Живі зустрінуться

XVI

Очерети диміли. Тишко сидів у мальвах. Грів, підібгавши під себе, босі ноги. Поруч сидів Іванко. Його сорочка відсиріла, спина захолола.

— Тишку, потри мені спину, — попросив Іванко.

Тишко став терти.

— О, вже гаряча. Ранком кадети ще не так зігріють. Учора три атаки відбили за півдня, а сьогодні чи вдасться? У них сила. Думаєш, вони далеко відійшли? Вони тут, за очеретами. Посічуть нас.

— Чорта лисого, — процідив Іванко.

— Як тільки у нас закінчаться набої, — посічуть.

Набої справді танули на очах, а підвозу не було. Попереду — численна кіннота ворога.

Обидва прислухалися до шелесту очеретів. Приглушено заіржав кінь і замовк. Тишко став на коліна, витягнув голову.

— Біжімо. Кадети...

До загону було не більш півверсти, але вони бігли так швидко, що сорочки змокріли. Задихаючись, штовхали сонного Панаса Жалобу:

— Кадети близько... Кіннота йде, підступає до балки...

Жалоба підвівся. Ніби й не спав.

— Молодці, хлопці. Кадета сурйозно зустрінемо. — Він штовхнув Стасюка. — Петре, в лаву. Готуй людей до бою.

Ламана лінія бойової шеренги простяглася над заплавою. Бійці на якусь мить загомоніли, потім затихли. Шумлять очерети.

Кадети не з'являлися. Світлішало небо, а в низині все ще тонуло в тумані. Перед очима Іванка тихо хиталося товсте стебло пустирника. По ньому скочувалася крапля води. З листка упала на траву.

Раптом степ здригнувся від вигуків. У тумані вершники здавалися велетнями, а їхні шаблі кресали небо. Іванко, напівоглушений пострілами, вибухами гранат, лежав у окопі. Підіймав гвинтівку й стріляв. Не зразу почув голос Жалоби:

— Надовго в них пороху не вистачило. Лише тридцять хвилин старалися.

— Ти дивись, яка чудасія! — здивувався Іванко . — Тридцять хвилин? А здавалось — вік...

Далекий край степу ста в густо-червоний, потім рожевий і нарешті жовтий. Блиснула золота смужка, і сонце піднялося над очеретами. Воно освітило обличчя бійців ЧОНу. На далекому косогорі стояла кіннота Улагая. Проміння затанцювало на лезах шабель.

— Не стріляти! Судитиму! — Жалоба стояв поряд, але кричав так, що чути було далеко. Іванко зрозумів: командир кричав, щоб усі чули. — Набої сурйозно берегти для кадета. Наша сила й життя — набої. Закінчаться — кадети посічуть нас.

На гарбу піднявся Стасюк.

— Перша чота першої сотні, сюди. Бери хліб, сало. Перекусіть, поки Улагай чухається. За першою — друга, й так по порядку...

Проста їжа здалася напрочуд смачною. Іванко гриз хліб та сало, ковтав не розжовуючи...

— Не хапайся так, хлопче, — сказав Татарка. — Хліба вистачить, а ти мелеш, аж руки тремтять.

— То не від голодухи, дядьку Сашко. Вночі промерз у секреті.

Татарка пішов до гарби, приніс чиюсь шинелю й кинув Іванкові на плечі.

— Погрійся, хлопче... Рано ти на війну вийшов...

— Звичайно, що рано, — підтримав Луняка. — Ми з тобою, Сашко, стали під кулі, коли вже по двадцять шість стукнуло, а в нього, гусяти, ще материне молоко на губах не обсохло. Мати його, Ганна, просила: «Не ходи, Іванку». Плакала. Не послухав. Не кругло з матір'ю обійшовся.

. Татарка витер солоні губи долонями й тяжко зітхнув.

— Тепер хіба діти слухають батьків? Та ще хлопці. Ось у мене дочка, Наталка. Закусила вудила. Не злюбила жениха. Просватали за вчителя, заручини справили, час для весілля призначили, а тепер вертить носом... Вибрикує. Нелюбий став. Бити шкода: дуже ласкава. І що далі буде, не знаю...

