Життя за життям

11 лютого 1910 року

Сильвію розбудило сліпуче сонячне світло, що розтяло завіси, як осяйний срібний меч. Вона саме привільно потягувалася у мереживі й кашемірі, коли місіс Ґловер гордо занесла сніданок на величезній таці. Лише надзвичайні обставини могли виманити місіс Ґловер із її лігва. У вазочці на таці стояв, понуривши голову, самотній примерзлий підсніжник.

— О, підсніжник! — сказала Сильвія. — Перша квітка, що підводить голівку. Сміливець!

Місіс Ґловер — вдова, яка не вірила, що квітам може бути властива відвага чи будь-яка інша риса, байдуже, похвальна чи ні — прибула у Лисячий закут кілька тижнів тому. До її пришестя була жінка на ім’я Мері, що нипала кімнатами, як тінь: у неї вічно підгорала смаженя. А в місіс Ґловер, як на те пішло, їжа була недоготована. У маєтку в Сильвіїному безжурному дитинстві кухаря так і звали кухарем, але місіс Ґловер схотіла, щоб її звали «місіс Ґловер». Це буцімто робило її незамінною. Подумки Сильвія вперто називала її кухаркою.

— Дякую, кухарко, — місіс Ґловер повільно, по-зміїному кліпнула. Сильвія виправилася: — Місіс Ґловер.

Місіс Ґловер примостила тацю на ліжку й відсмикнула завіси. Світло було незвичайне, від чорного кажана не лишилося й сліду.

— Так ясно, — сказала Сильвія, прикривши очі.

— Стільки снігу, — місіс Ґловер похитала головою, чи то зачудовано, чи то з відразою. З місіс Ґловер ніколи не було знаття.

— А де доктор Фелловз? — спитала Сильвія.

— Стався нещасний випадок, фермера затоптав бик.

— Біда.

— Чоловіки із села спробували відкопати автомобіль, проте врешті-решт приїхав мій Джордж і верхи його підвіз.

— Он воно що, — сказала Сильвія, мовби щойно знайшла відповідь на питання, яке її давно непокоїло.

— Кажуть, кінські сили… — пирхнула місіс Ґловер, як бик. — А не треба покладатися на ті новомодні витребеньки.

— М-м-м, — протягнула Сильвія, бо не збиралася сперечатися з глибокими переконаннями. Дивно, що доктор Фелловз перед від’їздом навіть не оглянув ані її, ані дитини.

— Він до вас заходив. Ви спали, — сказала місіс Ґловер. Інколи Сильвії здавалося, що місіс Ґловер читає думки. Її це жахало.

— І поснідав, — місіс Ґловер вміла вкласти в одну фразу і похвалу, і осуд. — Апетит у нього є, цього не відняти.

— Я теж коня готова з’їсти, — розсміялася Сильвія. Насправді, звісно, ні. Їй мимоволі згадався Тіффін.

Вона взяла срібне начиння, важке, як зброя, і наготувалася розправитися з фаршированими нирками.

— Дуже смачно, — сказала вона (та невже?), проте місіс Ґловер уже схилилася над малям у колисці. («Пухкеньке, як поросятко»). Сильвія знічев’я подумала, чи місіс Пікша досі стирчить десь під Чалфонт-Сент-Пітером.

— Кажуть, дитина ледь не померла, — сказала місіс Ґловер.

— Що ж… — протягнула Сильвія.

Межа між життям і смертю тонка. Її батько писав портрети можновладців, а тоді послизнувся на турецькому килимі на сходах, хильнувши доброго коньяку.

Тіло знайшли біля підніжжя сходів аж на ранок. Ніхто не почув ані як він упав, ані крику. Він саме почав портрет герцога Балфура. І не закінчив. Звісно.

Ані мати, ані донька не усвідомлювали, як він тринькав гроші. Виявилося, він був пристрасний картяр, де тільки не грав. На випадок наглої смерті заощаджень не мав, тож уже незабаром ошатним будиночком у Мейфері нипали кредитори.

Виявилося, жили вони в картковому будинку. Тіффіна довелося продати. Це розбило Сильвії серце. Здається, за поні вона горювала більше, ніж за батьком.

— А я думала, жінки — його єдиний грішок, — примовляла мати, схилившись над валізою, ніби позувала для п’єти.

