Живі зустрінуться

XXXII

Вогнища гасли. Над гарячим попелом схилилися втомлені люди. Сон зморив усіх. Над ними розпеченим залізом висла ранкова зірка. З її гострих променів скочувались дрібні, мов бісерини, краплі й золотавою росою осідали на траві, сяяли у відблисках повного місяця, і все на землі та небі здавалося таємничим... Але того не помічали люди. Лихо та втома притисли їх до землі. Лише один дідусь підвівся, провів по бороді, змітаючи ті чудові краплі, і почав тормошити людей коло багаття:

— Гей, піднімайтеся! Пора в путь-дорогу

Наталю трохи здивував цей сухорлявий дідусь. Учора ледве дибав, говорив тихо, з натугою, а зараз ходив парубком. Погейкував на людей, мов командир загону. Втомлені хурщики підіймали голови, вставали, збирали своє немудре майно. Білобородий дідусь гукав до них:

— Гуртуйтеся. День настав. Пора тікати звідси.

Зупинився коло Наталі, торкнувся її плеча.

— Дівчата, га, дівчата. Пора іти. Тут нам не місце.

Наталя підвела голову.

— Не місце? А де ж наше місце, дідусю? Куди ви нас кличете? -

— Кличу до рідної хати іти, дівчино. Одній людині зараз іти сумно та й небезпечно. Гуртом підемо. Я тут всі шляхи знаю. Місця мої рідні. Очеретами, грядами та вепряними стежками пройдемо. Проберемося до ближчого хутора, а там бита дорога. Прямуй куди треба.

Почувши таку розмову, підвелася Мелашка. Позіхаючи, промовила:

— Отакого ще не було, щоб нам лазити по стежках диких кабанів. Хай там ті вепри собі блукають, а ми підемо тим шляхом, яким сюди приїхали.

Дід жваво заперечив:

— А тим шляхом, мила дівчино, і не можна. Тим шляхом фронт посувається. Якраз попадете під кулі та гарматні вибухи. Або які насильники-охальники нападуть. Вони ласі до дівчат. А ми подалі від смерті та глуму пройдемо. Смерть нас і не зачепить. Ходіть зі мною, дівчатка. Я не дам вас зобидити різним пройдисвітам.

Наталя засміялася на його запевнення:

— Ну, куди вам, дідусю, тягатися з молодими нахабами?

— Нічого, чорноброва. Поміряюся силою і з молодим. А коли не здужаю, так сокирку гостру маю.

Коло його рваного постола, з якого стирчали онучі, видрані з англійського френча, стояла сокирка. Гостре лезо вилискувало сизою крицею. Довгий держак стирчав майже до плеча.

— Я піду з дідусем, — промовила Харитина, стаючи поруч з ним. — Так буде краще. Дівчата, ходіть.

Дід похвалив зраділо:

— Оце дівчина! Доки стежками дійдемо до битої дороги, то фронт буде тут. Торкнув Наталю, запитав: — А ти, Наталочко, не хочеш іти з дідусем?

— Ви мене знаєте? — здивовано спитала вона. — Хто вам сказав, що мене так звати?

— Хто сказав? Та твої подружки й сказали. Всеньку нічку тільки й чути було: «Наталка, Наталка». Так підеш, Наталочко?

Харитина обняла Наталку, просила:

— Ходімо, сестричко. Подалі від смерті будемо, знаю, що то фронт. Ходімо з дідусем. Він хороший. Не тільки про себе дбає.

— Та я б пішла, але боюсь, що тими стежками довго ходитимемо. Сьогодні вже третій день, як на мене чекає милий. За скільки можна дійти до Новобалківської?

— За два дні добудешся, дівчино.

— Добре, дідусю. Підемо з вами, —погодилася Наталка.

— Ото й добре, ото й розумно, мила дівчинко, — зрадів дід і сказав: — То йдемо. Не відставайте од гурту.

Він легко, по-молодому ставлячи ноги, направився до очеретів. Ступив до самих хащ, зник з виду. Тільки чути було його команду:

— Гей, хурщики, возчики недобиті! За мною рушай!

