняйте дорогу, щоб ніхто не пішов за нами, і нікому не кажіть про нас. Першою про це мусить довідатись королева. Я вишлю вам підмогу, щойно ми доберемося до Сильтрима.

— Аріє Дротнінг! — загукали з берега.

— Нехай береже вас небо! — відгукнулась ельфійка.

Сівши навпочіпки, Нарі та Лифаєн дістали довгі жердини й виштовхали човна на середину річки. Сапфіра зісковзнула у воду вслід за ними й завзято замолотила лапами. Коли ж Ерагон суворо глянув на неї, вона, жартівливо підморгнувши, пірнула, чим викликала в ельфів неабиякий захват.

За годину вони вже досягли озера Ельдор. Птахи й комахи роїлися серед дерев, що росли вздовж західного берега, тоді як на східному і розляглася рівнина, по якій блукали стада оленів.

Коли течія відпустила мандрівників, Нарі й Лифаєн відклали жердини й роздали весла. Орик і Арія вже знали, як ними користатися, натомість Ерагонові докладно все пояснили.

— Ми будемо повертати туди, куди гребемо, — сказав Нарі. — Отже, якщо я гребу вправо, а Орик гребе вліво, ти мусиш гребти спершу з одного боку, а потім з іншого, інакше нас віднесе вбік.

Ерагон швидко опанував науку веслування, тож невдовзі міг віддатися своїм мріям. Так він плив холодним озером, загублений у фантастичних світах, захованих від його очей. Зупинившись перепочити, юнак дістав Орикові золоті кільця, щоб укотре помізкувати над загадкою.

— Можна мені глянути? — зацікавився Нарі.

Ерагон передав забавку ельфові, і той повернувся до нього спиною. Якийсь час Ерагон з Ориком самотужки маневрували річкою, поки Нарі ламав голову над кільцями. Зненацька з радісним вигуком вій здійняв руку, і складена загадка зблиснула золотим кільцем на його пальці.

— Чудова річ, — струснув головоломкою Нарі, щоб та набула попередньої форми, і повернув її Ерагонові.

— Як ти це зробив? — вражено спитався той. — Утім, не кажи, я сам це з'ясую.

— Авжеж, — усміхнувся ельф.