Готель Велика Пруссія

VI Берлін — Шпандау 4.11.1905

Небо над Берліном простягнулося похмурим куполом, що металевим блиском віддзеркалювався у неспокійних водах Шпрее. Брудно-червона баржа, навантажена піском, ліниво пірнула під міст і зникла десь у напрямку Руммельсбурґа[25]. Вістович навіть розгледів вантажника у брудній робі, що сидів на чорних вологих дошках, байдуже курив і спльовував просто в річку. Йому й самому запраглося курити. Цигарки завбачливо прихопив ще з Лемберга. До того ж одразу кілька пачок. І, як виявилося, не прогадав — куриво тут було значно дорожчим, аніж вдома.

Міст, під яким пройшла баржа, був залізничним. За останні півгодини ним вже двічі проїхав поїзд, заповнюючи простір довкола себе густою парою і нестерпним гуркотом. Вістович сам ще дві години тому сидів у вагоні і знуджено споглядав осточортілий пейзаж за вікном. Від Лемберга до Позена з ним у купе їхав молодий чоловік. Неговіркий, але з ним вони бодай грали в карти, вбиваючи час. За давньою звичкою, комісар потай уважно до нього приглядався, намагаючись зрозуміти, що це за один. З вигляду йому було десь двадцять п’ять або тридцять років. Хоч, може, віку додавали міцна статура й неголені підборіддя та щоки. Обличчя, втім, мав чесне, відкрите, як у молодого священика або солдата-новобранця. Однак Вістович звернув увагу на його руки. Точніше, на його кулаки. Міцні, мов кувалди, збиті. Шкіра місцями здерта. Без сумніву — цими кулаками чоловік послуговується часто. І тільки коли поїзд під’їхав до станції Позен і вони попрощалися, комісар зрозумів, що десь вже його бачив раніше. Де саме, він згадав аж у Берліні: рік чи два тому Вістович випадково потрапив на відкриті міські змагання з боксу. Тоді цей молодик яскраво переміг у напівсередній вазі й став чемпіоном міста. Звали його Ромко Лисак. «Втім, яке це вже має значення», — подумалось комісару, коли боксер невідомо чому пригадався йому тут, на березі Шпрее.

Вістович запалив цигарку й поглянув у інший бік. Крізь власний тютюновий дим він побачив ще одну сіру дугу мосту, за якою важкими куполами тягнувся вгору Берлінський собор. Здається, слід іти якраз у той бік. Десь там знаходиться Шаушпільгауз, в якому працює Анна. Піднявши валізу, що досі тулилася до його ноги, наче пес, комісар подався розміреним кроком уздовж набережної.

Анни в театрі не було. Проте вахтер після довгих вмовлянь і розглядання поліційної бірки й документів Вістовича таки погодився дати її адресу Анна, як виявилося, жила поза Берліном, в містечку Шпандау. Очевидно, винайняти житло там було набагато легше. На щастя, поїзди вирушали у тому керунку щогодини, тож з театру Вістович рушив одразу на головний двірець. Прибувши в Шпандау, комісар узяв фіакра і за чверть години опинився біля потрібного будинку.

Актриса мешкала біля затишного парку, що тягнувся уздовж неглибокої річечки, яка далі впадала, мабуть, у Шпрее. У парку росли переважно старі клени, каштани і дуби, що рясно засипали долівку своїм широким іржавим листям. Серед цього листяного моря виднілися дві стрімкі алеї, вздовж яких стояли потріскані від часу дерев’яні лавки.

Будинок налічував тільки два поверхи. Квартира Анни була якраз на другому. Піднявшись сходами, комісар завмер на хвилинку біля потрібних дверей, а тоді обережно натиснув на кнопку дзвінка. Спершу ніхто не відчиняв, і коли він подзвонив удруге, з того боку почулися обережні кроки.

— Хто там? — почув він жіночий голос, який не належав його дружині.

— Моє прізвище Вістович, — трохи розгублено відповів чоловік. А потім додав: — Я з поліції.

— З поліції? — здивувалася жінка. — Що вам потрібно?

— Я шукаю Анну Каліш... Вона тут живе?

Кілька секунд тривала тиша, а потім почулося клацання замка. Двері відчинилися. На порозі постала молода білявка у строгому, як для пішої прогулянки, одязі. Комісар зняв капелюха і привітався.

— Доброго дня, пане Вістовичу, — відповіла жінка. — Пробачте, я не знала, що Анна чекає на вас. Прошу заходити...

— Пані Каліш удома? — знову уточнив комісар.

— Так, — кивнула білявка. — Дещо зле почувається, тому залишилася сьогодні в ліжку.

— А ви...

— Я її подруга. Анна попросила мене побути з нею. Давайте ваше пальто і капелюха...

Повісивши речі на вішак, жінка провела Вістовича в спальню, де з вологим компресом на голові лежала його дружина. Побачивши гостя, Анна кволо всміхнулася.