Довелося звикати до шляхетної, чеснотливої бідності. Сильвіїна мати зблідла, краса спливла з лиця, жайворонки вже не ширяли над головою, і вона швидко всохла на сухоти. Від долі модельки сімнадцятирічну Сильвію порятував чоловік, із яким вона познайомилася на пошті.

Г’ю. Нова зірка заможного банківського світу. Втілення буржуазної респектабельності. Про що ще мріяти красивій дівчині без копійки за душею?

Лотті, як на диво, померла, не завдавши нікому зайвих клопотів, і Г’ю із Сильвією тихо побралися на Сильвіїне вісімнадцятиліття. («Ну ось, — сказав Г’ю, — тепер ти ніколи не забудеш річницю нашого шлюбу»).

Медовий місяць провели у Франції, у прегарному quinzaine у Довілі, а тоді зажили безжурно в передмісті Біконсфілда, у домі, що стилем невловно нагадував неокласицизм Лаченса. Там було все, про що тільки можна мріяти, — простора кухня, вітальня з виходом на газон, ошатна їдальня та кілька спалень, які тільки й чекали на дітей. З торця навіть була кімнатка, яку можна обладнати під кабінет для Г’ю.

— Це буде моя бурчальня, — розсміявся він.

Будинки стояли на шанобливій відстані один від одного. Навколо тяглися луки і гаї, і ліс зі дзвониками, через який біг потічок. А маленька залізнична станція, ба навіть не станція, а просто зупинка, дозволяла Г’ю менше ніж за годину дістатися до банку.

— Сонна лощина, — розсміявся Г’ю й галантно переніс Сильвію через поріг.

Житло було відносно скромне, не до порівняння з Мейфером, та все ж трохи понад їхню спромогу. Фінансова легковажність заскочила їх обох зненацька.

— Дім треба якось назвати, — сказав Г’ю. — Лаври, Сосни, В’язи…

— Але нічого із цього в саду не росте, — відказала Сильвія. Вони стояли перед французькими вікнами у свіжопридбаному домі і вдивлялися у занедбаний газон.

— Треба знайти садівника, — сказав Г’ю.

Порожнім домом котилося відлуння. Його ще не почали заповнювати килимами Войзі, тканинами Морріса та іншими окрасами дому XX століття.

Сильвія краще в універмазі оселилася б замість цього ще не названого подружнього гніздечка.

— Зелені акри, Виднокраї, Осоння? — пропонував Г’ю, обнявши свою молоду дружину.

— Ні.

Попередній власник безіменного дому розпродав майно і переїхав до Італії.

— Ти тільки собі уяви, — мрійливо протягнула Сильвія. У дитинстві вона з батьком рушила у велике турне Європою й побувала в Італії, доки мати лікувала легені в Істборні.

— Та там же самі італійці, — зневажливо порхнув Г’ю.

— Точно. У цьому й приваба, — сказала Сильвія, вивертаючись із його рук.

— Може, назвемо його Дахи? Чи Милий дім?

— Припини.

З кущів вигулькнула лисиця й перетнула газон.

— Ти тільки поглянь, — сказала Сильвія. — Геть як домашня. Мабуть, звикла, що тут нікого нема.

— Сподіваюся, вона не наведе сюди мисливців, — сказав Г’ю. Звір був шкура і кістки.

— Це самичка. Вона годує малят, соски видно.

Г’ю аж кліпнув, почувши такі відверті слова з вуст своєї молодої дружини, яка ще недавно була незайманкою. (Принаймні так припускалося. На це сподівалося).

— Поглянь, — прошепотіла Сильвія. З трави визирнуло двоє лисеняток і заходилося чубитися. — Такі милі!

— Їх вважають паразитами.

— Може, лиси думають, що це ми — паразити, — відрубала Сильвія. — Лисячий закут, ось як треба назвати дім. Ні в кого більше такого немає, у тому суть.

— Ти серйозно? — завагався Г’ю. — Якось це химерно. Звучить як книжка для дітей. «Дім у Лисячому закуті».

— Химери ще нікого не вбили.

— Строго кажучи, — не вгавав Г’ю, — хіба дім може бути закутом? Він може лише стояти в закутку.

То он що таке шлюб, — подумала Сильвія.

У кімнату обережно зазирнуло двоє дітей.

— Он де ви, — усміхнулася Сильвія. — Морісе, Памело, знайомтеся з вашою маленькою сестричкою.

