Життя за життям

Вересень 1923 року

— То ти тепер узагалі не ходиш до доктора Келлета?

Іззі відкрила емальований портсигар, де акуратним рядком лежали цигарки «Собраніє», і простягнула їй. Іззі з усіма поводилася як із ровесниками. Це лестило, але свідчило радше про її лінощі.

— Мені тринадцять, — сказала Урсула. Як про неї, то це була відповідь на обидва запитання.

— Зараз дорослішають рано. А життя, знаєш-но, буває коротке, — сказала Іззі, виймаючи довгий мундштук із чорного дерева і слонової кістки. Вона роззирнулася у пошуках офіціанта, який підніс би їй запальничку. — Я скучаю за твоїми візитами до Лондона. Пам’ятаєш, як ми ходили на Гарлі-стрит, а тоді в «Савой» на чай? Було весело.

— Я вже рік не ходжу до доктора Келлета. Вони вирішили, що я вилікувалася.

— Ну, і прекрасно. А мене la famille вважає невиліковною. Звичайно, ти jeune fille bien élevée і не знаєш, як це — бути цапом-відбувайлом і спокутувати гріхи інших.

— Та ні, мені здається, прекрасно я все уявляю.

У суботу після обіду вони зайшли у «Сімпсонс». «Панянки на вигулі», — сказала Іззі. Просто у них на очах їм відрізали великі окрайці яловичини з кров’ю. Мама Міллі, місіс Шоукросс, була вегетаріанкою і, мабуть, обурилася б, забачивши такий кусень м’яса. Г’ю звав місіс Шоукросс (Роберту) богемою, а місіс Ґловер — ненормальною.

Іззі схилилася до юного офіціанта, який метнувся до неї, щоб підкурити.

— Спасибі, любий, — протуркотіла вона і поглянула йому просто у вічі так, що він зашарівся і став точнісінького такого кольору, як м’ясо на тарілці, а тоді відмахнулася байдужим порухом руки і сказала Урсулі: — Le rosbif.

Іззі любила припорошити розмову французькими вкрапленнями. («У юності я пожила в Парижі. І, звісно, під час війни…»).

— А ти говориш французькою?

— Ну, я вчу її у школі. Це не значить, що я нею говорю.

— Ти в нас така цікава, — Іззі глибоко затяглася через мундштук, а тоді надула приголомшливо червоні губки, ніби збиралася зіграти на трубі, і видихнула дим. Кілька чоловіків, які сиділи навколо, зачудовано обернулися. Вона підморгнула Урсулі. — Напевно, déjà vu — це перші французькі слова, які ти вивчила? Бідашечка. Може, ти в дитинстві вдарилася головою. Я, мабуть, таки вдарилася. Що ж, призволяймося, я дуже голодна, а ти? Мені прописали лікувальне голодування, але всьому є якась межа.

Й Іззі взялася пиляти яловичину.

Коли Іззі підібрала Урсулу на платформі в Мерілебоні, то була аж зелена — її «трохи нудило» від устриць і рому («не треба їх мішати») після «розгульної» ночі у клубі на Джермін-стрит. Тепер вона забула про ті устриці і їла так, ніби тиждень і рісочки в роті не мала, хоча завжди заявляла, що мусить «стежити за фігурою». Ще Іззі заявляла, що «бідна як церковна миша», ось тільки грошима розкидалася навсібіч.

А нащо, мовляв, і жити, якщо не можеш погуляти? («У неї не життя, а суцільні гульки», — бурчав Г’ю).

Іззі буцімто мусила себе балувати, аби якось пом’якшити той факт, що «вступила до лав трударів» і заробляє собі на хліб, «барабанячи» на друкарській машинці. «Як її послухати, то можна подумати, що вона вугілля розвантажує», — жовчно кинула Сильвія після рідкісного і доволі напруженого родинного обіду в Лисячому закутку. Коли Іззі поїхала, Сильвія взялася незграбно помагати Бріджит зібрати вустерські фруктові тарелі і сказала:

— Вона все життя меле дурниці, відколи навчилася говорити.

— Це родинна реліквія, — Г’ю втрутився, щоб порятувати тарілки.

Іззі примудрилася влаштуватися в газету («Бозна як», — сказав Г’ю) і тепер писала щотижневі колонки. Її колонка називалася «Пригоди сучасної синьої панчохи» і пояснювала, як воно — бути «незалежною».

— Усі знають, що тепер чоловіків на всіх не вистачає, — сказала вона, терзаючи булочку за столом у стилі Регентства в Лисячому закуті.

— Але ж ти їх десь знаходиш, — пробурмотів Г’ю.

Іззі його мовби й не почула і марнотратно мазюкала хлібець маслом, нехтуючи каторжною працею корови:

— Стільки хлопчиків загинуло. Нічого не вдієш, треба жити, як можемо, без них. Сучасна жінка мусить дбати про себе, не сподіваючись на дім і родину. Вона мусить навчитися бути емоційно, фінансово і, що найважливіше, духовно незалежною. — («Дурниці», — це знову Г’ю). — На Великій війні жертвували собою не тільки чоловіки. — («Тільки вони мертві, а ти ні, всього й різниці», — це вже Сильвія. Крижаним тоном).

— Звісно, — сказала Іззі, свідома того, що біля неї стояла місіс Ґловер з віндзорським супом, — жінки з нижчих класів працювали завжди.

Місіс Ґловер кинула на неї недобрий погляд і міцніше стиснула черпак. («Віндзорський? Смакота, місіс Ґловер. А що ви в нього кладете? Та невже! Як цікаво!»).

— Ми, звісно, рухаємося до позакласового суспільства, — і від адресованої Г’ю ремарки місіс Ґловер зневажливо пирхнула.

— То ти цього тижня більшовичка? — уточнив Г’ю.

— Усі ми тепер більшовики, — легковажно відмахнулася Іззі.

— А ще сидить за моїм столом! — Г’ю розсміявся.

— Ото дурепа, — сказала Сильвія, коли Іззі нарешті рушила на станцію. — І вся розмальована. Ніби на сцену зібралася. Хоча у себе в голові, звісно, вона завжди на сцені. Вона — сама собі театр.

— І ще ця стрижка, — сприкрено докинув Г’ю.

Годі й казати, що Іззі перша серед їхніх знайомих постриглася під каре, і після цього Г’ю заборонив жінкам у своїй родині обстригати волосся. Щойно він сказав своє вагоме батьківське слово, зазвичай несхильна до бунту Памела вирвалася з Вінні Шоукросс до міста, і повернулися дівчата вже обстриженими й підголеними. («Так зручніше грати в теніс», — розважливо пояснила Памела). Свої важкі коси Памела зберегла — хтозна, як реліквію чи як трофей.

— Бунт у наших рядах? — спитав Г’ю.

А що ані Г’ю, ані Памела не були схильні до суперечок, на тім розмова і згасла. Коси тепер жили в глибині Памелиного комода.

— Може, колись на щось згодяться, — сказала вона, хоча ніхто в родині не міг уявити, на що.

Сильвія недолюблювала Іззі не лише через стрижку чи макіяж. Вона так ніколи і не пробачила їй за дитину. Синові Іззі зараз мало виповнитися тринадцять, так само, як Урсулі.

— Живе десь маленький Фріц чи Ганс, — казала вона. — І в його жилах така сама кров, як у моїх дітей. А Іззі, звісно, тільки свої забаганки в голові.

— Але є і в неї щось за душею. Вона, мабуть, бачила страшні речі на війні, — сказав Г’ю, ніби сам нічого такого не бачив.

Сильвія труснула головою, мовби над її прегарним волоссям роїлася мошва. Вона заздрила війні Іззі, навіть найстрашнішому.

— Усе одно дурепа, — наполягала вона, тож Г’ю розсміявся і сказав:

— Точно.

Колонка Іззі складалася здебільшого з нотаток про її буремне особисте життя, подекуди пересипаних соціальними коментарями. На минулому тижні стаття розповідала про те, що «відкриваються нові висоти» — це про «злет спідниць емансипованого жіноцтва». Складалася вона здебільшого з порад про те, як розжитися на гарні ноги, потрібні для таких спідниць. «Станьте навшпиньки на нижній сходинці й відхиліться назад, щоб п’ятка зависла над краєм». Памела цілий тиждень робила цю вправу на сходах до горища, але заявила, що жодного покращення не помітила.

Г’ю бурчав і опирався як міг, але почувався зобов’язаним щоп’ятниці купувати газету та прочитувати сестрину колонку в потязі додому, «аби знати, що там вона пописує» (а тоді кинути видання, яке завдавало йому самі прикрощі, на столі у передпокої, де його підбере Памела). Г’ю жив у страху, що якось Іззі напише і про нього. Втішало тільки те, що вона писала під псевдонімом «Дельфіна Фокс» — Сильвія заявила, що «такого дурного імені зроду-віку не чула».

— Що ж, — сказав Г’ю. — Дельфіна — це справді її друге ім’я, на честь хрещеної. А Тодд — старе слово на позначення лисиці, тож певна логіка в тому є. Але я, звісно, її не захищаю.

— Але ж це моє ім’я, так у свідоцтві про народження написано, — обурилася Іззі, коли на неї напалися за чаркою перед обідом. — Походить від Дельфів, ну, ви знаєте, провидиця і так далі. Тож я би сказала, що мені цілком пасує.

(«То вона тепер ще й провидиця? — спитала Сильвія. — Якщо вона провидиця, то я — висока жриця Тутанхамона»).

Іззі в іпостасі Дельфіни вже кілька разів згадувала своїх «двох племінників» («Лобуряки на славу!»), але імен не називала. «Бодай поки що», — похмуро сказав Г’ю. Вона вигадувала про явно фіктивних племінників «цікаві анекдотки». Морісові було вісімнадцять (а «малим впертюхам» Іззі було дев’ять і одинадцять) — він учився в закритій школі і за багато років провів у товаристві Іззі не більше десяти хвилин.

Що ж до Тедді, то він намагався уникати ситуацій, які могли дати поживу для анекдоток.

— Це ти взагалі про кого? — допитувалася Сильвія над на диво зухвалою інтерпретацією рецепту смаженої камбали у виконанні місіс Ґловер. На столі лежала згорнута газета, і вона обережно постукувала по колонці Іззі пальцем, ніби боялася, що підхопить заразу. — Вони що, списані з Моріса й Тедді?

— А як же Джиммі? — спитав Тедді. — Чому ви про нього не пишете?

Джиммі в ошатному светрику кольору небесної блакиті саме набивав собі рота товченою картоплею — його, здається, геть не обходило, що він не потрапить до красного письменства. Він був дитя миру: це заради Джиммі вели війну, що покладе край усім війнам. Сильвія знову заявляла, що новий член родини захопив її зненацька («Мені здавалося, що четверо — це повний набір»). Колись Сильвія не знала, як роблять дітей, а тепер, здається, не розуміла, як їх не робити.

(«Мабуть, Джиммі — це постскриптум», — сказала Сильвія. «Та мені тоді було не до таких мудрих слів», — сказав Г’ю, а тоді обоє розсміялися, і Сильвія сказала: «Та ну тебе»).

Коли з’явився Джиммі, Урсулі здалося, що її відштовхнули від серця родини, ніби тарелю пересунули до краю заставленого столу. Якось вона підслухала, що Сильвія у розмові із Г’ю називає її зозуленям: «Урсула — незграбне зозуленя». Проте чи можна бути зозуленям у власному гнізді?

— Ти ж моя справжня мати? — спитала вона у Сильвії, на що та розсміялася.

— Докази неспростовні, моя люба.

— Я біла ворона, — сказала вона докторові Келлетові.

— Хтось мусить бути й білою вороною, — сказав він.

— Не смій писати про моїх дітей, Ісобель, — запально сказала Сильвія.

— Та це вигадані персонажі, на бога, Сильвіє.

— І про моїх уявних дітей писати не смій, — вона припідняла скатертину і втупилася в підлогу, а тоді дратівливо спитала в Памели, яка сиділа навпроти: — Що ти ногами робиш?

— Виписую кола литками, — сказала Памела, яку мовби й не обходило Сильвіїне роздратування. Останнім часом вона була доволі зухвала і при тому розважлива — для Сильвії гіршого поєднання годі і придумати. («Ти вся в батька», — кинула вона Памелі, коли вони посварилися через якісь дрібниці. «І що тут поганого?» — спитала Памела). Памела стерла картопляний клейстер із рожевих щічок Джиммі і додала: — Спершу за годинниковою стрілкою, потім проти. Тітонька Іззі каже, що від цього форма литок покращується.

— Іззі — остання особа, чиїх порад варто слухатися. — («Перепрошую?» — сказала Іззі). — Крім того, ти ще замала для литок доброї форми.

— Ти в моєму віці побралася з татком.

— Прекрасно! — з полегшею вигукнув Г’ю, побачивши на порозі місіс Ґловер, яка саме готувалася урочисто занести Riz impératrice. — Привид великого Ескоф’є стоїть за вами, місіс Ґловер.

Кухарка мимоволі озирнулася.

— Просто прекрасно, — сказала Іззі. — Пудинг із цукатами. Вічно у «Сімпсонс» годують, як малих дітей. Ти знаєш, що в нас у дитинстві була дитяча на цілий поверх?

— У Гемпстеді? У бабусі?

— Точно. Коли я була такого віку, як Джиммі зараз, — Іззі спохмурніла, ніби згадала давно забуті прикрості, але щойно страусине перо у неї на капелюшку співчутливо затрепетало, як вона ожила, побачивши срібну тарелю заварного крему. — То в тебе вже не буває того дивного відчуття? Дежавю і так далі?

— Ні. Ну, інколи. Але нечасто. А раніше було часто. Зараз ні. Ну, майже.

Невже ці відчуття справді минули? Вона ні в чому не була певна. Спогади перегукувалися, як процесія відлунь. Чи буває процесія відлунь? Може, і ні. Під проводом доктора Келлета вона вчилася (здебільшого безуспішно) висловлюватися точніше. Вона скучала за їхніми затишними посиденьками по четвергах (він називав це тет-а-тет: знову французька). Уперше вона потрапила до доктора Келлета, коли їй було десять — ще зраділа, що нарешті вирвалася з Лисячого закута в товариство людини, чия увага повністю і безроздільно належить їй. Сильвія чи, найчастіше, Бріджит саджали Урсулу на потяг, а в Лондоні її зустрічала Іззі, хоча Урсулині батьки й сумнівалися, чи тій стане відповідальності заопікуватися дитиною.

(— Як я зауважила, міркування зручності, — сказала Іззі Г’ю, — зазвичай переважають етичні аргументи. Якби в мене була десятилітня дитина, то, мабуть, мені було б неспокійно відпускати її в дорогу саму.

— Але ж у тебе є десятилітня дитина, — нагадав Г’ю про маленького Фріца.

— А ми можемо його знайти? — спитала Сильвія.

— Голка в копиці сіна, — сказав Г’ю. — Ім’я фріцам легіон).

— Так от, я за тобою скучила, тому й попросила, щоб ти приїхала на день. Правду кажучи, я здивувалася, коли Сильвія погодилася. Між твоєю матір’ю і мною завжди був певний, як би це сказати, froideur. Мене, звісно, вважають поганим, безумним і небезпечним знайомством. Хай там як, я вирішила вирвати тебе з цієї отари, так би мовити. Ти мені трошки нагадуєш мене. — (Це добре? — подумала Урсула). — Ми можемо бути особливими подружками, як думаєш? Памела нуднувата. Теніс, велосипеди, воно й не дивно, що в неї такі дебелі литки. Très sportive, я нічого не кажу, та все ж. Та ще наука! А що ж веселощі? А хлопці, ну… на те вони й хлопці. А ось ти, Урсуло, цікава. Усі ці дивні розповіді про майбутнє. Маленька наша пророчиця. Може, тобі треба купити циганського воза, кришталеву кулю, карти таро. «Потопельник, фінікіянин-моряк» і так далі. Моє майбутнє не бачиш, ні?

— Ні.

— Реінкарнація, — сказав їй доктор Келлет. — Ти не знайома із цим поняттям?

Десятирічна Урсула труснула головою. Вона взагалі мало із чим була знайома. У доктора Келлета був затишний кабінет на Гарлі-стрит із панелями зі світлого дуба, товстим червоно-синім килимом і двома великими шкіряними кріслами обабіч каміну. На лікарі був твідовий костюм-трійка з масивним золотим годинничком на ланцюжку. Від доктора Келлета завжди пахло тютюном для люльки, а обличчя в нього було таке погідне, ніби він ось-ось підігріє булочку і прочитає добру казку. Натомість він просто підморгнув Урсулі і сказав:

— То ти, кажуть, здійснила замах на покоївку?

(То ось чому я тут, — зрозуміла Урсула).

Він запропонував їй чаю з пристрою, який стояв у кутку кімнати — доктор називав його самоваром.

— Я не росіянин, де там, я з Мейдстоуна, але до революції бував у Санкт-Петербурзі.

Він, як і Іззі, ставився до Урсули як до дорослої чи бодай вдавав — але на тому схожість вичерпувалася. А гіркий чорний чай можна було пити виключно з цукром і галетним печивом, що стояло на столику між ними.

Учився він у Відні («де б то ще?»), але сказав, що потім пішов власним шляхом. Він не вважав себе чиїмось послідовником, хоча навчався «у всіх. Але треба тримати ніс за вітром. Пробиватися крізь сум’яття своїх думок. Склеювати розколоте єство». Урсула поняття не мала, про що це він.

— То ти зіштовхнула покоївку зі сходів?

Як на чоловіка, який щойно говорив про ніс за вітром і сум’яття думок, питання було аж надто пряме.

— Це нещасний випадок.

Вона не думала про Бріджит як «покоївку», вона думала про неї як Бріджит. Та й було це сто років тому.

— Твоя мама за тебе хвилюється.

— Я просто хочу, щоб ти була щаслива, мила, — сказала Сильвія, домовившись про зустріч із доктором Келлетом.

— А я що, нещасна? — здивувалася Урсула.

— А ти як думаєш?

Урсула розгубилася. Вона не знала, як виміряти щастя чи нещастя. Хисткі спогади про втіху і падіння в пітьму належали світові тіней і снів — невідступно присутньому, але майже невловному.

— Ніби існує якийсь інший світ? — уточнив доктор Келлет.

— Так. Але він не відділений від нашого.

(— Вона часом говорить дивні речі, але щоб прямо до психіатра? — спитав Г’ю в Сильвії і насупився. — Вона ще маленька. Вона ж не дефективна.

— Звісно, ні. Їй просто потрібно трохи підлікуватися).

— І — вуаля — тебе підлікували! Чудо та й годі, — сказала Іззі. — Дивак він був, той душевний лікар. А сирну тарелю замовимо? Стілтон такий зрілий, що, здається, ось-ось сам піде додому. Чи, може, збираймося й ходімо до мене?

— Я наїлася, — сказала Урсула.

— І я теж. Тоді збираймося. Плачу я?

— У мене грошей нема, мені тринадцять, — нагадала Урсула.

Коли вони вийшли з ресторану на Стренд, то пройшли лише кілька кроків. На подив Урсули, Іззі сіла на водійське сидіння лискучої машини з відкидним верхом, доволі недбало припаркованої біля пабу «Коул-Хоул».

— То в тебе є машина! — вигукнула Урсула.

— Правда ж, красуня? Не те щоб це за свої гроші. Сідай. Це «санбім», спортивна модель. Значно краще, ніж водити швидку. І прекрасна для такої погоди. Проїдемося панорамним маршрутом уздовж набережної?

— Так, будь ласка.

— А ось і Темза, — сказала Іззі, коли річка з’явилася в полі зору. — Німфи, на жаль, усі відбули.

Стояло миле вересневе пообіддя, хрумке, як яблучко.

— Лондон прегарний, що не кажи, — сказала Іззі.

Вона водила, як на трасі у Бруклендсі. Це і лякало, і заворожувало. Проте раз Іззі пережила війну, то на набережній Вікторії, мабуть, тим паче не постраждає, — постановила Урсула.

На під’їзді до Вестмінстерського мосту довелося сповільнитися: дорогу перекрила здебільшого мовчазна демонстрація безробітних. Один плакат повідомляв: «Я воював за кордоном». Інший — «Голодний, хочу працювати».

— Вони такі покірні, — відмахнулася Іззі. — У цій країні ніколи не буде революції. Чи нової революції. Стяли голову одному королю й відтоді спокутуємо вину.

Обшарпаний чоловік підійшов до машини й гукнув щось — Урсула таких слів не знала, але загальний зміст був цілком зрозумілий.

— Qu’ils mangent de la brioche, — пробурмотіла Іззі. — Ти ж знаєш, що вона насправді цього не казала? Ну, Марія-Антуанетта? На неї звели наклеп. Не вір усьому, що кажуть. Більшість — брехня, чи в кращому разі напівправда.

Складно сказати, роялістка Іззі чи республіканка. «Краще триматися подалі від обох сторін», — казала вона.

Біг Бен урочисто пробив третю, коли «санбім» просочився крізь натовп.

— Si lunga tratta digente, ch’io non avrei mai creduto che morte tanta n’avesse disfatta. Читала Данте? А ти почитай. Він дуже добрий поет.

Звідки Іззі все знає? Та тільки легковажно покивала.

— А, це із завершальної школи. А потім після війни пожила в Італії. Звісно, з коханцем. Збіднілий граф, це більш-менш de rigueur, раз тебе вже занесло в ті краї. Ти шокована?

— Ні, — хоча насправді таки шокована. Воно й не дивно, що між її матір’ю й Іззі був froideur.

— Реінкарнація — наріжний камінь буддистської філософії, — казав доктор Келлет, смокчучи пінкову люльку.

Люлька слугувала розділовим знаком у розмовах із доктором Келлетом: він багато жестикулював, як не мундштуком, то чашечкою у формі голови турка, дуже цікавою, і час від часу поринав у неминучий ритуал (висипати попіл, наповнити чашечку, утрамбувати тютюн, підпалити і так далі).

— Ти знайома з буддизмом?

Ні з чим вона не знайома.

— Скільки тобі років?

— Десять.

— Ще геть юна. Може, ти згадуєш попереднє життя. Звісно, послідовники Будди не вірять, що ми повертаємося такими ж до тих же обставин, як стверджуєш ти. Вони вважають, що ми рухаємося вгору чи вниз — може, зрідка в бік. Ціль — це нірвана. Небуття, по суті, — десятирічній Урсулі здавалося, що ціллю мало би вважатися буття. — Більшість давніх релігій дотримувалися ідеї циклічності: змія, що кусає власний хвіст, тощо.

— Я хрещена, — сказала вона в надії, щоб підтримати розмову. — В англіканській церкві.

