Живі зустрінуться

XXX

Наталя, стомлена до нестями, ледве чипіла на гарбі. Коні надривалися: гарба — як гора. На спітнілі кінські хребти осідала густа пилюга, з-під хомутів та посторонків падали клапті мила. Наталі здавалося, що коні ось-ось не витримають, упадуть і вона залишиться тут навіки, розчавлена колісьми.

Це вже трапилося з багатьма хурами. Вони скрізь стирчали на обочинах. А старший урядник Степан Тимошенко не втомився. Гасав на високому коні, махав нагаєм, погрожував наганом. Наталя вже нічого не боялася.

Передня гарба зупинилась. Наталчині коні вперлися в її задок Дихнув вітер, відніс пилюгу вбік, стало видніше. Наталя озирнулася, де Соня. Та сиділа нерухомо, голова упала на груди. Дрімала.

Мимо пройшла Мелашка з цеберкою. Скоромовкою сказала:

— Іду по воду. Попереду річка. Стоятимемо довго. Коней напою.

— Чекай, я з тобою, — підвелась Наталя. — Хоч пилюгу з лиця змию. Яка річка?

— Зараз сама побачиш.

Річка була в низьких берегах. Широка й повна, дна не видно було: воно ховалося десь у чорній безодні.

За річкою зеленіла висока трава. Туди начеб ще не досягла війна.

А тут усе збито. Хвіст довгої валки сягав за обрій. Череди корів, косяки коней, отари овець і свиней. Металися вершники, намагаючись дати лад. А до річки котили нові гарби, нові гурти худоби.

Наталя потягла Мелашку за руку.

— Ходімо звідси. Тут погано. — Вона дістала торбу з харчами, пересіла на гарбу до Соні, розбудила її. — Сестричко, давай трохи поїмо. Цілий день постилися. Хочеш?

Соня протерла очі.

— А я й забула, що треба їсти...

Мелашка обідала з ними. Ламаючи паляницю, казала:

— Дівчата, давайте тікати додому.

— У Гривенській треба було тікати, а тут Тимошенко наздожене, зарубає.

— Він і не побачить. Уночі втечемо. Кинемо гарби і гайда.

— Без коней далеко не втечеш. І коней шкода.

— Однаково нам коней не бачити, — запевняла Мелашка. — Казав мені один. З Ачуєва вернувся. Там усе вантажать на баржі. І коней. Заберуть і наших. Тікаймо, подружки. Тут удасться.

— Ні, Милю, без коней — ні, — хитала головою Наталя. — Піхтурою коли я до Новобалківської дістанусь?

Третій день пішов, як ми звідти.

— Ага, ти он про що думаєш? Про чонівця свого.

— А про кого ж мені ще думати?

— Тоді втікаймо.

Мимо гарби пролетів полковник і зупинився на березі. Під ним танцював кінь гнідої масті. На полковникові все сяяло: «газирі, еполети, зброя. Навколо нього зібралося десятків два вершників. Полковник загорлав:

— Сотника Мручка сюди!

Прискакав сотник. Полковник накинувся на нього:

— Де переправа?! Ще вчора мала бути готова! Де переправа, разтуди твою...

— Скоро буде, пане полковнику. Дошки, стовпи везуть.

Наталя випустила хліб з руки.

— Ой боже, дядько Семен тут! Який злючий...

— Де, де дядько? — запитала Мелашка, підвівшись на ноги.

— Та той полковник, — показала Наталя. — То ж мій дядько Семен.

Мелашка вхопила Наталю за плечі.

— Так це ж добре! Попроси дядька Семена. Він нас відпустить додому з кіньми. Біжи. Проси гарненько. Іди, — квапила Мелашка.

— Та не спіши. Хай хоч викричиться.

— Побачить тебе — перестане. Іди...

