Готель Велика Пруссія

IV Лемберг 30.10.1905

Комісару Вістовичу віднедавна щастило. Після останньої гучної справи, коли вдалося спіймати Віденського Упиря — маніяка, який зміг обдурити найкращих австрійських слідчих, але попався поліції тут, у Львові, начальство обіцяло комісару підвищення й солідну премію. І хоч Вістович добре знав ціну таким обіцянкам, все ж відчував, що ставлення шефа до нього різко змінилося. Вільгельм Шехтель, старий вояка й затятий імперіаліст, більше не дозволяв собі ані зверхнього тону в розмові з ним, ані їдких нагадувань про те, що Вістович — ледь не єдиний в Ґаліції русин, що дослужився до комісара. Шехтель не відмовляв йому в підписі на жодному клопотанні. Тому комісар, приміром, мав стільки вихідних днів, скільки йому було потрібно. І стільки помічників, скільки лиш могла надати йому Дирекція... Могло навіть здатися, що директор, не дивлячись, підписав би й наказ про власний розстріл, якби одного ранку Вістович приніс його і поклав перед ним на стіл.

Зрештою, успіхи Вістовича були і його успіхами. Рапорти про діяльність лемберзької поліції з підписом Шехтеля читали у Відні. І якщо в столиці при цьому не хвалили й не нагороджували, то хоча б не сипали доганами і не присилали дурнуватих інспекторів для перевірок.

День 30 жовтня видавався комісару нескінченним. Був тільки полудень, однак Вістович почувався так, ніби відпрацював цілу зміну. Можливо, причина була в несподіваному осінньому теплі, млосному й сонливому, що так раптово розлилося львівськими вулицями. У місто, що вже змирилося з холодними дощами й покірно чекало звичної сирої зими, раптом повернулося літо. Яскраве сонце припікало напівголі дерева, стіни кам’яниць та зігрівало поодиноких волоцюг, що вже готувалися сконати від холоду де-небудь на Підзамчі або на Замарстинові.

Вже втрете за сьогодні Вістович наказав черговому за дверима приготувати два горнятка кави. Одне для себе, інше — для свого помічника, ад’юнкта Самковського, хоч той почувався значно бадьоріше, аніж шеф.

— Казна-що коїться, — запаливши цигарку, промовив комісар.

Струмінь диму вирвався з його рота й ліниво потягнувся у прочинене вікно, де одразу ж розчинився у теплому мерехтливому повітрі.

— Природа з’їхала з глузду... — додав він і знову підніс цигарку до губ.

Самковський відклав убік папери, над якими досі працював, і відкинувся на спинку стільця. Оскільки шеф замовив каву, можна зробити перерву Кава за сьогодні осточортіла, проте хотілося бодай на кілька хвилин забути про свою рутину. Ад’юнкт відкрив шухляду, дістав звідти портсигар і також закурив. Краєм ока він спостерігав за комісаром.

Вістович був кремезним, дещо огрядним чоловіком років сорока п’яти. Обличчя мав виразне: глибокі проникливі очі, чіткий із горбинкою ніс — вочевидь, неодноразово зламаний, від чого комісар трохи гугнявив, — добре виголені продовгуваті щоки й міцне підборіддя. Губи тонкі, блідо-червоні, що зазвичай стискали добру єгипетську цигарку. Одягнений був у темно-сірий зручний гарнітур, білу сорочку й краватку. Піджак комісар залишав на вішаку разом із плащем. Все необхідне, тобто портсигар, сірники, годинник і записник мав у кишені жилета. Сідаючи за свій стіл, він щоразу закочував рукави сорочки, мов для бійки чи фізичної праці.

Вістович справляв враження чоловіка спокійного, аби не сказати флегматичного. Просто зараз, коли він сидів навпроти Самковського й методично гасив недопалок у попільничці, а з його рота випливали останні хмарки диму, вся постать комісара дихала спокоєм і рівновагою. Всі, хто оточував у такі миті Вістовича, відкривали його для себе як надзвичайно цікавого й ерудованого співрозмовника, що має тонке почуття гумору й бездоганні манери. І тільки Самковський та інші підлеглі комісара добре знали, яким той буває, коли його охоплює поліційний азарт. Розплутуючи чергову справу й з головою поринаючи в роботу, Вістович перетворювався на грубого, жорстокого й скаженого дідька, з яким краще не встрявати в суперечку. Тоді ж назовні вилізали й усі його слабкості, як от, приміром, надмірна любов до міцної випивки...

Зовсім інакшим був Самковський: худорлявий, дещо сутулий, непоказної зовнішності. Чималі окуляри приховували його погляд, що надавало обличчю ад’юнкта хитрого і навіть підступного виразу. Понад усе тридцятирічний Самковський мріяв про вдалу кар’єру в поліції, тому, ставши помічником найкращого львівського слідчого, мовчки терпів його паскудний характер.

Шеф його цінував. Насамперед за ретельність і вміння доводити до кінця найнуднішу паперову роботу. В цілому ж, вони непогано доповнювали один одного і спільно розплутали вже не одну справу.

Черговий приніс замовлену каву, тримаючи крізь якусь ганчірку дві металеві чашки. Одну він поставив перед комісаром, іншу, дещо недбало, — перед Самковським. Той завчасно прибрав свій записник, і, як виявилось, недарма: черговий ледь не третину чашки випадково пролив йому на стіл.

— Курва! — вилаявся ад’юнкт, підхоплюючись на рівні ноги.

Поліцейський промимрив якісь вибачення і винувато заходився протирати місце мимовільного злочину своєю ганчіркою. Це тривало кілька хвилин, після чого він понуро вийшов за двері, бурмочучи собі під ніс, що він їм тут не кельнер...

Вістович запалив нову цигарку, аби викурити її під каву.

— Як просувається справа того дивакуватого пана з вулиці святого Антонія[16]? — запитав він, примружуючи очі від диму.

Самковський скривився і замість відповіді важко зітхнув. Тиждень тому до поліції звернувся сивобородий дідок, що мешкав в одному з будинків на святого Антонія. На вигляд йому було вже за сімдесят, але він енергійно скаржився на свого сусіда — шевця, який, часто працюючи вночі, безбожно стукотів молотком, заважаючи йому спати. Цього звуку, щоправда, не чула його дружина, та попри те добродій Цільман, колишній учитель музики, продовжував писати скарги в поліцію, стверджуючи, що й донині має добрий слух, і нехай з нього сто разів роблять вар’ята, але від свого він не відступить. Тим більше, що вже тиждень не може як слід виспатися. Кілька разів до помешкання Цільманів відправляли постерункових поліцейських. Ті навіть вирушали до шевця, але його двері щоразу виявлялися зачиненими. Тоді постерункові радили панові Цільману написати скаргу саме на свого сусіда, аби в них були підстави розшукати його й зажадати пояснень. Колишній вчитель музики категорично відмовлявся, стверджуючи, що не хотів би вирішувати проблему в такий спосіб.

Врешті-решт начальник постерунку заявив, що його підлеглі мають справ по вуха. До їхніх обов’язків входить пильнування порядку на вулицях, а не балачки з несповна розуму дідуганами... А що скаржитися пан Цільман не припинив, то справу передали кримінальній поліції, де вона дісталася бідоласі Самковському. Той, вже знаючи, в яку вскочив халепу, приречено подався на вулицю святого Антонія. Відшукавши будинок, де жили Цільмани, ад’юнкт піднявся на третій поверх і невпевнено натиснув на дверний дзвінок. Чепурна невисока пані в акуратному домашньому одязі відчинила двері. Найпевніше — це була господиня.

— Доброго дня, пані Цільман, — привітався гість, — моє прізвище Самковський. Я з поліції.

— З поліції? — перепитала жінка. — Я вже гадала, що поліція дала нам спокій...

— Дорога пані, поліція дасть вам спокій, щойно самій поліції спокій дасть ваш чоловік! — сварливо відповів ад’юнкт.

— Ах, мій чоловік...

Господиня важко зітхнула.

— Він удома? — запитав Самковський.

— Ні, його немає. Він щойно написав нову скаргу й поніс на Академічну.

— Чудово, — буркнув гість, — ми розминулися.

Пані Цільман зміряла його поглядом.

— Ви не в поліційному однострої, — сказала вона, — знаєте, ті в одностроях щоразу говорили з нами, ніби з волоцюгами.

— Я з кримінальної поліції. Можу носити звичний одяг, — пояснив Самковський, збираючись вже йти геть.

— Чекайте, — стримала його пані Цільман, — здається, вам я можу довіряти... Зайдіть.

Жінка відступила вбік, пропускаючи поліціянта всередину помешкання.

— Даруйте, не чекала сьогодні гостей, — додала вона, поправляючи зачіску, — проходьте до вітальні, я повернуся за хвилину.

«Та я й не гість, чорт забирай...» — подумав Самковський, заходячи в невеликі, проте затишні покої, наповнені запахом розмарину і якихось ліків. У кутку стояло зґрабне чорне фортеп’яно, до якого тулилася невеличка банкетка[17]. Поруч з вікном містилася чимала книжкова шафа, далі софа і маленький столик перед нею. На столику — ваза з осінніми яблуками. Ад’юнкт вмостився на софі й став чекати господиню. Пані Цільман зайшла до вітальні, несучи в руках тацю з чаєм і якимось печивом.

