Життя за життям

2 вересня 1939 року

— Не засмучуйся, Пеммі, — сказав Гарольд. — А чому так тихо? Що ти зробила із хлопцями?

— Продала, — пожвавішала Памела. — Три за ціною двох.

— Заночуй у нас, Урсуло, — ласкаво запропонував Гарольд. — Не треба тобі завтра лишатися самою. День буде жахливий. Це я тобі раджу як лікар.

— Спасибі, але в мене вже є плани.

Вона приміряла жовту крепшединову сукню, яку купила вранці на Кенсіґтон-гай-стрит — перед війною можна й потринькати гроші. На крепдешині був візерунок — маленькі чорні ластівки в польоті. Сукня їй подобалася, чи то пак, вона подобалася собі у цій сукні, чи, бодай, їй подобалося те, що вона бачила у дзеркалі — аби побачити нижню половину, довелося б залізти на ліжко.

Через тонку стіну на Арґайл-роуд Урсула чула, як місіс Еппл’ярд свариться англійською з чоловіком — імовірно, загадковим містером Еппл’ярдом: він з’являвся в різну пору дня і ночі без видимого розкладу. Урсула бачила його тільки раз — коли вони розминулися на сходах, він сердито зиркнув на неї й пішов далі, не привітавшись. Рум’яний здоровань, було в ньому щось від кнура. Урсула легко могла уявити його за прилавком у різника чи з мішком хмелю за плечима, хоча міс Несбіт запевняли її, що насправді він продає страховку.

А місіс Еппл’ярд, навпаки, була бліда і змарніла. Коли її чоловік вийшов із квартири, до Урсули долинула скорботна пісня незнайомою мовою. На слух — щось східноєвропейське. Яка користь від есперанто містера Карвера? (Якби всі нею говорили — то, звісно, інша річ). Особливо зараз, коли Лондон заповнили біженці. («Вона з Чехії, — врешті доповіли їй Несбіт. — Ми й не знали, де та Чехословаччина, правда ж? Якби ж то ми могли й далі цього не знати…»). Урсула вирішила, що місіс Еппл’ярд — біженка, що шукала безпечну гавань в обіймах англійського джентльмена, а познайомилася натомість із містером Еппл’ярдом, який розпускав руки. Урсула постановила, що якщо почує, як містер Еппл’ярд б’є дружину, то постукає в їхні двері й покладе цьому край, хоча поняття не мала, як саме.

Диспут за стінкою сягнув крещендо, а тоді рішуче хряснули двері, ставлячи крапку, і все стихло. Містер Еппл’ярд мав хист до гучних появ і зникнень — було чути, як він тупоче сходами, сиплючи образами на адресу жіноцтва й іноземців (бідолашна місіс Еппл’ярд належала до обох категорій).

Кислий дух невдоволення, що сочився крізь стіни, і ще менш апетитний сопух вареної капусти вганяли її в депресію. Урсулі хотілося, щоб біженці були духовними й романтичними постатями, які рятують своє культурне життя, а не скривдженими дружинами страхових агентів. Це, звісно, вкрай несправедливо з її боку.

Вона злізла з ліжка й покрутилася перед дзеркалом. Сукня їй пасує, у неї досі нічогенька фігура, хоча їй уже під тридцять. Цікаво, вона теж колись стане такою огрядною статечною матроною, як Сильвія? Те, що в неї колись будуть власні діти, видавалося дедалі малоймовірнішим. Вона пам’ятала, що відчула, коли вперше взяла на руки дітей Памели (а також Тедді та Джиммі) — приголомшливу любов і жах, розпачливе прагнення захистити. Наскільки ці почуття були б сильніші, якби дитя було її власне? Може, нестерпні.

Коли вони пили чай у «Джон Льюїс», Сильвія спитала:

— А тобі ніколи не хочеться побути квочкою?

— Як твої кури?

— «Жінка-кар’єристка», — сказала Сильвія, ніби ці слова були несумісні. І задумливо додала: — Стара діва.

Урсула задумалася, чому це мати так хоче її роздратувати.

— Може, ти ніколи й не вийдеш заміж, — сказала Сильвія у підсумку, ніби Урсулине життя добігло кінця.

— А це так погано? Мати незаміжню доньку? — спитала Урсула і взялася за щербет. — Джейн Остін он це не зашкодило.

Вона зняла сукню через голову й рушила у нижній спідниці і шкарпетках до умивальника, набрала склянку води і знайшла печиво з помадкою. Пайок, як у в’язниці, — подумала вона, — добра підготовка до того, що на них чекає. Після грінки на сніданок вона нічого не їла, крім Памелиного пирога. Вона сподівалася, що бодай Крайтон її увечері добре нагодує. Він попросив її зустрітися в «Савої» — такі публічні побачення в них бували вкрай рідко, може, назріває драма, а може, тінь війни — достатня драма, і він просто хоче про це поговорити.

Вона знала, що завтра оголосять війну, хоча при Пеммі прикидалася дурненькою. Крайтон їй розповідав чимало такого, чого не мусив би, адже вони «обоє підписали акт про нерозголошення державних таємниць». (А ось вона майже нічого йому не розповідала). Останнім часом він знову вагався, й Урсула не знала, куди він урешті похилиться — не була навіть певна, чого хотіла сама.

