Готель Велика Пруссія

V Позен 2.11.1905

Ще напередодні в полудень усіх постояльців готелю «Велика Пруссія» попередили, що просторий клуб і ресторація впродовж наступних двох днів не працюватимуть. Для компенсації гостям запропонували щедрі знижки в двох кнайпах і ресторані Вальдемана, що знаходилися на іншому кінці Вільгельмштрассе. Найкращі номери на четвертому і третьому поверхах також виявилися недоступними для резервування. Тих, кому прагнулося замешкати саме в них, уклінно просили завітати через дві доби, не раніше... Здивовані клієнти намагалися з’ясувати, що ж за поважне панство там зупинилося, проте рецепціоністи тільки стримано всміхалися й пояснювали, що не можуть зрадити такої таємниці. Хоч, по щирості, ніхто з них і сам достеменно нічого не знав. Вчора вранці вони здивовано спостерігали, як із клубу виносили розібрані більярдні столи, а замість них встановили там чималий, висотою в півтора метра, боксерський ринг. Згодом біля дверей з’явилося двоє міцних і неговірких чоловіків, що вже нікого не пропускали досередини.

Ще менше, ніж рецепціоністам, було відомо кухарям і кельнерам. На вечір їм наказали приготувати з десяток гарячих страв, переважно м’ясних, чималі нарізки сиру, найкращих ковбас та фруктів. Ще більше вишуканих десертів. До цього — в чималій кількості французького та іспанського вина, коньяку і шнапсу Для обслуговування обрали п’ятнадцятьох найкращих офіціантів.

Увечері між 22:00 і 22:30 один за одним до готелю прибули статс-секретар Франк фон Гарпе, підприємець Вальдемар Ніцпон, голова соціал-демократів Фрідріх Еберт і полковник Йорн Альсдорф. Кожному запропонували номер на четвертому поверсі, аби гості змогли перепочити з дороги й привести себе до ладу. Приблизно о 23:00 всі четверо спустилися донизу, де, зустрівшись, обмінялися кількома стриманими словами, після чого кельнер запропонував їм шампанського. Ніхто з них не відмовився. Узявши до рук по холодному, майже крижаному бокалу, чоловіки пройшли до клубу, де вмостилися на зручних кріслах за лакованим столиком. Над ним висіла невелика електрична лампа, що правильним конусом розливала м’яке тьмяне світло. Його було достатньо, щоб, приміром, дивитися в карти або в склянку з випивкою, але замало, щоб читати газету чи який-небудь документ... Яскраво освітлювався лише порожній бійцівський ринг у протилежному від них кутку.

— Не знав, що сьогодні плануються боксерські поєдинки, — нервово пересмикнувши бровою, сказав Ніцпон, — нас про це не попередили.

— А в чому річ? — одразу ж перепитав полковник. — Не витримуєте таких видовищ? А я їх полюбляю. В юності й сам боксував.

— Зараз не до того, — буркнув фабрикант у відповідь.

— Це точно, — підтримав його статс-секретар, — крові й насильства довкола з надлишком.

Сказавши це, фон Гарпе підніс холодний бокал до чола й болісно скривився. Врешті витягнув із внутрішньої кишені піджака маленьку коробочку з пігулками й, діставши одну, обережно ковтнув. Голова у нього нестерпно боліла від самого ранку.

— Чи відомо, як просувається розслідування смерті бідолахи Лютке? — знову озвався полковник, що серед всіх перебував у найкращому гуморі.

— Ні чорта не відомо, — відповів Еберт і запалив сигару, — навіть не вдалося з’ясувати, кому доручили слідство... Ці берлінці відмахнулися від мене, як від мухи.

— Воно й зрозуміло, — простогнав фон Гарпе, — в Кріпо ніколи не розголошують своїх внутрішніх справ...

— І це при тому, що ви з Ебертом були перші, хто знайшов тіло, — зауважив полковник.

— Не нагадуйте, — благально мовив страждалець, — через це нас ледве випустили з того проклятого Берліна.

