Ерагон. Найстарший

ПЕРЕСЛІДУВАНІ МИСЛИВЦІ

Багнюка хлюпала під ногами в Рорана, коли він спускався вранці в долину. Сіяв дрібний дощик, було прохолодно й незатишно. Бальдор крокував поруч. Обидва мисливці тримали свої луки напоготові. Ніхто з юнаків не говорив, оскільки боявся злякати оленів, чиї сліди вони шукали.

— Здається, тут, — ледь чутно мовив Бальдор, показуючи на стежку, що вела в прибережні хащі. Роран кивнув і подався стежиною, яку йому показав Бальдор. Утім, сліди виявились старими, тому хлопець вирішив заговорити.

— Бальдоре, я можу з тобою порадитись про одну річ? Мені здається, ти добре розумієш людей.

— Звісно, — здивувався юнак. — А в чому справа?

— Слоун хоче видати Катріну заміж, але не за мене, — не зупиняючись, пояснив Роран. — І це може статися будь-коли.

— А що каже сама Катріна? — обережно поцікавився Бальдор.

— Він — її батько, — знизав плечима хлопець. — Як скаже, так і буде. До того ж, той, за кого вона хоче заміж, не робить нічого, аби її посватати.

— Тобто це ти нічого не робиш, — уточнив Бальдор.

— Ну, так, — сумно відповів Роран.

— Зрозуміло… — глибоко зітхнув Бальдор. — Тепер я знаю, чому ти так рано сьогодні прокинувся.

Правду кажучи, Роран узагалі не спав. Цілу ніч він думав про Катріну, намагаючись знайти вихід зі скрутного становища, в якому вони опинились.

— Я не витримаю ще однієї втрати, — міркував уголос юнак. — Але старий Слоун нізащо не благословить нас з Катріною, бо я ж тепер злидар.

— Так, я теж гадаю, що він не дасть вам свого благословення, — погодився Бальдор і зиркнув на хлопця, — але про що ти хотів зі мною порадитись?

— Про те, як переконати Слоуна. Як вирішити проблему, не посварившись із майбутніми родичами, — пояснив Роран. — Що мені робити?

— А в тебе самого є якісь ідеї? — спитав Бальдор.

— Є, та вони мені зовсім не подобаються, — зітхнув Роран. — Я гадав, що ми з Катріною просто можемо оголосити про заручини, а Слоун нехай реагує на цю новину як хоче.

— Авжеж, некепсько, — спохмурнів Бальдор. — А про наслідки ти подумав? Що скажуть люди? Який сенс примушувати Катріну вибирати між собою й родиною, адже згодом вона може тебе в цьому звинуватити?

— Хіба в мене є інший вихід? — у розпачі вигукнув юнак.

— А чому б тобі, перш ніж зважитись на такий рішучий крок, не спробувати переконати Слоуна? — замислився Бальдор. — Може, слід дати йому зрозуміти, що на розгніваній Катріні ніхто не схоче одружитися? А тут іще й ти будеш під рукою, аби наставити її чоловікові роги…

Роран аж скривився від цих слів і прикипів поглядом до землі.

— А якщо тобі не вдасться переконати Слоуна, тоді ти принаймні знатимеш, що зробив усе можливе, — вів далі Бальдор. — Порушивши традицію, ти прогнівиш місцевих людей, а якщо Слоун не погодиться на твою пропозицію, то винним будуть вважати його.

— Усе це виглядає страшенно непевно, — завагався Роран.

— Ти знав це від самого початку, — заперечив Бальдор. — Звісно, сварки зі Слоуном не уникнути, але тобі може пощастити. А найдужче буде обурюватись цей ханжа Квимбі. Я взагалі не розумію, як він може варити своє пійло, будучи таким моралістом.

Роран кивнув на знак згоди. Справді, людські пересуди можуть вирувати в Карвахолі роками.

— Я радий, що ми з тобою про це поговорили, — сказав юнак своєму приятелеві. Йому несподівано спало на гадку, що досі він так само ділився своїми думками з Ерагоном. Хоч вони й були, як казав малий, братами по життю, а не по крові. І це справді дуже втішало, коли ти знав, що поряд є близька людина, з якою в тяжку годину можна перекинутись слівцем-другим. І ця втрата завдавала Роранові неабиякого душевного болю.

Несподівано Бальдор зупинився й принюхався. Здалеку повіяло запахом смаженого м'яса й горілих соснових гілок.

— Хто б це міг бути? — тихо спитав юнак у Рорана. Розвернувшись на місці, він нарешті визначив, звідки долинали пахощі, від яких рот миттю сповнявся голодною слиною. Схоже було на те, що бенкет відбувався десь неподалік. Не змовляючись, юнаки рушили в той бік і невдовзі випірнули з кущів на битий шлях. Приблизно за сто футів від них дорога завертала до тополиного гаю, звідки й долинали приглушені ранковим туманом голоси.

