Готель Велика Пруссія

III Берлін 29.10.1905

Комісар Йоахім Лютке, сидячи в невеличкому ресторанчику на березі Шпрее, курив уже п’яту цигарку. Минуло більше, ніж півгодини, як він прийшов сюди, і кельнер встиг двічі поцікавитися, чи не бажає гість чогось ще, окрім міцної чорної кави, яка потроху вистигала біля попільниці на столику. Лютке відповідав, що ні. Мовляв, от-от до нього приєднається жінка й вони разом замовлять що-небудь. Кельнер усміхався й, легенько кланяючись, відходив від його столика та йшов до інших гостей.

Лютке трохи нервувався. Він вистукував пальцями на стільниці якусь незрозумілу мелодію і не зводив очей із входу, де от-от мала з’явитися Анна Каліш, актриса берлінського Шаушпільгауза[12], яка переїхала сюди з австрійського Лемберга рік тому. За цей короткий час вона зуміла завоювати прихильність берлінської публіки, що обожнювала в ній усе: від звабливої зовнішності до милого провінційного акценту — й однаково захоплено аплодувала чи то невинній Берті, чи то жорстокій Медеї[13], чи іншим образам, в яких Анна з’являлася на сцені.

Щоправда, сам Лютке не любив театр і доволі рідко туди ходив. Йому було вже за сорок, він так і залишився одинаком і більшу частину свого життя присвятив службі: спершу в єгерському полку, а потім у поліції. Цьому міцному худорлявому чоловікові з різкими, наче виточеними рисами обличчя, після важкого дня значно більше подобалося вмоститися в улюбленій кнайпі й вихилити доброго пива, слухаючи тамтешніх музикантів. Просити Анну Каліш про зустріч його змусили службові обставини, а точніше справа, яку доручили йому в Кріпо[14] місяць тому... Натрапити у матеріалах розслідування на ім’я відомої акторки було для нього такою ж несподіванкою, як, мабуть, і для Анни отримати серед квітів та листівок його записку. І от тепер Лютке понад усе боявся, що вона нею злегковажила, подумавши, що це послання від чергового схибленого шанувальника, зустріч з яким — не лише марнування часу, але й потенційна небезпека. Звісно, поліцейський міг офіційно заявитися до неї в гримерку або ж додому, і тоді б вона була змушена з ним розмовляти. Проте це зчинило б забагато галасу, який надто дорого може обійтися. У цій справі треба діяти вкрай обережно...

Минуло ще чверть години, проте Анни досі не було. Поліцейський роздратовано вилаявся. Достатньо голосно, щоб передати усе своє розчарування від такої невдачі, і достатньо тихо, щоб його не почули за сусіднім столиком. Він уже збирався подати знак офіціантові, аби той приніс рахунок за його одиноку недопиту каву, коли двері ресторану прочинились і всередину зайшла жінка в темно-синьому короткому плащі й капелюшку з вуаллю. Попри вуаль, Лютке був переконаний, що це саме Анна. Як виявилося, він не помилився: жінка обмінялася кількома словами з кельнером, і той шанобливо провів Анну до його столика. Поліцейський підвівся їм назустріч.

— Вітаю, — коротко промовила актриса, дивлячись на нього крізь вуаль.

Лютке привітався у відповідь і, дочекавшись, доки кельнер підсуне їй стілець, промовив, знову сідаючи:

— Дякую, що прийшли, пані Каліш...

Йому кортіло додати щось на кшталт: «Могли б і не спізнюватися на цілих сорок п’ять хвилин», — проте він вчасно прикусив язика.

— Чи бажаєте чогось? — запитав офіціант. І поліцейський почув це питання вже втретє.

— Склянку рислінгу, якщо ваша ласка, — сказала Анна.

— Гарний вибір, — приязно усміхнувся кельнер, — пані бажає райнського чи радше мозельського?

— Райнського, — втрутився Лютке, помітивши, що для Анни вибір виявився надто складним.

— Гаразд, — кивнув офіціант, — а для пана?

— Те саме, — нетерпляче кинув поліцейський, хоч вина йому насправді не хотілося, але було бажання якнайшвидше позбутися його товариства.

