Ерагон. Найстарший

ОСЯГАЮЧИ ПРЕМУДРІСТЬ

Дні, що їх Ерагон провів у Елесмері, геть переплутались, а час немовби застиг у цій благословенній чудовій оазі. Пори року тут не дуже відрізнялися одна від одної, а підживлені закляттями ельфів рослини квітли і вдень, і вночі впродовж усього року.

Юнак дуже полюбив затишну Елесмеру з її елегантними будівлями в лісі, з її химерними співами в хащах, тендітними витворами мистецтва, схованими за кожним кущем, а також із її таємничими мешканцями. Дикі тварини тут не боялись мисливця. Часто Ерагон бачив, як ельфи гладили оленя чи лисицю або ж розмовляли з ведмедями. Деяких тварин неможливо було розпізнати. Як правило, вони з'являлися вночі й зникали, щойно юнак до них наближався. Одного разу він помітив якесь створіння, схоже на змію, тільки що вкрите хутром. А якось зустрівся із жінкою, що миттю обернулася на вовка.

Отож, Ерагон із Сапфірою продовжували вивчати Елесмеру, блукаючи її хащами разом із Ориком. Арія вже не супроводжувала їх. Вона кудись зникла з того самого часу, коли розбила Ерагонів фаіртх. Він помічав її безліч разів, та ніяк не міг попрохати пробачення, бо спритна ельфійка щоразу зникала з очей, мов яка примара. Урешті-решт, юнакові це обридло і він подався шукати її помешкання до Тіальдар Холу.

Двері були прочинені. Постукавши, Ерагон увійшов і роззирнувся по просторій кімнаті, обплетеній лозою. Ця кімната межувала з невеличкою спальнею та кабінетом. Два фаіртхи прикрашали стіни. На одному з них був портрет гордого ельфа зі сріблястим волоссям — певно, короля Евандара, та молодої ельфійки, яку юнак не впізнав.

Ерагон поблукав помешканням, радіючи з того, що нарешті дізнався, як насправді живе Арія. Ось на столику біля ліжка чарівна квітка у вазочці, ось сувої рукописів з поважними назвами: «Осілон», «Доповіді про врожай», «Життєпис Гілеада Дозорного»… На підвіконні стояли три мініатюрні дерева у формі ієрогліфів, що означали мир, силу та мудрість, а поруч — аркушик паперу з різними записами й віршем:

Підійшовши до столика біля входу, зачудований Ерагон поклав квіти й уже розвернувся, щоб піти собі геть, та ледь не скрикнув від несподіванки. Навпроти нього стояла Арія. Схоже, ельфійка теж злякалася його, але швидко опанувала себе.

Якийсь час вони мовчки дивились одне на одного.

— Я не знаю, які квіти пасуватимуть такому небесному створінню, як ти, але дарую ті, які зміг знайти, — нарешті озвався юнак, простягаючи букет.

— Я не можу їх прийняти, Ерагоне, — почув він у відповідь.

— Ні-ні, ти не зрозуміла, — схаменувся юнак. — Це ні до чого тебе не зобов'язує. Я просто хотів вибачитись за свій нещодавній вчинок. Авжеж, я розумію, що мій вишкіл у ельфів дуже важливий, але… ніхто не заборонить мені мріяти про тебе. Це все, що я хотів сказати.

Арія замислено глянула на юнака, потім повільно простягла руку і — о диво! — взяла квіти з його рук.

— Вони чудові, — мовила тихо вона, сховавши обличчя в запашному букеті. — А де це ти пропадав? Хворів?

— Та ні ж бо, — не вірив своєму щастю Ерагон. — Хіба що трохи спина боліла.

— Я чула.

— Мені вже, певно, час іти, — зітхнув юнак.

— Зажди, — зупинила його ельфійка. Вона м'яко взяла його під руку й підвела до крісла. Потім дістала із шафи два кубки, накришила в них якоїсь запашної трави й залила окропом, який миттю дістала за допомогою закляття.

Тримаючи кубок двома руками, Ерагон пив чарівний напій і спостерігав з величезної висоти ельфійської оселі за ранковим життям Елесмери.