Доктора Келлета Сильвії порадила їхня сусідка, місіс Шоукросс, яка познайомилася з ним завдяки майору Шоукроссу. За словами майора, Келлет рятував тих, хто «потребував допомоги» після повернення з війни (ходили чутки, що й сам майор потребував «допомоги»). Інколи Урсула перетиналася з іншими пацієнтами, скажімо, пригніченим юнаком, який витріщався на килим у приймальні й тихо розмовляв сам із собою, і чоловіком, що вистукував ногою в такт нечутній музиці. Рецепціоністка доктора Келлета — місіс Дакворт, яка втратила на війні чоловіка, а сама працювала медсестрою — була завжди дуже уважна до Урсули, пропонувала їй льодяники і розпитувала про родину. Якогось дня до приймальні забрів чоловік, хоча дзвінок унизу так і не задзвонив. Він розгублено і трохи дико завмер серед кімнати, втупившись в Урсулу, ніби дітей ніколи не бачив. А тоді місіс Дакворт підвела його до стільця, сіла біля нього, обійняла по-материнськи і сказала:

— Ну ж бо, Біллі, ну ж бо, що сталося?

Біллі опустив голову їй на груди й розридався.

Урсула не могла слухати, як плаче маленький Тедді. У темних і страшних глибинах її єства, де клубилося горе, розверзлася прірва. Хотілося тільки, щоб він не плакав більше ніколи. Такий самий ефект справив чоловік у почекальні доктора Келлета. («Матері почуваються так кожнісінький божий день», — сказала Сильвія).

Тієї миті доктор Келлет вийшов із кабінету і сказав:

— Заходьте, Урсуло, я поговорю з Біллі згодом.

Проте коли Урсулин сеанс скінчився, Біллі в почекальні вже не було.

— Бідаха, — із сумом сказала місіс Дакворт.

Доктор Келлет пояснював Урсулі, що після війни чимало людей взялося шукати сенс у несподіваних напрямках — «теософія, розенкрейцери, антропософія, спіритуалізм. Усі намагаються надати своїм втратам смислу». Сам доктор Келлет пожертвував війні сина — Гай, капітан королівського полку Західного Суррею, загинув під Аррасом. «Треба триматися за ідею пожертви, Урсуло. Може, саме в цьому полягає вище покликання». Він показав їй фотографію — Гай був не у військовій формі, а у білому крикетному строї, й гордо заносив биту.

— Міг би грати на національному рівні, — із сумом сказав доктор Келлет. — Я люблю уявляти, як він — як вони всі — ведуть на небесах нескінченну гру. Стоїть бездоганний червневий день, вони ось-ось перервуться на чай.

Урсулі стало шкода всіх цих юнаків, що так ніколи і не вип’ють чаю. На небесах був Боцман, старий шкарбань Сем Веллінґтон і Кларенс Доддс, якого іспанка скосила на наступний день після перемир’я. Урсула не могла уявити їх за крикетом.

— У Бога я, звісно, не вірю. А в небеса вірю. Куди ж дінешся, — похмуро додав доктор Келлет. Урсула не розуміла, як це має їй зарадити.

— А з наукової точки зору можу припустити, що частина твого мозку, відповідальна за пам’ять, має невеликий ґандж, нейрологічну проблему, внаслідок якої тобі здається, що ти повторюєш пережите. Ніби щось заїло.

Він сказав, що насправді вона не помирає й не перероджується, це їй просто так здається. Урсула не розуміла, у чому тоді різниця. Може, вона справді десь застрягла? Якщо так, то де?

— Але ж ми не хочемо, щоб ти перебила всіх слуг?

— Але ж це було так давно. Відтоді я нікого не пробувала вбити.

— Вона геть похнюпилася, — повідомила Сильвія на першому сеансі з доктором Келлетом і єдиній зустрічі, на яку прийшла з Урсулою, хоча було видно, що вона вже говорила з лікарем сам-на-сам. Урсулі було дуже цікаво, що ж про неї сказали. — Вона вічно як у воду опущена. Мене не дивує, коли так почуваються дорослі…

— Справді? — доктор Келлет схилився вперед, запитально змахнувши люлькою. — Це ви так почуваєтеся?

— Проблема не в мені, — відповіла Сильвія з найпогіднішою своєю усмішкою.

То це я — проблема? — подумала Урсула. І взагалі, вона хотіла не вбити Бріджит, а порятувати. А як не порятувати, то, можливо, нею пожертвувати. Доктор Келлет же сам сказав, що жертовність — найвище покликання.

— Я б на твоєму місці дотримувався традиційних моральних приписів, — сказав він. — Над долею ти не владна. Це затяжка ноша для маленької дівчинки.

Він встав із крісла і підкинув вугілля в багаття.

— Є така течія в буддистській філософії, що називається дзен. Її прихильники стверджують, що інколи трагедії трапляються для того, щоб уникнути чогось значно гіршого, — сказав доктор Келлет. — Хоча, звісно, у певних ситуаціях неможливо уявити щось гірше.

Мабуть, це йому згадався Гай, який мало того, що загинув під Аррасом, то тепер ще й цілу вічність не зможе випити чаю і з’їсти сендвіч із огірком.

— Понюхай, — сказала Іззі, прискаючи парфумами в напрямку Урсули. — Шанель № 5. Останній писк моди. І вона останній писк моди, і її дивні синтетичні парфуми.

Іззі розсміялася, ніби дотепно пожартувала, і знову розпилила невидиму хмарку у вбиральні. Запах був геть неподібний на квіткові пахощі, якими мастилася Сильвія.

Вони нарешті дісталися до квартири Іззі на Безіл-стрит («endroit банальний, зате до „Герродс“ рукою подати»). Вбиральня в Іззі була викладена рожевим і чорним мармуром («Сама розробила, краса, правда ж?») — різкі лінії, гострі кути. Урсулі страшно було уявити, що сталося б, якби там хтось послизнувся і впав.

У цій квартирі все було нове й лискуче. Це вам не Лисячий закут, де час відмірювало повільне цокання великого годинника в передпокої, а на паркеті лищала патина років. Майсенські фігурки з відбитими пальчиками й облущеними ніжками і стафордширські песики з надщербленими вухами, здається, не мали нічого спільного із пластиковими полицями й оніксовими попільничками у покоях Іззі.

На Безіл-стрит усе було таке нове, наче місце йому у крамниці. Навіть книжки нові — романи, збірки есеїв і вірші письменників, про яких Урсула ніколи не чула.

— Треба йти в ногу з часом, — сказала Іззі.

Урсула поглянула на себе у дзеркало у вбиральні. Іззі височіла за нею, як Мефістофель за Фаустом, і сказала:

— Господи, та ти в нас виросла красунечка, — а тоді взялася по-різному укладати їй волосся. — Тобі треба підстригтися, сходи до мого coiffeur. Він справжній майстер. А то виглядаєш, як доярка, а можеш бути підступно зваблива.

Іззі витанцьовувала спальнею, наспівуючи «Якби ж то я вміла танцювати шиммі, як моя сестричка Кейт».

— А ти вмієш танцювати шиммі? Дивись, це легко.

Насправді виявилося геть не легко, тож вони, розсміяні, повалилися на сатинове покривало на ліжку.

— Нада забавлятися, да? — сказала Іззі, жахливо імітуючи вимову кокні.

У спальні був жахливий безлад — повсюди валявся одяг, сатинові нижні спідниці, крепдешинові нічні сукні, шовкові шкарпетки й осиротілі черевики, і на всьому лежав шар пудри.

— Ти поміряй, якщо щось подобається, — недбало кинула Іззі. — Хоча ти значно менша за мене. Jolie et petite.

Урсула відмовилася, бо боялася, що одяг її причарує. Такий одяг міг перетворити тебе на іншу людину.

— Що робитимемо? — спитала Іззі, раптом занудьгувавши. — Може, в карти зіграємо? Безик?

Пританцьовуючи, вона рушила крізь завали до вітальні, до великого лискучого хромованого об’єкта, який виглядав так, ніби його щойно винесли з капітанського місточка океанічного лайнера. Він виявився баром.

— Випити хочеш? — вона із сумнівом поглянула на Урсулу. — Ні, не нагадуй, тобі тільки тринадцять.

Вона зітхнула, закурила й поглянула на годинник.

— Для матіне надто пізно, для вечірніх вистав надто рано. У Театрі герцога Йоркського дають «Викликає Лондон!», кажуть, дуже цікаво. Можемо піти, поїдеш додому пізніше.

Урсула торкнулася клавіш друкарської машинки, що стояла на столі під вікном.

— Моє знаряддя праці, — сказала Іззі. — Може, впишу тебе в колонку.

— І що напишеш?

— Не знаю, щось вигадаю. Так роблять усі письменники, — вона вийняла і поклала на патефон платівку з шафки. — Послухай, ти такого ніколи не чула.

І справді, не чула. Почався запис із піаніно, проте це не мало нічого спільного з Шопеном чи Лістом, яких Сильвія виконувала так мило (а Памела — так прозаїчно).

— Це називається хонкі-тонк, — сказала Іззі. Жінка з американським акцентом співала таким грубим голосом, ніби вік звікувала за ґратами. — Це Іда Кокс. Негритянка. Правда ж, надзвичайна?

Правда.

— Співає про сумну жіночу долю, — сказала Іззі, підкурюючи чергову цигарку і затягуючись. — Якби ж то знайти якогось багатія й вийти заміж. «Великий прибуток — найкращий рецепт щастя, який я знаю». Ти знаєш, хто це сказав? Ні? А треба.

Вона раптом роздратувалася, як не до кінця приручена тварина. Задзвонив телефон, вона пробурмотіла «в останню мить порятувалася», а тоді почалася гарячкова розмова з незримим, нечутним співрозмовником. На прощання Іззі кинула: «Це прекрасно, любий, побачимося за півгодини». Й Урсулі:

— Я запропонувала б тебе підвезти, але їду до «Кларіджс», це за сто кілометрів від Мерілебону, а потім мені ще треба дістатися на вечірку на Лоундес-сквер, так що вибачай, ніяк не можу доправити тебе на вокзал. Ти ж доїдеш на метро? Метро користуватися вмієш? Сідаєш на лінію Пікаділлі до площі Пікаділлі, а тоді пересідаєш на Бейкерло до Мерілебону. Ходімо, я тебе проведу.

Коли вони вийшли на вулицю, Іззі вдихнула на повні груди, мовби її щойно випустили на свободу.

— О, сутінки, блакитна пора. Правда ж, мило? — вона чмокнула Урсулу в щоку. — Була дуже рада тебе бачити, треба ще зібратися. Ти ж даси собі раду? Tout droit до Слоун-стрит, тоді наліво, і ти на місці, от і станція Найтсбрідж. Ну, біжи.

— Amor fati, — сказав доктор Келлет, — ти ж про таке чула?

Звучало як «а море в фаті», хоча до чого тут море? Доктор Келлет сказав, що Ніцше («філософ») до цього тягнувся:

— Ми мусимо приймати те, що дає нам доля, і не судити, погано це чи добре. Він би сказав «Werde, der du bist».

Доктор Келлет вибив попіл із люльки в камін — мабуть, прибирає в кабінеті хтось інший.

— Ти розумієш, що це значить?

Цікаво, скількох десятирічних дівчаток доктор Келлет бачив раніше?

— Це значить стати собою, — сказав він, трамбуючи волокна тютюну до люльки. (Спершу буття, а тоді вже й небуття, вирішила Урсула). — А Ніцше запозичив це у Піндара. γένοί, οΐος έσσί μαθών. Ти знаєш грецьку? — тепер вона остаточно втратила нитку оповіді. — Це значить стати собою, осягнути свою природу.

Урсулі здалося, що він сказав «у Піннера» — у містечку Піннер оселилася, вийшовши на пенсію, нянечка Г’ю, і доживала віку із сестрою над крамничкою у старій будівлі на центральній вулиці. Якось у неділю Г’ю відвіз туди Урсулу й Тедді на новенькому бентлі. Нянечка Міллс налякала Урсулу (але не Г’ю): все торочила про манери й перевіряла, чи не брудні у Тедді вуха. Сестра в неї була приємніша: підкупила їх бузиновим узваром і скибками булки з ожиновим варенням.

— А як Ісобель? — спитала нянька Міллс, стиснувши губи так, що вони зморщилися, як чорнослив.

— Іззі як Іззі, — сказав Г’ю. Якщо повторити це швидко, як зробив згодом Тедді, то звучало, ніби дзижчить рій ос. Іззі, виявляється, уже давно стала собою.

Навряд чи Ніцше запозичив щось у Піннері. Його погляди точно іншого походження.

— Добре погуляли з Іззі? — спитав Г’ю, коли забрав її на станції.

Було у Г’ю, з його сірим фетровим капелюхом і довгим темно-синім плащем, щось заспокійливе. Він уважно оглянув доньку, ніби вишукував зміни. Урсула вирішила не сповіщати йому, що сама доїхала до вокзалу на метро. Пригода була страшна, як темна ніч у хащі, проте вона її пережила, як і належить героїні. Урсула стенула плечима.

— Ми пообідали у «Сімпсонс».

— Гм, — протягнув Г’ю, ніби не розумів смислу, який ховався за цими словами.

— Ми послухали, як співає негритянка.

— Що, просто у «Сімпсонс»? — розгубився Г’ю.

— Ні, на патефоні в Іззі.

І знову «гм». Він прочинив перед нею двері машини, і вона вмостилася на зручному шкіряному сидінні, майже такому ж заспокійливому, як сам Г’ю. Сильвія вважала цю машину «неприпустимою» розкішшю. Та справді була приголомшливо дорога. Війна прищепила Сильвії ощадність: тепер обмилки збирали й виварювали на прання, старі простині пускали на клоччя, а капелюшки переробляли.

— Якби її воля, ми жили б на самих яйцях і курятині, — сміявся Г’ю.

А ось він після війни став легковажніший.

— Може, для банкіра це й не найкраща риса, — зауважила Сильвія.

— Carpe diem, — сказав Г’ю.

На що Сильвія:

— Ти зроду-віку нічого не хапав.

— В Іззі тепер є машина, — повідомила Урсула.

— Правда? Але ж не така славна, як ця звірюка? — і він чуло поплескав бентлі по щитку. Коли вони вже від’їжджали від станції, він тихо додав: — Їй не можна довіряти.

— Кому? — (Матері? Машині?).

— Іззі.

— Мабуть, ти правий, — погодилася Урсула.

— І як вона тобі?

— Ну, ти ж розумієш. Невиправна. Іззі як Іззі, що тут скажеш.

Коли вони повернулися, Тедді та Джиммі грали в доміно у вітальні, а Памела пішла в гості до Ґерті Шоукросс. Вінні була трошки старша за Памелу, а Ґерті — трошки молодша, тож Памела порівну ділила між ними свою увагу, але рідко проводила час з обома одночасно. Урсула була віддана Міллі й не розуміла цієї дивної домовленості. Тедді любив усіх дівчаток Шоукросс, але його серце належало Ненсі.

А Сильвії не було.

— Не знаю, — байдуже кинула Бріджит, коли Г’ю спитав, де Сильвія.

Місіс Ґловер лишила на грубці, щоб не захолола, доволі прозаїчну ягнячу печеню. Вона більше не жила у Лисячому закуті. Тепер вона винаймала хатинку в селі, щоб доглядати не лише за ними, а й за Джорджем. Джордж із дому майже не виходив. Бріджит називала його «бідолашною душею», і тут складно не погодитися. За доброї погоди (чи навіть за не дуже доброї погоди) він сидів на громіздкому неоковирному інвалідному візку біля вхідних дверей і спостерігав, як проминає його світ. Велична голова («А колись же була грива, як у лева», — сумовито відзначила Сильвія) похнюпилася на груди, з рота крапала слина.

— Бідаха, — сказав Г’ю, — краще б уже загинув.

Інколи хтось із них приєднувався, коли Сильвія — чи, рідше, Бріджит — вирішувала його навідати. Дивно ходити до нього, доки його мати у них дома, дбає про них. Сильвія гарячково поправляла ковдру в нього на ногах, приносила кухоль пива, а потім витирала йому губи, як Джиммі.

Були в селі й інші ветерани — їх можна розпізнати за накульгуванням чи втраченими кінцівками. Урсула часом уявляла, як втрачені на полях Фландрії руки й ноги пускають корені у грязюку чи пагонами тягнуться до неба і з них проростають нові чоловіки. Ціла армія чоловіків, спрагла помсти. (Якось вона підслухала, як Сильвія каже Г’ю: «Урсула часто думає про погане». Урсула була справжнім майстром підслуховувати, бо це єдиний спосіб довідатися, що люди думають насправді. Відповіді Г’ю вона не почула, бо до кімнати увірвалася розлючена Бріджит: Гетті, донька Квіні, наділена такою самою вдачею, як мати, поцупила копченого лосося, відкладеного їм на обід).

Були й такі, рани яких не впадають у вічі: наприклад, чоловіки у приймальні доктора Келлета. Був, скажімо, у селі такий собі Чарльз Чорлі, відслужив у третьому піхотному полку без подряпинки, а навесні 1921-го зарізав свою дружину і трьох дітей, а тоді застрелився з маузера, знятого з німецького солдата, якого вбив під Бапомом. («Пренеприємне видовисько, — доповів доктор Фелловз. — Він би подумав про тих, кому потім прибирати»).

А Бріджит — та, звісно, втратила Кларенса і «несла свій хрест». Вона, як і Іззі, змирилася з незаміжнім життям, хоча вела його, звісно, не так зухвало. На Кларенсів похорон прийшли всі, навіть Г’ю. Місіс Доддс трималася, як завжди, стримано, й аж зіщулилася, коли Сильвія співчутливо поклала долоню їй на плече. Проте коли вони відійшли від роззявленої могили (це вже не краса і сила, де там), місіс Доддс сказала Урсулі:

— Якась його частина загинула на війні. А тепер і решта приєдналася.

А тоді приклала палець до кутика ока і стерла краплю вологи — слово «сльоза» було б надто гучним. Урсула поняття не мала, чому та звірилася саме їй: може, просто під руку трапилася. Хай там як, місіс Доддс явно не чекала на відповідь — та й не отримала її.

— Є, можна сказати, певна іронія в тому, — сказала Сильвія, — що Кларенс пережив війну, а помер від хвороби.

(Вона часто повторювала: «Що я робила би, якби хтось із вас підхопив іспанку?»).

Урсула з Памелою довго обговорювали, з маскою Кларенса поховали чи без. (А якщо без, то де вона зараз?). Їм здавалося, що Бріджит про таке питати не можна. Та гірко скаржилася, що тепер стара місіс Доддс остаточно прибрала сина до рук, ніяка жінка його в неї вже не відбере. («Якось це недобре», — пробурмотів Г’ю). Кларенсова фотографія — копія світлини для матері, зробленої до того, як він познайомився із Бріджит і рушив назустріч долі, — приєдналася до портрета Сема Веллінґтона в сараї.

— Нескінченні полчища мертвих, — лютилася Сильвія. — Усі про них хочуть забути.

— Я — так точно хочу, — сказав Г’ю.

Сильвія повернулася додому саме вчасно, щоб скуштувати яблучну шарлотку місіс Ґловер. Яблучка були свої — садок, який Сильвія посадила наприкінці війни, саме почав плодоносити. Коли Г’ю спитав, де вона була, Сильвія промимрила щось про Джеррардс-Кросс. Вона сіла за стіл і сказала:

— Я не дуже голодна.

Г’ю перехопив її погляд, кивнув на Урсулу і сказав:

— Іззі.

Вони вміли порозумітися шифрами.

Урсула вже приготувалася до допиту, але Сильвія просто кинула:

— Господи, а я й забула, що ти їздила в Лондон. Вернулася жива-здорова?

— Незаплямована, — життєрадісно відказала Урсула. — А ти, між іншим, знаєш, хто сказав «Великий прибуток — найкращий рецепт щастя, який я знаю»?

У Сильвії, як і в Іззі, ерудиція була непослідовна, але широка — на думку Сильвії, «це прикмета освіти, набутої з романів, а не школи».

— Остін, — без вагань відповіла Сильвія, — у «Менсфілд-парку». Вона вкладає ці слова в уста Мері Кроуфорд, яку на позір зневажає, але насправді припускаю, що мила тітонька Джейн і сама була тієї ж думки. Це ти до чого?

Урсула стенула плечима.

— Ні до чого.

— «Перш ніж потрапити до Менсфілда, я й уявити не могла, що сільський священик може мати амбіцію виплекати алею з живоплотом». Прекрасне читво. Мені завжди здавалося, що алея — прикмета певної породи осіб.

— Алея і в нас є, — сказав Г’ю, але Сильвія на нього не зважала і далі розповідала Урсулі:

— Тобі варто почитати Джейн Остін. Ти саме сягнула правильного віку.

Сильвія була якась піднесена, і її настрій химерно контрастував із печенею у потемнілому коричневому горщику, що досі стояла на столі, а на поверхні загусали білі калюжки жиру.

— Ви тільки погляньте, — сказала Сильвія. Її тон мінявся різко, як погода. — Стандарти всюди падають, навіть під нашим дахом.

Г’ю підніс брови, і перш ніж Сильвія встигла гукнути Бріджит, підвівся і відніс горщика на кухню. Їхня юна покоївка, Марджорі, уже не дуже і юна, нещодавно їх полишила, тож тепер тягар турботи про них ліг на плечі Бріджит і місіс Ґловер.

(«Наче ми так багато вимагаємо, — розсердилася Сильвія, коли Бріджит нагадала, що зарплату їй не підвищували ще з кінця війни. — Хай буде вдячна»).

Коли вони полягали — Урсула й Памела досі ділили тісну комірку на горищі (за словами Тедді, «як в’язні камеру»), — Памела спитала:

— А чому вона мене не запросила?

І оскільки це була Памела, питання звучало не ображено, а зі щирою цікавістю.

— Вона вважає мене цікавою.

Памела розсміялася:

— Вона навіть віндзорський суп місіс Ґловер вважає цікавим.

— Я пам’ятаю. Я не сприймаю це як комплімент.

— Це бо ти гарненька і розумна, — сказала Памела, — а я просто розумна.

— Це неправда, і ти це знаєш, — сказала Урсула, яка завжди гаряче заступалася за Памелу.

— Мене це не сприкрює.

— Вона сказала, що впише мене до наступної колонки, але я їй не вірю.

Переказуючи свої лондонські пригоди Памелі, Урсула оминула сцену, свідком якої стала, а Іззі нічого не помітила, бо саме рвучко розвертала машину перед «Коул-Хоул».

Із «Савою» вийшла пані у норковій шубі під руку з доволі елеґантним чоловіком. Її співрозмовник щось сказав, і вона безтурботно розсміялася, а тоді вивільнила руку, щоб знайти в сумочці гаманець і кинути жменю монет ветерану, який сидів на тротуарі. Ніг у солдата не було, він сидів на саморобному дерев’яному возику.

Урсула не раз бачила безногих чоловіків на таких пристроях перед вокзалом у Мерілебоні. Власне, що більше вона роззиралася лондонськими вулицями, то більше бачила людей без кінцівок.

Із «Савою» вибіг портьє і кинувся до безногого, який поспіхом метнувся геть, відштовхуючись руками від тротуару. Жінка, яка кинула жебракові гроші, дорікнула портьє — Урсула встигла розгледіти осуд на її гарненькому лиці, — але елеґантний пан обережно взяв її під руку й повів далі Стрендом. Прикметним у цій сцені був не зміст, а персонажі. Елеґантного пана Урсула раніше не бачила, а ось схвильована жінка була, безперечно, Сильвія. Навіть якби вона не впізнала маму, то впізнала б норкову шубу, яку Г’ю подарував тій на десяту річницю весілля. Далеченько її занесло від Джеррардс-Кросс.