Кельнер нарешті відійшов. Анна зняла рукавички і підняла вуаль. Поліцейський мимоволі прикипів поглядом до її обличчя. Звісно, він бачив її фото в газетах і на театральних афішах, проте наживо ця жінка здалася йому значно вродливішою. Їй було ледве за тридцять. Глибокі карі очі дивилися на співрозмовника з якимось затаєним викликом. Цей виклик, зрештою, таївся не лише в її очах. Виклик був у звабливій лінії вуст і в гарних аристократичних вилицях, що виразно проступали над гладенькими блідими щоками. На хвилину Лютке забув чому запросив сюди Анну. Йому прагнулось краще роздивитися її обличчя, мов картину, в якій захоплений глядач не бажає пропустити жодного штриха.

На його відверте споглядання актриса відповіла безжальною усмішкою, яка немов промовляла: «І що, добродію? Довго ви ще будете на мене витріщатися?». Поліцейського це привело до тями, й, перевівши погляд на портсигар, він потягнувся за цигаркою. Все ще розмірковуючи над тим, як міг отак по-дурному німувати, пожираючи Анну очима, Лютке запропонував закурити спочатку їй. Актриса відмовилася.

— Гадаю, для мене ваші цигарки будуть заважкі.

Поліцейський вдав розчарування:

— Прикро, я не маю інших...

— Нічого. Куріть самі, — промовила вона.

Йому раптом захотілося помститися Анні за її насмішку, проте чоловік не міг вигадати як. Зрештою, він подумав, що їй і так буде непереливки сьогодні від почутого... Тому з неї вистачить. Ця думка його втішила.

Лютке запалив сірника й підніс його до краю цигарки. Втягнувши в легені гіркуватий дим, поліцейський відчув, як бридко запершіло в горлі — сьогодні він курив більше, ніж завжди.

— Мене звати Йоахім Лютке, — видихаючи дим, промовив він, — я з Кріпо.

Анна зблідла.

— Он як? — перепитала вона здавленим голосом. — Я щось зробила?.. У чомусь винна?

Виглядала вона настільки розгубленою, що поліцейському ледве вдалося стримати посмішку. «А й справді, — подумалося комісару, — в чужій країні найменше чого хочеться — це отак несподівано зустрітися з поліцейським слідчим... Навіть якщо ти досягла тут успіху й завоювала сотні прихильників».

— Заспокойтесь, — якомога лагідніше сказав він уголос, — ви нічого не зробили... Принаймні мені про це не відомо.

Останнє було сказано як жарт, але Анну він не насмішив. Вона випростала спину й трохи звела вгору підборіддя. Здавалося, зараз вона підведеться з-за столу й піде геть, проте актриса залишилася на місці. Можливо, завадив кельнер, який повернувся до їхнього столика й поставив на нього замовлений рислінг. Щойно рукав його сорочки опинився на рівні обличчя поліцейського, Лютке обережно звів очі й, мовби з-за укриття, швидко оглянув залу ресторації. Кельнер його майже закривав від інших відвідувачів, тож ті, хто ймовірно стежив за поліцейським, мали б злегка зараз занепокоїтись. Тільки зайшовши сюди, Лютке навмисно вибрав місце в кутку, щоб усі інші столики були перед ним. Найближчі до нього — полковник-артилерист і його дама, обоє надто захоплені емоційною розмовою. Далі самотній репортер за столиком біля входу. Найпевніше, проґавив усі терміни, стаття «горить», і він енергійно шкрябає олівцем у нотатнику. Дві галасливі літні пані, клерк із колегою, ще двоє чоловіків невизначеного віку і професії. Здається, все гаразд. Нікого підозрілого...

Та раптом, попри свою витримку, Лютке смикнувся усім тілом: півсекунди вистачило йому, щоб помітити чийсь гострий погляд, який тієї ж миті сховався за розгорнуту газету, щойно відійшов кельнер. Тим часом Анна помітила, як обличчя її співрозмовника геть змінилося...

— Щось трапилося? — запитала вона.