Вони тривожно підступили до колиски, мовби не знали, що на них чекає. Сильвії згадалося, що вона почувалася так само, коли підійшла до батькового тіла у дубовій труні, кунштовно оправленій міддю (труну ласкаво оплатила Королівська академія). А може, вони просто побоювалися місіс Ґловер.

— Знову дівчинка? — пробурчав Моріс. Йому було п’ять, на два роки старший за Памелу — єдиний чоловік у домі, доки Г’ю в роз’їздах. «Поїхав у справах», — повідомила Сильвія, хоча насправді Г’ю поспіхом перетнув Канал, аби порятувати свою нерозумну молодшу сестру з лап старшого чоловіка, з яким та втекла до Парижа.

Моріс тицьнув пальцем немовляті в обличчя, і те прокинулося й стривожено запищало. Місіс Ґловер крутнула Морісові вухо. Сильвія скривилася, але Моріс стоїчно стерпів біль. Сильвія подумки відзначила, що потрібно поговорити з місіс Ґловер, коли вона почуватиметься на силі.

— Як назвете? — спитала місіс Ґловер.

— Урсула. Я назву її Урсула. Це значить «ведмедиця».

Місіс Ґловер похитала головою, але нічого не сказала. У середнього класу свої примхи. Свого любого синочка вона назвала просто — Джордж. Вікарій, який його хрестив, сказав, що «з грецької це перекладається як „землероб“», і Джордж справді працював плугатарем на фермі при маєтку Еттрінґем-голл, мовби ім’я визначило його долю. Не те щоби місіс Ґловер забивала собі баки долею. Чи, як на те пішло, греками.

— Що ж, я побіжу, — сказала місіс Ґловер. — На обід буде добрий м’ясний пиріг. І єгипетський пудинг на десерт.

Сильвія поняття не мала, що таке єгипетський пудинг. Їй уявлялися піраміди.

— Нам усім треба підживити сили, — докинула місіс Ґловер.

— І то правда, — сказала Сильвія. — Погодую-но Урсулу!

Незримий знак оклику її роздратував. Сильвія й сама не розуміла, чому з місіс Ґловер весь час намагається говорити силувано-радісним тоном, ніби відновлює рівновагу настроїв у світі.

Місіс Ґловер мимоволі здригнулася, побачивши, як напинають мереживний пеньюар бліді Сильвіїні груди в блакитних жилках. Вона поспіхом виштурхала дітей із кімнати й похмуро повідомила:

— Їстимете кашу.

— Це Бог хотів забрати маля до себе, — сказала Бріджит, коли пізніше принесла чашку гарячого яловичого бульйону.

— Ми зважені на вазі, — сказала Сильвія, — і знайдені легенькими.

— Нічого, наступного разу все буде добре, — сказала Бріджит.

Травень 1910 року

— Телеграма!

Г’ю увірвався до дитячої й вирвав Сильвію із солодкої дрімоти, у яку вона поринула, годуючи Урсулу. Вона поквапцем прикрилася й перепитала:

— Телеграма? Хтось помер?

Вираз обличчя Г’ю звістував катастрофу.

— З Вісбадена.

— Он воно що, — протягнула Сильвія. — То Іззі народила?

— Якби ж то той жевжик був неодружений… Зробив би з моєї сестри чесну жінку.

— Чесну жінку? Таке взагалі буває? — (Сильвія аж сама здивувалася, що промовила це вголос). — Вона ще замала для шлюбу.

Г’ю насупився й від того став ще гарніший.

— Вона лише на два роки молодша, ніж була ти, коли вийшла заміж за мене.

— А де в чому значно зріліша, — пробурмотіла Сильвія. — Усе гаразд? Дитя в порядку?

Коли Г’ю наздогнав сестру і силою затягнув на потяг із Парижа, Іззі була явно enceinte. Їхня мати, Аделаїда, заявила, що краще б Іззі викрали й продали в рабство, аніж отак зганьбитися. Сильвії ця ідея видалася доволі привабливою — вона уявила, як мчить пустелею на арабському скакуні шейха, а потім ніжиться на м’якому килимі в шовках і вуалях, ласує фруктами й сьорбає щербет під солодкі переливи музики і дзюркіт фонтанів. (Хоча насправді все, мабуть, було геть не так). Гарем видався Сильвії розумною ідеєю — розділити тягар подружніх обов’язків і таке інше.

