Життя за життям

Серпень 1933 року

— Er kommt! Er kommt! — закричала одна з дівчат.

— Він іде? Нарешті йде? — Урсула зиркнула на Клару.

— Як чуєш. Дякувати Богові. Ми тут ледь не перемерли від голоду й нудьги.

Завзяття молодших дівчат, які обожнювали свого героя, їх смішило і забавляло. Після обіду вони кілька годин простояли при узбіччі на спеці, і в роті ані рісочки не було, як не рахувати глека молока, який двоє дівчат притягли із ферми неподалік. До дівчат докотилися чутки, що фюрер сьогодні прибуде у свою резиденцію в горах, і вони його терпляче чекали. Хтось уже й куняв на моріжку, проте ніхто не збирався здаватися, не побачивши фюрера.

Зі звивистої крутої дороги, що вела до Берхтесґадена, долинули радісні вигуки, і вони підхопилися на ноги. Повз них промчала велика чорна машина, дівчата захоплено завищали, але «його» там не було.

А тоді з-за рогу вигулькнула друга машина — прекрасний чорний мерседес із відкритим верхом. Над капотом майорів прапорець зі свастикою. Ця їхала повільніше, ніж попередня, і в ній справді сидів новий райхсканцлер.

Фюрер недбало хляпнув рукою, ніби не їхнє вітання виконував, а просто підніс долоню до вуха, аби краще розчути, що там йому гукають. Забачивши його, Гільда, що стояла просто біля Урсули, сказала просто «О», і в цей одним-один склад вклала релігійний екстаз. А тоді все закінчилося так само швидко, як і почалося. Ганна схрестила руки на грудях, як свята великомучениця із запором.

— Тепер життя вдалося, — засміялася вона.

— На фотографіях він виглядає краще, — пробурмотіла Клара.

Дівчата були піднесені, вони весь день сьогодні ходили радісні, і за наказом Gruppenfükrerin (вісімнадцятирічної Аделаїди, білявої амазонки, що її практичністю Урсула захоплювалася) вишикувалися в шеренгу й, окрилені, рушили у довгу дорогу до молодіжного гуртожитку, співаючи на ходу. («Вони весь час співають, — писала Урсула до Міллі. — Як на мій смак, тут надто lustig. Я почуваюся, ніби втрапила до особливо радісного вокально-інструментального ансамблю»).

Репертуар у них був багатий — народні пісні, химерні наспіви про любов, доволі кровожерливі патріотичні гімни про скривавлені стяги й неминучі похідні співалки. Особливо вони любили Schunkeln — взятися під руки й розхитуватися, співаючи. Коли Урсулу змусили й собі щось заспівати, то вона виконала їм «За молоді літа» на слова Роберта Бернса, яка ідеально підходила для Schunkeln.

Гільда з Ганною, молодші Кларині сестри, були затятими членкинями БДМ, себто Бунд Дойчер Медель, дівочого відповідника Гітлер’югенду («Ми їх називаємо Га-Ю», — пояснила Гільда, і вони з Ганною одразу загиготіли від думки про гарненьких юнаків у формі).

До Бреннерів Урсула не чула ані про Гітлер’югенд, ані про БДМ, але за два тижні, які у них провела, від Гільди з Ганною не чула ні про що інше.

— Це здорове хобі, — сказала їхня мати, фрау Бреннер. — Воно заохочує мир і порозуміння серед молоді. Ніяких більше війн. До того ж так вони тримаються подалі від хлопців.

Клара, як і Урсула, щойно закінчила університет (вона вивчала мистецтво в Akademie) і була байдужа до одержимості сестер, але запропонувала супроводити їх на Bergwanderung, літній табір, під час якого вони ходили від однієї Jugendherberge до іншої баварськими горами.

— Ти ж поїдеш із нами? — спитала Клара в Урсули. — Буде весело, природу побачиш. Не хочеш же ти застрягнути в місті з Mutti і Vati.

«Це, мабуть, як дівчата-скаути», — писала Урсула Памелі. «Не зовсім», — писала Памела у відповідь.

Урсула не збиралася затримуватися в Мюнхені. Німеччина була бічним відгалуженням її життєвого шляху, частиною року пригод у Європі.

— Це буде моє власне велике турне, — пояснювала вона Міллі, — хоча розмах, боюся, вже не той, що раніше. Себто не дуже велике турне.

Вона збиралася відвідати Болонью замість Рима чи Флоренції, Мюнхен замість Берліна і Нансі замість Парижа (Ненсі Шоукросс посміялася над таким вибором) — її університетські викладачі знали надійні місця, де можна спинитися, у всіх цих містах. Щоб заробити собі на хліб, вона збиралася трохи викладати, хоча Г’ю і так надсилав їй гроші, потроху, але регулярно. Г’ю зітхнув із полегшею, коли довідався, що вона проводитиме час «у провінціях», де «люди, загалом, поводяться краще». («Себто нудніше», — сказала Урсула Міллі). Г’ю наклав вето на Париж, він чомусь відчував до цього міста відразу. Та й Нансі — безкомпромісно французьке місто — викликало в нього не набагато більше тепла. («Бо це у Франції», — припустила Урсула). Він сказав, що надивився на континент під час Великої війни й не розуміє, від чого там усі в такому захваті.

Попри Сильвіїні застороги, Урсула отримала освіту із сучасної філології — французька, німецька, дрібка італійської (ба навіть дрібочка). Щойно випустившись і не маючи поняття, чим зайнятися далі, вона подалася на курси підготовки вчителів. І одразу взяла академвідпустку — сказала, що хоче побачити світу, перш ніж «осісти» на все життя перед дошкою. Принаймні таке пояснення вона озвучила батькам, а насправді сподівалася, що протягом року за кордоном станеться щось таке, унаслідок чого їй уже не доведеться вчителювати. Вона поняття не мала, якої форми набуде це «щось таке» («можливо, любов», — мрійливо протягнула Міллі). Вона була згодна на будь-який рятунок від долі розчарованої старої діви у школі для дівчат, що відмінює іноземні дієслова, доки крейдяний пил сиплеться на одяг, як лупа. (Цей портрет був заснований на її власних вчительках). У її колі спілкування цей фах також не викликав великого ентузіазму.

— Ти що, хочеш стати вчителькою? — перепитала Сильвія.

— Чесно кажучи, якби її брови піднялися ще трохи вище, то вони покинули б атмосферу, — переказувала потім Урсула Міллі.

— А ти що, справді хочеш викладати? — уточнила та.

— Чому всі до одного мої знайомі озвучують це питання таким тоном? — Урсулу це вже навіть почало трохи ображати. — Невже я така разючо непридатна для цього ремесла?

— Так.

Сама Міллі пройшла вишкіл у лондонській академії драматичного мистецтва і тепер грала у репертуарному театрі у Віндзорі, у другорядних спектаклях, покликаних витиснути у глядача сльозу.

— Я чекаю, коли мене відкриють, — казала вона, зайнявши театральну позу.

Усі на щось чекають, — подумала Урсула.

— Краще не чекати, — казала Іззі, — а робити.

Але їй таке легко казати.

Міллі з Урсулою винесли плетені крісла на газон у Лисячому закуті і стали чекати, що лиси вийдуть погратися на траві. До саду час від часу навідувалася лисиця з виводком лисенят. Сильвія лишала їй недоїдки, тож лисиця була майже ручна й відважно вмощувалася посеред газону, як пес, що чекає на вечерю, а її щенята — у червні вони вже були цибаті й довгоногі — сварилися і скакали навколо неї.

— То що мені робити? — безпорадно (безнадійно) спитала Урсула. Бріджит винесла тацю з чаєм і пирогом і поставила на стіл між ними. — Навчитися друкувати і стенографувати, піти на держслужбу? Це теж звучить жахливо. Взагалі, що робити жінці, яка не хоче перейти з батьківського до подружнього дому без пауз посередині?

— Освіченій жінці, — поправила Міллі.

— Освіченій, — погодилася Урсула.

Бріджит щось нерозбірливо пробурмотіла, й Урсула сказала:

— Спасибі, Бріджит.

(— А сама бачила Європу, — закинула вона Сильвії. — У юності.

— Я була не сама, а в товаристві батька, — сказала Сильвія. Проте, як не дивно, цей аргумент усе ж спрацював, і врешті саме Сильвія здолала заперечення Г’ю і відстояла Урсулине право на подорож).

Перед від’їздом до Німеччини Іззі повела її на закупи — шовкова білизна й шарфики, гарні мереживні носовички, «справді добра пара взуття», два капелюшки і нова сумочка.

— Мамі не говори, — уточнила вона.

У Мюнхені вона мала зупинитися в родині Бреннерів — у квартирі на Елізабетштрассе жили мати, батько, троє доньок (Клара, Гільдегард і Ганнелор) і син Гельмут, який був на навчанні. Г’ю вів розлоге листування з гером Бреннером, щоб оцінити, чи добрий із нього хазяїн.

— Я їх розчарую, — казала Урсула Міллі. — Гер Бреннер чекає на Друге пришестя, враховуючи всю цю підготовку.

Сам гер Бреннер викладав у Дойче Академі й домовився, щоб Урсула давала уроки англійської початківцям, а також представив її кільком особам, які потребували приватних занять. Він сповістив їй це, щойно зустрівши з потяга. Урсула похнюпилася: вона ще не змирилася з перспективою роботи й стомилася після довгої і виснажливої подорожі. Schnellzug із паризького Східного вокзалу був який завгодно, тільки не schnell, а купе вона ділила, поміж інших, із чоловіком, який як не сигару курив, то пожирав цілу салямі — від обох дій їй було млосно. («А в Парижі я тільки й бачила, що платформу на вокзалі», — писала вона Міллі).

Пожирач салямі поплентався за нею в коридор, коли вона рушила на пошуки дамської кімнати. Вона думала, що він іде у вагон-ресторан, проте коли вона дійшла до лазничок, то, на її тривогу, він спробував проштовхатися їй услід. Він сказав їй щось, чого вона не зрозуміла, але, мабуть, непристойне (сигара і салями видалися дивною прелюдією). Вона рішуче сказала «Lass mich in Ruhe», лишіть мене у спокої, але він і далі штовхався, а вона штовхалася у відповідь. Мабуть, їхня боротьба — дуже ґречна, ненасильницька — збоку виглядала комічно. Якби ж то в коридорі був хтось, до кого Урсула могла звернутися. Вона й уявити не могла, що чоловік зробив би, якби справді зумів із нею замкнутися у крихітній лазничці. (Згодом вона не розуміла, чому просто не закричала. От дурепа).

Порятувала її пара офіцерів у ошатних чорних формах зі срібними відзнаками, які зринули, ніби з-під землі, і міцно схопили чоловіка. Вони його строго покартали (половини слів вона не розуміла), а тоді дуже люб’язно провели її до іншого вагона, де були тільки жінки — вона не знала, що так буває. Коли офіцери пішли, її супутниці защебетали, які ці офіцери СС імпозантні. («Schutzstaffel, — із захватом видихнула одна жінка, — це вам не ті селюки в коричневому»).

Потяг прибув до Мюнхена із запізненням. Стався нещасний випадок, пояснив гер Бреннер, хтось упав під потяг.

— Жах, — сказала Урсула.

Літо ще не закінчилося, але було прохолодно й весь час дощило. Коли вона прибула до величезної квартири Бреннерів, ламп, попри наближення вечора, ще не запалювали, а дощ бив у затягнуті мереживними фіранками вікна так, ніби хотів пробитися всередину.