— Гарбуза піднесла нареченому? —питав Луняка,

— Ні. Не те. І не гонить, і не дається.

— Ось теж скарб. — Луняка скосив очі на Іванка. — Женити пора. Невістка позаріз потрібна. Дівки липнуть до нього, як мухи до патоки. Так ні. Не заарканиш. Подай йому писану красуню з чужої станиці. Як-то кажуть хай сова, аби з другого села.

— Та не женіть хлопця в ярмо, — промовив Татарка. — Молодий, ще встигне. Козак на коні, а його дівка в пелені. У мене гірше: дівчина. Перестарком стане, кому потрібна? Ось через годину, може, мене уб'ють. Що тоді з нею буде?

Луняка сердито буркнув:

— Ну-у, запанахидив... Чого це тебе уб'ють? Улагаївці, певно, більше в атаку не відважаться. Висидимо в окопах, допоки підмога надійде. Чують же там, у Брюховецькій, що ми стріляємо.

— Жди з моря погоди, — видихнув Татарка. — А вмирати не хочеться. Віддати б мені Наталку за доброго хлопця, а тоді, боже, забери мою душу... Не по серцю мені той вчитель... Ось такого б, як Іванко, усиновив би. їй-богу, не брешу.

Луняка показав на косогір:

— Дивись, Сашко. Білі копошаться.. Здається, їх біль- ше стало.

Татарка довго дивився на косогір, мовчав. Білих було багато.

— Сашко, пам'ятаєш, як ми від турка одбивалися під Трапезундом? — запитав Луняка, не зводячи очей з косогору. — Що, коли і тут таку позицію вчинити? Тут місце трохи схоже. Може, гукнути сюди ?Жалобу?

— Гукай, — погодився Татарка. — Іванку, метнися за ним.

Жалоба вмить надійшов і присів поруч.

— Що скажете, козаки?

— Ми тут згадали один бій під Трапезундом, — сказав Луняка.

— Бусурмана сила-силенна, притисли нас до річки, як оце і тутечки, а відбилися... Ми фортецю збудували на швидку руку, — докинув Татарка.

— Там, як і тута, — вів далі Луняка, вказуючи на степ, — люди й биті коні валялися. Ми їх стягнули та поклали перед окопами валом. А де не стало — хворосту наносили. Виходить, стіною відгородились від бусурмана. Кругло.

— Ти зрозумів, командире? — присунувся Татарка до Жалоби поближче. — Налетить кіннота Улагая, їхні коні побачать побитих коней, почують кров і зупиняться. А нам не ловити, гав. В упор з кулеметів та гвинтівок. Бомби кидай.

Жалоба поклав руки на плечі Татарки.

— Чоловіче, що ж ти раніше мовчав? — Сурйозне діло! Ви командуєте обозом. Де які вози ставити. Я битих коней на себе візьму.

Табір ожив. Стягали битих коней і клали валом, зробивши дугу кінцями до річки. За кіньми Луняка й Татарка розставили гарби, зв'язували їх докупи. На гарби поклали кулі свіжого очерету, кінцями вперед, щоб коні на них натикалися. Обозних коней сховали за гарбами.

Ледве встигли закінчити кріпити табір, як розпочалася атака.

Улагаївці широкою лавою летіли на табір. Від ґвалту, тупоту, свисту дрижало повітря, гойдалося небо. Миготіли шаблюки, мов блискавки в горобину ніч. Лежачи за тушею коня, Іванко чув, як земля застогнала під ударами тисяч копит, затремтіла, мов у пропасниці.

Степ тонув у куряві, почорніло небо. Здавалося, ще єдина мить, — і затопчуть чонівців. Та враз лава білих зупинилася перд валом забитих коней. Дико заіржали коні врангелівців, чуючи смерть.

