Живі зустрінуться

Не встиг Іванко від'їхати од току, як побачив, що. в степу не все гаразд. Раніше всі шляхи, стежки й доріжки гомоніли від гуркоту коліс, погикування погоничів: днями Й ночами возили снопи. Накладали високі гарби, й здава лось, що шляхом посуваються хати. На пасовиськах вибрикували телята, гасали жеребчики. Тепер усі шляхи пусті, мовчазні, на пасовиськах ані худобини.

— Знають про десант, знають, — повторював Іванко, пускаючи коня галопом.

Під станицею поміж копицями чорніли горбки землі, довгим ланцюгом розтяглися люди. Придивився й зрозумів, що вони риють шанці.

Під вітряком на купі соломи сиділо троє озброєних козаків. Помітивши вершника, підвелися, клацнули затвори гвинтівок.

— Хлопче, стій! — підняв один руку.

Другий промовив:

— Та це ж Іванко... Нехай собі їде.— І мовчки сіли на солому попід жерделями.

Рідна вулиця здалася чужою То, було, по ній не проїдеш, щоб на тебе не сичали завзяті гусаки, не хрюкали свині серед дороги. А сьогодні навіть курей не видно, які так любили купатися у густій пилюзі. Неначе злим вихором виметено вулицю. Тиша в широких дворищах, на токах. Тільки Векла, дружина Луняки, стояла за хвірткою, вдивляючись у вершника. Впізнавши, похапцем відчинила ворота, квапила Іванка:

— Ховай коня до стайні. Стасюки побачать — заберуть. Тута всіх коней забрали. Ще вранці погнали до Тихорецька. Щоб Улагаєві не дісталися.

— Стасюки дома?— запитав Іванко.

— Всі дома, шкури мнуть, щоб їх лихо мняло. Тільки комуніста немає. Гасає по станиці, коней у людей відбирає, аби йому дух відібрало. Швиденько порайся, за чим тебе послано, та жени назад. Скажи Гаврилові, хай коней

в очерети заховає, а додому не приїжджайте, бо заставлять або скотину гнати, або шанці рити, щоб їм могили порили.

— Скажу, тітко, — пообіцяв Іванко й стрибнув через тин до хати Стасюків.

Старий Стасюк та двоє молодих синів стояли коло верстаків й утинками кіс чистили мездру з овечих шкур. Посипали гашеним вапном, м'яли їх, і вони робилися м'якими й білішими від снігу. На двох мотузках, натягнутих від жердели до акації, висіло кілька десятків, шкур, недавно витягнутих із заквасочних чанів. Від них несло такою кислятиною, що дух забивало, сльози витискувало.

Іванка завжди тягнуло до цих роботящих людей.

Привітавшись до хлопця, старий Стасюк запитав:

— Панів отаманів чекаємо, Іванку? Як будемо вітати? Деякі нетерпляче шугнули із станиці. Не дочекаються, доки сам генерал сюди навідається, а ти в станицю прителіпався.

— Не кусайтеся, дядьку Василю, — спохмурнів Іванко. — Скажіть краще, де ваш Петро?

— Та де ж йому бути? Десь у Раді. Готуються зустрічати генерала.

— Ну й я побіг до Ради, — мовив Іванко й стрибнув через тин на вулицю.

Петра Стасюка знайшов на церковному майдані. Він сидів з Юрком Устименком під стіною пожежного сарая перед купою набоїв. Перебирали. Ржаві виймали з обойми та кидали на брезент, а гожі — до скрині.

На брезенті стояв Тишко Головко і босими ногами ворушив нобої. Холоші Тишкових штанів, пошитих із домотканого полотна й пофарбованих шкуркою (лушпинням) цибулі, підтикані до колін. Опецькуваті литки густо засіяні рудими конопатинами. Такі ж конопаті руки, шия та обличчя. Навіть на товстих губах примостилися руді плямки. Рудими були волосся й зіниці сірих очей.

Тишко був обдарованим хлопцем. Рано вивчився грамоти, його пам'ять містила в собі стільки народних казань, що був кращим оповідувачем. Першим учнем закінчив станичну гімназію і мав далі вчитися, але трапилося лихо.

Конокради вивели коней і підпалили хату. Ніде жити, нема чим обробляти козачий наділ землі — великій родині загрожував голод. Жили в землянці, батько продав корову, гімназійний одяг Тишка та одежу матері й ледве назбирав грошей на дві шкапи.