— Спершу Ціммерман, потім Штефан Дрезен, тепер Лютке... — видихнув Ніцпон. — Ви й далі казатимете, що ці вбивства між собою не пов’язані?..

Не в стані більше сидіти, фабрикант підхопився на ноги, рясно розплескавши довкола себе шампанське.

— Хто? — верескнув він. — Хто з нас буде наступним? Я вас питаю, хто?

— Сядьте, Ніцпоне, — стомлено вимовив Еберт.

— Спершу скажіть, що ви збираєтеся робити?

— Найперше — відбудемо сьогоднішню зустріч, — якомога спокійніше вимовив полковник. Таким тоном зазвичай заспокоюють капризну дитину або жінку під час нападу істерики.

Фабрикант провів рукою по обличчю. Потім роззирнувся. Крім них в цьому клубі було заледве п’ятеро чи шестеро осіб, проте їхню увагу він привернув.

— Сядьте, — повторив Альсдорф.

Ніцпон скорився.

— Господи милосердний, як же я втрапив у це лайно... — зітхнув він наостанок, після чого запанувала мовчанка.

О пів на дванадцяту до готелю під’їхав темно-сірий «Austin». Швейцар, що, виструнчившись, як солдат, стояв біля входу, поспіхом рушив до авта і запопадливо прочинив дверцята зі сторони пасажира.

— Доброго вечора, пане Вінкелю! — радісно привітався він з чоловіком у темному пальто й акуратному капелюсі, щойно той встиг ступити на землю. — Як подорож?

Той вирівнявся у повен зріст і ледь помітно всміхнувся блідими, мов у вампіра, губами. Глибоко запалі очі при цьому лишилися крижаними.

— Спасибі, добре.

Водій тим часом дістав невелику валізу прибулого й простягнув її швейцарові. У холі вже чекав портьє з двома служниками.

— Ласкаво просимо, пане Вінкелю! Бажаєте чогось з дороги?

— Ні, одразу до кімнати.

— Як накажете. Дозвольте вас провести...

— Четверо моїх гостей вже прибули?

— Так. Чекають вас у клубі.

— Прекрасно.

На цих словах Вінкель пішов слідом за портьє, який також запитав, як минула його мандрівка і чи добре гість себе почуває.

— Чудово почуваюся, — відрубав той і біля самих дверей додав: — Невдовзі має прибути моя дружина. Проведіть її в мій номер, навіть якщо я буду вже у клубі.

— Неодмінно, пане Вінкелю.

— А тепер ідіть.

— Мене вже тут немає. Гарного вечора!

Удо Вінкель спустився донизу через двадцять хвилин. Тримався, як завжди, рівно, дивився дещо зверхньо й поблажливо всміхався персоналу готелю. За кілька кроків від нього йшли двоє охоронців. Втім, навряд чи він їх потребував. Останній сміливець, що готовий був кинути виклик цьому чоловікові, давно вже був на тому світі.

Вінкель народився й виріс у Позені. Батько його був дрібним антикваром, а що хисту особливого до торгівлі не мав, то сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Та все ж Ганс Вінкель зумів нашкребти своєму єдиному синові на університетську освіту, про що Удо ніколи не забував і завжди був йому вдячний.

Ще в студентські роки амбітний і зухвалий син антиквара, що понад усе прагнув вирватися з бідності, познайомився з такими ж відчайдухами, як і він сам. Ті найперше спонукали його жити не по кишені, затягуючи в світ нічних розваг, дорогих ресторацій і жорстоких поєдинків з тими, хто так само жадібно смакував пирогом життя, рвав його зубами і, найважливіше, зазіхав на його власний шматок. У цих бійках Удо став жорстоким і нещадним до суперників, добре розуміючи простий вовчий закон: якщо не перегризеш горлянку ворогові, то він перегризе її тобі.

