РОЗБИТЕ ЯЙЦЕ ТА ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

— Зосередься, Ерагоне, — сказав учневі Оромис.

Той протер очі, намагаючись зосередитись на письменах.

— Пробачте, Майстре!

Утома, наче камінь, лягала на юнака, і він, ледве стримуючи себе, аби не заснути, зиркнув на карлючки прадавньої мови й заходився їх копіювати.

За вікном були зелені гори, хмари й сонце, що почало спускатися за обрій. Відчувши різкий напад болю, Ерагон смикнувся, зламав перо й розбризкав чорнило. Оромис, котрий сидів поруч хлопця, так само скривився від болю.

— Сапфіро! — подумки покликав юнак, але вдарився об бар'єр, збудований у свідомості дракона.

З ним не хотіли або ж не могли говорити!

— Що відбувається? — гукнув він до вчителя.

— Не знаю, — стривожено мовив той. — Глаедр повертається, але теж не хоче говорити.

Схопивши меча, ельф вийшов надвір. Ерагон приєднався до нього й побачив у небі дракона. Він повертався з півночі, де вправлявся біля Каменя-що-розбиває-яйця. Здавалось, ніщо не віщувало біди, бо ельфи не могли пропустити ургалів до Ду Вельденвардена.

Утім, коли дракон приземлився, учень і вчитель побачили на лапі Глаедра глибоку рану. Оромис кинуся був йому на допомогу, але дракон лише грізно загарчав і пошкандибав у хащі. Стривожений ельф чекав неподалік, аж доки дракон не дозволив йому наблизитись і оглянути пошкоджену лапу. З долоні Оромиса миттю полинуло сяйво рятівної магії.

— Як він? — спитався Ерагон, коли ельф закінчив.

— Жахлива рана, — озвався той. — Утім, для нього це лише подряпина. Та само, як і для того, хто це зробив.

— А як же Сапфіра? Я ніяк не можу з нею зв'язатися!

— Ти мусиш піти по неї, — сказав ельф. — Вона серйозно поранена. Глаедр майже нічого не розповів, але я про дещо здогадуюсь, тож поквапся.

— Як же мені туди дістатись? — у розпачі роззирнувся юнак. — Якщо бігти, то вийде надто довго, а дороги туди нема…

— Заспокойся, — зупинив його Оромис. — Як звати твого коня?

— Фолквір! — умить згадав Ерагон.

— Тоді гукни його за допомогою магії. Просто назви ім'я й назви причину.

Зосередившись, юнак зробив так, як йому порадили, вклавши в тривожне благання всі свої сили.

— Добре покликав, — похвалив учитель.

За кілька хвилин Фолквір вистрибнув з лісу, немов срібний дух, струснувши гривою й голосно та збуджено форкаючи.

— Я спробую повернутися якнайшвидше, — запевнив юнак, залазячи на ельфійського коня.

— Роби, як знаєш, — озвався Оромис.

Ерагон торкнувся п'ятами боків свого скакуна й гукнув:

— Уперед, Фолквіре! Уперед!

Кінь став дибки й кинувся в хащі Ду Вельденвардена, обираючи найкоротший шлях. Ерагон подумки спрямовував його у вірному напрямку.

Оскільки прямої дороги не існувало, то звичайний кінь, на зразок Сніговія, здолав би цю відстань за три години, не менше. Фолквір натомість дістався Каменя-що-розбиває-яйця за годину.

— Стій! — наказав Ерагон, коли вони під'їхали до величезного базальтового моноліту, який велично височів над лісом. Зістрибнувши на землю, юнак зиркнув на верхівку брили: Сапфіра була там.

Юнак обійшов довкола брили, розмірковуючи, як же дістатися вершини, але та виявилась неприступна. Не було жодних тріщин, по яких би можна було видертись нагору.

— Залишайся тут, — сказав він Фолквіру, що з розумінням глянув на хазяїна. — Можеш попастися, але будь неподалік.

Кінь заіржав і тицьнувся мордою в Ерагонову руку.

— Гаразд-гаразд, ти молодець. Ти непогано попрацював, — неуважно мовив юнак, придивляючись до скелі, й раптом подумки собі наказав: «Нагору!»

Якби не звичка літати із Сапфірою, то ця витівка могла б закінчитись трагічно. Земля різко зникла з-під ніг, гілля дерев почало зусібіч бити юнака, але йому все-таки вдалося втримати рівновагу. Здійнявшись до верхівки гори, він послабив дію магії й спустився на каміння.

Верхівка була вкрита великими гірськими уламками, порослими дикими квітами. Усередині деяких із них Ерагон помітив природні печери, а можливо, й видовбані якоюсь велетенською істотою. Під ногами був суцільний шар старих кісток, що залишалися після трапези драконів. Тепер тут гніздилися дикі птахи, які злісно позирали на незнайомця й могли щомиті напасти.

Ерагон побрів уперед, обережно ступаючи, аби не підвернути ногу чи кудись не впасти. Якби він оступився, то полетів би шкереберть у провалля. Кілька разів довелось перелазити через гребені, а часом навіть користуватися магією, аби дістатися потрібного місця повітрям.

Сліди драконів були скрізь. Подряпини на базальті, розтрощене каміння, залишки панцирної луски й навіть яєчна шкаралуща — усе це свідчило про те, що ще зовсім недавно дивовижні створіння перебували тут.

У найдальшій печері Ерагон нарешті побачив свого дракона. Той лежав, відвернувшись від входу й тремтів усім тілом. Скорше за все, бійка відбулася саме тут.

