Готель Велика Пруссія

X Позен 9.11.1905

Вечір

О сьомій, як і було домовлено, Самковський чекав за столиком в «Automaten-Restaurant». Цей заклад був особливий тим, що — як і свідчила, зрештою, його назва — замість кельнерів тут стояв шерег квадратних автоматів. Опустивши монету в спеціальну щілину, клієнт міг отримати в одному з них, скажімо, склянку вина, в іншому — канапку або навіть повноцінну страву. Біля автоматів чергував лише один працівник цього незвичного ресторану, який прибирав зі столів посуд і передавав його через невеличке віконце посудомийниці. Він же кілька разів на день вибирав дріб’язок з автоматів і викликав механіка, якщо котрийсь із них виходив з ладу. Не менше шести, а то й семи разів на день до ресторану під’їжджав кінний фургон з їжею, і червонощокий кухар наповнював утробу цього механічного персоналу розфасованою в металевий посуд їжею та напоями. Ласі до атракцій містини радо відвідували заклад, в якому їх обслуговували «автомати», а власник добряче економив на роботі кельнерів, хоч і витрачався на роботу механіка.

Вістович недовірливо просунув гроші в щілину і скептично спостерігав, як всередині автомата щось заскреготіло, потім захлюпало, а далі перед ним піднялася металева стулка, відкривши комісарові гальбу, наповнену пивом. Тільки тепер чоловік позбувся відчуття, що його обкрадають. Адже питво він усе-таки отримав, байдуже, що гроші взяв не кельнер, а бездушна машина...

На столі перед ад’юнктом також стояла склянка з недопитим сидром і шматок курячого пирога.

— Як смакує? — поцікавився комісар.

Той стенув плечима.

— Зізнатись, я побоювався, що пиріг буде приправлено машинним мастилом, але тут тільки курятина й тісто...

— У дивні часи живемо, Самковський, — промовив Вістович, роблячи перший обережний ковток зі своєї «автоматичної» гальби, — ще трохи — й ці бісові машини замінять людей не тільки в кнайпах. Поїзди будуть їздити без кочегарів і машиністів, автомобілі без водіїв... І навіть удома, в ліжку, вас чекатиме механічна дружина.

Чоловіки засміялися.

— Радий бачити вас у доброму гуморі, комісаре, і... — Самковський затнувся.

— ...і живим? — продовжив за нього Вістович.

— Тоді на цвинтарі ви сказали, що сьогоднішньої зустрічі може й не бути.

— Це моє побоювання ледь не справдилось, але, видно, плани Господні зазнали змін... Скажіть краще, Самковський, як справи в Дирекції у Лемберзі? Шехтель дуже сердиться?

— Сердиться — зовсім не підходяще слово, — зазначив Самковський, — я сказав би, що він скаженіє. Стверджує, що ви одурили його, наче школяра, і добряче підставили, адже роботи в нас, як і раніше, по саму горлянку. Мене він украй неохоче відпустив на похорон.

— До речі, не знав, що той шахрай Тойфель — ваш родич, — сказав комісар.

Самковський скривився.

— Шефе, я зовсім не пишаюся цим, тож якщо можна... Я просив би вас...

— Звісно, звісно, — заспокоїв його Вістович, — я мовчатиму про це як риба.

— Бартоломей був моїм кузеном. І мені пощастило, що він жив у іншій країні, тому в поліційних кадрах ніхто не дізнався, що я мав такого родича. Інакше про кар’єру в поліції мені довелося б забути.

Вістович знаком показав, що замикає рота на ключ. Щоправда, одразу після цього він знову його відкрив, аби залити туди чергову порцію позенського пива.

— Що ж, зі мною все зрозуміло, — промовив Самковський, — але що в Позені робите ви? І я, і Шехтель були переконані, що ви в Берліні.

— Я був там, — кивнув комісар, — але мусив перебратися сюди через одну справу, яку, сподіваюся, успішно сьогодні завершив.

— І тепер збираєтеся повернутися до Лемберга?

— Збираюся, але не раніше, ніж за кілька днів... До речі, Самковський, а як просувається справа того шпига, що ми з вами упіймали на вулиці святого Антонія?

Вістович запитав це обережно, й було помітно, як напружено він чекає відповіді.

— У Відні розшифрували всі записки, які ми знайшли... гм... при ньому...

Самковський гидливо скривився, згадавши, видно, як саме їх знайшли.

— Шехтель, як і хотів, отримав та скопіював їх раніше, ніж вони потрапили в Evidenzbüro. Полковник Редль, коли дізнався, оскаженів, проте директор свого досяг. З Міністерства поліції прийшла телеграма з подякою. І це вперше за десяток років! Бачили б ви тоді нашого директора. Ходив радісний і гордий. А мені навіть виписав премію...