Далі слід було шукати доброго заробітку, який би відповідав його розкішному способу життя. В університеті Вінкель вивчав право, але йти працювати за фахом не поспішав. Хоча б тому, що гнити в якій-небудь нотаріальній конторі чи служити в суді він би вже не зміг. Та найголовніше — молодим юристам на перших порах мало платили, а чекати Удо не хотів. Від батька юнак перейняв сякі-такі навики торгівлі, які вирішив застосувати, але товар при цьому підібрати інший. Антикваріат для його мети не годився, бо серед цього непотребу лиш вряди-годи можна було натрапити на справжню цінність. До того ж Удо Вінкель пам’ятав, до чого цей мотлох довів його старого. Живучи в боргах, він у боргах і помер, лишивши цей тягар вдові й синові. Значно привабливішою здавалася юнакові торгівля китайським чаєм. Але тільки тому, що в ящики з цим запашним колоніальним товаром було зручно ховати нелегальний опіум. За кілька років подвійний ґешефт приніс молодому злочинцеві непоганий статок, а заодно й нових ворогів. Ці були вже іншого ґатунку, аніж його давні супротивники в студентських бійках. Вони не виходили з ним віч-на-віч посеред вулиці чи кнайпи, а підло вбивали кур’єрів, палили склади з товаром або через треті руки здавали його поліції. Врешті Удо Вінкель таки втрапив за ґрати, де відсидів, щоправда, лише три роки з п’яти, які йому присудили. У в’язниці він показав себе настільки смиренним і дисциплінованим в’язнем, що тюремники натішитися не могли й самі рекомендували пенітенціарній службі звільнити його дочасно. Одного вони не знали: увесь цей час, день у день і щогодини він обмірковував план помсти тим, через кого втратив три роки життя. Часу обдумати і обрати найжорстокіші методи розправи в нього було досить, тому ледве опинившись на волі, Удо з насолодою взявся до справи. Найперше — відшукав усіх старих друзів та союзників, яких виявилося не так вже й мало і які також потерпали від його ворогів. Разом вони перетворилися на міцну, добре зорганізовану банду, і тоді кримінальний Позен запалав... Впродовж трьох місяців противників Удо Вінкеля знаходили повішеними, розстріляними, втопленими й жорстоко задушеними. У поліції тільки розводили руками і врешті-решт вирішили не втручатися. Нехай криміналітет нищить себе сам. Їм від цього тільки краще...

Та річ була в тому, що позенський кримінальний осередок насправді тільки міцнішав. Став централізованим і підпорядковувався тільки одному босові — Удо Вінкелю, який, вдовольнивши свою жагу помсти, тепер узявся налагоджувати давній ґешефт. Тільки тепер його вплив поширювався далеко за межі Позена. Цього чоловіка до смерті боялися в Бреслау, Берліні і навіть у далекому Данциґу.

Окрім торгівлі опіумом, Удо Вінкель дуже швидко прибрав до рук усі позенські борделі та нелегальний ринок зброї, а також підпільні винокурні, стверджуючи при цьому, що горілка його виробництва набагато краща за те пійло, яке продається під державною акцизною маркою. З’явилося в нього й ще одне захоплення: боксерські бої. На його підпільних рингах сходилися найкращі бійці Німеччини та навіть сусідньої Австро-Угорщини, які за казкові гонорари демонстрували вершину своїх умінь. На такі вечори боксу Вінкель запрошував найдобірнішу публіку як світу кримінального, так і законного. Тут ці два світи перетиналися, а поліційні чини і майстри контрабанди, судді й професійні вимагачі сиділи поруч, випивали й азартно робили ставки. І тільки бос позенської мафії здебільшого сидів на віддалі від усіх, розкурюючи сигару й спостерігаючи за цим дійством, над яким мав абсолютну владу.

Все йшло як треба не один рік, аж раптом новини з Далекого Сходу порушили спокій обох середовищ і породили гарячі дискусії щодо подальшої долі Європи. У газетах писали про те, що Російська імперія програла війну Японії, втративши в Цусімській битві[23] флагманів свого флоту. Вінкель знав, чим це йому загрожує. Вже влітку в Позені його наглядачі помітили російських контрабандистів, що, поселившись у недорогих готелях, пиячили в тутешніх кнайпах та тинялися ринками, вивідуючи тутешню ситуацію. Інакше кажучи, шукаючи нових кримінальних партнерів на Заході Європи, оскільки Схід був тепер для них закритий.