Урсула та гер Бреннер удвох підняли її важку валізу сходами, вийшло доволі комічно. Урсула дратувалася: невже ніхто не міг їм помогти? Г’ю найняв би «носія», чи й двох, і не вимагав би, щоб вона тягала речі сама. Їй згадалися офіцери СС із потяга — ті, напевно, ґречно і легко піднесли б валізу.

Жіноцтва Бреннер дома не було.

— Мабуть, ще не повернулися, — гера Бреннера це геть не хвилювало. — Здається, за покупками поїхали.

Квартира була напхом напхана важкими меблями, обшарпаними килимами і м’ясистими рослинами, що нагадували джунглі. Урсула здригнулася, було холодно й негостинно.

Вони затягли валізу до кімнати, яку виділили їй.

— Тут жила моя мати, — пояснив гер Бреннер. — Це її меблі. На жаль, вона померла минулого року.

Його погляд спинився на масивному готичному ліжку, мовби спеціально створеному, щоб навіювати страшні сни. Це натякало, що фрау Бреннер-старша спочила саме серед цих пухових ковдр. Ліжко притягувало погляд, Урсулі раптом стало неспокійно. Її досвід у потязі з пожирачем салямі досі був болісно свіжий у пам’яті, аж ось вона знову в чужій країні, на самоті з незнайомцем. У голові зринули солоні історії Бріджит про торгівлю білими рабинями.

На її полегшу, тут відкрилися вхідні двері і з передпокою долинув гамір. Гер Бреннер аж засяяв.

— Ось і вони!

Кімнату затопили дівчата, змоклі на дощі, з пакунками в руках.

— Погляньте, хто прибув, — сказав гер Бреннер, чим викликав завзяття у двох молодшеньких. (Завзяття у Гільди та Ганни було більше, ніж у будь-яких інших Урсулиних знайомих).

— Ви вже тут! — вигукнула Клара і стиснула їй руки холодними мокрими долонями. — Herzlich willkommen in Deutschland.

Доки молодші базікали, не даючи Урсулі і слова вставити, Клара швидко обійшла квартиру й увімкнула лампи. Оселя стрімко змінилася — виявилося, що килими вичовгані, але з розкішними візерунками, старі меблі такі відполіровані, що аж сяють, а холодні джунглі перетворилися на затишний садочок. Гер Бреннер розвів вогонь у великій порцеляновій Kachelofen у вітальні («Як велика тепла тварина у кімнаті», — писала вона Памелі) і запевнив її, що завтра погода знову буде нормальна, тепла і сонячна.

Стіл поспіхом накрили гаптованою скатертиною і подали вечерю — тарелю сирів, салямі, накраяної ковбаси, салату й темного хліба, що пахнув, як тминовий пиріг місіс Ґловер, і дуже смачний фруктовий суп, що засвідчував: вона справді за кордоном. («Холодний фруктовий суп! — писала вона Памелі. — Що на таке сказала би місіс Ґловер!»).

Тепер навіть кімната покійної матері гера Бреннера стала гостинніша. Ліжко запрошувало у свої м’які глибини, простирадла були облямовані мереживом ручної роботи, а лампа в головах мала гарний рожевий скляний абажур, що наповнював кімнату теплом. Хтось — мабуть, Клара — поставив на столику при ліжку букет маргариток у вазочці. Урсула валилася з ніг від утоми, тож коли нарешті залізла в ліжко (таке високе, що знадобився ослінчик), то вдячно поринула у глибокий сон без сновидінь, і привид попередньої мешканки кімнати її не тривожив.

— Звичайно, ви мусите трохи відпочити, — сказала фрау Бреннер наступного ранку за сніданком (підозріло схожим на вечерю).

Клара «стояла на роздоріжжі». Вона закінчила свій мистецький вишкіл і не знала, куди податися далі. Вона рвалася полишити дім і «жити як митець», тільки бурчала, що «в Німеччині мистецтвом не заробиш».

У Клариній кімнаті було кілька її полотен — великих і різких абстракцій, що не в’язалися з її ласкавою, погідною вдачею. Урсула не могла уявити, як таким заробити на життя.

— Може, мені доведеться викладати, — сприкрено сказала вона.

— Краще смерть, ніж така наруга, — погодилася Урсула.

Інколи Клара підробляла, виготовляючи рамки для фотостудії на Шеллінґштрассе. Там працювала донька знайомої фрау Бреннер, яка й закинула за неї слівце. Клара з тією донькою, Євою, разом ходила у дитсадок.

— Але рамки — це не мистецтво, — сказала Клара.

Власник студії, такий собі Гоффманн, був «особистим фотографом» нового канцлера, «тож я близько знайома з його рисами», пояснила Клара.

Бреннери теж грошима не розкидалися (мабуть, тому і здавали кімнату Урсулі), а всі Кларині знайомі були бідні як церковні миші. З іншого боку, у 1933 році всі були бідні як церковні миші.

Попри брак коштів, Клара постановила, що решту літа вони проведуть по-панському. Вони ходили в чайну «Карлтон» і кафе «Гек» при Гофґартені, де ласували Pfannkuchen і пили Schokolade, доки їм не ставало млосно. Вони годинами кружляли Англійським садом, так що аж обличчя червоніли на сонці, а тоді купували морозиво чи кухоль пива. Вони також веслували і плавали з друзями Клариного брата Гельмута, невпинним хороводом Вальтерів, Вернерів, Куртів, Гайнців і Герхардів. Сам Гельмут був у Потсдамі — кадетом, Jungmann у новій військовій школі, яку заснував сам фюрер.

— Він дуже серйозно ставиться до партії, — пояснила їй Клара англійською. Її англійська була доволі добра, їй подобалося практикувати з Урсулою.

— До карт? — перепитала Урсула.

Клара труснула головою і розсміялася.

— Ні-ні, до політичної партії, до нацистів. Ти що, не знаєш, що з минулого місяця це — єдина дозволена партія?

«Коли Гітлер прийшов до влади, — повчально писала їй Памела, — то підписав Закон про надзвичайні повноваження, німецькою Gesetz zur Bekebung der Not von Volk und Reich, що можна перекласти приблизно як Закон про боротьбу зі скрутою народу і Райху. Отака бучна назва для повалення демократії».

Урсула безжурно писала у відповідь: «Але ж демократія знову повернеться, як завжди. Минеться й це».

«Якщо нічого не робити, то не минеться», — відповіла Памела.

Памела весь час щось бурчала про Німеччину, але нею легко знехтувати, якщо можна проводити довгі жаркі дні, засмагаючи з Вальтерами, Вернерами, Куртами, Гайнцами й Гергардами, ліниво витягнувшись при міському басейні чи на березі річки. Урсулі не подобалося, що ці хлопчаки гасають майже голі, у коротесеньких шортах чи тісних плавках.

Вона виявила, що німці, загалом, не соромляться роздягатися перед іншими.

Була серед Клариних знайомих і інтелектуальніша когорта — друзі з академії мистецтв. Ці зазвичай віддавали перевагу темним димним кав’ярням чи власним обшарпаним квартиркам. Вони багато пили й курили, а ще без упину говорили про мистецтво й політику. («Отже, в цілому, — писала вона до Міллі, — завдяки цим двом групам я здобуваю різнобічну освіту!»). Кларині друзі з академії були зачухані дисиденти й недолюблювали Мюнхен — виявляється, це осердя «дрібнобуржуазної провінційності» — і весь час говорили про те, щоб перебратися до Берліна. Вони взагалі багато говорили, а робили мало.

А Клара загрузла в апатії. Вона «зациклилася» на потаємній закоханості у професора-скульптора, але той саме відпочивав із родиною у Шварцвальді. (Вона неохоче визнала, що «родина» — це дружина і двоє дітей). Клара сказала, що чекає, коли все якось вирішиться саме. І тут зволікання, — подумала Урсула. Хоча хто б казав.

Урсула досі була «незаймана», як казала Сильвія. Не з моральних міркувань — просто ще не зустріла нікого, хто їй достатньо сподобався б.

— Для цього не треба, щоб він тобі прямо подобався, — розсміялася Клара.

— Звісно, але мені так хочеться.

Натомість вона притягувала неприємних типів — чоловік у потягу, чоловік на алеї — і боялася, що вони бачать у ній щось, чого не бачить вона сама. Порівняно з Кларою, її друзями-митцями й побратимами відсутнього Гельмута (які, власне кажучи, трималися просто-таки взірцево), вона почувалася сухуватою і дуже англійською.

Ганна з Гільдою переконали Клару й Урсулу сходити з ними на якесь дійство на місцевому стадіоні. Урсула чомусь подумала, що на концерт, а насправді виявилося, що на збори Гітлер’югенду. Попри оптимізм фрау Бреннер, БДМ не відвадив її доньок від хлопців.

Урсулі ці шереги здорових рум’яних хлопчаків були всі на одне лице, зате Гільда й Ганна без упину тицяли одна одній у Гельмутових друзів — тих самих Вальтерів, Вернерів, Куртів, Гайнців і Герхардів, які валялися при басейні майже голі. У бездоганному строї (теж короткі-прекороткі шорти) вони виглядали як затяті й вишколені бойскаути.

Вони багато марширували й співали під духовий оркестр. Хтось пробував виголосити промову в такому само декламаторському стилі, як у фюрера (безуспішно), а тоді всі зірвалися на ноги й заспівали «Deutschland über alles». Слів Урсула не знала, тож промугикала собі під ніс «Тебе славімо» на гарну мелодію Гайдна — цей гімн часто співали на шкільних зборах. Коли співи скінчилися, усі гукнули «Sieg Heil!» і відсалютували — Урсула з подивом піймала себе на тому, що приєдналася до натовпу. Клара аж за боки схопилася від сміху, побачивши цю картину, але сама, як відзначила Урсула, руку теж підняла.

— Це я про всяк випадок, — безжурно пояснила вона. — Не хочу, щоб мене підстерегли на шляху додому.

Ні, спасибі, Урсула не хотіла лишатися з Vati і Mutti Бреннер у жаркому пильному Мюнхені, тож Клара покопирсалася у своєму гардеробі і знайшла синю спідницю й білу блузу, що відповідали вимогам, а лідер групи, Аделаїда, поділилася запасною армійською курткою кольору хакі.

Костюм завершив трикутний шарф, протягнутий через шкіряне декоративне кільце «турецька голова». Урсула дійшла висновку, що їй це пасує. Аж пожалкувала, що не була в дівчатках-скаутах — хоча там, мабуть, не досить просто носити форму.

У БДМ брали тільки дівчат до 18 років, тож ані Урсула, ані Клара вступити не могли — за словами Ганни, вони вже «старі пані», alte Damen. Урсула вирішила, що їхній супровід насправді не потрібен, адже Аделаїда випасала дівчат ефективно, як вівчарка. З фігурою, як у статуї, і нордичними білими косами вона могла зійти за молоду Фрейю, що навідалася з Фольквангу. Ідеальний образ для пропаганди. Їй було вже 18, тож скоро й вона стане застара для БДМ, і що робитиме тоді?

— Як це що? Вступлю до Націонал-соціалістичної жіночої організації, звісно, — сказала вона. Вона вже чіпляла на свій пишний бюст маленьку срібну свастику — рунічний символ належності.

Вони сіли на потяг, склали свої рюкзаки на багажну полицю і надвечір прибули до маленького альпійського села неподалік австрійського кордону. Від станції рушили строєм (звісно, зі співами) на свою Jugendherberge. Люди спинялися на них подивитися, хтось схвально аплодував.

У виділеному їм гуртожитку були двоповерхові ліжка, більшість із яких уже займали інші дівчата, тож довелося втиснутися, як сардини. Клара з Урсулою вирішили розділити матрас на підлозі.