Тут ад’юнкт, очевидно, згадав, що премія насправді мала б дістатись Вістовичу, тому вдруге затнувся. Комісар зробив вигляд, що не помітив його знічення, й знову приклався до гальби.

— Чи допитували того шпига-телеграфіста Кравцова ще раз? — запитав він, зробивши чималий ковток.

— Так... Власне саме тому Шехтель і скаженіє. Бо Кравцов зізнався, що ви примусили його...

— ...сказати, що його зверхники в Берліні, — нетерпляче закінчив Вістович, бо Самковський говорив надто мляво.

Запала незручна пауза.

— Мені негайно треба було до Берліна, — пояснив комісар, — Шехтель не відпустив би мене, тож я шукав причину.

— Найгірше не це, шефе, — співчутливо промовив Самковський.

— А що ж?

— Те, що Кравцов назвав справжнє місто, де знаходиться його таємне керівництво. За дивним збігом обставин — це Позен. Саме звідси він отримував інформацію, перешифровував її і надсилав у Росію.

— Що за інформація?

Самковський змовчав.

— Гаразд, — нервово зітхнув комісар, — але чи означає це, що ви у Позені також не тільки через смерть родича? Ви й далі провадите слідство?

Самковський неохоче, але ствердно кивнув.

— Тобто Шехтель відрядив вас сюди під носом у контррозвідки?

— У них своє слідство, а в поліції своє, — сказав Самковський.

— І ви шукаєте тут шпигунське гніздо, звідки Кравцов у Львові отримував інформацію? — допитувався притишеним голосом комісар.

Обличчям ад’юнкта пробігла тінь невдоволення. «Авжеж, — подумав комісар, — я знову втручаюся в його розслідування. У справу, яка може бути найважливішою в його кар’єрі... Ну що ж, не буду».

— Гаразд, — він допив своє пиво і дістав з кишені картку зі своєю адресою, — оскільки ви збираєтеся залишитися в Позені довше, ніж навіть мені повідомили, то при потребі можете знайти мене на Паулікірхштрассе. Це неподалік місця, де будується цісарська фортеця... Номер будинку там вказано... — він тицьнув у цифру 19 на своїй візитівці.

— Комісаре, не подумайте, що я... що навмисно...

— Все гаразд, — заспокоїв його Вістович, — іноді для успішного розслідування злочину доводиться брехати і навіть здійснювати ще один злочин. Нічого не вдієш. Однак скажіть мені... — він додав це, ніби мимохіть, — якщо ви й далі провадите цю справу, значить розшифрований текст при вас. Правда?

— Так, — сухо відповів Самковський.

— Що ж, думаю, ви будете не проти, якщо я гляну. Адже я вів цю справу разом з вами у Львові, — комісар ледве стримався, щоб не сказати: «Адже це я спіймав того шпигуна на св. Антонія».

Ад’юнкт обережно, мов заряджену зброю, дістав записника і розгорнув його перед Вістовичем. Рівним каліграфічним почерком, яким Самковський славився на всю львівську поліцію, там було написано:

Такими ж записами було списано дві сторінки.

— І що, на вашу думку, це означає? — вдавано байдужим тоном запитав комісар.

— Як на мене, все просто: у Львові ми з вами натрапили на мережу контрабандистів, які переправляли з Європи в Росію сигари. Адже Havana, Rothschild і Coronas — це все відомі марки сигар. Дорогих сигар. Цифри 8000, 2000,1000... — це кількість штук... Або... ящиків. Так, радше ящиків... Мережа ця, безперечно, тягнеться з Росії через Лемберг, сюди до Позена, потім, імовірно, до якогось із німецьких портів. Скажімо, з Гамбурга, куди прибувають кораблі з Південної Америки. Телеграфіст на вулиці святого Антонія повідомляв про розміри контрабанди своїх російських спільників. Принаймні так він сказав на допиті... Лемберг для них був своєрідним пунктом перевалу. Поліція вже шукає склади, де тимчасово мав би зберігатися товар, бо тут наш шпигун виявив затятість і не зізнається. Воно й не дивно, адже вартість такої кількості сигар навіть важко уявити!..

— Отже, сигари, — промовив комісар, коли Самковський замовк, — що ж, viel Spaß[46], як кажуть у цих краях.

Ад’юнкт прикусив губу і зняв запітнілі окуляри, щоб протерти їх хустинкою.

— Ну, гаразд, — процідив він крізь зуби, — а ви що про це думаєте?

— Як ви дали мені зрозуміти, це ваше розслідування, Самковський, — зауважив комісар, — тож я не збираюся втручатися...

— Шефе, я не хотів...

