Ерагон. Найстарший

НАСТИРЛИВІ ВИДІННЯ

На другий день Ерагон знову сидів на лісовій галявині, поринувши в споглядання внутрішнього світу діброви. Тепер він відчував не лише птахів, тварин і комах, а й життя рослин.

Свідомість у рослин була зовсім не така, як у тварини: повільна, розмірена, збайдужіла. Але вони пречудово відчували все-все, що відбувалося довкола. Дослухаючись до слабкого пульсу рослинного існування, Ерагон зрозумів, що життя є скрізь і він може бачити безліч нових речей.

Впадаючи в транс споглядання, юнак переставав відчувати себе особистістю, він злився зі всесвітом, слухаючи симфонію його запахів і звуків. Одним словом, водночас він був і лісом, і кожним його мешканцем.

— Мабуть, саме так мають почуватись боги, — думав він, крокуючи до Оромисової хатини.

— Майстре, — юнак став навколішки перед ельфом. — Я нарешті почув у лісі все, що міг почути.

— Ану розкажи, — відклав той своє письмо.

Захоплююча розповідь про лісове життя тривала аж півтори години, й Оромис нарешті спинив юнака.

— А й справді, ти почув усе, що можна, — сказав він. — Та от чи зрозумів?

— Ні, — чесно признався Ерагон.

— Так і мало бути. Розуміння приходить із часом, юначе, — заспокоїв його ельф. — Але ти молодець. Якби я вчив тебе раніше, то ти, можливо б, досяг найвищого рівня, ставши найкращим із вершників. А зараз допоможи мені вийти надвір, бо ноги вже зовсім не слухаються.

Ерагон, підтримуючи вчителя, допоміг йому дошкутильгати до струмка неподалік хатини.

— Тепер, коли ти досяг належного рівня, я навчу тебе однієї з найбільших таємниць магії, про яку не знає навіть Галбаторікс. Це твоя єдина надія на те, аби хоч якось зрівнятися з ним. Але скажи мені, яка ціна магії?

— Енергія, — впевнено мовив юнак. — Кожне закляття вимагає стільки ж енергії, скільки треба для того, аби здійснити все звичним робом.

— А звідки вона береться?

— Ну, хтось виголошує закляття…

— Хіба тільки так?

— Ви маєте на увазі те, що енергія може надходити ще й з інших джерел? — здивувався юнак.

— Авжеж. Так буває, скажімо, тоді, коли тобі допомагає Сапфіра.

— Але ж ми з нею одне ціле, — заперечив Ерагон. — Саме завдяки нашому зв'язку я й можу користуватися її силою. Щоб вчинити так з кимось іншим, мені б довелося увійти…

Ерагон вражено замовк, нарешті збагнувши, куди хилить Оромис.

— Так, тобі довелося б увійти у свідомость того, хто наділить тебе енергією, — завершив ельф його думку. — Сьогодні ти переконався в тому, що можеш вчинити це навіть із найменшою формою життя. А тепер спробуй зробити те саме, скажімо, зі струмком. Але використовуй тільки довколишню енергію.

— Гаразд, учителю.

Подумки звертаючись до найближчих лісових галявин, Ерагон відчув, що Оромис контролює його дії. Напружившись, юнак почав черпати енергію з лісу…

— Стривай! — несподівано вигукнув стривожений ельф. — Не чіпай моєї енергії! Я й так занадто слабкий!

— Пробачте, Майстре! — злякався Ерагон, зрозумівши, що надто захопився.

Продовжуючи збирати енергію, він старанно оминав свідомість старого ельфа й нарешті скрикнув: «Вгору!»

Водяна куля здійнялася з поверхні струмка й застигла на рівні Ерагонових очей. Не знаючи, що робити далі, юнак лише дарма витрачав енергію, але раптово усвідомив те, на що обернулося його тренування. Внутрішнім зором він помітив мертвих мурах, застиглу під кущем мишу, а ще безліч зів'ялих квітів. Усі вони віддали йому свою життєву енергію.

Ерагон здригнувся, нажаханий тим, що накоїв. Навчившись ставитися до чужого життя з повагою, він зрозумів, наскільки жахливим був його злочин. Тоді юнак розслабився, й куля впала назад у струмок, а він швидко розвернувся до Оромиса.

— Ти знав, що так буде! — у розпачі вигукнув юнак.