Полковник гримав на сотника:

— А, собача душа! Тобі матеріалу бракує! А це що? — показував на валку гарб. — Це не матеріали?! Продався червоним! Та я з тебе двох зроблю, юда!

Шабля полковника блиснула й упала на голову сотника. Він ничком упав під ноги коневі. Гнідий огир полковника ледь подався назад, а потім стрибнув і вдарив зарубаного сотника передніми копитами в груди. Полковник стримав коня, закричав:

— Тимошенко! Хутко сюди!..

Підлетів Тимошенко на високому коні. Кинув руку до скроні.

Полковник ткнув заюшеною шаблею в груди Тимошенка.

— Не буде греблі до заходу сонця — зарубаю! — Він потягнув поводи, і гнідий поніс його від берега.

Мелашка провела очима полковника, безвільно опустила руки:

— Казала тобі, — докоряла Наталі, — біжи зразу, проси дядька. Полетів. Не побачимо.

Наталя відмахнулася:

— А хай йому грець. Страшний... Казали, що дядько Семен лютий, — не вірила. Приїжджав у гості, то був лагідний, ласкавий, а тут... І як його земля тримає? Ну, з чого тут міст будувати?..

Степан Тимошенко знав, з чого будують мости на війні. Він під'їхав до валки.

— Гей, хурщики, гарби по десять у ряд! Швидко! Голови роззявам порубаю.

За старшим урядником бігли солдати. Хапали коней за вуздечки, тягли за собою. Перед річкою вилаштували три ряди гарб по десятку в кожному. Вчепилися за гарбу, на якій сиділи дівчата, галасували:

— Злазьте, бо опинитеся у Прірві! Та злазьте ж, дівчата, бо полковник нам голови постинає.

Наталя зняла Соню з гарби. Попереду крик. Засвистали батоги. Перший десяток гарб за хвилину пірнув у воду. За першим другий. Біляки підпихали гарби, били батогами коней. Коні поводили головами, дико іржали, але гарби тягли їх на дно. Заляскали постріли — солдати стріляли в коней. Так загатили піврічки. Тоді стали кидати на гарби у воді мішки зерна. Накидавши вище води, стелили дошки, Полудрабки й по них гнали інші гарби, поки не досягли того берега. Не встигли як слід зробити цю дивовижну гать — погнали худобу. Спочатку пустили овець. Вони побігли, тулячись одна до одної, жахаючись. Прірва зачервоніла.

Наталя обхопила Соню і сама, заціпенівши з ляку, дивилася на греблю, яка ворушилася. Поруч стояли онімілі хурщики. Мелашка, знявши руки до неба, кляла полковника Татарку.

— І бодай тебе, ірода, перша куля не минула. А щоб тебе малим мати в ложці води була втопила! А щоб тебе гарматою розірвало! Та щоб тебе пранці погризли, та щоб ти сам до Прірви головою кинувся!..

Прокляття бідної дівчини не дійшли до бога, їх почув Тимошенко.

Він торкнув свого коня, під'їхав поближче до Мелашки і вдарив її нагаєм з волячої жили.

— Прикуси язика, суко!

Вона упала, задихнулася від болю,

Йшли та йшли отари, череди, гурти... Сонце висіло низько над степом, чорне від пилюги, страшне, зроду люди не бачили такого. В куряві знову з'явився полковник Татарка. Загарцював коло живої греблі. До нього під'їхав Степан Тимошенко, козирнув.

— Переправа діє, пане полковнику!

Полковник стрибнув з коня, розмашисто обняв, старшого урядника, поцілував у губи. Потім зняв з грудей георгіївського хреста, начепив на груди Тимошенкові й знову погнав туди, звідки вивалювалися гурти худоби й повзли валки. Здавалося: цьому нема ні кінця ні краю.