— Однак, — урвав його Вістович, — диявол, як відомо, ховається в деталях. Зверніть увагу хоча б на те, що російські слова «Отправлено», «Принято» і «Получено» скорочені до «Отпр.», «Прин.» і «Получ.», в той час як назви місяців подано повністю. Хоча логічно було б їх також скоротити задля економії часу, а то й замінити числами, як це іноді робиться.

— Diabel tkwi w szczegółach, — повторив польською ад’юнкт із кислою міною на обличчі.

— На все добре, — попрощався комісар і, вбравши капелюха, вийшов з «Автоматичної Ресторації».

Вечір видався холодним. Осіння сирість пробирала до кісток, і Вістович підняв комір плаща, щоб захистити від неї шию. Допомогло це мало, тому, запхавши руки в кишені, він прискорив крок і попрямував до свого помешкання. Від думки, що там майже так само холодно, як і на вулиці, ставало незатишно на душі. І якби не раптовий спомин про пляшку доброго французького бренді, яка чекала на нього в шафі, львів’янин вважав би цей вечір зовсім пропащим.

Піднявшись на другий поверх, одразу біля дверей своєї квартири Вістович завмер. Світло від вуличного ліхтаря проникало сюди через вікно над сходами й частково освітлювало підлогу. Поглянувши на куций вхідний килимок, чоловік побачив там свіжі сліди вуличного бруду. Його тут не було від ранку. Отже, або килимок забруднив хтось із сусідів, що, втім, малоймовірно, або...

Комісар витягнув з кишені «Люґера». На щастя, Вінкель повернув йому зброю... Пістолет лежав у його номері на столі разом із чеком ще на двадцять тисяч марок. Як же це виявилось доречно!

Двері були зачинені, але Вістовича це не заспокоїло. Обережно повернувши в замковій щілині ключ, комісар зайшов до свого передпокою. В ніздрі одразу ж вдарив запах чиїхось різких парфумів. Клацнувши вмикачем електричного світла, він швидко зайшов до вітальні, тримаючи перед собою пістолет. Як і слід було сподіватися, там на нього чекали. Двоє чоловіків і жінка, зручно вмостившись у кріслах, дивилися на нього, як на запізнілого господаря, що запросив гостей на свято, але сам туди не квапився. Жінкою була Клавдія. Одного з чоловіків він знав також, хоча волів не знати...

— Де вас чорти носять, комісаре? — з претензією в голосі запитав його знайомий, — ми вже тут знудились. У вас не помешкання, а монастирська келія: ані газет, ані книжок, ані гральних карт, ані шахів.

Не кажучи ні слова, Вістович поклав пістолета на поличку, зняв плаща й капелюха, а потім підійшов до креденса і, витягнувши звідти шухляду, уважно перевірив її вміст.

— Бренді ми не чіпали, — поспішив запевнити чоловік, — втім, з вашого боку ґречно було б запропонувати нам випити.

Без жодної охоти і все ще мовчки комісар витягнув з шухляди пляшку з темно-бурштиновою рідиною і обережно її відкоркував. Тоді пошукав на полицях креденса склянки. Тих виявилось тільки дві.

— Мені не треба, вельми вдячний, — сказав невідомий чоловік, що спостерігав за всім із глибини вітальні.

— Мені також, — додала Клавдія.

Тоді комісар налив собі й своєму співрозмовнику.

— Сто років не бачились, еге ж, Вістовичу?

— Усього два чи три, — відказав той, — два чи три роки. Аж ніяк не сто, полковнику.

«Буває ж так, — подумалось комісару, — якихось півгодини тому про полковника Редля, начальника галицького Evidenzbüro, ми згадували з Самковським. Говорили, що той злий, мов чорт, на поліцію, яка плутається під ногами в контррозвідки. І от він тут, переді мною, п’є мій „Ринь де Бордо“ і робить вечір ще паскуднішим...»

Вони й справді востаннє бачились у Львові 1902 або 1903 року. Тоді сталося вбивство поважного депутата Галицького сейму, який очолював проімперську фракцію. З Відня тиснули найперше на контррозвідку, вимагаючи швидкого й ефективного розслідування загибелі свого відданого представника. У свою чергу, Редль тиснув на місцеву поліцію, оскільки вбивствами повинні займатися саме поліційні слідчі. Вістовичу дісталося і розслідування, і погрози від полковника. Мовляв, у разі провалу кар’єра комісара зійде на пси. І саме він, Редль, подбає про це, використовуючи свої зв’язки на найвищому рівні у Міністерстві поліції. І хоч убивцю депутата Вістович знайшов, стосунки між ним і полковником так і залишилися прохолодними. Тим більше, що у Відні Редлю присвоїли за це державну нагороду, зовсім забувши або не знаючи про львівського комісара, який виконав за нього всю роботу.