— Ось так, — сказала Іззі, коли машину нарешті вдалося скерувати у потрібному напрямку, — дивись і вчись!

У наступній колонці Урсули, навіть вигаданої, справді не було і сліду. Натомість Іззі писала про те, яку свободу незаміжній жінці дарує «машинка». «Втіха відкритої дороги — не до порівняння із брудною пасткою омнібуса чи темними вулицями, де може причепитися незнайомець. За кермом „санбіму“ не треба тривожно озиратися через плече».

— Вона бачить світ у надто темних тонах, — сказала Памела. — Як ти думаєш, до неї справді чіплялися незнайомці?

— Та, мабуть, і не раз.

Іззі вже не набивалася Урсулі в подружки — власне, від неї не було ні слуху ні духу, доки вона не виринула на їхньому порозі на Різдво (запрошена, але неочікувана) і не заявила, що має «невеликий клопіт», після чого на годину закрилася у бурчальні з Г’ю, звідки вийшла майже присоромленою. Подарунків не привезла, цілий різдвяний обід тривожно копирсалася у їжі й безперервно курила.

— Річний прибуток: двадцять фунтів, — сказав Г’ю, коли Бріджит поставила на стіл просякнутий бренді пудинг. — Річні витрати: двадцять фунтів і шість пенсів, наслідок: горе.

— Та годі, — кинула Іззі й підхопилася, перш ніж Тедді підніс до пудинга сірник.

— Це з Діккенса, — пояснила Сильвія Урсулі.

— J’étais ип peu dérangée, — майже покаянно пояснила Іззі Урсулі наступного ранку. — Це все дурниці, просто трошки заплуталася.

Наступного року «санбім» зник, а адреса на Безіл-стрит змінилася на менш солідну у Свісс-коттедж (endroit ще прозаїчніший), а поза тим Іззі, без сумнівів, була як Іззі.

Грудень 1923 року

Джиммі застудився, тож Пеммі лишилася з ним удома робити прикраси з кришечок від молочних пляшок, а Урсула й Тедді пішли в сад шукати падуб. У гайку падуб ріс рясно, але туди брести і брести, а погода така погана, що вони намагалися скоротити час надворі. Місіс Ґловер, Бріджит і Сильвія застрягли на кухні — бранки пообідньої драми підготовки до Різдва.

— Гілки без ягід не рвіть, — наставляла їх Памела. — І не забудьте принести омелу.

Вони рушили з ножицями і Сильвіїними шкіряними садовими рукавицями напоготові, навчені болісними уроками попередніх різдвяних вилазок. Живопліт навколо саду після війни замінили на поступливішу бірючину, тож вони рушили до високого падуба в полі за дальнім кінцем алеї. Взагалі, після війни ця дільниця одомашнилася, набула чітких приміських рис. Сильвія примовляла, що незабаром село розповзеться і хати обступлять їх зусібіч.

— Десь же людям треба жити, — розважливо сказав Г’ю.

— Але не тут, — відрубала Сильвія.

Зривався вітер, небо плювалося дощем, Урсула радше посиділа би при каміні у вітальні, де запах пиріжків місіс Ґловер звістував свято. Навіть Тедді, який завжди намагався знайти в усьому світлу сторону, невтішно трюхикав у неї при боці, скулившись від погоди, як маленький, але затятий хрестоносець у сірій в’язаній шапочці.

— Ну й погода, — протягнув він.

Тішилася вилазці тільки Тріксі, що мишкувала живоплотами й нишпорила канавою, мовби її послали на пошуки скарбів. Псина була галаслива і схильна гавкати з причин, очевидних лише їй самій, тож коли вона забігла вперед і залементувала, вони спершу не звернули на це уваги.

Коли вони її наздогнали, Тріксі трохи притихла і завмерла, як страж, над своєю знахідкою. Тедді сказав:

— Мабуть, падаль винюхала, — Тріксі щастило на напівзогнилих птахів і всохлі трупики дрібних ссавців. — Може, щура чи землерийку.

А тоді придивився до знахідки у канаві й зойкнув.

— Я тут постою, — сказала Урсула, — а ти біжи додому і когось поклич.

Проте побачивши, як його маленька постать бігцем віддаляється порожньою алеєю і як наступає зимова пітьма, вона гукнула Тедді, щоб він її почекав. Хтозна, які жахіття чигають у темряві? На Тедді, на них усіх.

Усі спершу розгубилися, куди приткнути тіло на свята, і врешті постановлено, що Різдво воно перебуде у льодівні в Еттрінґем-голлі.

Доктор Фелловз, який прибув разом із констеблем, засвідчив, що дитина померла не природною смертю. Дівчинці було років вісім-дев’ять: у неї вже виросли дорослі передні зуби, тільки вбивця їх вибив. Поліції ніхто не повідомляв про зникнення дівчаток, бодай у їхньому селі точно. Може, циганка, — припустив констебль, хоча Урсула доти вважала, що цигани крадуть дітей, а не викидають.

Леді Донт неохоче погодилася віддати тіло аж під Новий рік. Коли дівчинку винесли з льодівні, то виявилося, що пані її прикрасила, як святі мощі: обмила тіло, розчесала і прикрасила стьожками волосся, навколо розклала квіти й іграшки. Донти втратили не лише трьох синів на війні, а й донечку, що померла маленькою, тож поява тіла нагадала леді Донт про давнє горе. Вона на певний нас обезуміла й хотіла поховати дівчинку на території маєтку, проте тут збунтувалися селяни: хай спочине на сільському цвинтарі, «а не лишиться забавкою леді Донт». Нічогенька собі забавка, — подумала Урсула.

Поліції не вдалося встановити ані її особи, ані особи вбивці, хоча опитали всіх місцевих. Одного вечора прийшли і в Лисячий закут — Памела й Урсула аж із парапету звісилися, аби підслухати. Так вони дізналися, що серед мешканців села підозрюваних нема, а з дитиною скоїли «страшні речі».

Врешті-решт, її поховали в останній день старого року. Вікарій її охрестив: усі зійшлися на тому, що негоже ховати дівчинку безіменною. Хтось запропонував ім’я «Ангела», і воно видалося належним. На похорон зібралося майже ціле село, багато хто ридав за Ангелою сильніше, ніж за своєю кровиночкою. Це були сльози горя, а не страху, хоча Памела й Урсула ще довго обговорювали, чому це всі їхні знайомі поза підозрами.

Убивство приголомшило не лише леді Донт. Сильвія теж стривожилася, але, здається, радше від злості, ніж від горя.

— Річ не в тім, що її вбили, — метала вона громи і блискавки, — хоча, бачить Бог, це страшно. А в тім, що ніхто її не шукав.

Тедді потім багато тижнів снилися жахіття, і він серед ночі заповзав у ліжко до Урсули. Це ж вони її знайшли, вони побачили зранену брудну ніжку, що стирчала з-під гілля в’яза, розгледіли тіло під холодною ковдрою листя.

11 лютого 1926 року

— Солодкі шістнадцять, — сказав Г’ю і чуло її поцілував. — З днем народження, ведмежатку. Перед тобою простягається ціле майбутнє.

Урсула дотримувалася погляду, що частина майбутнього вже лишилася позаду, але навчилася такі думки не озвучувати. Вони планували з’їздити до Лондона, випити чаю в «Берклі» (саме були канікули), проте Памела нещодавно підвернула ногу, граючи в хокей, а Сильвія ще не одужала після нападу плевриту, з яким навіть заночувала у сільській лікарні («Мабуть, успадкувала легені від матері», — Тедді від цієї фрази щоразу розбирав сміх). Та й Джиммі щойно виліз із тонзиліту, до якого був схильний.

— У нас тут лазарет, — сказала місіс Ґловер, змішуючи масло з цукром на пиріг. — Хто зляже наступний?

— Та й нащо їхати в готель, щоб випити чаю? — примовляла Бріджит. — Наш анітрохи не гірший.

— Навіть кращий, — сказала місіс Ґловер.

Хоча, звісно, ані Бріджит, ані місіс Ґловер ніхто не запрошував у «Берклі». Власне, Бріджит узагалі ніколи не бувала у лондонському готелі, та й узагалі у будь-якому готелі, як не рахувати того, що колись, півжиття тому, зайшла помилуватися у фоє «Шелбурна» у Дан Лері, перш ніж сісти на паром до Англії. А ось місіс Ґловер заявила, що знає «Мідленд» у Манчестері «як свої п’ять пальців», бо один із її племінників (яких у неї, здається, був нескінченний запас) «не раз» водив її з сестрою туди.

Так склалося, що Моріс теж приїхав додому на вихідні, хоча про Урсулин день народження геть забув («якщо взагалі про нього знав», — докинула Памела). Він закінчував останній курс права у коледжі Бейлліол, і, за словами Памели, був «ще більшим кисляєм, ніж зазвичай». Навіть батькам, здається, урвався терпець. Урсула якось підслухала, як Г’ю питає у Сильвії:

— Це точно мій син? Ти точно не заводила в Довілі інтрижку з тим занудою-фабрикантом із Галіфакса?

— Ну в тебе і пам’ять, — розсміялася Сильвія.

Памела саме готувалася до вступних іспитів до Ґіртона, але відірвалася від навчання і виготовила прегарну листівку, навирізавши для decoupage квітів із журналів Бріджит, а також спекла свої хвалені (бодай у Лисячому закуті) печивка-«негрики».

— Учитимуся в Ґіртоні, — тут у неї загоралися очі, — ти тільки уяви.

Памела мала ось-ось закінчити школу, а Урсула — ось-ось до неї піти. Вона добре зналася на класичних мовах. Сильвія заявила, що не бачить сенсу в латині та греці (сама вона їх ніколи не вчила — і, здається, їй цих знань не вистачало). А Урсулу вабили слова, що перетворилися на шепіт по некрополях прадавніх імперій. («Якщо хочеш сказати „мертві мови“, то так і кажи „мертві мови“», — бурчала місіс Ґловер).

Міллі Шоукросс також запросили на чай, але вона, незмінно балакуча, прийшла раніше призначеної години. Вона подарувала Урсулі цілу колекцію оксамитових стьожечок для волосся, куплених за власні гроші у галантереї в містечку. («Тепер ти не можеш обстригтися», — задоволено сказав Г’ю).

Моріс привіз на вихідні двох друзів — Ґілберта й американця Говарда («Звіть мене Гові, мене так усі називають»). Ті мали заночувати на одному ліжку у гостьовій спальні, що занепокоїло Сильвію.

— Лягайте валетом, — різко наказала вона. — Чи один із вас може лягти на розкладушці біля Великої західної залізниці.

Так вони називали іграшкову залізницю Тедді, яка займала цілу стару кімнату місіс Ґловер на горищі. Захоплення поїздами тепер розділяв ще й Джиммі.

— Це твій посіпака? — спитав Гові у Тедді й так рішуче поплескав Джиммі по плечу, що той аж зашпортався.

Американське походження надавало Гові особливого чару, хоча насправді драматична й навіть дещо екзотична зовнішність кінозірки була у Ґілберта. Його ім’я (Ґілберт Армстронґ), батько (суддя високого суду) й освіта (Стоу) вказували на бездоганно англійську породу, а ось мама походила з давньої іспанської аристократії («Цигани», — підсумувала місіс Ґловер, бо їй усі іноземці були на одне лице).

— Овва, — прошепотіла Міллі Урсулі, — боги спустилися до простих смертних.

Вона склала руки над серцем і змахнула ними, як крильми.

— Це ж ти не про Моріса? — спитала Урсула. — Його небожителі притьмом скинули б з Олімпу.

— Гонор богів, — сказала Міллі, — чудова була б назва для роману.

Зайве й казати, що Міллі мріяла стати письменницею. Чи мисткинею, чи співачкою, чи танцюристкою, чи акторкою. Хай би ким, аби в центрі уваги.

— Про що там базікає наша малеча? — спитав Моріс. Він був дуже, ба навіть надміру чутливий до критики.

— Про тебе, — сказала Урсула.

Дівчата до Моріса тягнулися, що незмінно дивувало жіноцтво з його родини. Нехай у нього біляві локони і широкі плечі гребця, але ж брак шарму впадає у вічі! А Ґілберт схилився поцілувати Сильвії руку («Ой, — прошепотіла Міллі, — та він принц без страху і догани»). Моріс представив Сильвію як «Моя старенька мати», на що Ґілберт сказав: «Ви занадто юна, щоб бути матір’ю».

— І я тієї самої думки, — сказала Сильвія.

(«Підлабузник», — винес свій вердикт Г’ю. «Лотаріо», — докинула місіс Ґловер).

Троє юнаків заповнили Лисячий закут, ніби будинок стиснувся, тож Г’ю і Сильвія зітхнули з полегшею, коли Моріс запропонував їм піти на «огляд земель».

— Прекрасна ідея, — сказала Сильвія, — спаліть трохи енергії.

Хлопці вибігли в сад, як олімпійці (спортивні, а не сакральні), і взялися копати м’яча, який Моріс знайшов у шафці. («М’яч, власне кажучи, мій», — сказав Тедді у простір).

— Витопчуть нам весь газон, — сказав Г’ю, спостерігаючи, як вони з дикими вигуками толочать траву брудними черевиками.

— Як про мене, то прегарні, — сказала Іззі, коли прибула й побачила атлетичне тріо за вікном. — Можна я одного заберу собі?

Іззі, загорнута з голови до п’ят у лисяче хутро, заявила, що «принесла дари», ніби ніхто й не помітив пакунків різної форми в дорогій обгортці «для моєї улюбленої племінниці». Урсула зиркнула на Памелу й винувато стенула плечима. Памела закотила очі. Урсула не бачилася з Іззі вже кілька місяців, відколи вони із Г’ю заїхали до неї у Свісс-Коттедж, завезли ящик овочів зі щедрого саду Лисячого закута.

(— Кабачок? — спитала Іззі, вивчаючи вміст ящика. — На бога, що мені з ним робити?).

До того вона заїжджала до них на кілька днів, але не зважала ні на кого, крім Тедді, якого довго водила лугами й невпинно про щось допитувала.

— Тепер вона його відбила від зграї, — сказала Урсула Памелі.

— Навіщо? — спитала Памела. — Щоб з’їсти?

На допиті (детальному, як це вміла тільки Сильвія) Тедді визнав, що сам не розуміє, чому йому перепало стільки уваги.

— Вона просто розпитувала мене, що я роблю, як виглядає школа, які в мене хоббі, що я люблю їсти. Про друзів. Всяке таке.

— Може, вона хоче його всиновити, — сказав Г’ю Сильвії. — Чи продати. За Теда дали б добрі гроші.

На що Сильвія люто відповіла:

— Не кажи такого, навіть жартома.

Проте потім Іззі відкинула Тедді так само несподівано, як підхопила, і більше ніхто про це не згадував.

Першою Урсула розпакувала платівку із записом Бессі Сміт, яку Іззі негайно поставила на патефон, де зазвичай жив Ельгар чи улюблене «Мікадо» Г’ю.

— Це «Сент-Луїський блюз», — повчально сказала Іззі. — Ви тільки послухайте, яка шикарна труба! Урсула обожнює таку музику.

(— Справді? — спитав в Урсули Г’ю. — Я поняття не мав).

Тоді на стіл лягло ошатне видання Данте в перекладі, оправлене в червону шкіру з тисненням. Тоді — сатиново-мереживний пеньюар із «Лібертіс»: «Твоя мати просто в захваті від цього магазину». Сильвія заявила, що подарунок «не за віком», «наша Урсула носить фланелеву піжаму». Тоді — пляшечка «Шалімару» («нові парфуми від „Ґерлен“, божественні»), які отримали від Сильвії подібний вердикт.

— І це каже дитя-наречена, — сказала Іззі.

— Мені було вісімнадцять, а не шістнадцять, — стисла губи Сильвія. — Якось поговоримо, що поробляла в шістнадцять ти, Ісобель.

— І що ж? — спрагло спитала Памела.

— Il n’avait pas d’importance, — відмахнулася Іззі.

І нарешті з цього рога достатку виринула пляшка шампанського. («І для цього теж явно надто юна!»).

— Поставте в лід, — сказала Іззі, передаючи пляшку Бріджит.

Г’ю розгублено зиркнув на Іззі.

— Ти що, магазин пограбувала?

— О, музика чорних, — сказав Гові, коли юнаки вернулися в дім і заповнили вітальню запахом багать і чогось, для чого немає назви.

(«Чоловіче єство», — прошепотіла Іззі, принюхавшись). Платівку з Бессі Сміт програвали вже втретє, Г’ю саме констатував:

— А з часом ця музика починає подобатися більше.

Гові зробив під музику кілька дивних, майже дикунських танцювальних рухів, а тоді прошепотів щось Ґілбертові на вухо. Ґілберт розреготався, доволі грубо як на юнака з блакитною кров’ю, нехай і чужинською, тож Сильвія сплеснула руками і сказала:

— Хлопці, ходіть-но візьміть маринованих креветок.

І тільки випровадивши їх до їдальні, запізніло помітила, що ті рознесли бруд по цілому дому.

— Вони не пройшли війну, — сказав Г’ю, мовби це пояснювало брудні сліди.

— І добре, — рішуче сказала Сильвія, — навіть якщо продукт вийшов незадовільний.

— А тепер, — сказала Іззі, коли торт розрізали й розклали по тарілках, — я хочу вручити останній подарунок.

— На бога, Іззі, — Г’ю вже не міг стримувати роздратування, — хто за це платить? У тебе немає грошей, у тебе боргів до неба. Ти ж обіцяла, що навчишся економити.

— Я тебе прошу, — сказала Сильвія. Думка про те, щоб обговорювати гроші (нехай навіть гроші Іззі) перед незнайомцями, сповнювала її німим жахом. На серце лягла темна хмара. Це знову Тіффін, так вона і знала.

— Я за це плачу, — зверхньо сказала Іззі. — І це подарунок не Урсулі, а Тедді.

— Мені? — Тедді здивувався, раптом опинившись у центрі уваги. Він саме думав, який добрий торт, і зважував шанси на добавку. Йому геть не хотілося опинитися у світлі прожекторів.

— Тобі-тобі, милий хлопчику, — сказала Іззі.

Тедді аж сахнувся від Іззі й подарунка, який та виклала на стіл перед ним.

— Давай же, — заохотила вона, — розгортай. Він не кусається.

(Ще й як кусається).

Тедді обережно зняв дорогий папір. У загорнутому стані подарунок виглядав як книжка; нею і виявився. Урсула сиділа навпроти і спробувала прочитати назву догори дригом. «Пригоди…»

— «Пригоди Авґуста», — прочитав уголос Тедді, — пера Дельфі Фокс.

(— Дельфі? — перепитав Г’ю).

— Тобі самі пригоди в голові, — роздратовано кинула Сильвія.

— Бо життя — це і є пригода.

— А по-моєму, перегони на виживання, — сказала Сильвія. — Чи біг із перешкодами.

— Ну ж бо, мила, — несподівано турботливо протуркотів Г’ю, — не все так погано.

— Хай там як, — сказала Іззі, — повернімося до подарунка Тедді.

Цупка картонна обкладинка була зелена, а назва й малюнок виведені золотими лініями. На обкладинці був зображений хлопчик віку Тедді у шкільній формі. У нього була рогатка і маленький песик — кошлатий вест-гайленд-вайт тер’єр. Хлопець був розпатланий, із хуліганським виразом на лиці.

— Це Авґуст, — пояснила Іззі племіннику. — Я списала його з тебе.

— З мене? — вжахнувся Тедді. — Але ж я геть не такий. І пес неправильний.

На тому сюрпризи не скінчилися.

— Нікого не підвезти до міста? — мовби знічев’я спитала Іззі.

— У тебе що, нова машина? — простогнав Г’ю.

— Припаркувала при початку алеї, — солодко сказала Іззі, — щоб тебе не дратувати.

Вони всі рушили алеєю, щоб проінспектувати машину — Памела на милицях шкутильгала за ними.

— Убогі і каліки, і сліпі, і криві, — сказала вона Міллі.

Та розсміялася:

— Наче хочеш вчитися на природничника, а он як Біблію шпариш.

— Ворога треба знати в обличчя.

Було холодно, ніхто не додумався накинути куртку.

— Як на цю пору року, погода ласкава, — сказала Сильвія. — Не те що коли ти народилася. Господи, я таких снігів зроду не бачила.

— Знаю, — сказала Урсула. Про снігопад того дня, коли вона народилася, у родині ходили легенди. Вона чула цю історію так часто, що інколи їй здавалося, наче вона пам’ятає той день.

— Просто «остін», — сказала Іззі, — малолітражка, зате на четверо дверцят. Звісно, куди там до твого бентлі, порівняно з твоєю іграшкою, це машина для плебсу.

— На виплати, хто б сумнівався, — сказав Г’ю.

— Та де там, повна сума готівкою. У мене є видавець, у мене є гроші, Г’ю. Ти більше не мусиш за мене хвилюватися.

Доки всі захоплювалися (чи, як от Г’ю і Сильвія, не захоплювалися) яскравою вишневою машинкою, Міллі сказала:

— Мушу бігти, в мене сьогодні показовий танцювальний виступ. Спасибі за гостину, місіс Тодд.

— Ходімо, я тебе проведу, — сказала Урсула.

На шляху додому витоптаною стежиною через сад Урсулу спіткала несподівана (хоча, звісно, і не настільки, як «остін») і чудесна зустріч: вона ледь не перечепилася через Гові, який на колінах повзав серед кущів.

— М’яч шукаю, — мовби перепросив він. — Це ж твого братика. Здається, загубили десь у… — він сів навпочіпки, безпорадно роззирнувся й махнув на барбарис і буддлею.

— Це алея, — підказала Урсула, — такі в нас амбіції.

— Он воно що.

Він рвучко піднявся одним плавним рухом і раптом навис над нею. Виглядав він так, мовби займався боксом. У нього навіть був синець під оком. Фред Сміт, який раніше помагав різникові, а тепер влаштувався на залізницю, займався боксом. Моріс із друзями їздив уболівати за Фреда на любительські бої в Іст-Енді, а поєдинок зненацька переріс у п’яну бійку. Гові пахнув лавровим лосьйоном для волосся, як Г’ю, а ще чимось лискучим і свіжим, як нова копійка.

— То як, знайшов? — спитала вона. — М’яча знайшов?

Власний голос видався їй писклявим. Ґілберт був імпозантніший, але від чистої, прямолінійної, звіриної сили Гові паморочилося в голові.

— Скільки тобі років? — спитав він.

— Шістнадцять. Сьогодні в мене день народження. Ви ж їли торт, — значить, не тільки їй у голові паморочиться.

— Гааа-вааа, — протягнув він, майже як власне ім’я: так зачудовано, ніби сягнути шістнадцятиріччя — це велике досягнення. — Ти тремтиш.

— Тут холодно.

— Я тебе зігрію.