Багато чоловіків та жінок, що залишилися без коней,

пішли за ним. Попри свою волю вилаштувалися ланцюжком на вузенькій стежці серед очеретів. Вони обступили втікачів зі всіх боків світу, зімкнулися над головами, потопили у своїх жовтих хвилях. Тільки шурхотить жовтий лист, тільки гудуть комарі та зрідка гучна команда діда бородатого:

— Гей, люди, не відставайте!

Харитина повернула голову, сказала Наталці:

— А дідусь наш як командир. По-військовому чеше.

— А нехай собі командує, — кинула Наталя, — аби лише скоріше вів. Уже сонце сідає, а краю очеретам не видно.

На світанку другого дня мокрі, вимазані у смердючу багнюку плавнів втікачі опинилися на невеличкому острівці, що лежав на самому краєчку очеретяного моря. Острівець тремтів, колихався під ногами.

Ранок був туманний, крізь морок виднівся лиман. Сірі хвилі хлюпали коло самих ніг, в імлі дихалось важко. Перелякана зграя каравайок залопотіла крилами, метнулася врозтіч. Збила густу росу. Комарі кусали зліше. Гарматні вибухи котилися хвилями. Вони накочувались з усіх боків, і не можна було взнати, де ж саме ведеться той жорстокий бій.

Коли сонце висушило тумани, відкрилася далечінь. Праворуч, на обрії, стояли стовпи диму, що колихався в повітрі.

— Нам туди треба, — показав на південь бородатий дід. — Лиманом три верстви, а в обхід і в тридцять не вбереш. Тут байди повинні бути, а їх немає. Хтось забрав. Ой, такого не прощу нікому. Довідаюсь, хто каюки погнав, покараю, — нахвалявся білобородий поводир, і його чорні очі стали злими. — Хоч одну б зоставили, нахаби.

Стомлені втікачі попадали на землю, закрили очі. Важко, з простудженим хрипом дихали. Наталя гірко зітхнула:

— Дідусю, як же так? Виходить, ще два дні на обхід лиману? Та мене ж у Новобалківській так не діждуться. Дідусю, що ж воно буде...

Дід раптом весело підморгнув їй:

— Не журися, Наталочко. Допоможу твоєму лихові. Перепливемо лиман і без байди.

Очі Наталі заблищали:

— Невже перепливемо, дідусю! А на чому ж?

— На чому стоїмо, на тому й перепливемо, люба дівчино. Ми сидимо на пливуні. Бачиш, тремтить увесь. Треба тільки з місця зрушити — і попливемо.

— А здвинемо, дідусю?

— Здвинемо, люба дівчинко. Він ледве тримається. Гей, люди, ставайте в шеренгу. Та по команді розхитуйте,— тукав дід.

— Давайте, давайте спробуємо, — закликала Наталя. — Харитино, Милю, давайте дружніше.

Обозники вилаштувались у дві шеренги. По команді діда то присідали, то вставали. Острівець тремтів, але не подавався.

Дідусь раптом кинув свою сокиру під ноги.

— Зачекайте, люди. Я роздивлюся, на чому він тримається.

Дід скинув постоли, штани, сорочку і пірнув. Виліз мокрий, з бороди струмками стікала вода, мовив:

— На одному корінці держиться. В руку завтовшки. Аби який молодець спустився туди та ударив по кореневищу... Хто не боїться холодної води, люди? Сокирка моя дуже гостра! — закликав дідусь, дивлячись на втікачів, але ті відвертали очі. Один сказав:

— Та це ж зразу наживеш сто болячок. Краще обійти.

Дідусь розсердився:

— Соромно, козаче. Та хіба серед вас немає жодного сміливця? Як же так, кубанці? Чи мені вдруге лізти?

Наталя згадала про козака, краще якого не було на всім світі. «Він би зразу пірнув, — подумала про коханого, — тільки де він?.. Раз його немає, я повинна!»

— Давай твою гостру сокирку, дідусю. Пірну.

Він заметушився:

— Козир-дівка. Тільки негоже такій красі-квітці... Краще я сам, — і стрибнув.

З води було видно лише голову. Зубами вчепився за галузку, а руками так вимахував під водою, що хвилі покотилися. Пливун заколихався, зрушив з місця і поплив.

Невдовзі пристали до Низького берега коло невеличкого хутора.

Від лиману тягнулася лише одна вулиця. Виднілися білі мазанки, садки, зелений верх невисокої часовні. Жовтий хрест вилискував на її бані. Наталю, Мелашку та Харитину білобородий дідусь привів до великого двору. В глибині стояла простора хата під бляхою.