— Що ж, Вістовичу, — посерйознішав Редль, і його короткі вусики на блідому продовгуватому обличчі зарухалися, наче в щура, — зізнаюся, для мене — цілковита несподіванка зустріти вас тут, в Позені. Тим більше, згідно наших даних, ви мали б бути зараз у Берліні...

«Срані нишпорки», — подумав комісар, але вирішив не перебивати.

— Щойно ви зустрічалися з вашим колегою Самковським, чи не так? — продовжив той.

— Нащо запитувати, якщо знаєте? — похмуро перепитав Вістович.

— Він показував вам розшифрований документ?

— Так.

— І що ви скажете?

— Що насправді там ідеться зовсім не про сигари.

— Це зрозуміло. Але про що?

— Полковнику, цього разу я не зобов’язаний ділитися з вами своїми міркуваннями, — зазначив комісар, — ловити шпигунів — обов’язок Evidenzbüro. От і ловіть.

Редль, щоб приховати дошкульне враження, яке справила на нього така відповідь, відвернув погляд до вікна і підніс до рота склянку.

— До того ж, herr Oberst[47], — озвався незнайомець у глибині кімнати, — пан комісар перебуває зараз на прусській, а не австрійській землі і провадить інше розслідування. Важливе для нас, для Відділу III b.

— Не виключено, що ці дві справи між собою пов’язані, — тихо огризнувся той.

— Можливо.

Чоловік підвівся й підійшов до Вістовича.

— Мене звати Теодор Фішер, — представився він, простягнувши руку, — я заступник директора А III b. Прошу вибачення за наше вторгнення, але це був найкращий спосіб поговорити подалі від сторонніх очей і вух. У вас тут можна курити?

Комісар кивнув. Тоді Фішер дістав цигарку, встромив її до рота і підпалив. За цей час Вістович устиг його розгледіти. Чоловік був майже однакового з ним зросту, мав атлетичну статуру і кругле обличчя з рожевими, як у юнака, щоками, м’ясистими губами й широким носом. Погляд мав важкий, як боксерський удар. Одягнений був у штатське, але рівна постава видавала військового.

— Ви, пане Вістовичу, ледь не розсекретили нашу агентку, — жартівливо продовжив Фішер, вказуючи цигаркою на Клавдію, — не знаю, куди там дивиться в Лемберзі полковник Редль, але на його місці я зробив би усе, щоб перетягнути вас у контррозвідку.

Вирішивши не відповідати, комісар ковтнув бренді все ще з думкою, що мав би смакувати ним зараз наодинці.

— Ми вже два місяці стежимо за цими змовниками. Я маю на увазі фон Гарпе, Ніцпона, Еберта та полковника Альсдорфа, яким заманулося укласти угоду з дияволом начебто для благородної мети. Всі вони люди поважні, до того ж фон Гарпе й полковник займають важливі державні посади. Саме тому оминути увагою їхню домовленість з Удо Вінкелем Відділ III b аж ніяк не міг. Клавдія, на щастя, вже давно працює на нас, тому основну роботу ми доручили їй, — сказав Фішер. — А в який спосіб їй доводилося передавати нам інформацію, ви знаєте... На жаль, у цього покидька Вінкеля агентів не менше, ніж у нас.

— Хто була та дівчина, з якою ви були на мосту? — запитав у Клавдії Вістович.

— Вона також наша людина. Але... — жінка глянула на свого шефа, мовби питаючи в нього дозволу, — аспірантка.

— Аспірантка? — не зрозумів комісар.

— Бачте, пане Вістовичу, Клавдія має чимало обов’язків, — пояснив Фішер, — один із них — це навчати молодих агенток. От саме з однією з них вона й прогулювалася того вечора. Тому «аспірантка» — це, мабуть, підходяще слово.

— Практичні заняття? — усміхнувся комісар.

— Саме так.

Фішер докурив свою цигарку, але одразу ж запалив нову.

— Що ж, а тепер відвертість за відвертість, — сказав він, завдавши співрозмовнику того самого удару-погляду. — Ми знаємо, що ви назвали Вінкелеві убивцю. Це граф Дємідов, який до того ж працював на російську амбасаду. Все так?

— Так, — відповів комісар.

— І ви переконані, що це не помилка?

— Навпаки. Я переконаний, що це помилка, пане Фішере.

Очі того стали круглими.

— Тобто Дємідов — не вбивця?

— Він мерзотник, психопат, справді російський шпиг, він довів кількох людей до страшного самогубства, але Ціммермана, Дрезена, а тим більше Лютке він не вбивав.

— Тоді чому ви на нього вказали?

— Якби я цього не зробив, мені б настав кінець. Ваша агентка не дасть збрехати.

— І Дємідов став жертовним цапом?

— Якщо хочете — так.

— Що ж, тоді цілком розумний хід, скажу я вам, комісаре. Цілком розумний... Але хто справжній убивця, ви знаєте?