І він — немислимо — взяв її за плечі, пригорнув і — для цього довелося зігнутися — притиснувся товстими губами до її вуст. «Поцілунок» — надто куртуазне слово для того, що виробляв Гові. Він тицявся великим, як у бика, язиком у забороло її зубів, і Урсула з подивом зрозуміла: він чекає, що вона відкриє рота і впустить його. Та вона ж задихнеться. Сяйнув непрошений спогад про кухонний прес для язика.

Урсула саме вирішувала, що робити, запаморочена запахом лавру і браком кисню, коли доволі близько пролунав Морісів голос:

— Гові, друзяко, ми без тебе поїдемо!

Гові лишив Урсулині вуста у спокої й гукнув:

— Уже іду! — так гучно, що їй аж вуха заболіли.

А тоді відпустив її і рушив через кущі навпростець, доки Урсула просто хапала ротом повітря.

Вона повернулася додому як у тумані. Усі досі купчилися на алеї: Урсулі здавалося, наче минуло кілька годин, а насправді йшлося про хвилини, як у найкращих казках. У їдальні Гетті облизувала руїни торта. На «Пригодах Авґуста», що так і лишилися лежати на столі, розквітла пляма цукрової глазурі. Урсулине серце калатало від несподіваного наступу Гові. Поцілунок на шістнадцятий день народження, та ще й такий несподіваний, видавався їй важливим досягненням. Вона пройшла крізь тріумфальну арку, що вела прямісінько до жіноцтва. Якби ж це був Бенджамін Коул, то все взагалі було б ідеально!

Тут з’явився Тедді власною особою, чорний як хмара, і сказав:

— Вони мій м’яч згубили.

— Знаю, — сказала Урсула.

Він відкрив книжку на першій сторінці, де Іззі з розмахом вивела: «Моєму племінникові Тедді. Моєму власному милому Авґустові».

— Дурня, — насупився Тедді.

Урсула підняла недопитий келих шампанського, на краєчку якого яріла червона помада, половину вихлюпнула у креманку й передала Тедді.

— Будьмо.

Вони почаркували і випили до дна.

— З днем народження, — сказав Тедді.

Травень 1926 року

На початку місяця Памела злізла з милиць, повернулася до тенісу й довідалася, що провалила вступні в Кембридж.

— Запанікувала, — сказала вона. — Я побачила незрозумілі питання, запанікувала і провалилася. Треба було більше зубрити. Чи, може, якби я зібралася й подумала, то здала б нормально.

— Це не єдиний університет, раз ти вже вирішила стати синьою панчохою, — сказала Сильвія. Сильвія вважала, що академічне життя дівчатам непотрібне, хоча ніколи й не казала цього прямо. — Врешті, найвище жіноче покликання — стати матір’ю і дружиною.

— Ти хочеш, щоб я над плитою горбатилася, а не над пальником Бунзена?

— А що наука подарувала світові, крім нових способів убивати? — спитала Сильвія.

— Дуже шкода, що з Кембриджем не вийшло, — докинув Г’ю. — Моріс закінчує на «відмінно», а він-бо повний йолоп.

Щоб загладити Памелину прикрість, він купив їй велосипед із дамською рамою. Тедді спитав, що він отримає, якщо провалить іспити. Г’ю засміявся:

— Вважай, ти вже говориш, як Авґуст.

— Прошу, не починай.

Тедді знічувався від найменшої згадки про ту книжку. На превелику прикрість усіх — і особливо Тедді — книжка здобула шалений успіх, «розліталася з полиць» і пережила вже три перевидання: за словами Іззі, вона заробила «грубі гроші на гонорарах» і в’їхала у квартиру на Овінґтон-сквер. В одному газетному інтерв’ю вона згадала «прототип» свого героя, «чарівного розбишакуватого племінника».

— Але ж ім’я моє не згадала, — Тедді хапався за соломинку.

На знак примирення Іззі подарувала йому нового пса. Тріксі померла кілька тижнів тому, і Тедді горював. Новий песик був вест-гайленд-вайт-тер’єр, як у Авґуста — самі вони цю породу не обрали б. Іззі його й охрестила: звісно, Джоком. Ім’я було вибите на дорогому нашийнику.

Сильвія запропонувала перейменувати його на Пілота, «як собаку Шарлотти Бронте». («Колись, — сказала Урсула Памелі, — спілкування з матір’ю зведеться до імен видатних письменників минулого». На що Памела відповіла: «Уже»).

Проте цуцик уже відгукувався на Джока: було вирішено його не туманити, тож так він Джоком і лишився — і з часом став найулюбленішим з усіх їхніх собак, попри дражливе походження.

Якоїсь суботи Моріс заявився додому, цього разу із самим Гові, без Ґілберта, якого витурили зі школи за «негожий вчинок». Коли Памела спитала, що то за негожий вчинок, Сильвія пояснила, що визначення негожості в тому й полягає, аби потім про неї не говорити.

Із часу їхньої останньої зустрічі Гові не раз згадувався Урсулі. Навіть не фізичний Гові (мішкуваті брюки, сорочка із м’яким комірцем, напомаджене волосся), а той факт, що йому стало такту пошукати загублений м’ячик. Доброта пом’якшувала його приголомшливу, тривожну, троїсту іншість: кремезний, чоловічої статі, та ще й американець. Попри суперечливі почуття, в Урсули мимоволі тьохнуло серце, коли вона побачила, як він легко вискакує зі своєї машини з відкритим верхом, припаркованої при парадному вході до Лисячого закута.

— Здорово, — сказав він, і тоді Урсула зрозуміла, що її уявний кавалер навіть імені її не знає.

Сильвія і Бріджит поспіхом начаклували кавник і булочки.

— Ми проїздом, — сказав Моріс.

— І дякувати Богові, бо в мене немає запасів, щоб прогодувати два здорових молодих організми.

— Ми їдемо до Лондона, на страйк, — сказав Моріс.

Г’ю висловив подив: мовляв, не знав, що син підтримує робітників, а Моріс, своєю чергою, висловив подив, що його батько взагалі міг таке подумати. Вони водитимуть автобуси й потяги замість робітників — усе, щоб «країна не забуксувала».

— Я не знав, що ти вмієш водити потяги, Морісе, — сказав Тедді, раптом зацікавившися братом.

— Значить, кочергаром стану, — розізлився Моріс, — це, напевно, нескладно.

— Їх називають не кочергарами, а паливничими, — уточнила Памела. — І це робота, яка потребує належних умінь. Спитай он свого приятеля Сміті.

Чомусь ця заувага ще більше розізлила Моріса.

— Ти захищаєш цивілізацію, яка давно вже б’ється в агонії, — сказав Г’ю мимохідь, ніби про погоду. — Марна праця.

У ту мить Урсула вийшла з кімнати, адже якщо й було щось нудніше за думки про політику, то це розмови про політику.

А тоді. Неймовірно. Знову. Коли вона вистрибом піднімалася чорними сходами до своєї спальні на горищі, щоб знайти щось цілком невинне — може, книжку, а може, носовичок, потім не згадала, — її ледь не збив із ніг Гові, що саме спускався.

— Я шукав лазничку.

— У нас тільки одна лазничка, — сказала Урсула, — і вона не нагорі…

Проте не встигла вона договорити, як її грубо притисли до шпалер із квітковим орнаментом, яких не міняли, відколи збудовано цей дім.

— Гарнюня, — сказав він.

Його подих пахнув м’ятою. Здоровань Гові знову почав штовхатися і тицятися, проте цього разу не язиком у рот, а чимось невимовно інтимнішим.

Вона спробувала щось сказати, проте перш ніж видала хоч звук, рука накрила їй рот, власне, півобличчя, а він осміхнувся й прошипів: «Ш-ш-ш-ш», — мовби вони змовники у грі. Іншою рукою нишпорив під її одягом, вона запищала, протестуючи. А тоді почав тицятися в неї, як бики з поля у ворота. Вона спробувала випручатися, але він був удвічі, як не втричі більший, вона забилася, як миша у пащі Гетті.

Урсула спробувала роздивитися, що він робить, але Гові притискався тісно-тісно, у полі зору була тільки масивна щелепа і щетина, невидима на відстані. Урсула бачила братів голими, знала, що в них між ніг — зморщені червики, відросточки, які не мали нічого спільного з болісними наполегливими поштовхами, що вторгалися в неї, як таран. Проникали у її тіло. Арка, що вела до жіночої долі, вже була не тріумфальна, а брутальна, цілковито байдужа.

А тоді Гові ревнув, як бик, а не оксфордський студент, і почав застібатися, усміхаючись їй.

— От уже ці англійки, — він струснув головою і розсміявся, а тоді пригрозив їй пальцем із осудом, ніби це вона спланувала те огидне, що щойно сталося, і сказав: — Ну ви і штучки!

Він знову розсміявся і скотився вниз, перескакуючи по три сходинки за раз, ніби їхня дивна зустріч просто сповільнила його на мить.

А Урсула втупилася у квіткові шпалери. Вона доти не помічала, що це гліцинія, така сама росла над заднім ґанком. То от що в літературі називають «дефлорацією», — подумала вона. Слово звучало так гарно.

Коли вона за півгодини знову спустилася, — і що то були за тридцять хвилин, сповнених сум’яття, геть невластивого суботнім ранкам! — Сильвія і Г’ю з ґанку саме махали вслід автомобілю Гові.

— Яке щастя, що вони не затрималися, — сказала Сильвія. — Морісова пиха мені в печінках сидить.

— Імбецили, — життєрадісно погодився Г’ю, а тоді, побачивши Урсулу в передпокої, спитав: — Усе гаразд?

— Так, — сказала вона, бо будь-яка інша відповідь була б нестерпна.

Цю пригоду виявилося легше витіснити з пам’яті, ніж Урсула боялася. Врешті, казала ж Сильвія, що негожий вчинок — це те, про що згодом не говорять? Урсула уявила, що у неї в голові, в куточку, є шафа — проста, соснова. Вона поклала Гові і сходи на горішню полицю й рішуче провернула ключ у замку.

Треба вміти не попадатися на чорних сходах чи порослій кущами алеї, вона ж не героїня готичних романів, якими зачитується Бріджит. І хто міг подумати, що в реальності це такий неприємний і кривавий акт? Мабуть, щось він у ній відчув, щось розпусне, щось, чого вона навіть сама не усвідомлювала. Перш ніж відкласти цю пригоду на горішню полицю, вона розбирала її знову і знову, намагаючись зрозуміти, в чому її вина. Мабуть, було в ній щось таке, що хтось бачив, а хтось — ні. Іззі он бачила. Щось недобре прилетіло. Щось — це вона сама.

Розгорталося літо. Памелу прийняли на факультет хімії університету Лідсу, і вона сказала, що навіть рада, бо там, у провінції, люди «щиріші», не такі сноби. Вона багато грала в теніс із Ґерті, а на грі з мішаних пар — із Деніелом Коулом і його братом Саймоном, і часто дозволяла Урсулі взяти свій велосипед. Вони каталися з Міллі й вищали, коли котилися під гору. Часом Урсула влаштовувала ліниві вилазки з Тедді та Джиммі, а Джок намотував кола навколо них. Ані Тедді, ані Джиммі не намагалися приховати своє життя від сестер, як це робив Моріс.

Памела з Урсулою часто возили Тедді та Джиммі до Лондона — то до Музею природознавства, то до Британського музею, то до К’ю — але ніколи не сповіщали Іззі. Та знову переїхала, цього разу до великого дому в Голланд-парку («доволі богемний endroit»). Одного дня вони тинялися Пікаділлі й побачили на вітрині книгарні цілий стосик «Пригод Авґуста» із «портретом авторки — міс Дельфі Фокс, зробленим містером Сесілом Бітоном». Іззі виглядала як кінозірка чи богемна краля.

— Ой Боженько, — зойкнув Тедді, і Памела, попри свій статус in loco parentis, не стала його картати.

У маєтку Еттрінґем-голл знову почали влаштовувати свята. Донти нарешті відійшли, не минуло й ста років: леді Донт так і не оговталася після вбивства Ангели, а маєток придбав доволі загадковий чоловік, такий собі містер Ламберт — хтось казав, що бельгієць, а хтось — що шотландець. Ніхто не вів із ним довгих розмов, щоб установити походження — усі сходилися на тому, що він легко ніяковіє і говорити із ним складно. За чутками, він заробив свої статки на війні.

А у п’ятницю в сільському клубі були танці — якось туди з’явився, змивши з лиця кіптяву, сам Фред Сміт і по черзі запросив на танець Памелу, Урсулу і трьох старших дівчат Шоукросс. Свого оркестру в них не було, тільки патефон, тож ніякого тобі чарльстона, ніякого блекботтома — самі старосвітські танці. Фред Сміт несподівано вправно вальсував кімнатою. Урсулі сяйнула думка, що вона не проти б мати когось штибу Фреда за кавалера — хоча Сильвія цього, звісно, не стерпіла б. («Що, залізничник?»).

Щойно вона про це подумала, як двері шафи прочинилися і жахлива сцена на сходах вивалилася назовні.

— Тримайтеся, — сказав Фред Сміт. — Щось ви позеленіли, міс Тодд.

Урсула звалила все на задуху і наполягла, що сама вийде подихати повітрям. Її і справді останнім часом трохи нудило. Сильвія казала, що це алергія.

Моріс, цілком очікувано, закінчив університет на «відмінно» («Як?» — не розуміла Памела) й повернувся кілька тижнів поваландатися дома, перш ніж почати вчитися на барристера у Лінкольнс-Інні. А Гові, виявляється, повернувся до «своїх старих» — у них був літній будиночок на Лонг-Айленді. Моріс аж розгубився, чого це його не запросили.

— Що з тобою таке? — спитав Моріс Урсулу якогось вечора, витягнувшись на газоні на шезлонгу за «Панчем» і запихаючись пирогом, який приготувала місіс Ґловер.

— Ти про що?

— Ти закоровіла.

— Що значить закоровіла? — вона і справді з трудом влізала в літні сукні, навіть руки-ноги поопухали.

— Це все дитячий жирок, моя люба, — сказала Сильвія. — У мене теж так було. Менше пирогів, більше тенісу — та й по всьому.

— Виглядаєш жахливо, — втрутилася Памела. — Що з тобою?

— Поняття не маю.

А тоді їй сяйнув такий жахливий, страшний, сороміцький, незворотній здогад, що всередині щось спалахнуло і спопеліло. Вона знайшла Сильвіїн примірник «Дітям і дівчаткам про розмноження» пера доктора Беатріс Вебб — теоретично, цю книжку тримали під замком у скрині у батьківській спальні, проте насправді скриня ніколи не закривалася, бо Сильвія давно згубила ключ. Розмноження — це, здається, останнє, що цікавило авторку. Вона радила відволікати дівчаток, даючи їм чимбільше «домашньої випічки, пирогів, каші, пудингів, а також регулярно обмивати інтимні частини тіла холодною водою».

Очевидно, користі з того не було. Урсула аж здригнулася, згадавши «інтимні частини тіла» Гові, які зійшлися з її частинами під час того мерзотного злягання. А Сильвія та Г’ю теж цим займалися? Вона уявити не могла, щоб мати таке стерпіла.

Вона потайки погортала медичну енциклопедію місіс Шоукросс. Шоукросси саме відпочивали у Норфолку, а їхня покоївка нічого не запідозрила, коли Урсула постукала у задні двері і сказала, що мусить дещо перевірити за книжкою.

Енциклопедія пояснювала механіку «статевого акту» — який, виявляється, мав відбуватися виключно «з любові і в подружньому ложі», а не на чорних сходах, коли ти йдеш по носовичок, по книжку. Енциклопедія також детально пояснювала, які наслідки бувають, коли тобі не вдасться добути той носовичок чи книжку — місячні припиняються, з’являється нудота і зайва вага. Виявляється, має пройти дев’ять місяців. Уже почався липень. Незабаром їй доведеться знову втиснутися у шкільну форму і щоранку їздити з Міллі до школи автобусом.

Урсула почала вибиратися на довгі прогулянки сама. Міллі, якій вона могла довіритися, не було (та й що вона їй сказала б?), а Памела відбула в Девон з дівчатками-скаутами. Урсула у скаутах не прижилася, а тепер про це жалкувала — може, вони дали б їй сміливості розібратися із Гові, як належить. Скаутка добула би свій носовичок чи книжку, не затримуючись на півдорозі.

— Щось не так, моя люба? — спитала Сильвія, коли вони разом латали шкарпетки. Сильвія помічала дітей, лише коли вони лишалися сам-на-сам. Разом вони перетворювалися на некеровану зграю, а по одному були особистостями.

Урсула спробувала уявити, що сказати. «Пам’ятаєш Морісового приятеля Гові? Здається, я стану матір’ю його дитини». Вона зиркнула на Сильвію, яка безжурно нашивала вовняну латочку на шкарпетку Тедді. Вона не виглядала на жінку, у частини тіла якої щось проникало. (За енциклопедію місіс Шоукросс, це називалося «вагіна» — у домі Тоддів таких слів ніхто не вимовляв).

— Ні, нічого, — сказала Урсула. — Усе гаразд. Цілковито гаразд.

Того вечора вона рушила на станцію, сіла на лавочці на платформі й стала уявляти, як кинеться під експрес, коли той промчить повз їхню зупинку, але наступний потяг був до Лондона — він пирхнув димом і повільно спинився перед нею. Їй захотілося плакати. Із вагона вистрибнув Фред Сміт у замазаному мазутом комбінезоні, із сажею на лиці. Побачивши її, він підійшов і сказав:

— Ото збіг. Ти на наш потяг чекаєш?

— У мене квитка немає.

— Не страшно, — сказав Фред, — інспектор до моїх друзів не присікується.

То Фред Сміт — її друг? Це її заспокоїло. Звісно, якби він знав про її стан, то більше не був би її другом. Друзів у неї не лишилося б.

— Гаразд, спасибі, — сказала вона. Відсутність квитка вмить видалася їй украй дрібною проблемою.

Вона простежила, як Фред заліз назад у кабіну локомотива. Начальник станції прокрокував платформою й позакривав двері вагонів так рішуче, мовби їх вже ніколи більше не відкриють. Бухнула пара, Фред Сміт висунув голову з вікна й гукнув:

— Вважайте, міс Тодд, а то так тут і лишитеся, — і вона слухняно сіла.

Засюрчав свисток начальника станції, спершу короткий, тоді довший, і потяг від’їхав. Урсула вмостилася на теплому плюшевому сидінні й задумалася про майбутнє. Можна, мабуть, розчинитися у натовпі інших грішниць-прохачок на вулицях Лондона. Скулитися на лавочці в парку й замерзнути вночі — ось тільки зараз літо, не замерзне вона. А можна зайти в Темзу й тихо пливти за течією повз Воппіг, Ротерхіт, Гринвіч і Тілбері аж до моря. Ото родина розгубилася б, якби виловили її тіло. Вона уявила, як супилася б над шитвом Сильвія: «Але ж вона вийшла на прогулянку, сказала, дикої малини назбирає в саду». Урсула винувато згадала білу порцелянову миску для пудинга, яку лишила під живоплотом, щоб підібрати на зворотньому шляху. У ній лежали кислі ягоди, пальці досі вимащені червоним.

Після обіду вона блукала великими лондонськими парками: Сент-Джеймс, Ґрін-парк, Гайд-парк і аж до Кенсінґтон-ґарденс. Аж не віриться, скільки в Лондоні можна пройти, майже не ступаючи на тротуари й не переходячи дороги. У неї, звісно, грошей при собі не було — тепер розуміла, що це дурна помилка — тож вона навіть не могла купити собі чаю в Кенсінґтоні. Тут уже немає ніякого Фреда Сміта, який за нею «наглянув» би. Їй було жарко, вона стомилася і вся припала пилюкою, горло сухе, як трава в Гайд-парку.

Цікаво, із Серпентину можна пити? Там втопилася перша дружина Шеллі, але в такий день, коли цілі натовпи висипали посидіти на сонечку, конче знайдеться якийсь містер Вінтон, що кинеться у воду і її порятує.

Вона, звісно, знала, куди простує. Це було неминуче.

— Господи, що з тобою сталося? — спитала Іззі, драматично прочиняючи двері, ніби чекала на когось цікавішого. — Виглядаєш як мара.

— Находилася, — сказала Урсула, і додала: — Грошей у мене немає. І, здається, в мене буде дитина.

— Тоді краще заходь, — сказала Іззі.

Так вона і опинилася в незручному кріслі у великому будинку десь у Белгравії — колись це, мабуть, була їдальня. Тепер кімнату перетворили на звичайну почекальню, і голландський натюрморт над каміном чи ваза запилючених хризантем на столику нічим не виказували, що відбувається в інших кімнатах. Почекальня геть не в’язалася із мерзенним рандеву з Гові на чорних сходах. Хто б міг подумати, що з одного життя в інше вислизнути так легко? Цікаво, що сказав би про її прикрість доктор Келлет?

Після її несподіваної появи на Мелбері-роуд Іззі вклала її спати у запасній спальні. Урсула ридала, натягнувши на голову лискуче сатинове покривало, і намагалася не слухати, як Іззі в коридорі відбріхується по телефону:

— Я сама здивувалася! Вона просто з’явилася в мене на порозі, ягняточко… скучила за мною… музеї подивитися і таке інше, театр, нічого ризикованого… не будь такою мегерою, Г’ю…

Добре, що Іззі хоч не нарвалася на Сильвію — та її і слухати не стала б. На щастя, їй дозволили лишитися в Лондоні на кілька днів — «музеї і таке інше».

Іззі закінчила розмову й занесла до спальні тацю.

— Бренді. І грінка з маслом. Боюся, більше в мене нічого нема. Дурненька, — зітхнула вона. — Є способи, знаєш-но, засоби, краще запобігти, ніж лікувати, і так далі.

Урсула поняття не мала, про що Іззі торочить.

— Дитини, звісно, треба позбутися, — вела далі Іззі. — Ти ж зі мною згодна?

На це питання Урсула від щирого серця відповіла «так».

Двері почекальні в Белгравії прочинила жінка у формі медсестри, такій накрохмаленій, що вона й без людини стояла б.

— Сюди, — суворо сказала вона, не звертаючись до Урсули на ім’я.

Урсула рушила за нею покірно, як ягня на заклання.

Іззі — радше ділова, ніж співчутлива — підвезла її туди машиною («Щасти») й пообіцяла вернутися «пізніше». Урсула поняття не мала, що станеться в інтервалі між «Щасти» і «пізніше», але припустила, що приємно не буде.

Може, їй дадуть бридкий сироп чи повну миску великих таблеток. І, поза сумнівами, на неї чекає добряча прочуханка за аморальність і розпусну вдачу. Байдуже, аби тільки годинник вдалося відмотати назад. Цікаво, якого розміру дитя? Дещо вдалося дізнатися з енциклопедії Шоукроссів. Мабуть, доведеться потрудитися, перш ніж воно вийде, а тоді його замотають у шаль, покладуть у колиску й чуло доглядатимуть, доки воно не підросте, а потім віддадуть добрим людям, які хочуть завести дитину так само сильно, як Урсула — її позбутися. А тоді вона сяде на потяг додому, пройде Церковним провулком, підбере білу порцелянову миску з урожаєм малини і зайде у Лисячий закут, ніби нічого, крім «музеїв і так далі», і не сталося.