— Адаме, дорогий... Як добре, що ти приїхав. Правда, я чекала тебе трохи раніше.

— Залізничне сполучення не бездоганне, — сказав комісар, сідаючи на стілець поруч із ліжком.

— Так, але я не чекала тебе сьогодні. Думала, ти також надішлеш мені телеграму... Бачиш, у мене зупинилася Хільда.

— Нічого, — бадьоро сказав той, — але ж для мене ти знайдеш куточок?

— Правду кажучи, якось... не пасує...

Вона замовкла, дивлячись на комісара чи то благальним, чи то рішучим поглядом.

— Що ж... Гаразд, — Вістович закусив нижню губу, подумки пригадуючи, який довгий і важкий шлях він подолав заради неї, а головне — чим довелося ризикнути, аби шеф відпустив його. Адже рано чи пізно Шехтель довідається, що зізнання того Дмітрія Кравцова неправдиві. І на Берлін він вказав тільки тому, що комісар його змусив. Вістович ковзнув поглядом по її блідому обличчю, обрамленому розтріпаними кучерями, яку середньовічної мучениці. Він мав би розлютитися, сказати Анні зараз усе, що думає, але натомість продовжував мовчати. Його дружина все ще була збіса вродливою. І ця її врода, як і раніше, його роззброювала, перетворювала на покірного і слухняного полоненого.

— Що ж усе-таки сталося? — видавив він із себе через кілька хвилин. — Чому ти надіслала мені телеграму?

Анна важко зітхнула й трохи підвелася, спершись на лікті.

— Надіслала, бо втрапила в халепу, а ти єдиний в усьому світі, хто може мені допомогти...

Сказано було це з таким відчаєм і такою щирістю, що комісар майже пробачив їй своє теперішнє дурнувате становище.

— Близько тижня тому в своїй гримерці я знайшла дивну записку від незнайомця з проханням про негайну зустріч, — почала свою розповідь Анна. — Спершу не збиралася йти, але він просив зустрітися в невеличкому ресторані на набережній. Це два кроки від театру, тому я прийшла. У записці ще мовилося, що справа дуже важлива.

— Ти була впевнена, що записку написав чоловік, а не жінка? — запитав Вістович.

Анна відвела погляд.

— Жінки не пишуть мені записок...

— Ти зберегла її?

— Здається, ні.

— Жаль. Що ж, слухаю далі.

— Я спізнилася, але незнайомець мене дочекався. Поводився стримано і ввічливо. Сказав, що він комісар Кріпо.

— Як його звати?

— Лютке... — напруживши пам’ять, пригадала актриса. — Йоахім Лютке. Ми замовили дві склянки вина, але тільки для того, щоб кельнер від нас відчепився. Потім він швидко сказав, що справа надзвичайно серйозна. Мовляв, питання життя і смерті... Втім, договорити не встиг. Мабуть, помітив когось за моєю спиною, бо обличчя його раптом посіріло, а погляд став переляканий, як у загнаного звіра. Попросив мене розіграти сцену невдалого побачення і прийти ввечері до нього додому.

Комісар не втримав цинічної посмішки.

— Я знаю, про що ти думаєш, Адаме, — поспішила сказати жінка, — але він так переконливо говорив і так мене налякав, що я скорилася. Ввечері я сіла в поїзд і поїхала до нього на Рінґбан. Мені хотілося дізнатися в чому річ і покінчити з цим!..

— Поїхала туди сама?

— Так. Тепер я розумію, що це було дурістю, а тоді мене охопив страх. Я сама собі не належала...

— Як ти дісталася туди? — раптом запитав комісар.

— Кажу ж, поїздом. Звідси, зі Шпандау, вони ходять до пізньої ночі.

— А від станції?

— Не пам’ятаю. Здається, взяла фіакр... А що?

— Нічого. Просто намагаюся зрозуміти, хто тебе міг бачити дорогою. Продовжуй.

— Я піднялася сходами до його помешкання. Двері були відчинені, і з квартири нестерпно тхнуло горілим. Всередині починалася пожежа. Але найстрашнішим було те, що Лютке мертвим лежав на підлозі...

На цих словах голос Анни зламався, а тіло затряслось від ридання. Вістович обійняв її й дочекався, коли та заспокоїться. Як же давно вона не була так близько до нього.

— Ти була впевнена, що він мертвий? — запитав комісар, коли жінка повернулася в попереднє положення.

— Не знаю. Він лежав...

— Було видно кров?

— Ні, але наступного дня газети написали про вбивство.

— Однак ти не маєш певності, чи був цей Лютке мертвим на той момент, коли ти його знайшла?

— Ні... О Господи! А якщо він і справді ще був живий?.. Я ж могла якось допомогти йому...

Жінка заридала знову.

— Анно, чи маєш ти бодай найменше поняття, про що покійний хотів з тобою поговорити? — урвав її плач комісар.

Актриса заперечно хитнула головою.