Він запросив її на чарку — запрошення прийшло на цидулі з Адміралтейства, що загадково з’явилася в неї на столі, варто їй було на хвильку вийти. Урсула не раз задумувалася, хто приносить ці записки, що з’являються в неї на столі, ніби їх ельфи розносять. У записці значилося: «Схоже, на твій департамент чекає аудит». Крайтон любив коди. Урсула сподівалася, що коди флоту складніші, ніж Крайтонові загадки.

Міс Фоусетт, одна з секретарок, зауважила записку, що лежала на виду, і кинула на неї нажаханий погляд:

— Лишенько, це що, правда? Про аудит?

— Хтось пожартував, — сказала Урсула і з жахом піймала себе на тому, що червоніє.

Було щось некрайтонівське у цих масних (як не відверто сороміцьких), проте позірно невинних повідомленнях. «Схоже, вам бракує олівців». Або: «Чи наповнені ваші чорнильниці?». Урсула хотіла порадити йому навчитися як не стенографії, то обачності. А краще взагалі це припинити.

Коли швейцар провів її у «Савой», Крайтон уже чекав у величезному фоє, і замість супроводити Урсулу до американського бару, скерував її вгору сходами, до кімнати на третьому поверсі. Ліжко мимоволі притягувало погляд — величезне, завалене подушками. То ось чому ми тут, — подумала вона.

Вона вирішила, що крепдешинова сукня не підходить для такої нагоди, тож вдягла темно-синю сатинову — одну з трьох її добрих вечірніх суконь — але тепер пожалкувала про це рішення, адже, судячи з усього, Крайтон її роздягне, а не пригостить розкішною вечерею.

Йому подобалося її роздягати, подобалося її розглядати.

— Ти — як з полотна Ренуара, — сказав він, хоча на мистецтві не знався.

Краще вже Ренуар, ніж Рубенс, — подумала вона. Чи, як на те пішло, ніж Пікассо. Він мав для Урсули щедрий дар: розглядав її, нагу, майже без критики. Мойра, як виявилося, була з тих, хто носить фланелеві нічнушки до підлоги й вимикає світло, перш ніж лягати у ліжко. Інколи Урсулі здавалося, що Крайтон перебільшував дружинину приземленість. Інколи їй навіть хотілося з’їздити у Ворґрейв, аби хоч побачити скривджену дружину і з’ясувати, чи та справді така нетіпаха. Проблема Мойри (вона, мабуть, як з полотен Рубенса, а не Ренуара) полягала в тому, що Урсулі було б складно кривдити справжню людину, а не умовність.

(— Але ж вона і є людина, — розгубилася Памела. — Це якийсь дурний аргумент.

— Так, розумію.

Це — вже пізніше, на шістдесятиріччя Г’ю, доволі бучне святкування навесні).

З номера відкривався прекрасний краєвид на річку, від моста Ватерлоо до Вестмінстерського палацу й Біг-Бена, які вже оповивали тіні сутінків. («Фіалкова пора»). Вона ледве могла розгледіти Голку Клеопатри — темний палець, що тицяв у небо. Ніякого звичного мерехтіння й заграви міських вогнів. Світло гасили на випадок нальоту.

— То твоя нора сьогодні недоступна? Раз ми так на людях? — спитала Урсула, коли Крайтон відкрив пляшку шампанського, яка чекала на них у запітнілому срібному відерці. — Що святкуємо?

— Прощання, — сказав Крайтон, приєднався до неї при вікні і вручив їй келих.

— Прощання? — з посмішкою спитала Урсула. — То ти привів мене у добрий готель і пригощаєш шампанським, щоб покласти край нашим стосункам?

— Прощання з миром. Прощання зі знайомим світом, — він підніс келих до вікна і Лондона у його присмерковій величі й похмуро промовив: — За початок кінця.

А потім додав, ніби раптом згадалася дрібничка:

— Я Мойру кинув.

Урсулу це захопило зненацька.

— А доньок? — (Просто про всяк випадок уточню, — подумала вона).

— Їх усіх. Життя надто коротке, щоб бути нещасним.

Цікаво, скільки людей у Лондоні зараз кажуть те саме? — подумала Урсула. Може, у менш розкішній обстановці. А інші, звісно, кажуть те саме і тримаються за те, що мають, а не розкидаються ним знічев’я.

Урсула раптом запанікувала, це захопило її зненацька.

— Я не хочу за тебе заміж.

Вона сама не розуміла, наскільки в неї чіткі погляди із цього приводу, доки слова не зірвалися з вуст.

— Я теж не хочу з тобою одружуватися, — сказав Крайтон, що, як не дивно, її сприкрило. — Я зняв квартиру в Еджертон-ґарденз. Може, приєднаєшся до мене?

— Що, будемо співмешканцями? Житимемо у гріху в Найтсбриджі?

— Якщо хочеш.

— Ти такий відважний. А як же твоя кар’єра?

Він зневажливо пирхнув. Отже, новою Ютландією для нього стане не війна, а вона.

— То як, згодна? Урсуло!