Поліцейський підніс до рота вино й випив його одним ковтком.

— Ось що, Анно. На жаль, тут я не можу сказати вам усього, що хотів. Та й залишатися в цьому місці нам обом небезпечно. Тому вам доведеться прийти до мене додому сьогодні ввечері...

— Що?!

— ...картка з моєю адресою лежить біля вашого ридикюля. Скажімо, о восьмій.

Анна опустила очі й справді побачила перед собою візитку.

— Послухайте, це занадто! — закипіла вона. — Я й так прийшла сюди, ризикуючи своєю репутацією...

— Це питання життя і смерті, — стишив голос поліцейський.

— Божевілля якесь... А що мені робити зараз?

— Продовжувати.

— Продовжувати що?

— Сердитися на мене, у вас це неповторно виходить.

— Та ви ненормальний!

— Чудово.

— Справжній псих!

— Геніально... А тепер встаньте й дайте мені ляпаса. Вперіщіть щосили.

— Ох, залюбки!

Підвівшись із місця, актриса люто проїхалася долонею по його пиці. Після цього розвернулася й стрімко рушила до виходу. Щойно жінка зникла за дверима ресторації, присутні кілька секунд непорушно дивилися на поліцейського. Хто осудливо, а хто співчутливо. Навіть репортер-невдаха на якийсь час відірвався від роботи. Лютке видавив із себе дурнувату усмішку й розвів руки в широкому жесті. Мовляв, «жінка — друга помилка Бога»[15]. Що тут вдієш... Після цього поліцейський знаком підкликав до себе кельнера й замовив склянку коньяку. Той миттєво виконав його прохання. Лютке бачив, що відвідувачі ресторану таки прийняли його за невдаху-залицяльника. Але чи вдалося одурити того типа з газетою? Поліцейському навіть здалося, що він впізнав його. Принаймні чоловік був переконаний, що той — один із них...

Проковтнувши коньяк так само рвучко, як перед тим вино, Лютке виклав на стіл кілька марок, що становили його рахунок, і неквапно подався до виходу. Перед цим він із полегшенням зауважив, що на столі не було його візитівки. Отже, Анна таки взяла її зі собою.

Пані Каліш і справді поклала картку поліцейського в свій ридикюль, втім, зробила вона це майже несвідомо, підкорившись натискові Лютке. Опинившись у своєму помешканні, Анна з полегшенням зітхнула й подумки заприсяглася, що більше ніколи не дозволить собі такої легковажності. «Погодитись на зустріч із невідомо ким! — думала вона, знімаючи з вух сережки. — І де в дідька був мій розум?..»

Актриса помітила, що руки її досі тремтять. Серце також билося в пришвидшеному ритмі. Слід було заспокоїтись, і жінка подумала про гарячу ванну, що завжди рятувала її в таких ситуаціях. Щоправда, за рік у цій країні вона так і не змогла найняти собі в дім покоївку. Послуги особи, яка б виконувала усю хатню роботу, досі були їй не по кишені. Тому Анна прибирала, відносила речі до пральні й варила ранішню каву самостійно. Також самій доводилось і готувати ванну. Втім, з часом жінка помітила, що цей процес їй подобається. Причому подобається не менше, аніж навіть подальше занурення в благодатну купіль.

Анна відчувала солодкий щем десь трохи нижче грудей кожного разу, коли знімала з себе увесь одяг. Перед тим, як замість нього вдягти приємний шовковий халат, вона хвилину-другу затримувалась біля великого дзеркала у спальні, розглядаючи в ньому своє оголене тіло. Воно виднілося там, починаючи від середини стегон. Приблизно з того місця, де закінчувалася грецька туніка — її найспокусливіший театральний костюм. Багато чоловіків та навіть жінок, що, сидячи в залі, поїдали Анну-грекиню очима, дали б відітнути собі руку, тільки б побачити її в цю мить.

