Живі зустрінуться

XXXIII

Луняка відчув на обличчі чийсь уважний погляд. Розплющив око, зиркнув непомітно для того, хто стежив. Над ним стояло двоє. Пізнав Юрка Устименка. На обличчі другого падала тінь від широких крис бриля. Незадоволено запитав:

— Юрку, чом на сонного дивишся? Не кругло так.

Юрко підступив ближче:

— Хлопці бандюгу спіймали. Очеретами підкрадався до станиці. Вимагав негайно вести до командира. Я пішов глянути, а то Сашко Татарка.

Луняка схопився:

— Татарка?!: — зірвав з полоненого бриля. — Ба, Сашко! Чому ж мовчиш, односум? Не кругло...

— А гніваюсь дуже. Сам прийшов. Поспішав. А мені руки, мов злодюзі, зв'язали. Прочув, що тут загін Немирівський, а поткнувся — незнайомі.

Луняка кинджалом розрізав мотуззя на руках Татарки.

— Де тебе носило, Сашко? Як під Тимошівською розлучились, так з тих пір, мов у воду...

— Не час, Гавриле, теревені точити. Я зараз від Рябоконя. Він недалеко. Збирає недобитків Улагая. Озвірів. Бабу знахарку нізащо з онуком порішив. Його ще до ранку спіймати можна. Там і емісар Врангеля — Федір Кулик. Ходімо брати бандюгу. Чи не віриш мені?

— Чому не вірю. Скільки зараз людей у Рябоконя?

— Немає й двох десятків. Він з дружиною та Кулик у одному курені. Інші окремо. Я пароль знаю. Мене послано тут до одного. Ходім, Гавриле?

Луняка підняв чоту, і заглибилися у плавні.

Очерети ледве шелестіли, нахиливши куниці над непомітною кабанячою стежкою. Довго йшли мовчки. Та ось Татарка зупинився, закричав качуром. Йому відповіла качка. Татарка знову рушив стежкою. Очерети розступилися, заблищала вода. Коло корча верби чорніло дві байди. В одній сидів бандит. Татарка сів поруч нього, заговорив. Раптом ухопив бандита за голову, перехилив через борт і сунув у воду. Бандит пручався, але швидко зів'яв. Татарка кинув утопленого в лиман і сказав, ніби виправдовуючись:

— Убивця. Кат у Рябоконя. Мене на підозрі тримав.

— Далеко пливти, Сашко?

— Бачиш, де бовваніє осокір? — указав Татарка на дерево, що виднілось на тлі неба. — Півверстви плесом, а там острівець.

У дві невеличкі байди вмістилося тридцять чоловік. Човни низько сіли, але посувалися швидко під шестеро весел і скоро пристали до низького берега. Татарка вискочив з байди, спитав у бандита, що сидів коло кулемета, замаскованого тальником:

— Грицьку, де батько?

— Там, — показав бандит за спину. — Спить, не дозволив турбувати до ранку.

— Гаразд. Хай спочиває. Ти кинь цю пукалку, — вказав на кулемета, —- та веди людей до куреня.

Чонівці вилізли на берег і пішли за бандитом.

Татарка затримав Луняку:

— Гаврило і ще троє; ходімо за мною. Будемо Рябоконя брати.

За півсотні кроків показався курінь. Мовчки зайшли до куреня. Під невисокою стелею висів ліхтар «летюча миша» і сіяв мізерне світло. Коло вікна стояло ліжко, застелене чорною буркою. На білій подушці розкидані густі коси жінки. Поруч лежав бритоголовий бандит. Жінка підвела голову:

— Он, хто там?! — почала підбирати коси.

Рябокінь підвів бриту голову, суворо гукнув:

— Хто? Хто дозволив?

Татарка виступив наперед, наближаючись до ліжка:

— Батьку отамане, це я. Нових козаків привів.

Рябокінь глянув, скипів:

— З тобою Луняка?! То зрада! Гей, варта, сюди! — гукнув щосили й сунув руку під подушку.

Не встиг він вихопити маузера, як Луняка схопив його за ноги, стягнув з ліжка, навалився. Заводячи руки бандита за спину, крикнув:

— Юрко, Кузьма! В'яжіть вовкові лапи! Давайте пояса!

У цю мить блиснув вогонь, гримнув постріл. Татарка крутнувся, впав на ліжко. Затріщало вікно, й знову всіх оглушив постріл. Гайдай закричав:

— Не втечеш, гад! — І знову випалив у вікно: — Держіть бандюгу!