Ця кімната нічим, власне, не відрізнялася від безлічі інших кімнат. Високі вікна і підв’язані стрічками з тасьмою завіси виглядали так, мовби лишилися з попереднього життя дому — як і мармуровий камін, у якому палахкотів гасовий вогонь, і простенький годинник з великими цифрами на камінній полиці. Зелений лінолеум під ногами й операційний стіл у центрі кімнати не вписувалися у декорації. Пахло в кімнаті як у шкільній лабораторії. Урсула розгублено поглянула на нещадно-лискучі металеві інструменти, розкладені на тканині на возику. Ті мали більше спільного з бійнею, ніж із дітьми. Колиски ніде не видно. Її серце тьохнуло.

До кімнати залетів, мовби запізнювався кудись інде, старший за Г’ю чоловік у довгому лікарському халаті, наказав Урсулі лягти на операційний стіл і поставити ноги «на стремена».

— На стремена? — повторила Урсула. До чого тут узагалі коні?

Вона розгубилася, але накрохмалена медсестра вклала її і поставила ноги на підставки.

— Мене оперуватимуть? — запротестувала Урсула. — Але ж я здорова.

Медсестра опустила маску їй на обличчя.

— Порахуй від десяти до одного.

— Чому? — спробувала спитати Урсула, проте не встигло слово скластися в мозку, як кімната і все навколо розчинилися.

Вона прийшла до тями на пасажирському сидінні «остіна» Іззі й тупо витріщилася крізь лобове скло.

— Скоро будеш як новенька, — сказала Іззі. — Не хвилюйся, вони дали тобі знеболювальне. Потім будуть трошки дивні відчуття.

Звідки Іззі стільки знає про цей огидний процес?

На Мелбері-роуд Іззі допомогла їй вмоститися на ліжку, і вона глибоко заснула під лискучим сатиновим покривалом у запасній спальні. Коли Іззі зайшла з тацею, надворі було темно.

— Це суп із бичачого хвоста, — защебетала вона. — Купила в банці.

Від Іззі пахнуло алкоголем, чимось задушливо-солодким; під макіяжем і життєрадісними манерами проступала втома. Мабуть, Урсула для неї — жахливий тягар. Вона спробувала сісти. Запах спиртного і бичачого хвоста були такі сильні, що вона виблювала просто на лискучий сатин.

— О Господи, — сказала Іззі, притиснувши долоню до рота. — Я не створена для такого.

— Що з дитиною? — спитала Урсула.

— Що?

— Що з дитиною? — повторила Урсула. — Її віддали добрим людям?

Вона ще раз прокинулася вночі, знову виблювала і поринула в сон, не прибравши й не покликавши Іззі. Коли вона прокинулася вранці, їй було жарко. Надто жарко. Серце калатало у грудях, кожен подих давався з трудом. Вона спробувала встати, але голова закрутилася, а ноги не тримали. Після того все було як у тумані. Іззі, мабуть, викликала Г’ю, бо коли вона відчула на липкому лобі прохолодний доторк і розплющила очі, він підбадьорливо їй усміхався. Він сидів на ліжку, не знімаючи плаща. А вона все ліжко заблювала.

— Ми доправимо тебе в лікарню, — сказав він, мовби блювота його геть не обходила. — У тебе просто запалення.

Десь на фоні запекло протестувала Іззі:

— Та мене судитимуть.

На що Г’ю сказав:

— Добре, сподіваюся, тебе кинуть за ґрати, а ключі викинуть.

Він узяв Урсулу на руки і сказав:

— На бентлі, мабуть, буде швидше.

Урсула почувалася невагомою, ніби ось-ось злетить. Наступного разу вона прийшла до тями в лункій лікарняній палаті. Над нею сиділа Сильвія із суворим і злим лицем.

— Як ти могла?

Урсула зраділа, коли настав вечір і на зміну Сильвії прийшов Г’ю.

Це Г’ю був із нею, коли прилетів чорний кажан. Ніч простягнула їй руку, й Урсула піднялася, щоб її вхопити. Вона відчула полегшу, навіть радість: її кликав осяйний сліпучий світ, місце, де розкриваються всі таємниці. Її огорнула темрява, оксамитовий друг. У повітрі кружляв сніг, білий, як тальк, холодний, як східний вітер на шкірі немовляти — а тоді Урсула повалилася назад на лікарняне ліжко. Її руку не прийняли.

На світло-зелене лікарняне покривало падав яскравий сніп світла. Г’ю спав, і його лице уві сні було розслаблене і втомлене. Він незручно зігнувся на стільці біля ліжка. Одна штанина трохи задерлася, Урсулі було видно зморщену сіру шкарпетку і гладку шкіру на гомілці. Колись він був як Тедді, — подумалося їй, — а Тедді колись буде як він. Хлопчик у чоловікові, чоловік у хлопчикові. Від цього їй захотілося плакати.

Г’ю розплющив очі й, побачивши її, слабко всміхнувся і промовив:

— Привіт, ведмежатко. З поверненням.

Серпень 1926 року

«Ручку треба тримати так, щоб полегшити написання стенографічних знаків. Зап’ясток не мусить торкатися зошита чи парти».

Решта літа була жахлива. Вона сиділа під яблунею в саду й намагалася штудіювати Пітманів посібник зі стенографії. Було вирішено, що вона піде на курси машинопису і стенографії, а до школи не повернеться.

— Я не можу повернутися, — сказала вона. — Не можу, та й годі.

Від холодку, який віяв від Сильвії щоразу, коли вона помічала в кімнаті Урсулу, не було рятунку. Бріджит і місіс Ґловер не розуміли, чому ця «серйозна хвороба», яку Урсула підхопила, коли навідувала тітку в Лондоні, відштовхнула Сильвію від доньки, а не зблизила їх, як можна було б очікувати. Іззі, звісно, навіки заборонили приїздити. Persona non grata in perpetuam. Правди не знав ніхто, крім Памели, яка слово за слово виманила з Урсули цілу історію.

— Але ж він тебе присилував, — лютувала вона. — Як ти можеш винуватити себе?

— Але ж наслідки… — прошепотіла Урсула.

Сильвія, звісно, у всьому винуватила її.

— Ти сплюндрувала свою честь, гідність і добру думку загалу.

— Але ж ніхто не знає.

— Я знаю.

— Ти говориш, як героїні романів Бріджит, — сказав Сильвії Г’ю. Г’ю що, читав романи Бріджит? Навряд чи. — Власне кажучи, ти говориш, як моя мати.

(«Зараз здається, що все жахливо, — втішала її Памела, — але минеться й це»).

Навіть Міллі вдалося ошукати.

— Зараження крові! Як драматично. Лікарня була жахлива? Ненсі сказала, що Тедді сказав їй, що ти ледь не померла. Зі мною нічого такого цікавого ніколи не станеться.

Різниця між «померла» і «ледь не померла» — цілісінький світ. Цілісіньке, по суті, життя. Урсулі здавалося, що порятоване життя їй і не треба.

— Я хотіла би знову походити до доктора Келлета, — сказала вона Сильвії.

— Наскільки мені відомо, він вийшов на пенсію, — байдуже кинула мати.

Урсула довго не стриглася, переважно щоб потішити Г’ю, але якогось дня таки поїхала у Біконсфілд із Міллі й постриглася коротко. Після цього покаянного жесту вона почувалася як мучениця чи черниця. Так, мабуть, і доживатиме віку — і не мучениця, і не черниця, щось посередині.

Г’ю, здається, радше здивувався, ніж засмутився. Мабуть, після Белгравії стрижка — дрібний переступ.

— Отакої, — сказав він, коли вона спустилася на вечерю. Давали неапетитні яловичі відбивні à la Russe. («Як собачий харч», — сказав Джиммі, хоча Джиммі, дитя, наділене прекрасним апетитом, радо схрумав би ще й Джокову вечерю).

— Ти як нова людина, — сказав Г’ю.

— Це ж добре, правда? — спитала Урсула.

— Стара Урсула мені подобалася, — втрутився Тедді.

— І ти такий один, — пробурмотіла Урсула.

Сильвія видала звук, який так і не переріс у слово, а Г’ю сказав Урсулі:

— Та ну, ти…

Проте вона так і не довідалася, що думав про неї Г’ю, бо у двері різко постукали — стурбований майор Шоукросс прийшов з’ясувати, чи Ненсі не у них.

— Перепрошую, що перериваю вечерю, — сказав він, маячачи на порозі їдальні.

— Її тут немає, — сказав Г’ю, хоча відсутність Ненсі й так впадала у вічі.

Майор Шоукросс насупився на відбивні у них на тарілках.

— Вона пішла назбирати листя на алеї. Для гербарію. Ти ж її знаєш.

Це до Тедді, духовного близнюка Ненсі. Ненсі любила природу і весь час збирала гілочки й шишки, мушлі, камінці й кісточки, як тотеми якоїсь прадавньої релігії. Місіс Шоукросс називала її «дитя природи» («ніби це добре», — додала Сильвія).

— Вона пішла по дубове листя, — пояснив майор Шоукросс. — У нас у саду дуби не ростуть.

Вони перекинулися кількома фразами про занепад англійських дубів, а тоді запанувала гнітюча тиша. Майор Шоукросс прочистив горло.

— Роберта каже, що вона пішла з годину тому. Я пройшов цілу алею туди й назад, погукав її. Уявити не можу, де вона. Вінні та Міллі теж пішли на пошуки.

Майор Шоукросс сполотнів. Сильвія налила склянку води й передала йому:

— Сядьте.

Він не сів. Звичайно, — сяйнув Урсулі здогад, — він думає про Ангелу.

— Мабуть, знайшла щось цікаве, — сказав Г’ю, — пташине гніздо чи кошенят на фермі. Ви ж її знаєте.

Вони зійшлися на тому, що всі знають Ненсі.

Майор Шоукросс взяв зі стола ложку й неуважно на неї поглянув.

— Вона вечерю пропустила.

— Я поможу вам її шукати, — сказав Тедді, рвучко підводячись з-за столу. Він також знав Ненсі: вечерю вона ніколи не пропускає.

— І я, — сказав Г’ю і підбадьорливо поплескав майора Шоукросса по плечу. Відбивні лишилися на столі.

— Можна, я теж піду? — спитала Урсула.

— Ні, — відрізала Сильвія. — І Джиммі теж не піде. Лишайтеся, пошукаємо в саду.

Цього разу льодівня не знадобилася. Ненсі відвезли до моргу при лікарні. Коли її знайшли, вона була ще м’яка і тепла. Її заштовхали до порожньої старої кормушки для худоби.

— Над нею поглумилися, — сказав Г’ю Сильвії, доки Урсула чигала, як шпиг, за дверима вітальні. — Двоє дівчаток за три роки, це ж не збіг. Її теж задушили, як і Ангелу.

— Серед нас живе чудовисько, — погодилася Сильвія.

Знайшов майор Шоукросс.

— Дякувати Богові, що хоч цього разу не бідаха Тедді, — сказав Г’ю. — Він цього не витримав би.

Тедді і так цього не витримав. Він кілька тижнів майже не розмовляв, а коли врешті заговорив, сказав, що йому мовби душу вирвали.

— Шрами гояться, — сказала Сильвія, — навіть найстрашніші.

— Ти правда так думаєш? — спитала Урсула, згадуючи гліцинії на шпалерах і почекальню в Белгравії.

Сильвія не завдала собі клопоту збрехати:

— Ну, не конче.

Цілу першу ніч вони слухали, як волає місіс Шоукросс. Потім у неї трохи змінилося обличчя, доктор Фелловз доповів, що в неї стався «маленький інсульт».

— Бідна вона бідна, — сказав Г’ю.

— А чого вона не дивиться за своїми дівчатами? Вона дозволяє їм гасати, де схочуть. Тепер пожинає плоди своєї необачності.

— Ох, Сильвіє, — сумно протягнув Г’ю, — де твоє серце?

Памела поїхала до Лідсу. Г’ю підвіз її на бентлі. Валіза не влізла в багажник, її довелося відправляти потягом.

— У ній навіть можна сховати труп, — сказала Памела. Їй уже сповістили, що вона ділитиме кімнату в жіночому гуртожитку з дівчиною на ім’я Барбара із Маклсфілда.

— Усе як удома, — підбадьорив Тедді, — тільки замість Урсули хтось інший.

— Отже, геть не як удома, — сказала Памела. Перш ніж сісти в машину обіч Г’ю, вона надто рвучко обійняла Урсулу.

— Мені не терпиться звідси вибратися, — сказала Памела Урсулі, коли вони лягли спати останнього вечора, — тільки сумно полишати тебе.

Коли Урсула не повернулася восени до школи, ніхто не став її ні про що розпитувати. Міллі підкосила смерть Ненсі, на все інше їй було байдуже.

Урсула щоранку їздила потягом до Гай-Вікома, де відвідувала приватний коледж для секретарок. «Коледж», утім, — надто гучне слово для двох кімнат, холодної комірчини і ще холоднішої комірки, куди втиснули лазничку, над бакалією на головній вулиці. Очолював коледж чолов’яга на ім’я містер Карвер, у якого в житті було дві пристрасті: есперанто і стенографія Пітмана (друга пристрасть значно корисніша, ніж перша). Стенографія Урсулі подобалася, це як секретний код, цілий новий словник — петльові, двомірні знаки і напівмірні, поєднання приголосних, спеціальні скорочення — мова ані живих, ані мертвих, дивний інертний конструкт. Було щось заспокійливе в монотонному інтонуванні містера Карвера, який видавав довжелезні списки: повторення, повторювати, перетворення, перетворювати, принц, принців, принцеса, принцес…

Інші дівчата на курсі були милі й доброзичливі. Спокійні і прагматичні учениці ніколи не забували зошити для скоропису чи лінійки, а в сумках у них завжди були чорнила щонайменше двох різних кольорів.

Якщо погода була погана, то на обід не виходили — так і їли принесені з дому харчі чи латали шкарпетки серед друкарських машинок. Улітку ходили в походи, плавали і гуляли; цікаво, по Урсулі було видно, наскільки інше літо випало їй? «Белгравія», — такий у неї був стенографічний знак для всього, що сталося. (Памела казала прямо — «аборт», «нелегальний аборт». Памела завжди була прямолінійна у виборі лексики. Урсулі хотілося бути такою самою). Вона заздрила їхнім банальним життям. (Іззі за це її зневажала б). Сама Урсула профукала свій шанс на банальне життя.

А що, якби вона кинулася під потяг, померла після Белгравії, чи, власне кажучи, відкрила вікно спальні й кинулася головою вниз? Вона повернулася б і почала все з початку? Чи, може, як їй і казали, вона все собі понавигадувала? А що, як і понавигадувала? Невже її думки нереальні? А що, як реальності взагалі не існує? А що, як поза думками немає нічого?

Філософи здавна «дали собі раду» з цією проблемою, доволі стомлено повідомив їй доктор Келлет, це — одне з перших питань, до яких звернулася філософія, тож не варто ще і їй цим перейматися. Проте хіба ж ця проблема не з тих, з якими кожен мусить дати собі раду сам?

(«Облиш ту стенографію, — писала їй із Лідсу Памела, — тобі треба вивчати філософію в університеті, у тебе світла голова. Ти як тер’єр, що вчепився в кістку»).

Вона врешті-решт рушила на пошуки доктора Келлета і виявила, що його кабінет тепер займає жінка з окулярами у сталевій оправі і волоссям кольору сталі. Та сповістила, що доктор Келлет і справді вийшов на пенсію, тож чи не хоче Урсула призначити зустріч із нею? Ні, — сказала Урсула, — не хоче. Це був її перший візит до Лондона після Белгравії, і на зворотньому шляху від Гарлі-стрит, у метро на лінії Бейкерлу, її спіткав напад паніки. Їй аж довелося вибігти на поверхню в Мерілебон, де вона довго хапала ротом повітря. Газетяр спитав: «У вас усе гаразд, міс?». На що вона відповіла — так, так, усе гаразд, спасибі.

Містер Карвер любив торкатися плечей дівчат («моїх дівчаток») — він гладив ангорові кардигани чи светри з овечої вовни, ніби це його домашні тварини.

Вранці вони вчилися машинопису на масивних друкарських машинках «Ундервуд». Інколи містер Карвер змушував їх тренуватися із зав’язаними очима — тільки так, на його думку, можна відучитися дивитися на клавіші, що сповільнює друк. З пов’язкою на очах Урсула почувалася як дезертир перед розстрілом. Вона часто чула, як містер Карвер видає дивні звуки, тяжко дихає і порхає, але не хотіла підглядати, що він робить.

Після обіду вони вчилися стенографії й писали снодійні диктанти, що включали найрозмаїтіші жанри ділового листування. «Вельмишановне-панство, я-довів ваше послання до-уваги ради-директорів на вчорашній нараді, проте внаслідок обговорення було-постановлено відкласти подальший-розгляд справи до наступної зустрічі-директорів, яка-відбудеться наступного вівторка…». Зміст цих листів був украй нудний і химерно контрастував із шаленим плином чорнила на сторінці, коли вони намагалися встигнути все записати.

Якогось вечора, диктуючи «На-жаль, ті, — хто протестує-проти цього призначення, не мають підстав сподіватися на успіх», містер Карвер пройшов за спиною в Урсули й ніжно торкнувся її шиї, яку вже не захищало довге волосся. Вона здригнулася і втупилася у клавіші «Ундервуда». Може, це щось у ній приваблює таку увагу? Може, вона просто погана людина?

Червень 1932 року

Для себе Памела обрала біле мереживо, а для дружок — жовтий сатин. Жовтий відтінок був кислотненький, дружки виглядали жовтушно. Їх було четверо — Урсула, Вінні Шоукросс (а не Ґерті) і дві молодші сестри Гарольда. Гарольд був із великої шумної родини на Олд-Кент-роуд, яку Сильвія вважала «нижчою за статусом». Те, що Гарольд лікар, не вважалося пом’якшувальною обставиною (Сильвія відчувала дивну відразу до медичної професії).

— Але ж твоя родина теж була трохи déclassé, — сказав Г’ю Сильвії.

Майбутній зять йому сподобався, він вважав його «ковтком свіжого повітря». Та й Гарольдова мати Олів — теж.

— Вона завжди каже, що думає, — сказав він Сильвії. — І думає, що каже. Не те, що деякі.

— А в каталозі ця модель виглядала добре, — із сумнівом протягнула Памела на третій і остаточній Урсулиній примірці у майстерні в Нісдені — занесло ж їх. Довга вузька сукня туго напиналася в Урсули на талії.

— Ви набрали вагу після останньої примірки, — сказала кравчиня.

— Справді?

— Так, — підтвердила Памела.

Урсулі згадалося, коли вона востаннє набрала вагу. Белгравія. Хоча цього разу причина точно інша. Вона стояла на стільці, а кравчиня пересувалася навколо неї колами; на зап’ястку в неї була закріплена подушечка для голок.

— Але виглядаєш добре, — додала Памела.

— Я цілими днями сиджу, — сказала Урсула. — Мабуть, треба більше ходити.

Розлінуватися легко. Вона жила сама, тільки ніхто про це не знав. Гільда — дівчина, з якою вона мала ділити квартиру на горішньому поверсі у Бейсвотері — з’їхала, але, дякувати Богу, і далі платила ренту. Гільда жила в Ілінґу «у справжнісінькому палаці втіх» із чоловіком на ім’я Ернест, якому дружина відмовилася давати розлучення, тож перед батьками вона мусила вдавати, що досі живе у Бейсвотері самотнім і чеснотливим життям. Це було питання часу, коли Гільдині батьки несподівано виринуть у них на порозі, й Урсулі доведеться відбріхуватися, щоб якось пояснити відсутність їхньої доньки. Г’ю і Сильвія були б у жасі, якби довідалися, що Урсула живе в Лондоні сама.

— У Бейсвотері? — із сумнівом спитала Сильвія, коли Урсула повідомила, що полишає Лисячий закут. — А інакше не можна?

Г’ю і Сильвія проінспектували і квартиру, і Гільду, яка гідно трималася на перевірці. Утім, Сильвія вважала, що і квартира, і Гільда не зовсім задовільні.

Ренту платив «Ернест із Ілінґа», як його називала Урсула («Утриманка я», — сміялася Гільда). Гільда наїжджала до Лондона щокілька тижнів: забрати пошту, передати гроші за квартиру.

— Я можу знайти іншу співмешканку, — запропонувала Урсула, хоча її з душі вернуло від цієї думки.

— Давай подивимося, як мені поведеться. У цьому й чар того, щоб жити у гріху: завжди можна просто зібратися і піти.

— Ернест (з Ілінґа) теж може зібратися і піти.

— Мені 21, а йому 42, нікуди він не подінеться, повір мені на слово.

Коли Гільда з’їхала, Урсула зітхнула з полегшею. Тепер можна вечорами вештати квартирою у халаті й бігуді, їсти помаранчі й шоколад і слухати радіо. Гільда, звісно, ні проти чого із того не заперечувала б, власне, навіть підтримала б, проте Сильвія прищепила Урсулі думку, що при чужих треба триматися належно, і її вишколу складно позбутися.

За кілька тижнів самостійного життя вона зрозуміла, що в неї майже немає друзів, а ті, які є, їй не настільки цікаві, щоб підтримувати стосунки.

Міллі стала акторкою і майже весь час гастролювала. Зрідка вона надсилала Урсулі листівки з місць, до яких інакше, напевно, ніколи не завітала б — із різних там Стаффордів, Ґейтсхедів чи Ґрентемів — на яких малювала смішні ескізики себе в різних ролях («Де я — а де Джульєтта, ото сміху!»).

Їхня дружба, власне, не пережила смерті Ненсі. Від горя родина Шоукроссів замкнулася, а коли Міллі нарешті повернулася до життя, то виявила, що Урсула зреклася свого. Урсулі час від часу хотілося пояснити Міллі про Белгравію, проте вона боялася ризикувати хисткими рештками їхньої дружби.

Урсула працювала у великій фірмі, що займалася імпортом. Інколи вона дослухалася до балачок дівчат у конторі — хто що робить і з ким — і дивувалася, де, на Бога, вони знаходять усіх цих Гордонів, Чарлі, Діків, Мілдред, Ейлін і Вір — неспокійну радісну зграйку, з якою ходять у вар’єте й кінотеатри, катаються на ковзанах, плавають на пляжах і в басейнах, а також виїздять до Еппінґ-Форест чи Істборна. Урсула нічого такого не робила.

Урсула прагнула триматися самотою, але ненавиділа самотність і ніяк не могла розв’язати цього протиріччя. На роботі до неї ставилися, ніби вона стояла осторонь від натовпу й була в чомусь за них вища, хоча насправді це не так. Інколи хтось зі зграйки питав:

— Не хочете прогулятися з нами після роботи?

