Живі зустрінуться

— Не поталанило в Немирівській станиці, — жалівся Сашко Татарка, поглядаючи на Рябоконя. — Саме приїхав Калінін, і всі козаки пристали на його заклик.

— А ти сюди втік замість того, щоб батуринців підняти? — гнівався Рябокінь.

— Мене Федір Федорович Кулик з листом сюди послав, — сказав Татарка. — Важлива справа.

— Віддав листа?

— Віддав. У штабі...

— І що ж хочеш робити у Приморсько-Охтирській?

— Побачу брата полковника, погомонимо, а тоді видно

буде, — Татарка здвигнув плечима.

— Побачиш брата й повертайся до цієї хати,— наказав Рябокінь.

Татарка не впізнавав Приморсько-Охтирської. Весела й світла станиця, в якій завжди пахло м'ятою та морем, зараз помарніла. Дерева та хати почорніли від пилюги, що хмарою висла над садами. Широкі вулиці захаращили гарби. Раніше було чути, як скиглять чайки, як лагідно хлюпають хвилі, а зараз ревли сирени пароплавів. Іржали коні, галасували люди. Вулицями тяглися довгі валки, проходили військові частини, пролітали фаетони, а пішоходи тиснулися до парканів.

Татарку хтось штовхнув. Глянув, перед ним — полковник. Пика червона, сиві вуса настовбурчені, як у злого кота:

— Коз-зак, чому не віддав честі?

— Не помітив вас, — зніяковів Татарка.

— Мерзотник! — закричав полковник і влучно вдарив Сашка у вухо. — Стій струнко!

Татарка отетерів. Витягнувся за старою військовою звичкою. Останній раз його били у навчальній команді — перед війною. Відтоді минуло багато часу, сам командував і чотами, й сотнями. Нікого не бив і думав, що і його ніхто вже ніколи не зачепить. Довідавшись, що Татарка не належить ні до якої частини, полковник загаласував:

— На губу!.. В штрафну роту!

— Слухаюсь! — вигукнув унтер-офіцер, який крутився коло полковника. Він покликав двох солдатів, і вони повели Татарку.

Коли дійшли до рогу вулиці, зупинилися, закурили.

— Чуєш, козаче. Давай двісті п'ятдесят і дуй, куди хочеш, — сказав один із солдатів.

— За що?

— За науку. Ви тут, при більшовиках, зовсім розпустилися. Наш полковник суворий. Навчить дисципліну поважати. Давай триста.

— Це за те, що торгуєшся, — посміхаючись, мовив другий солдат. — І до штрафної роти не потрапиш. Давай гроші...

— Даю, — сказав Татарка, шукаючи гаманця. — Бачу, в кожного свої прибутки.

— Не гнівайся, — говорили солдати, беручи гроші.

Коли вони пішли, Татарка витер полою бешмета кров

з розбитої губи. У вухах дзвеніло, око запливало.

«Ба, я вже й з ліхтарем, — посміхнувся сам собі. — Недаремно ж у святому писанні сказано, що дурнів і в церкві б'ють».

Тут його хтось покликав, назвав ім'я та прізвище, Сашко оглянувся.

На середині вулиці стояв лакований фаетон. Сірих коней ледве стримував машталір. Червоні віжки натяглися струною. На задку поруч із дружиною сидів його молодший брат полковник Семен Татарка.

— Сідай! — гукав, показуючи на місце поруч з машталіром. — Радий тебе бачити. Навіть боявся, чи не чкурнув ти до червоних. Та сідай же. Пообідаєш з нами. Як поживає Наталя? Кулик скаржився, що ти не поспішаєш з весіллям.

— Встигнемо...

Брат полковник — у черкесці, блищать ордени. Дружина його привіталася, нахиливши голову. У вухах сережки, на пальцях персні сяяли діамантами. Одначе коштовні прикраси мало допомагали: жінка підстаркувата, зів'яла.

— Сан Санич, а ви не старієте. Квітучий, як і раніше. Напевно, турбот не маєте, — зітхнула полковникова. — А в мого Сенді стільки клопоту, зовсім нерви зіпсувались.

