Готель Велика Пруссія

VII Берлін 6.11.1905

Франк Більмер, журналіст берлінської «Die Post» дістав з кишені свій старомодний годинник і, піднявши затерту кришечку, підставив циферблат під світло вуличного ліхтаря. Майже північ. Схоже, вчасно прийти не вдасться... Чоловік прискорив крок, ідучи так швидко, як тільки міг. Окрім усього, треба бути обережним, щоб не викликати підозру в поліцейських, які могли трапитися дорогою.

Звернувши з Анненштрассе, Франк пірнув у вузький ледь освітлений провулок і тут нарешті міг почуватися більш-менш безпечно. Крім волоцюг, вночі сюди рідко хтось потикався. Відрахувавши п’ятий будинок від початку провулку, журналіст обережно підійшов до дверей і тихо постукав. Відчинили не одразу, але Франк знав, що так було домовлено: коли хтось приходив, то найперше присутні всередині вдавали, що будинок порожній. Гість мусив постукати щонайменше тричі, аби йому відчинили й запитали гасло.

— Хто там? — врешті почув він за дверима.

— Листоноша, — видихнув Франк.

— Але вже ніч.

— Я з вогнем.

Тільки після домовленої фрази двері прочинилися, і темна постать впустила його досередини.

— Доброї ночі, товаришу! — радісно привіталися з ним. — Ми вже почали хвилюватися.

— Все гаразд, — заспокоїв Франк, — затримався в редакції.

— Проходьте, всі тут.

Журналіст повісив у передпокої пальто і, пригладивши волосся, зайшов у тьмяно освітлену залу, де вже зібралося зо два десятки людей. На стіні було вивішено червоний стяг, а над ним кілька портретів, що погано проглядалися крізь сутінки.

— Вітаю, товариші, — упівголоса сказав Франк, — пробачте, що змусив чекати, однак мені є чим похвалитися й потішити вас.

З цими словами він підняв свого портфеля й поставив його на стіл. Потім відкрив з такою обережністю, наче всередині була бомба. Витримавши невелику театральну паузу, Франк дістав звідти чималу пачку листівок.

Той, хто відчиняв двері, з цікавістю зазирнув йому через плече і взяв одну.

— Блискуче, — похвалив він, читаючи текст, — просто чудово.

Інші також наблизилися.

— Якби мене з цим впіймали, то відправили б на каторгу, — журналіст усе ще не міг заспокоїтися.

— Ми цінуємо ваш вклад, товаришу, — похвалив хтось.

— Але далі найважливіше: агітки слід розповсюдити. Вони мають потрапити на заводи, фабрики, в казарми... Потрібно, щоб до нас приєдналось якомога більше людей!

— На все свій час, Франку. Революція не за горами!

Розібравши листівки, присутні знову розсілися по місцях. Хтось першим попросив слова, та ледве промовець устиг відкрити рота, як у двері знову постукали.

— Хіба ви ще когось чекаєте? — стривожено запитав Франк, але йому не відповіли. Хтось обережно вийшов у коридор.

— Хто там? — запитав він.

Відповіді не почулося. Натомість пролунав вибух. Услід за цим у залу увірвалося кілька десятків чоловіків з палицями в руках. Не кажучи ні слова, нападники заходилися методично орудувати ними, і через кілька хвилин усі, кому не пощастило вистрибнути у вікно, лежали на підлозі непритомні або стогнучи від болю. Останнє, що пам’ятав Франк, — як закривався своїм портфелем, але це його не врятувало. Отримавши палицею по ногах, він скрутився на долівці, а тоді хтось вперіщив його по голові, і світло перед очима згасло.

Вістович дізнався про напад на комуністів лише наступного дня, коли прийшов на домовлену зустріч із Франком у кнайпу «Arbeiter». Прочекавши годину, він врешті підійшов до господаря й обережно запитав:

— Чи не знаєте ви, добродію, що сталося з паном Більмером, вашим постійним клієнтом?

Той вирячив очі, мовби комісар запитував про найбезчесніші гріхи його молодості.

— А ви не чули? — сказав чоловік.

— Що саме я не чув?

— Він був на зібранні, коли на них напали.

— На зібранні комуністів?