Комсомольська чота, в якій був Іванко, не витримала напруження, почала палити, вдарили кулемети Стасюка, Сороки, Рудого. Перед валом зчинився гармидер. У цю критичну хвилину наперед вихопився полковник Татарка. Він стрибнув з коня, махаючи шаблюкою. За ним, кинувши коней, полізли на вал кадети. Полковник видерся на гарбу й напав на Луняку. Іванкові здалося, що зараз голова Луняки скотиться з пліч. Але той підняв гвинтівку, шаблюка полковника вдарила по рушниці й переламалася надвоє. Семен Татарка замахнувся обрубком шаблі, але не досягнув. Луняка щосили вдарив його в груди й скинув з гарби, але й сам поточився і упав на землю. На гарбу виліз сотник Рябокінь. Зарубав кулеметника. За Рябоконем до табору увірвалися кадети, тіснили Чонівців.

Панас Жалоба стояв на скринях із набоями. За ним на землі сиділа комсомольська сотня резерву, озброєна списами. Жалоба гукнув:

— Гей, комсомол, риштуйся! Настала ваша черга. Вдарте, дітки, дружно. Вибийте кадета з табору. Пішли, пішли, хлопчики!

Комсомольці стали в чотири шеренги, виставивши списи за першу шеренгу. Йшли Мовчки, тільки довгі списи вилискували. Здавалося, не люди йдуть, а цілий ліс.

Кадети кинулися на списи. Скажено махали шаблями, рубали списи, але комсомольців дістати не змогли. А списи кололи, кололи, кололи... Кадети задкували відбивались, а потім побігли.

Попереду всіх купка біляків несла непритомного полковника. Вони дісталися до коноводів і верхи подалися назад.

Забачивши тих утікачів, білі схлинули з валу. Але від прудких юнаків з довгими списами хіба втечеш? Кололи, кололи, кололи...

Жалоба біг за комсомольцями, прихвалював:

— Так, хлоп'ята, так! — А коли відійшли далеченько від табору, наказав: — Стій, комсомол! Припинити наступ. Нехай тікають, кляті.

Грізна стіна списів зупинилася. Тільки Луняка стояв на місці, махаючи списом, і кричав до кадетів:

— Ага, тікаєте, бісові душі? Не втечете. Ми ще знайдемо вас! Коня Панича вбили. Якого коня вбили! За Панича кишки вимотаю.

Жалоба смикнув за руку:

— Кинь, Гавриле, галасувати. Не журись. За Панича десяток коней тобі дам. Трофейних.

— Такого коня вже не буде, Панасе. В похід узяв, думав зберегти, І не зберіг. Вік жалкуватиму...

— Народиться ще такий. Зате славно побили кадетів. Де це ти взяв списа?

— Шинкаренко загинув. Сусіда. Добрий хлопець був. Як на корнеті грав... Ну, я його списом віддячив гадам кругло.

— Виходить, спис і тобі згодився? А хто це в кузні хмикав, як я списи кував? —посміхнувся Жалоба.

Луняка знітився:

— Пробач, Панасе. Не гадав я тоді, що з ними вийде так кругло.

До табору важко йшов Татарка. Лівою рукою зажимав праве плече. Крізь пальці текла кров, залишаючи на гімнастерці руді плями. На запитання Жалоби муркнув

— Пусте... Шаблюкою чиркнули. Трошки шкіри зрізано. Заживе.

— Ти покажи, покажи, Сашко, — збентежився Луняка і пішов слідом за Татаркою.

Рана неглибока, але широка. Звисав клапоть шкіри Татарка скосив очі на рану і попросив:

— Гавриле, ти відріж шкіру.

— Не шкода? — пожартував Луняка. — Нова наросте. Ріж.

Луняка приклав листя подорожника, дістав індивідуальний пакет і туго забинтував рану. Співчутливо промовив:

— Болітиме, Сашко. За два тижні не заросте.

— Витерплю. Недалеко вже до Тимошівської.

— Думаєш, доберемося?

— Аякже. Доки брат Семен не очухається, білі сидітимуть. Ледь-ледь очухається, знову полізуть. Завзятий. Недарма ще на германськім фронті виліз у полковники, почавши старшим урядником.

— Значить, даремно я його легенько стукнув? Треба було міцніше, — промовив Луняка.

— Скажи, Гавриле... Брата Семена ти навмисне прикладом, а не кулею? Пожалів?

Луняка подивився пильно в очі Татарки, промовив:

— Якби хотів убити, то влучив би в голову. Думав, двину полковничка в груди, та й захопимо в полон. А не вийшло. Вихопили козачата. Видно, люблять його.