— Гадки не маю... Але я боюсь. Боюсь найперше того, що мене знайдуть і звинуватять у причетності до вбивства. Я не хочу до в’язниці. В мене все йшло так добре тут! Нові люди, нові ролі, нове місто!..

У двері кімнати постукали, і всередину зайшла Хільда, одягнена, як для виходу.

— Куди ти зібралася? — злякано запитала Анна.

— Мені час. Лишу вас удвох.

— Ні, не йди!

— Анно, але ж...

— Не йди, — повторила жінка, — ти мені потрібна!

— Справді, не йдіть, — підводячись, сказав комісар, — інакше мені не буде на кого її залишити.

— Ви зупинилися десь? — запитала в нього Хільда.

— Так... Маю резервацію в готелі.

— Адаме, — мовила Анна, шукаючи вологим поглядом його очі, — ти допоможеш мені?

Вістович кивнув.

— Зроблю все, що зможу... Моє шанування, — додав він, ідучи до виходу, — не проводжайте.

Вийшовши знову на вулицю, Вістович з подивом помітив, що на місто вже почали опускатися сутінки. А була ж заледве четверта. «Бісова осінь», — подумав він і подався туди, де, на його думку, мав би знаходитися центр міста. Слід було шукати ночівлю, але найперше — добру вечерю, бо шлунок вже про себе нагадував голодним бурчанням. Завернувши в першу-ліпшу кнайпу, комісар сів за вільний столик. Підійшов кельнер, і Вістович замовив картопляний салат зі шніцелем, а також попросив принести йому сьогоднішні газети. Таким чином, доки готувалася його вечеря, він міг із користю витратити час. У місцевій «Spandau Zeitung» ані словом не згадувалося про вбивство комісара Кріпо, зате дві берлінські газети присвятили цьому випадку цілу шпальту. Журналісти висували різні версії: припускали, що поліцейському могли помститися злочинці, яких він колись віддав під суд, що в помешкання проник злодій, якого той намагався затримати, а також, що Лютке був п’яний і ненароком перевернув гасову лампу, потім зомлів і задихнувся. Остання версія видалася Вістовичу найоригінальнішою і, попри втому, добряче його розвеселила. Повідомлялося також, що покійний комісар і сам розслідував убивство знаного банкіра Штефана Дрезена, якого знайшли мертвим посеред парку Фрідріхсгайн наприкінці жовтня. «Чи пов’язана загибель пана Лютке з цією справою? — запитував наостанок журналіст Франк Більмер. — У Кріпо мовчать, ніяк не коментуючи смерть колеги, посилаючись на таємницю слідства. Звісно, поліція має на це право. Але свої права має й громадськість. Наприклад, знати, що Берлін стає чи не найнебезпечнішим з усіх німецьких міст!» На щастя, ніде не згадувалося про Анну. Втім, це не означало, що про її візит до помешкання вбитого не стало відомо поліції... Якщо так, то допомогти їй буде вкрай важко. З іншого боку, якби слідчі про це довідались, тоді принаймні допитали б її. Так зробив би сам Вістович. Правда, невідомо, які там методи в берлінському Кріпо...

Нарешті принесли замовлення, і комісар, з насолодою вдихнувши аромат щойно приготованого шніцеля, на мить забув про все на світі, крім власного вовчого голоду. Коли розраховувався, обережно запитав кельнера, чи є тут поблизу який-небудь недорогий готель або, можливо, хтось із місцевих здає кімнату. Той задумливо почухав потилицю.

— Краще я покличу господаря кнайпи, — врешті промовив офіціант, — він, без сумніву, знає краще за мене.

— Якщо ваша ласка, — погодився Вістович.

Через кілька хвилин до нього підійшов невисокий бородань у розстебнутому жилеті, з-під якого вибивалася засмальцьована сорочка.

— Я відразу зрозумів, що вам знадобиться житло, — замість привітання сказав господар і всівся навпроти.

— Он як? — здивувався комісар. — І чим же я себе виказав?

— Все просто, — засміявся бородань, — у вас під столом валіза.

— Тоді звідки ви знаєте, що я приїхав, а не від’їжджаю?

— Ті, що від’їжджають, не читають з таким інтересом тутешню пресу. Вона нудна до смерті.

— Що ж, маєте рацію, добродію. Мені справді знадобиться житло на два-три дні, — сказав комісар.

— Думаю, надовше, — впевнено заявив господар.

— Що, даруйте?

— Я кажу, найпевніше, ви лишитеся в нас на триваліший час.

— З якого дива?

— Не знаю, але вас зацікавило оголошення, що висить біля шинквасу. В ньому йдеться про те, що за два тижні зміниться розклад руху поїздів між Берліном і Шпандау. Схоже, ви це вирішили запам’ятати... Принаймні довго його вивчали.

Вістович здивовано замовк і пильно вдивився у свого співрозмовника.

— Не подумайте, що я лізу не в свої справи, — примирливо сказав той, — просто річ у тому, що винайняти житло на довший термін буде вигідніше, ніж переїжджати з місця на місце. Ми могли б домовитися.