Анна любила своє тіло. Актрису тішило те, що воно лишалося пружним і звабливим, хоч їй було вже за тридцять. Живіт, жодного разу не спотворений вагітністю, був пласким, як у танцівниці. Груди високі й округлі, не надто великі, але й не малі. Якраз такі, що роблять декольте магнетичним для будь-якого чоловічого ока. Такому тілу неабияк пасувало її довге чорне волосся і гарне обличчя. Очі Анна мала глибокі й виразні. Під ними лиш дуже уважний спостерігач міг розгледіти дрібні павутинки зморщок. Жінка, проте, їх соромилася, тому, йдучи на зустріч, воліла вдягати вуаль. Під вуаллю також ховалися гладенькі білі щічки і рівний акуратний ніс.

Анна відчувала своєрідний жаль, що такою, як зараз, оголеною і прекрасною її вже давно не бачив жоден мужчина. Не бачив і не торкався. Востаннє це було ще в Лемберзі, де вона мала і чоловіка, і коханця. Тоді Анна уникала, як могла, близькості з першим, щоб якнайчастіше кохатися з другим. Чоловіком її був знаменитий львівський комісар. Коханцем — знаний художник. Одного дня вона покинула обох і подалася до Берліна...

Жінка запалила кілька свічок і лампадку з ароматичною олією. Трохи прянощів додала в купіль. Знявши халат, вона обережно переступила край ванни і присіла, потрохи занурюючись у теплу воду. На якийсь час їй перехопило подих, але жінка швидко себе опанувала й дихання відновилось.

Анна знову повернулася думками до сьогоднішньої зустрічі з дивакуватим поліцейським. Цей Лютке чимось нагадував їй чоловіка... Говорив таким же різкуватим тоном, проте вмів поводитись у товаристві жінки і мав гарні манери. Занадто самовпевнений, але в той же час уся його зовнішність дихала силою. Можливо, навіть знається на доброму алкоголі. Як і Адам... Анна відкинула назад голову і з приємністю відчула, як її волосся дедалі глибше опускається у воду. Тепла волога торкнулася кінчиків її вух і солодко залоскотала.

Актриса згадала свого чоловіка. Комісар Адам Вістович був грубуватим, але в ліжку не найгіршим. Він спочатку пестив її до безумства, задовольняв, і тільки потім задовольнявся сам. Проникав у її лоно обережно й уміло, найчастіше ззаду, при цьому погладжував її, мов кішку, своїми великими сухими долонями.

Зовсім іншим був коханець — палким і нетерплячим. Щойно вони опинялися наодинці в спальні, він зривав з неї одяг і брав безцеремонно, наче шльондру. Йому ніколи не вистачало одного разу. Анна ледве встигала відпочити, лежачи поруч з ним на вологому простирадлі, як той знову опинявся на ній, нетерпляче розсуваючи її стегна, щоб із насолодою заволодіти нею вдруге. А потім і втретє, і вчетверте... Кароль полюбляв перетворювати їхні побачення на гру. Своє помешкання, де зазвичай вони відбувалися, він, бувало, прикрашав, як східний палац, і тоді Анна, щойно переступивши поріг, опинялася наче в казці з «1000 і 1 ночі». Іншого разу його дім перетворювався на лицарський замок або печеру дикуна. Його коханка була актрисою до самих кісточок, тому обожнювала цей театр, який закінчувався завжди гарячими безсоромними майже дикими любощами. Часто після них на тілі Анни залишалися синці, які вона старанно приховувала, проте коли споглядала їх наодинці, то тремтіла від збудження, згадуючи пристрасть ненаситного Кароля.

Втім, якогось дня Анні осточортіли вони обоє: і чоловік, і коханець. І поліцейський, і художник. Спершу набрид Вістович з його пиятикою, брудною роботою, що поглинала комісара з головою, а потім і Кароль з його нестримністю і жадобою до тілесних утіх. Вона погодилася на першу-ліпшу пропозицію виїхати з Лемберга. Спершу до Бреслау, відтак до Берліна, де й залишилася, ставши однією з провідних актрис Шаушпільгауза. Разом із дурманливою свободою жінка отримала головні ролі й славу, якої б ніколи не зазнала в провінційному австрійському Львові. Одного шалено бракувало Анні — чоловіка в її ліжку. За рік вона вже почала сумувати і за ласками Адама, і за шаленістю Кароля...