Тишко завзято змагався із злиднями. Працював на полі, а всяку дощову днину, коли на полі працювати не можна, біг до кузні Устименка, вчився ковалювати. Став якимось до всього байдужим, і на все у нього була одна відповідь: «Все суєта суєт і всячеська суєта». Він заглибився у філософію Епікура й дивився на світ очима старогрецького мислителя.

Батько хотів оженити Тишка на дівчині, за якою давали великий посаг — хату, коня, корову й десяток овець. Тишко погодився, а дівчина, всупереч волі батьків, відмовилась.

— Не піду. Те, що конопатий, — нічого, але дуже короткі ноги.

— Побійся бога, чорнява. Не кругло так казахи, — вигукнув Луняка, який ходив сватом. — Як так короткі? До землі дістають, значить, не короткі.

Але дівчина стояла на своєму й піднесла сватам гарбуза.

Зараз Тишко гаряче доводив Стасюкові та Устименкові:

— Та зрозумійте, що лише один Епікур знав, як добути щастя. Він учив, що треба мати чисту совість, не робити шкоди нікому, берегти себе, досягти насолоди, а яка мені насолода вмирати. Я й мирно щастя досягну. Вчитися не вдалося, стану ковалем, зароблю гроші, збудую хату, одружуся, матиму своє тепле кубельце й буду щасливий.

— Твоє тепле кубельце кібці зруйнують. Зараз той кібець — Улагай. Твій Епікур сам не був щасливим, бо думав тільки про особисте, власне щастя, а не вийшло у нього. Щастя можна досягти лише в боротьбі, лише гуртом, під проводом Комуністичної партії. Так учить найбільший філософ усіх віків — Володимир Ілліч Ленін.

Тишко посміхнувся на докази Стасюка і крутнув головою.

— У тебе, Петре, на все одна відповідь: Ленін, класова суть, боротьба гуртом. А де просте людське щастя?

— Воно в гурті, у взаємодопомозі.

— У гурті, взаємодопомозі? Ти навіть не скажеш, з чого складається щастя. А слова твої — суєта суєт.

— Нічого казати, — відрізав Стасюк. — Усі знають, що таке щастя.

— А зараз перевіримо, — загорівся Тишко. — Ось перед нами стоїть індивідум непорочний, можна сказати, неорана цілина, що іменується у списках станичної Ради Іванком Дикобродом. Стоїть, усміхається, ніби все знає, все йому ясно. Іванку, скажи, що таке щастя, з яких частин складається воно? Ну, суєта, відповідай...

До таких випадів Тишка Іванко звик. Не раз він слухав суперечки Тишка, Стасюка та Устименка. І тому зараз прийняв виклик спокійно:

— Я премудростей не знаю. Кому судилося бути щасливим, до того щастя прийде. Лише самому треба не проґавити. Як кажуть: «На бога надійся, а сам гав не лови».

— Ох, суєта, мелеш язиком, що баби кажуть. Так знай: щастя складається з двох частин. Перша — здорове тіло, друга — спокійна душа або ж чиста совість. Ну, природа наділила тебе добрим здоров'ям, робота в степу надовго збереже тебе, але щасливим ти не будеш.

— Чому?— тривожно запитав Іванко.

— Епікур сказав: хочеш бути щасливим — не закохуйся. Любов — це страждання. А ти закохався в дівчину на ярмарку, наобіцяв їй золоті гори, та й...

— Про ту мовчи.

— Ага, суєта. Сердишся, страждаєш. Любов — єсть страждання.

— Брехня! — спалахнув Іванко. — Любов — то велике щастя. Напевно, твій Епікур був нікчемним парубком, нікого не любив, тому й казав таке,

— Ні, суєта. Він кохав одну дівчину, але не встиг одружитися, бо політичні супротивники вигнали його з Афін. Жив на чужині. Страждав без неї.

— Гм... Страждав. Треба було вкрасти дівчину, відняти й жити щасливо, сімейно.

— Друзі, цей індивідум думає, що тільки поцілунки роблять чоловіка щасливим. Ох, суєта суєт...

— Ні, не тільки це! — спалахнув Іванко. — Сам мені говорив, що Епікур закликав творити добро, а зараз убити Улагая — кібця лютого — хіба це не добро? А ти боїшся за свою шкуру й мелеш про Епікура.

— Молодець, Іванко, — похвалив Стасюк.