— Так було треба, — незворушно озвався ельф.

— Треба для того, щоб загинуло стільки живих створінь?

— Ні, для того, аби ти зрозумів, якою ціною дається ця енергія. Це не поясниш простими словами, це можна тільки пережити самому.

— Я більше ніколи цього не зроблю! — вигукнув Ерагон.

— От і не треба, — посміхнувся Оромис. — Незабаром ти навчишся брати енергію в тих, хто може це витримати. Звісно, під час бою ти такого не зробиш, але на тренуванні можна спробувати. Тепер ти розумієш, чому цю техніку не викладають молодим вершникам? Якби її опанувала зла людина, то багатьом було б непереливки.

Повернувшись до хатини, обидва стомлено всілися в крісла.

— А якщо можна брати енергію із чогось живого, — почав був Ерагон, — то, певно, можна брати її і у вогню, і у світла?

— Якби це було так, — сумно посміхнувся Оромис, — тоді б ми вмить подолали Галбаторікса. Утім, ми можемо обмінюватись енергією, використовувати її для переміщень, але підкорити саму природу нам не під силу. Мабуть, це можливо, та ніхто ще не вигадав такого закляття.

Якось Ерагон прийшов до Оромиса. Його мучило одне питання.

— Майстре, — мовив він, — минулої ночі мені спало на думку, що в жодному з ельфійських пергаментів не йдеться про вашу релігію. У що вірять ельфи?

Схиливши голову, Оромис довго мовчав, а потім сказав учневі:

— Ми віримо в те, що у світі існують свої власні закони, і якщо ти навчишся правильно їх розуміти, то напевно уникнеш усіх життєвих небезпек.

— Але в якого бога ви вірите? — перепитав юнак, розуміючи, що ельф ухиляється від чіткої відповіді.

— У жодного.

Відповідь була такою несподіваною, що Ерагон не відразу її втямив. Лиш за кілька хвилин він почав розуміти слова Оромиса. А й справді, його землякам з Карвахола завжди бракувало якоїсь єдиної релігії, натомість вони всі були забобонні, вірячи в обряди та ритуали. Навчаючись в ельфів, юнак переконався, що багато явищ, в яких селяни вбачали щось магічне, насправді були лишень природними процесами. Наприклад, мухи вилуплювалися з лялечок, а не з'являлися з бруду. І тепер він ніколи б не став приносити жертви загадковим духам тільки через те, що вони оберігають молоко від скисання, бо знав, що в тому винні бактерії. От тільки деякі речі таємничого світу гномів Ерагонові досі не вдалося пояснити.

— А звідки тоді взявся цей світ, — спитав юнак, — якщо його не створили боги?

— Які боги, Ерагоне?

— Ну, ваші боги або боги гномів — хтось же мав його створити!

— Я не стану тобі заперечувати, — відповів Оромис, — бо не можу довести, що богів не існує. Я також не доведу, що світ створила якась суть сутностей у далеку давнину. Але я знаю, що ельфи впродовж тисячоліть вивчали природу, і ми жодного разу не бачили, щоб закони світобудови порушувались. Розумієш, ми ніколи не бачили дива! Так, ми багато чого не розуміли, але відбувалось це через відсутність знань, а не через втручання у світові процеси якогось божества.

— А богові не потрібно втручатися в якісь процеси, аби довести своє існування, — уперто мовив Ерагон. — Він може зробити це вже в існуючій системі. Наприклад, завдяки відомій вам магії, якою ви нібито самотужки впливаєте на перебіг подій.

— Непогана думка, — посміхнувся ельф. — Але чому ж тоді боги не подбають про Алагезію? Смерть, хвороби, злидні, тиранія переслідують наші народи. Якщо це справа рук твоїх богів, то це погані боги. Їх треба повергнути, а не вірувати в них.

— Але ж гноми вірують, — набурмосився Ерагон.

— Саме так, вірують! — вигукнув Оромис. — Вірують, але не діють, коли в тому виникає потреба. Подеколи вони ігнорують знання найпростіших речей тільки задля того, аби врятувати свою віру.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Ерагон.