Сашко нахмарився, йому не сподобалося, що полковникова величає брата якимось собачим ім'ям.

— Сашко, а хто це тобі ліхтаря начепив? — запитав Семен.

— Сенді, ну як ти розмовляєш, — нахмурилася дружина. — Ти зовсім дичавієш, маючи справу з рядовими.

— Пробач, Аделаїдо. Побачив брата і по-простяцькому забалакав. Так хто ж тебе, так, Сашко?

— Полковник. Комендант Охтарів. Не віддав, бачиш, йому честі.

Семен засміявся.

— О, то такий! По-справжньому взявся наводити дисципліну. Та й треба. Барон Врангель вимагає дисципліни. Розпустилися нижні чини. На коменданта не гнівайся, брате.

— І ти, Семене, так наводиш дисципліну?

— Доводиться.

— Я Сенді спеціальні пальчатки купила. Він часто гарячкує. Боюся, щоб рук не покалічив, бо у нижніх чинів зуби і щелепи дуже міцні...

Семен відчув, як гостра зненависть спалахнула в його серці, як вона стисла йому горло. Хотілося вилаятися. Щоб стриматись, він міцно вхопився руками за поручні передка.

— Сенді, — вела далі. Аделаїда, треба подбати про офіцерський чин для Сан Санича. Твій брат, а рядовий. Звернися з клопотанням до Улагая. А може, мені перемовитися з ким треба?

— Перемовлюся, Аделаїдо, перемовлюся. Якраз і нагода трапиться. Сотникові Рябоконю командири чот потрібні. Ти, Сашко, й так виконуєш його накази. Дамо тобі чин хорунжого чи...

— Мені ті чини ні до чого, — спохмурнів старший Татарка. — Мені додому треба дістатися, хліб довести до пуття, бо скоро голим стану.

— Сан Саничу, не відмовляйтеся,— вела полковникова. — Чини ще нікого бідним не робили. За нового порядку станете отаманом станиці, а там і багатство. Ви, Сан Саничу, заговорили про хліб. До речі, не скажете, який врожай на наших землях? Петро Миколайович підписав угоду з Францією про зерно. Правда, угода для нас не дуже вигідна, але заробити можна. Сенді за військовими справами ніколи про це думати. Всі господарські клопоти лягли на мої плечі.

— Вашу землю станична Рада розподілила голоті козацькій та городовикам,— з насолодою промовив старший

Татарка. — А врожай стопудовий. Шкода, зараз уже не ваш.

— Чому не наш, Сан Саничу? Каш. Ми своє візьмемо. Сенді, ти чуєш? У перший же день, як захопите станицю Рогівську, потурбуйся про нашу землю.

Полковник сіпнувся, махнув правицею, як шаблею:

— Посічу городовицькі голови. Я їм дам землі. Я їм ще на додаток відмірю по три аршини. Стій! — гукнув на машталіра. — Я тут зійду. Аделаїдо, влаштовуй свої справи, але до обіду не запізнюйся.

Семен Татарка попрямував берегом до. білого намету. Полковникова похвалялася:

— Сенді до Улагая пішов. Приятелі завзяті...

— Хіба Улагай у цьому шатрі циганському? — здивувався Сашко.

— Так, у наметі. Генерал трохи фанатик. Поклявся, що розпрощається з наметом, коли вступить у Катеринодар. І знаєте, Сан Саничу, це підіймає дух армії.

Фаетон повільно котився берегом, снуючи поміж гарб, навантажених мішками з зерном. Неподалік на воді вигойдувалися великі. баржі. Гарби спинялися, солдати хапали мішки й по східцях несли на баржі. Кінець валки губився на довгій вулиці станиці.