Аделаїда була безкомпромісно вірна вікторіанським звичаям і буквально закрила двері перед своєю наймолодшою донькою. Іззі відправили назад через Канал, перечекати скандал за кордоном. Дитину вирішили віддати на усиновлення.

— Хай знайдуть респектабельну німецьку пару, у якої немає своїх дітей, — заявила Аделаїда.

Сильвія спробувала уявити, як це — відмовитися від дитини. («Ми що, навіть нічого про неї не знатимемо?» — перепитала вона. «Сподіваюся, ні», — відрекла Аделаїда). Після того Іззі мали спровадити до «завершальної школи» у Швейцарії, хоча її життя, здається, і так завершилося.

— Хлопчик, — сказав Г’ю, розмахуючи телеграмою, як стягом. — Справжній богатир і таке інше.

Так тяглася перша Урсулина весна. Вона лежала у своєму візку під буком і вдивлялася у мерехтливу гру світла на зеленому вітті, яке ніжно колисав вітерець. Гілля — як руки, листя — як пальці. Дерево танцювало їй на догоду.

— Люлі-люлі, — солодко тягнула Сильвія, — на тополі.

— У мене є горіх, — і собі шепелявила Памела. — Не родить він нічого, крім грушок золотих, мушкату срібляного.

З дашка візка звисав, обертаючись навколо власної осі, зайчик у кошичку, і сонце вигравало на його срібній шкурці. Колись він прикрашав брязкальце маленької Сильвії, проте і брязкальце, і Сильвіїне дитинство лишилися в далекому минулому.

Голе гілля, бруньки, листя — світ мінявся в Урсули на очах, щойно вона встигала його спізнати. Вона вперше бачила, як міняються пори року. Урсула народилася взимку, а потім у повітрі різко запахло весною, набубнявіли бруньки, прийшла зухвала літня спека, а потім осіння тлінь і гриби. Вона спостерігала зі свого візочка за розмаїттям прикрас, які приносили зміни пір року: сонце, хмари, птахи, мовчазний політ м’яча для крикету, кілька разів веселка і дощ — як на її смак, занадто часто. (Інколи її не встигали порятувати від стихії).

Одного разу були навіть зірки, а з-за обрію вибалушився місяць — і приголомшливо, і страшно водночас — якогось осіннього вечора Урсулу забули надворі. Бріджит за це перепало на горіхи. Візок виставляли надвір незалежно від погоди, бо Сильвія успадкувала одержимість свіжим повітрям від матері, Лотті: та замолоду встигла побувати у швейцарському санаторії, де днями сиділа на відкритій терасі, загорнувшись у плед, і байдуже споглядала засніжені альпійські вершини.

З бука облетіло листя — над головою кружляла бронзова і суха, як папір, віхола. Одного вітряного листопадового дня до візка зазирнула зловісна фігура. Моріс кривлявся й гугукав, а тоді взявся тицяти в ковдру патиком. «Дурне дитинча», — заявив він, а тоді закопав сестру у м’яке листя. Урсула вже закуняла під новою ковдрою, коли Моріса раптом тріснула незрима рука. Брат зойкнув і зник. Закружляв срібний зайчик, і пара сильних рук підхопила Урсулу з візка.

— Он ти де, — сказав Г’ю, мовби вона згубилася. І додав, уже до Сильвії: — Як їжак, що западає у сплячку на зиму.

— Бідашечка, — розсміялася вона.

Знову настала зима. І Урсула її впізнала.

Червень 1914 року

Надходив п’ятий рік Урсулиного життя, і ніщо не звістувало біди. Її мати зітхнула з полегшею: попри тяжкий початок життя (чи, може, саме завдяки йому), дитя росло і, завдяки суворому Сильвіїному режиму (чи, може, попри нього), перетворилося на начебто врівноважене дівчатко.

Урсула не думала ані забагато, на відміну від Памели, ані замало, на відміну від Моріса.

«Мій стійкий олов’яний солдатик», — подумала Сильвія, спостерігаючи, як Урсула чимчикує пляжем услід за Морісом і Памелою. Вони виглядали геть маленькими — та, власне, і були геть маленькими, це вона розуміла — проте огром власних почуттів до дітей часом захоплював Сильвію зненацька. Найменшенький, найновіший — Едвард — лежав біля неї на піску в плетеному кошичку. Він ще не навчився дерти горлянку.