— Мені хотілося б, — розчулено мовив він, — сидіти ось так довго-довго й тихесенько розмовляти…

— Як справи в Сапфіри? — повернула його до реальності Арія.

— Дякую, здається, усе добре. А в тебе?

— Збираюсь повернутися до варденів.

— Що? — ледь не похлинувся чаєм Ерагон. — І коли ж?

— Десь тоді, як буде свято Кривавої Клятви, — сумно всміхнулась ельфійка. — Звісно, мені не дуже хочеться туди їхати, та й Ісланзаді просить залишитись, але я надто вже затрималась тут. До того ж, я ніколи не була на святкуванні Кривавої Клятви, а це найважливіша з наших церемоній. До речі, хіба Оромис не може тебе вилікувати?

— Не знаю, — знизав плечима юнак, приголомшений цією новиною. — Здається, він випробував усі засоби, які знав.

Якийсь час вони мовчки пили чай.

— А як твоє навчання? — спитала Арія.

— Роблю успіхи.

Знову запала тиша, й Ерагон потягся за папірцем, на якому був вірш.

— Ти любиш поезію? — спитав він.

— Існує такий звичай, — Арія взяла аркуш з його рук: — кожен, хто йде на святкування Кривавої Клятви, має скласти вірш або пісню, аби виголосити їх перед зібранням. Над своїм я щойно почала працювати.

— Він дуже гарний, — кивнув Ерагон.

— Отже, ти вже встиг його прочитати, — умить спохмурніла ельфійка. Трохи помовчавши, вона зазирнула юнакові в очі: — Вибач, але ти не той, кого я вперше побачила в Джиліді.

— Я розумію, — похнюпився Ерагон. — Усі ми змінюємось, от і ти скоро поїдеш… Хіба ми більше ніколи не побачимось? Хіба не будемо знову гуляти лісом, пізнаючи Елесмеру разом?

— Не думаю, що це буде доречно, — м'яко мовила Арія.

— Виходить, через мою дурну витівку має страждати наша дружба? — спитав юнак. — Мені легше померти від руки Смерка, ніж дозволити її зруйнувати!

— Та ні, заспокойся, Ерагоне, наша дружба триває, — ельфійка допила чай. — А з приводу наших прогулянок разом… Гадаю, нам варто поки що зачекати й поглянути, що покаже майбутнє. Принаймні зараз у мене занадто багато справ, тож я нічого не можу тобі пообіцяти.

— Звісно, Аріє світ-кона, — вклонився юнак.

Попрощавшись, окрилений надією Ерагон повернувся до Сапфіри, Оромиса та свого нудного вишколу.

Залізши рукою в торбинку на поясі, юнак змастив губи спеціальною сумішшю з бджолиного воску та горіхового масла, аби врятуватися від просто безжального вітру. Від самісінького ранку вони із Сапфірою витали туманним піднебессям, зупиняючись лише задля того, щоб отримати кілька вказівок від Глаедра, який неухильно слідував за ними. За цей короткий час юнак устигав прив'язатися до сідла, аби раптом не впасти з дракона, який перевертався в повітрі, виконуючи складні акробатичні фігури.

Вони зупинилися лише перед високими горами, які Ерагон побачив у цих краях вперше. «Які ж вони маленькі, порівняно з Беорськими!» — пирхнула Сапфіра. Подумки згодившись, Ерагон обережно роззирнувся навсібіч, шукаючи джерела можливої небезпеки. Загострені постійними медитаціями відчуття принесли йому образи байбака в норі, грайливих білок у хащах, а також безлічі птахів і прудких змій.

Друзі зачекали, доки велетенський Глаедр умоститься на гребені однієї з гір, а вже потім приземлилися й самі. Місцевість, в якій вони опинилися, була всіяна уламками брил, порослих мохом. Поруч височіла чорна скеля, помережана блакитною кригою.

«Це Фіонула, — подумки озвався Глаедр. — Сусідні гори називаються Етрундр, Мероговен та Крімінсмал. Кожна з них має свою історію, але про це трохи пізніше. А зараз я розповім про мету нашої подорожі. Йтиметься про природу стосунків між драконами, ельфами та людьми. Зрозуміло, дещо про це ви вже знаєте, та зараз настав час поглибити свої знання, доки ми з Оромисом ще з вами».