— О, не слід було... — знічено промовив Самковський, знову схоплюючись на ноги.

— Ну, що ви. Ви ж гість, — заперечила жінка, — до того ж не такий, як ті в одностроях... Сідайте, сідайте. Це добрий м’ятний чай. Любите такий?.. Він заспокоює.

Поліціянт підкорився, до того ж пригадав, що не обідав, а печиво виглядало надзвичайно апетитно.

— Щодо мого чоловіка... — зробивши ковток зі своєї чашки, промовила господиня, — Господь дав йому бездоганний слух, який не погіршав навіть у такому поважному віці. Саме тому, якби чоботар і справді працював би вночі, то це, безумовно, доводило б його до сказу...

Самковський, що якраз напхав рота печивом, заходився щосили жувати. Печиво з диявольським хрускотом ламалося під його зубами, через що голос співрозмовниці долинав до нього, наче крізь артилерійську канонаду.

— Мені важко про це говорити, — промовила жінка, дивлячись кудись у кімнатний простір своїми невеличкими оченятами, оточеними рядками зморщок, — але ніякого сусіда там немає. Він помер місяць тому. Боюся, моєму чоловікові ті звуки просто вчуваються.

Самковський врешті дожував і зміг відповісти:

— Чому ж ви не сказали цього постерунковим?

— Тим в одностроях? — з жахом перепитала господиня. — Побійтеся Бога, юначе! Вони б одразу спровадили його в «дурку».

— Але ж я також з поліції і можу зробити те саме! — вимовив ад’юнкт.

— Мені здається, ви цього не зробите, — тихо відповіла пані Цільман, — як на мене, вам можна довіряти. Я вже казала це, щойно ви зайшли.

Самковському стало її шкода. Без сумніву, ця стара жінка понад усе зараз боїться залишитися зовсім самотньою. Невідомо, чи буде кому її провідати, якщо Цільмана справді замкнуть у божевільні.

— Гаразд, — видихнув поліцейський, зводячись на ноги, — подумаю, що можна зробити...

Він вийшов з її помешкання, але навіть на сходах чув, як та не перестає йому дякувати вслід.

— І що ви придумали, Самковський? — криво всміхаючись, запитав комісар.

— Поки що ні чорта, — чесно відповів підлеглий.

— Воно й не дивно. Що можна придумати, сидячи тут?

— Я намагався відшукати які-небудь відомості про покійного сусіда Цільманів, — виправдовувався ад’юнкт.

— Нащо це вам?

— Можливо, тут є якийсь взаємозв’язок, — у голосі Самковського почулися нотки роздратування.

— А чому б вам не припустити, що привид шевця повертається щоночі до свого помешкання й далі стукотить молотком? — запитав Вістович.

Підлеглий звів на нього отетерілий погляд, і комісар, не втримавшись, від душі зареготав.

— Дякую, шефе, — ад’юнкт ображено відвернувся до вікна.

Це розвеселило Вістовича ще більше.

— Бо який іще може бути взаємозв’язок між покійником і живим? Принаймні в цій ситуації?

Самковський обережно сьорбнув гарячої кави і мовчки повернувся до роботи. Деякий час панувала тиша. Раптом комісар швидко підхопився зі свого крісла.

— Гаразд, збирайтеся, — кинув він підлеглому.

— Куди? — не зрозумів той.

— Прогуляємося поблизу вулиці святого Антонія.

— Хочете подивитися на будинок Цільманів?

— Найперше хочу перехилити пива в кнайпі біля Порохової вежі. Може, воно врятує від цієї осінньої млості, бо кава вже до дупи... А далі — як складеться.

Вістович накинув плаща просто на жилет і вийшов за двері. Самковський поквапився слідом. Спустившись сходами вниз, чоловіки опинилися на вулиці, де рушили в бік пам’ятника Фредрові. Біля «Шкоцької кав’ярні» повернули ліворуч, опинившись відтак на Баторія. Ще жодного разу Вістовичу не вдалося спокійно пройти вздовж цієї вулиці чи бодай перетнути її. Погляд його мимоволі затримувався на сіро-зелених облущених стінах «криміналу»[18]. Воно й не дивно, адже тут надовго залишалися ті, кого йому вдалося викрити. Хто програв йому в давній відчайдушній грі під назвою «мисливець-жертва». Звісно, йшлося тільки про велику здобич: маніяків, убивць чи крупних шахраїв. З Баторія, здебільшого, починалася їхня остання дорога: на каторгу або шибеницю.

Самковський добре знав про цю звичку шефа й часом, коли вони, як зараз, проходили тут разом, сповільнював крок, аби не випереджати Вістовича, коли той прикипав очима до «криміналу». Здавалося, в голові комісара знову й знову постають сцени переслідування, затримання й суду над цими злочинцями. Чи, можливо, він пригадував миті своєї професійної слави. Проте на цій вулиці Вістович щоразу повторював ті самі слова:

— Паскудне місце.

Ад’юнкт із цим погодився, й поліціянти пришвидшили крок. Минувши костел бернардинів, вони вийшли на Валову, а звідти до Порохової вежі було рукою подати... Могутнє кам’яне тіло цієї споруди добре проглядалося між напівголих дерев осіннього парку, що мав назву Гетьманські Вали. В Середньовіччі Порохова вежа складала частину потужних львівських фортифікацій, які понад сто років тому зруйнували через габсбурзькі будівничі реформи. Вежа дивом уціліла. Можливо, тому, що її просторе внутрішнє приміщення добре підходило для міських складів, де замість зброї й пороху тепер зберігали будівельний і дорожній реманент.

З північного боку до її стіни тулилася кнайпа «Старий порох». Всередині все було доволі звично: зачовгана дерев’яна підлога, хиткі столи, затертий шинквас та байдужий напівсонний кельнер, що з кислою фізіономією зустрічав відвідувачів. Цей неборак пробуджував одночасно два протилежні бажання: пожаліти його й добряче вліпити по шиї, аби пожвавити. Комісар та його підлеглий замовили пиво й м’ясні кнедлі. І щойно перед ними з’явилися два кухлі пінистого «Lwowskiego», Вістович притримав офіціанта за рукав.

— Чи пан господар сьогодні тут? — запитав він у нього.

— Може, й тут, — сіро-бліде обличчя кельнера анітрохи не ожило.

— Як це ти не знаєш?

— А так. Я йому не секретар.

Вістович, здавалося, потроху схилявся до другого бажання — відважити кельнеру добрячого потиличника. Втім, секунду помовчавши, він продовжив:

— Ти, мабуть, нечасто дістаєш тут чайові?

— Вряди-годи, — буркнув той.

Комісар дістав і поклав на стіл півкрони.

— Сьогодні маєш.

— Красно дякую.

— То як? Є господар чи нема?

— Зараз покличу.

Кельнер вже хотів іти, але Вістович і далі його тримав. Той здивовано глянув на комісара.

— Тільки спробуй плюнути в тарілку з кнедлями, — пригрозив йому поліціянт.

— Бійтеся Бога. Тут пристойне місце, — відповів офіціант і висмикнув руку.

Самковський спостерігав за ними, відкривши рота від здивування.

— Звідки ви це знали? — запитав він у шефа, коли кельнер зник за внутрішніми дверима.

— Що цей скурвий син захоче плюнути в тарілку? Вони всі так роблять.

— Ні, що господар кнайпи тут.

— Бо столи протерті, — пояснив Вістович, — зазвичай їх протирають рукавами самі відвідувачі. А сьогодні цього матолка змусили попрацювати.

Самковський мимоволі роззирнувся. Крім них у кнайпі сиділо всього двоє чоловіків. Вільні ж столи і справді були чисті.

— А нащо вам господар? — знову запитав ад’юнкт.

Вістович із приємністю ликнув пива і відкинувся на спинку стільця. Настрій комісара помітно поліпшився.

— Бачте, Самковський, «Старий порох» — не просто кнайпа. Це місце, де продають, купляють і винаймають помешкання. Нелегально, звісна річ...

Навіть через окуляри було помітно, як очі ад’юнкта заблищали. Він кивнув на знак того, що зрозумів задум шефа, й собі приклався до кухля. За якусь мить до них підійшов лисуватий чоловік у фартуху.

— А-а-а, пане Вістовичу, — привітався він.

Його соковиті губи під пишними вусами зображали приязний усміх. Рожеві щоки блищали, мов натерті горнята, а маленькі поросячі очі звузилися до вузьких щілин. Комісар підвівся, й вони потиснули руки.

— Це ваш колега? — запитав він, глянувши на Самковського.

— Ні, це мій родич, — не моргнувши оком, збрехав комісар.

— О, маю приємність, — мовив господар і також простягнув йому руку.

Самковський, трохи заскочений таким представленням, мовчки її стиснув. Називати імена тут, схоже, було не заведено, що трохи полегшило йому цю несподівану роль. Господар всівся за їхній стіл.

— Мій небіж має нерухомість у Варшаві, — сказав комісар, стишивши голос.

Після цього знову підніс кухля до писка, мовби даючи можливість господарю осмислити почуте.

Той багатозначно гмикнув і задумливо пошкрябав рукою пухке підборіддя.

— Ґратулюю, — жартівливо кинув він Самковському, — Варшава — гарне місто. Тільки москалі його засрали.

— Ну, з вікон мого помешкання москалів не видно, — вирішив підіграти Самковський, — але добре видно Віслу.

