Живі зустрінуться

XXVII

Тишко брів очеретами, намагаючись ступати по воді якнайобережніше. Він зрідка озирався — чи Іванко тут. Той ішов за ним, але так тихо, що Тишкові здавалося, ніби його немає. Обидва пам'ятали наказ Дикуна: найнебезпечніше перейти лінію оборони Улагая. Станиця забита військами, обозами.¶Дільниця оборони, де Стасюк, Тишко та Іванко вирішили перейти лінію фронту, знаходилася далеко. Іти довелося плавнями, очеретами — вода доходила до грудей. Нарешті дісталися берега, де Луняка радив виходити. Кручу прорізав глибокий ярок. По ньому й мусили йти до тилу.

Очерети стіною стояли позаду. Недалеко чорнів низький зруб криниці. За нею розлогі городи. Заплаву розрізав ярок, темною смугою тягся до садів й там зникав. Тут десь і передові секрети кадетів.

Прислухалися, придивлялися.

Тишко переклав томик роману «Воскресение» з пазухи за поясок.

— Гранати треба за пояс затикати, а не книжку, — зауважив Стасюк. — Ти й на бійця не схожий. Чим воюватимеш?

— Ох, суєта ти, Петре. Знаєш же, що гранат боюся. Я влучно з гвинтівки б'ю. Буду ожереди палити буржуям, острах наводити. Вогню всі жахаються. За книжку не лай, суєта. Не можу розлучитися. От написав Толстой. Диво. Хочеться дочитати. А то, може, вб'ють і не дочитаю. Така суєта щоденно, що сторінки ніколи проглянути.

— Ну, годі, юнаки, сидіти. Рушаймо!— наказав Стасюк і перший поліз ярком.

Дно ярка опісля недавнього дощу було вогке, поросле кугою. Ноги грузли в намулі, чіплялися за коріння куги. На городах, по обидва боки ярка ні кущика. Спереду, де темніли садки у дворах, з'явилися червоні цяточки. Вони то палахкотіли, то гасли. Стасюк попередив:

— Дивіться, кадети цигарки палять... Тихше ідіть...

Підступили ближче, помітили не тільки вогники, але й

чорні горбки свіжих шанців. Стасюк на животі проліз повз шанці, за ним Іванко, як раптом вигулькнув ворожий солдат.

Іван завмер на місці. Солдат зупинився над ним. Мить стояв мовчки, потім комусь сказав:

— Найден, га Найден? Спиш, бабак Отак і життя проспиш. Командир морду битиме.

Із шанців, по другий бік ярка обізвався Найден:

— Не командир, а скажена собака. Його і в чині підвищили за наші морди. Але чому й не поспати? Сам наш мордоворот казав, що червоних залишилася жменька. Вранці притиснемо до Кубані — і кінець. Кіннота Казановича надійшла. Тепер не,вирвуться.

— У тебе махра є? — запитав той, що стояв над ярком.

— Знайдеться. Іди засмали.

Солдат стрибнув у ярок.

Іванко прослизнув далі. Весь тремтів од радості. У голові билася думка: «Прослизнули вужами. Тепер усе. Наша бере...»

Він повз, доки не порівнявся зі Стасюком. Тому загородив дорогу величезний білий гарбуз. Іванко підвівся. На обидва боки ярка город, заплетений гарбузинням. Обіч низенька хата. Товста стріха майже закривала підсліпувате вікно. Рипнули двері. Вийшов солдат і пішов до шанців. У відчинені двері побачили ще солдатів за столом. Двері причинилися, й нічого не стало видно.

Хатинку від великого саду відділяв міцний частокіл. З саду пахло яблуками і виноградом.

Стасюк спробував відірвати якийсь кіл, але він тримався міцно.

— Ба, який паркан збудував куркуляка, — бурчав Тишко, пробуючи й собі частокіл. — Не перелізти. І зламати не можна.

Іванко копошився на самому дні ярка. Витяг трухляву дошку з огорожі й проліз до саду:

— За мною, хлопці. Тільки обережно: колючий дріт.