— Майстре! — озвався юнак, закутавшись у плаща.

— Так, Ерагоне.

— А чому Оромис не полетів?

— Тому, — відповів Глаедр, — що я, як найстарший із драконів, маю переконатися, чи усвідомлює юний вершник своє покликання! А ще тому, що Оромис нездужає.

Каміння з гуркотом полетіло вниз, коли Глаедр спробував зручніше влаштуватися на скелі. Сяк-так усівшись, він глянув на учнів, час від часу пускаючи пару з ніздрів.

— Дещицю з того, про що я розповідатиму, — нарешті мовив дракон, — зазвичай знають ельфи й люди. Але більшістю цієї інформації володіють лише втаємничені. Отже, слухайте мене уважно, пташенята. Коли між драконами та ельфами уклали мир, водночас було засновано ще й загін вершників, аби уникнути конфліктів між народами. Королева Тармунора з боку ельфів та дракон від нашої раси вирішили, що самої угоди про мир буде недостатньо, оскільки папери майже нічого не важать у цьому світі. До того ж, обидва народи були аж надто могутні й могли знищити одне одного. Зарадити цьому могла тільки магія.

Слухаючи, Ерагон аж здригнувся від внутрішньої напруги.

— Сапфіро! — відволікся Глаедр. — Може, ти зігрієш свого вершника?

Присоромлений дракон, вигнувши шию, дмухнув полум'ям у холодне повітря, яке й справді вмить нагрілося.

— Дякую, — сказав юнак, гріючи руки над теплим камінням.

— Непогано, проте чіткіше спрямовуй струмінь вогню, — сказав Глаедр і вів далі: — Отже, дев'ять років пішло на те, аби чаклуни винайшли потрібне закляття. Коли вони це зробили, то зібралися разом із драконами біля Ілерії. Ельфи структурували закляття, дракони додали йому сили, і в такий спосіб ми немовби поріднилися душами.

Утім, це об'єднання змінило нас. Дракони навчилися розмовляти, а ельфи стали жити так довго, як живемо ми, бо донедавна нічим не відрізнялися від людей. І врешті-решт, завдяки магії драконів ельфи набули неабиякої сили й грації. Люди з'явилися надто пізно, аби скористатися закляттям, проте магія облагородила їх, очистивши від грубих варварів, які вперше висадились в Алагезії. Хоча після Занепаду вони значно деградували.

— А чи потрапили гноми під дію цього закляття? — спитав Ерагон.

— Ні, — відказав Глаедр. — Саме тому їхній народ і не мав жодного вершника. Їх не цікавлять дракони, а нам не цікаві вони. Гноми були за об'єднання, але без драконів. Можливо, це й на краще, бо саме завдяки цьому вони й уникли занепаду, як то сталося з ельфами чи людьми.

— Занепаду? — здивувалась Сапфіра, багатозначно глянувши на Ерагона.

— Авжеж, занепаду! — гаркнув дракон. — Якщо хтось із об'єднаних народів потерпає, то це позначається і на його спільниках. Убиваючи драконів, Галбаторікс ослабив і людей, і ельфів. Вам цього не збагнути, бо ви провели в Елесмері ще дуже мало часу, але ельфи усе-таки слабшають, а їхні сили занепадають. Проте в людей теж свої проблеми — вони сіють зерно розпусти й хаосу. І тільки тоді, коли між трьома народами відновиться рівновага, у світі запанує лад.

Розтрощивши уламки скелі, старий дракон зручніше вмостив свою важку голову.

— На вимогу королеви Тармунори, — вів далі Глаедр, — закляття впливало на зв'язок вершника з драконом навіть тоді, коли той іще був у яйці. Себто коли дракон вирішує віддати яйце вершникам, то він промовляє закляття, що оберігає драконеня від потрапляння в чужі руки. А оскільки дракони можуть залишатись у яйці довгий час, то іноді вони шукають свого вершника дуже довго. Сапфіра може це підтвердити, чи не так?

Зв'язок, який з'являється між вершником і драконом, символізує об'єднання наших народів. Людина або ельф, стаючи вершником, сильнішає та мудрішає, а дракони натомість позбуваються своєї жорстокості… Здається, ти хочеш щось запитати, Ерагоне?

