Якби Роран умів читати, то був би вражений кількістю книжок у кабінеті, але зараз юнака куди більше цікавив його господар. Джоуд виглядав не менш стомленим, ніж гості. Його виснажене й сумне обличчя вкривали зморшки, а на щоці білів давній шрам — одразу було видно, що це людина сталевої вдачі.
— Сідайте, будь ласка, — сказав Джоуд. — Можу запропонувати вам бренді з печивом. Часу в мене небагато, але бачу, що ви здалеку, тож горло промочити вам точно не завадить.
— Авжеж, ковток бренді був би якраз до речі, — посміхнувся Лоринг. — Ви дуже люб'язні, пане.
— А якби ще й склянку молока для мого хлопчика, — пробелькотіла Бірджит.
— Звісно, пані. — Джоуд подзвонив слузі, віддавши наказ, і відкинувся в кріслі. — Я, правду кажучи, здивований. Ви знаєте моє ім'я, але я не знаю ваших.
— Міцний Молот, — буркнув Роран.
— Мардра, прошу пана, — вклонилася Бірджит.
— Келл, до ваших послуг, — озвався за нею Нолфаврел.
— А я Воллі, — закінчив Доринг.
— Дякую, — кивнув Джоуд. — Рольф сказав, що ви маєте до мене якусь ділову пропозицію. Утім, вам, мабуть, відомо, в якому скрутному становищі я опинився. Я нічого не продаю й нічого не купую, не орендую й не перевожу. То чим же я можу бути вам корисний?
— Коротко кажучи, — обережно мовив Роран, аби не бовкнути чогось зайвого, — ми тільки хочемо придбати багато товару за невеличку суму. Ми знаємо, що ваше майно виставлене на післязавтрашній аукціон, але часу в нас обмаль. Тож чи не могли б ми вирішити це питання раніше?
— І які ж саме товари вас цікавлять? — спитав Джоуд.
— Харчі, а також корабельне спорядження для далекої мандрівки по морю.
— Ви хочете спорядити якийсь певний корабель?
— Ми ще не вирішили, — відповів господарю Роран.
— Я розумію вас, — розвів руками Джоуд, — але навряд чи зможу чимось допомогти. Усе, що ви бачите тут, більше мені не належить. Я не маю права продавати власне майно, а якби й продав, то кредитори кинули б мене до в'язниці.
Невдовзі повернувся Рольф. Господар зачекав, доки той роздасть гостям напої, й продовжив далі:
— Отож, особисто я нічим не можу зарадити, — схилив голову Джоуд, — але пропоную звернутися до своїх знайомих, які залюбки вам допоможуть, якщо ви трохи докладніше поясните, що саме вам потрібно.
Роран почав перераховувати, а Бірджит і Лоринг раз у раз про щось йому нагадували. Наприклад, про олію для ламп тощо. Господар уважно їх слухав, і схоже було на те, що Роран його дуже зацікавив. Здається, він зрозумів, що юнак багато чого приховує.
— Як на мене, — сказав Джоуд, коли перелік було завершено, — цього буде цілком досить, аби переправити сотню людей до Фейнстера, Ароу або навіть кудись далі. Але останнім часом я дуже переймався своїми справами, тож міг і не помітити, що до нашого міста прибуло стільки людей.
Роран сполотнів і з острахом зиркнув на господаря кабінету, проклинаючи себе за відвертість.
— Та це мене не обходить, — знизав плечима Джоуд. — Гадаю, поговорити про їжу ви можете з Галтоном на Ринковій вулиці, а про все інше домовитесь зі старим Гамілом у гавані. Вони порядні люди.
Глянувши на Нолфаврела, що допивав своє молоко, він несподівано спитав:
— То як, юний Келле, вам сподобалось у Тейрмі?
— Так, — усміхнувся той. — Я ще ніколи не бачив такого великого міста.
— Невже?
— Так, пане.
— Мене зацікавила крамниця поруч із вашим будинком, — враз озвався Роран, відчуваючи, що розмова виходить на слизьке. — Дивно, вона така скромна, а стоїть серед багатих будинків.
— Вона належала одній дивакуватій жінці, — посміхнувся Джоуд. — Це крамниця Анжели, найкращої з місцевих знахарок, яка чудово зналась на травах. Вона порядкувала там двадцять років, а кілька місяців тому все спродала й подалась світ за очі.
— Це та, яку шукала Гертруда? — бовкнув Нолфаврел, зиркнувши на матір.
Роран хотів був затулити йому рота, але було вже запізно. Джоуд несподівано зблід і нахилився вперед.
— Не може бути! — вражено прошепотів він, уважніше роздивляючись юнака. — То це ти, Роране, сине Герроу?