— А кого ж? Сестер-жалібниць? — нервово буркнув господар.

— Хто напав?

— Фрайкор[30].

— Тоді справи в нього кепські, — зітхнув комісар.

— А ніхто й не каже, що йому пощастило.

— Гаразд, — ідучи до виходу, сказав Вістович, — на все добре.

— Знайдете, то нагадайте, що він мені винен, — почулося за його спиною. — Десять марок... Archloch[31].

Із кнайпи Вістович вирушив до найближчого поштового відділення. Йти довелося добрих чверть години, час від часу розпитуючи дорогу, і в цю мить комісар страшенно шкодував, що зараз перебуває не в рідному Львові, де знав кожну вулицю і кожен закуток.

Спогад про рідне місто наповнив його якоюсь дивною сентиментальною гіркотою. Це його здивувало, бо востаннє Вістович відчував подібне ще в юності, коли служив в армії, а потім під час навчання у військовій академії. Його кавалерійський полк знаходився під Віднем, а Термілак[32] — у Вінер Нойштдті[33]. Таким чином, молодий кавалерист, а потім і штабс-капітан, не був у рідному місті майже п’ятнадцять років. Коли вирішив покинути військову службу, то ні на мить не сумнівався, де житиме далі. Поступивши в Лемберзі на поліційну службу, він одразу зрозумів, що обрав собі, мабуть, не найкращу роботу, але про своє повернення не шкодував. Прослуживши ад’юнктом, Вістович досить швидко отримав звання комісара другого класу, а потім і першого. На щастя, сяку-таку кар’єру в рідному місті збудувати вдалося.

У відділенні пошти чоловік замовив телефонну розмову. Коли вказали на вільний апарат, він дістав з кишені записника і, віднайшовши там потрібний номер, повільно набрав його на диску.

— Am Apparat,[34] — почув він жіночий голос.

Вістовича це трохи збентежило, оскільки він чекав, що відповість чоловік. Однак все ж промовив:

— Добрий день, пані Вінкель. Мене звати Адам Вістович. Я хотів би поговорити з вашим чоловіком.

— Ми знайомі? — несподівано перепитала жінка.

— Гадаю, що ні.

— Тоді звідки ви знаєте, хто це.

— Річ у тому, що пан Вінкель сам мені дав цей номер, отже, крім нього...

— Гаразд, я його покличу.

— Спасибі.

Кілька хвилин комісар слухав лише потріскування і якийсь віддалений шум у слухавці. Врешті озвався чоловік.

— Так, Вістовичу, — сказав він знудженим голосом.

— Чи могли б ми зустрітися, пане Вінкелю?

— Це необхідно?

— Переконаний, що так.

З того боку вдруге нависла пауза. Чути було, як мовець, очевидно, роздумуючи, стукотів пальцями по стільниці.

— Гаразд. О другій я збираюся пообідати в ресторації «Кайзер» на Александерплац. Можете туди під’їхати.

— Дякую.

Не сказавши більше ні слова, Вінкель поклав слухавку. Вістовичу ж тепер довелося розпитувати, як потрапити до центру.

Дістався він, проте, без запізнення. Вінкель сидів за столиком на другому поверсі у товаристві вродливої чорнявки. Очевидно, це була його дружина. Побачивши комісара, він махнув йому рукою, запрошуючи сісти поруч.

— Ви обідали, пане Вістовичу? — ґречно поцікавився Вінкель, коли той до них приєднався.

— Щиро кажучи, ні, — зізнався комісар, — але я не хотів би вам заважати. Маю лише невеличке прохання.

— Прохання? — Вінкель посміхнувся. — Воно якось стосується нашої справи?

— Без сумніву.

— Тоді я слухаю.

Помітивши сумнів комісара, Вінкель додав:

— Можете говорити при моїй дружині. Ми з Клавдією не маємо секретів одне від одного. Майже не маємо... — з лукавою посмішкою додав він.

— Минулої ночі загін фрайкору напав на зібрання комуністів, — почав Вістович. — Гадаю, їх було затримано й передано берлінській поліції...

— Святі небеса! — вигукнув Вінкель. — Тільки не кажіть, що ви комуніст, Вістовичу! Хоча, нічого дивного. Ви ж зі східних теренів.