— Я думаю, Іванко в точку попав, — тихо заговорив Устименко. — Путаник ти, Тишко. Я раніше слухав твоє базікання про Епікура, терпів. Думав — перемелеться, мука буде. Не хочеш іти з нами — не треба. Думали сьогодні прийняти тебе в члени комсомолу. Кандидатський стаж кінчився. А виходить, рано тобі в комсомол.

Тишко блимав очима, топтався по набоях. Конопатини спалахнули, загорілися, він сердито, промовив:

— Піду на Врангеля. А в комсомол прийміть. Ти в комсомолі, а я що, суєта якась? Прийміть. Я вже з Епікуром не возюся. Тепер Толстого читаю. Не віриш? Дивись!

Тишко підняв полотняну сорочку. На животі, за поясом, була заткнута книжка з портретом Льва Толстого.

— Ну, це вже краще, — повеселішав Стасюк. — Гляди, він скоро і «Капітал» Маркса буде з собою носити.

— Пробував читати, а не втну. Але буду. Не виганяйте з комсомолу. Я піду на Врангеля, — конопатини на обличчі гасли. — Без вас, друзі, мені суєтно.

— До нього ж і йти недалеко, — промовив Іванко. — Отаман Тимошенко, Бугай та інші бандити зараз сидять на току Луняки. Чоловік десять.

— Оце так новина! Улагай під боком... Давно ти їх бачив? — запитав Стасюк.

- Та тільки-но. Оце прибіг, зліз із коня й до вас.

— Ну, ходімо, розкажеш, — Стасюк повів Іванка бульваром. Вислухавши розповідь, сказав: — Ти їдь назад. Скажи тому козакові з Батуринської станиці, що Немирівська повставати не буде. Куркулів ми заарештували. А Луняці велика подяка. І перекажи так: нехай вертається до станиці. Розпочнеться в степу, то загине ваша родина й він. Ми до станиці Улагая не допустимо. Вирушимо назустріч.

— Коли виступаєте, Петре?

— Чекаємо наказу з округи.

— Петре, візьми й мене.

— Ні, ти наш червоний розвідник. Посидь, я принесу перепустку, щоб наші патрулі не займали.

Стасюк побіг до Ради, а Іванко всівся на бульварі. Радів, що таку серйозну справу довірив йому Стасюк, і в той же час сумно було, що не поїде із загоном по станицях. Вітер колихав верхівки яворів, шелестів листом, а внизу бавився чубом парубка. Тиша, ні душі, аж ось від церкви долетіли знайомі голоси.

У червоній рясній спідниці, притулившись до церковної огорожі, стояла Марфа Гайдайка. Ось вона так задерла голову, що картата хустка сповзла з кіс, вдивляючись у дзвіницю, гукала:

— Кузьмо, чуєш! Не ховайся там, бачу, бачу. Зараз же йди додому. Чуєш, що я кажу тобі? Злазь, а то покину тебе, неслуха такого, й поїду до сестри жити. Хату кину...

У вікні дзвіниці показався Кузьма Гайдай. Вуса настовбурчені, посварився кулаком:

— Я тобі кину хату. Я тобі піду!.. Півдня тут стовбичиш, а корову дідько подоїть? Ой, я провчу тебе... Бігцем до хати ма-а-арш!

Жінка не слухалась. Вела своєї:

— Кузя, Кузьмушко, богом прошу. Злазь та й додому підемо.

— Марфо, не сердь мене, бо відлупцюю, — сварився Гайдай, показуючи кулака.

— Кузьмушко, за віщо? Я ж до тебе з щирим серцем. Я ж тобі, — захникала дружина, показуючи кошика, — а ти...

— Що там у тебе, Марфо?

— Борщик свіженький, Кузьмушко. З курятинкою. Варенички з вишеньками...

— А перцю не забула? — облизнувся Гайдай.

— Аж три стручки! Червоні, Кузьмушко. І пляшечка первачку...

— Пляшечку залиш. "Я на чатах. Борщ та вареники сюди неси. Зараз спущусь.

На майдані показався Стасюк, крикнув до дзвіниці:

— Кузьмо, гей, Кузьмо! Чуєш?

— Чую, чую, — відгукнувся Гайдай, показуючись у вікні.

— Бий у дзвони. Станичні збори скликаємо! Бий у великого дзвона. Гати так, аби в степу, на хуторах почули!