— Не козаки люблять, а жінка. Багата вона у нього дуже, а підстаркувата. Засліпила його очі золотом, а сама гине за ним. Найняла купу головорізів, щоб його берегли. Дорого платить тим охоронцям, їх ціла сотня. Ото вони й спасли його.

— Жалієш брата, Сашко?

— Як тобі сказати?.. Брат. Маленьким я його любив... Над степом почулася сурма. Ледве закінчив горніст,

як показалися три вершники. Вони галопом летіли до табору чонівців. Майорів білий прапор.

— Парламентери! Парламентери!

Луняка придивився до офіцера, штовхнув Татарку:

— Глянь, впізнаєш?

— А чого ж, Рябокінь завжди так одягається. Багач, не шкодує барахла.

Парламентери зупинилися перед валом. Рябокінь підняв руку:

— Бачу, панове чонівці, що ви добре улаштувалися. Шанці, заслони спорудили. Мабуть, зимувати тут хочете? Слухайте, що я вам скажу, брати козаки.

— Сірий вовк тобі брат і товариш, а не ми, — крикнув Гайдай,

— Хлопці, мовчати! — гукнув Жалоба.— Несурйозно. Хай балакає.

— Слухайте, всі чонівці! Наш славний полковник Семен Татарка хвалить вас за геройство. Він не хоче вам смерті. Пропонує всім Здатися. Складіть зброю та розходьтеся по своїх хатах. Нікого не зачепимо.

— Спасибі полковникові Татарці за ласку,— обізвався Панас Жалоба. — Сам він оклигав?

— Полковник Татарка здоровий. Не гнівається на вас. Здавайтеся.

— Дивися, який добрий став полковник, — прогудів бас Луняки. — А тільки один раз і битий. Ще раз віддубасимо, так сам здасться.

Чонівці засміялися, а Рябокінь вів своє:

— Ви взяті в кільце! Червоних, з Кубані гонимо. Генерал Бабієв узяв Тимошівську, пішов на Ведмедівку. Генерал Бакуменко захопив Батуринську, Іркліївську. А кругом вас козаки Семена Татарки. — Він підвівся на сідлі і широко показав правицею навколо.

Мимоволі всі глянули, куди він указував. Лави улагаївців стояли широким півколом, притиснувши чонівців до річки.

— Вам виходу нема. Полковник Татарка дає слово, що всі будете вдома. І вимагає віддати його брата — Сашка Татарку. Хай їде зараз з нами.

— Ми його не тримаємо,— відповів Жалоба. — Коли хоче, хай їде.

Парламентер покликав:

— Сашко, чуєш? Твій брат Семен просить тебе до себе.

Татарка мовчав. Парламентер гукнув з притиском:

— Сашко, чуєш?

— Чую...

Весь загін повернув голови на голос Татарки. Він сидів на гарбі, дивився на річку. Парламентер знову звернувся до нього:

— Виходь, Сашко. Поїдемо. Такому славному козакові гинути не дамо. їдьмо, бо тут усі загинуть. Тебе брат чекає.

Татарка підвівся, суворо мовив:

— Я сам знайду брата, коли мені буде зручно.

— Запізнишся! — крикнув Рябокінь.— Усіх порубаємо!— Він завернув коня.

Парламентери від'їхали.

Сонце стояло високо й палило немилосердно. Була така спека, що степова стерня, здавалося, ось-ось спалахне полум'ям. У спекотній імлі лава білої кінноти розтікалася велетенським півколом, виходячи на рубіж нової атаки. Білі рухалися повільно, немов чорна хмара, яка охоплює півсвіту!

Жалоба оглядав степ. Раптом повернувся до бійців.

— Хлопці, у кадетів щось сурйозне діється.

Серед бійців пішов гомін, мовби вітром дихнуло. Всі схоплювались, витягали шиї і кричали, показуючи на улагаївців:

— Тікають!

— Мажуть п'яти!

— Диви, диви! Чого це вони?

Здалеку пролунали постріли. Короткі й довгі кулеметні черги. На півночі росла хмара. Врешті торкнулася світлого краю неба. В пилюзі та в поросі окреслювались окремі вершники.