— Домовитися з ким?

— Зі мною, звісна річ.

— Отже, ви здаєте кімнату?

— Так, інакше не теревенив би тут з вами... Додатково можу запропонувати знижки на обіди в цій кнайпі.

— Звучить заманливо, — усміхнувся комісар, якому справді засмакував тутешній шніцель.

— То як? Домовилися?

— Не бачу причин відмовлятись, якщо візьмете помірну плату.

— Більш ніж помірну, обіцяю. До того ж вам дістанеться ціле помешкання, оскільки крім вас там і так ніхто не житиме, — сказав господар і подав співрозмовнику руку. — Мене звати Макс Баум.

— Адам Вістович, — представився комісар у відповідь.

— Ві-сто-вич, — ледве повторив той, — звідки ви?

— З Лемберга.

— Це в Австрії?

— Так, в Ґаліції.

— Що ж, почекайте хвилинку, я візьму пальто й одразу підемо. Тут недалеко.

Вістович кивнув. «Хоч у чомусь сьогодні поталанило», — подумав він. За чверть години Макс віддав йому ключі від старого, але все ще придатного для життя присадкуватого будинку, що верандою виходив на той самий парк, через який комісар ішов сьогодні до Анни. Взявши, як і було домовлено, невелику платню на тиждень вперед, Баум побажав гарного вечора й пішов назад до своєї кнайпи. Вістович з приємністю простягнувся на старому скрипучому ліжку і, накрившись облізлим коцом, одразу міцно заснув.

Вранці наступного дня прокинувся від собачого холоду Звечора слід було запалити п’єц, але він надто стомився з дороги. Чоловік пішов на кухню, вмився крижаною водою з крана й запалив гасовий примус, на якому вже стояв незграбний чайник з водою. Якщо чаю тут не знайдеться, то можна просто випити теплої води, щоб розігріти захололе нутро. Та, на щастя, чай знайшовся.

Поставивши перед собою гарячу чашку, Вістович вмостився за столом на веранді і запалив першу на сьогодні цигарку. Була тільки сьома, і в парку за вікном панував морок. Крізь шибку вчувався тільки вологий холод і запах неприбраного листя. Думки в голові комісара ще погано трималися купи, проте чай і тютюновий дим потроху приводили їх до порядку.

Вістович пригадав свій учорашній візит до Анни. Не зрозуміло, чого саме боїться його дружина, адже з моменту вбивства Лютке минуло достатньо часу і досі нічого не сталося. Найпевніше — ніщо їй взагалі не загрожує, але оскільки він вже тут, то можна якнайретельніше розібратися з цією справою. Принаймні настільки добре, наскільки це можливо.

Допивши чай, комісар як міг привів до порядку свій зім’ятий гарнітур і, зачинивши двері будинку, подався на двірець, де сів на перший поїзд до Берліна. Там йому знову довелося зробити пересадку, і близько восьмої тридцять Вістович вже був біля Рінгбану. Будинок, в якому жив Лютке, впізнавався здалеку: обгорілі стіни й дах, на другому поверсі вибиті вікна. Поліціянтів поруч видно не було, як, зрештою, будь-кого іншого. Складалося враження, що люди залишили це місце або ж їх виморила якась невідома хвороба. Сусідні будинки також непривітно зиркали на випадкового зайду. Тутешню густу тишу лиш час від часу розбивав стукіт коліс ближньої залізниці.

Піднімаючись сирими сходами, Вістович намагався уявити, що Лютке хотів сказати перед смертю Анні. Попрохати її про допомогу в розслідуванні? Як свідчили газети, він провадив справу загибелі відомого банкіра... Малоймовірно. Попередити про небезпеку? Можливо. Але як, чорт забирай, він узагалі міг вийти на його дружину? Яким чином перетнулися дороги професійного поліцейського і актриси Шаушпільгауза, яка до того ж лише рік як перебралася до Берліна?

Двері на другому поверсі безпомічно висіли на верхній завісі. Мабуть, пошкодили пожежники або мародери. Вістович обережно відхилив їх і зайшов до приміщення без жодних меблів, що було колись житлом берлінського комісара. На стінах де-не-де залишилися рештки шпалер, що висіли, мов клапті шкури якогось убитого звіра. Крізь розбиті вікна люто вривався холодний вітер і нишпорив порожніми кімнатами, наче маніяк у пошуках жертви.

Комісар обережно пройшов не надто довгим коридором, що привів у вітальню. Тут було найпросторіше і найсвітліше, якщо тільки ці два слова пасували для опису такого понурого місця. Зненацька позаду Вістовича почулися кроки. Комісар вже хотів озирнутися, але тієї ж миті клацнув револьверний запобіжник і хтось звів курок.

— Ані руш, — спокійно наказав йому чоловічий голос. І коли переконався, що той його слухається, додав:

— Тепер поверніться. Повільно...