Перших таких непроханих гостей його люди швидко прибрали... Човнярі й поліціянти два дні виловлювали їхні понівечені тіла з Варти. Але невдовзі стало зрозуміло, що проблему звичним чином не вирішити: росіян у Позені та інших містах ставало усе більше, поводилися вони дедалі зухваліше і, зрештою, згуртувалися у власний міцний кримінальний осередок.

Та Вінкель дістав підтримку з найнесподіванішого боку. Одного дня йому повідомили, що його, боса позенської мафії, хочуть бачити в Генштабі. Він спершу від душі розреготався, сприйнявши це за жарт, проте запрошення невдовзі підтвердилося. Вінкель сам призначив зустріч на нейтральній території — у номері-люкс готелю «Велика Пруссія». На зустріч до нього прийшли Фрідріх Еберт і полковник Альсдорф. Вінкель не приховував подиву, побачивши перед собою цих людей, і вже збирався закинути який-небудь цинічний жарт зі свого безмежного арсеналу, але досить швидко зрозумів, що їх привело і в чому, власне, полягала справа...

Не лише російські пройдисвіти, злочинці та авантюристи звернули свій погляд на Захід. Була реальна загроза, що цілком легальні ділки створять конкуренцію тутешнім підприємцям. Від їхньої присутності на ринку могла добряче постраждати економіка імперії, адже товари росіян значно дешевші, хоч, звісна річ, нікудишньої якості, проте чи обходить це звичайного покупця? Але найбільшою загрозою полковник Альсдорф вважав російських шпигунів. Власне з ними, цими паскудними щурами, що проникали в найглибші закутки державного апарату, він мав намір боротися в першу чергу Дві імперії, Російська та Німецька, офіційно зберігали дружні стосунки, тому до відкритих методів боротьби вдаватися було зась. Ця війна за територію мала стати таємною. І ось тут інтереси полковника Генштабу Альсдорфа, політика Фрідріха Еберта, банкіра Штефана Дрезена, а також фабрикантів Ніцпона й Ціммермана та статс-секретаря фон Гарпе цілком збігалися з інтересами Удо Вінкеля. Адже в разі перемоги виграють усі.

Та не встиг цей новостворений синдикат завдати бодай найменшого удару, як Ціммермана знайшли мертвим. Потім настала черга Дрезена... Хтось убивав їх на випередження. Це лякало й сердило одночасно, а залізного боса позенської мафії нестерпно бісило.

Удо Вінкель пробув у своєму номері лише двадцять хвилин, проте цей короткий відрізок часу й доволі обмежений готельний простір вмістили в себе, мабуть, найбільшу його таємницю і єдину слабкість, яку цей залізний чоловік старанно приховував від інших. Розпакувавши валізу, найперше він дістав із неї невелику паперову коробку, де зберігалося кілька ампул з рідиною бурштинового кольору. Одну з них чоловік обережно розламав надвоє, не проливши при цьому ані краплини, а тоді випив увесь вміст одним ковтком. Тоді сів у крісло, прислухаючись, як поволі зникає нещадний біль у шиї, вгамовується тремтіння колін і рук, а найголовніше — стихає шум у голові, який паралізував думки. Він був схожий на звуки водоспаду, що невідомо як сформувався у його черепі десь там, біля потилиці, яка витримала колись удар його заклятого ворога, контрабандиста й убивці Іцка Бернштайна. Вже покійного. Удо власними руками задушив його, перед цим видавивши тому очі, наче збирався залишити їх собі на згадку. І тепер здавалося, що Іцек нагадує про себе з того світу, проникаючи йому в мозок, як він сам колись встромив пальці в його очниці... Тільки коли настала цілковита полегша, Вінкель підвівся, поправив гарнітур і вийшов з кімнати.