Урсула вдивлялася в Темзу за вікном. Річка стала майже невидима.

— Давай вип’ємо. Як там кажуть на флоті? «За любасок і дружин — і щоб вони ніколи не зустрілися»? — вона чокнулася з Крайтоном і додала: — Я помираю від голоду, ми ж повечеряємо?

Квітень 1940 року

Тишу недільного ранку в Найтсбриджі розірвав автомобільний гудок. Урсула скучила за калатанням церковних дзвонів.

Вона купу простих речей сприймала як належне до війни. Якби ж то можна було повернутися назад у часі і гаразд ними насолодитися…

— Навіщо сигналити, якщо в нас є дзвоник на дверях? — Крайтон визирнув за вікно. — Прибув, якщо юнак у костюмі-трійці, надутий, як снігур — це він.

— Звучить схоже.

Урсула, звісно, не назвала б Моріса «юнаком» — вона взагалі не асоціювала його з молодістю — але для Крайтона, мабуть, він і справді юнак.

Наближалося шістдесятиріччя Г’ю, і Моріс неохоче запропонував підкинути її до Лисячого закута. Проводити з Морісом час сам-на-сам, та ще й у закритому просторі машини — це щось новеньке і не конче приємне. Вони рідко залишалися сам-на-сам.

— Бензин у нього є? — Крайтон припідняв брову, хоча це радше спостереження, ніж питання.

— У нього навіть водій є, — сказала Урсула. — Я й не сумнівалася, що Моріс витисне з війни все можливе.

Памела сказала б: «Яка ще війна?». Вона застрягла в Йоркширі, «як на безлюдному острові», в товаристві шістьох хлопчиків і Дженет, яка, виявляється, не лише скиглила, а й була «ще тією fainéante. Я від доньки вікарія чекала більшого. Вона така лінива, що я днями випасаю не лише своїх хлопців, а й її. Годі з мене цієї евакуації, час додому».

— Не може ж він заявитися додому на машині, не підкинувши мене, — пояснила Урсула. — Моріс не хоче, щоб його піймали на неналежній поведінці, навіть рідні. Йому треба підтримувати репутацію. Та і його родина зараз там, він повезе їх увечері до Лондона.

Моріс послав Едвіну з дітьми до Лисячого закута на великодні канікули. Урсула замислилася, чи не знає він, бува, щось, невідоме широкому загалу. Може, Великдень особливо небезпечний? Мабуть, Моріс справді знав чимало такого, чого не знали інші, але Великдень минув без пригод — мабуть, брат просто вирішив, що час його батькам побавитися із внуками. Філіпові й Гейзел бракувало уяви. Цікаво, як вони дають собі раду із шумними евакуйованими, яких прихистила Сильвія.

— На зворотньому шляху машина буде напхом напхана: і Едвіна, і діти. Не кажучи вже про водія. Та все ж, у такому становищі негоже вернути носа.

Знизу знову посигналили. Урсула принципово це проігнорувала і зловтішно уявила, що було б, якби вона притягла Крайтона у повній воєнно-морській формі (при всіх медалях і золотих галунах): він був вищий за Моріса за рангом у багатьох смислах.

— Ти міг би з’їздити зі мною, — сказала вона. — Не скажемо їм про Мойру. Чи про доньок.

— Твій дім там?

— Що?

— Ти сказала: «Не може ж він заявитися додому». Але ж твій дім тут, — сказав Крайтон.

— Так, звісно.

Моріс нетерпляче крокував тротуаром. Вона постукала по склу, щоб привернути його увагу, піднесла вказівний палець і самими губами прошепотіла: «Ще хвилинку». Він насупився.

— Це просто так кажуть, — сказала вона, повертаючись до Крайтона. — Про батьківський дім завжди кажуть «удома».

— Справді? Я так не кажу.

Ти — ні, — подумала Урсула. Для Крайтона «вдома» — це Ворґрейв. І він, звісно, правий: вона не вважає квартиру на Еджертон-ґарденз домом. Це тимчасова зупинка, пристанище на шляху, який на певний час урвала війна.

— Можемо й посперечатися, — доброзичливо сказала вона. — Але, бачиш-но… Моріс он марширує вже, як маленький олов’яний солдатик.

Крайтон розсміявся. Сварок він не любив.

— Я б радо до тебе приєднався і познайомився з твоєю сім’єю, але мушу зайти в Цитадель.

Адміралтейство будувало собі підземну фортецю — Цитадель — на Плац-параді кінної гвардії при Вайтголлі, і Крайтонове бюро саме перебиралося туди.

— Тоді побачимося згодом, — сказала Урсула. — Моя карета чекає, Моріс риє землю копитом.

— Подзвони мені, — нагадав Крайтон.

— Так, звісно, ледь не забула.

Вона почала носити обручку, коли була не на роботі, просто заради пристойності, «щоб продавці не ставили запитань абощо». Вона не хотіла, аби молочар чи жінка, яка двічі на тиждень приходила до них прибирати, подумали, що вона живе у гріху. (Її аж саму здивувала власна сором’язливість).

— Уявляєш, скільки в них було би питань, якби вони це побачили? — спитала вона, зняла обручку й лишила на столі у вітальні.