Повечеряли у їдальні, розсівшись за столами на козлах — стандартним набором із супу і Knäckebrot із сиром. Вранці поснідали темним хлібом, сиром із варенням і чаєм чи кавою. Чисте гірське повітря помогло нагуляти апетит, тож вони з’їли все, до чого дотягнулися.

Село було ідилічне, знайшовся навіть маленький замок, який їм дозволили відвідати. Замок був холодний і вогкий, напханий обладунками, стягами й геральдичними щитами. Жилося там, мабуть, незатишно.

Вони довго гуляли навколо озера і в лісах, а тоді під’їздили назад до гуртожитка на возах із сіном чи овочами. Якогось дня пройшли вздовж річки аж до прегарного водоспаду. Клара взяла із собою альбом — її швидкі й милі замальовки вугіллям були значно симпатичніші, ніж полотна.

— А, — сказала вона, — вони ж gemütlich. Затишні такі ескізики. Друзі мене засміяли б.

Саме село було сонне, з хатками з геранню на вікнах. Над річкою стояв шинок, де вони пили пиво і їли яловичину з макаронами до відпаду. Урсула ні разу не писала про пиво Сильвії — та не зрозуміла б, яке воно тут поширене. А навіть якби зрозуміла, то не схвалила б.

Наступного дня вони мали рушити в дорогу й кілька днів пожити «просто неба», у великому дівочому таборі. Урсулі було шкода полишати село.

У їхній останній вечір у селі відбувся ярмарок — чи то сільськогосподарська виставка, чи то свято врожаю, Урсула багато чого не розуміла.

(— Та і я теж, — сказала Клара. — Я ж дівчинка міська, не забувай).

Усі жінки вбралися в народні строї, а свійських тварин у різних вінках спершу провели полем, а тоді почали нагороджувати призами. Поле прикрашали прапори, знов-таки, зі свастикою. Пиво лилося рікою, грав духовий оркестр. Посеред поля звели велику дерев’яну платформу, на якій хлопці у Lederhosen демонстрували Schuhplattler, плескаючи, тупцяючи, відбиваючи стегнами й закаблуками ритм музики під супровід акордеона.

Клара вернула носа, а Урсулі все було цікаво. Вона вирішила, що хотіла би пожити в альпійському селі («Як Гайді», — писала вона Памелі. Памелі вона писала менше, раз сестру так дратує нова Німеччина. Памела навіть на відстані працювала голосом сумління — з іншого боку, легко бути сумлінням на відстані).

Тоді акордеоніст вернувся до оркестру, і люди почали танцювати. Урсулу вивела на платформу групка сором’язливих сільських хлопців, які рухалися на танцювальному майданчику дивно — вона ледве впізнала сповільнену версію того ж Schuhptattler. Від пива і танців їй паморочилося в голові, тож вона спершу розгубилася, коли перед нею зринула Клара, яка тягла за собою дуже імпозантного чоловіка, явно немісцевого.

— Глянь, кого я знайшла!

— Кого? — спитала Урсула.

— Це кузини нашого кума троюрідний брат, — радісно пояснила Клара, — чи щось того штибу. Знайомся, Юрґен Фухс.

— Просто троюрідний брат, — усміхнувся він.

— Рада познайомитися.

Він клацнув обцасами й поцілував їй руку, як прекрасний принц у «Попелюшці».

— Це в мене пруське, — сказав він і розсміявся. Бреннери підхопили сміх.

— У нас немає ані краплі пруської крові, — пояснила Клара.

У нього була приємна усмішка, весела і задумлива водночас, і приголомшливо блакитні очі. Він, поза сумнівами, був імпозантний, десь як Бенджамін Коул, ось тільки Бенджамін був його темним двійником — негативом до позитиву Юрґена Фухса.

Тодд і Фухс — пара лисів. Чи не втрутилася до її життя доля? Доктор Келлет, мабуть, оцінив би такий збіг.

«Він такий симпатичний!» — написала вона Міллі після цього знайомства. Спадали на думку всі штампи з дешевих сентиментальних книжечок — «серце завмерло», «подих перехопило». Вона перечитала достатньо романів Бріджит дощовими вечорами, щоб знати всі прикмети.

«Це любов із першого погляду», — захоплено писала вона Міллі. Хоча, звісно, такі почуття — це не «справжня» любов (ту вона якогось дня відчує до дитини), а фальшива велич безумства. «Folie à deux, — писала Міллі їй у відповідь. — Смакота».

«Я за тебе рада», — писала Памела.

«Підвалинами шлюбу має бути тривкіша любов», — попереджала Сильвія.

«У думках я з тобою, ведмежатко, — писав Г’ю, — хоча ти так далеко».

Коли запала темрява, селом пройшла факельна хода, а тоді з мурів замку запускали феєрверки. Було захопливо.

— Wunderschön, nicht wahr? — спитала Аделаїда, і її лице сяяло у світлі факелів.

Так, погодилася Урсула. Дуже мило.

Серпень 1939 року

Der Zauberberg. Зачарована гора.

— Aaw. Sie ist so niedlich.

Клац, клац, клац. Єва була в захваті від своєї камери «ролляйфлекс». Єва була в захваті від Фріди. Вона така мила, — казала Єва. Вони влаштувалися на просторій терасі Берґгофу, на яскравому альпійському сонечку, і чекали, коли їм винесуть обід. Їсти тут, на свіжому повітрі, значно приємніше, ніж у великій понурій їдальні, де за величезним вікном тільки гори. Диктатори люблять, щоб усе було з розмахом, навіть краєвиди. Bitte lächeln! Усміхнися! Фріда послухалася. Вона була слухняна дитина.

Єва зняла з Фріди зручну англійську сукенку («Борн і Голлінґворт», Сильвія купила і прислала на день народження) і натомість вирядила її у баварський стрій — дірндль, фартушок, білі панчішки по коліно.

Як на Урсулин англійський смак (з кожним днем дедалі більш англійський), цей стрій виглядав як з театрального гардеробу чи, може, шкільної постановки. Колись давно, ще у школі (тепер їй здавалося, що це було давним-давно і геть далеко), Урсула грала в постановці «Гамельнського щуролова» — десь у такому ж вбранні, яке начепили на Фріду.

Міллі натхненно зіграла Короля-щура. Сильвія ще зітхнула:

— Ці дівчатка Шоукроссів жити не можуть без уваги.

У Єві було щось від Міллі — неспокійні бездумні веселощі, які постійно треба підживлювати. Врешті, Єва теж акторка, і саме грала свою найважливішу роль. Власне, життя й було її роллю, їх годі було розрізнити.

Фріді, милій крихітці Фріді, блакитноокій, із товстими білявими кісками, заледве виповнилося п’ять років. Вона прийшла на світ блідошкіра, а тепер зарум’янилася й зазолотилася на альпійському сонці. Коли фюрер познайомився із Фрідою, Урсула побачила в його блакитних очах фанатичний блиск, холодний, як води Кенігсзе внизу, і зрозуміла, що перед ним простягається майбутнє Tausendjähriges Reich — Mädchen за Mädchen.

(— Вона геть на тебе не схожа, — незлостиво сказала Єва, злості в ній не було ні крихти).

У дитинстві — а до цього періоду Урсула останнім часом поверталася чи не з одержимістю — вона читала казки про скривджених принцес, які рятувалися від хтивого батька чи заздрої мачухи, вимазуючи ясне личко соком волоського горіха чи втираючи у волосся попіл, щоб замаскуватися під циганку, під чужинку, під вигнанку.

Цікаво, звідки брали сік волоського горіха — здається, просто так у крамниці його не купиш. Та й горіхово-брунатним чужинкам зараз небезпечно, якщо хочеш вижити, то краще вже бути тут, на Оберзальцберґу — Der Zauberberg — у вигаданому царівстві, «на горі», як її звали у братерстві обранців.

На бога, що вона тут забула і коли зможе звідси вибратися? Фріді вже стало краще, майже одужала. Урсула постановила, що сьогодні скаже Єві. Врешті, вони ж не бранці, вони можуть виїхати, коли забажають.

Єва закурила. Фюрер за поріг, миші бешкетують. Він не любив, коли вона курила, пила чи фарбувалася. Урсула, власне, захоплювалася її маленькими актами спротиву. Відколи Урсула з Фрідою прибули до Берґгофу два тижні тому, фюрер приїжджав і від’їжджав двічі — його появи й відбуття були драмою для Єви, для всіх. Урсула давно дійшла висновку, що Райх — це все пантоміма і вистава. «Це дурня казка, вся зі слів гучних[9], — писала вона Памелі. — Утім, на жаль, не геть безглузда».

Фріда на прохання Єви покрутилася і розсміялася. Вона пекла Урсулі серце, як лава, займала левову частку її думок і дій. Урсула ладна була до кінця життя ходити по лезах, тільки б захистити Фріду. Горіти в пекельному вогні, тільки б її порятувати. Тонути в найглибших водах, тільки б мала не спізнала глибин. (Яких тільки екстремальних сценаріїв вона не розглядала. До всього треба бути готовою). Вона поняття не мала, що материнська любов може бути до судоми, до болю фізична (з Сильвії цього не видно).

— Звісно, — сказала Памела, ніби йшлося про найбуденнішу річ на світі, — материнство перетворює жінок на вовчиць.

Урсула не вважала себе вовчицею — вона, врешті, ведмідь.

Горою нипали і справжні вовчиці — Маґда, Еммі, Марґарете, Ґерда — породисті дружини партійного проводу, які змагалися між собою за владу й плодилися без упину — за Райх, за фюрера. Ці вовчиці — хижі й небезпечні звірі. Вони всі ненавиділи Єву, «дурну корову» — die blöde Kuh — що якось примудрилася перевершити їх усіх.

О, вони були б значно кращими поплічницями для осяйного вождя, ніж якась там Єва. Чи ж чоловік його рівня не вартує Брунгільди — чи бодай Маґди або Лені? А може, і самої Валькірії, «панни Мітфорд», das Fräulein Mitford, як її прозвала Єва. Фюрер захоплювався Англією, особливо аристократичною й імперською, хоча навряд чи цей захват не дасть йому знищити Англію, коли настане слушний час.

Єва недолюблювала валькірій, які змагалися з нею за увагу фюрера, але найсильнішу антипатію приберегла для Бормана, eminence grise Гори. Це він сидів на грошах, він вибирав Єві подарунки від фюрера, він вділяв кошти на шуби й черевички від Ферраґамо і нагадував їй на тисячі способів, що вона — просто утриманка. Урсулі було цікаво, звідки беруться шуби — більшість хутровиків, яких вона бачила в Берліні, складали євреї.

Вовчицям допекло до печінок, що супутниця фюрера — просто дівчина з крамнички. Єва розказувала Урсулі, що коли вона вперше побачила фюрера у Гоффманновій Photohaus, то так до нього і звернулася — «гер Вольф». «Бо Адольф — це німецькою „шляхетний вовк“», — пояснила вона. Йому, мабуть, сподобалося, — подумала Урсула. Вона ніколи не чула, щоб його називали Адольфом. (Цікаво, Єва і в ліжку звала його «mein Führer»? Цілком імовірно).

— А ти знаєш, що його улюблена пісня — «Не страшний нам сірий вовк»? — розсміялася Єва.

— З діснеївських «Трьох поросят»? — не повірила Урсула.

— Ага!

Чекаю не дочекаюся, коли зможу розповісти про це Памелі, — подумала Урсула.

— А тепер із Mutti, — сказала Єва. — Обійми її. Sehr schön. Усміхніться!