— Сапфіро! — гукнув юнак, бо свідомість дракона ще й досі була заблокована.

Той різко повернув голову й уважно глянув на нього, наче на чужинця. Потім зітхнув, відвернувся й підняв крило, під яким зяяла глибока рана. Серце Ерагона стислося від жалю. Він знав, що Сапфіра не підпустить його до себе, тому терпляче чекав, мерзнучи на холодному камінні.

— Усе вийшло так по-дурному, — нарешті озвалась Сапфіра.

— Це може статися з кожним, — відказав юнак.

— Але від цього не легше.

— Авжеж, не легше.

— Раніше я завжди розуміла, що робити, — зітхнула Сапфіра. — Коли помер Герроу, треба було переслідувати разаків. Коли загинув Бром, ми мусили йти до Джиліда, а потім до варденів. Після смерті Аджихада ти мав заприсягнутись на вірність Насуаді. Тобто ми знали, куди тягнеться наш життєвий шлях. Але не тепер. Тепер я не знаю, як відповісти на це питання.

— На яке, Сапфіро?

— Знаєш, чому це місце називають Камінь-що-розбиває-яйця? — ухилився від відповіді дракон.

— Ні, — похитав головою юнак.

— Бо під час нашої війни ельфи вистежили тут драконів, знищили їх і розбили всі яйця. І все це завдяки магії. Відтоді на цій горі не жив жоден дракон.

Ерагон мовчав, відчуваючи, що справа зовсім не в цій, старій, наче світ, історії.

— Чого мовчиш, скажи що-небудь! — озвалася Сапфіра.

— Ти дозволиш полікувати свою рану?

— Дай мені спокій! — визвірилась вона.

— Ну що ж, тоді я сидітиму тут, доки не обернуся на камінь.

Дракон засопів, покублився у своєму лігві й, зітхнувши, мовив:

— Мені соромно про це казати. Коли я вперше побачила живого дракона, моїй радості не було меж. Але Глаедр не розділив моїх почуттів, хоча з'явилась можливість продовжити наш рід. Ми не стали парою, бо він того не схотів.

— Мабуть, через те, — обережно мовив Ерагон, — що в тебе інше покликання. Не годиться, щоб учитель був тобі парою.

— Ні, — закопилила губу Сапфіра. — Це тому, що я йому не подобаюсь.

— Сапфі-і-ро! — з докором глянув юнак. — Негарних драконів не існує, а ти взагалі найкращий.

— І найдурніший, — буркнув той і задер крило, аби юнак оглянув рану.

Наблизившись, Ерагон подумки зрадів з того, що добре вчив анатомію з Оромисом. Удар, завданий чи то іклом, чи то пазуром, розірвав дракону м'яз, але не зачепив кістку.

Закляття, яким скористався Ерагон, було довгим та складним, і навіть він сам до пуття не розумів усіх його складників. Він запам'ятав його з прадавньої книги, де майже нічого не пояснювалось, окрім самого предмета лікування: зовнішніх пошкоджень тіла. Виголошуючи закляття, юнак не міг надивуватися — так швидко загоювалась рана, хоча його власної енергії виявилось замало й довелось скористатися допомогою самої Сапфіри.

— Чешеться, — скривився дракон, коли все скінчилося.

— Це нічого, — кивнув Ерагон, відійшовши, й відчув смертельну втому. — Але боюсь, що тобі доведеться знімати мене з цієї скелі. Я надто виснажений.

— Пробач, Ерагоне, — потяглася до нього Сапфіра. — Я не дуже добре поводилась відтоді, як ми прибули до Елесмери. Я не зважала на твої поради, адже ти попереджав мене щодо Глаедра, пам'ятаєш? Проте я була надто горда й виявилась поганим напарником, знехтувавши своїми обов'язками й зганьбивши тебе як вершника…

— Та ні ж бо, ні, Сапфіро! — заперечив юнак. — Не переймайся, будь ласка. Нічим ти не знехтувала, бо всі твої помилки можна пояснити. Не помиляється тільки той, хто нічого не робить!

— Це не може виправдати мого ставлення до тебе.

Ерагон намагався глянути драконові в очі, але той уникав його погляду, аж доки юнак не поклав йому руку на шию й не сказав:

— Сапфіро, члени однієї родини завжди вибачають одне одному, навіть якщо не розуміють природи своїх учинків. Ти належиш до моєї родини, так само, як і Роран, і на це нема ради! Чуєш, мене?

— А як мені тепер бути з Глаедром? — ніяковіючи, спитала Сапфіра. — Він був такий розлючений… Усе довкола аж двигтіло від його гніву…

— Принаймні ти змогла дати йому відкоша, — посміхнувся Ерагон.

— Ні, все було якраз навпаки!

— Тоді, — здивовано звів брови юнак, — тоді тобі варто вибачитись.

— Ще чого! — пхикнув дракон.

— Так-так, саме вибачитись! А також запевнити, що це більше ніколи не повториться.

— Гаразд, — ледь чутно відповів той.

— Повір, — усміхнувся Ерагон, — після цього ти почуватимешся значно краще, я знаю з власного досвіду.

— Нам час рушати, — урвала розмову Сапфіра, визираючи з печери. — Незабаром почне сутеніти.

Зціпивши зуби, юнак виліз на спину дракона.

— А взагалі, дякую, що прийшов, — озвався той, розправляючи крила. — Я знаю, що ти ризикував пошкодити спину.

— То ми знову разом? — відгукнувся Ерагон.

— Так, разом.

Загрузка...