— Москалі й річку засрали... — не вгавав господар.

— Словом, — перебив його комісар, — мій дорогий небіж хотів би обміняти житло у Варшаві на житло у Львові. Один до одного, без доплат і відшкодувань. Чи знає пан когось, хто б на таке пристав?

— Думаю, охочі знайдуться, — запевнив господар.

— Проте є умова.

Чоловік, все ще усміхаючись, театрально розвів руками. Мовляв: «Ясна річ. Не могло все бути так просто».

— І яка ж? — запитав він.

— Моєму небожу потрібне помешкання в добрій дільниці. Скажімо... на вулиці святого Антонія.

— Дідько! — господар спересердя вдарив п’ястухом по стільниці, аж одинокі відвідувачі, що майже куняли над випивкою, посхоплювалися зі своїх місць.

— Ну-ну, без нервів, — заспокоїв його Вістович, який і сам не чекав такої реакції.

— Всі мов подуріли, Їй-Богу, — додав він вже спокійніше, — чомусь кожен, хто шукає житло, прагне поселитися саме на цій вулиці...

Поліціянти мовчки перезирнулися.

— То що, є на цій вулиці вільні помешкання? — запитав комісар.

— Дідька лисого! Два тижні тому я здав там одну-єдину квартиру, в якій перед тим помер господар.

— Кому здали?

— Цілком пристойному панові.

— А докладніше?

Чоловік раптом усміхнувся ще ширше і якусь мить помовчав.

— Послухайте, комісаре, — продовжив він згодом, — наша бесіда вже добряче нагадує допит. Якщо так продовжиться, то я подумаю, що ви мене надурили. Навпроти вас зовсім не ваш родич, житло йому насправді не потрібне, і ви обоє маєте мене за вар’ята... То ж вирішуйте, пане Вістовичу, ви тут приватна особа чи функціонарій.

— А якщо функціонарій?

— Тоді я скажу, що навіть не знаю, де ця чортова вулиця святого Антонія...

Офіціант приніс кнедлі й недбало поставив їх перед поліцейськими. Дочекавшись, коли він почвалає геть, Вістович промовив:

— Гаразд, забудемо.

— Шкода, що нічим не допоміг, — підсумував господар.

«Та чому ж? Ти якраз мені дуже став у пригоді» — подумав комісар.

— Не біда, — сказав він уголос, — ми з небожем не поспішаємо.

— Якщо панство бажає, я запропоную щось інше: можна замешкати в Зимній Воді або на Погулянці. Там також затишно... Є ще ціла вілла біля Пелчинського ставу.

— Подумаємо. Справа поважна, а такі слід залагоджувати без поспіху.

Вістович дістав кнедля з тарілки і відкусив від нього рівно половину.

— Правда ваша, комісаре, — господар підвівся й окинув гостей приязним поглядом. — Мушу відкланятися, маю багато роботи. Най смакує...

— Слизький тип, — поділився враженням Самковський, коли той зник із виду.

— Який вже є, — байдуже відповів йому шеф. — Головне — вибовкав усе, що нам треба. Їжте хутко... Маємо дещо до роботи.

За чверть години чоловіки розрахувалися за їжу й питво і вийшли з кнайпи. Запаливши цигарки, поліціянти кілька хвилин мовчки курили, а тоді Вістович повідомив, що треба повертатися на Академічну.

Самковський був розчарований. Ад’юнкт мав переконання, що комісару захочеться бодай із вулиці глянути на будинок Цільманів. Знаючи шефа, той сподівався, що Вістович, як завжди, помітить щось незвичайне. Щось, що могло б посприяти цьому дивному й марудному розслідуванню. Зрештою, Самковський виснував, що комісар просто знудився й далі йому доведеться тягнути цю справу, як і раніше, самому. Назад вони йшли через Площу Ринок, і на Катедральній Вістович раптом зупинився, пильно вдивившись у підлеглого.

— Що сталося, Самковський? — запитав комісар. — Ви наче на похорон зібралися.

Ад’юнкт відвів погляд убік, мовби оглядаючи містян на площі, які, неквапно прогулюючись обідньої пори, насолоджувалися несподіваним осіннім теплом, що так дратувало Вістовича. Перед каплицею Боїмів повсідалося з півдесятка художників, що, притуливши спини до чорної нагрітої стіни, старанно працювали над своїми роботами. Хтось писав перспективу катедрального дворика, хтось зображав обідні кав’ярні, інші — вид на вулицю Галицьку. Мальовничих куточків тут не бракувало.

Поміж містян походжали продавці льодів і лимонаду, в яких цьогоріч виявився несподівано довгий сезон. Ад’юнкт зловив себе на думці, що залюбки перехилив би в нутро чогось холодного або з’їв би й порцію льодів з ваніллю, цинамоном або овоцовим сиропом.

— Самковський, курва! — нагадав про себе комісар. — Я з вами розмовляю. Куди ви баньки лупите?

Ад’юнкт стрепенувся, сам не розуміючи, як міг так захопитися.

— Даруйте, комісаре, — пробелькотів той і облизав губи. — Я думав, ми підемо до будинку Цільманів.

— Підемо, Самковський. Але пізніше... Чого нам вештатися там зараз?

Вістович хотів додати ще щось, але врешті тільки махнув рукою.

— Йдемо нарешті в Дирекцію. В кабінеті поговоримо.

Чоловіки подалися на Марійську площу, а звідти, минувши готель «Жорж», вийшли на Академічну.

Біля масивних дверей Поліцейського управління вони стикнулися чоло в чоло з паном Цільманом, який, схоже, щойно заніс чергову скаргу.

— Аааааа! Пане Самковський! — радісно вигукнув той, хапаючи ад’юнкта за лікоть. — Радий вас бачити, радий!.. Все от чекаю, що ви дасте раду моїй справі, але бачу, що вона геть не посувається...

— Пане Цільмане... — спробував перебити його Самковський, але той не зважав:

— Щоночі, розумієте, щоночі... Це не є можливо! Масакра, пане Самковський!..

Далі він схопив ад’юнкта за поли плаща, і сиве волосся пана Цільмана, яке досі акуратно спадало йому на плечі, геть розтріпалося, мов у кельтського шамана. Гострий ніс прохача наблизився так близько до поліцейського, що, здавалось, от-от увіткнеться в нього, ніби лелечий дзьоб. Чорні запалі очі під кущистими грізними бровами горіли вогнем і тільки дивом не метали блискавок...

Врешті довелося втрутитися Вістовичу, який спостерігав за ними, щосили стримуючись, аби не реготнути від душі.

— Дорогий пане Цільмане! — урочисто промовив комісар, і від несподіванки нападник врешті відпустив свою жертву. Скориставшись нагодою, Самковський відійшов від нього на пристойну відстань.

— Хочу запевнити, що справу вашу буде залагоджено не пізніше, як до завтра, — продовжив він, — а якщо цього не станеться, то при своєму колезі обіцяю віддатися вам на розтерзання...

— Ви знущаєтесь! — обурено вигукнув Цільман.

— Аж ніяк, — спокійно заперечив комісар. — Я тільки проситиму вас про одну невелику послугу.

І, наблизившись до нього, Вістович вже тихіше промовив:

— Мій колега розповідав, що ваша дружина, пані Цільман готує пресмачний чай. Чи не запросили б ви нас сьогодні до себе?

— Гаразд... Чому б ні, — здивовано проговорив прохач, дивлячись то на комісара, то на ад’юнкта. — О котрій ви прийдете?

— Скажімо, о восьмій. Вас влаштує?

— Так, цілком...

— Тоді до вечора, пане Цільмане.

— До вечора, пане...

— Вістович.

— ...пане Вістовичу.

Самковський глянув на шефа з не меншим подивом, аніж перед тим дивився сивоголовий нападник.

— Ви сказали «до завтра»? — перепитав ад’юнкт, щойно Цільман зник за рогом вулиці Фредра.

— Саме так. Але за умови, що ви мені допоможете...

Вістович відчинив двері Дирекції і, швидко піднявшись по сходах, рушив до свого кабінету. Самковський не відставав.

— Телеграма панові комісару! — гукнув їм услід черговий.

— Потім, — на ходу відмахнувся той.

У кабінеті кожен із них сів на своє місце, мимоволі втупивши погляд у немиту чашку з-під кави. Кілька хвилин чоловіки мовчали, дослухаючись, як десь під стелею ліниво гуділа муха, розбуджена, вочевидь, теплим осіннім сонцем.

Самковський озвався першим. Точніше, не озвався, а кашлянув, удаючи, що прочищає горло. Хоча йому страх як хотілося продовжити розмову Цікавість і обіцянка шефа закінчити до завтра цю паскудну справу стариганя з вулиці святого Антонія роз’їдали його зсередини.

— Чому ви сказали, що я ваш небіж? — не витримавши, запитав він напівжартівливим тоном.

— А що? Гадаєте, я був би поганим дядьком? — так само віджартувався комісар.

Самковський урвав його роздуми, але на гумор Вістовича це не вплинуло. Йому все ще хотілося розсміятися, пригадуючи, як Цільман унизу терзав його підлеглого.

Ад’юнкт несподівано стрепенувся. Навіть припущення, що шеф міг би бути йому родичем, здавалося, чудернацьким або навіть химерним. Як, зрештою, й те, що в комісара взагалі можуть бути родичі. Простіше було уявити якого-небудь міфічного голема в оточенні близьких, ніж Вістовича.