— Що? Ну, скажімо, їхні священики використовують корал як доказ того, що камінь живий і може рости. Мовляв, це підтверджує їхню історію, в якій гноми народилися з граніту. А ельфи натомість знають, що корал — це продукт життєдіяльності маленьких створінь, які живуть усередині каменя. Та й будь-який чаклун, якщо прислухається до каменя, зможе це підтвердити. Але гноми навіть чути не хочуть про таку єресь!

Ерагон довго дивився у вікно й обмірковував почуте.

— Отже, ви не вірите в життя після смерті, — нарешті мовив він.

— Глаедр так багато про це говорив, що ти мав би вже й сам зрозуміти.

— І не вірите в жодних богів.

— Ми віримо лише в те, що можна довести, — стомлено пояснив ельф. — Оскільки ми не маємо доказів існування богів, то й не переймаємось цією проблемою. Але якби щось докорінно змінилося, можливо, ми б теж змінили власну думку.

— Світ видається незатишним без чогось… величного, — зітхнув Ерагон.

— Навпаки, — заперечив Оромис, — це цілком нормальний світ. Це місце, де ми відповідаємо за власні дії, де ми дякуємо одне одному за власну доброту, а не робимо це через якусь всевишню силу чи спонукання. Ерагоне, я не стану радити, у що тобі вірити. Але ліпше мати право на своє рішення, ніж керуватись чиїмись законами. Вибач, ти спитав про нашу релігію, а я сказав тобі правду. Тож роби з нею, що схочеш.

Ця розмова неабияк схвилювала Ерагона, й наступні кілька днів він ні на чому не міг зосередитись, навіть тоді, коли Оромис почав показувати йому, як співати рослинам, а юнак дуже хотів цього навчитись.

З одного боку, Ерагон був скептиком, з іншого — він багато в чому погоджувався з Оромисом. Але проблема, що не давала йому спокою, полягала в іншому. Якщо ельфи все-таки мали рацію, то люди й гноми, виходить, лишались одуреними, а це юнака аж ніяк не тішило. «Не може бути, щоб така кількість людей сама себе дурила», — розмірковує він на дозвіллі.

«Для мене це не грає великої ролі, — відповіла Сапфіра, коли Ерагон спитав у неї про віру. — Дракони ніколи не вірили у вищі сили. Навіщо це нам, коли здобич сама вважає нас вищими силами? Але тобі треба гарно все обміркувати, щоб не бути обдуреним кимось».

Тієї ночі Ерагон бачив дивні сни, які шалено проносились його свідомістю, наче поранені ведмеді, змішуючи образи й повертаючи його в минуле. Юнак бачив покійного Герроу, потім Брома в саркофазі й навіть чаклунку Анжелу, яка шепотіла: «Стережись, Арджетламе, це зрада! Вона має коріння у твоїй родині! Стережись, Убивце Смерка!»

Потім багрове небо його сну розчахнулося навпіл, Ерагон побачив битву в Беорських горах. Лави воїнів сходились у жорстокому поєдинку, дзвеніли мечі, довкола горіла земля, й раптом з небес пролунав жахливий рев…

Нажаханий Ерагон рвучко сів на ліжку, остаточно прокинувшись. Подароване гномами намисто, що висіло в нього на шиї, несамовито пекло шкіру. Схоже, хтось намагався проникнути в його свідомість, інакше б з магічною прикрасою все було гаразд. Невдовзі біль ущух, і юнак замислився, чи це бува не Галбаторікс хотів перевірити його силу.

«Щось тут не так», — зітхнув Ерагон і встав з ліжка. Заснути ще раз годі було сподіватися. Намагаючись не розбудити Сапфіру, він прослизнув сходами на другий поверх до кабінету. Там юнак засвітив ліхтар і схилився над старовинним пергаментом, щоб хоч якось згаяти час до світанку.

Коли Ерагон закінчував читання, у вікно зненацька залетів Благден й усівся на краєчок столу. Зиркнувши на Ерагона, він хриплувато каркнув:

— Вірда!

— І тобі доброго ранку, вельмишановний Благдене! — відказав юнак.

Ворон нетерпляче підійшов ближче, схилив голову набік і, щось каркнувши, виголосив:

— Ну й що це означає? — спитав Ерагон.

Благден примружив очі й повторив вірш удруге, але юнак тільки розгублено похитав головою.

— Син схожий на батька! — ображено каркнув ворон. — Обидва сліпі, немов кажани!

— Стривай! — отетерів юнак. — Ти що, знаєш мого батька?