Вони зняли на місяць будиночок у Корнволі. Г’ю приєднався до них на перший тиждень, а Бріджит — на весь час перебування. Сильвія і Бріджит разом порядкували на кухні (сяк-так), бо Сильвія дала місіс Ґловер відпустку: хай побуде із сестрою в Солфорді, у тої син щойно помер від дифтерії. Сильвія зітхнула з полегшею, коли кремезна спина місіс Ґловер зникла в потязі.

— Навіщо ти її проводжала? — спитав Г’ю.

— Приємно дивитися, як вона їде геть.

Там було жарке сонце, поривисті морські вітри та жорстке незнайоме ліжко, в якому Сильвію ніхто не тривожив. Вони купували м’ясні пироги, смажену картоплю та яблучні пундики і їли на килимочку на піску, спиною притулившись до кам’яних брил. Вони зняли будиночок просто на пляжі, що вирішило одвічну дражливу проблему — як годувати дитину на людях. Інколи Бріджит і Сильвія роззувалися й зухвало занурювали ступні у воду, а інколи сиділи під великими парасолями й читали. Сильвія читала Конрада, а Бріджит вручила «Джейн Ейр» — та не додумалася захопити своє традиційне готичне сентиментальне читво. Бріджит виявилася емоційною читачкою: то зойкала від жаху, то кривилася від огиди, а під кінець аж сяяла від задоволення. На тлі цього «Таємний агент» видавався сухуватим.

До того ж Бріджит — істота сухопутна — весь час переймалася, надходить приплив чи відходить, нездатна осягнути його передбачуваності.

— Він щодня трохи змінюється, — терпляче пояснювала Сильвія.

— А це ще нащо? — розгубилася Бріджит.

— Ну… — Сильвія й сама поняття не мала, і тому сухо підсумувала: — Бо чому б і ні?

Діти рибалили із сітями в калюжах між брил на далекому кінці пляжу, а тепер рушили назад. Памела й Урсула спинилися на півдорозі й почали бабратися біля лінії припливу, а Моріс спершу рвонув до Сильвії, а тоді кинувся в пісок. Він тримав за клешню крабика: Бріджит стривожено заквоктала, побачивши його.

— А м’ясні пироги ще є? — спитав Моріс.

— Манери, Морісе, — гарикнула Сильвія. Вона відчула полегшу від думки, що восени його відправлять у закриту школу.

— Ходімо пострибаємо через хвилі, — сказала Памела.

Памела любила покомандувати, але була дуже мила, тож Урсула майже завжди радо приставала на її пропозиції, а навіть як не радо, то все одно приставала.

Повз них прокотився обруч, підхоплений вітром — Урсула хотіла була його наздогнати й повернути власникові, проте Памела не вгавала:

— Ходімо побабраємося.

Тож вони покидали сіті в пісок і побрели до хвиль. Просто таємниця: хай би як пряжило сонце, від води аж дрижаки брали. Вони, як завжди, позойкали й поверещали, а тоді взялися за руки й стали чекати на хвилі. А хвиль, як назло, не було — на воді ледве брижилося мереживо піни. Тож вони побрели, де глибше.

На глибині були навіть не хвилі, а течії, що підхоплювали їх і котилися далі. Урсула міцніше стискала Памелину руку щоразу, як наближався бурунець. Вода сягала їй до пояса. А Памела брела далі, як фігура на носі човна, що вперто розтинає хвилі. Вода вже сягала Урсулі по плечі. Вона розплакалася й почала пручатися, щоб сестра не йшла далі. Памела озирнулася, щоб сказати: «Обережно, ти нас перевернеш», — тож не помітила, як до них підкралася велетенська хвиля. За мить вода накрила їх і жбурнула вперед, як листя.

Урсулу потягнуло вглиб, ніби вона була за багато кілометрів від берега, а не за кілька кроків. Ніжки засіпалися, щоб намацати пісок. Якби ж то вона тільки зіп’ялася на ноги і ставила чоло хвилям… але піску вже не було, вона почала захлинатися, забилася в паніці. Хтось її порятує. Бріджит чи Сильвія прийдуть і її порятують. Чи Памела — де ж вона?

Ніхто не прийшов, тільки вода. Вода все надходила й надходила. Урсулине безпорадне сердечко шалено калатало, як ув’язнена у грудях птаха. У звивистій мушельці вушка — дзижчання тисячі бджіл. Нічим дихати. Дівчинка під водою, птах у падінні.

Запала темрява.