Крайтон чмокнув її у щоку і сказав:

— Добре тобі провести час.

— Це навряд чи.

— Ще нікого не захомутала? — спитала Іззі в Урсули, а тоді з усмішкою повернулася до Сильвії. — Скільки там у тебе внуків? Семеро? Восьмеро?

— Шестеро. Може, ти вже теж бабуся, Іззі.

— Що? — нашорошив вуха Моріс. — Як таке може бути?

— Хай там як, — легковажно відмахнулася Іззі, — значить, Урсулі не конче треба видати на-гора внука.

— Видати на-гора? — перепитала Урсула. Наколотий на виделку кусник лосося у холодці завмер на півдорозі до рота.

— Тебе ніби зурочили, — сказав Моріс.

— Перепрошую? — виделка повернулася на тарілку.

— Завжди дружка, ніколи не наречена.

— Тільки раз, — уточнила Урсула. — Я була дружкою тільки раз, на Памелиному весіллі.

— Я доїм, якщо ти не хочеш, — сказав Джиммі і поцупив її лосося.

— Взагалі-то, хотіла.

— Тоді ще гірше, — сказав Моріс. — Тебе навіть дружкою ніхто не хоче, крім сестри.

Наче дорослий чоловік, а загиготів, як школяр. На жаль, Моріс сидів так далеко, що вона не могла копнути його під столом.

— Не забувай про манери, Морісе, — прошепотіла Едвіна.

Цікаво, якби це я була його дружиною, то скільки разів на день у ньому розчаровувалася б? — подумала Урсула. Якщо шукати аргументи проти шлюбу, то існування Моріса — найвичерпніший доказ. Зараз прикростей Едвіні доправляв водій: водієм-бо виявилася гарненька дівчина у формі Допоміжного жіночого територіального корпусу. Сильвія засоромила дівчину (звали її Пенні, але всі одразу про це забули), наполігши, щоб та сіла з ними за стіл, хоча їй явно було б затишніше в машині чи на кухні в товаристві Бріджит. Так та опинилася в товаристві евакуйованих, під постійними холодними поглядами Едвіни. А Моріс її старанно ігнорував. Урсула намагалася зрозуміти, що це може значити. Якби ж то тут була Памела… та добре зналася на на людях, хоча, може, і не так добре, як Іззі.

(— То Моріс, бачу, погано поводився. А вона лялечка. Жінка у формі — тут будь-який чоловік втратить голову).

Філіп і Гейзел сиділи між батьками, як ляльки. Сильвія від початку була не в захваті від Морісових дітей, зате прикипіла серцем до евакуйованих, Баррі та Боббі («мої бджілочки»), які зараз повзали під столом і гиготіли, як шаленці.

— Такі пустуни, — поблажливо сказала Сильвія.

Бріджит із Сильвією вмили й вилизали евакуйованих — їх усі називали саме так, мовби хлопці зводилися до цього статусу. Але їхня розбишакувата натура все одно виходила на яв.

(— Маленькі почвари, — здригнулася Іззі).

Урсулі вони подобалися — нагадували наймолодших Міллерів. Якби вони були песиками, то весь час махали би хвостами.

У Сильвії тепер були ще й цуценята — двоє радісних чорних лабрадорів на ім’я Гектор і Геміш, також братів. Утім, усі звали їх колективно «пси», не завдаючи собі клопоту розбиратися, хто є хто. Лисячий закут виглядав обшарпано, схоже, не без допомоги псів і евакуйованих. Сильвія до нової війни ставилася більш по-філософськи, ніж до старої. Г’ю — менше. Його «загнуздали» тренувати територіальну самооборону, і він зранку після недільної служби вчив «панянок» із місцевої парафії користуватися протипожежним насосом.

— А це можна у божу неділеньку? — спитала Едвіна. — Я не сумніваюся, що Бог на нашому боці, але…

Вона збилася, нездатна навести теологічний аргумент, хоча і звалася «віруючою християнкою» (за словами Памели, це означало, що вона рішуче дає тумаків дітям і змушує їх доїдати за сніданком те, що не доїли звечора).

— Звісно, можна, — втрутився Моріс. — У моїй іпостасі організатора цивільної самооборони…

— А я не думаю, що мені «пороблено», як ти ласкаво висловився, — роздратовано перебила його Урсула. Їй мимоволі закортілося, щоб Крайтон був при ній, з медалями і галунами. Ото Едвіна обурилася б, якби довідалася про Еджертон-ґарденз.

(— Як там адмірал? — спитала Іззі пізніше, у саду, пошепки, як змовниця, бо вона, звісно, знала. Іззі взагалі знала все, а як чогось і не знала, то легко могла вивідати. Із неї теж вийшла б добра шпигунка.

— Ніякий він не адмірал, — сказала Урсула. — Але все в нього гаразд, спасибі).

— Тобі й самій добре, — сказав Тедді Урсулі. — «А ти, в свій блиск закохана без меж…».

Тедді вірив у поезію, мовби своєчасна цитата з Шекспіра могла покращити становище. Урсула була певна, що зацитований сонет був про егоїзм, але не стала на цьому наголошувати, бо Тедді хотів, як краще. На відміну від усіх інших, які зациклилися на її матримоніальному статусі.