Пропонували, мабуть, зі співчуття чи доброчинності, а Урсула ніколи не погоджувалася. Вона підозрювала, ба навіть знала, що про неї пліткують — не зі зла, просто з допитливості. Співробітниці уявляли, що в неї є якесь приховане життя. «Темна конячка». «Тихі води греблі рвуть». Ото вони розчарувалися б, якби дізналися, що немає в неї ніяких таємниць, навіть ці штампи цікавіші за її життя. Ніяких тихих глибоких вод, ніякої темряви (у минулому — так, але не в теперішньому). Якщо не рахувати спиртного. Хоча вони, мабуть, його рахували б.

Робота була марудна — нескінченні повідомлення про доставку, митні форми, балансові відомості. Самі товари (ром, какао і цукор) та екзотичні місця, з яких вони походили, ніяк не в’язалися з буденною нудотою контори. Урсула, мабуть, перетворилася на маленький гвинтик у велетенській машині Імперії.

— Немає нічого поганого в тому, щоб бути гвинтиком, — сказав Моріс, який перетворився на великий гвинт у Міністерстві внутрішніх справ. — Світові потрібні гвинтики.

Їй не хотілося бути гвинтиком, але Белгравія перекреслила надії на щось цікавіше.

Урсула знала, коли почала пити. Жодних драматичних історій, просто дрібна домашня подія: коли Памела збиралася приїхати до неї на вихідні кілька місяців тому, вона вирішила приготувати boeuf bourguignon. Памела працювала в лабораторії у Глазго й хотіла підзакупитися до весілля. Гарольд також іще не переїхав — він мав почати роботу у Королівському госпіталі у Лондоні за кілька тижнів.

— Повеселимося вдвох, — сказала Памела.

— А Гільди не буде, — легко збрехала Урсула. — Вона поїхала на вихідні до мами у Гастінгс.

У неї не було підстав приховувати від Памели їхню домовленість. Памела — єдина особа, з якою вона могла бути цілковито щира, проте Урсула чомусь стрималася.

— Ну й чудово, — сказала Памела. — Я затягну Гільдин матрас у твою спальню, й буде точнісінько як у старі добрі часи.

— Ти хочеш заміж? — спитала Урсула, коли вони полягали. Усе було геть не так, як у старі добрі часи.

— Звісно, інакше навіщо б я це все затіяла? Мені подобається ідея шлюбу. Є в тому щось гладке, заокруглене, солідне.

— Як галька?

— Як симфонія. Ну, мабуть, як дует.

— Усі ці поетизми геть не у твоєму дусі.

— Мені подобається те, що є у наших батьків, — просто сказала Памела.

— Що, справді?

Відтоді, як Памела з’їхала від Г’ю та Сильвії, минуло чимало часу. Може, вона й не знала, що у них зараз. Дисонанс, а не гармонія.

— А ти когось зустріла? — обережно спитала Памела.

— Ні. Нікого.

— Це питання часу, — підбадьорливо, наскільки вміла, сказала Памела.

Для boeuf bourguignon, звісно, потрібне бургундське, тож Урсула в обідню перерву зайшла до винної крамнички, яку проминала щодня по дорозі на роботу в Сіті. Місце було стародавнє, дерев’яні панелі на стінах виглядали так, мовби за століття просякли вином, а темні пляшки із прегарними етикетками, здавалося, обіцяли щось значно більше за їхній вміст. Винар сам вибрав їй пляшку — мовляв, дехто готує на поганому вині, але погане вино можна пустити лише на оцет. Сам він був кислуватий, але приголомшливий. Він поводився із пляшкою ніжно, як із немовлям, чуло загорнув у папір і передав Урсулі, а та поклала її у плетений кошичок для покупок, як у колиску. Там вино й лежало, сховане, до вечора, щоб ніхто, бува, не запідозрив, наче вона потай випиває.

Яловичину Урсула ще не купила, але бургундське вирішила скуштувати того ж вечора, раз винар так його розхвалював. Вона, звісно, й раніше куштувала спиртне, але ніколи не пила на самоті. Ніколи не відкорковувала дорогу пляшку бургундського й не наливала келих сама (халат, бігуді, затишний гасовий вогник). Вона мовби опустилася у теплу ванну прохолодного вечора — глибокий м’який смак вина приніс несподівану хвилю спокою. Це ж Кітсів «келих, де Півдня теплий пах»[5], правда? Її звична хандра трохи відступила, тож вона налила ще келих. Коли вона підвелася, в голові замакітрилося, і вона розсміялася.

— Під мухою я, — сповістила вона порожній кімнаті.

І тоді раптом задумалася, чи не завести їй собаку. Хоч поговорити буде з ким. Песик штибу Джока вітав би її з роботи із радістю й оптимізмом, може, вона б навіть їх підхопила. А Джок, до речі, уже помер — ветеринар сказав, що від серцевого нападу.

— А в нього ж було таке велике серце, — сказав Тедді, якому ця втрата розбила серце.

На зміну Джоку прийшов волоокий віппет, надто ніжний для випробувань собачого життя.

Урсула сполоснула келих і закоркувала пляшку — на завтрашню яловичину лишалося більше ніж досить — а тоді попленталася до ліжка.

Вона швидко заснула й не прокинулася, доки не продзвенів будильник, хоча зазвичай спала неспокійно. «Щоб випив я, і щезнув непомітно»[6]. Прокинувшись, вона зрозуміла, що не зможе належно подбати про собаку.

Наступного дня думка про півпляшки на кухні підбадьорювала її при роботі з нудними гросбухами. Врешті, на яловичину можна купити ще одну пляшку.

— Що, так смачно? — спитав винар, коли вона завітала до нього за два дні.

— Ні, ні, — розсміялася вона, — я ще не готувала. Просто подумала, що до їжі треба купити таке саме добре вино.

І тоді зрозуміла, що більше не зможе повернутися до цієї милої крамнички, адже є ліміт, скільки boeuf bourgignon можна зготувати.

Памелі Урсула зготувала м’ясний пиріг без крапельки спиртного і печені яблука із заварним кремом.

— А я привезла тобі гостинець із Шотландії, — сказала Памела й видобула із сумки пляшку солодового віскі.

Коли віскі скінчилося, вона знайшла іншу винарню — там продавець ставився до свого товару менш шанобливо.

— Це на boeuf bourguignon, — пояснила вона, хоча тому було байдуже. — А власне, візьму-но я дві пляшки. Гостей буде багато.

Тоді дві пляшки «Гіннесу» з пабу на розі — «брат раптом завітав у гості». Тедді ще не виповнилося вісімнадцяти, навряд чи він п’є. І ще раз — за кілька днів. «Знову брат завітав, міс?» — спитав власник пабу і підморгнув. Вона зашарілася.

В італійському ресторанчику в Сохо, повз який вона «просто проходила», їй без зайвих запитань продали кілька пляшок к’янті. «Бочковий херес» — до кооперативу на тій самій вулиці можна прийти зі своєю пляшкою, вони наливають із бочки. («Це для мами»). Ром брала у пабах подалі від дому. («Для батька»). Вона експериментувала з різними видами спиртного, як учений, але знала, що подобається їй найбільше — перша пляшка вогнецвіту Іппокрени, вина червоного, як кров. Вона почала планувати, як би то домовитися про доставку цілого ящика («родинне свято»).

Так вона і почала потай випивати. Це була приватна, інтимна, самотня дія. Від самої думки про питво серце тьохкало зі страхом і радісним передчуттям. На жаль, суворі закони про торгівлю спиртним і страх приниження суттєво утруднювали дівчині з Бейсвотер доступ до поживи для залежності. Багатим легше: в Іззі, наприклад, був рахунок чи не у «Герродс», і їй просто доставляли спиртне до порога.

Варто було змочити ноги у Леті, як вона пірнула з головою — від тверезості до пияцтва за якісь кілька тижнів. Це був і сором, і спосіб його притлумити. Щоранку вона прокидалася й думала — ні, сьогодні не питиму, а після обіду наростала жага: вона уявляла, як зайде увечері додому, де на неї чекає забуття. У жовтій пресі вона почитувала описи опіумних клубів у Лаймгаузі — цікаво, це правда? Опіум, мабуть, притлумлює біль буття ще краще, ніж бургундське. Іззі, либонь, радо здала б їй адреси китайських притонів — вона не приховувала, що «б’є в гонг» — проте Урсулі здавалося, що про таке не питають. Може, це привело б не до нірвани (вона врешті виявилася доброю ученицею доктора Келлета), а до нової Белгравії.

Іззі інколи приймали назад у лоно сім’ї. («Але тільки на весілля і похорони, — сказала Сильвія, — не хрестини»). На Памелине весілля її запросили, але, на глибоку полегшу всіх, Іззі сказала, що не приїде: «Вихідні у Берліні». У неї був знайомий із приватним літаком («просто клас»), який її туди відвезе. Урсула час від часу навідувала Іззі. Їх об’єднував жах Белгравії, цей спогад довіку триматиме їх разом, навіть якщо вони ніколи про нього не говорять.

Натомість Іззі прислала весільний подарунок — ящичок срібних десертних виделок, які розсмішили Памелу.

— Це так банально, — сказала вона Урсулі. — Вона ніколи не перестане мене дивувати.

— Майже закінчила, — сказала кравчиня з Нісдена з повним ротом голок.

— Мабуть, трошки роз’їлася, — сказала Урсула, розглядаючи у дзеркалі жовтий сатин, що напинався на пивному черевці. — Мабуть, треба приєднатися до Жіночої ліги за красу і здоров’я.

Вона брела додому з роботи, твереза як скло. Від Памелиного весілля минуло кілька місяців, стояв похмурий листопадовий вечір, темний і вогкий. Вона просто не побачила край плити, яку злегка припідняв корінь дерева. Руки в неї були зайняті — бібліотечні книжки і продукти, все поспіхом придбане в обідню перерву, — й вона інтуїтивно вирішила рятувати читво і харчі, а не себе саму. Вона повалилася лицем на тротуар, основний удар припав на ніс.

Біль приголомшив — вона і близько нічого подібного доти не відчувала. Вона скулилася на землі й охопила плечі руками, покупки і книжки розсипалися мокрим тротуаром. Вона почула, що стогне — квилить, — але не змогла потамувати цього звуку.

— Ой лишенько, — долинув чоловічий голос, — ото вам перепало. Дайте поможу. У вас на цьому милому персиковому шарфику кров. Він же персиковий? Чи лососевий?

— Персиковий, — прошепотіла Урсула, якій навіть біль не завадив бути ґречною.

Вона ніколи не замислювалася про колір цього мохерового шарфа. Крові, і справді, було багато. Лице почало набрякати, вона чула іржавий запах крові, проте біль трохи відступив.

Чоловік виглядав непогано — не дуже високий, пісочне волосся, блакитні очі, чиста, ніби відполірована шкіра на чітких вилицях. Він поміг їй підвестися. Його долоня була міцна і суха.

— Мене звати Дерек, Дерек Оліфант.

— Елефант?

— Оліфант.

За три місяці вони побралися.

Дерек був із Барнета, і його походження, як Гарольдове, Сильвію не вразило. Звісно, саме це приваблювало Урсулу. Він викладав історію у Блеквуді, не дуже відомій закритій школі для хлопчиків («діти вискочок-торгашів», — відмахнулася Сильвія), і залицявся до Урсули, запрошуючи на концерти у Віґмор-голл і прогулянки у Прімроуз-гілл. Вони їздили у довгі велосипедні вилазки, що приводили до симпатичних пабів у передмісті — він випивав півпінти м’якого пива, вона — лимонад.

Ніс вона справді зламала. («Бідашечка, — писала Памела, — а в тебе був такий гарний носик»). Перш ніж супроводити її до лікарні, Дерек завів її до пабу неподалік, щоб вона трохи вмилася.

— Давайте я куплю вам бренді, — сказав він, коли вона сіла.

— Ні, ні, ні, все гаразд, я вип’ю води, я майже не п’ю, — сказала Урсула, хоча ще вчора ввечері допилася до провалів у пам’яті на підлозі своєї спальні у Бейсвотер, поцупивши в Іззі пляшку джину. Вона не відчувала жодних докорів сумління, коли крала в Іззі, адже Іззі стільки всього в неї відняла. Белгравія і таке інше.

Урсула кинула пити майже так само різко, як почала. Мабуть, усередині в неї по Белгравії лишилася пустка. Вона пробувала залити її спиртним, а тепер заповнила почуттями до Дерека. Що то за почуття?

Переважно полегша від того, що хтось готовий про неї дбати і не знає про її сороміцьке минуле. «Я закохана», — в нестямі писала вона Памелі. «Ура», — відповіла Памела.

— Інколи вдячність плутають із любов’ю, — сказала Сильвія.

Дерекова мати й далі жила у Барнеті, а ось батько та молодша сестра померли.

— Жахливий нещасний випадок, — пояснив Дерек. — Вона впала в багаття, коли їй було чотири роки.

Сильвія завжди уважно стежила, щоб вони, бува, не підійшли до вогню. Коли Урсула поділилася своєю пригодою у Корнволлі, Дерек сказав, що теж у дитинстві ледь не втонув. Це була одна з нечисленних пригод у її житті, в якій вона майже цілковито не винна. А Дерек? Несподіваний приплив, перевернувся човен, героїчний заплив до берега. Ніякого містера Вінтона не знадобилося.

— Я порятував себе сам.

— Тоді він не зовсім банальний, — сказала Гільда, простягаючи Урсулі цигарку. Вона повагалася, але відмовилася, неготова завести чергову залежність. Вона саме пакувала свої пожитки й хотіла чимшвидше лишити Бейсвотер у минулому. Дерек зараз поїхав на розкопки у Голборн, але взагалі займався покупкою дому.

— Я, між іншим, написала власникові квартири, — сказала Гільда. — Сказала, що ми виселяємося. Дружина Ерні нарешті дала йому розлучення, я не казала? — вона позіхнула. — І він запропонував мені руку й серце. Я подумала, а чом би й ні. Так ми обидві й станемо респектабельними заміжніми жінками. Я зможу їздити тебе навідувати у… де, ти сказала, ваш дім?

— У Вілдстоні.

Дерек наполіг, щоб на їхнє весілля, себто реєстрацію шлюбу, не запрошували нікого, крім його матері, а також Г’ю та Сильвії. Памела сприкрилася, що її не запросили.

— Ми не хотіли чекати, — пояснила Урсула. — А Дерек не хотів здіймати бучу.

— А ти не хотіла бучі? — уточнила Памела. — У тому ж суть весілля.

Ні, ніякої бучі вона не хотіла. Тепер вона комусь належатиме, нарешті буде в безпеці, а все інше не має значення. Бути нареченою — ніщо, бути дружиною — все.

— Ми не хотіли зайвих складнощів, — рішуче відрубала вона.

(«І хотіли, судячи з усього, щоб по-дешевому», — сказала Іззі.

І вручила їм черговий банальний набір срібних десертних виделок).

— Наче милий чоловік, — сказав Г’ю на їхньому, так би мовити, банкеті — обіді з трьох страв у ресторані неподалік від бюро реєстрації.

— Так і є, — погодилася Урсула, — дуже милий.

— Але якось це простувато, ведмежатку, — сказав Г’ю. — Геть не як на Памелиному весіллі. У неї гуляло півміста. Та й бідаха Тед дуже засмутився, що його не запросили. Але аби ти була щаслива, це найголовніше, — додав підбадьорливо.

На церемонію Урсула прийшла в сукні кольору сивої голубки. Сильвія роздала всім букети з тепличних троянд від квіткаря.

— Троянди, на жаль, не свої, — сповістила вона місіс Оліфант. — Вид називається «Ґлуар де Муссо», якщо вам цікаво.

— Дуже милі, хто ж сперечається, — сказала місіс Оліфант тоном, який мало нагадував комплімент.

— Швидко поберешся — швидко розкаєшся, — пробурмотіла Сильвія собі під ніс, а тоді виголосила стриманий тост за молодого й молоду.

— А ти ж що, — м’яко уточнив Г’ю, — розкаялася?

Сильвія вдала, що не почула. Вона була в особливо сварливому настрої.

— Це, мабуть, вікові зміни, — знічено прошепотів Г’ю Урсулі.

— Згода, — прошепотіла вона у відповідь.

Г’ю стиснув їй руку:

— Моя ти дівчинка.

— А Дерек знає, що ти вже не незаймана? — спитала Сильвія, лишившись на самоті з Урсулою у жіночій вбиральні. Вони сиділи на маленьких м’яких ослінчиках і поправляли помаду перед дзеркалом. Місіс Оліфант лишилася за столом — у неї не було помади, яку можна було б поправити.

— Незаймана? — повторила Урсула, як відлуння, втупившись у Сильвію у дзеркалі. Вона про що? Ніби в Урсули був якийсь ґандж? Ніби вона зламана?

— Я про дівоцтво. Дефлорацію, — сказала Сильвія, роздратована незворушним Урсулиним лицем. — Невинності нема й сліду, а така наївна!

А колись-бо Сильвія мене любила, — подумала Урсула. — Тепер — не любить.

— Незаймана… — знову повторила Урсула. Вона про це ніколи не замислювалася. — А звідки він дізнається?

— По крові, звісно, — роздратовано кинула Сильвія.

Урсулі згадалися гліцинії на шпалерах. Дефлорація. Вона не знала, що це якось пов’язано. Вона думала, що кров від рани, а не самого перетину арки.

— Ну, може, і не зрозуміє, — зітхнула Сильвія. — Він — не перший чоловік, якого ошукають у першу шлюбну ніч.

— Свіжа бойова фарба? — легковажно спитав Г’ю, коли вони повернулися. Тед успадкував усмішку Г’ю. А Дерек і місіс Оліфант однаково супилися. Цікаво, який був містер Оліфант. Про нього майже не згадували.

— Марнославство — ось твоє наймення, жінко! — сказав Дерек, здається, із силуваним сміхом.

Урсула раптом помітила, що на людях він тримається далеко не так упевнено, як спершу здалося. Вона всміхнулася йому, відчуваючи новий зв’язок. І зрозуміла, що взяла шлюб із незнайомцем. («Усі беруть шлюб із незнайомцями», — сказав Г’ю).

— Насправді «зрадливість», — люб’язно підказала Сильвія. «Зрадливість — ось твоє наймення, жінко». Це з Гамлета. Чомусь усі цитують неправильно.

Дерековим лицем промайнула тінь, проте він розсміявся.

— Схиляюся перед вашою глибшою освітою, місіс Тодд.

Новий будинок у Вілдстоуні обрали за розташування — він був порівняно недалеко від школи, де викладав Дерек. Від рідко згадуваного батька йому дістався спадок, «невеличка сума» з інвестицій. Це був «солідний» будинок з дерева і цегли на Мейсонс-авеню, у тюдорівському стилі, зі свинцевими рамами на шибках і вітражем на дверях, що зображав галеон під усіма вітрилами, хоча, здавалося б, де Вілдстоун, а де море.

Будинок був з усіма сучасними вигодами, неподалік від крамниць, клініки, стоматології та парку, де гралися діти — що ще могла собі побажати молода дружина (і, за словами Дерека, «майбутня молода мама»)?

Урсула легко могла уявити, як снідатиме з Дереком уранці, перш ніж він піде на роботу. Могла уявити, як кататиме їхніх дітей спершу у візочку, а потім і на гойдалках, як купатиме їх увечері, як читатиме їм перед сном у ошатній дитячій. Увечері вони з Дереком тихо сидітимуть у вітальні і слухатимуть радіо. Він працюватиме над своєю книгою, підручником з історії «від Плантагенетів до Тюдорів». («Лишенько, — сказала Гільда, — звучить захопливо»). Вілдстоун був далеко від Белгравії. І слава Богу.

Стіни, у яких протікатиме їхнє подружнє життя, лишалися у неї в уяві аж до завершення медового місяця, адже Дерек купив і умеблював дім, навіть їй не показавши.

— Тобі не здається, що це трохи дивно? — спитала Памела.

— Ні, це як подарунок-сюрприз. Мій весільний подарунок від нього.

Коли Дерек нарешті незграбно переніс її через поріг у Вілдстоуні (мощений червоними плитками ґанок не схвалили б ані Сильвія, ані Вільям Морріс), Урсулі мимоволі серце стислося від розчарування. Будинок виявився стриманіший і старомодніший, ніж вона уявляла, і було в ньому щось понуре — мабуть, бо декору не торкалися жіночі руки. Вона здивувалася, коли Дерек повідомив, що мати помогла його умеблювати. Хоча, звісно, дім у Барнеті був такий же ветхий, вдову містера Оліфанта оповивала атмосфера занехаяності.

Сильвія провела медовий місяць у Довілі, Памела — у пішому поході Швейцарією, а Урсулине подружнє життя почалося з дощового тижня у Вортінгу.

Побралася вона з одним чоловіком («він милий»), а прокинулася поруч з іншим, накрученим, як Сильвіїн годинник.

Він змінився майже за мить, мовби медовий місяць означив перехід, очікуване перетворення із запопадливого залицяльника на розчарованого чоловіка. Урсула в усьому винила погоду, справді паршивеньку. Власниця готелю, у якому вони спинилися, веліла всім звільняти кімнати між сніданком та вечерею о шостій, тож вони довгими днями ховалися по кав’ярнях, галереях і музеях чи боролися з вітром на пірсі. Вечорами вони грали у віст з іншими гостями (життєрадіснішими), а потім верталися до холодної спальні. Дерек був поганий картяр одразу з кількох причин, вони майже завжди програвали. Він, здається, чи не зумисне не розумів її спроб показати, які в неї карти.

— Чому ти почав із козирів? — спитала вона зі щирим інтересом, коли вони делікатно роздягалися у спальні.

— Ти що, правда думаєш, що ці дурниці мають значення? — спитав він так зневажливо, що вона постановила уникати ігр із Дереком на майбутнє.

На Урсулину полегшу, крові, чи то пак її відсутності, він не помітив.

— Гадаю, тобі варто знати, що я досвідчений, — доволі помпезно заявив Дерек, коли вони вперше разом залізли до ліжка. — Я вважаю, що обов’язок чоловіка — знати, що й до чого. Як би він інакше захистив чистоту дружини?

Аргумент здався Урсулі сміховинним, проте хто вона така, щоб сперечатися?

Прокинувшись, Дерек починав нещадно віджиматися, ніби він був у бараку, а не на медовому місяці. «Mens sana in corpora sana», — сказав він, а Урсула вирішила його не виправляти. Він-бо пишався своєю латиною і дрібкою греки. Його мати кожну копієчку відкладала, щоб він здобув добру освіту — «мені нічого на тарілочці не принесли, не те що деяким». Урсула й сама непогано знала латину, та ще й греку, але вирішила не хвалитися. То, звісно, була ще інша Урсула. Давня, не заплямована Белгравією.

Дереків спосіб відбути подружні обов’язки був украй схожий на його підхід до вправ, навіть на лиці був такий само зболений і зосереджений вираз. Здається, якби замість Урсули був матрас, він би й не помітив різниці. Але з чим їй було порівнювати? З Гові чи що? Треба було розпитати Гільду, що відбувається в «палацику насолод» в Ілінґу. Їй згадався зухвалий флірт Іззі, тепло між Памелою і Гарольдом. Це все вказувало, що їм добре разом, а може навіть, що вони щасливі. А Іззі казала: «Якщо не маєш задоволень, то нащо таке життя?». Урсула запідозрила, що задоволень у Вілдстоуні буде негусто.

