Життя за життям

11 лютого 1910 року

Теплий, новий, молочний запах вабив кішку Квіні, як спів сирен. Квіні, строго кажучи, належала місіс Ґловер, хоча й була у своїй зверхності несвідома того, що вона — чиясь власність. Велетенська триколірна кішка з’явилася в них на порозі разом із кухаркою. Та принесла її у полотняній сумці, а тепер Квіні розжилася власним кріслом при кухонній грубці, зменшеною копією крісла своєї хазяйки.

Утім, наявність власного крісла не заважала їй лишати шерсть на всіх інших поверхнях у домі, включно з ліжками. Г’ю, не любитель котів, весь час дивувався, як ця «шолудива тварюка» примудрялася обтертися об його костюми.

Квіні була кішка злостива й била лапами, як заєць, тих, хто підходив до неї надто близько. Бріджит, також не любителька котів, заявила, що у цю звірину вселився диявол.

Звідки долинав новий і ласий запах? Квіні рушила вгору сходами до великої спальні. З розтопленого каміна пашів жар. Це добра кімната — на ліжку товста м’яка ковдра, сонні тіла солодко дихають. Аж ось і ліжечко розміром саме як для кішки, уже зігріте подушечкою розміром саме як для кішки. Квіні стала м’яти лапками ніжну плоть, раптом вернувшись у ті часи, коли сама була кошеням. Вона вмостилася зручніше, у горлі клекотало щасливе басовите муркотіння.

Вона отямилася, коли шкіри торкнулися гострі голки. Біль — нове, небажане відчуття. А потім щось м’яке накрило обличчя, забилося в рот, натисло, придушило. Що більше вона намагалася вдихнути, то тяжче ставало. Безпорадна, бездиханна, вона падала, падала, як підстрелена птаха.

Квіні вже заколисала себе муркотінням, коли крик вирвав її із солодкої дрімоти, а тоді її підхопили й пожбурили через усю кімнату. Вона завила, засичала, кинулася до дверей: розуміла, що цю битву програє.

Ані знаку життя. Непорушне ослабле тільце, реберця не здіймаються. Серце Сильвії валило у груди, як кулак, намагалося вирватися назовні. Страх накрив її, як хвиля.

Вона інстинктивно накрила губами ротик і носик немовляти. І обережно дмухнула. І ще раз. І ще.

А тоді дитя ожило. Отак просто. («Це просто збіг, — сказав доктор Фелловз, коли йому розповіли про це медичне чудо. — Навряд чи когось можна оживити таким методом»).

Бріджит повернулася на кухню з другого поверху, куди відносила яловичий бульйон, і слухняно доповіла місіс Ґловер:

— Місіс Тодд просить сказати кухарці — себто вам, місіс Ґловер — щоб ви позбулися кішки. Найкраще, якщо її уб’ють.

— Уб’ють? — обурилася місіс Ґловер. Кішка, що повернулася до свого звичного місця при грубці, підняла голову і з осудом поглянула на Бріджит.

— Я просто передаю, що вона сказала.

— Тільки через мій труп, — сказала місіс Ґловер.

Місіс Пікша сьорбала підігрітий ром — сподівалася, що як справжня пані. Ішла третя чарка, усередині вже жеврів жар. Вона йшла приймати дитину, але завірюха змусила її спинитися у «Голубому леві», що неподалік від Чалфонт-Сент-Пітера. Ноги її в такому місці не було б, якби не нагальна потреба, але в каміні ревів вогонь, а товариство виявилося премиле. По стінах сяяли кінські вуздечки і мідні глеки. З її місця за перегородкою було видно загальний бар, де спиртне текло рікою. То було веселіше. Хтось затягнув пісню, і місіс Пікша із подивом піймала себе на тому, що відбиває ногою в такт.

— Ви би бачили, який там сніг, — сказав власник пабу, перехиляючись через широкий відполірований мідний шинквас. — Може, ми тут на багато днів застрягли.

— Як це — днів?

— Випийте ще. Сьогодні все одно нікуди не підете.