Єва завзято вистежувала фюрера з фотоапаратом, намагаючись піймати кадр, а він то відвертався від камери, то комічно натягував капелюх, як погано замаскований шпиг. Він не любив, коли його фотографувала Єва — йому подобалося облесне студійне освітлення й героїчні пози. А ось Єва любила, щоб її фотографували. Вона хотіла лишитися не тільки на фото, а й у кіно. «Ein фільмі». От поїде вона у Голлівуд («колись») і зіграє себе, «історію свого життя». (Для Єви тільки камера робила все реальним). Виявляється, фюрер їй і таке обіцяв. Фюрер, звісно, усім багато наобіцяв. Так і дістався туди, де був зараз.

Єва знову навела різкість свого «ролляйфлексу». Урсула потішилася, що не привезла свого старого «кодаку» — він виглядав би геть скромно у порівнянні.

— Я замовлю для тебе копії, — сказала Єва. — Надішлеш батькам, в Англію. Дуже гарно з горами на фоні. А тепер давай, усміхнися. Jetzt lack dock mal richtig!

Гірська панорама височіла на тлі всіх зроблених тут фото, на тлі всього. Спершу Урсула нею милувалася, а тепер велич гнітила. Крижані кручі, реготливі водоспади, нескінченні сосни, природа і міф спліталися у піднесену германську душу. Урсулі здавалося, що порівняно з масштабом і містикою німецького романтизму англійські озерні романтики геть домашні. Якщо й була в англійської душі якась оселя, то, мабуть, ішлося про банальний садок за домом — клапоть газону, трояндова грядка, рядок квасолі, ніякого героїзму.

Час додому. Не до Берліна, не до Савіньї-плац, а до Англії. До Лисячого закута.

Єва висадила Фріду на парапет, а Урсула одразу ж зняла:

— У неї від висоти паморочиться в голові.

Єва — та весь час розгойдувалася на цьому парапеті чи виставляла на нього песиків і малих дітей. Круча за парапетом була така, що аж макітрилося в голові: вона тяглася вниз за Берхтесґаден, аж до Кеніґзе. Урсулі було аж шкода маленького Берхтесґадена з його невинними вазонами радісної герані на вікнах, з його луками, що спускаються до озера. Здається, відколи вона побувала там із Кларою в 33-му, минуло сто років. Кларин професор розлучився з дружиною, побрався із Кларою, у них було двоє дітей.

— Тут живуть Нібелунги, — повідомила Єва Фріді, вказуючи на кручі навколо, — і демони, й відьми, і лихі пси.

— Лихі пси? — розгублено перепитала Фріда. Вона боялася навіть Неґуса і Штазі, набридливих Євиних шотландських тер’єрів, що вже казати про гномів і демонів.

А я чула, — подумала Урсула, — що Карл Великий спить у норі під горою й чекає, коли його піднімуть на останню битву між добром і злом. Цікаво, коли це буде. Може, і скоро.

— Іще раз! — скомандувала Єва. — Широко всміхнися!

«Ролляйфлекс» нещадно лищав на сонці. Була в Єви й кінокамера — дорогий подарунок від її Вовчика. Мабуть, треба потішитися, що їх не записують для прийдешніх поколінь у кольорі й русі. Вона уявила, як у майбутньому хтось перебирає Євині альбоми й намагається зрозуміти, хто така Урсула, плутає її з Євиною сестрою Ґретль чи подружкою Тертою, примітками в історії.

Одного дня, звісно, усе це відійде в ту саму історію, навіть гори. Врешті, пісок — майбутнє скель. Більшість живе як в тумані й усвідомлює значення подій, допіру озирнувшись назад. Фюрер — той не такий, він свідомо творить історію на майбутнє. На таке здатні тільки справжні нарциси. А Шпеєр розробляв у дар фюрерові будівлі для Берліна, які виглядатимуть добре, коли за тисячу років поляжуть у руїнах. (Мислити в таких масштабах! Урсула жила від години до години — черговий наслідок материнства — і майбутнє було для неї такою самою загадкою, як минуле).

Шпеєр — єдиний із гостей, хто був люб’язний до Єви, а отже, Урсула ставилася до нього поблажливіше, ніж він, можливо, заслуговував. Він був єдиний миловидий чолов’яга серед цих тевтонських лицарів — не кривий, не кряжистий, як ропуха, не жирний, як свиня, не схожий на дрібного чинушу (це чомусь найгірше). («Ходять у строях! — писала вона до Пеммі. — Але це все фальшивка. Ніби живеш на сторінках „В’язня Зенди“. Вони всі тут несуть нісенітниці, аж від зубів відскакує». Якби ж то Пеммі була при ній. Ото вона потішилася б, розбираючи вдачу фюрера і його посіпак. Дійшла б висновку, що всі вони — шарлатани і лицеміри).

Віч-на-віч Юрґен заявляв їй, що всі вони прогнили «до шпику кісток», але на публіці тримався, як будь-який добрий слуга Райху. Lippenbekenntnis, — казав він. Порожні слова. (Хіба ж хочеш, мусиш, — сказала б Сильвія). Тільки так і можна піднятися у світі, — сказав він. У цьому він, мабуть, схожий на Моріса — той теж казав, що для кар’єрного просування доводиться працювати з йолопами й ослами. Моріс, звісно, також правник. Зараз він займав якусь високу посаду в Міністерстві внутрішніх справ. Цікаво, коли почнеться війна, це не викличе проблем? Чи вистачить обладунку німецького громадянства, яке вона прийняла так неохоче, щоб її захистити? (Якщо почнеться війна! Як вона витримає по цей бік каналу?).

Юрґен — правник. Якщо хочеш працювати за фахом, вступай до партії, вибору немає. Lippenbekenntnis. Він працював у Міністерстві юстиції в Берліні. На той час, коли він запропонував їй руку і серце («залицявся, як ураган», — писала вона Сильвії), він ледве вийшов із компартії.

Тепер Юрґен відмовився від своїх лівацьких поглядів і затято захищав досягнення нацистів: країна знову запрацювала, здолала безробіття, забезпечила населенню їжу, здоров’я і самоповагу. Нові робочі місця, нові дороги, нові заводи, нова надія — а як інакше вони цього досягли б? — питав він. Проте в доважок до цього йшла екстатична квазі-релігія і недобрий фальшивий месія. «За все треба платити», — сказав Юрґен. Хоча, може, і не таку високу ціну, як зараз. (Як їм це взагалі вдалося? — часто дивувалася Урсула. Здебільшого через залякування і штукарство. Але звідки взялися всі ці гроші й робочі місця? Може, з пошиття прапорів і форм — їх було стільки, що вистачило б на порятунок економіки кількох країн. «Економіка всюди на підйомі, — писала Памела, — нацистам просто пощастило, що вони можуть приписати це собі»). Так, сказав він, почалося з насильства, але це була одна судома, одна хвиля, просто Sturmabteilung спускав пару. Тепер усе й усі стали раціональніші.

У квітні вони сходили на парад з нагоди п’ятдесятого дня народження фюрера в Берліні. Юрґену виділили місця на трибуні для запрошених.

— Це, мабуть, велика честь, — сказав він.

Цікаво, що він зробив, аби заслужити таку «честь»? (Це взагалі його тішить? Із ним ніколи не знати). Він не зумів роздобути їм квитки на Олімпіаду 36-го, аж ось вони тут, пліч-о-пліч із великими цабе Райху. Останнім часом він весь час зайнятий. Правники, мовляв, ніколи не сплять. (Але ж, зауважила Урсула, вони готувалися проспати тисячу років).

Парад був нескінченний — штукарство Геббельса сягнуло нечуваних доти висот. Військова музика, а тоді увертюра від Люфтваффе — над головою уздовж Східно-західної осі й Бранденбурзьких воріт проревіли ескадрильї літаків у формації, хвиля за хвилею. Шум і гнів.

— Гайнкелі й мессершмітти, — пояснив Юрґен.

А він звідки знає? Усі хлопчики знаються на літаках, — сказав він.

А тоді — марш нескінченних полків, усе нові й нові солдати строєм крокували дорогою. Вони нагадали Урсулі танцюристок із гурту «Дівчатка Тіллер», ті так само задирали ноги.

— Stechschritt, — сказала Урсула, — хто взагалі це вигадав?

— Пруси, — розсміявся Юрґен, — хто б то ще.

Вона витягла плитку шоколаду, відламала шматочок і запропонувала Юрґенові. Він насупився і труснув головою, ніби вона продемонструвала неповагу до зібраної тут військової потуги. Вона з’їла ще шматочок. Дрібні акти опору.

Він нахилився ближче, щоб вона почула — юрма жахливо шуміла.

— Що-що, а їхня точність варта захвату, — сказав він.

Вона нею й захоплювалася. Точність справді майже надприродна. Кожен член кожного полку був бездоганно тотожний іншому, як робот, ніби їх зробили на фабричному конвеєрі. Було в тому щось нелюдське, але, врешті, армії й не мусять виглядати людськими, правда ж? («Процесія була дуже-дуже маскулінна», — відзвітувалася вона Памелі).

А британська армія зможе добитися такого самого механічного вишколу в такому самому масштабі? Совіти, може, і зможуть, а британці менш віддані ідеї.

Фріда в неї на руках вже заснула, а урочистості ще й не починалися. Гітлер приймав почесті, штивно витягнувши руку перед собою (з їхніх місць тільки руку, як кочергу, і було видно). Виявляється, влада надавала якоїсь своєрідної витривалості. Якби це був мій п’ятдесятий день народження, — подумала Урсула, — то я радше провела б його над Темзою, Бреєм чи Генлі, десь у тих краях, влаштувала би пікнік, дуже англійський пікнік — термос чаю, сосиски, яйця, канапки із зеленню, пиріг і пундики. Ціла її родина була присутня на цьому уявному ідилічному святкуванні, а Юрґен? Він вписався би як рідний — витягнувся б у траві у фланелевому костюмі для веслування, розмовляв би із Г’ю про крикет. Вони познайомилися і легко знайшли спільну мову. У 35-му вони навідалися в Англію, в Лисячий закут.

— Здається, він непоганий чоловік, — сказав Г’ю, хоча трохи похнюпився, коли довідався, що вона прийняла німецьке громадянство. Тепер вона вже розуміла, що це страшна помилка.

— З перспективи часу все бачиш, — сказала Клара. — Якби ми все знали заздалегідь, то й історію не було би про що писати.

Треба було лишатися в Англії. Лишатися в Лисячому закуті, серед гаїв, лук і ручаїв, що текли лісами серед дзвоників.

Повз них покотилася військова техніка.

— Ось і танки, — сказав Юрґен англійською, коли перед ними з’явився перший «Панцер» на чорній вантажівці. Англійська в нього була добра, він рік провчився в Оксфорді (там і познайомився з крикетом). Потім потяглися «Панцери» на гусеницях, мотоцикли з причепами, броньовані машини, ошатна кавалерія (їй натовп особливо зрадів, Урсула навіть розбудила Фріду, щоб та подивилася на конячок), артилерія — від легких польових знарядь до величезних протиповітряних зеніток і гармат.

— Це К-3, — тоном поціновувана сказав Юрґен, ніби це щось для неї значило.

Парад демонстрував абсолютно незрозумілу Урсулі любов до порядку й геометрії. У цьому він бодай нічим не різнився від усіх інших парадів і зборів — усіх цих спектаклів — тільки войовничіший. Кількість зброї вражала, країна озброєна до зубів. Урсула раніше цього не помічала. Воно й не дивно, що робота тепер є для всіх. «Моріс каже, що для порятунку економіки потрібна війна», — писала Памела. І для чого потрібна зброя, як не для війни?