Раптом гурти худоби, гарби кинулися врозтіч: гнав шестерик. Коні тягли гармату. Влетіли на греблю, переїхали її і розвернулися. Коло гармати забігали гармаші. Алюром промчало ще кілька гармат, які теж розвернулися коло першої. Вони підняли жерла догори і дали залп. Потім, поспішаючи, стріляли й стріляли. Хурщики попадали на землю. Коло Наталі хтось кричав:

— Люди, роззявляйте роти, бо поглухнете. Вуха не витримають.

Наталя розкрила рота. Але раптом земля здригнулася, піднялася, і Наталя підлетіла вгору. Вибухова хвиля закинула її в Прірву. Дівчина випірнула, вхопилася за коріння верби, стала ногами на корч.

Худоба бігла по греблі, їхали гарби, а на тому березі, де стояли гармати, вибухали снаряди. Червоні били по біляках.

Наталя бачила це й не бачила, чіпляючись за коріння, вибиралася на берег і шепотіла:

— Жива... Жива... Що ж сталося з Сонею, з Мелашкою?..

Соня лежала на траві під вербою. Над нею сиділа Мелашка, мокрою хустиною витирала кров з її лоба.

Наталя підбігла до них.

Убита? — І впала на коліна перед Сонею.

— Жива, — відповіла Мелашка. — Дихає... Відійде. Я думала, ти пропала... Соня жива, осколком трошки черкнуло по лобі. Витирай їй лоба, а я пошукаю подорожника.

Опритомнівши, Соня підвела голову і мовчки озиралася. Сіла, скрикнула:

— Боже, де я? Куди потрапила? Що за мана?

В її голосі було стільки відчаю, а очі так жадібно дивилися навколо, так палали, що Наталя злякалась. Відсахнулася.

— Чи я сплю, чи все це наяву? — запитувала Соня. — Остап? Де мій син?..

— Соню, мила! — скрикнула Наталя. — Опам'ятайся. Що ти кажеш? Який Остап? Опам'ятайся, Соню. Ми самі сюди приїхали.

— Самі приїхали? А ти хто така?! Звідкіля взялася?

— Соню, — припадала Наталя. — Та хіба ти не знаєш мене. Я ж твоя Наталка!

Наталка? Яка Наталка? Зроду не знала ніякої Наталки...

— Як же не знала? Та ти ж наша наймичка. Мало не рік живеш у нас, Соню, я ж тобі за рідну сестричку була.

— Чекай, чекай, — відсахнулася Соня. — Чого ти мене Сонею називаєш? Я не Соня. Хто мене нак назвав? Я Харитина. Ой, голова болить, ой, як голова болить. Що зі мною робиться? Нічого не розумію. Ой, як голова болить... Все чуже навколо. Люди, небо, земля. Де ж мої рідні поділися? Де це я? Скажіть, де я єсть? Дівчино чорнобрива, ти плачеш, ти, мабуть, добра? Так скажи, де я? Скоріше скажи, бо голова моя трісне. Ой, болить. .

— Ми коло річки Прірви. Недалеко станиці Чорноерківської.

— Чорноерківської? Річка Прірва? Зроду не чула. А скажи, звідси станиця Чигиринська далеко? Чула таку?

— Чула, Сонечко, чула. Туди верстов двісті.

— Двісті? Ой лихо! Мені ж туди поспішати треба. Скажи, в який бік туди іти, і я побіжу.

Вона підхопилася. Напружилась, ось-ось зірветься з місця і полетить, мов птиця.

Над головами завило, земля здригнулася. Берег завихрився, На греблі вибухали гарматні снаряди, розшматовуючи хури, на яких їх везли. Чорний дим поповз на берег. Наймичка схопилася, допитуючись:

— Кудою до Чигиринської?

— Чекай, сестричко, тебе ж уб'ють. Хай скінчиться бій. Ранком підемо. Та не стій! Лягай на землю! Загинеш, нещасна! — крикнула Наталя, вхопила наймичку за ноги, звалила і притисла до землі.

Вибухали снаряди. Густий дим вкривав і річку, і береги.