Скоро всі троє були в саду. Перебігли його й опинилися на вулиці. Вона біліла, мов полотно. Здалеку почувся гук. Наближався обоз. Пролетів вершник. Стасюк кинувся під горбатий місток. Ледь туди добігли Тишко з Іванком, як промчала кіннота, а потім надійшла валка. Дошки містка скрипіли, гнулися під вагою. На голови сипалася пилюка. Край містка зупинився вершник, кричав на хурщиків:

— Гони, гони, ледарі! Лупіть худобу канчуками, бо вас лупитиму! Повертайте праворуч!

Хурщики взялися до стомлених коней:

— Всьо, всьо, чорти!

Коні пішли швидше. Вершник поскакав кудись наперед, а хлопці проскочили вулицю й пішли городами. Стасюк прошепотів:

— Тепер ходіть сміло. На нас погони. Хто запитає, то ми шукаємо, хату для пана сотника.

Вулицями ходили вістові, пробігали вершники. Стасюк побачив велике дворище. В кінці його копиці очерету. Поруч ожереди сіна та соломи. Стасюк переліз через паркан, притис до себе товаришів:

— Хлопці, бачите, яка велика хата, комори? Чути голоси кадетів. Тут має бути їх чимало. Добру паніку можна вчинити Тишко, зоставайся тут, а ми підемо далі. Знайдемо ще таке дворище.

— Е, ні, хлопці, — заперечив Тишко. — Сам тут зоставайся або Іванко. Ви вмієте бомби кидати. Тут є на кого. Велика суєта буде.

— Боїшся? — запитав Стасюк. — Гадаєш, що в іншому місці легше буде? А може, думаєш зовсім з кадетом не зустрітися? Так ми на бій вийшли...

Тишко сердито засопів:

— Битись буду. І не дорікай. Але тут мені якось незручно. Суєтно...

— Хай іде далі. Я тут залишуся, — сказав Іванко. — Тут мені до душі.

Стасюк суворо глянув на Тишка, але погодився:

— Гаразд. Ходімо, Тишко. Знайду тобі місце по силі.

Стасюк та Тишко розтанули в темряві, мов привиди.

Улагаївці вмощувалися спати і скоро затихли.

Іванко всунувся між кулі очерету. Влаштувався так зручно, що його ніхто не міг бачити, аби і стояв поруч.

Ніч засіяла небо зорями, мов тік зернами кукурудзи. Чумацький Шлях яснішав, а Віз звісив дишло до високої груші. Дивлячись на зорі, Іванко зрозумів, що скоро заспівають півні, і став здирати погони. Боявся, що під час нічного бою свої можуть підстрелити його замість кадета.

Погони були нові, тверді, навхрест прошиті золотою тясмою. Іванко роздумував, що з ними зробити? Залишити на спогад чи викинути? Кинув на землю й наступив ногою. Коли над головою хтось грізно запитав:

— А хто там сопе? Хто шепочеться? Вилазь, бо стрельну!

Іванко завмер на місці. Боявся ворухнути пальцем, тільки підвів очі, озираючись. Вартовий стояв майже над головою на ожереді сіна. Верхівку ожереду недавно згодували коням, і кадет примостився там на м'якенькому. Він, видимо, задрімав, а зараз прокинувся й погрожував:

— Рахую до трьох. Скажу: «Три!» — і стрельну. Рахую: раз...

Іванко побачив, що вартовий дивиться в протилежний бік, і у нього відлягло од серця. Кадет мав на увазі когось іншого. Іванко вирішив чекати на місці будь-що. Вартовий не вгавав:

— Два-а-а...

На його погрозу обізвався хтось за рогом ожереду:

— Цить, дурень! Розпатякався Спав, навалоч?!

Вартовий зразу змінив тон:

— Ні, не спав, пане вахмістре. Ось ніскілечки. Я бачив вас, та пожалів...

За рогом ожереду почалася суперечка:

— Пусти, я піду... Ну, не тримай. Ба, нову спідницю розпанахав.

— Зачекай, Машо. Спідницю шовкову дам. Зостанься.

— Ні й ні. Пусти. Тепер ні до чого...

