Живі зустрінуться

XXIX

Спочатку Тишко помітив вікна. Вони біло виднілися в темряві, потім стало видно стіни, божницю. Він зрозумів, що настав ранок. Прислухався. Де-не-де чулися постріли. Бабуся, що допомагала йому добратися до ліжка, кудись зникла. Боліла голова, нила нога. Хотів піднятися, вийти з хати й подивитися, що робиться у станиці, але незвичайна втома заважала встати, і він лежав, напружено прислухаючись.

До хати без рипу зайшла бабуся. Побачивши, що він лежить з відкритими очима, спитала:

— Прокинувся, хлопче? їсти хочеш?

— Хочу...

— Добре. Коли людина їсти хоче, здорова буде.

Вона вийшла до сіней і повернулася з глечиком.

— Випий.

Молоко було густе й тепле.

— Пий, пий, хлопче. То не просто молоко. Воно з медом та цілющим зіллям. Катерина Явлашка вміє допомагати людям.

— А де тая Катерина Явлашка? — запитав Тишко.

— Та це ж я і є Катерина Явлашка. Це я так кажу, щоб ти знав, за кого тобі треба богу молитися.

— А коли я в бога не вірую?

— Є такі люди. Бачила. Є, що не вірять, а хороші. Не віриш, так добрим словом згадаєш. Я тебе швидко на ноги поставлю. Мед з молоком поверне тобі силу, а ногу твою направлю. Вона в тебе вибита. Я й кістки вмію зрощувати. Вся округа до мене ходить. Одне лихо — стара я, і немає кому секрети свої передати. Три дочки маю, а всі ледачі. Попервах узялися, а потім кинули. Думали, легко. Туди- сюди повернув ногу а чи руку — й готово. А на ділі не так... Треба все вивчити. Я таку книгу маю, де кожний маслачок, навіть найменший, на своєму місці намальований. Я оце дивлюся на тебе й бачу тебе наскрізь.

— І маслачки бачите, бабусю?

— Всі до єдиного. А помацаю, так зразу знаю, яка кістка не на своєму місці і куди її треба поставити. А дочки думали, що я тільки шепчу. Я, може, й шепчу, та без усяких там чар, а тільки молитви господу та святим. Або приговорюю хворому: «І гарний, і пригожий ти, і жити тобі та радуватися світові білому. Ось направлю твою кісточку, то ще танцюватимеш на весіллях. Витанцюєш гарну дівчину». Шепчу потихеньку, а хворий думає, що я чари шепчу, що ті чари допоможуть йому: вірить, що поздоровшає. Віра — велика сила. Тільки треба вірити в свої сили, тоді здоров будеш... А народ у нас ще темний. Усяким забобонам вірить. Ну, я й шепчу собі під ніс,— розсміялася Катерина Явлашка.

Тишкові стало весело.

— Ох, суєта... Які ви веселі, бабусю. Скажіть, заради чого мені те все розповідаєте?

— Бачу, ти чоловік учений...

— Я вчений? Ох, суєта. Та звідки ви взяли, що я вчений?

— Видко...

— Так уже й видко...

— У тебе за поясом книгу знайшла. Бачила я таку книгу в одного комуніста. В руках її держала... Гай, гай, яка вона дорога йому була. На бій з тією книгою йшов. Знаю ту книгу. Новому та щасливому життю вчить. Обіцяв чоловік показати мені лик того, хто її написав, та не встиг. Хай земля над ним пухом... — Бабуня перехрестилася,

— Скажіть, бабусю, а яка влада в станиці?

— Яка влада, питаєш? Не знаю. Білі з нашої вулиці втекли. Не видко їх, а далі не знаю. Ось підійметься боже сонечко, піду на вулицю й узнаю, яка влада. Вночі на мосту великий гармидер був. Чи не ти зняв?.. — спиталася вона й вийшла з хати.

У кімнаті стало видніше. Тишко подивився на свою ногу. Коліно розпухло, шкіра пошкрябана, в чорній муляці. Усміхнувся: «Ба, який я красень без штанів. Ох, суєта... І куди мої штани бабуня поділа? Соромно. А де Стасюк? Дали ми білякам...»

На столі лежав томик Толстого. Тишко потягнув до нього. Палітурки чистенькі, бабуся протерла. Він притис книгу до щоки й затих. Перед очима з'явилися картини минулої ночі: палає міст на дамбі. Відстрілюючись, тікає од білих. Запалив якусь скирту. Білі не відстають. Вистріляв набої, тут трапилося високе дерево — видряпався на нього.

Не встиг заховатися серед гілля, білі помітили:

«Ось він! Злазь, сяка-така душа!» Він злякався, став дертися вгору, як кішка. Вдарили з гвинтівок, засліпило очі. Гілля підломилося, і він полетів, наче у прірву.

На порозі з'явилась Явлашка.

— Бабусю, як сталося, що білі не забили мене?

— Як сталося, так сталося. Ти впав, а по них стали стріляти з вулиці. Вони й повтікали.

— Ага, он воно що. Тут наші були. То, напевне, наша влада у станиці?

— Наша, наша, синочку, влада, — казала бабуся. — Червоні в станиці. Пробігли вершники з червоними бантами. Ще один мене запитав, чи не ховається у моїй хаті який біляк?