Вістович зробив, як було сказано. Перед собою він побачив худорлявого чоловіка, що цілився в нього зі старого «Маузера». Чоловікові було на вигляд під тридцять. Одягнений у сіре зношене пальто і картату шапку, яку зазвичай беруть для прогулянок поза містом.

— Хто ви такий? — запитав незнайомець високим знервованим голосом.

— Я з поліції, — якомога спокійнішим тоном сказав комісар.

— Брешете, поліцейські сюди більше не навідуються.

— Я з австрійської поліції.

— Он як?..

Чоловік зацікавлено придивився до нього, але зброї не опустив.

— Як вас звати?

— Адам Вістович.

Незнайомець врешті опустив «Маузера».

— Даруйте, я подумав, що ви мародер.

— Звідси вже нічого виносити.

— Ваша правда.

Комісар якусь мить спостерігав, як той ставив револьвер на запобіжник і ховав зброю до кишені.

— А що тут робить австрійська поліція? — запитав незнайомець.

— Нічого. Тут тільки я і до того ж приватно... А хто ви?

— Моє ім’я Франк Більмер. Я журналіст.

— З «Die Post»?

— Так. Як ви дізналися?

— Читав вашу статтю про це вбивство, — пояснив комісар, — ви, здається, єдиний, хто по-справжньому оперує фактами. Решта матеріалів схожі на поганенький роман.

— Що ж, дякую, — вперше усміхнувся журналіст, — несподіване визнання, скажу я вам.

Вістович нарешті роздивився його як слід. Обличчя бліде й витягнуте донизу, ніс гачкуватий, очі невиразні, запухлі й червоні від неспання. Хоча погляд проникливий, уважний, характерний для представників цієї професії.

— Отже, ви також зацікавились цим... випадком? — обережно запитав Франк.

— Так склалося, — відповів комісар, — але, наголошую, цілком приватно.

— А що шукаєте тут?

— А ви?

— На Бога, хіба тут можна щось знайти? — Франк розчаровано провів рукою, вказуючи на обшарпані стіни й зачовгану підлогу, — мародери не залишили жодних шансів для таких, як ми з вами.

— А чому поліція не охороняє це місце?

— Бо воно на окраїні, — пояснив журналіст, — постові чергували кілька днів, але не стирчати ж їм тут цілу вічність. Роботи в поліції вистачає. Хто-хто, а я добре це знаю.

— А що ж інші мешканці? Вони ніяк не втручаються?

— Хіба ви не помітили, що весь будинок порожній? Пожежа пошкодила комунікації, тому всіх відселили. Кажуть, тут неможливо жити...

Франк відвернувся і, уважно дивлячись собі під ноги, рушив у темний простір сусідньої кімнати. Здавалося, він зовсім утратив інтерес до Вістовича.

— А що коли я розповім вам деякі цікаві деталі, які стосуються вбивства? — обережно промовив комісар.

На журналіста це подіяло, як електричний розряд.

— Наприклад? — гарячково перепитав він, в одну мить знову опинившись навпроти комісара.

— Я не можу сказати це тут. Навіть обгорілі стіни мають вуха...

Франк, видно, щоб трохи заспокоїтись, закурив.

— А що хочете натомість?

— Також фактів... Яких не знаю я.

Журналіст зміряв його недовірливим поглядом, але в якусь мить, мабуть, згадавши про зброю в своїй кишені, кивнув.

— Гаразд. Тут неподалік є одне місце, де можемо спокійно поговорити. І навіть трохи випити, якщо не цураєтеся контрабандної горілки.

— Залюбки, — погодився комісар і першим вийшов з помешкання, аби показати журналісту, що цілком йому довіряє.

Унизу будинку, коротко порадившись, чоловіки вирішили пройтися пішки. І хоч іти довелося добрих двадцять хвилин, поліцейський і журналіст увесь час мовчали. Тільки біля підозрілої кнайпи під залізничним мостом, неподалік крихітної станції, Франк Більмер промовив:

— От ми й на місці.

Він прочинив двері, пропускаючи Вістовича вперед. Той, пригнувши голову, зайшов. Кнайпа мала назву «Arbeiter», що означало «Робітник», і цілковито відповідала основному контингенту, що збирався всередині. Були це переважно працівники колії, які сиділи тут, не змінюючи свого робочого засмальцьованого одягу і навіть не відкладаючи далеко від себе робочих інструментів: ключів, молотків та кувалд. Ці трудяги, вочевидь, приходили сюди на обід, а ввечері — перехилити чарчину після важкого дня. Повітря було важким і ядучим. Тхнуло потом, мастилом, дешевим тютюном і підгорілою їжею.

— Ось там непогане місце, — сказав журналіст, вказуючи пальцем на вільний столик під стіною.

— По-вашому, нас тут не підслухають? — криво посміхнувся Вістович, після того як вони сіли й замовили грінки і випивку. Він підозріло роззирнувся довкола себе.

— Облиште, — хмикнув Франк у відповідь, — цим людям до сраки наші з вами балачки. Це по-перше...

— А по-друге?