Але Кулик не тікав. Застряг у вікні, завис неживий.

Коли зв'язали Рябоконя, Луняка кинувся до Татарки:

— Сашко, живий?

Татарка підвівся:

— Ох, і не везе ж мені, у ту ж саму руку, що й під Тимошівською, поранено.

Біло-зелені у другому курені були п'яні. Вони навіть не второпали, хто й за що в'яже їх.

Сонце підбилося до сніданку, доки вивезли Рябоконя з плавнів. Під станицею, на річці, стояло три пароплави та великі баржі. На базарі юрмилися чонівці. Назустріч поспішив Остап Дикун. Він гримнув на Луняку:

— Чому пішов на операцію, не сповістивши мене?!

— Не було на те часу. Та все вийшло кругло. Ось Рябокінь.

— Подивимося, що воно за птиця? — глянув Дикун на Рябоконя. — Вовкулака й тільки. А жінку навіщо зачепили?

— Дружина Рябоконя, приходила у плавні провідати його. Попросилася з ним до тюрми. Подумав, нехай буде так.

— Гаразд, ведіть арештованих на пароплав «Гайдамака». Це десант повертається з Гривенської. Твоєму загонові їхати до Катеринодара на «Гайдамаці». Зараз посадити людей. Відпливаємо по обіді, — наказав Дикун. — За Рябоконя відповідаєш ти, доки не віддаси до рук катеринодарського чека.

Почувши новину, Іванко затявся:

— Не поїду. Тут залишусь. Я обіцяв сім днів чекати. Три залишилося. Діждуся.

— Як же ти діждешся, йолопе. Хто тут з тобою панькатиметься? Нікчемний же.

— Знайдуться такі, — промовив Іванко.

— Загін від'їжджає. Ти боєць загону. Наказую. Я командир. Беріть, хлопці, понесемо.

— Не руште. Віднесете силою — кинуся з пароплава головою вниз! — крикнув Іванко, пручаючись, і знепритомнів.

Очуняв уночі. Зрозумів, що на пароплаві. Долівка під ним здригалась. Зоряне небо пливло та пливло. Це заколихувало. Знову прокинувся опівдні. Мовчки поїв юшки і заплющив очі, аби не дивитись на Луняку. По жовтих хвилях Кубані пролягали тіні від верб та яворів. Недалеко сиділи чонівці, співали голосно, повільно:

Кубань річка каламутна,

Як із гір збігає.

Там горами, там долами

Вона й протікає...

«Гайдамака» стогнав від натуги, долаючи швидку течію. Іванкові здавалось, що пароплав стоїть на одному місці. А як хотілося, аби котли машини застопорились і пароплав знесло назад, до Новобалківської. Сьогодні минав шостий день, як обіцяв чорнобровій. Може, вона там уже шукає його, виглядає.

— А-а, чорти ж би його вхопили, — застогнав Іванко.

Луняка позирнув на нього, хитнув головою. Коло його

ніг стояв кошик з червоними яблуками. Взяв одне, обтер хусткою:

— Візьми, Іванку, смачне...

Іванко сердито блимнув очима, відвернувся. Попросив. Тишка:

— Допоможи перевернутися на правий бік.

— Намуляв?

— Не так намуляв, як мене не хоче бачити, — сказав Луняка. — Не балакає вже. другу добу. Завинив я, що везу лікувати. Гей, не кругло дієш, хлопче.

— Переверни, Тишко...

— Я переверну, але даремно на Луняку гніваєшся, він за тобою, як ненька, турбується, від смерті спас, а ти... Ех, Іванку!

— Та на біса мені те життя, коли не дав дочекатися дівчини, — спалахнув Іванко. — Де я тепер її знайду? Коли побачу? Ніколи...

— Побачиш. Знайдеш, раз прагнеш так. Ну, суєта, перевертаймо.

Перед Іванковими очима опинився Рябокінь. Сонце вилискувало на його бритій голові та блискучих ланцюгах, якими прикуто за ноги та руки до високої щогли. Рябокінь гостро блимнув на Іванка, смикнув головою і відвернувся. Дивився на лани, неосяжні простори степу, сині зубці далеких гір.

