Життя за життям

11 лютого 1910 року

Сильвія запалила свічку. Стояла непроглядна зимова пітьма, золотий годинничок на каміні у спальні показував п’яту ранку. Англійський годинник («кращий, ніж французькі» — напучувала мати) подарували батькам на весілля. Коли після смерті батька, який писав портрети цілого вищого світу, до них почали вчащати кредитори, овдовіла мати ховала годинник під спідницею, оплакуючи той факт, що криноліни відійшли у минуле. Кредитори дуже здивувалися, коли Лотті почала відбивати чверть години, але, на щастя, пішли, перш ніж вона пробила годину.

Немовля спало в колисочці. Сильвії раптом згадалося Колріджеве «дитя, що спить в колисці при мені». З якого це вірша?

Вогонь у каміні пригас — останні іскри ледве жевріли. Дитя занявчало, й Сильвія обережно вилізла з ліжка. Дітородіння — річ жорстока. Якби це вона вигадувала людську породу, то облаштувала б усе геть інакше. (Можливо, зачаття відбувалося б, коли золотий промінь світла падав на вухо, а дитина виходила б через добре змащений і скромно прихований люк). Вона вилізла з теплого ліжка й підняла Урсулу з колиски. А тоді їй раптом здалося, що снігову тишу розірвало тихе кінське іржання, і її душу прошив електричний спалах насолоди від цього несподіваного звуку. Вона піднесла Урсулу до вікна й відсмикнула важку завісу, щоб визирнути надвір. Сніг стер знайомі обриси, оповив світ білою пеленою. Внизу на неї чекало фантастичне видовисько: Джордж Ґловер без сідла їхав на одному зі своїх велетенських шайрів (здається, Нельсоні) засніженою доріжкою. Він виглядав велично, як прадавній герой. Сильвія закрила завіси й вирішила, що випробування цієї ночі, мабуть, скоїли щось із її мозком, раз вона галюцинує.

Вона взяла Урсулу в ліжко, немовля шукало сосок. Сильвія вірила, що дітей мусить годувати сама. Нехай вона почувалася дійною коровою, але скляні пляшечки й гумові соски видавалися їй неприродними. Немовля було повільне й непевне, розгублене новим. «Скільки ще до сніданку?» — подумала Сильвія.