— Знаю.

— То скажіть.

— Я не маю достатньо доказів, тож волів би змовчати.

— Шкода. Але ви збираєтеся завершити це розслідування?

— Я збираюся додому, пане Фішере.

— І покинете все на півдорозі? — здивувався той.

— На жаль, один у полі не воїн. Тому — так.

Фішер наблизився до нього майже впритул.

— Але ви не один, комісаре, — промовив він, видихаючи в його бік синій масний дим. — Якщо хочете знати, тутешній піхотний полк виділив нам півсотні солдатів для вирішення проблем, які створює Німецькій державі Удо Вінкель. Не забуваймо про поліцію, яка після загибелі Йоахіма Лютке в цю справу не втручалася. Однак, повірте, в Кріпо дуже хочуть взяти за горло вбивцю найкращого з берлінських слідчих. Тому не кажіть мені про одного в полі... Ми хоч зараз можемо оточити цей бісів готель «Велика Пруссія» і взяти Вінкеля, але нам треба більше. Треба знати, хто з тих чотирьох змовників шпигує для росіян. Адже це хтось із них, чорт забирай! І ви це знаєте, комісаре. Тому добудьте докази, вкажіть на нього, і нехай це стерво повісять разом із Вінкелем. Зробіть це, і у вас назавжди залишаться могутні друзі в Пруссії. Обіцяю.

Фішер відійшов убік, щоб загасити цигарку.

— А ще ми вдамо, що не знаємо про ті сорок тисяч марок, які ви отримали від цього мафіозі, — додав він наче мимохіть, — окрім того, що ви не сплатили ані марки податку, ці гроші мають сумнівне походження. Німецька держава за таке суворо карає, пане Вістовичу.

— Дуже люб’язно з вашого боку не залишити мені вибору, — промовив комісар і одним ковтком допив решту бренді зі своєї склянки.

Фішер засміявся.

— Що вдієш, йдеться про інтереси держави, — сказав він. — Завелика розкіш подарувати вам більше, ніж один варіант дій. Зате матимете надійний тил. Не дарма ж ми об’єднали сили з нашими австрійськими колегами.

На цих словах чоловік вказав на Редля. Втім, Вістович вже за ним не стежив. Львів’янин відвернувся до вікна й просто чекав, коли візит цих трьох осіб нарешті закінчиться. Мабуть, відчувши це, вони почали збиратися.

— Бувайте, комісаре. Проводжати нас не потрібно, — іронічно зауважив Редль.

— Ще раз прошу вибачення, що був змушений розмовляти з вами дещо... категорично, — сказав наостанок Фішер, — сподіваюся, коли все закінчиться, матиму приємність запросити вас на чарку...

Він знову простягнув Вістовичу руку. Той мовчки її потис.

— До речі, — дещо притишено заговорив позенець, переконавшись, що Редль і Клавдія вийшли з вітальні в коридор, — зустрічі з вами шукала одна юна особа. Акурат перед нашим приходом.

— Про кого це ви? — не зрозумів комісар.

— Про кельнерку з «Café International». Я впізнав її тільки тому, що й сам полюбляю там снідати, — пояснив Фішер. — Не заставши вас удома, дівчина поспішила на двірець, але... — він глянув на годинник, — боюся, вона спізнилася. Поїзд до її рідного Ґнесена сьогодні вирушає на годину раніше.

Комісар відчув, як до голови йому прилинула кров.

— І де вона, по-вашому, зараз? — запитав він.

— Знаєте, в цьому холодному осінньому Позені їй особливо нікуди йти. Тому не зачиняйте дверей, — відповів Фішер.

Коли непрохані гості залишили його помешкання, комісар якийсь час міряв кроками кімнату, потім також вийшов спершу з квартири, а відтак з будинку. Вулиця була порожня. Холод розігнав перехожих по домівках, і хідниками бродив тільки крижаний вітер, високо підкидаючи неприбране листя і вчорашній пошматований номер «Pozener Zeitung». Гасові ліхтарі сяк-так розбавляли темряву, проте вона все ще лишалася густою і важкою, мов старе покривало. Вістовичу подумалось, що для того, аби помітити когось бодай за кілька кроків посеред цієї ночі, недостатньо зору. Треба ще мати собачий нюх.

Аби якось виправдати свою присутність на цій безлюдній вулиці, комісар закурив. Дим різко полинув кудись угору, зникаючи, мов привид, між безлистими гілками міської липи. Втім, за кілька хвилин, добряче змерзнувши, комісар пожбурив труп своєї цигарки на землю і рушив назад до будинку. Та не встиг він торкнутися дверної ручки, як хтось несміливо його покликав:

— Пане Вістовичу...