Щойно він з’явився в клубі, як біля нього виріс кельнер, який тримав перед собою тацю з напоями, а очі присутніх в одну мить звернулися до нього. Чоловік узяв чарку коньяку і трохи підніс її перед собою, мовби для тосту.

— Гарного вечора, панове! — урочисто сказав він після цього.

У ту ж мить зазвучав оркестр і атмосфера в клубі зробилася значно легшою і приємнішою. Гості почали жваво теревенити, а Вінкель, зробивши вітальне коло по залу, де привітався то з тим, то з тим, сів за столик, де на нього вже чекали фон Гарпе, Ніцпон, Альсдорф та Еберт. Усі четверо підвелися йому назустріч.

— На Бога, не треба вставати, — сказав він і сам невимушено всівся на стілець. — Сподіваюся, вам тут подобається?

— Вельми вдячні, тут чудово, — відповів за всіх полковник.

— Кімнати, де ви замешкали, зручні?

— Цілком.

Було однак помітно, що нікому на цю тему говорити не хочеться, адже всіх хвилювало зовсім інше.

— От-от розпочнуться боксерські поєдинки, — зазначив Вінкель, киваючи в бік порожнього рингу, — не хочете зробити свої ставки?

— Порадите доброго бійця? — хмикнув фон Гарпе.

— Аякже. Його ім’я Маркус Щипак. Ще зовсім недавно він був звичайним волоцюгою, який жив під Хвалішевським мостом, а сьогодні стане боксерським королем. Запевняю. Сміливо можете ставити на нього.

— Як же ви його знайшли? — здивувався Еберт. — Не думаю, що зазвичай шукаєте бійців під мостом.

— Звісно, ні, — відповів Вінкель, вдаючи, що не зауважив дещо насмішкуватого тону, з яким це було сказано, — адже під мостом, зазвичай, знаходять тільки трупи... Маркус Щипак трапився мені випадково. Навіть не мені, а моїй дружині. Уявіть собі, на її очах цей чоловік віддухопелив трьох зарізяк, наче хлопчиків із церковного хору. Бачте, Клавдія з нашою донькою часом люблять прогулятися вздовж річки. Іноді чинять досить нерозумно, відсилаючи кудись охоронців, щоб вільно собі потеревенити. Аж тут трапилися ці грабіжники... Словом, у небезпечні часи живемо, панове, дуже небезпечні.

— Власне, про небезпеку, — не втримався Ніцпон. — У нас нова смерть, пане Вінкелю.

— Я знаю, — коротко відповів той.

— Я маю на увазі смерть у Берліні. Убито комісара Лютке, який розслідував...

— Я знаю, — урвавши його, повторив Вінкель.

Запала мовчанка, під час якої оркестр почав награвати «Іп ту merry oldsmobile» — модну мелодію з репертуару Ґаса Едвардаса[24].

— У Кріпо вже давно немає справжніх професіоналів, — врешті єхидно зауважив мафіозі. — Той ваш Лютке був звичайною посередністю. Здохнути самому — насправді найкраще з того, що він міг. Та втім, його смерть цікава і невипадкова, тому я невдовзі вирушу до Берліна, щоб як слід вивчити всі деталі.

— Та Бог з ним, з бідолахою комісаром, — промовив фон Гарпе, — у нас ще дві смерті. Точніше, вбито двох наших партнерів, які зараз також мали б сидіти за цим столом і насолоджуватися вашою гостинністю. Я про Ціммермана та Штефана Дрезена.

— Мені відомо.

— Тоді я думаю, що дивний збіг обставин вам також відомий, пане Вінкелю, — знову смикнувся Ніцпон, але одразу ж потупив очі, не сміючи зустрітися з ним поглядом.

— Ні, добродію. Я не знаю, що ви маєте на увазі. Мусите висловитися чіткіше.

— Я скажу за нього, — перебрав ініціативу полковник, — наш друг має на увазі, що всі загиблі належали, так би мовити, до нашого кола. Не до вашого.