— А по-друге, я довіряю їм значно більше, ніж усім тим буржуям зі стерильних кав’ярень на Унтер-ден-Лінден[26]. Розумійте це, як хочете.

— Що ж тут розуміти, — стенув плечима комісар, — доволі однозначні слова.

— Мені за них не соромно! — випалив раптом журналіст. — Чули, що твориться в Росії? Звичайному народові там увірвався терпець. Людей, що повстали проти гніту буржуазії, не спинили навіть розстріли. Після Кривавої неділі[27] народний гнів тільки посилився! Я захоплююся росіянами! Вони показують нам приклад.

— Приклад чого? — не втримався Вістович.

— Як слід боротися з правлячим класом. Як із хворобою, проти якої існують лише одні ліки — Революція!

Франк раптом замовк, мовби злякався власного голосу. Помовчавши трохи, журналіст вирішив підвестися з-за столу.

— Я краще піду, пане Вістовичу. Чорт його знає, хто ви такий... Може, один із них.

— Стривайте, — зупинив його той і виклав на стіл свої поліційні документи. — Ось перевірте, я підданий Австро-Угорщини, і мені начхати, що тут у вас коїться. Єдине, що мене цікавить, — убивство Лютке.

Журналіста це, здається, заспокоїло.

— Ну, гаразд, — сказав він, — то що вам відомо? Що за нові деталі ви хотіли розповісти?

— Чи знали ви, що першою мертвого поліцейського знайшла жінка?

Очі Франка зблиснули.

— Ні, не знав. А хто вона? Його коханка?

Вістовича пересмикнуло.

— Не думаю.

— Тоді хто?

— Поки що не можу вам сказати. Назвімо її Фрау N.

— А ця Фрау N — ваша знайома?

— Так.

— Що ж, цікаво.

Зрозумівши, що цей журналіст у нього на гачку, Вістович нарешті зміг розслаблено спертися на спинку крісла і спокійно закурити.

— Тепер ваша черга, — сказав він.

Франк дочекався, коли огрядна кельнерка поставить перед ними грінки й горілку, а тоді промовив:

— Виходить нечесно, бо я можу розповісти вам більше, але нехай...

Піднісши до рота склянку з випивкою, журналіст зробив жадібний ковток, а тоді продовжив:

— Лютке вів справу вбивства дуже багатого банкіра на ім’я Штефан Дрезен. У жовтні його знайшли мертвим у парку Фрідріхсгайн.

— Так, ви писали це в своїй статті, — зауважив комісар.

— Але не писав, що перед цим йому доручили вести ще одне слідство: загибель такого собі Фелікса Ціммермана, якого знайшли мертвим в озері біля Курніка. Це курорт неподалік Позена... Схоже, в Кріпо вважають, що ці два вбивства між собою пов’язані. Інакше не доручили б їх одному слідчому.

— Гадаєте, Лютке натрапив на щось, що пов’язує ці злочини між собою?

— Або на когось...

Франк випив знову, після чого з апетитом захрумкотів грінкою. Дочекавшись, доки той прожує, Вістович запитав:

— А чим зазвичай займався цей Лютке? Йому часто доручали розслідувати злочини такого штибу?

— Не знаю, — розвів руками журналіст, — всі вони в Кріпо займаються доволі різними справами. Хоча, ваша правда... Цей слідчий не належав до відділу вбивств. Просто смертельних злочинів зараз у Берліні стільки, що поліційному керівництву доводиться залучати детективів з різних підрозділів. Мені здається, що спеціалізацією Лютке були різноманітні таємні товариства... Ну, там сектанти, масони... Ви розумієте.

— А вбивство самого Лютке не здалося вам схожим на який-небудь обряд? — раптом запитав комісар.

Журналіст завмер просто з надгризеною грінкою біля рота.

— Про це я не подумав, — сказав він, — отже, ви вважаєте, що...

— Я тільки припустив.

— Так, але припущення доволі слушне. Треба перевірити цю версію.

— Тоді зустріньмося, скажімо, післязавтра в цій самій кнайпі. Гадаю, в кожного з нас будуть якісь нові здогадки або знахідки.

Франк важко зітхнув.

— Чесно кажучи, пане Вістовичу, я більше не уявляю де і що шукати. В помешкання Лютке я прийшов з відчаю. Сподіваючись, що натраплю на яку-небудь цікавинку випадково. Найпевніше, мені доведеться покинути цю тему й писати про щось інше.

Комісар хвилину помовчав.

— А чи знаєте ви ім’я слідчого, який перейняв на себе справи Лютке?

— Ні.

— А того, хто розслідує його смерть?

— Також не знаю. Цього разу в Кріпо все приховують.

— І правильно роблять, — зауважив Вістович. — Тоді ось що: спробуйте дізнатися, що сталося з тілами вбитих.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів журналіст. — Банкіра, наприклад, поховали в його рідному місті.

— А Ціммермана?

— Не знаю... Гаразд, перевірю.

— Чудово.