Лоно її наповнилося соком, наче стиглий гарячий плід, пульсуючи від спогадів про те, як його торкалася чоловіча плоть. Несподівано для себе, жінка знову згадала свою зустріч із тим таємничим берлінським поліцейським. Раптова думка змусила Анну здригнутися — а що коли насправді він також пропонував їй гру?.. Гру, подібну до тієї, яку влаштовував колись Кароль, проте значно цікавішу і, може, навіть небезпечнішу? А записка, зустріч у ресторані, відчуття небезпеки і нове запрошення — це все просто складові цієї авантюри? Що як доля насправді робить їй такий незвичайний і давно бажаний подарунок?

Анна заплющила очі й спробувала уявити, який цей чоловік у ліжку. Впевнений у собі й вимогливий чи радше делікатний з глибоко затаєною сором’язливістю?.. Мимоволі рука її ковзнула вздовж грудей униз, де під водою кінчики пальців, наче зґрабні пастельні олівці, неквапно намалювали на животі кілька невидимих кіл. Одне з них раптом розірвалося, і пастелі ковзнули нижче, до її лона.

Жінка здригнулася від солодкого струму, що пробіг по її тілу. Пальці відшукали улюблений горбочок, пругку сороміцьку ягоду, котру не раз пестили чоловіки і вона сама. Анна ширше розвела ноги, виставивши коліна над краєм ванни. Долонею вона цілковито закривала розкішницю, мовби приховуючи від когось дрібні рухи своїх пальців. Рухи, подібні до тих, що виконує вмілий рибалка, виплутуючи спійману рибу з сітей...

За кілька хвилин Анна затремтіла і широко розтулила вуста. Насолода досягала своєї вершини, і, не стримуючи себе, вона голосно застогнала. Розплющивши очі, жінка знову опустила у воду коліна, а руки поклала на краї ванни. «Як все-таки добре, — подумалося їй, — що в цьому домі немає покоївки».

Знову одягнувшись, актриса глянула на годинник. Була п’ята по полудню. Якщо вона наважиться, то може встигнути на нове побачення в домі Лютке.

— До біса, — вимовила жінка за годину й почала збиратися.

— До біса, — повторила вона, виходячи з дому о сьомій.

Чоловік мешкав неподалік Рінгбану, в будинку, що стояв за якихось дві-три сотні метрів від залізничної колії. Вийшовши з фіакра, Анна ще раз поглянула на візитівку, мовби для того, щоб упевнитися в точності адреси, і поволі рушила до дверей. В якусь мить її охопив сумнів, проте жінка вирішила не відступати. Зрештою, для сумнівів було вже запізно. Як і для страху.

Будинок мав два поверхи, і в картці Лютке зазначалося, що поліцейський живе на другому. Двері виявилися незамкнені, й Анна обережно їх прочинила. Простір за ними був тьмяно освітлений олійною лампою, що поволі вмирала на порепаному дерев’яному столі, вкритому пожовклими папірцями, на яких виднілися сліди вицвілого чорнила. Це були записки, які жильці залишали двірникові: прохання прибрати сходи, полагодити огорожу чи виполоти бур’ян. Навряд чи двірник їх читав, тому ці неторкані послання вкривали стіл, наче обрус, самі при цьому покриваючись щедрим шаром пилу.

Лампа частково освітлювала сходи, що вели нагору. Анна оминула стіл і поволі почала підійматися на другий поверх. Втім, з кожним кроком впевненість її все більше згасала. Здавалося, чергова сходина породжувала новий сумнів. І замість авантюрного запалу Анна відчула страх.

«Боже мій, що я роблю? — подумала вона. — Як можна було погодитись на цю дурнувату гру?..»