Чоловік озирнувся. Під ліхтарем, кутаючись у легеньке пальто, стояла Маґда. Не треба було уважно придивлятися, щоб зрозуміти, як сильно вона змерзла.

— Я приходила до вас, а потім спізнилася на свій поїзд... і тепер...

— Зайдіть досередини, — запросив він, — тут надто холодно.

Дівчина поволі, уникаючи його погляду, підкорилась. У помешканні комісар взяв у неї пальто і капелюшок. Повісивши їх на вішак, він запросив гостю сісти й запропонував бренді. Маґда відмовилася. Помітивши, що вона досі тремтить від холоду, чоловік приніс теплого коца і дбайливо вкрив її плечі. Дівчина вдячно всміхнулася.

— Знаю, виглядає не надто пристойно... — промовила вона. — Маю на увазі те, що я тут...

— Облиште, — сказав комісар, — ви спізнились на поїзд. Йти вам більше нікуди. То що ж, будете замерзати через цю «пристойність»?

— Все ж я мушу пояснити, — не вгавала дівчина, — ваш вчинок не давав мені спокою. Така нечувана щедрість до людини, яку бачите вперше... Тому подумала, можливо, вам потрібна прибиральниця або кухарка... Або ж я могла б виконувати яку-небудь іншу хатню роботу...

— Дорога Маґдо, — лагідно перебив її Вістович, — на жаль, я, як і ви, нетутешній і скоро, маю надію, повернуся додому, а в цій квартирі замешкають інші люди. Якщо хочете, лишіть свою рекомендацію, і я спробую їм передати.

— Буду вам вдячна, але мені йшлося саме про вас...

— Я приготую вам чаю, — комісар звівся на ноги, — зігрітись вам не завадить...

І вже виходячи з вітальні, він раптом запитав:

— А як ви дізналися мою адресу?

— Дуже просто, — усміхнулася Маґда, — на аркуші, в який ви загорнули гроші, відбився запис із попередньої сторінки. Адже це був листок з вашого записника, чи не так?

Вістович глянув на неї з неприхованим захопленням.

— Ваша правда, — сказав він.

— Звісно, — продовжила дівчина, — це могла бути будь-яка інша адреса, яку ви занотували, але мені пощастило. Так я і знайшла ваше помешкання...

— Прекрасно, — похвалив її чоловік, — шкода, що ви не моя помічниця.

— Охоче б працювала в поліції, — раптом зауважила Маґда, — якщо тільки жінкам це дозволено.

— А звідки ви знаєте, що я поліцейський?

— Ви... виглядаєте як детектив. До того ж тоді в ресторації, коли ми вперше зустрілися, одразу ж розповіли все про мою матір, ніби мій давній друг, — пояснила дівчина.

— Приємно бути вашим другом, — тепло сказав комісар і зник на кухні.

Повернувся він за якийсь час, тримаючи в руках гарячу чашку. Маґда сиділа на тому ж місці й усе ще вкривалася коцом. Вістович поставив чай на столик перед нею.

— Маю до вас одне прохання, — сказав чоловік, коли вона, подякувавши, обережно піднесла чашку до губ, — чи можете мені ще раз показати той аптечний рецепт, який ви мали при собі в «Café International»?

— Так, він при мені, — здивовано відповіла вона, — збиралася купити сьогодні ліки, але не встигла...

Вістович взяв у неї списаний кривими літерами листок і уважно його роздивився.

— Щиро кажучи, не розумію там ані слова, — додала Маґда.

— Я також, — відповів комісар, — та все ж, одна річ для мене надзвичайно важлива.

— Яка?

— Назва аптеки. Справа в тому, що я вже бачив рецепт із такою самою емблемою...

— «Під Золотим Левом», на Альтер Маркт, — сказала дівчина, — ви легко її знайдете.

— Чудово, — вдоволено відповів чоловік і повернув їй листок, — вельми вдячний за таку інформацію.

Він підвівся й вирішив перейти до розмови, яку обоє відтягували як могли:

— Гадаю, тут у вітальні вам буде найзручніше, — сказав він, — канапа дещо жорсткувата, але...

— Що ви, не турбуйтесь за мене! — Маґда схопилася з крісла.

— Я принесу постіль, — промовив комісар якомога лагідніше.

Йдучи, він мовби ненароком залишив на столі свій записник. Попри те, що згорток з чистою постіллю був у сусідній кімнаті і до того ж на видному місці, чоловік возився з ним навмисне довго. Поміж тим, відчиняв і зачиняв шафу, гучно лаяв свій безлад, ходив з кутка в куток, словом, робив усе, щоб Маґда достатній час лишалася на самоті. Коли врешті повернувся до вітальні, то застав її в ще більшому розпачі, ніж півгодини тому на вулиці. Однак до палітри переживань дівчини додалося ще щось: чи то розчарування, чи то досада.

