Ерагон. Найстарший

РЕКВІЄМ

— Прокидайся, Кнурлхейме! — почувся чийсь настирливий голос. — Годі вже спати. Без нас не можуть почати.

Ерагон насилу примусив себе розплющити одне око, відчувши нестерпний біль у голові.

— Що? — скривився він від огидного присмаку в роті.

— Прощання з Аджихадом, — сумно зітхнув Орик. — І ми мусимо бути там!

— Ні, я маю на увазі те, як ти мене назвав, — звівся на лікті Ерагон. Вони ще й досі були в порожній банкетній залі: він, Орик і Сапфіра, котра лежала неподалік між столами. Дракон ледь поворухнувся й підвів голову, ошелешено озираючись довкола.

— Кам'яна голова! — повторив гном. — Я назвав тебе Кам'яною Головою, бо вже цілу годину намагаюсь розбудити нашого переможця.

Юнак нарешті-таки звівся й зліз зі столу, на якому, як з'ясувалося, спав. Думки в його голові плутались.

— Як ти, Сапфіро? — спитав він, пробираючись до дракона між поперекиданими стільцями.

— Та ніби все ціле, — покрутив головою той, роззираючись. — Правда, одне крило чогось болить… Мабуть, я саме на нього гепнулась. А в голові джмелі гудуть, ой!

— Там часом ніхто не постраждав, коли ми беркицьнулись? — захвилювався Ерагон.

— Хіба що ті, хто попадав під стіл від сміху, — зареготав Орик. — Адже твій дракон напився й кланявся їм! Схоже, про це складуть балади, яких співатимуть іще кілька десятиліть.

Сапфіра, поворухнувши крилами, спробувала вклонитись на знак удаваної подяки.

— Ми оце подумали й вирішили, що краще тебе залишити тут, Сапфіро, — додав гном. — І це, якщо чесно, неабияк злякало нашого кухаря, який подумки вже розпрощався з усіма запасами нашого вина. Адже ти спорожнила аж чотири барила!

— І ця істота сварила мене за якусь там чарчину! — жартома скривився Ерагон. — Якби я випив чотири барила, то точно б помер!

— Саме тому ти не дракон, — відповіла юнаку Сапфіра.

Тим часом Орик тицьнув Ерагонові вузлик з одягом.

— Тобі слід перевдягтися, — порадив він. — Це більше пасуватиме до похорону, ніж твоє вбрання. Але поквапся, бо в нас мало часу.

Юнак слухняно почав натягати на себе незвичне вбрання: тонку білу сорочку з бантами на манжетах, червону жилетку, гаптовану золотом, темні штани, важелезні чорні черевики та пелерину, яка трималася під горлом великою застібкою. А замість свого шкіряного ременя довелось почепити широкий пояс, прикрашений коштовним камінням, за який юнак запхав меча.

Потім Ерагон умився й спробував акуратно зачесати волосся. Нервуючи, Орик квапив хлопця, і вони, допомігши Сапфірі підвестися, рушили до південних воріт Тронжхейма.

— Починають звідти, — пояснив по дорозі гном, — оскільки саме там три дні тому зупинилась процесія з тілом Аджихада. Остання путь не може уриватися, інакше його дух не знатиме спокою.

— Дивний звичай, — мовила Сапфіра.

Ерагон мовчки погодився, помітивши, як дракона ще й досі трішки хитає під час ходи. У Карвахолі людей зазвичай ховали або біля їхньої оселі, або ж на цвинтарі. І єдиним ритуалом під час цього процесу були поховальні співи на поминках.

— Ти зможеш протриматися до кінця похорону? — спитав юнак у дракона, коли того знову помітно хитнуло.

— Зможу навіть до кінця Насуадиної церемонії, — запевнила Сапфіра. — Але потім мені треба буде добре поспати. Клятий мед!

Ерагон із розумінням кивнув і повернувся до Орика:

— А де Аджихада ховатимуть?

Гном несподівано зупинився й уважно глянув на юнака.

— Наші ватажки довго сперечалися з цього приводу, — зітхнув він. — Коли помирає гном, ми знаємо, що його треба замурувати в камені, інакше бідолаха ніколи не зустрінеться зі своїми пращурами… Мені важко про це говорити, та ви можете й не зрозуміти… але ми, гноми, дуже довго до цього йдемо. Той, хто не зможе поховати ближнього таким робом, на довгі віки зганьбить свою родину. — Якийсь час Орик сумно мовчав, а потім наважився продовжити. — Під Фартхен Дуром є печера, де ховають усіх гномів. Туди й понесуть Аджихада. Щоправда, він не зможе бути похований поруч із нашими пращурами, бо для людей існує окремий склеп. Там вардени зможуть вшановувати свого правителя, не турбуючи наших священних гротів.

— Твій король зробив багато чого корисного для варденів, — шанобливо додав Ерагон.