Коло воріт їх зустріла молода, струнка дівка, яку дід назвав Домахою. На його прохання а чи наказ вона швидко поставила на стіл густу юшку з осетрини, холодне молоко. Опісля обіду дідусь покликав Наталю до окремої кімнати. Там, міцно затуливши вікна і причинивши двері, спитав:

— Ну, Наталочко, признавайся. Ти не впізнала мене?

Вона здивовано подивилась на нього:

— Ні... Як маю впізнати, кого зроду не бачила.

— А ось тепер пізнаєш?

Дід кинув шапку на долівку, здер з голови біле волосся разом з густою бородою. Тепер перед нею стояв смуглявий бритоголовий козак середнього віку. Раніше вона його бачила чубатим, кучерявим. Одначе упізнала й поголеним.

Злякано відступила до порога:

— Ой, признаю... Ви дядько Рябокінь...

По його жорсткому обличчю розповзлася задоволена усмішка. Озирнувся, почав старанно натягати машкару. Перетворившись знову на старого дідуся, сказав:

— Не забула, значить. Добре. Більше двох років минуло, як бачила. А я тебе зразу впізнав. Аж зрадів. Своя людина. Наймичку батько придбав. Давно у вас? Батько не казав мені.

— Немає і року. Родичі з Дефанівки привезли.

— З Дефанівки, а мені почулося — з Чигиринської? З якої ж?

— А навіщо то вам?

Рябокінь удавано зітхнув:

— Нещасна. Шкода людини. Треба її додому відправити. Я допоможу. Ти, Наталю, ось що. Звідси нікуди не поспішайте. Тут живіть, як удома. Пізненько я приїду сюди кіньми, відвезу тебе додому, а тоді наймичку, — попорпався у кишенях, подав кілька золотих десяток. — Візьми, Наталю. Купи одяг. Тут можна. Одяг на вас.

Наталя відступила геть від його руки:

— Ні, дядьку, не візьму. Не хочу За золото заріжуть.

Рябокінь відчинив двері і покликав -господарку. Прос

тяг їй гроші, наказав:

— Домно, приготуй торбу харчів Наталці з подругами. Та які масніше.

— Сала? — запитала Домна.

— Знайди щось краще. Ковбаси, балика. Здобні пампушки. Одежу дівчатам. Ба, як обносились.

— Знайду. Все знайду, — пообіцяла Домна.

— Домно, я твого батька чекати не буду. Скажеш, що був, каюка забрав. Ну, бувайте, дівчата.

Він рвучко, по-військовому повернувся, вийшов з хати й подався густим садом до берега.

Домна вийшла, а Наталя сумно дивилась туди, куди пішов Рябокінь. Гірко подумала: «А бодай ти До Криму подався, паливода. Бодай тебе перша куля влучила, шибеника. Може, й він у милого стріляв? Козаків на любов мою посилав? Знову до очеретів станеш козаків закликати? Татка мого спокушати на бандитство...»

Раптом вона ухопилась за серце, присіла. Передихнувши, вискочила з хати. У дворі знайшла Харитину з Мелашкою, злякано зашепотіла:

— Дівчата, лихо. Нам негайно треба звідси тікати. Нас тут поріжуть. Бандит Рябокінь чув про золото.

— Який Рябокінь? — злякано запитала Мелашка. — Той самий?.. Де ти його бачила?

— Дідусь з бородою — то Рябокінь і є. Борода чужа. Обіцяв ранком відвезти нас додому, а Харитину згодом. Завезе нас у плавні, у нетрі та буде допитуватись, де те золото? Тікаймо зразу.

— Тікаймо, дівчата, тікаймо, — сполотніла Харитина. — Давайте до саду, а там очеретами та й на дорогу. Або біжімо до Ради. Там нас захистять:

Вони стали озиратися, чи немає близько Домни, і рушили до воріт.

Десь зовсім недалечко гримнула мідь духового оркестру, загув барабан. Повз ворота їхали кіннотники. Сині зірки на шоломах, червоні банти на грудях музик. Сурми сяяли, що глянути не можна.