Анна розвернулася і вже хотіла збігти донизу, коли ж ліворуч від себе побачила двері з потьмянілою від часу табличкою, на якій напівзатертими буквами було вказано, що тут мешкає комісар поліції Йоахім Лютке. Те, що жінка непомітно для себе опинилася поруч зі своєю ціллю, зовсім не змінило її наміру якнайшвидше податися звідси геть. Проте одна обставина все ж таки змусила її зупинитись і навіть на хвилину завмерти. Річ у тому, що двері помешкання поліцейського, як і двері будинку, були незамкнені й навіть трохи привідчинені. Смужка темного чужого простору виростала з порогу і врізалася кудись у стелю. Анна, мов зачарована, ковзнула по ній поглядом згори донизу й стрепенулася, наче це завдало їй болю. Раптом у ніздрі вдарив сильний запах диму. Він сочився найпевніше з-за дверей, тому Анна мимоволі простягнула руку й штовхнула їх перед собою. Двері прочинилися ширше, і запах одразу ж посилився, отже, в помешканні поліцейського щось направду загорілося.

— Пане Лютке! — гукнула жінка, все ще не наважуючись зайти досередини. — Комісаре, ви тут?..

Втім, відповіді не було. Тоді Анна, зібравшись із силами, переступила поріг, одразу ж потонувши в мороці задимленого передпокою.

— Пане Лютке, — повторила вона і одразу ж була змушена затулити ніс і рота хустиною. Дихати тут було важко.

Анна вирішила не йти далі, а повернутись до виходу, проте від раптового видовища, яке виникло перед очима, жінка заціпеніла, не ступивши й кроку. Передпокій був невеликий, а тому кімната навпроти з відчиненими всередину дверима добре проглядалася навіть у сутінках. Крім того, вікна були там незашторені, і тьмяне вечірнє світло сяк-так розганяло морок.

У чималому дзеркалі навпроти входу Анна побачила як невеликі, проте жадібні смужки вогню поїдають килим і дерев’яну підлогу, поступово наближаючись до нерухомого тіла, що лежало обличчям униз. Навіть із відображення жінка зрозуміла, що це був господар помешкання. Вона впізнала його коротку зачіску і світло-коричневий гарнітур, який був на поліцейському під час їхньої зустрічі в ресторані.

Не стримавшись, жінка закричала. Водночас дим ще глибше проник у її ніздрі та горло, здушивши його, наче невидимий спільник злочину, який тут нещодавно відбувся. Сльози рясно покотилися з очей солоними бридкими потоками, змиваючи пудру. Анні хотілося кинутись до цього чоловіка й перевірити, чи він живий, проте вона не змогла. «Треба тікати звідси! Негайно тікати!» — ця думка шаленим дзвоном лунала в її голові.

— Його й так знайдуть! Йому й так допоможуть... — шепотіла вона вже на сходах, на ходу втираючи обличчя почорнілою хустиною.

Ще секунда, й Анна опинилася на вулиці, де, відійшовши від будинку на добрячу відстань, дістала з ридикюля маленьке люстерко й поспіхом привела себе до ладу. Після цього жінка несміливо глянула на будинок, в якому лишився Йоахім Лютке. Дим уже було помітно навіть ззовні. Він підіймався чорним слупом з вікна другого поверху й розчинявся у присмерковому ледь рожевому небі. Двоє чоловіків пробігли повз неї, прямуючи до будинку. Один із них затримався на мить і поспіхом щось запитав. Анна не розчула ані слова, проте від необхідності перепитувати й відповідати її врятував поїзд, що зі скаженим гуркотінням пролетів колією поруч. Актриса знаком показала, що чекає на фіакр, і чоловік, махнувши рукою, кинувся наздоганяти свого товариша.

Анні й справді хотілося якомога швидше дочекатися фіакра й опинитися подалі від цього жахіття... Жінка з соромом зрозуміла, що її геть не цікавить доля поліцейського, їй не хочеться навіть знати, живий він чи мертвий. Точніше, їй не хочеться знати цього зараз. Вона перейматиметься його долею, коли сама почуватиметься в безпеці.