— Дехто вважає, що аж надто багато, — зітхнув гном.

Під брамою, піднятою для того, щоб упустити до Фартхен Дура бодай трохи денного світла, стояла мармурова труна. Аджихад лежав у ній блідий і наче перед боєм. На його голові був шолом, прикрашений коштовним камінням, а руки лежали на руків'ї меча. Срібна, ніби зіткана з місячного сяйва, кольчуга вкривала йому ноги.

Біля труни стояла Насуада — сумна, закутана в чорне, але з гордо піднятою головою. Збоку схилився в жалобі Ротгар у темному вбранні, поруч із ним Арія й рада старійшин — усі з виразом невимовного жалю на обличчі. За ними тягнувся нескінченний потік людей, котрі прийшли попрощатися зі своїм володарем.

Усі коридори, арки й переходи в цій чотириповерховій залі, що перебувала в самісінькому центрі Тронжхейма, були заповнені людьми та гномами. З появою Ерагона й Сапфіри натовп захвилювався й зашепотів. Джормандер махнув до прибульців рукою, аби вони приєдналися до них. Намагаючись не заважати церемонії прощання, юнак із драконом та зніяковілим Ориком пролізли крізь юрбу, відчувши на собі осудливий погляд Сабрі. Гном тихо став поруч із Ротгаром.

Присутні явно чогось чекали, але Ерагон ніяк не міг уторопати, чого саме. Світло ліхтарів наполовину згасили, тому приміщення заполонив морок, додаючи й так скорботній події якогось потойбічного таємничого відтінку. Здавалось, ніхто не рухався й навіть не дихав, тож на якусь мить Ерагон подумав, що всі присутні обернулися на статуї. Тільки запах ладану долинав від труни, злітаючи до стелі й поширюючи аромат кедра та ялівцю.

Несподівано звідкись здалеку долинув барабанний бій. Низький звук відгукнувся в сотнях напружених тіл і пронизав місто-гору, неначе величезний кам'яний дзвін. «Бум!» Це вступив другий барабан, уже іншого, більш низького тембру. Під ці траурні звуки з тунелю до зали увійшла похоронна процесія, несучи труну з тілом Аджихада. Ерагон помітив гномів, котрі були ще сумнішими, ніж тоді, коли втратили Ісідар Мітрім.

«Бум!» — супроводжував барабанний бій траурну ходу до кришталевого цвинтаря. Повз велетенські брили коштовного каміння, що були завбільшки із Сапфіру, крізь тунель із глибокими печерами, з яких визирали діти гномів, через містки й переходи в тьмяному царстві цього гордого народу.

«Бум!» — востаннє пролунав глухий звук урочистого поховання, і процесія зупинилась під ребристим сталактитом. Далі починалося величезне підземелля, поділене на ніші, і в кожній з них була могила з викарбуваним гербом того чи іншого клану гномів. Тисячі, сотні тисяч покоїлись тут. Єдиним джерелом світла були червоні ліхтарі, що відкидали довгі тіні присутніх.

Труну повільно занесли до меншої зали, де на неї вже чекав порожній склеп. Над ним було викарбувано напис:

Коли всі зібралися довкола, Аджихада занесли до склепу, і тим, хто знав його особисто, дозволили підійти ближче. Ерагон із Сапфірою були п'ятими й підійшли після Арії. Коли вони спустилися мармуровими сходами до тіла, юнака зненацька охопило таке відчуття болю й невимовного жалю, якого він не знав давно. Адже разом із Аджихадом він мав поховати й будь-які надії побачити Мертага.

Спинившись неподалік труни, юнак глянув на короля. Той виглядав значно спокійнішим, ніж за життя, ніби сама смерть визнала його велич і вшанувала вічним спокоєм. Ерагон знав Аджихада зовсім недовго, але навіть за цей короткий час він зрозумів, що це визначний володар, який мав сміливість повстати проти тиранії Імперії. До того ж, Аджихад був першою людиною, котра дала Ерагонові й Сапфірі притулок відтоді, як вони покинули Паланкарську долину.

Засмучений Ерагон намагався знайти слова, з якими можна було б востаннє звернутись до короля. Нарешті юнак зважився й прошепотів крізь сльози:

— Присягаюсь, що тебе пам'ятатимуть завжди, Аджихаде. Спочивай із миром, знаючи, що Насуада продовжить твою справу, а Імперію буде знищено, бо так хотів ти. — Відчувши Сапфірин доторк, юнак відійшов убік, давши можливість попрощатися Джормандеру.

Після того як усі присутні, попрощавшись із Аджихадом, висловили свої співчуття Насуаді, дівчина торкнулася батькової руки й несподівано заголосила якоюсь дивною мовою, сповнюючи печеру ритуальним плачем. Наприкінці церемонії до труни володаря з пошаною підійшли дванадцятеро гномів і накрили її мармуровою плитою.