— І все ж, — не вгавав Самковський, — навіщо була ця вистава?

— Хіба ви не зрозуміли, як Леон, господар «Старого пороха», ставиться до поліції? — посерйознішав комісар. — Я знаю його давно, кілька разів навіть виручав зі скрутного становища. Він радо зробить послугу особисто мені, але не Дирекції... Ось тому й довелося вигадати всю цю бздуру про варшавське помешкання. Сподіваюся, ви не надто постраждали від мого «театру».

— Ні, що ви... — трохи знітився Самковський і також змінив тон: — Я лише боявся утнути якусь дурницю, бовкнути не до ладу й підвести вас, — винувато пояснив ад’юнкт.

— Все гаразд, ви добре зіграли свою роль, — похвалив комісар, — а як щодо висновків? Спадає щось на гадку?

— Гм... Ви запитували в того корчмаря, чи є вільні помешкання на святого Антонія. Виявилось, що немає. Отже, квартира по сусідству з Цільманами не пустує або її не здають.

— Гадаю, після смерті власника її все-таки винайняли, — сказав Вістович. — Пригадуєте, Леон в розпачі заявив, що останнє житло на цій вулиці здав близько двох тижнів тому. Схоже, йдеться саме про це помешкання.

— Якраз два тижні тому старигань Цільман почав жалітися на сусіда! — радісно вигукнув Самковський. — Отже, там справді живе хтось, кому не спиться вночі...

— Точніше хтось, хто дивним чином стукотить, — промовив комісар, — інакше кажучи, порушує нічну тишу періодичними не надто сильними ударами чимось твердим по такій самій твердій площині.

— Що ви маєте на увазі? — обережно перепитав Самковський.

Вістович підвівся з-за свого столу, який почало нестерпно заливати сонячне проміння, і відійшов у протилежний куток кабінету. Ад’юнкт не зводив з нього очей.

— Знаєте, чому я взагалі звернув увагу на цю дурнувату справу? — запитав комісар. — Не тому, що мені було вас шкода, Самковський. Повірте, надалі вам доведеться займатися і не таким... Серед цієї комедії мені не дає спокою один факт: якщо Цільман довгий час прожив по сусідству з шевцем, то, либонь, звик до того, що той іноді працює вночі. Він мусив би призвичаїтись до звуків молотка, навіть попри свій тонкий музичний слух. Десь так, як ті, хто живе біля залізничної колії, з часом звикають до гуркоту поїздів... Але раптом старий музикант перестає спати, стверджуючи, що його сусід стукотить.

— Але ж сусід помер.

— Цілком може бути, що Цільман про це забув. Або й не знав...

— Або справді втрачає глузд на старість.

— Тоді ми ще швидше позбудемося цієї справи... Так чи інак, але звуки, що його непокоять, попри схожість, усе ж таки відрізняються від рівномірних ударів молотком. Інакше Цільман їх би просто не зауважив, — сказав Вістович, — разом з тим, вони достатньо тихі й обережні, аби їх не чули інші сусіди.

— Що ж ми будемо робити о восьмій в Цільманів? — допитувався Самковський.

— А про що ми домовилися?

— Про... чаювання.

— Отже, питимемо чай.

Вістович неквапним кроком рушив до дверей.

— Я тут подумав, — зупинив його ад’юнкт, — а чи не можна було б перевірити в магістраті, хто проживає в тій бісовій квартирі?

— Чудова ідея, Самковський, — іронічно зауважив шеф, — і як я сам не допетрав?.. До восьмої ще купа часу, от і перевірте... Тільки я хотів би заклад, — додав він, беручись за дверну ручку.

— Який заклад?

— Припускаю, ні, я переконаний, в магістраті вам скажуть, що після смерті власника помешкання пустує. А про нових жильців нічого не відомо...

Самковський скривив кислу міну.

— Але ж має бути відомо хоч щось...

— От і довідайтеся, що відомо, — перебив його комісар, — а я заберу свою телеграму, аби не пропала, як у нас буває...

З цими словами він вийшов з кабінету й загуркотів, спускаючись по сходах, униз. Самковський також почав збиратися. Що б там не вдалося дізнатися в магістраті, але перевірити треба. Проходячи повз пост чергового, він побачив, як комісар задумливо переминає в руках листок телеграмного паперу, дивлячись при цьому кудись у вуличний простір за відчиненими вхідними дверима. Вістович був заглиблений у роздуми настільки, що навіть не помітив підлеглого, який оминув його і попрощався до вечора.

На чаювання до Цільманів поліціянти прийшли без запізнення, рівно о восьмій, як було домовлено. По дорозі до них Вістович промовив заледве кілька слів. З невідомих Самковському причин він спохмурнів, став непривітний і дратівливий. Втім, такі зміни настрою в шефа траплялися часто, тому підлеглий аж надто цим не переймався.

У вже знайомому ад’юнктові передпокої чоловіків зустріла так само заклопотана господиня. Вона приязно усміхнулася гостям і запросила їх до вітальні. Щоправда, при цьому необережно зронила зауваження: мовляв, пора для прийомів уже досить пізня. Бог зна що подумають про них сусіди.

На софі у вітальні й справді сидячи дрімав пан Цільман. Він був убраний у той самий темно-коричневий гарнітур, в якому сьогодні за дня ходив до поліції. Було схоже, що, очікуючи на них, він мужньо тримався й боровся з дрімотою, але в останню мить не витримав і зронив голову на груди.

— У цей час він завжди спить, — трохи винувато пояснила пані Цільман, — пізніше, як ви знаєте, йому вже не вдається.

— О котрій його починають тривожити звуки з сусіднього помешкання? — запитав комісар.

— Як коли. Але зазвичай не раніше десятої.

Вістович зиркнув на годинник, хоч добре знав, що зараз ледве чверть по восьмій.

— Чудово. Маємо час...

Господиня взялася будити чоловіка.

— Ні-ні, пані Цільман, — зупинив її комісар, — нехай спить.

— Та як же так? Перед гостями... — бідолашна жінка почервоніла.

— Дайте спокій. До того ж так навіть буде краще. Ваш чоловік... дуже емоційний пан.

Господиня відвела погляд.

— Так, на старість він став дуже прикрий, мені це відомо... Але знали б ви, мої панове, яким Адріан був колись. Добра, чуйна душа, неперевершений музикант, вродливий чоловік.

На її очах зблиснули сльози. Вістович навіть пожалкував, що дозволив собі цей знущальний тон.

— Ми були зовсім молоді, коли з ним побралися. Він мав двадцять літ, а я шістнадцять, — продовжила пані Цільман. — Адріана вже тоді називали «львівським Аполлоном» — так чудово він вправлявся зі своєю віолончеллю. Окрім того, мій чоловік був чи не наймолодшим в Австрії капельмейстером. Адріан багато часу проводив у мандрах, виступаючи то в Ґраці, то у Відні, то ще десь... Коли народився наш син, він також був на гастролях. І коли він раптом захворів, чоловіка знову не було. Він приїхав тільки тоді... — тут плечі пані Цільман дрібно затремтіли, — коли ми вже ховали нашого хлопчика.

Обоє поліцейських зніяковіло переминалися з ноги на ногу. Самковський спробував промовити щось співчутливе, проте слова застрягли йому в горлянці. Жінка піднесла до очей хустинку й поверх неї дивилася на сплячого Цільмана. Той, відкинувши голову, широко роззявив свого беззубого рота й сопів, утягуючи та випускаючи з нього повітря.

— І хоч я не тримала на нього зла, бо що він міг зробити, на все Божа воля, та Адріан відтоді покинув і віолончель, і музикування взагалі, — вже спокійніше продовжила господиня, — свій інструмент він продав наступного ж дня після похорону. Той був настільки коштовний, що ми жили на ті гроші майже рік...

Вістович глянув у бік, де стояло фортеп’яно.

— Ви кажете, пан Цільман покинув музикування...

— Адріан заробляє тим, що налаштовує клавіри, — махнула рукою жінка. — А цей йому для того, аби, як він каже, зовсім не забути потрібні звуки.

Вона поспіхом витерла очі.

— Та ви сідайте, мої панове, чай холоне. Чи волієте радше випити кави? — сказала вона.

— Ні того, ні того, дорога пані. Не будемо марнувати часу, — відповів комісар, — скажіть нам одну річ...

Вістович визирнув у темне вікно, де яскравіли жовті пучки вуличних ліхтарів.

— Звісно, — трохи розгублено мовила жінка.

— Оскільки стіни квартири покійного шевця прилягають до вашого помешкання, то й горище у вас спільне. Чи не так?

— Начебто, — непевно відповіла пані Цільман, — ми ніколи з нього не користали...

— Гаразд. Тоді покажіть, як туди можна піднятися.

— Звісно. Ходіть за мною...

Господиня провела поліцейських через подовгуватий коридор до старих порепаних дверей, які вона сором’язливо мусила ховати за барвистою ширмою.

— Прошу взяти ось ту запалену лямпу, — мовила вона, відмикаючи замок.

Самковський виконав її вказівку, а Вістович наготував сірники. За дверима виявилася невелика сира комора, звідки війнуло мишачим лайном і гнилою капустою. Лампа в руках ад’юнкта освітила вузькі дерев’яні сходи, що вели до дверей нагорі.