Проти церкви музики злізли з коней і продовжували награвати марша, а на вулиці з'явилися кулеметні тачанки, що роз'їжджалися по дворах на постій. До двору Домни заїхав лакований фаетон, військова бричка та двоколка. Над нею хиталася напинка малого шатра. В'їхало кілька вершників і стали прив'язувати коней до конов'язі. Із фаетона вийшов здоров'як. На великій голові ніс копицю неслухняного волосся, чорного, мов крило галки. Спитав зі східним акцентом, твердо вимовляючи слова:

— Хто тут хазяїн?

— Я хазяйка, — відповіла Домна. — Ні батька, ні неньки нема вдома. На степу пораються.

— Як тебе звати, дівчино?

— Домна...

— Домна?! Прекрасно. Індустріально. Будьмо знайомі.

Я комісар. Сергій Сундулов. Дозвольте постояти тут на квартирі одну добу. Приймаєте?

— Будьте ласкаві, живіть, — вклонилася Домна. — Ходімте до хати.

— Дякую, Домно... Хотілося знати, хто оці дівчата, — показав на Харитину, Наталку й Мелашку. — Родичі?

— Це так. Чужі люди, — відповіла Домна. — Втікачі.

Сундулов підняв товсті брови, подивився пильніше. Потім підійшов поближче, запитав:

— Відкіля тікаєте, дівчата?

— З річки Прірви, — відповіла за всіх Наталя. — Там кадети з наших гарб та коней живу греблю зробили. Ми ледве втекли. Безлошадними стали.

Обличчя Сундулова потемнішало. Став кусати губи. Чорні очі спалахнули:

— Бачив я ту греблю. Падлюки! Так немилосердно нищити худобу, так зобидити мирних людей. Падлюки!.. Про це скрізь треба розказувати. Нехай люди знають про звірячі злодійства білих катів... Ви, дівчата, не сумуйте. Переживемо. Радянська влада допоможе вам придбати коней. Переживемо. А їм, — він махнув рукою до моря, — вже ніколи сюди не повернутись. Сьогодні їх з Кубані вигнали, а завтра погонимо і з Криму.

— Дай боже вашими устами та мед пити, — перехрестилася Мелашка.

Сундулов посміхнувся, запитав:

— Куди ж тепер підете, дівчата? Далеко ваші рідні хати ?

— Нам, — Наталя обняла Мелашку, — в станицю Батуринську. А ось Харитині далі, в Чигиринську.

Комісар уважно подивився на Харитину.

— Чигиринську? Цікаво! Деяких мешканців Чигиринської я добре знаю. Славні козаки — чигиринці. Та, на жаль, не всі дожили до перемоги, — зітхнув комісар, а обличчя йому ніби темною хмарою закрило. — Зовсім недавно поховали славного партизана з Чигиринської...

— Кого?! — злякано вигукнула Харитина.

— Командира загону, чонівського Панаса Жалобу...

Харитина схватилася за серце:

— Боже мій... Уже і дядька Панаса немає... Як же тіточка Федося буде жити?..

Ти його знала, може, родичка? — запитав Сундулов.¶— Та як же мені не знати дядька Панаса, — хлипала. Харитина. — Як же не знати, коли він хрещений батько мого чоловіка. Жили майже однією сім'єю... Може, ви і про мого чоловіка знаєте? Скажіть...

— Як же прізвище твого чоловіка, молодице?

— Остап Дикун.

— Як, як його прізвище?! — майже вигукнув Сундулов. — Остап Дикун?!

— Точно, Дикун...

Сундулов підняв свої товсті брови і впер у Харитину очі-чорносливи. Вивчав її. А вона дивилася на комісара, не змигнувши. Зеленкуваті очі чекали. Обличчя то червоніло, то полотніло. Вона не витримала його мовчанки:

— Ви знали його? Може, знаєте, де він зараз? Він живий? Скажіть, не мучте...

Комісар тряхнув головою. Буйні хащі його чуба розлетілися. Одне пасмо волосся впало на очі. Він повільно відсунув його вбік, покрутив головою, потім сказав:

— А зачекай, молодице. Мені здається, що ти щось не те кажеш. Ти не переплутала? А можливо, я чогось не розумію. Я знаю одного Дикуна. Тільки у того немає дружини. Вона загинула, коли самостійники зірвали печери. Він довго шукав її в уламках скель, але не знайшов...

— Так Остап живий?