— Реформи армії допомогли порятувати нашу душу, — сказав Юрґен, — і повернули нам гордість країною. Коли генерали здалися у 1918 році…

Урсула перестала слухати, вона чула цей аргумент уже багато разів. «Це ж вони почали війну, — сердито писала вона Памелі. — Як їх послухати, то потім страждали тільки вони, ніде більше не було голодних і бідних, ніхто більше не втратив рідних». Фріда знову прокинулася й розкапризувалася. Урсула пригостила її шоколадкою. Урсулі теж хотілося капризувати. Вони вдвох доїли плитку.

А ось завершення параду було справді доволі зворушливе. Полки у строях різного кольору зібралися в кілька довгих лав перед трибуною Гітлера — формація така строга, ніби її краї підрівняли бритвою — а тоді опустили стяги до землі на його честь. Натовп ошаленів.

— Ну, як тобі? — спитав Юрґен, коли вони почали поволі вибиратися зі своєї трибуни. Фріду він ніс на плечах.

— Велично, — сказала Урсула, — дуже велично.

Вона відчувала, як у скронях зароджується біль.

Фрідина хвороба почалася з того, що якогось ранку кілька тижнів тому вона прокинулася з температурою:

— Я захворіла.

Урсула торкнулася її спітнілого лоба й сказала:

— Сьогодні можеш не йти в дитсадок, лишайся вдома зі мною.

— Літня застуда, — сказав Юрґен, коли вернувся додому.

Фріда змалку була хвороблива («Уся в мою матінку», — похмуро заявила Сильвія), вони вже звикли до соплів, застуд і червоного горла, але зараз її стан стрімко погіршувався, мала стала тривожна й провалилася у гарячку. Шкіра була така, ніби дівчинка ось-ось загориться. Лікар сказав тримати її у прохолоді, тож Урсула клала їй на лоб вогкі холодні компреси й читала казки, але Фріда їх наче й не чула. Почалася гарячка, лікар послухав хрипи в легенях і сказав:

— Бронхіт, треба просто перечекати.

Пізно тієї ночі Фріді раптом стало геть зле, і вони, перелякані, загорнули майже безживне тільце в ковдру й поїхали на таксі до найближчої лікарні — католицької. Їй діагностували пневмонію.

— Вона серйозно хвора, — сказав лікар таким тоном, ніби це вони винні.

Урсула не полишала Фрідиного ліжечка два дні і дві ночі, тримала маленьку ручку, ніби намагалася втримати її в цьому світі.

— Якби ж я міг перейняти хворобу на себе, — прошепотів Юрґен над білими накрохмаленими простинями, які також помагали втримати Фріду в цьому світі. Черниці курсували палатою, як галеони у своїх складних уборах. Цікаво, — подумала Урсула в мить, коли відволіклася від Фріди, — скільки часу в них йде на те, що начепити на себе цю конструкцію? Урсула була певна, що сама такого не зуміла б. Толовий убір — цілком достатня підстава не йти в черниці.

Вони хотіли, щоб Фріда вижила — і вона вижила. Triumph des Willens. Гостра стадія минулася, почався довгий марудний шлях до одужання. Вона змарніла й ослабла, їй ще довго очухуватися. Якогось вечора, коли Урсула повернулася додому з лікарні, на неї чекав конверт, доставлений просто до дверей.

— Від Єви, — сказала вона Юрґенові, коли той вернувся з роботи.

— Хто така Єва?

— Усміхнися!

Клац-клац-клац. Що не зробиш, аби Єві було весело. Вона, власне, й не проти. Це було дуже люб’язно з Євиного боку — запросити їх, щоб Фріда подихала свіжим гірським повітрям і поїла свіжі овочі, яйця й молоко з Ґутсгофу, взірцево-показової ферми на схилі під Берґгофом.

— Це як королівський наказ? — уточнив Юрґен. — Ти не можеш відмовитися? Ти що, хочеш відмовитися? Сподіваюся, ні. Та й тобі з твоїми головними болями це піде на користь.

Вона нещодавно зауважила: що вище він підіймається ешелонами міністерства, то односторонніші їхні розмови. Він робив заяви, ставив питання, відповідав і робив висновки, не потребуючи її голосу. (Може, так чинять усі правники). А сам, здається, навіть не усвідомлював, що так чинить.

— То в старого цапа таки є коханка? Хто б міг подумати. А ти знала? Ні, ти мені розповіла б, якби знала. Подумати тільки, твоя знайома… Це ж добре для нас. Будемо при троні. Це добре для моєї кар’єри, а отже, добре для нас. — І, як постскриптум, додав: — Liebling.

Урсула подумала, що біля трону — місце небезпечне.

— Єви я не знаю. Я з нею ніколи не бачилася. Її знає фрау Бреннер, чи то пак, знає її матір — фрау Браун. Клара раніше підробляла в Гоффманна разом із Євою. І вони разом ходили в дитсадок.

— Вражає, — сказав Юрґен. — Від Kaffeeklatsch до осердя влади за три ходи. А фройляйн Єва Браун знає, що її подружка з дитсадка, Клара, заміжня за жидом?

Її здивувало, як він вимовив це слово. Jude. Вона ще ніколи не чула, щоб він його вимовляв — зневажливо, з вишкіром. Їй ніби цвях у серце загнали.

— Поняття не маю, — сказала вона. — Я не належу до їхнього, як ти висловився, Kaffeeklatsch.

Фюрер займав стільки місця в Євиному житті, що коли він їхав, вона була як порожня ваза. Вона щоночі чувала при телефоні — сиділа, як пес, нахиливши голову й нашорошивши вухо, і чекала на вечірній дзвінок, який принесе голос господаря.

Та й зайнятися в горах нема чим. За певний час прогулянки лісовими стежками і плавання в (крижаному) Кеніґзе починали викликати апатію, а не завзяття. З часом з’їжджаєш з глузду від збирання квітів і лежання на шезлонгу на сонечку. На горі були батальйони няньок і покоївок, усі раді бавити Фріду, тож в Урсули раптом виявилося стільки ж вільного часу, скільки в Єви. Вона здуру взяла із собою тільки одну книжку, зате бодай товсту — «Зачаровану гору» Манна. Вона не спохопилася, що та у списку заборонених книжок. Офіцер вермахту побачив її за читанням і сказав:

— А ви хоробра, це ж, знаєте-но, у них заборонене читво.

Раз він сказав «у них», значить, себе до «них» не зараховував. І що вони могли їй зробити? Забрати книжку і кинути в грубку?

А він був милий, той офіцер вермахту. Його бабуся, як виявилося, була шотландка, і в дитинстві він часто проводив канікули у Гайлендс.

Im Grunde hat es eine merkwürdige Bewandtnis mit diesem Sicheinleben an fremdem Orte, dieser — sei es auch — mühseligen Anpassung und Umgewöhnung, — прочитала вона й переклала, з трудом і доволі погано: «Є щось чудернацьке в тому, як починаєш приживатися на новому місці, з трудом адаптуватися і звикати…». Яке точне спостереження, — подумала вона. Читати Манна — тяжка робота. Вона краще прочитала б ящик готичних любовних романів Бріджит. Ті точно не verboten.

Ані гірське повітря, ані Томас Манн не полегшили її мігреней. Власне, тільки погіршили. Від самого слова Kopfschmerzen починала боліти голова.

— Ви здорові, — сказав їй лікар у лікарні. — Це, мабуть, від нервів.

І прописав їй веронал.

Єві бракувало інтелекту, який дав би сили, але, врешті, гору й не назвати осередком інтелігенції. Мислителем там можна було назвати хіба що Шпеєра. При цьому не сказати, що живе Єва безжурно — це, підозрювала Урсула, геть не так. За всім цим Lebenslust вчувалася депресія і неврози, але якому чоловіку треба тривожна коханка?

Урсула дійшла висновку, що, аби стати доброю коханкою, жінці треба бути втіхою і розрадою, м’якенькою подушечкою, на якій спочине стомлена голова (хоча сама вона, зрештою, нічиєю коханкою ніколи не була, ані успішною, ані безуспішною). Gemütlichkeit. Єва була доброзичлива, рада базікати на буденні теми, не пнулася в інтелектуалки. Могутні чоловіки віддавали перевагу жінкам, які не кидали їм виклику, дім — не місце для інтелектуальних дискусій. «Це мені сказав власний чоловік, тож, мабуть, це правда!» — писала вона Памелі. Це він не про себе говорив, він — не могутній чоловік.

— Бодай поки що, — розсміявся він.

Політичний світ обходив Єву лише остільки, оскільки віднімав у неї об’єкт її відданості. Її грубо випхали за поле зору загалу, не дали їй офіційного статусу, узагалі ніякого статусу не дали: вона була вірна як пес, але уваги їй приділяли менше, ніж псу. Блонді стояла у придворній ієрархії вище, ніж Єва. За словами Єви, найбільше її сприкрило те, що коли Віндзори навідували Берґгоф, їй не дозволили зустрітися з герцогинею.

Урсула насупилася.

— Але ж вона нацистка, — бовкнула вона, не подумавши. («Мабуть, треба стежити, що я мелю», — писала вона Памелі).

На що Єва сказала просто:

— Так, звісно.

Ніби це найприродніша річ на світі, що коханка чоловіка, який колись мав стати королем Англії, але вже ніколи не стане, виявилася гітлерівкою.

Загал мав вважати, що фюрер живе шляхетним, самотнім і чеснотливим життям, а одружитися не може, бо одружений із Німеччиною. Він пожертвував собою на благо рідної країни — щось штабу того, тут Урсула непомітно закуняла. (Це був черговий нескінченний пообідній монолог). Як наша королева-дівиця, — подумала вона, але нічого не сказала: фюрерові, мабуть, не сподобалося би порівняння з жінкою, нехай навіть англійською аристократкою із серцем і нутром короля. У школі в Урсули була вчителька історії, яка весь час цитувала Єлизавету І. «Не розповідай таємниць тим, чию віру й мовчанку ти ще не випробувала».

Єва була б щасливіша в Мюнхені, у буржуазному будиночку, який купив їй фюрер — там вона могла б вести нормальне життя. Тут, у золоченій клітці, їй лишалося розважати себе, гортаючи журнали, обговорюючи найновішу моду на стрижки й любовне життя кінозірок (мовби Урсула бодай щось про це знала) і міняючи наряди один за одним, як штукар. Урсула кілька разів бувала у неї в спальні — це був гарненький жіночний будуар, що контрастував із помпезним декором решти Берґгофу. Псував картину лише портрет фюрера — її героя — на видному місці. А ось фюрер не став вішати портрету своєї коханки в себе у спальні. Замість усміхненого личка Єви на нього супився його власний герой, Фрідріх Великий. Friedrich der Grosse.

«Коли чую про велич, завжди думаю про гросбухи», — писала вона Памелі. Хоча де гросбухи, а де великі завойовники? А де ж фюрер учився величі? Єва стенула плечима, вона не знала.

— А він завжди був політиком. Таким і народився.

Ні, подумала Урсула, народився він дитиною, як і всі. А далі все вибрав сам.

Спальня фюрера, що примикала до Євиної, була недоступна. Урсула, правда, все одно бачила, як він спить — не у святая святих, а на теплому пообідньому сонці на терасі Берґгофу: великий воїн роззявив рота у lèse-majesté. Він виглядав вразливим, але вбивць на горі не було. А ось зброї достатньо — Урсула легко могла добути люгера й вистрелити йому в голову чи серце. Тільки що тоді було б із нею? І, що гірше, із Фрідою?