— Ось, — промовила пані Цільман, — але я востаннє підіймалася туди років п’ятнадцять тому, ще коли так жахливо не боліли коліна...

— Чудово, — комісар невідомо чому радів, — просто чудово.

Він запалив сірника й першим почав підійматися, освітлюючи собі ним дорогу.

— Самковський, ходіть за мною, а ви, люба пані, зачиніть комору й повертайтеся до чоловіка.

Жінка нерішуче затупцювала на місці.

— Робіть, що вам кажу, — вже суворіше проказав поліцейський.

Господиня скорилася.

— До речі, шефе, той заклад я програв, — сказав Самковський, коли пані Цільман зникла за дверима.

— Це ж який? — перепитав комісар, повернувши сірника в його бік.

— Я був у магістраті, й там нічого не знають про помешкання шевця... Точніше, гадки не мають про нових постояльців.

— Не дивно, — гмикнув Вістович. — Все ж робиться нелегально. Дайте сюди лампу...

— Але мені повідомили, що й ви туди приходили. Акурат переді мною.

— Так, я взяв у них план цих двох будинків. Хоч на щось придалися ті конторні щури.

Самковський оторопів. Нащо ж було відправляти його в магістрат, якщо шеф міг про все дізнатися сам? Втім, сказати це вголос ад’юнкт не наважився.

Вістович знову відвернувся до дверей і обережно наліг на них своїм могутнім плечем. Стара деревина піддалася й поволі просунулася всередину горища, відкривши за собою темний простір. Зсередини тхнуло, як із роззявленого рота, що давно не знав зубної щітки. Ад’юнкт гидливо затулив рукою носа.

— Востаннє сюди, мабуть, заходили ще за наполеонівських воєн, — пробурмотів він.

— Навряд, Самковський, — заперечив комісар, — будинок 1855 року. Отже, місцеві коти приходять сюди здихати лише півстоліття.

З цими словами він простягнув перед собою лампу й обережно переступив трухлявий поріг. Світло м’яко лягло на величезні мережива павутини і товстезний шар пилу, який вкривав усе, що тільки було можливо: підлогу, котячі й пташині трупи, старі скрині, розбиті діжки та інший мотлох. Вгорі сполохалася пара кажанів, й поліцейські притишено вилаялись.

— Паскудніше місце годі й вигадати, — додав Самковський, коли запас міцних слів у нього вичерпався.

— Не скигліть, — шепнув комісар, — зброя при вас?

Він згадав, що тиждень тому ад’юнктові нарешті видали револьвер.

— Стрілятимемо в тих потвор? — Самковський тицьнув у бік кажанів. — Чи в дохлих котів?

Він одразу ж пошкодував про свій нервовий жарт, у той час як шеф жодних дурниць не говорив. Ад’юнкт вже приготувався отримати по заслузі, але Вістович відповів лише своїм добре знаним крижаним поглядом.

— Револьвера маєте чи ні? — перепитав він і, не дочекавшись відповіді, знову виставив лампу перед собою й поволі пішов далі.

— Tak jest, szefie [19] — вимовив Самковський і подався слідом.

За кілька хвилин нерівної обережної ходи Вістович зупинився. Перед ним у світлі лампи виднілися такі ж двері, крізь які поліцейські сюди потрапили.

— Чудово, — промовив комісар, оглядаючи заржавілу замкову шпарину, — просто чудово... Ми їх знайшли.

З цими словами він сягнув до кишені й дістав звідти набір відмичок.

— Що за цими дверима? — тихо запитав ад’юнкт.

— Якщо вірити магістратському плану, то сходи до помешкання упокоєного в Бозі шевця, — відповів комісар, знову передаючи йому лампу. — Присвітіть мені...

Самковський відчув, як від хвилювання в нього затремтіли руки, від чого світло дрібно замерехтіло. До всього ще й серце почало гупати, мов ковальський молот, відлунюючи в його вухах так, що він побоювався не почути наступного наказу шефа.

Втім, той мовчав, на подив швидко й вправно перебираючи грубими пальцями своє намисто з відмичок. «Забагато кави, — подумав ад’юнкт, — забагато тієї сраної бридкої кави, яку ми купуємо за півціни у перемитників. Звідси й неспокій...»

Почулось, як важко клацнув іржавий замок.

— Готово, — радісно промовив комісар, ховаючи відмички назад до кишені.

Він дістав з-за поясу револьвер й упівсили натиснув плечем на двері. За якусь мить вони піддалися, впускаючи поліцейських у темну непривітну комору. За дверима справді виявилися сходи, які, на диво, витримали чималого Вістовича.

Зійшовши донизу, чоловіки завмерли на кілька хвилин, дослухаючись. Втім, у помешканні панувала цілковита тиша, мов у могилі.

Вістович обережно відчинив двері комори, за якими тягнулася коротка галерея коридору. Все, як у помешканні Цільманів. Не треба було особливих здогадів, аби зрозуміти, що квартира покійного шевця не пустувала. На підлозі виднілися сліди свіжого бруду від чиїхось черевиків, на дверних ручках не було пилу, а поруч із рукомийником, що проглядався з відчиненої вбиральні, лежав прямокутний шматок мила.

Поліцейські дісталися вітальні, де посередині стояв стіл, а довкола нього два криві стільці і тапчан. Окрім шафи, що затуляла собою єдине вікно, це були усі меблі. На столі стриміла недопита пляшка якоїсь наливки і порожня склянка.

— Ніби нічого надзвичайного, — прошепотів Самковський, — будь-хто може тут жити.

— Тоді з якого дива «будь-кому» закривати шафою вікно? — мовив комісар. — Ви б так зробили?

— Навряд, — згодився той.

— Отож-бо.

Раптом Вістович натрапив на продовгувату темну ширму, що звисала від самої стелі до підлоги. Її важко було помітити в темній кімнаті, проте вона відтинала немалий шмат простору, вочевидь, щось приховуючи за собою.

Комісар звів револьвер й знаком наказав Самковському рвучко відтягнути її вбік. Коли той виконав наказ, за ширмою виявився ще один стіл, але вже замість випивки і склянки поліцейські побачили на ньому акуратно змонтований металевий пристрій, що складався з двох великих котушок, телеграфного ключа, круглої бобіни та чималої гальванічної батареї під столом.

Комісар опустив зброю.

— От вам і швець, Самковський, — скрививши усмішку, проказав він, — бідолаха Цільман зараз би танцював на радощах...

— Хто б міг подумати. Телеграф! — не міг прийти до тями ад’юнкт. — Але кому він в біса тут потрібен?

— Тихше, тихше, — заспокоїв його Вістович, — якраз це ми сьогодні й з’ясуємо.

Ширма відгороджувала нішу у формі прямокутного трикутника. Окрім столу з апаратом, там вміщалося небагато: стілець і поличка на стіні, де була стопка чистого паперу й склянка з олівцями. Жодного нотатника, жодних записок або чернеток... Трохи розчарований комісар при світлі своєї лампи обстежив кожен сантиметр цього простору, однак нічого, що б вказувало на додатковий сховок, він не знайшов. Тоді вони з Самковським продовжили пошуки у вітальні, але й там нічого не знайшли.

— Трясця! — вилаявся Вістович. — Так ми до ранку тут просидимо.

Зненацька за вхідними дверима почувся звук тихих, майже скрадливих кроків. Услід за цим хтось обережно вставив ключ у замок. В одну мить Вістович загасив лампу і штовхнув Самковського за ширму. Сам він сховався за кут шафи. Очевидно, слід було б зробити навпаки, оскільки сховок для комісара виявився замалим, проте було вже пізно.

Вістовичу видно було, як до кімнати спочатку проник гострий промінь ліхтаря, що обмацав стіл, підлогу й ковзнув по шафі, дивом не зачепивши поліцейського. Услід за ним в кімнаті з’явилася темна постать. У темряві сіріли тільки кисті рук без рукавиць і обличчя. Постать завмерла, й Вістовичу здалося, що незнайомець, наче пес, втягнув носом повітря. Очевидно, в кімнаті відчувався запах нагрітої олії з їхньої лампи. Комісар стиснув руків’я свого «Ґассера». В будь-якому разі, слід ударити першим, не чекати, доки незнайомець наштовхнеться на нього сам.

Втім, постать рушила одразу до ширми, і, перш ніж Вістович устиг будь-що вдіяти, звідти вискочив Самковський. Скельця його окулярів люто зблиснули в світлі ліхтаря, а в руці майнув револьвер.

— Ані руш, сволото! — закричав ад’юнкт, проте голос його зрадливо зірвався на фальцет.

Незнайомець зреагував блискавично: перехопив озброєну руку Самковського, відкинув убік ліхтар і одразу ж зацідив бідоласі в обличчя. Гримнув постріл. Поліційний револьвер ад’юнкта встиг випустити кулю, яка рознесла до бісової матері пляшку з недопитою наливкою.

Вістович більше не зволікав. Стріляти в темряві було марною справою, тому, вхопивши стільця, він кинувся до нападника й одним змахом вперіщив того по голові. Стілець розлетівся на друзки, а невідомий, люто зойкнувши, гепнувся на підлогу.

— Самковський! — тривожно гукнув у темінь комісар. — Самковський, чуєте мене?