Фаетон зупинився коло загорожі з колючого дроту, яка тяглася від урвища над морем аж до станиці. За загорожею, збившись докупи, стояла сила-силенна худоби. А уздовж берега — широкі столи, зроблені квапом з необтесаних дощок. Корів виганяли з загону по вузькому проходу. Англійські солдати стріляли худобі у вуха, тяглй на столи й білували. Викидали тельбухи, відрубували голови, ноги, а туші кидали на стрічку транспортера. Туші потрапляли на баркас. Такі баркаси снували морем від причалу до великих пароплавів.

Ревла худоба, мекали вівці. Роїлися мухи. Пахло карболкою.

— Сан Саничу, зачекайте мене тут. Я на хвилинку, — сказала Аделаїда. Вона стрибнула з фаетона й пішла до дротяної брами. Над її головою розкрилася парасолька.

— Що вона там забула? — запитав Татарка у машталіра.

— Пароплав м'ясом вантажить. Козир-баба! Полковник гонить худобу з фронту, а вона торгує. Зафрахтувала пароплав аж до Англії. Хапають грошенята. В батька вдалася. У неї батько цим промишляв. Повезло вашому братові, що має таку жінку.

А під огорожею вилаштувалась черга. Люди стояли з мішками, кошиками.

Солдати-англійці підігнали воза, навантаженого коровячими головами, ногами, тельбухами. Продавали й запихали гроші собі до пазух.

Хтось кричав: — Не пускайте спекулянта.

Сашко похилився й заплющив очі. його нудило від задухи й від того, що побачив.

Позаду фаетона дід і баба утрушували в кошики брудні коров'ячі ноги:

— Ну, Варко, — казав дід, — не шкода, що простовбичили в черзі з півночі. Настоялися, та добули харчу на два тижні. Живемо, стара.

Баба відповіла:

— Хвала богові, англійці люди з серцем. Коли поблизу великого начальства нема, можна грудинку, а то й стегенце в них купити.

— Добре й так, Варко. Та чи залишилося там, на Кубані, ще хоч одне теля чи порося? От про що я думаю. Може, той Улагай все сюди пригнав.

До фаетона в супроводі офіцерів поверталася полковникова. Офіцери допомагали їй сісти.

— Не турбуйтеся, Аделаїдо Аполлонівно, все буде добре, — казали їй на прощання.

Фаетон рушив. Аделаїда притулила до носа хусточку й не віднімала.

— Вам погано, братова? — запитав Сашко Татарка.

— Пусте, — відказала й добула із сумочки пляшечку з духами. — Знаєте, Сан Саничу, важко з транспортом. З нашої Кубані все надходить і надходить худоба, англійці не встигають її живою переправляти на свій острів. Тому скотину б'ють тут. Наповнюють трюми, а тоді везуть. Європа зараз дуже зголодніла. Солоне м'ясо править їй за делікатес.

— Не задаром же, братова?

— А хто ж задаром що робить, Сан Саничу? У мене витрати: інтендантам дай, за пароплав плати.

— Інтендантам? А я чув, що їм за кожну тисячу голів медалі дають. Ох і шарпають вони станиці. їхав сюди, бачив.

— Не шарпають, а реквізують на потреби війська, — зауважила полковникова. — Шарпають більшовики.

— І набрехав же вам хтось, — мовив Татарка. — Червоні й поросятка не зачепили. Хліб беруть, згідно продрозкладки. За гроші. А тут, у вас, — страшно глянути.

— Сан Саничу, це більшовицька пропаганда. За такі слова вас треба відвести у контррозвідку. Вчіться у свого брата і будете добре жити. Відберемо назад землю, а вас я візьму за управителя.

— Я козак і управителем ніколи не буду, — гостро відповів Сашко.

Фаетон в'їхав до широкого двору.

Під яблунею, за накритим столом, сиділи полковник і сотник Рябокінь. Аделаїда пішла вмиватися, а полковник сказав:

— Сашко, радій. Я тебе вітаю. Ти — хорунжий, чотою командуватимеш у біло-зеленій групі Рябоконя. Вас обох увечері літаком перекинуть у плавні. Поведете загони на Брюховецьку. Переріжете залізницю й цим допоможете генералові Улагаю захопити Тимошівську.