Вістович глянув на свій записник. Одразу помітив, що його відкривали. Зрештою, Маґда не надто й намагалася приховати цього факту, бо на місце поклала його зовсім не так, як він лежав спочатку. А таких огріхів не припускаються навіть гімназистки, що потайсвіту читають щоденник подруги.

— Дуже люб’язно було з вашого боку лишити мені там записку, — тихо промовила дівчина.

— Я всього лиш попросив передати вітання Клавдії, — відповів комісар, — не знаю, чи ви найкраща її студентка, але точно — найчарівніша.

Поклавши згорток із постіллю на канапу, він вмостився у крісло й закурив, не спускаючи з Маґди очей.

— А ще ви вважаєте мене невдячною, правда?.. — дівчина все ще не дивилася на нього. — Допомогли мені, а я зібралася за вами шпигувати...

— Зовсім ні. Ми ж бо зустрілися вже після того, як вас було прийнято до III b. Тому ви робили свою роботу, а я — свою. Крім того, гроші, які я вам дав, зовсім не мої. До речі, з боку ваших зверхників доволі розумно було влаштувати вас у «Café International». У такому закладі часто трапляється риба, за якою не гріх і наглянути.

— Кепська ж з мене шпигунка, — з досадою в голосі промовила дівчина, — ви, мабуть, одразу про все здогадалися?

— Не одразу... Річ у тому, люба Маґдо, що в записнику я не нотував своєї позенської адреси. Точніше, записав там тільки вулицю. Отже, ви не могли знати номер будинку. Проте, це радше помилка добродія Фішера та вельмишановної Клавдії, аніж ваша. Бо саме вони вигадали вам цю легенду з перебитим текстом.

— Втім, я поспішила назвати вас поліцейським.

— А от тут маєте рацію, адже не пригадую, щоб я вам про це розповідав. Хоча на той момент ви просто підтвердили мій здогад.

Загасивши недопалок, чоловік запалив нову цигарку.

— Скажіть найголовніше, дорога Маґдо, — продовжив він, — що ви намагалися відшукати в моєму записнику? Одразу дозвольте вам поспівчувати, бо з таким почерком я не потребую жодного шифру. До того ж пишу русинською. Мовою, яку ви навряд чи знаєте.

— Бачу, ви заповзялися мене знищити, пане Вістовичу, — сказала дівчина.

«Знищити тебе? — подумав комісар. — І це після того, як ти, сама того не знаючи, допомогла мені пережити ув’язнення у психопата Вінкеля?.. Дурна ти квітко серед цього смердючого гноїська».

— Ні, Маґдо, ви не мій ворог, а тому в A III b ніколи не дізнаються про нашу розмову. Принаймні від мене. Зрештою, — додав він, підводячись, — не так вже й важливо, що вам було потрібно з нотатника. Важливо, щоб ми повірили одне одному. Бо ж до ранку перебуватимемо під одним дахом.

— Я можу піти.

— Якщо підете, то викриєте себе з головою. Клавдія вам такого не подарує. Тому лишайтеся так, ніби нічого не сталося. Завтра їм розкажете про мій кошмарний почерк і диявольську кирилицю. Тобто про те, що вам не вдалося зрозуміти з моїх записів ані слова. Постіль розпакуєте самі...

Чоловік рушив до виходу.

— Вони хотіли знати, чи ви самі не пов’язані з росіянами. У записнику я шукала якихось імен і контактів російської амбасади, — гарячково промовила дівчина навздогін.

Зупинившись на якусь мить, Вістович усміхнувся.

— Хороший хід, — сказав він, не озираючись, — на місці Фішера я хотів би знати те саме... Добраніч, Маґдо.

Діставшись кімнати, в якій він удавано порядкував кілька хвилин тому, чоловік роздягнувся й ліг на старе незручне ліжко. Старі пружини вп’ялися в його тіло, мов стерті зуби якогось вмираючого звіра, але попри це Вістович швидко й міцно заснув.

Було за північ, коли сон його раптом урвався і, розплющивши очі, комісар побачив, що кімната щедро залита місячним світлом. Чоловік перебував ще тільки на берегах свідомості, остаточно не прокинувшись, але він шкірою відчув, що в кімнаті був не сам. Перш ніж навіть мигнула думка про зброю, яку він, про всяк випадок, тримав під подушкою, просто перед ним з’явилася тендітна жіноча постать. У його помешканні була зараз тільки одна жінка, і від цієї думки всередині запекло, як від добрячого ковтка міцного алкоголю. Він, мовби звір, чув її запах і вдихав його так глибоко, як тільки міг.