— Я служу в поліції, тому не можу бути комуністом, — заперечив комісар.

— Але можете поділяти їхні ідеї, — знущальним голосом продовжив Вінкель.

Вістович гостро відчув, що радо пристрілив би цього негідника.

— Їхні ідеї мені також чужі.

Клавдія з докором глянула на чоловіка.

— Ну, гаразд, — вгомонився той. — То що саме вам потрібно від мене?

— Чи могли б ви домогтися звільнення такого собі Франка Більмера?

— З берлінської в’язниці... — з сумнівом проговорив Вінкель. — Гаразд, я спробую. Це все?

— Так, — Вістович підвівся, збираючись їх залишити.

— Як ваше розслідування? — затримав його мафіозі. — Були на місці вбивства Дрезена?

Комісар кивнув.

— Звісно. Але боюся, там шукати вже нічого. На щастя, в папці, яку я від вас отримав, є всі необхідні матеріали.

— Радий, що робота йде, — сказав Вінкель. — У Берліні у вас ще два дні. Потім ви поїдете зі мною в Позен. Тіло мого друга Бартоломея все ще в морзі, тож ви зможете його оглянути.

— Як скажете.

— І ще: сподіваюся, ви любите бокс?

— Чому ви запитуєте?

— За три дні я влаштовую фінал між двома чудовими бійцями. Переможцями відбіркових поєдинків. Ці двоє — кращі з кращих. І один із них походить з Лемберга. Вам буде за кого вболівати...

При згадці про улюблену розвагу тон Вінкеля став приязнішим. Майже лагідним.

— Радо відвідаю таке дійство, — сказав комісар і, кивнувши парі на знак прощання, вийшов з ресторану.

Франка випустили вже під вечір. Подзвонивши в редакцію «Die Post», комісар дізнався, що журналіст пішов до своєї улюбленої кнайпи. Так він просив переказувати всім, хто матиме охоту з ним зустрітися. Назву кнайпи в редакції не сказали, проте комісар знав, що йдеться про «Arbeiter». Сердито вилаявшись через те, що доведеться знову пхатися у це Богом забуте місце, Вістович вирушив на двірець. Діставався довго, від чого втратив і без того малі крихти доброго гумору.

Франк з перев’язаною головою сидів на тому ж місці, де й минулого разу.

— А, пане Вістовичу, — безрадісно промовив журналіст, — даруйте, що не прийшов на зустріч. Виникли деякі непередбачувані обставини.

— Мені все відомо, — сказав комісар, підсідаючи до нього.

— Навіть не знаю, як мені пощастило так швидко вийти з в’язниці. Слід, мабуть, дякувати долі.

— Краще подякуйте мені.

— Що?

— Що чули. Ви на волі завдяки моїм клопотанням.

— Але як... Яким чином...

— Неважливо. Просто скажіть, що вам вдалося дізнатися. Адже минулого разу я дещо просив.

— А, так...

Франк розгорнув на столі свого подертого нотатника.

— Відверто кажучи, небагато, — продовжив він, — але, може, вам знадобиться...

— Arschloch, ти винен мені десять марок! — раптом почувся голос господаря.

— Стули пельку, Гансе. Віддам із зарплатні, — не зводячи очей, відгаркнувся журналіст.

— Це якщо тебе не замкнуть!

— Йди в сраку!.. Так-от, пане Вістовичу, — продовжив він стишеним голосом, — ви просили дізнатися, що потім сталося з тілами вбитих. Штефана Дрезена, як ви знаєте, поховали в його рідному місті.

— А Ціммермана?

— Цього добродія, точніше його труп, згідно із заповітом, було спалено. Прах родичі розвіяли... Щиро кажучи, жодного зв’язку я тут не бачу. Бракує деталей.

— Декого намагалися спалити живцем.

— Ви про Лютке?

— Про кого ж іще? Кріпо приховує висновки експертів, але ми добре знаємо, що в його домі розгорілася пожежа.

— Та-а-ак... На певні роздуми це наштовхує, — погодився журналіст, — але ж банкір... Він загинув від колотих ран.

— Ви були в його домі?

— Ні.

— І вже там не побуваєте. Бо його берлінське помешкання згоріло.