— Тобто до світу законного.

— Саме так.

— А ось тут ви помиляєтеся, пане Альсдорфе. Смертей насправді більше. Позавчора вбито мого помічника, чоловіка на ім’я Бартоломей. Вбито досить жорстоко. Навіть я був здивований... Але ви про це не знали й ніколи не чули цього імені, полковнику. Тому що загиблий був «не з вашого кола».

— А ваш помічник... Він також займався нашою справою? — уточнив Еберт.

— Так, виконував мої доручення. Тому сподіваюся, я випередив ваші підозри.

Вінкель несподівано розсміявся, мовби щойно йому вдалося підколоти своїх співрозмовників якимось влучним дотепом. Звісна річ, ніхто його веселощів не підтримав. Навпаки, від цього диявольського сміху в решти по шкірі пробігли мурашки.

— Ніхто вас ні в чому не підозрював, — обережно зазначив фон Гарпе.

— Та облиште, — продовжував сміятись мафіозі, — звісно ж, ви подумали, що це за моїми наказами убито цих ваших Ціммермана і Дрезена. А також ліквідовано берлінського комісара. Але ні... Відбувається дещо інше, мої панове. Хтось оголосив війну не лише вам, але й мені. І, відверто кажучи, навіть я йому співчуваю. Більшої дурості, ніж перейти мені дорогу, не вигадаєш. Бо якщо це, наприклад, росіяни, то я знайду їх навіть у Сибіру... А тепер робімо ставки! — Вінкель різко змінив тему. — То що, готові ви повірити моєму боксерові? Обіцяю, розчаровані не будете.

— Я поставлю кілька марок, — без надмірної охоти сказав полковник.

— І я, — додав Еберт.

За кілька хвилин, і справді, оркестр замовк, а клубний імпресаріо оголосив про початок поєдинків. Найперше всі боксери вийшли на ринг, аби публіка змогла їх побачити й вибрати, хто сподобався найбільше. Кожного було представлено за іменем та змагальним номером, а також оголошено, з якого міста той прибув.

— А я поставлю на он того з Лемберга, — раптом сказав Ніцпон. — Непогано виглядає. Як на мене, в нього сьогодні будуть шанси.

Вінкель стенув плечима. Мовляв, хтозна, все можливо.

— А ви, Herr Staatssekretär? — запитав він у фон Гарпе. — Братимете участь у нашій забаві?

— Ні, я утримаюсь, — рішуче відмовився той, — мені не до азарту. Страшенно болить голова.

Господар заходу подивився на нього з удаваним співчуттям і, здавалося, перестав цікавитись ними усіма. Тим більше, що Маркус Щипак боксував першим. Його суперником був високий на зріст, м’язистий боксер із Данциґа. На вигляд — колишній моряк, чиє тіло рясно вкривали татуювання. Щипак був нижчим за нього майже на голову, тримався не так упевнено і, здавалося, навіть уникав дивитися морякові в очі. Було незрозуміло, яким чином цей Давид збирається вистояти проти свого Голіафа, але з першим ударом ґонґа Маркус змінився, мов за помахом чарівної палички. Його м’язи зробилися пружними, кроки швидкими, а тіло вертлявим, як у змії. Моряк з першого ж раунду, не витрачаючи зусиль на розвідку, спробував дістати його довгими й важкими ударами, проте Щипак кожного разу щасливо їх уникав. Розуміючи, що програє опоненту в силі, він вправно заходив збоку, влучаючи тому в печінку, пірнав знизу, намацуючи короткими ударами живіт, аж поки той у третьому раунді на мить знесилено не опустив могутні кулаки в своїх чорних велетенських рукавицях. Маркус побачив його скривлений рот, пінисті губи і чіткі обриси щелепи, важкої і квадратної, наче шухляда. Дистанція була підходящою, і Щипак викинув уперед праву, а потім і ліву руку. Обидва удари втрапили точно в ціль. Голову моряка різко розвернуло вбік, плечі його опустились, і кілька секунд він стояв нерухомо, як зачаклований. Після цього важко гепнувся на поміст.