Харитина вхопила комісара за руки, заглядала в очі.

— Живий, здоровий, молодице. Здорово білих б'є. І зараз недалеко звідси.

Блакитні очі її потемнішали, стали густо-зеленими, замутнілись слізьми, голова схилилася набік. Ноги підкосилися, і вона ледве не рухнула на землю, та комісар устиг підхопити. Швидко поніс і поклав на широкий ослін, гукнувши на дівчат:

— Води, дівчата, скоріше води!

Мелашка розстебнула кофту Харитини, стала бризкати водою на груди, мочити лоба.

Сундулов запитав Наталю:

— Це справді дружина Дикуна? Де ви з нею зустрілися? Коли вона жінка Дикуна, то чому він про неї не знає. Ви щось знаєте про неї?

— Ой товаришу комісаре, — скрикнула Наталка. — А ідіть сюди...

Вона боялася розповідати про пригоди Харитини при сторонніх людях і повела його до кімнати. Там розповіла йому, як собаки знайшли її в скелях, як жила вона в чабанів, потім у Татарки, і, нарешті, про те, що з ними було на Прірві, де вибух гармати поранив Харитину в голову і вона прийшла до пам'яті.

— Значить, це вона, — промовив комісар. — Надзвичайний випадок.

— А де ж її чоловік? Правда, він живий?

— Звичайно, дівчино. Вона ще сьогодні побачить його. Тут недалеко. Гей, товариші! Телеграфіста сюди!

За хвилину з'явився телеграфіст.

— Пиши. Станиця Ольгинська. Командиру дивізії Дикуну. Остапе, знайшлася людина, яка видає себе за твою дружину — Харитину. Все сходиться з твоїми розповідями. Можливо, вона твоя дружина. Відрядити до тебе чи не треба? Відповідай. Комісар Сундулов.

Наталя докірливо сказала:

— Ой, навіщо так писати? Написали б, що знайшлася дружина, хоче його бачити.

— Ой дівчино, так не можна, велика радість серце розриває. А так Остап буде вірити й не вірити. І удар радості буде не такий раптовий. Людське серце, дівчино, це тонке приладдя. А чим вам допомогти можу?

— Та теперечки вже нічого не треба. А до вас такого жаху набралися, що хотіли тікати світ за очі. Та нас же бандит Рябокінь хотів забрати.

— Рябокінь?! Ви його бачили? Оце цікаво! Розкажіть.

Наталя хитнулася до комісара, поспіхом стала розповідати про свої мандри вепрячими стежками. Тільки не сказала про золото, вважала, що то не її таємниця.

— Ну, вам тепер боятися нема чого Вночі оточимо хутір, і бандюга буде в наших руках.

На порозі з'явився телеграфіст:

— Товаришу комісар, телефонограма від Орджонікідзе.

— Не таємниця?

— Радісна телефонограма. До Леніна шле. У Кремль. Сповіщає, що десант, його головні сили розбиті, загнані до багновища на березі моря. Кадети в цей час вантажаться на пароплави та тікають до Криму. Таманський півострів теж очищено від ворога.

Комісар наказав:

— Телефонограму передати в усі підрозділи. Повсюдно провести урочисті мітинги з населенням. Хай усі знають, що десант Улагая знищено.

— Є відповідь від Дикуна, товаришу комісар, — сказав телеграфіст, — просить відправити до нього ту жінку, яка називає себе його дружиною.

— Товаришу комісар, тільки охорону їй дайте, — молила Наталя, — добру охорону. Хай вона побачить чоловіка.

— Гаразд, дівчино. На кулеметній тачанці відвеземо. Іншого транспорту не маємо. Чоту вершників додам.

Харитину посадили на тачанку. Дужа тройка коней за хвилину зникла з очей. Наталя витерла очі, зітхнула:

— Харитина знайшла своє щастя, а я?.. Я тільки через два дні долину до нього Сім діб обіцяв чекати. Залишилось ще цілих два дні. Залишилось ще цілих два дні та ніч. Чи чекає?

— А Рябокінь? — нагадала Мелашка. — Ввечері спіймає нас.

— Навіщо ми йому? Він Харитину хотів спіймати. Ходімо, Милю. Бачиш, наші товариші вже йдуть. — Ходімо, — заспішила Наталя в дорогу.