— Чорт забирай, — протягнув Франк, — це ж яка новина! Сенсація!

— Не поспішайте це публікувати.

— Чому?

— Бо я не хочу сполохати вбивць. Зрештою, ми наразі тільки підозрюємо, що усі злочини об’єднує спільна ідея. Не більше. До того ж це може бути просто збігом обставин...

— Хай йому чорт! — раптом промовив Франк і заходився листати свій нещасний записник.

— Що таке? — не зрозумів комісар.

— Замовте випити... — попросив журналіст, — мені треба заспокоїтись. Візьміть шнапсу.

Вістович подав знак офіціантці.

— Scheiße[35], де ж воно? — Франк продовжував терзати свій записник, намагаючись знайти в ньому потрібний запис. — Я точно пам’ятаю, що робив нотатки.

— Які нотатки? — не витримав комісар.

Журналіст нарешті здався і сердито закрив записник.

— Приблизно рік тому я писав про доволі дивакувате «Братство полум’я», — сказав він. — Там гуртувалися люди, переконані, що от-от настане кінець світу... Власне, нічого незвичайного в цьому не було. Таких братств у Берліні хоч греблю гати. Одні чекали кінця світу 1900 року, інші — 1901-го. Але, як бачите, не дочекалися.

— Ці також мають свою дату? — хмикнув Вістович.

— Невідомо. Але вони мають ідею: мовляв, кожна людина грішна й мусить очиститися.

— Як саме?

— Вогнем.

— З власної волі?

Франк розвів руками.

— Не пам’ятаю.

— Гаразд, і на тім дякую, — Вістович підвівся й поклав на стіл гроші за випивку. — Мені пора.

— Чекайте, — до журналіста повернулася звична нервовість, — ви також обіцяли мені інформацію!

— Он як? Не пригадую.

— Як же не пригадуєте?! Минулого разу ви обіцяли розповісти більше про жінку, з якою перед смертю бачився Лютке. Фрау N! Ви мені винні, Вістовичу!

Комісар ледве стримався, щоб не скипіти. «Сраний ти комуняко», — подумав він, але промовив інше:

— Якби не я, зараз би вас жерли тюремні воші, пане Більмере. А оскільки ви тут і п’єте за мій рахунок, то, гадаю, ми квити. Всього найкращого.

На цих словах вийшов рвучким сердитим кроком.

— Бісів лівак, — промимрив уголос. На вулиці, як і минулого разу, чоловік з насолодою вдихнув свіже повітря.

Дивом упіймавши останній фіакр, комісар дістався до двірця, де за чверть години сів у поїзд в напрямку Шпандау. Тут, втомлений як пес, Вістович подався до кнайпи Макса Баума, де сподівався на ситну вечерю й кухоль доброго пива. Отримавши і перше, і друге, комісар нарешті зітхнув із полегшенням.

— Важкий день, пане Вістовичу? — запитав співчутливо Баум.

— Препаскудний, — відповів той.

— Не знаю, чи втішу, але маю для вас записку, — він простягнув йому запечатаний конвертик, — це від вашої дружини.

Вістовичу відняло мову.

— Гарна жінка з таким же акцентом, як у вас. Приходила вдень і попросила передати це вам, — поспішив сказати господар.

— Але звідки в біса ви знаєте, що вона моя дружина? — оторопіло запитав комісар. — Ця жінка так назвалася?

— Ні, але запитуючи про вас, називала то «паном Вістовичем», то просто «Адамом»... — трохи розгублено пояснив Баум. — Даруйте, я зовсім не пхаюся...

Господар підняв руки, мов солдат, який здавався в полон.

— Все гаразд, — заспокоїв його комісар, — маєте надзвичайну спостережливість.

— Налити вам ще? — він кивнув на порожній кухоль.

— Не відмовлюся, — погодився комісар. І коли той приніс йому нову порцію прохолодного й густого Weizenbier[36], запитав: — А скажіть-но мені, пане Бауме, чи збереглися у вас старі газети? Хоча б річної давності?

— Та скільки завгодно, — промовив господар, — вже й не знаю, де подіти цей непотріб.

— Віддайте мені.

— Ви серйозно?

— Цілком.

— Але нащо вони вам?