— Наші, — скинувся Тишко. — Де ж мої штани? Ох, суєта. Направляйте, бабусю, ногу. Мені треба йти. Товариш мій, Іванко, напевно, шукає мене.

— Направлю, сину, направлю. Зараз уже можна. Добре, якщо товариш шукає тебе. А можливо, він так, як і ти, десь лежить...

— Ні, ні. Він геройський хлопець. Направляйте, бабусю, ногу. А чи скоро почну ходити?

— Вдало вийде, то зразу й підеш.

Бабуся стала промацувати ногу. Очі блищали молодо. Щось зашепотіла.

— Чаклуєте, бабусю?

— Аякже, синку! Звикла. Як мене навчила замолоду баба Духанка, так з тих пір і помагаю людям. Вважай, уже більше сімдесяти років шепчу. Ти лежи собі та слухай... Миколо, Миколо, — когось покликала. — Біжи, хлопче, сюди!

До кімнати зайшов підліток років одинадцяти. Бабуся показала йому на Тишкову ногу вище коліна.

— Притримай, голубе, болящого ногу... Стара стала Катерина Явлашка Сама вже не здужає. Раніше, бувало, однією рукою візьму там, другою тут, та й одна впораюсь.

Микола притис Тишка вище коліна. Йому, видно, було це не вперше. Тишкові здалося, що його ногу кинули в окріп. Запекло, але він сказав:

— Міцний, бабусю, ваш онук.

— Микола — моя надія. Розуміє. Коли Катерину Явлашку бог покличе до себе, Микола замінить мене. Він уміє. Тямуща дитина... А ти, козаче, не кривись. Зараз усе й закінчиться.

Гострий біль пронизав Тишка. Він застогнав і втратив свідомість.

Опритомнів — Катерина Явлашка поралась коло столу.

— Ну й ніжний ти, а ще козак. Ніжний, як дівчина. Ні, не бути тобі воякою. Твоя доля хліб сіяти, жінку кохати.

— Хочу, бабусю, хліб сіяти. Женитися хотів, та не люблять дівчата. Конопатий...

— Не журися, сину.

— Бабусю, ви різні мазі робите. Зробіть таку, щоб конопатини з лиця зникли. Я вже мазав їх і гусячим салом, і медом, і курячим гноєм...

Бабуня журно захитала головою:

— Немає такої мазі, синку...

Очі Тишка погасли, руді конопатини стали помітніші. Одвернув голову до стіни.

— Та ти, синку, не сумуй. Не з лиця воду пити. Душа та добрі діла чоловіка красять. Роби людям добро, і тебе полюблять. А конопатини самі зникнуть.

— Чи ж скоро?

— Скоро. Як тільки одружишся. Почнеш жити сімейно — і зникнуть. Лице стане біле. Гарний будеш. А зараз змішай мед з маслом, додай золи й часнику і маж на ніч. Не так ті конопатини горітимуть. Та чого ж ти лежиш, уставай і ходи здоров!

Тишко в нових штанях боязко ступив по хаті. Нога не боліла. Трохи нило в коліні.

— Дякую вам, бабусю. Ви... — він раптом замовк. Щось давке підступило до горла. Схилив голову до її рук. — Дякую, мамо...

Станицю зайняли червоні. Майже в кожному дворі стояли бійці. Тишко йшов вулицею. Десь тут мали бути свої. Він не помилився: посеред того самого двору, де вони із Стасюком залишили Іванка, стояли чонівці. На попоні лежав Іванко. Над ним схилився Луняка. Тишко жахнувся, побачивши Іванка. Одяг висів на ньому обгорілими клаптями. Чуб обсмалений, чорні брови поруділи. Обличчя бліде, на плечі запеклася кров. Тишко кинувся до Іванка.

— Друже, як тебе... Живий?

Чонівці розступилися, а Луняка вигукнув:

— Ба! Хвилософ явився. А тебе, чорта рудого, всюди шукають. Стасюк та Устименко ще бігають. Думали, пропав...

— Мене баба ворожка відходила, дядьку, ногу направила. Тут, за рогом вулиці, живе. Збігайте, хлопці, приведіть, — прохав Тишко, — бо з мене бігун ніякий. — Він нахилився над Іванком: — Нічого, Іванку, нічого, Микуло. Головне — живі. Будемо жити. Скоро прийде бабуся Явлашка, напоїть тебе зіллям, перев'яже рану — і гайда доганяти Улагая.

— Доганяти не будемо, — сказав Луняка. — Наш загін своє завдання виконав. Улагая женуть регулярні частини. Цілого чоловіка у нашому загоні не залишилось. Усіх зачепило як не вогнем, то залізом. Ех, і молодці ви, хлопці! Золоті! Це не я кажу, Фурманов так сказав. Ви перелякали білих, а ми — в атаку...

Катерина Явлашка не забарилася, принесла глечик молока Слідом за нею принесли чавун та рушники.

Вона напоїла Іванка, примовляючи за своєю звичкою, потім звернулася до бійців:

— У кого гострий ніж, розріжте на ньому одяг. Все треба скинути Несіть простирадла.

Іванко розплющив очі й сумно дивився навколо.

Хотів щось сказати, але очі заплющувалися, й тоді він наче марив:

— Я бачив її, бачив.... Знайдіть... Прошу, знайдіть...

Луняка допитувався: «Кого?» — але хлопець нічого

більше не казав.