Комісар звівся з-за столу й одягнув свого плаща й капелюха.

— Тоді побачимося за два дні.

— У цей самий час?

— Якщо вам зручно.

— Цілком.

Вони попрощались, і Вістович, вийшовши на вулицю, з приємністю вдихнув на повні груди свіжого повітря. Тепер йому важко уявлялося, як він міг сидіти всередині. Подумки комісар радо відзначив, що робітничі кнайпи у Львові, десь на Замарстинові, наприклад, таки значно затишніші.

Прискоривши крок, Вістович подався убік залізничної станції, маючи намір повернутися в Шпандау та, по можливості, знову поговорити з Анною. Важливо було, щоб вона в деталях пригадала свою розмову з Лютке. Її спогади — це єдине, що він мав у цій справі. Принаймні поки що. Можливо, сьогодні вона почувається краще, тому й розповідь її буде змістовнішою.

Втім, більше за все комісару хотілося повернутись додому й не ризикувати кар’єрою. Побачивши вчора Анну і відчувши її ставлення, він зрозумів, що допомагатиме просто тому, що дав слово. Про жодні почуття більше не йшлося.

Чоловік пройшов пустирем, а потім дорога вкотре повела його під масивний бетонний міст. «Берлін запам’ятається мені цими мостами», — подумав комісар, дослухаючись до хрускоту щебеню під взуттям. Йти залишалося недовго, тому Вістович більше не поспішав. Поїзд до Шпандау з тутешньої станції мав би відходити лише за півгодини.

За наступним поворотом Вістович зненацька побачив перед собою авто. Нічого дивного в цьому не було, у Берліні автомобілі траплялися значно частіше, ніж у Львові, але цей чорний «NW»[28] стояв поперек вузької дороги, цілком її перегородивши. Комісар спершу подумав, що автомобіль заглох, як нерідко траплялося з цими новинками, проте поруч із машиною раптом з’явилися дві чоловічі постаті. Склавши руки на грудях, вони мовчки дивилися на Вістовича, чекаючи, доки той наблизиться.

— Прохід перекрито? — якомога приязніше запитав комісар.

— Перекрито для вас, пане Вістовичу, — відповів той, що стояв праворуч.

— Звідки ви знаєте, як мене звати?

Чоловік дістав з кишені пістолет.

— Менше знаєш — довше живеш. Чули таку приказку?

— Чув, — промовив комісар, вдруге за сьогодні жалкуючи, що беззбройний. Свого поліційного «Ґассера»[29] він мусив здати перед від’їздом.

— Сідайте в машину, — наказав чоловік з пістолетом, — далі ви поїдете з нами.

Ступивши крок убік, він прочинив задні двері. Щойно Вістович опинився всередині, сів навпроти нього, ні на секунду не опускаючи зброї. Виглядало, що варто комісару зробити бодай один зайвий рух, як цей тип без жодного вагання продірявить йому живіт.

Інший незнайомець вмостився за кермом. Трохи пошпортавшись із ключем, він завів двигун, і вони рушили. Певний час за вікном виднілися одноманітні вулиці з сірими невисокими будинками, але згодом Вістович став упізнавати берлінське середмістя. Ще більший подив викликало в нього те, що авто зупинилося біля Королівської Опери.

— Тут ми виходимо, — сказав йому сусід по сидінню, — пістолет я триматиму в кишені, тож не робіть дурниць. Як тільки щось запідозрю, прострілю вам гузно. Зрозуміло?

— Ще й як, — відповів комісар. — Зайдемо всередину? — запитав він, киваючи в бік Опери.

— Так, але з чорного входу. Вивалюйтеся!

Вийшовши з авто, чоловіки обійшли будівлю, оминувши парадний вхід і опинившись перед металевими дверима, до яких вів чималий поріг. Двері виявилися незамкненими. За ними тягнувся довгий напівтемний коридор, що врешті вивів у просторе фойє. Звідси Вістовича повели сходами кудись угору, доки врешті не підштовхнули до ще одних дверей, за якими знаходилась ложа. Перше, що побачив комісар, — чиюсь спину у чорному піджаку. Хтось невідомий зручно розвалився у театральному кріслі й спостерігав, як унизу на сцені розміщуються музиканти.

— Пане Вінкелю, — притишеним голосом озвався до нього конвоїр Вістовича.

Той, не озираючись, подав знак підійти. Комісара знову підштовхнули, і він ступив кілька кроків, доки не опинився зовсім поруч з одиноким глядачем. Звідси стало видно, що партер, як і ложі, зовсім порожній.

— Сідайте, — не відводячи погляду від сцени, запросив Вінкель.

Вістович сів на сусіднє крісло. Двоє типів тим часом вийшли за двері.

— Знаєте, хто цей бородань унизу? — запитав глядач і вперше подивився на комісара.

— Ні, — відповів той.

— Це Макс Брух. Як на мене, геніальний диригент і композитор. Сьогодні в нього генеральна репетиція. Без глядачів.