Маґда — шпигунка, отже, в її руках зараз могла б бути зброя, але комісар лежав нерухомо. Можливо, вирішив, що зробив для неї надто багато хорошого, аби вона бажала йому зла. А може, заради такої миті був готовий і до найгіршого. Так чи інакше, Вістович не ворухнувся, аж доки вона не стала просто над ним. Чоловік не бачив її обличчя, а тому не знав, чи дивиться вона йому зараз у вічі. Йому лишалося тільки напружити слух, щоб не пропустити її слова.

Але Маґда мовчала. Якусь мить ще стояла над ним, наче привид, а тоді опустила руки донизу й, ухопивши краї своєї сорочки, здійняла її над головою. Тільки тепер Вістович підвівся й сів на край ліжка. Зграбне оголене жіноче тіло було просто перед ним. Чоловік намагався пригадати її в однострої кельнерки і порівняти з цим напівтемним образом, який бачив перед собою. Туго обтягнуті груди зараз були вільними і виклично тягнулися до нього своїми гострими сосками. Округлі, як розрізана груша, стегна, сховані під безформною спідницею, розкошували тепер свободою. Ця нестерпно зваблива Євина дочка, що збурювала в ньому цілу диявольську круговерть почуттів, здавалось, от-от простягне йому який-небудь заборонений плід, і він їй не відмовить. Він сам буде його випрошувати, мов жебрак, знаючи добре, чим це обернулося колись людському родові...

Маґда підійшла ще ближче й, поклавши руки йому на плечі, притулилася персами до його губ. Більше чоловік себе не стримував. Укривши поцілунками ці соковиті плоди її молодості, він допоміг дівчині вибратися на нього верхи. Обережно спершись колінами на ліжко, Маґда на мить зупинилася, мовби знаходячи рівновагу, і тихо промовила:

— Паскудне в тебе ліжко.

Він тільки засміявся і трохи підняв її над собою. Якраз настільки, щоб вивільнити свою ледь не до болю напружену плоть. Коханець поволі ввійшов у неї, неквапно завойовуючи кожен міліметр тісного і пружного простору. Коли досягнув краю, Маґда застогнала й вп’ялася нігтями йому в плечі. Наступний рух зробила вона. Дозволила м’язистому стержневі майже вислизнути з неї, а тоді рвучко подалася вперед, заганяючи його знову всередину. Цей свій танець вони продовжували дедалі швидше, поки врешті не затремтіли в конвульсіях, схожих на передсмертні. Укрившись ковдрою, ці двоє заховалися від місячного світла, від самого Місяця, від міста за вікном і всієї чортівні, що сталася в їхньому житті досі й станеться незабаром. Вони ще кохалися напівсонними, хоч смак першої близькості вже загубився, але зоставалося бажання взяти від цієї ночі якнайбільше. Бо вже за кілька годин цю ніч уб’є ранок, а наступна їм належати не буде.

Вістович прокинувся в порожньому ліжку. Маґда кудись зникла, і це його не дивувало. Він підвівся з ліжка, одягнуся і зазирнув до вітальні. Постіль у згортку була неторкана, дві подушки на канапі збиті й акуратно покладені одна на одну. Жодної записки на столі чи деінде — ця дівчина пішла по-англійськи.

Невдовзі в двері постукали. Комісар найперше взяв до рук «Люґера», зняв із запобіжника й тільки тоді відчинив. На порозі стояв Самковський. Між піднятим коміром його пальта і глибоко насадженим на голову капелюхом він побачив його змучене обличчя і червоні від безсоння очі.

— Дозволите зайти, шефе? — попросив він, обережно покосившись на пістолет.

— Заходьте, — без надмірної радості запросив його Вістович.

Ад’юнкт обережно ступив до передпокою, відтак до вітальні. Комісар зачинив за ним двері й рушив слідом. У вітальні відклав «Люґера» й сів на канапу, запропонувавши підлеглому крісло. Погляд Самковського раптом затримався на підлозі. Комісар простежив за ним і побачив там блакитну стрічку, якою Маґда зв’язувала волосся. Не кажучи ні слова, підвівся, підняв її і заховав до кишені. Потім закурив, удаючи, що не помітив іронічного посміху на невиспаній мармизі Самковського. Тільки тепер Вістович звернув увагу на годинник: було пів на восьму ранку.

— Що привело вас до мене о такій порі? — трохи роздратовано запитав він у ад’юнкта.

Той нарешті зняв капелюха й розстебнув пальто.

— Шефе, ця справа з телеграфістом і тими сраними сигарами... — він не договорив, відвернувши погляд до вікна.

Дошкульно виявилося визнавати своє безсилля. Навіть перед Вістовичем.

— Щось вдалося знайти? — з деякою поблажливістю в голосі запитав комісар.

— Ні чорта.

— Ви не там шукаєте, Самковський, — підсумував шеф, — ходімо разом поснідаємо і дещо обговоримо...