Благден знову каркнув, здається, навіть насмішкувато:

— Ім'я, друже! — скрикнув Ерагон. — Благаю, скажи мені його ім'я!

Але хитрий птах уже замовк, розглядаючи письмове приладдя на столі. Коли юнак спробував подумки проникнути до його свідомості й витягти інформацію, Благден, змахнувши крилами, схопив зі столу чорнильницю й вилетів у прочинене вікно.

— Ну що ж, начувайся, розумнику, — буркнув Ерагон, встаючи з-за столу. — Я ще дізнаюся від тебе всю правду. Треба бути абсолютним дурнем, аби не звернути уваги на таке пророцтво.

Розбудивши Сапфіру, він швидко переповів їй події минулої ночі, миттю схопив дзеркало й улаштувався між лапами дракона, сподіваючись за допомогою магії дізнатися, де перебуває Арія.

«Їй може це не сподобатись», — попередив дракон.

«Я мушу знати, де вона зараз», — не зважав юнак.

«Але ж ти сам казав, що після ув'язнення в Джиліді вона охороняє себе магічним захистом. Він так само, як твоє намисто, попереджає про втручання чужинців».

«Досить буде побачити людей, з якими вона зараз», — налаштовуючись на зв'язок, пошепки пояснив Ерагон.

Поверхня дзеркала зблідла, вкрилася брижами, і вони побачили гурт людей, але, схоже, не той, що було потрібно. Юнак з подивом упізнав Насуаду й декого з ради старійшин. За дівчиною ховалась якась дивна постать, закутана в чорне, і її неможливо було розгледіти.

«Давай послухаємо, про що вони говорять», — порадила Сапфіра.

— …і розбрат погубить нас! — урвався голос Насуади, коли Ерагон вимовив потрібне закляття. — Нашому війську потрібен лише один головнокомандувач! Отже, вирішуйте, Орине, і якнайшвидше!

— Як вам завгодно, — зітхнув той. — Командуйте на здоров'я.

— Мій пане! — заголосив хтось збоку. — Але ж вона не пройшла належних випробувань!

— Годі, Ірвіне! — урвав король. — Вона знається на воєнній справі краще за будь-кого в Сурді. Лише вардени спромоглися перемогти військо Галбаторікса. Якби Насуада належала до вашого кола, ви б, певно, не вагалися? Але знайте, що я обов'язково займуся вашим бюрократичним кублом, коли матиму на це час. Надто вже багато в нас радників, а користі з них — жодної. Та де ж той клятий лист про забезпечення провіантом? А, дякую, Аріє!

«Отже, Арія готується до війни, — зітхнув Ерагон, коли видиво зникло. — Виходить, їй потрібна наша допомога? Але чому Оромис не попередив нас, адже він мав про це знати?»

«Можливо, він не хотів нашкодити нашому навчанню», — висловила припущення Сапфіра.

Стривожений Ерагон серйозно замислився над ситуацією в Алагезії й раптом згадав про Рорана. Як же він міг забути про кузена, якого так давно не бачив?

Дзеркало знову обернулося на картину. Ерагон не відразу впізнав у стомленому бороданеві з молотом свого Рорана. Поруч із ним стояв Джоуд. Довкола, на палубі якогось корабля, розташувались селяни з Карвахола.

— Цікаво, де це вони? — занепокоївся юнак. — І що тут робить Джоуд?

Зосередившись, він подумки глянув на рідне селище й скрикнув від жаху. Його не було!

Скрізь, де тільки сягав його зір, залишились руїни. Карвахол було геть зруйновано, а на згарищі блукали голодні вовки. Не в змозі стримати сліз, Ерагон притулився до Сапфіри, й дзеркало з брязкотом випало з його рук.

«Заспокойся, малий, — озвався дракон. — Адже всі лишилися живі».

«Чого ми так довго тут сидимо? — витерши сльози, з несподіваною рішучістю мовив юнак. — Чи нам не час вирушити на допомогу людям?

Зрозуміло, Роран дасть собі раду, але ж вардени… Їх треба рятувати».

«То що, до бою, Ерагоне?» — нервово спитав дракон, і юнак зрозумів його занепокоєння. Виступити зараз — означало кинути виклик Імперії й битися до останнього. Доти, доки Галбаторікс не загине.