Сівши нарешті до фіакра й назвавши візникові свою адресу, Анна пригадала ту пекельну кімнату. Перед очима знову постав Лютке, що лежав долілиць, а вогонь скрадався до його тіла, щоб закінчити роботу невідомих нападників. Крижані мурашки пробігли по її спині, й жінка стрепенулася, ледве стримавши болючий зойк. Вона спробувала пригадати, чи бачила поряд з тілом поліцейського кров. Втім, якщо й не бачила, це не означало, що крові не було... Цілком можливо, що Лютке загинув насильницькою смертю, а вбивця зник, попередньо підпаливши помешкання, сподіваючись, що вогонь знищить усі сліди. «А що коли вбивця не втік одразу, а зачаївся де-небудь, аби перевірити, чи не було випадкових свідків злочину? — подумалося раптом їй. — А що коли... Що коли він бачив мене?..»

— Боже мій, Боже... — думки її знову переросли в шепіт, — я тепер сама в небезпеці... І все через свою кляту авантюрну вдачу...

Анна притулила долоні до скронь, мовби силою втримуючи думки всередині. «Що ж робити? Що ж мені робити?» — вже, мабуть, всоте запитувала вона себе.

Врешті, коли фіакр виїхав на Александерплатц, слабкий, майже примарний промінь надії сяйнув у її зболеній голові. Сама вона не дасть ради, але якщо і є хтось у цілому світі, хто здатен допомогти їй у цій ситуації, то це її колишній чоловік... Хоча чому колишній? Адже ніхто не розлучав її з Адамом Вістовичем! Це вона втекла від нього сюди, а він не помчав слідом, очевидно вирішивши дати їй спокій!.. Якою ж вона була дурепою!

— До телеграфу! — гукнула вона візникові настільки різко й раптово, що бідолаха аж підскочив на місці. — До телеграфу негайно! Я мушу надіслати телеграму!

— На Бога, пані! — відповів той, озираючись на неї через плече. — Вже майже дев’ята! Зачинено все, крім борделів...

Анна до крові закусила губу, проте виходу не було: треба було заспокоїтись і далі їхати додому. До того ж якщо Лютке виявиться живим, точніше, в ранішніх газетах не буде жодного повідомлення про його смерть, то ніякої телеграми надсилати і не доведеться.

За всю ніч Анна так і не заснула. Жінка не могла змусити себе погасити світло, а тому лягла в ліжко, не зводячи погляду з лампи. Кілька разів вона злякано схоплювалася на ноги, коли десь у глибині помешкання чулося підозріле шурхотіння. Їй здавалося, що до неї скрадається той самий злочинець, який напав на поліцейського.

Врешті настав рятівний ранок, і, ледве зачувши на вулиці голоси газетярів, жінка хутко вдягнулася й вибігла з дому. На біду, перша ж сторінка «Berliner Zeitung» повідомляла про жахливу загибель комісара кримінальної поліції Йоахіма Лютке. Анна проглянула текст, в якому згадувалось також і про пожежу в будинку покійного, що ледве не завдала лиха його сусідам, поспіхом тицьнула монету газетяреві й швидким кроком рушила до найближчого відділення телеграфу.

— Адаму Вістовичу, Лемберг, Австрія... — видихнула вона короткозорому худому телеграфістові, що без надмірного бажання взявся до роботи в такий ранній час. На його столі парувала кава в грубій надщербленій чашці, а поруч із чашкою на тій самій газеті з новиною про смерть Лютке лежав бридкий на вигляд надкушений пиріжок.

— Вулиця Вірменська, 5, — додала жінка, намагаючись не дивитися на газету.

— Текст, — буркнув телеграфіст, не припиняючи жувати.

— Що, пробачте? — не зрозуміла Анна.

— Текст телеграми, — нервово повторив той.

— О, так... — жінка облизала губи й повільно продиктувала: «Негайно приїжджай у Берлін. Я в біді. Знайди мене у „Шаушпільгаузі“. Анна».

Телеграфіст раптом співчутливо подивився на неї поверх окулярів.

— Я ці ваші «в» та «у» приберу. Гаразд? Дешевше буде, — сказав чоловік трохи лагіднішим голосом.

— Гаразд, — розгублено погодилась актриса.

— І «Шаушпільгауз» можна скоротити.

— Спасибі.

За кілька хвилин Анна заплатила за телеграму і вийшла на вулицю. Слід було поспішати до театру на репетицію. І попросити в директора про вихідний.