— На бога, та їй же лише тридцять, — знову втрутилася Іззі, чим погіршила становище. (Якби ж то всі просто помовчали, — подумала Урсула). А Іззі все не вгавала: — Коли я вийшла заміж, мені було вже за сорок.

— І де ж твій чоловік? — спитала Сильвія і обвела поглядом стіл, який розклали повністю, щоб усі вмістилися. Вона вдала, що розгубилася (цей вираз їй не пасував). — Щось я його тут не бачу.

Іззі заявилася («без запрошення, як завжди», — відзначила Сильвія), щоб привітати Г’ю з шістдесятиріччям. («Важлива віха»). Інші сестри Г’ю вирішили, що подорож до Лисячого закута — «завелике випробування».

— Гадюче гніздо, — сказала Іззі Урсулі пізніше. Іззі була наймолодша, але не найулюбленіша. — Г’ю завжди був із ними добрий.

— Він завжди був добрий з усіма, — Урсула розгубилася, ба навіть занепокоїлася, коли від думки про батькову погідну вдачу в неї сльози навернулися на очі.

— Не починай, — сказала Іззі й тицьнула їй мереживний носовичок. — А то я теж заплачу.

Це навряд чи — вона ніколи раніше не плакала.

Іззі скористалася цією нагодою, щоб сповістити про близьке відбуття до Каліфорнії. Її чоловіку, славетному драматургові, запропонували роботу — писати сценарії в Голлівуді.

— Усі європейці тягнуться туди, — сказала вона.

— То ти в нас тепер європейка? — перепитав Г’ю.

— А ми ж що, не європейці?

Зібралася ціла родина, крім Памели, для якої подорож справді стала б завеликим випробуванням. Джиммі вициганив кілька днів відпустки, а Тедді прийшов із Ненсі. Вона роззброїла всіх, чуло обійнявши Г’ю, сказала: «З днем народження, містере Тодд», — а тоді вручила йому пакунок, ошатно загорнутий у старі шпалери, поцуплені з оселі Шоукроссів. Це був примірник «Наглядача».

— Перше видання, — пояснила Ненсі. — Тед сказав, що ви любите Троллопа.

(Виявляється, ніхто з родини більше про це не знав).

— Старий добрий Тед, — сказав Г’ю і поцілував її у щоку. А тоді, вже до Тедді: — Ну в тебе й миласка. Коли нарешті запропонуєш їй руку і серце?

Ненсі зашарілася і засміялася:

— Ми нікуди не поспішаємо, у нас доста часу.

— Сподіваюся, ви праві, — похмуро сказала Сильвія.

Тедді вже закінчив початкові курси підготовки («Тепер у нього є крильця, — сказала Ненсі, — як у янгола!») і чекав на корабель до Канади, де мав учитися на пілота. Коли він здасть іспити, то повернеться до Англії на бойову підготовку.

Він пояснив, що на базах бойової підготовки смертність вища, «ніж на справжніх бомбардувальних рейдах». І це правда. Була в Урсули знайома в Міністерстві авіації. (У неї скрізь були знайомі, так тепер у всіх). Вони разом обідали бутербродами у Сент-Джеймському парку і понуро обмінювалися статистикою, попри кляп акту про нерозголошення державних таємниць.

— Це мене дуже заспокоює, — сказала Сильвія.

— Ай! — завищав з-під столу евакуйований. — Якийсь мудацюра мене копнув!

Усі автоматично обернулися до Моріса. Хтось тицьнувся холодним мокрим носом Урсулі під спідницю. Вона від щирого серця сподівалася, що це один із псів, а не один із евакуйованих. Джиммі ущипнув її за руку (доволі відчутно) і сказав:

— Вони ніколи не вгавають, правда?

Бідашка з жіночого допоміжного корпусу територіальної оборони — її, як і псів чи евакуйованих, визначав статус — здавалося, ось-ось розплачеться.

— Слухайте, у вас усе в порядку? — спитала Ненсі, завжди рада допомогти.

— Вона ще дитина, — безапеляційно заявив Моріс. — Діти не розуміють принад родинного життя.

Такі відомості про дівчину стали останньою краплею для Едвіни, яка стисла ніж для масла так, ніби збиралася на когось напасти — як не на Моріса, то на дівчину чи, здається, будь-кого, хто трапиться під руку. Цікаво, скільки шкоди можна заподіяти ножем для масла? — подумала Урсула. Мабуть, достатньо.

Ненсі підхопилася з-за столу і сказала дівчині з територіальної оборони:

— Ходімо, давайте пройдемося, такий день добрий. У лісі вже, мабуть, дзвоники розквітли, якщо ви любите гуляти.

Вона взяла її під руку і ледь не дриґом витягла з кімнати. Урсула подумала, чи не кинутися їм навздогін.

— «Залицяння й весілля — дуже дотепний пролог до дуже нудної п’єси», — сказала Іззі, ніби ніщо й не переривало їхньої розмови. — Хто це сказав?

— Конгрев, — сказала Сильвія. — Тільки який це має стосунок до всього?

— Просто згадалося.

— Звісно, твій чоловік же драматург? — уточнила Сильвія. — А ми його ніколи й не бачимо.