З-за рогу скирти вискочила висока жінка й шугнула повз стіжки очерету. Вона вскочила до високого білого дому і грюкнула дверима. Проти стіжків зупинився дебелий вахмістр, грізно гаркнув до вартового:

— Злазь, балда! Я тобі в пику стрельну...

— Даруйте, пане вахмістр. Думав, чужі. Старався.

— Спав, а не старався. Злазь, мать твою...

Вартовий скиглив, вахмістр тупцювався під ожередом,

матюкаючись, якраз навпроти Іванка, і він пізнав вахмістра. Це був отаман Тимошенко. Іванко прошипів крізь зуби: «Ага, попався, злодюга. Я тебе в землю втопчу», — і став підіймати карабіна, направляючи цівку в спину отамана. Але випалити не встиг.

Зверху стрибнув вартовий. Не втримався на ногах, упав. Тимошенко нахилився над ним. Схопив за комір, підняв і став тикати кулаком в обличчя солдатові:

— Я тебе навчу, як нести варту! Навчу, нав-чу-у-у...

Іванко взяв карабіна до ноги, а сам зрадів, що не випалив у Тимошенка. Ще зарано бунтувати кадетів. Ще півні не співали. Заспокійливо думав: «Нехай ще трошки пожи

ве, злодюга. Нехай ще поживе, доки півні заспівають. Тепер не втече від мене. За все віддячу. Заплатить головою за червоні зірки, що вирізав на грудях замордованих людей під Немирівською».

Тимошенко втомився махати кулаками, пішов до хати.

Вартовий, спльовуючи кров, шипів:

— Собака, кнур. Не кулак, а гиря. А за що? Перешкодив старому кнурові шури-мури крутити. І коли він, собака, тут опинився?

Вартовий пішов до криниці, полоскався коло корита. Двір Затих. Замовкла вулиця. Весь білий табір спочивав. Іванко присів, дослухався. Півні мовчали.

— Чорти горлаті, — гнівався Іванко, — чи ви всі поніміли, а чи вас кадети поїли? Горланять, коли не треба, а тут жоден...

Він думав про рідну хату, про любу дівчину з ярмарку й незчувся, як заснув. Збудили півні. Майже над головою закричав молоденький когут.

Іванко схопився. Серце закалатало з переляку. Подумав, що він проспав. Вслухався, але станиця мовчала. Півні заголосили по всіх дворах. Іванко схопив гранату:

— Пора! Ну, тримайся, Тимошенку...

Прокрався до хати й жбурнув гранату у вікно. Не встигла вибухнути, як кинув другу на кадетів, що спали коло криниці. Полихнуло за його спиною. Забряжчало скло вікон, зойки, у дворищі зчинилася метушня. Осідлані коні бігали, іржали.

Іванко запалив стіжки очерету.

Сухі, вистояні кулі спалахнули стовпами вогню. Вхопив один куль, кинув на прикладок сіна, другий до ожередів соломи. Вогонь пік обличчя, руки. Тріщала вовна на шапці. Не зважав на те, що тліли поли бешмета, кидав і кидав кулі на ожереди.

Запалало все. Мільйони іскор летіли вгору, шугали над дворищем. Кадети Помітили його й кинулися до ожередів. Тимошенко кричав:

— Гаєм, гаєм забігайте! Хапайте палія!

Кадети розсипалися півколом, заходили гаєм. Іванко кинув гранату, потім другу. Кадети попадали, але деякі схопилися й побігли з двору, інші зачаїлися за криницею, за гарбами. Тимошенко кричав:

— Хлопці, беріть палія! У нього немає бомб. Хапайте!

Кадети отямилися. Кинулися до Іванка. Леза шаблюк блищали, мов блискавки, зеленими вогнями. Іванко озирнувся. Повз ожереди проскочити було неможливо. Пекучий вогонь загородив дорогу, і хлопець кинувся до сусіднього дворища. Перескочив через високий плетінь з очеретів й упав на землю, хоронячись від куль. Тут рядами стояло багато гарб. Коло них метушилися люди, запрягаючи коней, — на Іванка ніхто не звернув уваги. У кутку двору стояла невелика хата. Сінешні двері розчинені навстіж.