— Глядачі все-таки є, — зауважив комісар.

— Так. Я можу приходити в цей зал, коли хочу. А сьогодні вирішив запросити й вас.

— Що ж, дуже люб’язне було запрошення.

Вінкель усміхнувся.

— Даруйте, якщо порушив ваші плани.

Оркестр тим часом розпочав репетицію. Спершу вступили фаготи, валторни й гобої. Потім скрипалька-солістка, а далі й решта музикантів.

— Тепер поговоримо, — сказав Вінкель.

Вони були доволі високо, тому музика на сцені зовсім не заважала чути один одного.

— Мені відомо, хто ви, пане Вістовичу. Як виявилося, про вас добре знають навіть у Берліні. Принаймні мені розповіли, що ви — один з найкращих австрійських слідчих. Дивно, зізнаюся, чому вас досі тримають у тому Лемберзі. Як на мене, вам місце в столиці.

Вінкель зробив паузу, мовби чекаючи, що скаже на це комісар, але той змовчав. Тоді він продовжив:

— Як ви знаєте, в Берліні нещодавно відбулося два гучних убивства. Вбито спершу банкіра Штефана Дрезена, а згодом слідчого Кріпо Йоахіма Лютке. Ще раніше знайшли мертвим підприємця Фелікса Ціммермана. І вже зовсім нещодавно за схожих обставин загинув мій близький друг і соратник...

— Мої співчуття, — сухо сказав комісар.

— Не треба цинізму, — в очах Вінкеля зблиснув диявольський вогник. Мовби побоюючись обпалити ним співрозмовника, він перевів погляд на сцену.

— То що ви хочете від мене? — запитав Вістович.

— Знайдіть убивцю, — співрозмовник відчеканив кожне слово. — Або убивць. Розплутайте цей бісів клубок.

— Хіба цим не займається тутешня кримінальна поліція?

— Після смерті Лютке там залишилися самі лише ідіоти. Він був найкращим.

— Я можу відмовитися?

Вінкель засміявся. Могло здатися, що йому розповіли добре знайомий, але від того не менш кумедний жарт.

— Ви не відмовитеся, пане Вістовичу.

— Чому ж? Бо не вийду звідси живий?

— Не лише тому, комісаре. Я знаю, що привело вас до Берліна. Мої люди бачили, як ви обстежували помешкання Лютке... Ви намагаєтесь допомогти цій актрисі, Анні Каліш. Чи не так? Хто вона вам? Сестра? Коханка? Дружина?.. Гаразд, я дізнаюся.

— Не треба, — Вістович не впізнав свого голосу.

— Добре, як скажете... — Вінкель з несподіваним акторським талантом зобразив на обличчі смирення. — Бачить Бог, я не хотів, аби наша розмова заходила в таке русло, але ви мене змусили. Втім, я маю для вас дещо, і це, без сумніву, додасть вам ентузіазму.

Вінкель сягнув до внутрішньої кишені піджака і дістав звідти конверт.

— Ось візьміть. Тут чек на двадцять тисяч марок. Ще стільки ж ви отримаєте, коли вбивця буде в моїх руках.

Вістович доклав титанічних зусиль, щоб приховати радісне збудження, яке, мов електричний розряд, пробіглося по його тілу.

— Але... я зовсім не знаю фактів... — розгублено промовив він.

— Я подбав про це. Позаду вас на кріслі лежить паперова папка. Там зібрано все, що слід знати. Ви читайте, а я трохи послухаю музику. Обожнюю цю частину концерту.

В одну мить Вінкель, здавалося, забув про співрозмовника і, заплющивши очі, з насолодою прислухався до чарівних звуків, що долинали зі сцени. Ніби й не було цієї напруженої розмови, шантажу, погроз і врешті підкупу...

Він сидів так рівно чверть години, доки Вістович переглядав папери, фотографії, рапорти, висновки експертів і вирізки з газет. Все, що насправді описувало ту халепу, в яку він потрапив. Бо попри велетенську суму, яка так несподівано йому дісталася, комісар розумів, що ці гроші цілком можуть бути останніми в його житті. «Треба хоч розважитись як слід», — подумав він перед тим, як Вінкель знову глянув у його бік.

— Що скажете? — запитав той.

— А що думаєте ви? — питанням на питання відповів Вістович. — Адже у вас також мусять бути здогади.

— Звичайно, — погодився Вінкель, — ви встигли прочитати договір, який ми уклали з добродіями фон Гарпе, Ебертом та всіма іншими?

— Встиг, — сказав комісар.

— Цілком імовірно, що до вбивств причетний хтось із них. Але це тільки здогад...

Вінкель раптом підвівся.

— На все добре, комісаре, — попрощався він, — було приємно познайомитись із вами.

— Мені також, — збрехав Вістович.

— Раджу дослухати концерт, — додав той, прямуючи до виходу з ложі, — Брух — прекрасний композитор. Я б сказав, геній.

Двері за ним зачинилися, і комісар залишився в ложі сам.