— Вибачте, — закашлявся юнак. — Мені важко уявити вас чи Сапфіру жорстокими. Хоча, зрештою, це непогано.

Почувши таке, Глаедр закотив очі й зареготав, аж земля під ногами затремтіла.

— Якби ж ти, юначе, зустрівся з драконом, що не керується вашими правилами! — загув він. — Справжній дракон не знає, що таке жаль! Дракони жорстокі, грізні, зухвалі, а їхні самиці — ті взагалі такі, що мало хто з вершників міг знайти з ними спільну мову. Але брак зв'язку й довіри призвів до таких жахливих непорозумінь, як союз Галбаторікса з Шруйканом. Адже цей дракон не обирав Галбаторікса своїм вершником, його змусили служити тирану за допомогою чорної магії. Їхні стосунки були дуже заплутаними, що нагадує ситуацію між вами, Ерагоне й Сапфіро, і вони зникали, щойно ургали вбили його першого дракона.

Глаедр трохи помовчав, глянувши в далечінь, і вів далі:

— Те, що поєднує вас, вище за будь-який зв'язок. Ваші душі, ваша сутність — називайте це, як хочете — були змішані на первісному рівні. От ти, Ерагоне, ти віриш у те, що душа може існувати окремо від тіла?

— Не знаю, — сказав Ерагон. — Якось Сапфіра дозволила мені глянути на світ її очима… Тоді мені здалося, що я більше не маю зв'язку з власним тілом. І привиди, яких викликають чарівники, можуть існувати, коли свідомість є незалежною від плоті.

Глаедр раптово піддів кігтем камінь, і всі побачили щура в норі. Наступної миті в повітрі промайнув червоний язик, і тваринка щезла у бездонній пащеці дракона.

— Коли немає тіла, то немає й душі, — облизався Глаедр.

— Але ж тварина — це не людина, — заперечив Ерагон.

— Я не розумію, ти що, після всіх своїх медитацій ще й досі вважаєш, що будь-хто з нас бодай чимось відрізняється від цього щура? — здивувався Глаедр. — Невже ти думаєш, що магія, якою ми володіємо, якось урятує наше єство після смерті?

— Авжеж ні, — пробелькотів юнак.

— Мені теж так здається, — задоволено гмикнув дракон. — Через те, що ми пов'язані одне з одним, нам доводиться уривати зв'язок, коли дракон або його вершник поранені. Щоб хтось із них не страждав, розумієш? Але душу важко відокремити від тіла, тож навіть не намагайтесь забрати душу напарника до себе, бо це призведе до смерті обох. Навіть якби це було можливо, то слід замислитися над тим, чи не важко буде мати водночас аж дві душі?

— Це жахливо, — зіщулився Ерагон, — померти самому, коли поряд немає найближчої для тебе істоти…

— Усі помирають на самоті, юначе, — зітхнув Глаедр. — Будеш ти королем чи простим селянином — ніхто не проведе тебе в небуття… А тепер давай потренуємось розподіляти вашу із Сапфірою свідомість…

Після важких занять Ерагон укотре з огидою дивився на свій обід. Знову хліб з горіховим маслом, ягоди, боби, два яйця та глек із водою. Він розумів, що все це було дуже смачним, що ельфи готували від щирого серця й що навіть сама королева Ісланзаді не має кращих наїдків, але тим не менше… Від самого вигляду цих страв у юнака різко псувався настрій.

— Я хочу м'яса, — простогнав він, ідучи до спальні.

Сапфіра, яка спочивала на своєму лігві, зиркнула на нього.

— Я хочу риби, якоїсь дичини, а мене годують овочами, наче свиню. Чого я мушу це терпіти?

Сапфіра витягла шию й глянула за вікно.

— Мені, до речі, теж не завадило б чогось перекусити, — по-змовницьки примружилась вона. — Хочеш зі мною? Ти міг би зготувати собі десь подалі м'яса, а ельфи б ні про що не дізналися.

— Так, звісно! — аж підскочив юнак. — Сідло беремо?

— Ні, далеко ми не полетим.