«Пересиджу в хаті, — вирішив Іванко. — Там мене не побачать. А побачать, так відіб'юся, доки наші прийдуть».

Метнувся до сіней, міцно зачинив двері з дубу і підпер скринею.

Посередині кімнати, над колискою, схилилася молодиця, загортала в пелюшки малятко. Повивачі заплутались, вона розплутувала й причитала:

— Ой боже, згоримо! Ой пропала хата. Іскри так і летять. Гасити нема кому.

Літня жінка стояла на ослоні. Знімала зі стіни ікону, заспокоювала молоду:

— Не репетуй. Божа матір спасе. Стану перед вогнем з іконою. На Неопалиму Купину вогонь не сягне. Затихне.

Застукав хтось у вікно, вимагав:

— Сюди червоний заскочив. Гоніть, бо стрілятиму!

Молодиця кинулася до вікна.

— Який червоний? Немає нікого. Тут лише дівчина з обозу.

Іванко заскочив до кімнати, позирнув у вікно і помітив Тимошенка. Торкнув молодицю за лікоть:

— Не бійтеся. Чуєте, червоні наступають.

Над станицею почервоніло небо від заграв пожежі. Бухали гарматні постріли. Кулемети не вгавали. Червоні пішли в останню атаку, але Тимошенко ще цього не розумів, люто погрожував запалити хату, шаблюкою рубав двері. Іванко тихо відчинив кватирку вікна й підняв карабін, але в плечі йому вчепилася жінка:

— Облиш, хлопче. Гірше буде. Нас закатують.

— Уб'ю ката, нікому буде катувати, тітко.

Із другої кімнати вибігла висока дівчина, вхопила Іванка за плечі, відтягла од вікна.

— Не -стріляй. Заховаємо тебе. Не знайдуть.

— Та пустіть мене! — крутнувся Іванко, вириваючись, і застиг. Перед ним стояла дівчина з ярмарку. Впізнав ту, яку так жадав знайти. Хвилину стояв здивований, зраділий. Прошепотів:

— О-о, це ти, чорноброва. Як довго шукав тебе. Як жадав бачити. Ти тут живеш?

Вона не поспішала відповідати. Вражена не менш за нього, притисла руки до серця. Лише очі її спалахнули і сказали йому всю правду. Видихнула:

— Не забув...

— Вік не забуду, люба. Це твоя хата? Відповідай. Довго чекати не можу! Твоя хата?

— Ні, ні, милий. Мене з Тимошівської з обозом гонять. Ти червоний? Ти палив?..

— Я червоний розвідник.

Іванко вимовив це гордо і злякався. А раптом вона білогвардійка? Ненавидить червоних? Чужа й найдорожча в світі.

— Мовчиш? Тобі не милі червоні?! Кажи всю правду, то не буду думати...

Це гостре запитання не застигло ЇЇ зненацька. Вона так багато думала про це й давно вирішила, з ким бути. Ясними очима дивилася на нього і відповіла так просто, ніби все життя вони прожили поруч:

— Мені любі ті, кого ти любиш.

За дверима кричав Тимошенко:

— Хлопці, несіть солому. Хату підпалимо. Відчиняйте! Іванко рушив до дверей, став відсовувати скриню.

— Я вийду, бо загинете. Якось викручусь.

Дівчина заступила дорогу. Очі палали. Тремтіла:

— Ні, ні, любий. Тимошенко закатує. Ховайся. Тіточко, та допоможіть його сховати...

Жінка кинулася до них:

— В опочивальні вікно в глухій стіні. Вискочить прямо в гущавину. — І звернулася до молодиці: — Галю, забалакай до вахмістра. Швиденько. Щось кажи йому. Біжімо, хлопче.

Дівчина штовхала Іванка у плечі:

— Іди, іди...

В опочивальні вікно не відчинялось. Господарка возилася з ним, радила:

— Хлопче, за вікном кукурудза. Далі густі фундуки, а там очерети, лиман. Є де сховатися.

Чорнобровій дівчині не терпілося:

— Ой тіточко, та чого воно так довго не відчиняється, — і кинулася допомагати. — Скоріше. Я з ним утечу.