Відповіді не було. Тоді Вістович поспіхом намацав руками лампу, яку кілька хвилин тому загасив, і, вихопивши з кишені сірники, знову її запалив. Ад’юнкт лежав під столом з телеграфом, куди своїм ударом його спровадив незнайомець. Підтягнувши підлеглого за ноги до себе, Вістович найперше перевірив пульс. Самковський, на щастя, був живий і вже за хвилину навіть зарухався. Комісар полегшено зітхнув і допоміг тому сісти, сперши його спиною на стіну. З носа ад’юнкта юшила кров, і Вістович простягнув йому свою хустинку.

— От виродок, — схлипнув Самковський, — су-у-учий с-син...

— Нічогенька видалася справа, еге ж? — спробував пожартувати комісар.

Тим часом ліворуч від них також почувся рух. Незнайомець опритомнів і навіть почав зводитися на ноги, збираючись дати звідси драла. Вістович притьмом кинувся до нього й встиг вхопити за плечі. Кривдник ад’юнкта, зробивши заледве два кроки, лунко беркицьнувся на спину, а далі сталеві руки комісара замкнули на його зап’ястях кайданки. Справу було зроблено.

У Дирекцію поліцейські повернулися близько одинадцятої вечора. Самковському було вже краще, але ніс його розпух і посинів, ставши схожим на чималу сливку. На щастя, доктор Фельнер, поліційний лікар, затримався в цей день на роботі допізна, тому допоміг ад’юнктові.

Схопленого незнайомця обшукали й відправили в камеру. Ніяких документів при собі він не мав. Цілу дорогу спійманий мовчав, не відповідаючи на жодне запитання. Його помешкання опечатали до ранку, а біля дверей залишили чергувати двох постерункових. У камері Вістович зміг нарешті його роздивитись. Чоловіку було на вигляд тридцять або тридцять п’ять років. Зовнішність мав непоказну: середній зріст, середня статура, округле обличчя, міцне підборіддя й пухкі, яку дівчини, щоки. В очі нікому не дивився. Комісар про всяк випадок вирішив не знімати з нього кайданки. Вийшов з камери, наказавши вартовому не втрачати пильності, бо ж невідомо, що це за один...

Втома розлилася тілом, як чорнило з розбитої банки, і Вістович вирішив піднятися до кабінету, щоб перепочити бодай півгодини і все гарненько обдумати. Черговий приніс йому каву й винувато вручив маленький конвертик.

— Прошу пана, геть забув, пане комісаре! Винен, прошу не гніватись.

Вістович спокійно відмахнувся.

— Давно передали? — запитав він.

— Доповідаю: півгодини по тому, як пан комісар і пан ад’юнкт відбули з Дирекції.

— То ти й не винен, я щойно повернувся, — він зробив йому знак іти.

Черговий козирнув і подався за двері. Щойно вони за ним зачинилися, Вістович вперше за вечір усміхнувся. Він знав, від кого записка... Комісар дістав із шухляди невеличкого складаного ножа, витягнув лезо й обережно розрізав конверт. Йому хотілося відкрити це послання з такою ж акуратністю, з якою його запечатали.

Записка ледь відчутно пахнула її парфумами... Вістович не стримався і підніс папір до самісінького носа, щоб краще відчути цей запах. Десь у шлунку приємно залоскотало, наче від ковтка улюбленого коньяку.

Бейла... Це ім’я належало тендітній чорнявці з великими карими очима, в яких часто загорялися диявольські азартні вогники. Ця жінка, що була років на десять молодшою за нього, вміла вислухати і розрадити. Водночас, будучи палкою вимогливою коханкою, діставалася найглибших закутків єства, де, мов дикий звір у печері, дрімала досі його сексуальність. У її ліжку, наче в глибокому озері, Вістович топив усі буденні негаразди, які траплялися на роботі, але найперше — усі біди й тривоги, що спіткали його невдалий шлюб. Бейла знала про це, але, як здавалося, не переймалася. Просто брала своє, зовсім не претендуючи на більше. Іноді вони згадували Анну Каліш, ще коли вона була львівською актрисою і формально — дружиною комісара. Проте жодного разу Бейла не виказала й тіні ревнощів чи бодай роздратування від згадки про суперницю. Зрештою, Анна суперницею й не була. Попри намагання Вістовича налагодити їхні стосунки, Бейла добре знала, що цей чоловік по-справжньому належить тільки їй.

Комісар також час від часу намагався розпитати свою коханку про її минуле. У відповідь Бейла тільки усміхалася й відповідала короткими фразами: «Так, була заміжня», «Так, тепер належу тільки сама собі... І тобі, Адаме», — додавала вона, пірнаючи під його ковдру.

Вістович не втримався і таки спробував дізнатися більше за допомогою поліційних методів. Одразу був здивований, як небагато йому вдалося зібрати інформації: Бейла Цайсель, юдейка, народилася в Дрогобичі. Певний час працювала стенографісткою в суді. Власне, там вони й познайомилися... Мабуть, отримала добрий спадок по комусь із близьких родичів, бо два роки тому замешкала у гарній віллі на Понінського[20], поруч зі Стрийським парком. Цікавість розпікала комісара гарячим залізом, але тут вже втрутилася сама Бейла. Вона помітила, що поліцейські детективи за нею стежать, і суворо наказала Вістовичу припинити.

Що вважатиме за потрібне, розповість коли-небудь сама... Інакше — їхнім стосункам кінець. Комісар погодився, а точніше — просто махнув рукою. Бейла, зрештою, була важливішою, ніж непогамований професійний інтерес...

Вона призначала побачення у кнайпі «Мінотавр», коли мала цей добре йому знайомий авантюрний настрій, бажання втягнути свого коханця нехай у коротку, але яскраву пригоду. Близько півночі це ставало можливим. Але тільки для тих, хто в «Мінотаврі» був своїм. Вони з Бейлою були...

Вістович з жалем глянув на годинник. Було за двадцять хвилин до дванадцятої, він встиг би, якби вийшов просто зараз, проте сьогодні йому доведеться залишитись тут. Мов на підтвердження цього, двері кабінету відчинились, і в них з’явився директор Шехтель. Комісар звівся на ноги.

— Чув, ви з Самковським гарно сьогодні попрацювали, — замість привітання сказав шеф.

Він зайшов досередини й сів на місце ад’юнкта. Той, вочевидь, все ще був у лікаря.

— Знаю, справа серйозна, тому хочу дізнатися деталі не завтра з рапорту, а ще сьогодні від вас особисто, пане комісаре.

Було видно, що директор і справді приїхав поспіхом. Так, мовби довелося схопитися з ліжка чи принаймні з улюбленого крісла, де перед сном він любив почитати й викурити сигару. Рідке волосся на голові було причесане сяк-так, гарнітур убраний недбало, у стомлених очах вже проглядалася сонлива млосність...

Вільгельму Шехтелю було під шістдесят, з яких десять років припало на армію і тридцять — на поліцію. Спершу служив комісаром в австрійському Зальцбурзі, звідки був родом, а потім його відрядили до Лемберга, оскільки тут начебто бракувало фахових слідчих. Шехтель був переконаний, що це призначення тимчасове. Йому геть не хотілося пов’язувати свою долю з провінційною Галичиною, однак його кар’єра несподівано стрімко пішла вгору. За якийсь рік служби австрійський комісар став заступником директора, а ще за два, коли той пішов на емеритуру, зайняв його місце.

Та, попри професійний успіх, новий директор львівської поліції ще довго надсилав розпачливі рапорти до Відня з проханням про переведення його будь-куди в Австрію, поближче до дому. У столиці цих рапортів ніби не помічали. На жоден із них він не отримав відповіді. Врешті змирився й перестав їх писати. Тим більше, що встиг одружитися з львів’янкою, а та категорично заявила, що рідне місто не покине.

Часом, випиваючи коньяку, Шехтель любив повторювати Вістовичу:

— Серед цих поляків, яких більшість у поліції Лемберга, ми з вами, Адаме, як два самотні човни в озері. Ви — русин, і я — австріяк. Мусимо триматися разом, бо окремо нас коли-небудь потоплять...

Це були два зовсім різні «човни»: Вістович кремезний, а Шехтель — невисокий з округлим черевцем. Зовнішність його доповнював гострий продовгастий ніс, що цілий рік потерпав від хронічного нежитю, і живі проникливі очі.

— У поліції є ще русини, — якомога обережніше заперечував Вістович.

— Хто? — нервувався Шехтель. — Два фельдфебелі? На високій посаді в нас тільки один — ви!

Згодом директор згадував і про третього «човна» — поліційного лікаря, юдея Фельнера. Але розмова вже не продовжувалася.

Вістович не міг погодитися з побоюваннями шефа. Всі, хто служили у поліції, були найперше львів’янами, які робили одну справу, й дуже часто в небезпечних ситуаціях мусили довіряти один одному І тоді «народовість» того чи іншого колеги цікавила їх в останню чергу.

Може, Шехтель так довго не сприймав це місто, бо воно в свою чергу не сприймало його, позбавляючи спокою і вселяючи страх... Втім, попри все, директор був чудовим слідчим і непоганим начальником. До того ж мав відмінне професійне чуття. І саме воно підказало йому сьогодні, що не слід відкладати справу Вістовича на ранок, а варто негайно мчати на роботу. Виспатися можна й потім.

Коли комісар виклав усі факти, Шехтель якраз докурив другу цигарку й кілька секунд помовчав, розтираючи в попільничці недопалок.