— Не розумію, що там трапилося, — казав Жалоба, не відриваючись від бінокля. — Чи хтось збунтувався? Колотнеча у них зчинилася? А може, перетасовують сили, що так забігали... А може, там велика підмога наспіла, і на радощах б'ють із гвинтівок? Треба приготуватися до гіршого. Петре, — гукнув Стасюка, — ану, піднімай загін!

Стасюк кинувся до берега.

— Загін, слухай мою команду! Розімкнись посотенно. Дистанція — десять кроків. Заряджай!

Бійці займали місця в лаві. Грізно заблищали дула гвинтівок.

Іванко побіг до своєї сотні, але Жалоба зупинив його:

— Ти зачекай тут, хлопче. Без тебе мені важко. Ти й гукнеш кого треба, ти й крикнеш голосно. Подивимося з горба, що до чого. Поклич Луняку.

Стрілянина в білих ущухла, але хмара пилу наближалася. Аж ось дихнув вітер, відніс пилюгу на захід. Прояснилася далечінь, і стало видно вершників. На їхніх головах були гострі шоломи.

— Хлопці, — заволав Жалоба, — то наші! Червоні! Підмога!

Кіннотники йшли не прямо на загін, а брали ліворуч. На них ураз накотилися кадети, намагаючись збити, притиснути до річки, не дати розвернутись у степу,

— Еге, та вони тікають, — промовив Луняка. — Дивись, дивись, командире! За ними женуться. Візьмуть у вилку, посічуть. Ба, як вони лупцюють коней! Тікають ї нічого не бачать. Їх треба зупинити!

— Як їх зупиниш? Летять, нас не бачать.

— Я зупиню, — визвався Луняка. — Побіжу навперєйми.

— Спробуй, — погодився Жалоба.

— Побіг і я! — схопився Іванко. — Прапор візьму. Червоне побачать — зупиняться.

— Сурйозно, хлопче. Біжи.

Луняка біг навперейми, махаючи шапкою. Кіннота йшла важко, майже тюпаком. Стомлені коні ледве стрибали, важко кидаючи копита. Коні стогнали, й здавалося, сама земля стугонить. Луняка вихопив прапор у Іванка, підняв його високо, розмахував і голосно кричав:

— Сюди, сюди верни! Сюди, свої! Не повилазило ж вам!

— Сюди, сюди-и-и-и! — надривався Іванко. — Ой лихо, не помічають.

Раптом кіннота зупинила скок, пішла кроком, один вершник поскакав до прапора. Високий гнідий огир хропів, з нього куснями падало мило. Вершник зупинив коня біля прапора, коротко спитав:

— Хто такі? Якої частини?

— ЧОН станиці Немирівської. Нас коло тисячі.

— Добре, козаче! — вигукнув вершник. — Ми кавдивізія Меєра. Вирвалися з оточення. Нас гонить генерал Бабієв.

— Завертай до річки, — крикнув Луняка. — Аж он до товстої верби. Захоплюй позицію. Бабієва зметемо вогнем. У нас чотири «максими», набоїв досить.

— Добре, козаче. Зроблю так.

Вершник гикнув, нахилився ліворуч, і його кінь по

мчався. Через хвилину гостроверхі шоломи, лівим крилом майнули до річки.

— Біжімо до своїх! — вигукнув Луняка, скоро відрапортував Жалобі. — То наші. Займуть позицію правіше. За ними женеться Бабієв.

— Знаю однорукого головоріза, — насупився Жалоба. — Сурйозний ворог... Та й ми не ликом шиті. Відгоним... Бач, як сунуть, сонце пилюгою вкрили. А нам то на руку,

— Чом на руку? — запитав Іванко.

— А тим, хлопче, що воно нам в очі не битиме. Прицілитися краще. Та й тінь. Не так жарко нам буде.

На цей раз біла кіннота летіла мовчки. Напевно, берегла силу, а люті у неї було досить. І тому, що вона летіла мовчазно, стало ще тривожніше, важче.