— Шукаю одну річ.

— Он як! — в очах Баума спалахнули вогники зацікавлення. — Що ж, радо допоможу. Може, якось навіть розкажете, в чому річ.

— Принагідно, — кивнув комісар.

Коли господар зник у своїй комірчині за шинквасом, Вістович відкрив конверт і дістав із нього записку. «Адаме, я все ще живу в полоні страху і невідання. Чи є в тебе новини щодо тієї справи? Заради Бога, повідом мене... Анна», — писала йому актриса. Прочитавши, він вклав листок назад у конверт і заховав до кишені. За кілька хвилин знову з’явився Баум, несучи в руках два зв’язані пакунки.

— Ось, — видихнув він з полегшенням, кладучи їх під ноги Вістовичу, — тепер це добро ваше.

— Красно дякую, — приязно усміхнувся комісар. Він заплатив за вечерю і, взявши пожовклий архів, подався до свого помешкання.

У своїй прохолодній кімнаті йому страшенно захотілося спати, проте, пересиливши себе, Вістович заварив міцного чаю і взявся до роботи. Навряд чи він знав достеменно, що шукає в старій пресі, проте вже за годину почав обводити олівцем заголовки та фрагменти тексту, які привертали його увагу.

«Brandenburger Zeitung» від 12 листопада 1904 року.

«Страшна загибель відомого мецената!

У четвер, 10 листопада, сталася трагедія, яка наповнює наші серця гірким жалем і смутком. У своїй віллі в Потсдамі згорів живцем знаний жертводавець, справжній аристократ та впливовий політик барон фон Лютцендорф...»

«Die Post» від 4 грудня 1904 року.

«Опального російського вельможу допитали в поліції!

Граф Дємідов, який три місяці тому прибув до Берліна й одразу ж попросив політичного притулку, мусив сьогодні давати пояснення слідчим. Як повідомляють у поліції, причиною допиту була його діяльність на батьківщині. Рішення про статус перебування графа в Німецькій імперії досі не прийнято...»

«Die Post» від її січня 1905 року.

«Власниця мистецької галереї вчинила самоспалення!

Фрау Заславська, відома в Ляйпцизі колекціонерка полотен, скульптур та інших витворів мистецтва, в жахливий спосіб наклала на себе руки. Тамтешня поліція повідомляє, що вночі проти п’ятниці 8 січня жінка спустилася у пивницю свого будинку, облила себе гасом і підпалила. Що спонукало її до такого кроку, наразі невідомо. Фрау Заславська мала гарні стосунки з чоловіком і дітьми, не мала боргів, а мистецький ґешефт ішов у неї цілком успішно...»

«Berliner Zeitung» від 5 лютого 1905 року.

«Оголошення!

Приватні консультації і заспокійливі бесіди пропонує граф Дємідов.

Як жити в очікуванні кінця світу. Як досягти духовної рівноваги та очиститися від мирського бруду тощо».

У весняних номерах нічого незвичайного Вістович не помітив. У літніх говорилося про чимало пожеж, але всі вони були зумовлені надміру спекотною погодою. У вересні в астрономічну обсерваторію поруч із Шарлоттенбургом вдарила блискавка. Людей всередині не було, тож обійшлося без травм і смертей. Але все обладнання згоріло дощенту.

Далі знайшлися вже знайомі Вістовичу статті про вбивства Фелікса Ціммермана неподалік Позена і Штефана Дрезена в Берліні. Згодом повідомлялося, що двоє загиблих були добрими друзями. Поруч з їхніми фотографіями розмістили світлину, на якій комісар Лютке опитував можливих свідків. Під ними підпис: «Справу веде один із найкращих слідчих Кріпо».

Комісар задрімав лише під ранок, але прокинувся о восьмій і, привівши себе до ладу, одягнувся й вийшов з будинку. Швидким кроком він минув ще зачинену кнайпу Баума, потім парк і врешті зупинився перед будинком, в якому мешкала Анна. Вістович трохи затримався перед дверима, щоб перевести подих, а тоді постукав. Чекати довелося довго. Вістович вже вирішив, що Анна та її подруга не ночували вдома, коли ж за дверима почулися нерішучі кроки. Анна прочинила і якусь мить дивилася на гостя, мовби не впізнаючи.