Дружина Рябоконя — струнка чорноока молодиця — сиділа коло його ніг. Пригорнулася до колін чоловіка, заклякла. Вже другу добу так сидить, а вночі, коли всі сплять, тихенько квилить та благає чоловіка. Заговорила і зараз:

— Покайся, любий. Покайся. Гукни до хлопців у очеретах. Хай здаються. Нова влада милостива. На чесне слово додому відпустять. Покайся. Тільки подумай, як мені жити без тебе. Ну що ти, як розбійник на хресті.

— Не розбійник, а Ісус Христос... Шкодую, що на брюховецькому ярмарку випустив живими Луняку з вилупком.

— Не лютуй, любий мій, бо Катеринодар близько. Покайся, та рушимо додому, соколику. Як мені без тебе, — і припала до його ніг, закрила їх косами.

Тишко відвернувся, плюнув:

— Ох, суєта... І такого бандюгу та кохає, на добро хилить...

Руді конопатини Тишка запалилися, розквітли. Він блимав очима, дивлячись на Іванка. Згодом підсунувся ближче, торкнув за плече:

— Суєта. Чуєш, суєта? Знаєш, що я надумав? А давай я піду до Новобалківської та знайду там твою чорнобриву. Привезу її тобі. Хочеш?

Іванко сіпнувся до Тишка:

— Тишко, братом рідним будеш довіку. Завтра ж кінчається строк. Сьомий день. Коли поїдеш?

— Сьогодні й поїду. За пароплавом каюк тягнеться. Сяду в нього, то сама Кубань до ранку мене туди донесе — і ніякої суєти. Попроси Луняку, хай відпустить.

Іванко покликав Луняку:

— Дядьку Гавриле, нехай Тишко поїде до Новобалківської. Прошу. Нехай поїде. І мене простіть. Погарячкував...

— Нехай їде, — погодився Луняка. — Подивимося, що там за горлиця-чарівниця.

Доки зібрався в дорогу, сонце зайшло. На Кубані ночі темні. За бортом вже не видно човна. Підтягли його, тримали за мотузку. Тишко всівся, крикнув:

— Пускай, Юрко.

Устименко кинув мотуз у човна, але той упав на воду. Залізний гак потяг його на дно. Тишко хотів витягти, нахилився, але легкий човник, видовбаний з вербової колоди, затанцював на хвилях, і Тишко сів на дно, аби не перевернутись. Човна стрімко несло за течією. Береги здавались високими, осокори підпирали небо. Озирнувся назад — «Гайдамака» зник. Навіть вогнів його не видно. Тишко відчув себе самотнім.

Човна несло на темну купу серед річки. Вхопився за весла, скерував ліворуч купи. Плила велетенська верба, десь змита з берега. Човен пролетів повз неї, але враз ним струсунуло, мотузка забриніла струною.

— Оце чортова суєта! Зачепилась! Тра виплутуватись а то з корчем будемо три доби Пливти. І перерізати тебе нема чим, — мурмотів Тишко, підтягаючись за мотуз до гілля, в якому заплутався гак.

Мотузка трималася міцно. Тишко спалахнув, сіпнув за неї щосили. Човник хитнув, перевернувся і накрив Тишка.

Холод стис тіло, мов обценьками. Сапнув повітря, але набрав води. Почав захлинатися, тонути. Серцю не вистачало повітря. Майнула думка: «Невже кінець?» Та в цей час виринув. Корч і човен темніли вже далеченько. Спробував пливти до них, але течія несла в інший бік. Трофейні чоботи тягли на дно. Тишко перевернувся на спину, розкинув руки й ноги й тримався на воді. Уже не мав сили плисти. Раптом ударився плечем об щось тверде, накрило гіллям. Вхопився за нього й відчув під ногами землю.¶Вода сягала до плечей, виблискувала проти зір. Темніли кущі верболозу, очеретів. Здригнувся:

— Ох, суєта... І коли тепер допхаюся до Новобалківської. Останній же день строку наступає, а я де?.. Іванко ж всю надію нацмене поклав. Треба хоч піхтурою йти...

Зробив крок і провалився з головою. Злякано виліз, ухопився за гілля. Постояв, знову пішов в інший бік, але там теж трясовина. Десь голосно завив вовк, у очеретах хлюпала риба.

— Ех, який я коротконогий, — зітхнув Тишко. — Аби ж такі ноги, як у .Іванка, мо', перебрів би на сухе. Тепер лише ранку чекати, хтось та забачить мене.