Підкравшись ближче, друзі зупинились. Буде якось незручно, якщо вони злякають людей, котрі, можливо, теж вибрались на полювання. Проте, з іншого боку, щось тут було не так. Голоси лунали надто гучно й грубо, як на пересічних мисливців. Прихилившись до землі, Роран зійшов зі шляху й прослизнув у хащі.

— Куди ти? — тихо спитав Бальдор, ледь устигаючи за юнаком. Той жестом наказав мовчати, продовжуючи скрадатися в придорожніх кущах. Оминувши гай, друзі… так і застигли від несподіванки.

Біля шляху розбив табір військовий загін.

Три десятки шоломів виблискували в променях ранкового сонця, а їхні власники жадібно ласували смаженою дичиною, приготованою тут-таки, на багатті. Вояки виглядали стомленими й були заляпані багнюкою. Утім, символ Галбаторікса — язики полум'я, вигаптувані золотою ниткою, — виднівся на їхніх червоних туніках. Під туніками у вояків були важелезні шкіряні нагрудники, вкриті сталевими пластинами, а також сорочки й штани з наколінниками. Більшість воїнів мали за зброю мечі, хоча тут також було й півдесятка лучників. Решта головорізів мала на озброєнні алебарди.

Поміж воїнів височіли дві чорні постаті, знайомі Рорану з безлічі переказів селян, яких він наслухався після повернення на спалену ферму. Так, це були саме ті самі незнайомці, які знищили його домівку! Кров застигла юнакові в жилах. Та це ж кляті служки Імперії! Він уже був зробив крок уперед, напинаючи тятиву, як зляканий Бальдор устиг схопити зухвальця за рукав.

— Що ти робиш? — зашипів юнак. — Через тебе нас обох уб'ють.

— Це ті покидьки… — Роран зиркнув на свого приятеля й раптом спинився, помітивши, як у того тремтять руки.

— Роране! — знову зашипів Бальдор. — Що ти собі надумав? Поглянь, це ж королівське військо! Навіть якщо ти вб'єш когось із них і втечеш, то все одно опинишся поза законом і накличеш на Карвахол біду.

— Чого вони хочуть? — не вгавав Роран. — Чого їм від нас треба?

— Не знаю, друже, — уважніше придивився до вояків Бальдор. — Якщо вони нічого не добились від бідолахи Герроу, а Ерагона забрав Бром, то їм, мабуть, потрібен ти. У будь-якому разі ми мусимо повернутись і всіх попередити. А потім ти сховаєшся. Схоже, там тільки ті двоє на конях, тож ми дістанемось додому швидше за їхнє військо.

Роран, спостерігаючи за воїнами, ледь стримував бажання кинутись у бій, а там уже що буде, те й буде. Його серце шалено калатало, вимагаючи помсти. Він хотів бачити, як цих чорних зайд вражатимуть стріли. Але треба було дочекатись іншої нагоди, щоб змити біль і горе у струмках ворожої крові.

Уявляючи наслідки такої битви, хлопець із сумом згадав про Катріну. Як же він залишить її саму-самісіньку? Ні, тільки не зараз.

— Добре, — процідив він крізь зуби, — мерщій додому.

Не чекаючи відповіді, Роран прослизнув між деревами на край шляху й кинувся бігти геть. Він неначе тікав від власного розпачу, що обпікав йому душу. Невдовзі юнака наздогнав Бальдор, і вони перейшли на швидку ходу, час від часу роззираючись довкруги, аби не потрапити у ворожу пастку.

— Ти сповістиш усіх про цю страшну новину, — крикнув на ходу Роран, — а я поговорю з Хорстом.

Наляканий Бальдор тільки кивнув головою у відповідь.

Десь за дві милі мисливці спинились перепочити й випити води. Далі, маневруючи між невисокими пагорбами, вони навпростець рушили до Карвахола. Увійшовши до селища, Роран миттю помчав до кузні, а Бальдор подався збирати людей. Прямуючи до Хорста, збентежений юнак заходився обдумувати найрізноманітніші плани помсти. У кузні він застав старого за роботою над візком Квимбі. Хвацько забиваючи цвях, той наспівував:

Побачивши захеканого Рорана, коваль ледь не впустив із рук молотка.

— Що сталось, юначе?! — вигукнув він. — Бальдора поранено?

Хлопець заперечно похитав головою, хапаючи ротом повітря. Сяк-так відсапавшись, він швидко переповів усе, що вони з Бальдором бачили, а потім пояснив, що ті двійко незнайомців, які вбили Герроу, — це посланці Імперії.

— Тобі доведеться покинути Карвахол, — вислухавши розповідь, мовив Хорст. — Прихопи із собою трохи поїсти й візьми мого коня. Айвор викорчовує з ним пеньки… Та мерщій звідси. Коли ми дізнаємось, чого треба тим незнайомцям-воякам, я відразу ж пришлю по тебе Альбрича або Бальдора.

— А що ти скажеш, якщо вони питатимуть про мене? — поцікавився юнак.

— Скажу, що ти десь полюєш, і ми не знаємо, коли повернешся, — посміхнувся старий. — Звучить доволі правдоподібно, тож навряд чи вони стануть шукати втікача, бо боятимуться пропустити його вдома. Це в тому разі, якщо вони прийшли по твою душу.