Єва сиділа поруч і дивилася на нього ніжно, як на дитину. Уві сні він належав тільки їй.

По суті, вона просто мила молода жінка — не більше й не менше. Не можна судити про жінку за тим, із ким вона спить. (Чи все ж можна?)

У Єви була чудова спортивна фігура, Урсула їй аж заздрила. Єва здорова, тілесна дівчина — плавала, каталася на лижах, танцювала, займалася гімнастикою, любила бувати на свіжому повітрі, любила рух. А вчепилася, як реп’яшок, у лінивого чоловіка середнього віку, істоти ночі — буквально — який не вставав до полудня (і все одно куняв по обіді), не пив, не курив, не танцював, нічим не зловживав — спартанський у звичках, хоча не у завзятті. До чоловіка, який не вилазив із Lederkosen (комічно непривабливих для небаварського ока).

Неприємний запах у нього з рота віднадив Урсулу при першій зустрічі, а ще він жменями ковтав таблетки від «газів» («Кажуть, він пердить, — сказав Юрґен, — тож ти вважай. Це, мабуть, від овочів»). Він підтримував певний образ, але марнославним, по суті, не був. «Просто мегаломан», — писала вона Памелі.

За ними послали машину з водієм, і в Берґгофі їх привітав сам фюрер — на парадних сходах, де приймав можновладців, наприклад, минулого року — самого Чемберлена. Повернувшись до Англії, Чемберлен заявив: «Тепер знаю, що на умі в гера Гітлера». Урсула була доволі-таки певна, що цього ніхто не знає, навіть Єва. Особливо Єва.

— Раді вас вітати, gnädiges Frau, — сказав він. — Лишайтеся, доки liebe Кіеіпе не одужає.

«Він любить жінок, дітей і собак, чого до нього присікуються? — писала Памела. — Шкода тільки, що він диктатор, який нехтує законами і гуманізмом». У Памели було багато друзів із Німеччини, переважно євреїв, ще з університетських часів. І повний дім шумних хлопців — троє синів (тиха крихітка Фріда почувалася б у Фінчлі не в своїй тарілці). Пеммі писала, що знову вагітна, «тримаю кулаки, щоб була дівчинка». Урсула сумувала за Пеммі.

За цього режиму Памелі було б непереливки. Її відчуття моралі і справедливості було надто сильне, вона не стала б мовчати. Це вам не Урсула, яка вміє прикусити язика. «Ті служать теж, котрі стоять і ждуть». Цікаво, це й моралі стосується? Я зможу це сказати на свій захист? — думала Урсула. Краще перекривлювати цитату з Едмунда Берка, ніж із Мілтона. «Для перемоги сил зла у світі потрібно тільки, щоб достатня кількість добрих жінок не робила нічого».

На наступний день після їхнього прибуття було дитяче свято — день народження у маленького Геббельса чи Бормана, Урсула так і не розібралася — їх було дуже багато, і всі на одне лице. Їй згадалися шереги військових на параді з нагоди дня народження фюрера. Дядечко Вольф кожному вимитому й вичесаному дітвакові сказав по слову особисто, перш ніж їм дозволили поласувати тортом, виставленим на довгий стіл. Бідолашна ласійка Фріда (у цьому вона, безперечно, вдалася в матір) засинала на ходу, так стомилася — на пиріг сил не лишилося. У Берґгофі тортів завжди вистачало — як не маковий Streusel, то корично-вишневий Tories, як не заварні тістечка, то шоколадні торти — величні куполи Schwarzwälder Kirschtorte — Урсулі аж було цікаво, хто це все з’їдає. Вона докладала всіх зусиль, щоб не лишилося ні крихти. Дні з Євою бували нудні, але не могли зрівнятися з вечорами, коли приїздив фюрер. Після вечері вони годинами сиділи у величезній страшненькій Великій залі, слухали грамофон і дивилися фільми (а часто і те, і те). Вибір розваг, звісно, диктував фюрер. Якщо музика, то «Die Fledermaus» і «Die lustige Witwe». Першого вечора Урсула подумала, що їй навіки закарбується в пам’ять образ Бормана, Гіммлера, Геббельса і їхніх кровожерливих других половин, які слухають «Die lustige Witwe» з тонкогубими зміїними посмішками (це, може, теж Lippenbekenntnis). В університеті Урсула зіграла у студентській постановці «Веселої вдови» — вона приятелювала з дівчиною, яка грала Ганну, головну героїню. Хто б міг подумати, що наступного разу вона почує «Вілья, о Вілья! Лісова відьма» німецькою, та ще й у предивному товаристві. Та постановка відбулася у 31-му. Вона поняття не мала, що чекає на неї, не кажучи вже про Європу.

Фільми у Великій залі показували ледь не щовечора. Приходив кіномеханік, великий гобелен на стіні піднімали, як завіси — за ним був екран. Скільки їм довелося висидіти нестравних сентиментальних картин, американських пригодницьких фільмів чи, що найгірше, фільмів про гори! Так Урсула побачила «Кінг-Конга», «Життя бенгальського улана» і «Der Berg ruft». Першого вечора дивилися «Der heilige Berg» (знову гори, знову Лені). Єва сказала їй по секрету, що улюблений фюрерів фільм — «Білосніжка». Цікаво, з ким із героїв він себе ототожнює — з лихою мачухою? Чи, може, із гномами? Не з Білосніжкою ж? Може, із принцом, — вирішила вона. (У принца взагалі є ім’я? Принци, здається, завжди безіменні — але чи досить бути просто роллю?). Так, напевно, фюрер ототожнював себе із принцом, який пробудив дівчину від сну, як він пробудив Німеччину. Тільки не поцілунком.

Коли народилася Фріда, Клара подарувала їй прегарне видання «Schneewittchen und die sieben Zwerge», «Білосніжки і семи гномів», з ілюстраціями Франца Юттнера. Клариному професорові давно вже заборонили викладати. Вони збиралися виїхати — спершу у 35-му, потім у 36-му. Після Кришталевої ночі Памела написала прямо Кларі, хоча ніколи з нею й не бачилася, і запропонувала прихистити їх у Фінчлі. Але ж апатія, проклятуща всезагальна надія просто перечекати… а тоді її професора загребли й вивезли на схід — влада сказала, що працювати на фабриці.

— А в нього ж красиві руки скульптора, — із сумом казала Клара.

(«Ти ж розумієш, що немає ніяких фабрик», — писала Памела).

У дитинстві Урсула залюбки читала казки. Вона вірила як не у щасливий фінал, то бодай у відновлення справедливості. Підозрювала, що die Brüder Грімм задурили їй голову. Spieglein, Spieglein, an der Wand / Wer ist die Schönste im ganzen Land? Точно не ця когорта, — подумала Урсула, роззираючись Великої залою першого виснажливого вечора на горі.

Фюрер був із тих, хто опереті надає перевагу над оперою, а мультикам — над високою культурою. Урсула спостерігала, як він тримає Єву за руку й мугикає Легара, і думала, який він банальний, ба навіть смішний — радше Міккі Маус, ніж Зігфрід. Сильвія з ним швидко розправилася б. Іззі такого прожувала б і виплюнула. А місіс Ґловер — що зробила би місіс Ґловер? Це її нова улюблена розвага: уявляти, що її знайомі зробили б із нацистськими олігархами. Вона дійшла висновку, що місіс Ґловер, мабуть, їх усіх би забила молотком для м’яса. (А Бріджит? Бріджит, мабуть, на нього навіть не глянула б). Коли фільм добіг кінця, фюрер завівся і став торочити про свої улюблені теми (не замовкав годинами) — про німецьке мистецтво й архітектуру (вірив, що в ньому загинув архітектор), Blut und Boden (земля, завжди земля), його шляхетний самотній шлях (знову за вовка промовка). Він рятівник Німеччини — бідолашна Німеччина, його Schneewittchen, буде врятована, незалежно від її волі. Він просторікував про здорове німецьке мистецтво й музику, про Вагнера, «Die Meistersinger», його улюблений рядок з лібретто — «Wacht auf, es nahet gen den Tag» — «Прокидайтеся, ранок настав» (якщо він зараз не замовкне, то ранок і справді ось-ось настане, — подумала Урсула). І знову про долю — свою долю, — яка переплелася з долею Volk, Heimat, Boden у перемозі чи поразці. (Якій ще перемозі? — подумала Урсула. Над ким?). Тоді щось про Фрідриха Великого — вона не розчула — щось про римську архітектуру, а тоді про Батьківщину. (А в росіян «Родина-мать», цікаво, це щось значить? А англійці як кажуть? Мабуть, просто «Англія». Чи, якщо загнати у глухий кут, «Єрусалим», як у Блейка). А тоді знову про долю і Tausendjähriges. І далі, і далі, і далі, доки головний біль, що проклюнувся після вечері, не перетворився на терновий вінець. Вона уявила, як Г’ю каже: «Та замовкніть уже, гер Гітлер» — і раптом їй стало так тоскно за домом, ледь не до сліз. Їй хотілося додому, їй хотілося до Лисячого закута.

Вони, як придворні, не могли піти, доки їх не відпустять, доки сам монарх не зволить рушити до своїх покоїв. У якийсь момент Урсула зауважила, що Єва театрально позіхає, ніби каже: «Годі вже, Вольфі» (її уява перетинала межі пристойності, що за цих обставин можна пробачити). А тоді нарешті, дякувати Богові, він підвівся, і виснажене товариство й собі повставало.

Особливо фюрера любило жіноцтво. Йому тисячами писали листи, пекли пироги, вишивали свастики на подушках, і, як група БДМ Гільди й Ганни, шикувалися вздовж дороги до Оберзальцбергу, щоб хоч краєм ока поглянути на фюрера у великому чорному мерседесі. Багато жінок кричало, що хоче від нього дитину.

— Що вони в ньому взагалі бачать? — не розуміла Сильвія.

Урсула повела її в Берліні на черговий нескінченний парад, де вимахували стягами, бо та хотіла «на власні очі побачити, через що весь цей бардак». (Це Сильвія дуже по-британськи — звести Третій Райх до «бардака»).

Вулиці перетворилися на ліс чорних, червоних і білих стягів.

— Кольори в них дуже різкі, — сказала Сильвія, ніби вирішувала, чи не довірити націонал-соціалістам декор вітальні.

Із наближенням фюрера захват натовпу переріс у безумне клекотання «Sieg Неіl» і «Неіl Hitler».

— Я що, єдина, кого це не зачіпає? — спитала Сильвія. — Як ти думаєш, це що, якась масова істерія?

— Це як із новим одягом короля, — сказала Урсула. — Тільки ми бачимо, що він голий.

— Клоун він, — відмахнулася Сильвія.

— Цить, — сказала Урсула.

Англійською і німецькою слово «клоун» звучало однаково, і вона не хотіла злити людей навколо.

— Руку підніми, — сказала вона.

— Що, я? — обурився квіт британського жіноцтва.

— Ти, ти.

Сильвія неохоче підняла руку. Урсула зрозуміла, що до скону пам’ятатиме, як мати віддає нацистський салют. Потім Урсула казала собі, що йшов 34-й, у них ще було сумління, не затьмарене страхом, а вона ще не бачила, що відбувається. Може, її засліпила любов, а може, вона просто дурепа. (Памелу он ніщо не засліплювало, вона все бачила).

Сильвія рушила до Німеччини, щоб проінспектувати несподіваного Урсулиного чоловіка.

Цікаво, що та збиралася зробити, якби визнала Юрґена непридатною партією — невже підсипала б доньці снодійного, викрала й затягла на Schnellzug? Тоді вони ще жили у Мюнхені, Юрґен ще не влаштувався до міністерства юстиції в Берліні, вони ще не в’їхали на Савіньї-плац і не стали батьками Фріди, хоча Урсула вже обважніла.