— Як думаєте, з ким заарештований підтримував зв’язок через свій апарат? — запитав він згодом. — І що за інформацію він передавав чи отримував?

— Гадки не маю, — відповів комісар, — але дізнаємося.

— Допитували?

— Поки мовчить як риба.

— Мені от цікаво, чи помітив цей «телеграфіст» постерункових, які приходили до Цільманів? — продовжив директор. — І якщо так, то чому не перебрався з того помешкання деінде? Зрештою, вони навіть грюкали в його двері, вважаючи, що за ними досі живе швець.

— Без сумніву, помітив, — ствердно сказав Вістович, — і навіть збирався звідти виїхати. З квартири винесли все, що можна вкласти у валізу. Ми не знайшли жодного нотатника чи навіть папірця. Жодного інструмента чи запасної деталі до передавача. А все це мусило там бути! Отже, він чи хтось, хто йому допомагав, переніс усе це в інше місце... Проблема виникла, вочевидь, тільки з телеграфом. Не так просто розібрати й непомітно винести з помешкання такий апарат. Та якби ми навідалися туди на день-два пізніше, то і його б там не було. Батарею вже відокремили, усі дроти між деталями також було від’єднано. Нам із Самковським пощастило.

— Так, пощастило, — задумливо повторив Шехтель. — І все-таки, Вістовичу, всі ці шифри, ключі, письмові розпорядження, які неодмінно мусив би мати при собі наш мовчазний добродій, де вони? Гадаєте, він і справді заховав їх просто в іншій квартирі? Чи не занадто легковажно?.. Ні, все це досі в нього.

— Ми ретельно обшукали арештованого, пане директоре.

— Обшукали одяг, який був на ньому, і житло, в якому він мешкав.

— Саме так.

— Але не зазирнули йому в нутро.

Комісар не стримав усмішки.

— Що ви маєте на увазі, пане директоре?

Замість відповіді той підвівся і підійшов до дверей, мовби збираючись вийти з кабінету. Втім, прочинивши їх, Шехтель лише гукнув у коридор:

— Агов, хто там є?

— Черговий Ляхович, пане директоре! — долинуло звідти.

— Закличте сюди доктора Фельнера. Терміново!

— Так jest!

Шехтель повернувся досередини. Менше ніж за п’ять хвилин на порозі з’явився Фельнер. Доктор був такого ж невисокого зросту, як і директор поліції, проте мав значно міцнішу статуру, крупні риси обличчя й густу, кучеряву, хоч і всуціль сиву, шевелюру. Визначити, скільки Фельнер мав років, було важко. Можливо, трохи за п’ятдесят. А може, й менше. Спостерігача збивали з пантелику його жваві, як у юнака, енергійні рухи й окуляри в металевій оправі, що маскували значну частину обличчя.

— Як там наш ад’юнкт? — запитав у нього директор.

— Ніс не зламано, але досить сильний забій. Погугнявить якийсь тиждень, — відповів доктор.

— Має щастя неборак.

— Не можу не погодитися, пане директоре.

— А скажіть-но мені, Фельнере, — перейшов до справи Шехтель, — чи є у вас яке-небудь добряче проносне? Таке, щоб і дідько всрався?

Доктора, вочевидь, заскочило це питання. Він глянув спершу на Вістовича, а потім на директора, намагаючись зрозуміти, кому знадобилися такі ліки.

— Здається, щось маю, — відповів той непевно, — можна, зрештою, відміряти подвійну дозу...

— От і чудово, — перебив Шехтель, а тоді знову звернувся до комісара. — Візьміть в доктора Фельнера цей диво-порошок і накажіть засипати його арештованому в горлянку. А потім... Словом, розумієте, що робити потім. За годину чекаю вас у себе. Більше часу, думаю, не знадобиться.

З цими словами Шехтель вийшов за двері. Щойно вони зачинилися, Фельнер зайшовся хриплуватим сміхом, час від часу зі свистом втягуючи в легені повітря.

— Що тут смішного? — сердито випалив комісар.

— Схоже, вас вперше змусили копирсатися в лайні, Вістовичу. Нарешті ви збагнете всю красу й велич моєї роботи.

— Я маю кому доручити цю місію, — стомлено відказав той.

— Тоді ви щасливець, бо поліційний патологоанатом робить все сам.

Доктор припинив сміятися.

— Гаразд, ходіть зі мною, я дам потрібний препарат...

О пів на першу Вістович постукав у кабінет директора поліції. Той сидів за столом при засвіченій лампі й задумливо курив у відчинене вікно. Нічне місто поглинало цигарковий дим від єгипетських «Deuties», відповідаючи тишею і прохолодою. Урвавши цей мовчазний, але сповнений сенсу діалог, Шехтель повернувся обличчям до комісара.

— І що? — коротко запитав він, забувши враз про цигарку, яку тримав між пальцями.

У відповідь той мовчки поклав перед ним невеличкий предмет, загорнений у папір. Шехтель обережно розгорнув пакунок. Всередині виявилася металева капсула, довжиною не більше п’ятнадцяти сантиметрів.

— Ну от, — вдоволено вимовив директор, — все, як я казав. До такого фокусу часто вдаються в’язні на далеких засланнях, зберігаючи таким чином гроші. Можна тримати язик за зубами, але ось таку штукенцію в животі довго не втримаєш. Вміст перевіряли?

Комісар кивнув. Тоді Шехтель взяв капсулу до рук і з невеликим зусиллям розкрутив її навпіл. Всередині виявився туго скручений згорток тонкого паперу. В одну мить він розгорнувся, мов китайське віяло, заповнивши собою ледь не третину столу. Директор присвиснув від несподіванки.

— Оце так. Тільки погляньте...

Близько десятка аркушів були щільно списані дрібними шифрувальними знаками і де-не-де кириличними словами. У Шехтеля затремтіли руки.

— Можете щось прочитати? — запитав він у комісара.

Вістович пригледівся.

— «Июль... Ноябрь...» — це назви місяців російською, — промовив він за хвилину.

— Отже, маємо справу з росіянами, — задихаючись від хвилювання, промовив директор. — Ще щось?

— «Отравить... Получить... Начать», — знову прочитав комісар, — лише окремі слова.

Ще кілька слів і коротких речень Вістовичу вдалося відшукати в решті документів, проте жодного цілісного змісту вони не становили. Щоб зрозуміти їхнє значення, треба було розшифровувати решту тексту. За півгодини він безсило поклав усі папери Шехтелю на стіл.

— Гаразд, — мовив директор, — однаково, просто зараз ми не дамо цьому ради.

— Потрібна поміч криптолога, — додав комісар.

— Звісна річ.

Шехтель підвівся і рушив до чималої шафи, чиї обриси виднілися в протилежній частині кабінету. Директор на хвилину пірнув у темряву, а потім знову з’явився у світлі лампи, але вже з пляшкою «Baczewski» й двома склянками в руках.

— Не знаю, як вам, а мені треба випити, — промовив він, відкриваючи горілку.

Не дочекавшись, що відповість комісар, Шехтель налив і йому, і собі. Вістович, втім, був не проти. Піднісши склянку до рота, він з приємністю заковтнув алкоголь і коротку мить прислухався, як приємне пекуче тепло розливається нутром. Стало трохи спокійніше. Директор, також спорожнивши свою склянку, знову вмостився за столом і нарешті запропонував сісти комісару. Тоді з шухляди столу витягнув коробку з ароматними сигарами й пригостив спершу Вістовича, а тоді взяв одну з них собі. Відрізавши краї сигар складаним ножем, чоловіки закурили. З вікна почулося, як на ратуші пробило другу ночі.

— Цікава штука виходить, — протягнув директор, струшуючи попіл у керамічну попільницю у формі зменшеного грецького діноса[21] — з одного боку, я мав би негайно доповісти про таке незвичайне затримання в контррозвідку. З іншого — просто зараз наш бравий полковник Редль та його підлеглі, найпевніше, сплять і бачать вже десятий сон... Тож принаймні до дев’ятої ранку, коли в Evidenzbüro[22] почнуть приймати рапорти, ця справа цілковито належить поліції...

Вістович не перебивав шефа. Комісар уважно його слухав, намагаючись збагнути, куди той хилить.

— Водночас я зауважу, — продовжив Шехтель, — що поштовий телеграф починає працювати з восьмої. А поліційний — з сьомої. Розумієте, про що я?

— Хочете відправити ці шифри до Відня, перш ніж передати їх контррозвідці? — питанням на питання відповів комісар.

— Або до Праги, де криптографи краще знають слов’янські мови. В мене й там є добрі знайомі.

Якусь мить чоловіки помовчали, мовби цілковито зосередившись на курінні. Шехтель знову плеснув алкоголь у склянки.

— Коли справу прибере до рук Evidenzbüro, то в своїх звітах Генштабові вони й не згадають про нас. Це я знаю напевно, — сказав шеф. — А якщо ми перші розшифруємо текст, то матимемо в своєму рукаві дуже сильний козир. Тоді хочеш не хочеш, а контррозвідка буде змушена надалі з нами співпрацювати. Хай йому біс, Вістовичу! Ми маємо право на свою частку слави. Хоча б тому, що ви з Самковським ризикували життям.