Роран кивнув, потім розвернувся й щодуху помчав до будинку Хорста. Там він насипав у торбу їжі для коня, швидко зібрав у ковдру ріпу, буряк, в'ялене м'ясо й буханець хліба, знайшов бляшаний чайник і вирішив прихопити також і його. Він лише на мить затримався, щоб усе пояснити Елейн.

Зібрані клунки страшенно муляли юнакові, коли він біг з Карвахола до Айворової ферми. Господар якраз порався за хатою, викорчовуючи тополине коріння.

— Давай-давай! — гукав фермер до коня. — Ну ж бо, тягни! — Кінь аж тремтів від напруги, на вудилах виднілась піна, а потім він із останніх сил подався вперед і нарешті таки вивернув клятий пень із мертвого грунту.

— Молодчина! — пестливо поплескав Айвор коня. — От ми це й зробили, бачиш?

Роран здалеку гукнув старого, показуючи, аби той розпрягав коня. І лише підійшовши ближче, він пояснив, у чому річ.

— От лихо! — сплюнув Айвор. — І саме тоді, коли в мене повно роботи. — Відійшовши вбік, він похмуро спостерігав, як юнак збирається в дорогу.

Упоравшись, Роран скочив у сідло.

— Вибачай, але в мене немає вибору, — гукнув він до старого.

— Усе гаразд, не хвилюйся, — відповів той. — Головне, щоб тебе не впіймали!

— Легко я не дамся! — посміхнувся юнак і пришпорив коня.

— Дивись, не ховайся біля мого струмка! — крикнув йому вслід Айвор, а Роран прощально помахав йому рукою на знак згоди.

Незабаром юнак дістався передгір'я Хребта й почав підійматись нагору, звідки можна було стежити за подіями в Карвахолі, залишаючись непоміченим. Він прив'язав свого коня, влаштувався зручніше й почав чекати. Мимохіть глянувши на старезні сосни, Роран аж здригнувся, бо дуже рідко бував на Хребті. Та й місцеві люди нечасто заходили так далеко в гори. Траплялося, що після таких походів сміливці зникали без жодного сліду…

Дуже скоро Роран помітив військовий загін, що прямував до села. Дві шеренги очолювали зловісні постаті чорних незнайомців. Несподівано вояки зупинилися перед гуртом озброєних вилами селян, котрі вийшли їм назустріч. Після коротких переговорів вони знехотя розступилися, пропускаючи загін.

— Що ж там у біса коїться? — затамував подих юнак.

Надвечір вояки розбили табір неподалік від села, розпаливши між наметами величезне вогнище. Роран уже встиг облаштуватись, тож тепер міг спокійно спостерігати за ворогами. Досі він гадав, що чорні незнайомці, зруйнувавши ферму, отримали те, чого хотіли. Тобто — таємничий камінь, який Ерагон приніс із Хребта.

— Мабуть, вони його не знайшли, — урешті-решт збагнув юнак. — Отже, Ерагон утік разом із каменем! Можливо, він саме тому так швидко й зник, що хотів відвести від нас небезпеку!

Роран на мить пожвавішав, але потім знову спохмурнів. Звісно, це виправдовує Ерагона в його очах, але що ж то за такий камінь, якщо король посилає за ним ціле військо? Може, він чарівний?

Утомившись від напруженого чекання, Роран пильніше глянув на стіну прадавнього лісу. Десь далеко закричала сполохана сова. Юнак миттю підскочив і схопився за лук: хтось наближався. Сховавшись за деревом, він дочекався, доки темна постать вийде на галявину, а потім, упізнавши в ній Альбрича, тихо свиснув. Заскочений зненацька юнак підійшов ближче.

— А я вже думав, що не знайду тебе, — похмуро сказав прибулець, скидаючи важкого наплічника.

— Як ти взагалі мене знайшов? — глянув на прятеля Роран.

— Це було не так уже й складно, — озвався Альбрич. — Добре, що хоч ведмедя не зустрів по дорозі. Мені здається, що людям на Хребті не місце.

— То чому вони тут? — урвав його юнак.

— Аби взяти тебе під варту, — відповів Альбрич. Вони чекатимуть, доки ти повернешся з «полювання» стільки, скільки буде треба.

— А вони не сказали, чого їм треба? — не вгавав Роран. — Про камінь вони часом не згадували?

— Вони говорили тільки про королівський наказ, — похитав головою Альбрич. — Мовляв, їм потрібен ти і твій брат Ерагон. Через це я й не можу залишитись із тобою, бо вони відразу ж почнуть мене розшукувати. Ось, я приніс тобі кілька ковдр, а ще ліків від Гертруди, на той випадок, якщо ти раптом поранишся абощо… Сподіваюсь, що все буде гаразд.

— Дякую, друже, — зажурено посміхнувся Роран.

— Кожен на моєму місці зробив би так само, — зніяковів хлопець. Ідучи назад, він раптом зупинився й кинув через плече: — До речі, тих незнайомців звати разаки.