— Прекрасно! — Вінкель вдоволено відкинувся на спинку крісла. — А між іншим, цей моряк — нинішній чемпіон Данциґа, — додав він, розкурюючи сигару. — Думав, вистоїть проти Маркуса трохи довше.

Моряка, який все ніяк не приходив до тями, винесли на ношах. Ринг швидко протерли сухими ганчірками, після чого до бою приготувалася наступна бійцівська пара: боксер із Лемберга, на якого поставив Ніцпон, і жилавий боєць із Бреслау. Цей поєдинок цікавив Вінкеля значно менше, ніж попередній, тому він повернувся до розмови, лиш краєм ока відстежуючи, що відбувається на рингу.

— Що ж, а поза тим, — зауважив мафіозі, — гадаю, всі задоволені, як спрацьовують наші домовленості?

— Можемо почати, наприклад, з вас, — спокійно зауважив полковник, — за останні два місяці тутешня та берлінська поліція відпустила всіх заарештованих, чиї імена ви вказали. Тож ви задоволені, пане Вінкелю?

— Наразі так. Однак, і решта не в програші. Тиждень тому мої люди спіймали й видали вам двох крупних контрабандистів. Фабрики пана Ніцпона ледве встигають виконувати замовлення, бо я особисто рекомендую моїм діловим партнерам звертатися саме до нього. Партія соціал-демократів, яку очолює добродій Еберт, нещодавно отримала щедрі пожертви від кількох заможних землевласників. Знову ж таки за моїми рекомендаціями... А вам, шановний фон Гарпе, я от-от передам до рук таємну переписку російського посла. Тільки уявіть, як ви демонструєте її приголомшеному рейхсканцлеру. Повірте, там багато такого, від чого ваша кар’єра стрімко піде вгору... Тож, хай йому чорт, панове! Не бачу причин сидіти з кислими мармизами.

Вінкель окинув їх презирливим поглядом, в якому відчувалася дещиця ненависті, мов краплі отрути в склянці з випивкою. Потім кілька хвилин уважно спостерігав за поєдинком боксерів. Ці двоє виявилися приблизно однаковими за силою та умінням. Та все ж боксерові з Лемберга вдавалося на рингу більше. Головним чином, завдяки майстерним контрударам. Врешті-решт він таки збив свого суперника з ніг ударом в живіт. Точніше, склав його вдвоє, мов дочитану книжку.

— Який же він молодець! — закричав раптом Ніцпон, одразу, мабуть, подумавши про свою ставку. Фабрикант підхопився на ноги й щосили заплескав у свої пухкі долоні. — Браво! Браво! — вигукував він, ніби в театрі після вистави. — Перфектно! Просто перфектно!

— Так, непогано себе показав, — зауважив полковник.

Настрій цього товариства раптом змінився. Куди й поділася загальна понурість. Усі, навіть фон Гарпе, заходилися обговорювати майстерність Щипака і цього невідомого їм бійця з далекого австрійського Лемберга.

— Трапляються ж такі таланти в провінції, — докинув Еберт.

— І не кажіть...

— Це все тому, що там чистіше повітря. Тому й люди здоровіші.

— Згоден. Ви ж бачили наших горян? Справжні силачі.

— Дуже вдячні вам, пане Вінкелю, за цей вечір, — обережно промовив Ніцпон, — і даруйте, якщо виникли деякі... кхм... деякі... непорозуміння...

— Ну що ви, панове, — підводячись, відповів той. — Все це дрібниці. Головне, що ми все з’ясували і зрозуміли один одного. Як і ці боксери.

— Саме так... Дуже точна аналогія, — в один голос заговорили всі четверо.

— Поєдинки ще не закінчено, — додав Вінкель. — Тому насолоджуйтеся. Гарних вражень.

З цими словами він залишив їх, перейшовши в іншу залу, де на нього чекали за картярським столом.