— Уявити не можу, що ти станеш матір’ю, — сказала Сильвія, ніби ніколи про таке не думала, й задумливо додала: — Матір’ю німця.

— Матір’ю дитини, — сказала Урсула.

— Люблю інколи вирватися, — сказала Сильвія. Цікаво, від чого?

Клара якогось дня зустрілася з ними на ланч, а потім сказала:

— Твоя мати така стильна.

Урсула ніколи не думала про матір як стильну жінку, але, мабуть, порівняно з Клариною мамою, фрау Бреннер, м’якою і глевкою, як буханець Kartoffelbrot, Сильвія виглядала як з обкладинки журналу.

Повертаючись із обіду, Сильвія заявила, що хоче заїхати в «Оберполлінґер», купити подарунок для Г’ю. Коли вони дійшли до універмагу, то побачили, що вікна розмальовані антиєврейськими гаслами. Сильвія протягнула:

— На бога, от бардак.

Магазин був відчинений, але два розсміяні одоробла у формі СА вештали перед дверима й відлякували можливих покупців. Тільки не Сильвію, яка промарширувала у магазин повз коричневосорочників, а Урсула неохоче потяглася за нею вкритими товстим килимом сходами. Солдатам Урсула шепнула, картинно-безпорадно стенувши плечима:

— Вона англійка.

Тоді їй здалося, що Сильвія не розуміє, як це — жити в Німеччині, але з висоти часу дійшла висновку, що Сильвія, мабуть, прекрасно все розуміла.

— А ось і обід! — сказала Єва, відклала камеру і взяла Фріду за руку.

Вона підвела її до стола, підклала їй на стілець іще одну подушку, а тоді насипала їй повну тарілку їжі. Курка, смажена картопля і салат — все з Ґутсгофу.

О, як вони тут харчувалися! Milchreis Фріді на десерт, парне молоко від ґутсгофських корів. (Для Урсули — Käsekuchen, для Єви — папіроска). Урсулі згадався рисовий пудинг місіс Ґловер, липкувата жовта вершкова маса під жорсткою брунатною шкіркою. Вона аж відчула запах мускатного горіху, хоча знала, що у Фрідиному наїдку його немає.

Та вона й не знала, як мускатний горіх німецькою, і вирішила, що пояснити це Єві надто складно. Їжа — це єдине, за чим вона скучатиме, коли виїде з Берґгофа, тож вирішила тішитися, доки дають, і взяла ще порцію Käsekuchen.

Обід подав невеликий взвод із армії прислуги, яка обслуговувала мешканців Берґгофу. Гора становила прецікаве поєднання альпійського шале і військової бази. Це, власне, було ціле містечко зі своєю школою, поштою, театром, великими бараками СС, тиром, алеєю для боулінгу, лікарнею вермахту, а ще молодими симпатичними офіцерами, які були б значно кращою партією для Єви. Власне, було там все, крім церкви.

Після обіду вони піднялися до Teehaus на Моосланер Копф, Євині дзявкотливі пси дріботіли при них. (Якби ж то якийсь із них звалився з парапету чи оглядового майданчика…). В Урсули знову поболювала голова, тож вона вдячно сіла у крісло, обтягнуте зеленим полотном у квіточки, особливо неприємним оку. З кухні принесли чай — і, природно, торт. Урсула проковтнула дві таблетки кодеїну і сказала:

— Фріда вже одужує, можемо їхати додому.

Урсула лягла за першої ж нагоди, згорнулася під прохолодними білими покривалами в гостьовій кімнаті, яку ділила із Фрідою. Вона була надто стомлена, щоб заснути, тож о другій ночі нарешті запалила лампу при ліжку (Фріда спала глибоким дитячим сном, розбудити її могла тільки хвороба), витягла папір і ручку й написала Памелі.

Звісно, листи Памелі вона не відправляла. Звідки ж їй знати, чи їх ніхто не прочитає? Знаття не було ніколи, це найгірше (принаймні для неї — іншим бувало гірше). Тепер вона пожалкувала, що стоїть страшна спека, а Kachelofen у гостьовій кімнаті холодна — кореспонденцію безпечніше було б спалити. А найбезпечніше — взагалі не писати. Істинні думки вже не можна висловлювати. «Бо правда буде правдою довіку»[10]. Це звідки? З «Міри за міру»? А може, правда спатиме довіку, до Судного дня. О, судити доведеться багатьох.

Їй хотілося додому. Їй хотілося до Лисячого закута. Вона збиралася з’їздити додому у травні, але тоді Фріда розхворілася. Вона вже все розпланувала, зібрала валізи й заштовхала їх під ліжко, де вони зазвичай стояли порожні, щоб Юрґен нічого не запідозрив. У неї були квитки на потяг і паром, вона нікому про це не розповідала, навіть Кларі. Тільки паспорти не чіпала (на щастя, Фрідин паспорт після поїздки до Англії у 35-му ще був дійсний) — вони лежали у скриньці разом з усіма документами. Вона перевіряла, чи вони на місці, майже щодня, але у переддень поїздки їх ніби лизень злизав. Вона спершу подумала, що помилилася, й перебрала всі довідки про народження, смерть і шлюб, усі страховки й гарантії, Юрґенів заповіт (на те він і правник), усі папери — крім тих, які їй потрібні. Її охопила паніка, вона вивернула всі папери на килим і взялася перебирати їх по одному, знову і знову. Їхніх паспортів не було, тільки Юрґенів. У розпачу вона повідкривала всі шафки, зазирнула до кожної коробки від взуття й до комода, під диванні подушки й матраси. І нічого не знайшла.

Вони вечеряли як звичайно. Їй кусень не ліз до горла.

— Погано почуваєшся? — послужливо спитав Юрґен.

— Ні, все гаразд, — сказала вона. Голос був писклявий. Що тут скажеш? Він знав, звичайно, все він знав.

— Я вирішив, що ми можемо з’їздити на канікули. На Зильт.

— На Зильт?

— Так, на Зильт. Паспорти нам там не потрібні, — сказав він.

Він посміхнувся? Так чи ні? А тоді Фріда захворіла, і все інше втратило значення.

— Er kommt! — радісно сповістила Єва наступного ранку за сніданком. Фюрер їде.

— Коли? Зараз?

— Ні, після обіду.

— Шкода, ми вже поїдемо, — сказала Урсула. А подумала: і слава Богу. — Подякуй йому від нас, гаразд?

Додому їх відвезли одним із чорних мерседесів, які стояли в гаражі Platterhof — водій був той самий, який забрав їх у Берґгоф.

А наступного дня Німеччина вторглася в Польщу.

Квітень 1945 року

Вони місяцями жили по підвалах, як щури. Коли британці бомбардували вдень, а американці вночі, то що ж їм іще залишалося? Підвал під домом на Савіньї-плац був огидний і вогкий, освітлювала його маленька керосинка, за вбиральню правило відро. Проте краще вже свій підвал, аніж бункер у місті. Якось денний наліт застав їх із Фрідою зненацька неподалік від зоопарку, і вони сховалися в бункері під зенітною вежею — туди набилися тисячі людей, рівень кисню вимірювали свічечкою (ніби вони канарки). Хтось пояснив їй, що якщо свічка згасне, всім доведеться вийти, навіть якщо обстріл триває. Їх притисли до стіни, неподалік чоловік і жінка обіймалися (це делікатно сказано), а при виході довелося переступити через старого, який помер під час рейду. А найгірше було те, що над укриттям височіла бетонна цитадель із величезною зенітною батареєю, яка незмовкно ревіла на даху, так що бункер двигтів із кожною віддачею. Урсула сподівалася, що більше не випаде пережити таке пекло.

Від оглушливого вибуху ціла споруда затремтіла — десь біля зоопарку розірвалася бомба. Вона відчула, як хвиля стискає тіло, і злякалася, що у Фріди легені вибухнуть. Але минулося. Хтось блював, хоча, на жаль, блювати було нікуди, тільки собі на ноги — чи, що, може, і гірше, на ноги іншим. Урсула заприсяглася, що в зенітній вежі ніколи більше не переховуватиметься. Краще вже померти на вулиці, швидко, разом із Фрідою. Останнім часом вона багато про це думала. Швидка чиста смерть, із Фрідою на руках.

Може, це Тедді скидав на них бомби звідти, згори. Вона сподівалася, що це так: це бодай значило б, що він іще живий. Якось їм постукали у двері — це коли в них ще були двері, до безперервного британського бомбардування, яке почалося в листопаді 43-го. Коли Урсула відчинила, то побачила на порозі худого юнака, може, років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Виглядав він розпачливо, Урсула вже подумала, що він шукає, де сховатися, але той тільки тицьнув їй конверт і втік, не встигла вона і слова сказати.

Конверт був пом’ятий і брудний. Вона розплакалася, коли побачила своє ім’я та адресу Памелиним почерком. Тонкі блакитні аркуші, датовані кількома тижнями тому, описували всі події в сім’ї: Джиммі в армії, Сильвія прикриває тили («нова зброя: кури»). У Памели все добре, живе у Лисячому закуті, у неї вже четверо синів. Тедді у Королівських повітряних силах, лідер ескадрильї з хрестом за бойові заслуги.

Довгий приємний лист, і наприкінці сторінки, майже як постскриптум — «Погані новини я лишила насамкінець». Г’ю помер. «Восени 1940-го, мирно, від серцевого нападу». Урсула пожалкувала, що отримала лист: краще б думала, що Г’ю ще живий, що Тедді і Джиммі не на війні, працюють на вугільній шахті чи в територіальній обороні.

«Я весь час думаю про тебе», — писала Памела. Без докорів, без «А я ж казала», без «Чому ти не повернулася додому, поки ще могла?». Вона і спробувала вернутися — тільки, звісно, запізно. За день після того, як Німеччина оголосила війну Польщі, вона обійшла місто і старанно зробила все, що, на її думку, треба було зробити у переддень неминучої війни. Вона запаслася батарейками, ліхтариками і свічками, накупила консервів і темної тканини, щоб закривати вікна, купила Фріді одягу на виріст в універмазі «Вертгайм» на випадок, якщо війна затягнеться. Собі не купила нічого: проминула ряди теплих пальт і черевиків, шкарпеток і добрих суконь. Зараз про це жалкувала.

Вона прослухала виступ Чемберлена по BBC, доленосні слова «Ми вступаємо у війну з Німеччиною», і кілька годин ходила як у тумані. Вона спробувала додзвонитися до Памели, але лінія була зайнята. А тоді надвечір (Юрґен увесь день пробув у міністерстві) опритомніла, наче Білосніжка прокинулася. Треба їхати, треба повертатися до Англії, хоч би й без паспорта. Вона поквапцем спакувала валізу й сіла із Фрідою на трамвай до вокзалу. Якщо вона зуміє сісти на потяг, то все буде добре. Начальник станції сказав, що ніяких потягів не буде. Кордони закрито.

— Ви що, не знаєте, що у нас війна?

Вона кинулася до британського посольства на Вільгельмштрассе, тягнучи бідолашну Фріду за руку. Вони — громадяни Німеччини, але вона покладалася на ласку чиновників: ті напевно щось придумають, врешті, вона ж англійка. Сутеніло, на воротах посольства висів замок, у приміщенні ніде не світилося.

— Виїхали вони, — пояснив перехожий, — ви їх не застали.

— Як це виїхали?

— Назад, до Британії.