Іванко заперечив:

— Ні, люба, не можна. Там бій. Стрілятимуть. Тут залишайся.

— Так гонять мене на Ачуїв, де здибаємось, де я тебе побачу? Ось і вікно готове. Тікай. Де ж я тебе побачу?

Іванко вистрибнув з хати, крикнув:

— Тут чекай. Після бою буду сім днів чекати! А-а, гад! — закричав він і випалив у когось з карабіна.

За хатою кричали, почулася стрілянина, Наталка бачила. як він шугнув у кукурудзу і зник з очей.

Іванко тікав городом. Густе товсте бадилля кукурудзи, обплутане квасолею, заважало бігти. Важкі та довгі качани боляче били в груди, обличчя. Шкрябали опечені руки. Вдерся в густі зарослі ліщини, бігти стало ще важче. Зачепився за пень і полетів униз сторчака. Думка майнула, що попав у стару криницю, але опинився у плавнях. Вгруз у намул по коліна та лікті. Сили не мав випростатися. Лежав на теплім намулі та рясці, хапав повітря, мов риба на березі.

На сході червоніло небо, сутінки відходили до очеретів. Станиця тонула в димі, пилюзі. На вгавала стрілянина.

«Б'ються наші запекло, — зітхнув Іванко. — Багато ворога. Багато. Треба іти допомогти своїм. Ось трошечки вгамується серце й піду... Чорноброва знайшлася. Я знав, вірив, що знайду. Любить. Чекає. Ні, не втечуть обози. Луняка на тій дорозі. В станиці залишиться чорноброва. Яке щастя. Знайшов. Зустрів: кінець війнам, кінець чорному баронові. І вже ніхто нас не розлучить... Ждатиме. Тепер навіки... Треба іти бити гадів...

Підвівся. Ноги гнулися. Правою не можна стати на пальці. Опираючись на гвинтівку, повільно йшов берегом, шукаючи місця, де можна вибратися нагору. Нога перестала боліти, стало легше ступати на пальці. Нарешті знайшов круту стежку і виліз нагору. Від берега тяглася широка вулиця, пуста з краю в край, і лише високі тини з очерету виднілися всюди На сусідній вулиці чулися постріли. Раптом почулося важке гупання. Він знав це гупання та важкий придих — недалеко бігла піхота. Але чия? Про всяк випадок подався до садочка, заліг під кущем фундука.

Гупання ніби навалилося на нього. Солдати залягали впродовж вулиці. Недалеко двоє лаштували кулемети. До них підбіг третій, запитав:

— Скільки стрічок маємо?

— Три короба, пане капітан!

— Малувато. Палити доцільно, панове юнкери. Покажемо, на що здатні костянтинівці.

«Виходить, позицію зайняли юнкери. Костянтинівської офіцерської школи, — здогадався Іванко. — Ці на смерть битимуться».

— Готовсь! Готовсь! — крикнув капітан

Іванко зачаївся, стискаючи карабін. Чекав

Чонівці з'явились якось неждано. Насунули з садків. Бійці перебігали од дерева до дерева, палили з гвинтівок. Костянтинівці ударили гучними випалами. Скажено татакав кулемет, і чонівці влипли в землю.

— Ось я тобі заткну пельку, — прошипів Іванко і випалив у спину кулеметника.

Юнкер упав на кулемета. Його відтяг. помічник і став стріляти. Іванко знищив і другого кулеметника. Капітан кричав:

— Юнкер Скачко! До кулемета!

За гучними вибухами ніхто не помітив, як стріляв Іванко, але нараз затихло, чонівці відкотились, зникли з садів. Капітан крикнув:

— Юнкер Дроздов, до кулемета другим номером! Не сподобався червоним наш вогонь. Так триматися, орли!

Деякий час стояла тиша, і раптом над вулицею вибухнув снаряд. Гармаші били влучно. Юнкери заметушились, забігали.

Іванко націлився в капітана, але випалити не встиг. Земля під ним здибилася, в очах запалало світло. Його кинуло вбік, ударило об яблуню, і він більше нічого не бачив і не чув. Лише в мізку, вже в темряві, пронеслося: «Бач, як вмирають».