— Можна зайти? — не вітаючись, запитав комісар.

— Адаме... Ти так рано. Ну звісно, заходь...

Жінка відійшла вбік, пропускаючи його до передпокою.

— Вчора я отримав твою записку, — заходячи, сказав Вістович, — вирішив не зволікати.

— Не зволікати з чим? — перепитала вона, проводячи гостя до вітальні.

— З відповіддю.

— Ти дізнався щось про... той випадок?

— Навіть більше, ніж сподівався.

Вістович роззирнувся, намагаючись вгадати, де зараз Хільда. Здогадавшись про його думки, Анна промовила:

— Моя подруга пішла сьогодні рано-вранці. Можеш говорити вільно, ми тут самі.

Комісар пильно подивився їй в очі.

— Анно, чому ти збрехала мені?

Запитання подіяло на неї, мов постріл. Вона сіпнулась і якусь мить не змогла знайти слів для відповіді.

— Про що ти? — прошепотіла нарешті актриса.

— Ти ж знала, про що хотів тебе попередити Лютке, чи не так? Принаймні підозрювала... Натомість мені не прохопилася про це ані словом.

Жінка відвела погляд і певний час спостерігала, як за вікном потроху розсіюється вранішній туман, а потім споглядала свої руки, мовби підходящі слова містилися десь на кінчиках її пальців.

— З чого мені почати? — питала радше сама себе, але Вістович відповів:

— Наприклад, з того, як ти втрапила в це дурнувате «Братство полум’я».

— Коли я опинилася у Берліні, то потребувала впливових друзів. Когось, хто допоміг би надійно тут влаштуватися й допомогти, якби... виникли проблеми. Я познайомилася з одним колекціонером... не можу згадати його імені.

— Лютцендорф, — підказав комісар.

— Саме так. Звідки ти знаєш?

— Він, здається, був першою жертвою у цьому «вогненному ланцюжку».

— Так, він загинув. Згорів живцем...

Анна потягнулася за склянкою з водою, що стояла на столі, й випила все одним ковтком.

— До цього братства належать доволі впливові люди. Мене мало обходили філософські промови, які виголошували на тих зібраннях, — продовжила жінка, — цікавили тільки можливі зв’язки.

— І все-таки — про що там ішла мова? — поцікавився комісар.

Анна важко зітхнула.

— Про те, що наближається кінець світу, що ми не гідні постати перед Творцем з усім нашим духовним брудом... Що очистити може лише...

— Вогонь?

— Так.

— Попервах я навіть дослухалася до слів цього росіянина, графа Дємідова. Він уміє красномовно говорити, а потім це збіговисько почало мене лякати. Особливо після смерті цієї милої фрау Заславської.

— Тієї, що наклала на себе руки? — комісар пригадав статтю про самоспалення в Ляйпцизі.

— Так... — Анна ледве стримала сльози.

Вістович дістав із кишені фотопортрети Штефана Дрезена та Фелікса Ціммермана і поклав їх на стіл перед Анною.

— А цих двох ти пригадуєш? Були вони на ваших зібраннях?

Якусь мить жінка уважно приглядалася до світлин, а тоді ствердно кивнула.

— Один, здається, банкір, а інший фабрикант. Точно не пригадую.

— Були банкіром і фабрикантом, — безжально виправив її комісар, — вони обидва також мертві. Бачиш, дивним чином гинуть всі, хто був причетний до цього товариства. А бідолаха Лютке просто хотів попередити, що ти можеш бути наступною.

Очі актриси наповнилися жахом.

— Не треба було приховувати цього від мене, — підводячись, сказав комісар, — тепер ми обоє в халепі.

— Що мені робити, Адаме? — благально запитала Анна.

— Сьогодні ж пакуй валізи і їдь подалі з Берліна. І бажано за межі Німеччини. Можеш повернутися до Лемберга...

— Ти ще тут залишишся? — сказала вона, пропускаючи повз вуха останнє речення.

— Ненадовго. Мене також змушують виїхати.

Біля самих дверей він озирнувся й востаннє на неї подивився. Цій жінці пасував розпач. Жодна емоція ніколи не псувала її вроди.