— У кожного свій шлях.

— Прошу, тільки не вантаж нас своєю примітивною філософією, — сказала Сильвія.

— Для мене шлюб — це свобода. Для тебе — прикрі обмеження.

— Ти взагалі про що? — спитала Сильвія. (Її розгубленість поділяли всі за столом). — Ти дурниці мелеш.

— Але яке життя чекало б на тебе інакше? — безжурно продовжила Іззі (чи наполегливо, залежно від точки зору). — Наскільки я пам’ятаю, тобі було сімнадцять, донька покійного збанкрутілого художника без копійки за душею. Тільки Богові відомо, що з тобою було б, якби Г’ю тебе не порятував.

— Нічого ти не знаєш, ти тоді ще пішки під стіл ходила.

— Не зовсім. А я, звісно…

— Замовкни, я тебе прошу, — втомлено сказав Г’ю.

Напругу розрядила Бріджит (саме в цьому полягала її роль у Лисячому закуті після відходу місіс Ґловер) — вона занесла до їдальні смажену качку.

— Качка à la surprise, — сказав Джиммі, бо, природно, усі чекали курку.

Ненсі і дівчина з допоміжного корпусу («Пенні», — нагадала всім Ненсі) повернулися саме вчасно, щоб їм також вручили підігріті тарілки.

— Тобі пощастило, що качки трохи заціліло, — сказав Тедді, передаючи Ненсі тарілку. — Бідолашну птаху обібрали до кісток.

— Скільки з тої качки наїдку? — озвалася Іззі, закурюючи. — Її ледве вистачає на двох, про що ти взагалі думала?

— Про те, що йде війна, — огризнулася Сильвія.

— Якби я знала, що ти збираєшся подавати качку, — не змовкала Іззі, — то я знайшла б щось поживніше. Один мій знайомий що завгодно може добути.

— І не сумніваюся, — сказала Сильвія.

Джиммі запропонував Урсулі кісточку, на якій загадують бажання, і вони обоє гучно і з притиском побажали Г’ю доброго дня народження.

Із появою торта — винахідливого, але спеченого, природно, в основному на яйцях — було оголошено перемир’я. Торт занесла Бріджит. Вона не вміла створити святкову атмосферу, тож просто безцеремонно гепнула його перед Г’ю. Він змусив її сісти за стіл.

— Я б не радила, — тихо прошепотіла шоферка, але Урсула почула.

— Ти теж член родини, Бріджит, — сказав Г’ю.

Урсула раптом подумала, що ніхто в цій родині не гарує так зі світанку до ночі, як Бріджит. Після раптової, але не неочікуваної смерті Джорджа місіс Ґловер вийшла на пенсію й переїхала до своєї сестри.

Коли Г’ю саме набрав у легені повітря — доволі театрально, адже задути треба було лише одну символічну свічечку — з холу долинув якийсь гамір. Один із евакуйованих пішов на розвідку й забіг до кімнати з новинами:

— Там якась тьотя з виводком малих засранців!

— Як минув день? — спитав Крайтон, коли вона нарешті доїхала додому.

— Пеммі вернулася — думаю, на постійно, — сказала вона, вибравши, на чому наголосить. — Вона, здається, геть зморилася. Приїхала потягом, і це з трьома малими і немовлям на руках, уявляєш? Півдня добиралася.

— Жахіття, — співчутливо сказав Крайтон.

(— Пеммі! — вигукнув Г’ю. Він виглядав украй задоволеним.

— З днем народження, тату. На жаль, я без подарунків.

— Цього більш ніж досить, — засяяв Г’ю).

— І з валізами, і з собакою. Вона — кремінь. А моя подорож додому теж жахіття, тільки геть іншого штибу. Моріс, Едвіна, їхні нудні діти, та ще й шофер. Шофер, як виявилося — гарненька дівчина з корпусу територіальної оборони.

— Господи, як йому це вдається? Я вже кілька місяців не можу вибити собі помічницю.

Вона розсміялася й почекала на кухні, доки він робив їм какао. Вони пили у ліжку, вона переповідала пригоди дня, трошки прикрашаючи події (почувалася зобов’язаною його розважати). І чим вони відрізнялися від заміжніх пар? Може, тільки війною. А може, і ні.

— Може, мені теж треба туди записатися, — сказала вона, і їй згадалася дівчина з допоміжного корпусу. — Треба, як то кажуть, робити свій внесок. Закатати рукави. Щодня читаю про героїчні подвиги, а в самої руки чистісінькі.

— Ти й так робиш свій внесок.

— Чим, флот підтримую?

Він розсміявся, перекотився в ліжку й обійняв її. Він поцілував її у шию; лежачи в його обіймах, вона раптом подумала, що, можливо, щаслива. Чи бодай, — уточнила вона, — настільки щаслива, наскільки це взагалі можливо в цьому житті. Під час нестерпної поїздки назад до Лондона вона раптом збагнула, що «вдома» — це не на Еджертон-ґарденз і навіть не в Лисячому закуті. «Вдома» — це ідея, і, як Аркадія, вона згубилася в імлі минулого. Вона вже відклала цей день на поличку в пам’яті, підписану «Шістдесятий день народження Г’ю», як чергову оказію в нескінченній процесії родинних збіговиськ. Пізніше, коли Урсула зрозуміла, що то востаннє всі зібралися разом, вона пожалкувала, що не запам’ятала все ретельніше.