Ерагон прихопив із собою торбинку з сіллю та прянощами й заліз на Сапфіру. Вона здійнялася високо над лісом і попрямувала до невеличкого ставка. За кілька хвилин вони були на місці.

— Он там, під берегом, живуть кролі, — як завжди, подумки, сказав юнакові дракон. — Можеш їх уполювати. А я поки що пошукаю собі оленя.

— І що, навіть не поділишся зі мною здобиччю?

— Поділюсь, якщо ти такий невдаха! — вишкірилась у посмішці Сапфіра.

Ерагон і собі посміхнувся, провів дракона очима, а потім рушив до ставка. За мить він відчув нажаханих кроликів у кублі й невдовзі уполював їх за допомогою кількох магічних заклять. «Я навіть не вистежував їх, — подумав юнак, не відчуваючи ані втіхи, ані мисливського збудження. — Дивно, тепер я можу зловити будь-яку дичину, а мені чогось не радісно. Раніше було якось простіше, а тепер це звичайнісіньке вбивство».

Мимохіть він згадав слова старої віщунки Рхунон, яка говорила про те, що мета полювання перестає важити, коли досягаєш її кількома словами… Важливий — шлях до мети.

Зітхнувши, Ерагон витяг свій старий мисливський ніж, оббілував та випатрав кроликів, а потім, відклавши свіжину вбік, спалив нутрощі, аби запах не привертав уваги мешканців лісу. Далі він розпалив багаття, скориставшись цього разу магією, бо кремінь із кресалом забув удома. Почекавши, доки вогонь трохи перегорить, він нанизав кролячі тушки на патик і почепив їх над вогнищем. Решту м'яса юнак розклав на пласкій каменюці, наче на сковорідці, й прилаштував її на розпечені жарини.

Сапфіра прилетіла тоді, коли Ерагон повільно обертав рожен, смажачи м'ясо. Дракон приніс у пащеці впольованого оленя, тримаючи в пазурах залишки другого. Вмостившись неподалік, він заходився шматувати м'ясо зубами.

Коли кролики були вже готові, Ерагон дав їм охолонути й хотів був поласувати смаженим м'ясом, аж раптом його щось зупинило. Думки несамохіть повернулись до нещодавніх медитацій у лісі, він згадав веселих звіряток на галявині, їхні ігри, сварки та те, як зацікавлено вони його розглядали. «Адже життя — це все, що вони мають», — несподівано подумав Ерагон і з огидою викинув приготоване м'ясо.

Сапфіра здивовано глянула на господаря й перестала їсти.

Важко зітхнувши, Ерагон стис кулаки, аби опанувати себе й зрозуміти, що ж його все-таки зупинило. Він усе життя їв м'ясо, рибу та дичину. Він насолоджувався цими стравами, але тепер його починало нудити від самої думки про таку їжу. Ні, це неможливо!

— Так влаштовано цей світ — кожен когось їсть, — подумки нагадав дракон. — Не варто йти проти цього закону.

Ерагон замислився: «Хіба ж я проти? Ні, я не засуджую тих, хто їсть м'ясо, адже для багатьох це єдиний спосіб вижити. Але сам я цього не робитиму… Виходить, я все-таки заперечую закони світобудови? Зрештою, бодай на мить відчувши те, що відчуває кролик під час смерті, зробити це не так уже й важко».

— Так, я проти, — озвався юнак до Сапфіри. — І в такий спосіб стаю кращим. Хіба ми маємо право знищувати тих, хто слабший за нас? Авжеж, ми самі слабкі, але не маємо підкорятися власним слабкостям. Інакше вони нас знищать. Щодо цих кроликів… Як каже Оромис, навіщо завдавати комусь зайвих страждань?

— То тепер ти стримуватимеш усі свої бажання?

— Ні, я просто не дослухатимусь до тих, які несуть смерть!

— Та невже? — перепитав дракон.

— Так.

— Ну що ж, — погодилась Сапфіра, ковтаючи м'ясо, зготоване Ерагоном, — тоді в мене буде непоганий десерт. — Мені нічого соромитись, бо дракони трави не їдять. Про це навіть кролики знають.

— А я й не наполягаю, — посміхнувся юнак. — Ти можеш жити, як тобі заманеться.

— От спасибі! — в'їдливо мовив дракон.