Раніше вона думала, що в неї нудна робота, але та була не до порівняння з марудною підтримкою порядку в домі. Усе треба перемити, висушити, витерти пил, відполірувати й підмести, не кажучи вже про попрасувати, скласти, розвісити і випрямити. Усе треба допасувати. Дерек був любитель прямих кутів і прямих ліній. Рушники, серветки, завіси й килими потрібно постійно вирівнювати і поправляти. (Та й, виявляється, Урсулу теж). Проте це тепер її робота, правда ж? Шлюб у тому й полягає, щоб допасовуватися й виправлятися? Хоча Урсула ніяк не могла позбутися відчуття, ніби перебуває на випробувальному терміні без реченця.

Легше було пристати на Дерекову безумовну віру в домашній порядок, аніж із нею боротися. («Усе на своєму місці, усьому своє місце»). На начинні не мусило лишитися ані цяточки, посуд треба було відполірувати й рівно розташувати у шафці — ножі рівно, як солдати на параді, ложки акуратно складені одна в одну. Домогосподарка мусить бути найвідданішою вірянкою при вівтарі ларів і Пенатів, — сказав він. «При домашньому вогнищі», а не «при вівтарі», враховуючи, скільки часу вона витрачає на камін і деренчливий бойлер.

Дерек свято вірив, що все має бути охайно. Коли щось не на місці, то він думати не може, так він їй пояснював. «У охайному домі охайний розум». Урсула виявила, що він любить афоризми. Він не міг працювати над «Від Плантагенетів до Тюдорів» у тому бардаку, який Урсула створювала самою своєю появою у кімнаті. Їм потрібні гроші від цього підручника, його першого підручника, який видасть Вільям Коллінз, тож Дерек привласнив тісну їдальню (стіл, буфет і все інше) собі під «кабінет», а Урсулу по вечорах відлучили від його товариства, щоб він міг працювати. Удвох жити не дорожче, ніж самому, вважав він, а вони ледве перебувалися, бо Урсула геть не вміє вести домашнє господарство — тож хай бодай лишить його у спокої, щоб заробив ще копійку. І ні, спасибі, він не хоче, щоб вона йому помагала набирати рукопис на машинці.

Тепер давні звички навіть самій Урсулі здавалися нехлюйськими. У Бейсвотері вона часто лишала ліжко незаправленим, а посуд немитим. Хліб із маслом — добрий сніданок, і нема великої біди в тому, щоб повечеряти вареним яйцем. Подружнє життя передбачало забагато вимог.

Потрібно було зготувати сніданок і подати його на стіл саме вчасно. Дерек мусив вчасно прийти до школи і вважав сніданок — процесію каші, яєць і грінок — урочистим (і самітним) священнодійством. Яйця щодня треба було приготувати по-іншому: омлет, яєшня, варені, пашот, а у п’ятницю — як на свято — яйця з копченою рибкою.

На вихідних Дерек любив поласувати беконом, сосисками і кров’янкою з яєшнею. Яйця треба було купувати не в магазині, а на невеликій фермі за п’ять кілометрів від них, куди Урсула щотижня ходила пішки: Дерек продав їхні велосипеди, коли вони переїхали до Вілдстоуна, щоб «економити гроші».

Вечеря перетворилася на справжнє жахіття, адже їй щовечора треба було вигадувати щось нове. Життя точилося як нескінченний почет відбивних, стейків, пирогів, печень і смажень, не кажучи вже про пудинг, який очікували щодня і у великому розмаїтті. «Я — рабиня кулінарних книг!» — писала вона Сильвії із силуваною життєрадісністю, хоча яка там життєрадісність, коли щодня треба гортати рецепти.

Вона стала більше шанувати місіс Ґловер. Звісно, у місіс Ґловер була велика кухня, солідний бюджет і повна batterie de cuisine, тоді як кухонька у Вілдстоуні обставлена скупо, а Урсулин домашній бюджет вічно закінчувався ще до кінця тижня, так що її постійно картали за марнотратство.

У Бейсвотері вона ніколи не переймалася через гроші — коли вони закінчувалися, вона просто їла менше чи ходила пішки замість під’їхати метром. А якщо їй справді треба була зайва копійка, то Г’ю чи Іззі завжди приходили їй на поміч, тільки не могла ж вона помчати до них, коли в неї є чоловік? Дерек би не пережив такої образи своїй чоловічій гідності.

Після кількох місяців під тягарем нескінченної домашньої роботи Урсула зрозуміла, що з’їде з глузду, якщо не знайде собі якоїсь розваги. На шляху до магазину вона проходила тенісний клуб. Вона тільки й бачила, що високу сітку, яка визирала над дерев’яним парканом, і зелені двері на побіленій стіні, але чула знайомий і втішний літній перестук м’яча, тож якогось дня постукала у зелені двері й попросила до них приєднатися.

— Я вступила у місцевий тенісний клуб, — сповістила вона Дерекові, коли він увечері вернувся додому.

— А мене не спитала.

— Я не знала, що ти граєш у теніс.

— Я й не граю. Ти не спитала, чи я дозволяю тобі до нього приєднатися.

— Я не знала, що треба питати.

Щось промайнуло у нього на лиці — та сама хмарка, яку вона мимохідь зауважила у день весілля, коли Сильвія виправила цитату з Шекспіра.

Проте цього разу вона зникла не так швидко, щось у ньому невловно змінилося, мовби якась частка його єства всохла.

— То як, можна? — перепитала вона, дійшовши висновку, що краще жити мирно і покірно. А Пеммі Гарольда про таке питає? Чи очікує Гарольд таких питань? Урсула не певна. Вона зрозуміла, що нічогісінько не знає про подружнє життя. Звісно, союз Сильвії та Г’ю і далі лишався для неї загадкою.

Цікаво, що Дерек мав проти того, щоб вона грала у теніс? Він, здається, теж не знав, тож урешті неохоче пробурчав:

— Мабуть, що так. Якщо в тебе лишиться час займатися домом.

Не доївши вечерю (тушковані ягнячі реберця і товчена картопля), він рвучко підвівся, підхопив свою тарілку, пожбурив аж на той кінець кімнати і вийшов із дому, не сказавши ні слова. Вернувся допіру тоді, коли Урсула готувалася лягати спати. Обличчя у нього було таке ж перекошене, як коли пішов, і він лише буркнув «добраніч», залазячи у ліжко.

Серед ночі вона прокинулася від того, що він заліз на неї і безгучно штовхнувся всередину. Їй згадалася гліцинія.

Перекошене лице («той вираз», так вона це називала) з’являлося дедалі частіше, й Урсула аж саму себе дивувала тим, на що готова піти, аби його втихомирити. Проте все дарма: коли на нього находив такий настрій, Урсула дратувала його, хай би що зробила чи сказала, а спроби примирення, здається, лише погіршували ситуацію.

Вони домовилися навідати місіс Оліфант у Барнеті, вперше після весілля. Вони коротко до неї завітали на чай із черствими булочками, щоб сповістити про заручини, але відтоді на Дерекову батьківщину не поверталися.

Цього разу місіс Оліфант почастувала їх прив’ялим салатом із шинкою. Вона «наготувала» для Дерека якісь дрібні завдання по дому, тож він підхопив інструменти і зник, лишивши жіноцтво прибирати. Коли посуд було перемито, Урсула сказала:

— Зробити чаю?

— Якщо хочете, — байдуже відрекла місіс Оліфант.

Вони ніяково вмостилися у вітальні й пили чай. На стіні висів студійний портрет у рамці: місіс Оліфант у пуританському весільному вбранні зламу століть із юнаком у день їхнього весілля.

— Дуже мило, — сказала Урсула. — А у вас є дитячі фотографії Дерека? Чи його сестри? — додала вона, адже неправильно виключати дівчинку з родинної історії просто тому, що вона померла.

— Сестри? — насупилася місіс Оліфант. — Якої ще сестри?

— Його сестри, яка померла.

— Померла? — здивувалася місіс Оліфант.

— Ваша донька. Вона ж упала у багаття, — сказала Урсула, хоча почувалася по-дурному, адже таких подробиць не забувають. Може, місіс Оліфант трохи відстала.

Місіс Оліфант спершу розгубилася, ніби намагалася пригадати забуту дитину, але врешті рішуче відказала:

— Дерек — мій одинак.

— Хай там як, — сказала Урсула, ніби це легка тема, від якої можна просто відмахнутися, — приїжджайте до нас у Вілдстоун, раз ми вже обжилися. Ми дуже вдячні за гроші, які лишив містер Оліфант.

— Лишив? Які ще гроші?

— Здається, якісь акції за заповітом, — сказала Урсула. Можливо, місіс Оліфант не читала заповіту.

— Який ще заповіт? Він не лишив нам нічого, крім боргів, коли нас кинув. Він живий, — додала вона, ніби це Урсула розумово відстала. — Живе у Марґейті.

Цікаво, що ще у Дерекових розповідях було брехнею чи напівправдою? Чи справді Дерек ледь не втонув у дитинстві?

— Ледь не втонув?

— Випав із човна, але доплив до берега?

— Звідки ви це взяли?

— Ану ж бо, — сказав Дерек з порога, і вони обидві аж підскочили, — про що це ви тут пліткуєте?

— Ти схудла, — сказала Памела.

— Так, мабуть, що так. Я тепер у теніс граю.

Яким нормальним у такому переказі виглядало її життя. Вона вперто відвідувала тенісний клуб, єдину втіху у клаустрофобному житті на Мейсонс-авеню, попри постійні допити. Дерек щовечора питав, чи грала вона в теніс, хоча насправді вона ходила в клуб тільки двічі на тиждень. А ще весь час допитував про її партнерку — Філліс, дружину дантиста. Дерек, здається, зневажав Філліс, хоча в очі її не бачив.

Памела приїхала до них аж із Фінчлі.

— Інакше ми б і не побачилися. Одразу видно, що тобі подобається заміжнє життя. Або Вілдстоун, — вона розсміялася. — Мати каже, що ти її відвадила звідси.

Урсула всіх відвадила, нехтуючи і пропозиціями Г’ю «заскочити» на чай, і натяками Сильвії, що батьків варто запросити на недільний ланч.

Джиммі вчився у школі, а Тедді — на першому курсі в Оксфорді, але писав їй довгі листи. Моріс — той, звісно, не відчував ані найменшого потягу навідувати родину.

— Та їй і не хотілося. Усе ж Вілдстоун. Це геть не в її дусі.

Вони обидві розсміялися. Урсула ледь не забула, як це — сміятися. Вона відчула, як на очі навернулися сльози, тож відвернулася і схилилася над чаєм.

— Я така рада тебе бачити, Пеммі.

— Ти ж знаєш, що ми завжди раді тебе бачити у Фінчлі? Купи телефон, говоритимемо весь час.

Дерек просторікував, що телефон — задороге задоволення, проте Урсула підозрювала: він просто не хоче, щоб вона розмовляла з іншими людьми. Вона, звісно, не могла озвучити цієї підозри (та й кому — Філліс? молочареві?), бо люди подумали б, що вона несповна розуму. Урсула очікувала Памелиного візиту, як свята. У понеділок вона сказала Дерекові:

— У середу після обіду приїде Памела.

А він сказав:

— О?

Здавалося, йому байдуже. Вона ще потішилася, що покривлене обличчя не з’явилося.

Щойно вони закінчили, Урсула швидко підхопила чайне начиння, вимила, витерла й поставила назад на свої місця.

— Лишенько, — сказала Памела, — та ж ти стала справжнісінькою Hausfrau.

— В охайному домі охайний дух.

— Охайність переоцінюють, — сказала Памела. — Щось не так? Ти якась сумна.

— Така пора місяця.

— Бідося. А мене ця проблема кілька місяців не обходитиме. Угадай, чому?

— У тебе буде дитина? Я тебе вітаю!

— Матінка знову стане бабцею. — (Моріс уже поклав початок новому поколінню Тоддів). — Як думаєш, що вона скаже?

— Хтозна. Останнім часом вона сама не своя.

— Як твоя сестра? — спитав Дерек, коли повернувся додому того вечора.

— Усе добре. У неї буде дитина.

— О?

Наступного ранку її пряжені яйця виявилися «незадовільні». Урсула й сама мусила визнати, що яйце, яке вона подала Дерекові, являло собою сумну картину, як хвора медуза, яку лишили помирати на грінці. На Дерековому лиці сяйнула хитра усмішечка, що вказувала на втіху від знайденого ґанджу. Це новий вираз. Гірший, ніж старий.

— Ти справді думаєш, що я таке їстиму?

Урсулі спало на думку кілька відповідей на це питання, але вона відкинула їх усі як занадто зухвалі. Натомість сказала:

— Я можу зробити нове.

— Знаєш-но, я день і ніч гарую на ненависній роботі, тільки щоб тебе утримати. Ти ні про що в цьому житті не мусиш перейматися, еге ж? А ти і за холодну воду не візьмешся. Ба ні, перепрошую, — саркастично сказав він, — я забув, ти ж у нас у теніс граєш, — а мені навіть яйця зготувати не можеш.

Урсула не знала, що робота йому ненависна. Він багато скаржився на поведінку учнів і весь час повторював, що директор не цінує його тяжкої праці, а от що він прямо ненавидить викладати — не знала. Він виглядав так, ніби ось-ось заплаче, і їй несподівано стало його шкода.

— Я зроблю інше яйце.

— Не трудися.

Вона думала, що він зараз пожбурить яйце об стіну — Дерек узявся жбурлятися їжею, відколи вона приєдналася до тенісного клубу — проте натомість він ляснув її по голові долонею. Вона поточилася, вдарилася об плитку й упала на підлогу, де й лишилася — на колінах, ніби стала до молитви. Біль здивував її більше, ніж сам акт.

Дерек перейшов кухню і завис над нею з тарілкою незадовільної їжі. Якусь мить їй здавалося, ніби зараз він розіб’є тарілку об неї, але він просто скинув яйце їй на голову. А тоді сягнистими кроками вийшов із кухні, і за мить вхідні двері ляснули. Яйце зіслизнуло з волосся і сповзло лицем на підлогу, де й вибухнуло тихим спалахом жовті. Вона з трудом підвелася і взяла мітлу.

Того ранку якась нова частка його єства вирвалася на свободу. Урсула весь час порушувала правила, про існування яких навіть не знала — то вугілля в камін накладе забагато, то туалетного паперу забагато використає, то забуде вимкнути світло. Дерек ретельно штудіював усі чеки і рахунки, про кожне пенні потрібно було відзвітувати, у неї зайвої копійки не було.

Він читав нескінченні нотації через дрібниці, і коли заводився, спинити його було неможливо. Він весь час злився. Це вона його весь час злила. Тепер він щовечора вимагав вичерпний звіт про день. Скільки книжок вона взяла в бібліотеці, що сказав м’ясник, ніхто не заходив? Від тенісу вона відмовилася. Так легше.

Він її більше не бив, але насильство постійно клекотало під самою поверхнею, мовби Урсула мимохіть пробудила приспаний вулкан. Він весь час намагався її на чомусь підловити, так що їй не лишалося й миті, щоб прочистити туман у голові. Його дратувало саме її існування. Чи можна прожити життя як покарання без кінця? (А чому ні? Вона ж на це заслужила).

Вона жила, як у тумані. Що посієш, те й пожнеш, і настав час пожинати. Може, це — чергова версія Келлетового amor fati. Що б то він сказав про її нинішнє становище? І, що цікавіше, що б то він сказав про Дерекову своєрідну вдачу?

На спортивний день її запросили. Спортивний день — велика подія у Блеквуді, навіть дружини вчителів мусили її відвідати. Дерек дав їй гроші на новий капелюшок і наказав:

— Щоб мені не було за тебе соромно.

Вона пішла у місцеву крамничку жіночого і дитячого одягу під назвою «А Ля Мод» (назва не відповідала дійсності). Це тут вона купувала шкарпетки і спіднє. Нового одягу в неї після весілля не з’являлося. Не настільки її цікавила власна зовнішність, щоб намагатися вициганити в Дерека гроші.

Це була безрадісна крамниця в ряду інших безрадісних крамниць — перукарні, рибної крамнички, бакалії і пошти. У неї не було ані сил, ані бажання, ані, як на те пішло, грошей, щоб зібратися і поїхати у гарний лондонський універмаг (та й що про це сказав би Дерек?). Коли Урсула працювала в Лондоні, ще до шлюбу, то чимало часу проводила у «Селфріджис» і «Пітер Робінсонс». Тепер вони видавалися далекі, як заморські землі.

Вміст вітрини захищала від сонця жовто-оранжева ширма із цупкого целофану, що нагадувала етикетку пляшечок лимонаду, і тому все у вікні виглядало цілковито неапетитним.

Капелюшок був такий собі, але нема на те ради. Вона мимоволі придивилася до свого відображення в магазинному дзеркалі, що тяглося від підлоги до стелі. У трипанельному дзеркалі вона виглядала втричі гірше, ніж у дзеркалі в них у ванній (єдине в домі, якого не могла уникнути). Вона раптом зрозуміла, що вже себе не впізнає. Вона збилася з дороги, прочинила не ті двері й не могла знайти шляху назад.

Вона жахливо саму себе налякала, коли видала зойк відчаю. Власниця крамниці вискочила з-за прилавка, затьохкала над нею:

— Ну ж бо, люба, не треба так засмучуватися. Така пора місяця?

Вона всадила Урсулу й налила їй чаю з печивом. В Урсули навіть слів не знайшлося віддячити за простий акт доброти.

До школи треба було проїхати одну зупинку потягом, а тоді трохи пройти тихою стежкою. Урсула влилася до потоку батьків, що плинув крізь ворота Блеквуду. Опинитися у натовпі було захопливо і трошки лячно. Ледве півроку як заміжня, а вже забула, як це — бути у натовпі.

Урсула доти не бувала у Блеквуді. Її здивувала банальна руда цегла й живопліт, геть не як у прадавній школі, до якої ходили чоловіки з роду Тоддів. Тедді та Джиммі пішли по Морісових стопах до школи, яку свого часу закінчив Г’ю — вона була ошатна, зі світло-сірого каменю, гарна, як оксфордський коледж (утім, за словами Тедді, «всередині ховається варварство»). А особливо гарні у школі були сади — навіть Сильвія схвалила розмаїття квітів на клумбах.

— Доволі романтичні насадження, — сказала вона.

У Дерековій школі такої романтики не було передбачено, наголос зробили на стадіон. Блеквудські хлопці не були схильні до науки, бодай за словами Дерека, і тільки те й робили, що грали в регбі та крикет. У здоровому тілі здоровий дух. А у Дерека здоровий дух?

Уже пізно розпитувати його про сестру і батька, — вирішила Урсула, — це спровокує вибух Кракатау. Та й нащо таке взагалі вигадувати? Доктор Келлет їй усе пояснив би.

На одному кінці стадіону розставили складані столи з наїдками для батьків і вчителів. Чай, бутерброди, тонесенькі скибочки фруктового пирога. Урсула завмерла біля чаю і стала виглядати Дерека. Він сказав, що не зможе з нею базікати, бо має «помагати» — і справді, коли вона його нарешті побачила, він старанно ніс до дальнього кінця стадіона цілий оберемок великих обручів, призначення яких було Урсулі незрозуміле.

Усе товариство, що зібралося навколо столу, було знайоме між собою, особливо дружини вчителів. Урсула запідозрила, що у Блеквуді проводять значно більше подій, ніж Дерек розповідав.

До столу з чаєм підійшло кілька старших учителів, що у мантіях нагадували кажанів, і вона розчула ім’я «Оліфант». Урсула тихцем підступила ближче, намагаючись не привертати уваги, і вдала, що її дуже цікавить крабова намазка на бутерброді на її тарілці.

— У юного Оліфанта знову клопоти.

— Справді?

— Виявляється, він хлопця вдарив.

— А що тут не так? Я їх весь час б’ю.

— Виявляється, він його сильно вдарив. Батьки погрожують піти в поліцію.

— Він не дає собі ради з класом. Звичайно, вчитель він препоганий.

Навантаживши тарілки пирогом, чоловіки побрели геть, а Урсула потяглася за ними.

— Ще й у боргах, як шовках.

— Може, на книжці заробить?

Вони обоє від душі розсміялися, як над смішним жартом.

— Жінка, мабуть, прийшла.

— Та невже? Тоді начуваймося, вона, кажуть, неврівноважена.

Це теж, виявляється, такий жарт. Урсула аж підскочила, коли постріл сигнального пістоля сповістив про початок перегонів із перешкодами. Вона облишила вчителів. Їй розхотілося підслуховувати.

Вона побачила, що Дерек чвалає до неї — замість обручів у нього був оберемок дротиків. Він гукнув кількох хлопчаків, щоб йому помогли, й вони покірно підійшли. Коли вони проминули Урсулу, один із них пирхнув собі під ніс: «Так, містере Елефант, вже йдемо, містере Елефант». Дерек із брязком кинув дротики на траву і наказав:

— Несіть на край поля, давайте, ворушіться.

Він підійшов до Урсули, легко поцілував її у щоку і сказав:

— Привіт, люба.

Вона розсміялася, не стрималася. Це було найприємніше, що він сказав їй за останні тижні, та й то адресував не їй, а двом учительським дружинам, які маячили неподалік.

— Що смішного? — сказав він, надто уважно вдивляючись у її обличчя.

Вона бачила, що щось назріває, але тільки потрусила головою. Вона боялася, що закричить, відчувала, що у ній також клекоче готовий вибухнути вулкан. Мабуть, вона справді істеричка. Неврівноважена.

— Я маю подивитися, як стрибають старшокласники, — насупився Дерек. — Скоро зустрінемося.

Коли він набурмосився і пішов, вона знову розсміялася.

— Місіс Оліфант? Ви ж місіс Оліфант?

Двоє вчительських дружин кинулися на неї, як левиці на підранка.

Додому вона теж добиралася сама: Дерек мав простежити за вечірніми класами, повечеряє у школі. Вона склепала собі таку-сяку вечерю (смажений оселедець і холодна картопля), і їй раптом захотілося пляшку доброго червоного вина. Власне, навіть не одну пляшку, а пляшку за пляшкою, доки не уп’ється до смерті. Вона скинула кістки оселедця у смітник. «Без муки вмерти б у годину пізню». Усе краще, ніж це сміховинне життя.

Над Дереком усі насміхалися — і учні, і вчителі. «Містер Елефант». Вона легко могла уявити, як жваві третьокласники доводять його до шалу. А як же його книжка?

Урсулу ніколи особливо не цікавив Дереків «кабінет». Її, як на те пішло, і Тюдори з Плантагенетами ніколи особливо не цікавили. Їй було суворо велено не чіпати його паперів і книжок, коли витиратиме пил і прибиратиме у їдальні (як вона досі подумки називала цю кімнату), та їй і байдуже — вона лише краєм ока відзначала, що рукопис просувається.