Уранці вона прокинулася від того, що Крайтон приніс їй тацю з чаєм і грінками. За такі домашні жести вона мала дякувати флоту, а не Ворґрейву.

— Спасибі, — сказала вона, намагаючись сісти, досі втомлена після вчорашнього.

— Боюся, в мене погані новини, — сказав він, відкриваючи завіси.

Вона одразу подумала про Тедді та Джиммі, хоча й розуміла, що бодай цього ранку вони в безпеці — лежать у своїх ліжках у Лисячому закуті, у своїй давній дитячій, що належала колись Морісові.

— Які погані новини?

— Норвегія впала.

— Бідолашна Норвегія, — сказала вона і сьорбнула гарячий чай.

Листопад 1940 року

Коли Памела прислала дитячий одяг, з якого виріс Джеральд, Урсулі згадалася місіс Еппл’ярд. Вона, може, її й не згадала б, адже, переїхавши на Еджертон-ґарденз, не підтримувала контакту з мешканцями Арґайл-роуд, про що інколи жалкувала, адже тепло ставилася до обох міс Несбіт і часом думала, що там вони поробляють під невпинним бомбардуванням. Але кілька тижнів тому раптом зустріла Рене Міллер.

Урсула саме «водила козу містом», як висловився Джиммі, що приїхав до столиці на кілька днів на час відпустки. Вони застрягли в готелі на Чарінґ-Кросс, бо неподалік знайшли бомбу, яка не вибухнула — Урсулі часом навіть здавалося, що від таких клопоту більше, ніж від тих, які вибухнули, — тож вони сіли в кав’ярні на другому поверсі.

— Та дівчина з такою помадою і зубами виглядає хвойдувато, але, здається, тебе знає, — сказав Джиммі.

— Господи, та ж це Рене Міллер, — Урсула нарешті зауважила Рене, яка радо махала їй руками. — А що це з нею за чоловік? Виглядає як гангстер.

Рене теревенила стільки, ніби в попередньому житті вони з Урсулою були найкращими подружками («Жвава дівчина», — сміявся Джиммі, коли вони нарешті втекли), і наполягла, щоб вони випили по чарочці з нею та «Нікі». Сам Нікі поставився до цієї ідеї з меншим ентузіазмом, хоча все ж потиснув їм руки й покликав офіціанта.

Рене переповіла Урсулі «події» на Арґайл-роуд, хоча, власне, за рік, відколи вони переїхала на Еджертон-ґарденз, змінилося мало — тільки містера Еппл’ярда забрали в армію, а його дружина народила дитину.

— Хлопчика, — сказала Рене. — Такий страшненький!

Джиммі гучно розсміявся:

— Люблю дівчат, які все говорять, як є.

Нікі був не в захваті від присутності доброзичливого Джиммі, особливо коли Рене випила чергову чарку розбавленого джину й почала з ним фліртувати (майже професійно).

Урсула почула, як хтось сказав, що бомбу розмінували. Коли Рене сказала «замов нам ще по одній, Нікі», той так насупився, що Урсула дійшла висновку: час іти далі. Нікі не дав їм заплатити, ніби це була справа принципу, хоча Урсула й не хотіла бути зобов’язаною його братії. Рене обняла її, поцілувала і сказала:

— А ти заходь, старенькі будуть раді тебе бачити.

Урсула пообіцяла, що обов’язково зайде.

— Господи, я вже боявся, що вона мене з’їсть, — сказав Джиммі, коли вони обходили руїни на Генрієтта-стрит.

Коли Памела прислала їй пакунок Джеральдового одягу, Урсула виконала дану Рене обіцянку. Вона дійшла до Арґайл-роуд одразу по шостій, вряди-годи їй вдавалося вийти з роботи раніше. Врешті-решт, вона ще не вдягла форми, а між роботою і бомбами не встигала ані поїсти, ані відпочити.

— Ти і так працюєш на війну, — нагадував їй Крайтон. — Досить з тебе роботи. Як там твоє міністерство маловідомих речей?

— Та, як завжди, усі зайняті.

Потрібно було обробити купу даних. Через їхні руки проходили всі інциденти (тип бомби, заподіяні збитки, кількість загиблих і поранених — цифри нагромаджувалися страшні).

Інколи їй потрапляли папки із «сирими даними» — надрукованими чи навіть рукописними звітами Організації протиповітряної оборони. Тоді вона задумувалася, як це — бути в розпалі бою. Адже Бліц — це і є битва, правда ж? Інколи їй траплялися карти ушкоджень від бомб, одну з них накреслив Ральф. Він підписав її на звороті світлим, майже невидимим олівцем. Вони познайомилися на курсах німецької та приятелювали, хоча Ральф дав зрозуміти, що хоче більшого. Крайтон жартома називав його «її іншим чоловіком».

— Це так ласкаво з вашого боку, — сказала місіс Еппл’ярд, коли Урсула з’явилася в неї на порозі з пакунком одягу. — Прошу, заходьте.