Іванко притисся до землі, що дрижала все дужче. Подивився на Тишка. У того зблідло обличчя, руді конопатини горіли червоними плямами. Ноги, взуті в тапочки з вовняних ниток, уперлися носками в землю, теж тремтіли. «Може, то мене самого дрож проймає, як і Тишка, а мені здається, що то земля дрижить. І чого Жалоба не дає команди стріляти, їх же так багато, що не встигнемо... А наші зачаїлися». Він бачив майже всю лаву. Бійці лежали в два ряди. Приникли до землі, не ворухнуться. Лише прицільні мушки ледь-ледь рухалися то сюди, то туди, краще вибираючи свого супротивника.

Раптом над лавою піднявся Жалоба, махнув рукою.

Вороги не витримали перехресного вогню немирівців та меєрівців. Вони звернули сотенними лавами й, вимахуючи нагаями, поспішили сховатися за увалом на обрії, де причаїлася станиця Рогівська.

Над степом осідала пилюга.

Від, частини, яка вийшла з оточення ворога, кроком під'їхав командир. З усіх кінців збігалися чонівці.

Забачивши Жалобу, командир стрибнув з коня, зірвав з голови шолом, побіг назустріч.

— Батьку Панасе! Здрастуй! Оце зустріч, так зустріч! — радо вигукував, обіймаючи Жалобу. — Значить, і Чигиринська вийшла на ворога?!

— А ти як собі гадав, Остапе? Хіба всидять?

— Бачу, бачу, — говорив Остап Дикун.

— А як же ти опинився у Меєра? Може, потурили з командира дивізії? — допитувався Жалоба..

— Ні, батьку. Командую. Сюди нужда погнала. Велика сила білих оточила дивізію Меєра під Рогівською. Ну, я подався на допомогу. Повів тимошівську міліцію. На той час у мене нікого більше не було. А сюди Улагай кинув усю свою силу. Січа страшенна була. Дивізії Меєра не стало. Загинув і сам...

— Знаю Меєра. Сурйозний командир був. Хай йому земля буде пухом.

Дикун важко зітхнув, похиливши голову.

По хвилі спитав: ..................

— У Тимошівській багато війська? Ви давно вийшли на допомогу? Хто послав?

— Що ти запитаннями сиплеш, як з мішка горохом, сину. Нікого я не бачив. І в Тимошівській не був. Як ото ти наказав нам іти на Брюховецьку, то ми й пішли, погнали звідти Рябоконя і гналися майже до Рогівської. А тут вийшла зупинка. Полковник Татарка затримав. Оце ми з ним скублися, доки ти не з'явився. Більше не бачили червоних.

Дикун спохмурнів.

— Погані новини, батьку Панасе, погані... Виходить, що командарм ще не встиг прибути до Тимошівської. Ще десь під Баталпашинським збирає дивізії. Доведеться нам самим Тимошівську захищати. Тоді ось що зробимо. Твій загін об'єднаємо із залишками дивізії Меєра. Приймай команду, батьку Панасе. Всіх гуртуй в один міцний кулак, бо зла січа буде...

— Не лякай, Остапе, бачили злих.

— Дай людям півгодини передихнути, а тоді виступай на Тимошівську. Поспішай, бо Улагай випередить нас.

Дикун узявся за луку сідла, хотів стрибнути на коня, але затримався. Тихо запитав:

— Мати Федося їздила до Чигиринської?

— Посилав. Синок твій здоровий. Сурйозний, каже, хлопець...

— А Харитина?..

— Дружина твоя не знайшлась. Як потягли її бандити в гори, так і не чути...

Очі Дикуна потемніли. Мовчки стрибнув на коня й погнав його степом.

Жалоба зітхнув і повернувся до бійців ЧОНу.

— Чули, хлопці? Перекусіть, що є.

Чонівці розбіглися по своїх сотнях, розв'язували торби.

Татарка дістав з глибокої кишені сухаря, їв і проводжав очима Дикуна, що гнав коня до Тимошівської.

— Ох і командирі Нашого Жалобу батьком величає.

Так Жалоба і є його батько, — кинув боєць-чигиринець. — Він Дикунові хрещений батько. Дикун наш, чигиринський. Корніловці вбили його батька, матір... Біляк Пимон Бунчук силою захопив жінку Харитину. Повів торік у гори, і ніякої вістки про неї нема.