Останнім часом Дерек працював гарячково, на столі височіли гори клаптів і аркушів паперу. Це були переважно розрізнені думки й речення — «цікавий, хоча й дещо примітивний погляд», «назва Анжуйської династії походить від бур’яна дроку, латиною planta genista», «від диявола походять і до диявола повернуться». Рукопису як такого не було, самі виправлення й перекреслення, версії одного й того самого абзацу із крихітними змінами, нескінченні чернетки, списані шкільні зошити з гербом і девізом Блеквуду на обкладинці («А posse ad esse» — від можливого до дійсного). Воно й не дивно, що він не хотів, аби вона набирала рукопис. Вона раптом зрозуміла, що побралася з Казобоном.

Ціле Дерекове життя — вигадка на вигадці. Уже з перших слів («Ой лишенько, ото вам перепало. Дайте поможу») він був із нею нещирий. Чого він від неї хотів? Щоб вона була слабша за нього? Чи щоб вона була йому дружиною і матір’ю його дітей, щоб порядкувала вдома, аби в нього були всі принади vie quotidienne, але без властивого йому хаосу? Вона вийшла за нього заміж, щоб порятуватися від хаосу. Та й він, як вона тепер розуміла, побрався з нею з тієї самої причини. Вони були останні люди на Землі, які могли когось від чогось порятувати.

Урсула понишпорила у ящиках стола і знайшла стос листів — верхній, на папері з гербом видавництва «Вільям Коллінз і сини», «із прикрістю» повідомляв, що не може запропонувати йому контракту на запропоновану книгу у «переповненій царині підручників з історії». Були там подібні листи й від інших видавців і, що гірше, несплачені рахунки й погрозливі останні попередження. Особливо жорсткий лист вимагав негайно виплатити позику, яку він узяв на дім. Це такі листи вона вчилася писати під диктовку у коледжі секретарок — «Шановний пане, мою увагу звернули на той факт, що…».

Грюкнули двері, і її серце закалатало. Дерек виріс на порозі їдальні, як готичне видиво на сцені.

— Що ти тут робиш?

Вона підняла лист від «Вільям Коллінз» і сказала:

— Та ти ж брешеш як дишеш. Чому ти зі мною одружився? Чому ти завдаєш нам обом стільки горя?

Його вираз. Той самий вираз. От зараз вона напроситься, і він її уб’є, але ж це легше, ніж зробити все самій. Їй байдуже, у неї не лишилося сил боротися.

Урсула чекала на перший удар, але він усе одно захопив її зненацька — кулак врізався просто в лице, ніби хотів знищити.

Вона заснула чи, може, знепритомніла на підлозі на кухні, і прокинулася десь перед шостою. Їй було зле, кожен сантиметр тіла болів, ніби налитий свинцем. Їй шалено хотілося пити, але вона боялася відкрити кран — а раптом Дерек прокинеться? Спираючись спершу на стілець, а тоді на стіл, вона насилу піднялася. Вона навшпиньки прокралася у передпокій, зняла з вішака свій плащ і хустку. Дерек лишив гаманець у кишені куртки, і вона взяла десять шилінгів — на потяг і таксі далі вистачить з головою. Сама думка про довгу дорогу стомлювала — вона не була навіть певна, чи зможе дійти до Герроу й Вілдстоунської станції.

Вона накинула плащ і закрила шарфом лице, намагаючись не дивитися у дзеркало. Видовисько, напевно, нестерпне. Вона не стала закривати вхідні двері, щоб не розбудити Дерека. Згадалося, як хряснула дверима за собою Ібсенівська Нора. Нора не зловживала би драматичними жестами, якби намагалася втекти від Дерека Оліфанта.

Це була найдовша прогулянка у її житті. Серце катало так, що ледь не луснуло. Вона все чекала, що ззаду долинуть його кроки, що він її гукне. На касі вона ледве пробелькотіла скривавленим ротом із поламаними зубами:

— До Юстона.

Касир ледве зиркнув на неї й одразу відвів погляд, побачивши, у якому вона стані. У нього, мабуть, раніше не було пасажирок, що виглядали так, ніби щойно вийшли з боксерського поєдинку. Їй довелося чекати на перший потяг ще десять нестерпних хвилин, але вона бодай випила води і стерла з лиця кров у жіночій почекальні.

У потязі вона схилила голову і прикрила лице долонею. Чоловіки у костюмах і капелюхах старанно на неї не зважали. Допіру коли потяг рушив, вона зважилася озирнутися на платформу — Дерека вона не побачила, полегші не було меж. Якщо їй пощастило, то він ще навіть не зауважив її відсутності: досі відтискається у спальні і вважає, що вона на кухні готує йому сніданок. П’ятниця — значить, копчена рибка. Копчена риба лежала на полиці, загорнута в газетку. Ото він розлютиться.

Коли вона зійшла з потяга в Юстоні, у неї ледь не підкосилися ноги. Її оминали широкою дугою, вона навіть боялася, що ніякий таксист її не повезе, але коли вона показала гроші, водій погодився. Вони мовчки їхали через Лондон, умитий уночі дощем, кам’яні будівлі вилискували у перших променях сонця, а м’який хмарний світанок сяяв рожево-блакитними відтінками. Вона забула, як любить Лондон. У неї стислося серце. Вона постановила жити і тепер була спрагла життя.

Наприкінці таксист поміг їй встати з машини.

— Ви певні, міс? — спитав він, із сумнівом обводячи поглядом великий будинок із червоної цегли на Мелбері-роуд. Вона мовчки кивнула.

Пункт призначення був неминучий.

Вона подзвонила, і двері прочинилися. Побачивши її лице, Іззі мимоволі нажахано затисла рот долонею.

— О Господи, що з тобою сталося?

— Мій чоловік спробував мене вбити.

— Тоді краще заходь, — сказала Іззі.

Синці сходили, але дуже повільно. «Бойові рани», так їх називала Іззі.

Урсулині зуби підрихтував стоматолог Іззі, а праву руку вона ще довго носила на перев’язі. Ніс знову перебили, у вилицях і щелепі тріщини. Тепер у неї були справжні ґанджі — уже не «незаймана». А з іншого боку, вона почувалася так, мовби пройшла крізь вогонь і очистилася. Минуле вже не тяжіло над теперішнім. Вона надіслала у Лисячий закут листа — мовляв, поїхала на літо, «їздитимемо Гайлендс із Дереком». Вона була доволі-таки певна, що Дерек із Лисячим закутом не зв’язуватиметься, зализуватиме рани деінде. Може, і в Барнеті. На щастя, він поняття не мав, де живе Іззі.

Іззі була на диво співчутлива.

— Лишайся, скільки треба. Я й рада, що не буду тут сама. І, бачить Бог, грошей у мене більш ніж досить і на тебе. Ти живи собі. Нікуди не поспішай. І взагалі, на Бога, тобі тільки 23.

Урсула навіть не знала, чому дивуватися більше — щирій гостинності Іззі чи тому, що тітонька знає, скільки їй років. Може, Белгравія змінила і її.

Урсула була вдома сама, коли на порозі раптом з’явився Тедді.

— А тебе тяжко знайти, — сказав він і міцно її обійняв.

Урсулине серце закалатало від радощів. Тедді чомусь завжди видавався реальнішим, ніж інші люди. Він був засмаглий і дужий, усі літні канікули пропрацював на фермі при маєтку. Він нещодавно заявив, що подасться у фермери.

— Тоді вертай гроші, які я витратила на твою освіту, — сказала Сильвія, але з усмішкою, бо Тедді був її улюбленцем.

— Мені пригадується, що то були мої гроші, — сказав Г’ю. (А в Г’ю були улюбленці? «Я думаю, ти», — сказала Памела).

— Що з лицем? — спитав Тедді.

— Нещасний випадок, це ти його ще раніше не бачив, — розсміялася вона.

— То ти не в Шотландії.

— Схоже, що ні.

— То ти його покинула?

— Так.

— І добре, — Тедді, як і Г’ю, був не схильний до довгих балачок. — А де ж наша радісна тітонька?

— Десь ходить, радіє. Мабуть, у Ембассі-клубі.

Вони випили шампанського Іззі, щоб відсвяткувати Урсулину свободу.

— Ото впадеш у материних очах, — протягнув Тедді.

— Не хвилюйся, я вже.

Вони разом зробили омлет і салат із помідорів і поїли, примостивши тарілки на коліна і слухаючи по радіо Амброза з оркестром. Коли доїли, Тедді запалив цигарку.

— Ти такий дорослий, — розсміялася Урсула.

— У мене м’язи є, — і він продемонстрував біцепс, як силач у цирку.

Він вивчав у Оксфорді англійську літературу, казав, що «працювати при землі» — це велика полегша. Він ще й вірші, виявляється, пише. Про землю, а не «почуття». Смерть Ненсі розбила Тедді серце, а розбитого досконало не склеїш.

— Є в цьому щось джеймсіанське, — сприкрено сказав він. (Урсула подумала про себе).

Тедді носив свої рани всередині, його серцем тягнувся шрам на місці, яке раніше займала маленька Ненсі Шоукросс.

— Це мовби, — сказав він Урсулі, — заходиш до кімнати, життя закінчується, а ти живеш собі далі.

— Здається, розумію, так, — сказала Урсула.

Урсула закуняла, опустивши голову Тедді на плече. Вона досі була геть стомлена. («Ніщо так не зцілює, як сон», — казала Іззі, коли приносила їй щоранку сніданок на таці).

Нарешті Тедді зітхнув, потягнувся і сказав:

— Мабуть, вертатимуся до Лисячого закута. Що сказати? Я тебе бачив? Чи ти ще у Бріґадуні? — він поніс тарілки на кухню. — Я тут приберу, а ти поки подумай.

Коли у двері подзвонили, Урсула подумала, що це Іззі. Тепер, коли Урсула жила на Мелбері-роуд, та стала забувати ключі. «Ти ж завжди тут», — казала вона, коли Урсула виповзала з ліжка о третій ранку, щоб її впустити. Проте це була не Іззі, а Дерек. Вона так здивувалася, що аж заніміла. Вона настільки рішуче лишила його в минулому, що їй здавалося, ніби він перестав існувати. Він належав не Голланд-парку, а якомусь темному місцю в її уяві.

Він заламав їй руку за спину й повів коридором у вітальню. Зиркнув на кавовий столик, тяжку різьблену конструкцію в орієнтальному стилі. Побачивши порожні келихи від шампанського на столі й велику оніксову попільничку з недопалками, прошипів:

— Хто був з тобою?

Він аж пашів люттю.

— З ким ти злягалася?

— Злягалася? — слово Урсулу здивувало, таке біблійне.

Тедді зайшов до кімнати, недбало закинувши на плече кухонний рушничок.

— Це що таке? Заберіть від неї руки.

— То це він? — спитав Дерек в Урсули. — Це з ним ти, хвойда, гуляєш у Лондоні?

І, не чекаючи на відповідь, вгатив її голову об кавовий столик, так що вона сповзла на підлогу. Голова боліла шалено, і то дедалі сильніше, мовби її затисли у лещатах і тепер закручують гайки. Дерек заніс важку оніксову попільничку, як чашу, не зважаючи, що на килим сипнули недопалки. Урсула зрозуміла, що з її мозком щось не так: вона мала би злякатися і стиснутися від жаху, а натомість просто думає, що це точнісінько як інцидент із яйцем, і взагалі, життя якесь недолуге.

Тедді щось заволав, і Дерек пожбурив попільничку в нього, замість розтрощити Урсулі череп. Урсула не побачила, чи влучила попільничка в Тедді, бо Дерек схопив її за волосся, підняв їй голову і вгатив потилицею об кавовий столик. Перед очима спалахнула блискавка, але біль почав стихати.

Вона зіслизнула на килим, нездатна поворухнутися. Перед очима каламутилося стільки крові, що вона майже нічого не бачила. Коли її голова вдруге зустрілася зі столом, вона відчула, як щось у ній відступає — можливо, потяг до життя. Незграбне вовтузіння й борсання на килимі підказувало, що Дерек і Тедді б’ються. Бодай Тедді на ногах, а не лежить непритомний, але вона взагалі не хотіла, щоб він бився — хай тікає, не наражається на небезпеку. Вона не боялася смерті, справді не боялася, аби тільки Тедді був у безпеці. Вона спробувала щось сказати, але тільки проклекотала горлом, їй було холодно й дуже важко. Вона згадала, що у лікарні, після Белгравії, почувалася так само. Тоді при ній був Г’ю, який простягнув їй руку і втримав при цьому житті.

По радіо досі грав Амброз, Сем Браун завів «Сонце вдягло капелюха». Кращої пісні, щоб під неї полишити життя, і не придумаєш. Це несподівано.

До неї линув чорний кажан. Вона не хотіла йти. Тьма наступала на неї. Легка смерть. Так холодно. Сьогодні сніжитиме, хоча ще й не зима. Власне, вже сніжило — холодні сніжинки танули на шкірі, як мило. Урсула простягнула руку до Тедді, але цього разу ніщо її не стримало, і вона провалилася в темну ніч.

11 лютого 1926 року

— Ай, ти чого? — заволав Гові, потираючи щоку: Урсула вгатила його кулаком, де й поділися манери леді.

— Як на дівчисько, у тебе збіса переконливий крос справа, — сказав Гові майже із захватом. Він знову спробував її вхопити, але вона ухилилася вправно, як кішка. І зауважила глибоко у кизильникових хащах м’ячик Тедді. Вправно копнувши Гові в кісточку, вона виграла собі достатньо часу, щоб порятувати м’ячик із впертих обійм куща.

— Я тебе просто поцілувати хотів, — сказав Гові з абсурдною образою, — я ж тебе не ґвалтую.

Брутальне слово повисло у морозному повітрі. Урсула могла, та, власне, і мусила б зашарітися, але відчула, що, якоюсь мірою, над ним владна. Вона відчувала, що саме це такі хлопці, як Гові, роблять із такими дівчатами, як Урсула. Усі дівчата, а надто ті, які саме відзначають свій шістнадцятий день народження, мусять ходити темними дикими хащами обережно. Чи, в цьому випадку, алеєю в саду Лисячого закута. Гові винагородив її винуватою гримасою.

— Гові, друзяко, ми без тебе поїдемо! — долинув до них Морісів голос.

— Іди-іди, — сказала Урсула. Маленький тріумф її нової жіночності.

— Я твій м’яч знайшла, — сказала вона.

— Прекрасно, — озвався Тедді. — Спасибі. З’їмо ще торта?

Серпень 1926 року

Il se tenait devant ип miroir long, applique au mur entre les deux fenêtres, et contemplait son Image de très beau et tresjeune homme, ni grand ni petit, le cheveu bleuté comme un plumage de merle.

Від читва злипалися очі. Стояла спокуслива спека, час тягнувся, як меляса, робити нічого, читай собі та ходи на довгі прогулянки, переважно в марній надії побачитися з Бенджаміном Коулом чи, як на те пішло, із будь-ким із хлопців Коулів: вони всі повиростали прегарними чорнявими юнаками.

— Вони можуть зійти за італійців, — сказала Сильвія.

Але навіщо їм сходити за когось, крім себе?

— Знаєш-но, — сказала Сильвія, побачивши, що вона простяглася під яблунею, сонно кинувши «Шері» у довгі трави, — такі довгі ліниві дні більше не повторяться. Ти думаєш, що повторяться, але ти помиляєшся.

— А раптом я розбагатію. Тоді зможу днями лінькувати.

— Можливо, — сказала Сильвія, яка взяла за звичку хандрити і не збиралася так легко від цього відмовлятися. — Але літо все одно закінчиться.

Вона опустилася на траву біля Урсули. Від роботи в саду в неї на шкірі проступило ластовиння. Сильвія завжди вставала вдосвіта. Це Урсула радо куняла би днями. Сильвія знічев’я погортала Колетт і сказала:

— Тобі треба працювати над французькою.

— Може, поживу в Парижі?

— Не так.

— Як ти думаєш, мені вступати в університет, коли закінчу школу?

— Люба, та нащо? Там тебе не навчать бути дружиною і матір’ю.

— А що, як я не хочу бути дружиною і матір’ю?

Сильвія розсміялася.

— Не мели дурниць, щоб мене позлити. — Вона погладила Урсулі щоку. — Ти змалку була чудернацька істота. На газоні чай. — А тоді неохоче підвелася: — І пиріг. І, на жаль, Іззі.

— Душечко! — гукнула Іззі, коли побачила Урсулу, що прямувала до неї через газон. — Ти так підросла, відколи ми бачилися востаннє. Ти стала жінкою, та ще й гарненькою!

— Не зовсім, — сказала Сильвія. — А ми саме обговорювали її майбутнє.

— Що, справді? А я думала, ми обговорюємо мою французьку, — і до Іззі: — Мені треба поважніша освіта.

— Яка ти серйозна! — сказала Іззі. — У шістнадцять треба бути по вуха закоханою у якогось непідходящого хлопчака.

Так і є, — подумала Урсула, — я закохана в Бенджаміна Коула. Мабуть, він непідходящий. (Вона уявила, як Сильвія перепитала б: «Що, у єврея?». Так само вона спитала би про католика, шахтаря, будь-якого іноземця, продавця, клерка, конюха, водія трамвая і шкільного вчителя. Ім’я непідходящим чоловікам було легіон).

— А ти? — спитала Урсула в Іззі.

— А що я? — розгубилася Іззі.

— Була закохана в шістнадцять?

— О, до нестями.

— А ти? — звернулася Урсула до Сильвії.

— Господи, ні, звісно.

— Але ж у сімнадцять, мабуть, була? — уточнила Іззі.

— А що, треба було?

— Коли зустріла Г’ю, звісно.

— Звісно.

Іззі нахилилася до Урсули й перейшла на змовницький шепіт.

— А я у твоєму віці втекла з коханцем.

— Дурниці, — сказала Сильвія Урсулі. — Нічого такого вона не робила. А он і Бріджит із чаєм.

Сильвія повернулася до Іззі:

— У твого візиту є якась мета — чи просто приїхала нас подратувати?

— Проїжджала неподалік і вирішила заїхати. Хотіла тебе про дещо спитати.

— О Господи, — втомлено проказала Сильвія.

— Я тут подумала.

— О Господи.

— Сильвіє, припини.

Урсула розлила їм чай і покраяла пиріг. У повітрі запахло битвою. Іззі тимчасово втратила дар мови, бо саме відкусила шмат пирога: місіс Ґловер, бувало, пекла повітряні бісквіти, але це був не він.

— Як я вже сказала, — вона з трудом проковтнула пиріг, — я тут подумала… ти тільки нічого не кажи, Сильвіє. «Пригоди Авґуста» досі шалено популярні, я пишу по книжці за шість місяців. Це якесь безумство. У мене є дім у Голланд-парку, у мене є гроші, але, звісно, немає чоловіка. І дитини немає.

— Справді? — уточнила Сильвія. — Ти певна?

Іззі на неї не зважала.

— Мені нема з ким розділити це щастя. То я собі й думаю: може, усиновити Джиммі?

— Перепрошую?

— На голову не налазить, — прошипіла Сильвія до Г’ю.

Іззі сиділа на газоні й розважала Джиммі, читаючи йому незавершений рукопис, який витягнула з бездонної сумки. «Авґуст їде на море».

— А мене вона чому не хоче всиновити? — спитав Тедді. — Це ж я начебто Авґуст.

— Ти хочеш, щоб Іззі тебе всиновила? — розгубився Г’ю.

— Та Боже збав, — сказав Тедді.

— Ніхто нікого не усиновляє, — лютувала Сильвія. — Піди поговори з нею, Г’ю.

Урсула пішла на кухню по яблука й побачила, як місіс Ґловер гепає шматочки яловичини молоточком.

— Я уявляю, що це голови фріців, — сказала вона.

— Справді?

— Тих, хто газом понівечив легені моєму Джорджу.

— А на вечерю що? Я голодна як вовк, — Урсула ставала доволі-таки немилосердною, коли мова заходила про легені Джорджа Ґловера. Вона чула про них стільки, наче вони жили власним життям, майже як легені Сильвіїної матері — органи, наділені цікавішою біографією, ніж їхня власниця.

— Яловичі відбивні à la Russe, — сказала місіс Ґловер, перевернула м’ясо і знову взялася молотити. — І руські ті нічим не кращі.

Урсула поцікавилася, чи місіс Ґловер узагалі бачила іноземців.

— Ну, в Манчестері багато євреїв, — сказала місіс Ґловер.

— А ви їх бачили?

— Бачила? Чого це мені на них дивитися?

— Але ж євреї — не конче іноземці. Он наші сусіди Коули — теж євреї.

— Не дуркуй, — сказала місіс Ґловер, — вони такі самі англійці, як ти чи я.

Місіс Ґловер мала певний сантимент до юних Коулів через їхні бездоганні манери. Цікаво, чи варто про це сперечатися? — замислилася Урсула. Вона підхопила ще яблуко, а місіс Ґловер знову взялася лупити м’ясо.

Урсула з’їла яблуко, сидячи на лавочці у далекому закутку саду, в одній із улюблених Сильвіїних хованок. У голові сонно вилися слова «Яловичі відбивні à la Russe».

А тоді вона раптом підхопилася на ноги: серце калатало у грудях, несподіваний знайомий, хоча й давно забутий жах, пробуджений… а, власне, чим? Він не вписувався у мирний сад, пізнє пообіднє сонце на лиці, кішку Гетті, що ліниво вилизувалася на залитій світлом стежці.

Ніщо не звістувало трагедії, ніщо не вказувало на вивих світу, проте Урсула все одно пожбурила огризок у кущі і втекла із саду на алею, а давні демони клацали зубами їй услід. Гетті відірвалася від свого туалету й зневажливо зиркнула на привідкриту хвіртку.

Може, потяг ось-ось зійде з рейок, може, їй доведеться зірвати нижню спідницю, як дівчаткам у «Дітях залізниці» Едіт Несбіт, і посигналити водію, та ні — коли вона дійшла до станції, потяг о 5:30 із Лондона саме підкрався до платформи у безпечних руках Фреда Сміта і водія.

— Місс Тодд! — гукнув він і припідняв свою фуражку. — Усе гаразд? Ви, наче, стурбовані.

— Усе добре, Фреде, спасибі.

Просто смертний жах оповив, що ж тут такого. Фред Сміт виглядав так, ніби не звідав ані секунди смертного жаху.

Вона верталася алеєю, просякнута безіменним страхом. На півдорозі зустріла Ненсі Шоукросс і спитала:

— Привіт, що поробляєш?

— Шукаю дещо для гербарію. Ось дубове листя знайшла, ось жолуді.

Страх почав полишати Урсулу.

— Ходімо, проведу тебе додому.

Коли вони дійшли до луки, де паслася череда молочних корів, ворота на п’ять перекладин переліз якийсь чолов’яга, незграбно приземлився в бугилу. Він припідняв капелюх до Урсули й пробурмотів: «Добрий вечір, міс», — а тоді рушив далі у напрямку до станції. Він кульгав так, що його хода виглядала доволі потішно, як у Чарлі Чапліна. Мабуть, черговий ветеран війни.

— Це хто? — спитала Ненсі.

— Поняття не маю. Поглянь, он на дорозі мертвий жук-кучер диявола. Тобі таке в колекцію не треба?