Урсула неохоче переступила поріг. Давній запах капусти змішувався з неапетитними запахами, які супроводжували життєдіяльність немовлят. Думка Рене про миловидість, чи то пак, її брак, сина місіс Еппл’ярд збігалася з дійсністю — він справді був «такий страшненький».

— Еміль, — сказала місіс Еппл’ярд і дала його Урсулі потримати.

Вона навіть через гумові штанці відчула, що він мокрий, і ледь не віддала його одразу назад.

— Еміль? — звернулася вона до нього, зробила гримаску і з силуваним завзяттям усміхнулася. Він доволі войовничо втупився у неї — весь у батька.

Місіс Еппл’ярд запропонувала їй чаю, але Урсула перепросила і кинулася нагору, до ластів’ячого гнізда Несбіт.

Ті, як завжди, були погідні. Мабуть, приємно жити із сестрою, — подумала Урсула. Вона була б не проти вікувати вік із Памелою.

Рут вхопила її долоню своїми пальцями-патичками.

— Ти заміж вийшла! Як чудесно!

Чорт, подумала Урсула, забула зняти обручку, і спробувала змінити тему.

— Ну… — а тоді, побачивши, що загнала себе у глухий кут, скромно сказала: — Так, виходить, що так.

Сестри взялися її шумно вітати, ніби вона спромоглася на якесь надзвичайне досягнення. Урсула геть забула, як ті люблять біжутерію, і пожалкувала, що нічого їм не принесла. У неї був цілий ящичок брошок і сережок від Іззі, які тим точно сподобалися б.

На Лавінії була емальована брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав маленький стразик. На горобиних грудях Рут сяяв важкий карбункул-топаз, який, здавалося, ось-ось її переважить.

— Ми як сороки, — розсміялася Рут. — Любимо блискучі цяцьки.

Вони саме поставили на вогонь чайник і почали з’ясовувати, чим би то її нагодувати — грінкою з мармітом чи із варенням — коли завила сирена. Урсула визирнула за вікно. Бомбардувальників ще не видно, тільки прожектори прочесують темне небо. На чорному викарбувано ясний серпик молодого місяця.

— Ходімо, мила, в підвал, — несподівано життєрадісно сказала Лавінія.

— У нас що не ніч, то пригода, — докинула Рут, збираючи гори мотлоху — шалі, чашки, книжки, шитво.

— І ліхтар, ліхтар не забудь! — радісно гукнула Лавінія.

Коли вони сягнули першого поверху, за кілька вулиць гепнула перша бомба.

— Ой лишенько, а в’язання забула! — ойкнула Лавінія.

— Ми повернемося, мила, — сказала Рут, але Урсула наполягла:

— Ні, треба ховатися.

— Я в’яжу повзунки для дитяти місіс Еппл’ярд, — сказала Лавінія, ніби це достатня причина ризикнути життям.

— За нас не хвилюйся, мила, — сказала Рут, — ми туди і назад.

— На бога, якщо вам це в’язання так треба, то я піду, — сказала Урсула, але ті вже тягли старі кості вгору сходами, а містер Міллер підштовхнув її до підвалу.

— Рене, Доллі, всі — погляньте, хто згадав старих друзів! — повідомив він мешканцям підвалу, ніби Урсула була співачкою на сцені.

Вона встигла забути, скільки тих Міллерів, яка сувора міс Гартнелл, який дивак містер Бентлі. Що ж до Рене, то та геть забула, як тішилася їхній попередній зустрічі, і сказала тільки:

— Ой боженько, ще одне тіло жертиме кисень у цій пекельній дірі.

Рене неохоче бавила сердитого Еміля. Вона була права, діра справді пекельна. На Еджертон-ґарденз був чистенький підвал, хоча Урсула (та й Крайтон, коли був удома) часто ризикували й не вставали з ліжка.

Урсула згадала про обручку й уявила, як здивуються Г’ю із Сильвією, якщо вона загине, а на тілі знайдуть перстень. Цікаво, Крайтон прийде на похорон? Він усе їм пояснив би. Вона не встигла зняти обручку, бо Рене раптом вручила їй Еміля за мить до того, як будинок задвигтів від близького вибуху.

— Овва, та старий добрий фріц справді намагається зрівняти нас із землею, — життєрадісно сказав містер Міллер.

Виявляється, звали її Сьюзі. Вона поняття не мала, вона взагалі нічого не пам’ятала. Якийсь чоловік кликав її із темряви.

— Давайте, Сьюзі, не спіть.

І:

— Вип’ємо чаю, коли звідси виберемося, правда ж, Сьюзі?

Вона захлиналася попелом і пилом. Усередині в неї щось непоправно зламалося. Тріснуло. Вона — як золота чаша. «Як у Джеймса», — долинув до неї голос Тедді. (Він справді це сказав?) Вона — величезне дерево (дивина). Їй дуже холодно. Чоловік схопив її за руку, стис:

— Давайте, Сьюзі, не спати.

Але марно, м’яка пітьма вабила обіцянкою сну, сну без кінця, а тоді тихо повалив сніг, доки не вкрив її з головою, і світ поринув у темряву.