Вона затисла рота долонею, щоб заглушити стогін, який зародився глибоко у грудях. Як вона могла бути такою дурною? Як вона могла не бачити, що насувається? «Дурень — це той, хто спохопився так пізно, що небезпека вже й минула». Так казала Єлизавета І.

Вона проридала два дні після того, як отримала Памелиного листа. Юрґен співчував, навіть добув їй справжньої кави — Урсула не питала, як. Добра чашка кави — це, звісно, диво, але не розрадить її в горі за батьком, за Фрідою, за собою. За всіма. Юрґен загинув у американському рейді в 44-му. Урсулі було соромно за полегшу, яку відчула, коли їй про це сповістили, Фріда ж засмутилася. Та любила батька, а батько любив її — ну, хоч щось добре в їхньому жалюгідному шлюбі.

Фріда знову розхворілася. У неї було таке саме змарніле лице і хвороблива блідота, як у більшості людей, що сновигали зараз вулицями, тільки легені повні мокроти. Траплялися страшні напади кашлю, які, здавалося, не закінчаться ніколи. Коли Урсула слухала її груди, звуки були такі, ніби галеон у морі стугонить і рипить на хвилях. Якби ж то вона могла посадити її біля великого теплого багаття, дати гарячого какао, яловичої смажені, вареників, моркви. Цікаво, а на горі досі гарно харчуються? На горі взагалі ще хтось є?

У них над головами будинок ще стояв, хоча більшу частину фасаду знесло бомбою. Вони піднімалися туди, щоб знайти щось корисне. Від мародерів будинок рятувало те, що піднятися заваленими сходами було майже неможливо. Вони з Фрідою якимось шматтям прив’язували до колін подушечки і вдягали товсті шкіряні рукавиці, що належали колись Юрґенові, і так перебиралися через каміння й цеглу, як незграбні мавпочки.

Єдине, чого в квартирі не лишилось анікрихти, це було водночас єдине, що їх насправді цікавило. Мова про їжу. Учора вони простояли в черзі за буханцем хліба три години. Коли з’їли, то зрозуміли, що борошна в ньому не було.

Хтозна, що це було — бетонна кришка і гіпс? На смак десь так. Урсулі згадалася пекарня Роджерсона в селі вдома, як сочився вулицею запах свіжого хлібу, як сяяла лискуча бронзова скоринка м’яких білих буханців на вітрині. Чи кухня Лисячого закута в ті дні, коли місіс Ґловер пекла — Сильвія замовляла великий бурий «здоровий» хліб, але кухарка пекла й бісквіти, торти та булочки. Урсула уявила, що їсть скибку теплого хліба під товстим шаром масла, з варенням із малини і червоної смородини з Лисячого закута. (Вона весь час катувала себе спогадами про їжу). Хтось у черзі за хлібом сказав, що молока більше не буде.

Уранці фройляйн Фарбер і її сестра фрау Меєр, які разом жили на горищі, але зараз майже не потикалися за межі підвалу, дали їй для Фріди дві картоплини і кусник печеної ковбаси — «Aus Anstand», сказали вони, «з порядності». Інший мешканець підвалу, гер Ріхтер, сповістив Урсулу, що сестри вирішили перестати їсти. (Урсула вирішила, що це легко, коли їжі нема). Він сказав: вони вирішили, що з них досить. Вони не готові до того, що буде, коли сюди дістануться росіяни.

Ходили чутки, що на сході люди жеруть траву. Пощастило їм, — подумала Урсула, — у Берліні трави немає, тільки чорний кістяк колись гордого і гарного міста. Цікаво, Лондон зараз такий самий? Навряд чи, хоча хтозна. Ось вам і шляхетні Шпеєрові руїни, на тисячу років раніше, ніж планувалося.

Учора — нестравний хліб, позавчора — дві напівсирі картоплини: більше Урсула ані ріски в роті не мала. Усе інше, та й то мізер, віддала Фріді. Але що Фріда робитиме, якщо Урсула помре? Не можна лишати доньку саму в цьому немилосердному світі.

Після британського нальоту на зоопарк вони пішли подивитися, чи не лишилося тварин, яких можна з’їсти, але дісталися туди далеко не перші. (Удома теж було б так само? Чи мародерствували б містяни в Лондонському зоопарку? Чому б і ні?).

Вони й досі час від часу бачили пташок, які в Берліні не водилися, але заціліли всупереч усьому. Якось на око навіть трапилося шолудиве залякане створіння, яке спершу прийняли за пса, і лише потім зрозуміли, що це вовк. Фріда хотіла відвести його в підвал і приручити. Урсула навіть уявити не могла, що на те сказала б їхня підстаркувата сусідка, фрау Єґер.

Їхня квартира перетворилася на ляльковий будиночок, відкритий світові. Інтимні деталі домашнього життя на очах у перехожих — ліжка і дивани, картини на стінах якимось чудом пережили вибух. Вони вже вибрали з квартири все справді корисне, але там досі лишалася певна кількість одягу і книжок, а вчора вона знайшла під битим начинням запас свічок. Урсула сподівалася виміняти їх на ліки для Фріди. У лазничці досі стояв унітаз, інколи якимось чудом з’являлася навіть вода. Одна з них стояла і закривала іншу старим простирадлом заради пристойності. Хоча кому яке зараз діло до пристойності?

Урсула вирішила повернутися до квартири. Там холодно, але повітря свіже — Фріді так буде краще. Вони разом загорталися у ковдри і покривала на матрасі на підлозі, за барикадою з обіднього стола і стільців. Урсулині думки постійно поверталися до обідів, з’їдених за тим столом, у її снах виростали гори м’яса, свинини і яловичини, брили смажені, печені, вудженини.

Квартира була на другому поверсі, а сходи завалені. Може, того і вистачить, щоб відвадити росіян. А з іншого боку, вони — як ляльки в ляльковому будиночку: жінка і дівчина, до яких руки так і тягнуться. Фріді скоро виповниться одинадцять, але якщо бодай десята частка чуток, що надходять зі сходу, правдива, то вік її не порятує від росіян. Фрау Єґер весь час нервово говорила, що совіти, просуваючись до Берліна, ґвалтують і мордують усе на своєму шляху. Радіо не працювало, тільки чутки і час від часу інформаційні бюлетні. Неммерсдорф не сходив із вуст фрау Єґер («Масакра!»).

— Та заткніться нарешті! — якось гарикнула Урсула.

Звісно, англійською, якої сусідка не розуміла, хоча недоброзичливий тон мала вловити. Фрау Єґер потрясло, що до неї звернулися мовою ворога, Урсулі аж стало соромно — врешті, це просто налякана стара жінка.

Схід із кожним днем підступав дедалі ближче. Західним фронтом уже давно ніхто не цікавився. Далекий грім гармат переріс у незмовкний рев. Ніхто їх не порятує. На них наступали півтора мільйони совітів, а захищали тільки вісімдесят тисяч німців, та й то здебільшого як не діти, то старі. Може, навіть бідолашну фрау Єґер призовуть відбивати ворожий напад мітлою. Не виключено, що перших росіян вони побачать уже за кілька днів, як не за кілька годин.

Подейкували, що Гітлер загинув.

— Ну, нарешті, — сказав гер Ріхтер.

Урсулі згадалося, як фюрер спав на шезлонгу на горі. Пограв, побігав, погаласував свою часину на сцені, і що з того? Король Армагеддону. Погибель Європи.

Але ж у Шекспіра, виправилася вона, це саме життя бігає і галасує. «Життя — рухлива тінь, актор на сцені. Пограв, побігав, погаласував свою часину — та й пропав»[11]. Усі вони в Берліні — рухливі тіні. Колись життя було таке дороге, а зараз дешевше нічого не знайти. Знічев’я згадалася Єва, яка завжди легковажно ставилася до ідеї самогубства. Цікаво, вона пішла за своїм вождем у пекло?

Фріді стало геть погано, її морозило, вона весь час скаржилася, що болить голова. Якби вона була здорова, то вони, може, приєдналися б до великої втечі на захід, подалі від росіян, але зараз дівчинка такої подорожі не пережила б.

— З мене досить, мамочко, — прошепотіла та як страшне відлуння сестер із горища.

Урсула лишила її саму й кинулася до аптеки, перебираючись через завали на вулицях, а часом і через трупи — мертві її більше не лякали. Вона ховалася у під’їзди, коли постріли лунали надто близько, а тоді кидалася до наступного перехрестя. Аптека була відкрита, тільки ліків не лишилося — аптекар не схотів ані її безцінних свічок, ані грошей. Вона повернулася ні з чим.

Увесь цей час переймалася, що із Фрідою щось станеться за її відсутності, і пообіцяла собі, що більше доньку не полишить. За дві вулиці від дому побачила російський танк. Якщо її це видовисько налякало, то як же злякається Фріда? Артилерія не змовкала. Їй здалося, що світ добігає кінця. Якщо це справді так, то хай Фріда помре в неї на руках, а не сама. А в чиїх руках тоді помре вона? Їй хотілося в безпечні батькові обійми, від думки про Г’ю на очах виступили сльози.

Вона видерлася нагору заваленими сходами, виснажена, як пес. Фріда то поринала у марення, то приходила до тями. Урсула вмостилася при ній на підлозі. Гладила її вогке волосся, тихо розповідала про інший світ.

Про дзвоники, що розквітали навесні в лісах навколо Лисячого закута, про квіти в луках за гаєм — льон, сокирки, жовтець, маки, гвоздики й королиці. Про літній запах свіжоскошеної трави над англійським газоном, про пахощі Сильвіїних троянд, про кисло-солодкий смак яблук у саду. Про дуби в алеї, тиси на цвинтарі й буки в саду Лисячого закута. Про лисиць, про кроликів, про фазанів, про зайців, про корів і кремезних тяглових коней. Про сонце, що погідно сяяло над кукурудзяними полями й зеленими лугами. Про життєрадісні наспіви дроздів, про співочих жайворонів, про ніжне туркотання лісових голубок, про пугукання сов у пітьмі.

— Ковтай, — сказала вона, вкладаючи Фріді у рот пігулку. — Це з аптеки, допоможе тобі заснути.

Вона казала Фріді, що ладна до скону ходити по лезах, тільки б її захистити, горіти в пекельному вогні, тільки б її порятувати, тонути в найглибших водах, тільки б мала не спізнала глибин, і тепер мусить зробити для неї це останнє, найскладніше.

Вона обняла доньку, поцілувала й далі шепотіла їй на вухо — який був Тедді в дитинстві, про несподіване святкування дня народження, яка розумака Памела, як усіх дратував Моріс, який смішний був Джиммі. Як цокав годинник у вітальні, як вітер вив у коминах, як на Різдво розпалювали величезне багаття в каміні й вивішували шкарпетки над ним, а наступного дня їли смажену гуску та сливовий пудинг, і саме це вони і зроблять наступного Різдва, всі разом.

— Тепер усе буде добре, — сказала їй Урсула.

Коли вона пересвідчилася, що Фріда заснула, то взяла скляну капсулу, яку дав їй аптекар, акуратно вклала Фріді у рот і стиснула її ніжні щелепи. Капсула луснула з тихим тріском. Коли вона розкусила свою капсулу, на думку спав рядок зі «Священних сонетів» Донна. «Назустріч смерті лину, а вона — до мене, і радощі мої — неначе вчора». Вона міцніше пригорнула Фріду, і незабаром їх обох огорнули оксамитові крила чорного кажана. Життя вже здавалося далеким і нереальним.

Раніше вона нізащо не обрала би смерть понад життя і тепер, відходячи, розуміла, що щось тріснуло і зламалося, що лад у світі порушено. А тоді темрява стерла всі думки.