Комісар ствердно кивнув, на позір з ним погоджуючись, проте насправді добре розумів, що саме керує зараз директором. Шехтель досі не втрачав надії гучно заявити про себе в столиці. Йому хотілося, щоб у Міністерстві поліції нарешті звернули на нього увагу. Аби там у Відні хтось пожалкував, що на жоден рапорт він не отримав притомної відповіді. І хтозна, може, саме ця справа стане поворотною в його кар’єрі. Нехай на старості, але Вільгельм Шехтель таки отримає визнання, на яке заслуговує.

— Але розшифровування займе багато часу, — сказав Вістович, — боюся, різниця в годину, про яку ви говорите, нічого не вирішить.

— Вирішить! — емоційно заперечив директор. — У той час, коли в контррозвідці тільки намагатимуться зрозуміти ситуацію, в Празі чи у Відні з цими документами вже на повну працюватимуть спеціалісти. До того ж вранці я не збираюся передавати все Редлеві негайно. Спершу попрошу про зустріч, наголосивши, що справа надважлива. Далі дочекаюся, коли він знайде для мене час. Підготую рапорт... І лише тоді ці шифрограми опиняться в нього. Таким чином, в запасі ми маємо не годину, а щонайменше добу.

«Старий хитрий австрійський лис», — подумав комісар. Вголос, проте, сказав інше:

— Ваша правда, пане директоре.

— Ну от, — усміхнувся Шехтель і, затягнувшись димом, відкинувся на спинку стільця, — приємно, що ви мене розумієте, Вістовичу.

— Не просто розумію, а готовий всіляко допомогти, — несподівано додав той.

— Тоді найперше домовимось ось про що, — директор подався вперед і сперся ліктями на стіл, тицьнувши вбік Вістовича тліючою сигарою. Голос його стишився майже до шепоту. — Нікому ні слова про цю розмову. Навіть Самковському, хоч він і веде справу. Нехай для нього все закінчиться буркотливим старим музикантом, який просто жалівся на сусіда.

Вістович лівою рукою показав, що замикає рота на замок. Шехтелю це сподобалося.

— Ви чудовий колега, — похвалив він комісара, — я завжди казав, що австріяк і русин зуміють домовитися. Вип’ємо ще...

Видихнувши після третьої склянки, комісар промовив:

— Я навіть готовий до раптових відряджень, пане директоре. Якщо, приміром, наш арештований нарешті заговорить — а він заговорить, не сумнівайтесь — і викаже своїх очільників, то ми й пов’язати їх зможемо швидше, ніж Evidenzbüro.

— З цим треба обережніше, — застеріг Шехтель, — але так, загалом ви маєте рацію: можна й тут зіграти на випередження. Істинно кажу вам, Вістовичу, сам Господь послав нам цього російського шпига.

З цими словами він радісно реготнув і, вставши зі свого місця, потягнувся до підлеглого, щоб дружньо поплескати того по плечу. Таким свого шефа Вістович не бачив ще ніколи. В одну мить той наче помолодів років на десять, а в очах у нього з’явилися майже юнацькі бешкетливі іскорки. Хоч, може, ця метаморфоза відбулася завдяки доброму алкоголю, який вони нічим не заїдали. Тим часом Шехтель розлив горілку вчетверте, спорожнивши пляшку.

— Йдіть додому, Вістовичу, — неслухняним язиком наказав директор, коли вони востаннє випили, — я передрімаю тут до шостої і, коли прийде наш телеграфіст, перешлю документи до Праги.

Комісар звівся на ноги.

— Слухаюся, пане директоре.

Вони попрощалися, і Вістович вийшов з кабінету. Неквапно спустився сходами донизу, на ходу обмірковуючи все почуте. На вулиці підняв комір плаща і рушив значно швидше, однак не додому, а в бік площі Ринок, де біля ратуші звернув на Сербську. Ще за кілька хвилин чоловік дістався кнайпи «Мінотавр».

Всередині було гамірно й панувала нестерпна духота. Кельнери в повен голос і без жодних церемоній повідомляли клієнтам, що заклад зачиняється, але ті на них не зважали. Побачивши нового відвідувача, що впевнено вмостився за вільним столиком, один із офіціантів вже зібрався протестувати, вказуючи на настінний годинник, проте Вістович знаком наказав йому підійти.

— Ласкавий пане, ми зачиняємося, — скоромовкою говорив кельнер, — і якщо пан...

— Мене чекають, — перебив комісар.

Втім, упевненості в тому, що Бейла його дочекалася, він не мав.

— Смію сумніватися, маємо вже глупу ніч.

— Мене чекають унизу, — виразно промовив клієнт, зробивши наголос на останньому слові.

Офіціант кивнув і відступив, давши Вістовичу спокій. Комісар закурив і кілька хвилин спостерігав, як захмеліла публіка неохоче покидала заклад. Дехто з останніх сил тримався на ногах, хтось відчайдушно скандалив і погодився йти геть лише після того, як кельнери пригрозили поліцією.

Вістович раптом відчув, як по тілу його пробігли мурашки, а серце пришвидшило темп. У шиї солодко запекло, як буває тоді, коли хтось позаду уважно й гаряче в тебе вдивляється. За мить він, мовби звір, уловив ніздрями знайомий і жаданий запах східних парфумів. Пара жіночих рук лягла йому на плечі.

— Я вже гадала, ти не прийдеш... — почув він за спиною.

Бейла, одягнена в шовкову сукню й барвисту накидку, сіла навпроти нього. Вістович якусь мить мовчав, лише споглядав із насолодою. Ковзаючи поглядом по її руках, які час від часу підносили до вуст тонку папіроску, обличчю й чорнявому кучерявому волоссю, комісар заспокоювався після важкого дня. Очима жадібно ловив усмішку Бейли, що спалахувала на її вустах, і цей блідий колір щік, який так гарно контрастував з темними глибокими очима.

— Вибач, що спізнився, — озвався нарешті Вістович, — казна-що творилося сьогодні на службі.

— Найголовніше — ти живий, — всміхнулася жінка, — і сидиш зараз переді мною. Щоразу я вдячна долі хоча б за це.

«Ніколи не чув такого від Анни», — майнула в нього думка. Він потягнувся до кишені за своїм портсигаром.

— Мені невдовзі доведеться поїхати, — сказав комісар, дістаючи цигарку.

— Надовго?

Він стенув плечима.

— Відрядження?

Вістович кивнув і підніс до краю цигарки запалений сірник. Коли закурив, махнув рукою кельнеру. Той неохоче підійшов.

— Принесіть коньяку, — мовив поліціянт.

— Ласкавий пане, ми...

— Знаю, що зачиняєтеся, — перебив Вістович і поклав на стіл п’ятикронову банкноту.

Кельнер повеселішав.

— Для пана і пані? — перепитав він.

— Ні, тільки для пана, — замість нього відповіла Бейла.

Коли офіціант пішов, жінка підвелася й нахилилася до Вістовича.

— Якщо ти їдеш, то не можна гаяти часу. За чверть години, не пізніше, спускайся донизу, — прошепотіла вона йому на вухо.

На цих словах залишила його й зникла за чималою, в людський зріст, статуєю Мінотавра вглибині закладу. Комісар знав, що саме там заховані сходи, котрі провадять у підземний клуб.

Щойно Бейла пропала з виду, його думки вже не трималися купи. Вістович не знав точно чи це через алкоголь, втому чи, можливо, чари цієї жінки. Чоловік випив коньяк і глянув на годинника. Минуло тринадцять хвилин. Зачекавши ще трохи, він підвівся й також рушив до Мінотавра. Неквапно зійшов сходами донизу, де одразу наштовхнувся на дебелого охоронця, що зміряв його підозрілим поглядом.

— Мене чекають, — вдруге за сьогодні промовив комісар.

— Хто? — поцікавився цербер.

Вістович назвав ім’я Бейли. Той кивнув і відсунув убік портьєру за своєю спиною, відкривши важкі дубові схожі на середньовічні двері. Прочинивши їх, він бридко всміхнувся гостеві.

— Ласкаво просимо, дорогий пане.

Комісар мовчки пройшов повз нього і за якусь секунду опинився у зовсім іншому світі. Зала, яка починалася одразу за дверима, мала низьку стелю, але була досить просторою. Освітлювалася лише свічками з канделябрів, що стояли на зграбних столах. Чоловіки й жінки перебували в задимленому напівмороку, який маскував їхні відверті доторки та взаємні пестощі. Час від часу тільки чулися солодкі стогони й збуджений сміх. Цигарковий дим змішувався з димом від опію, запах алкоголю — із запахом парфумів і розпашілих тіл, подекуди вже позбавлених одягу. Ось занадто розпалена білявка з великими круглими персами, не витримавши пориву пристрасті, осідлала свого коханця і, впершись руками в його плечі, мов наїзниця в шию коня, почала свою «прогулянку верхи» спершу алюром, а відтак і галопом. Вістович бачив її білосніжну витончену спину, на яку спадало волосся, пружні грайливі сідниці і широко розведені стегна. Ніхто не звертав на них особливої уваги. Усіх поглинали власні ігри. Хоч, може, серед відвідувачів існувало неписане правило — не помічати коханців, котрі вирішили віддатися одне одному просто посеред зали.

Вістович знав, що за цією залою є ще дві, де можна усамітнитися за ширмою на зручному ложі й подалі від сторонніх очей. Проте в «Мінотаврі» кожен мав право робити це де завгодно і як завгодно. Жодних обмежень тут не існувало.

Іноді між столами з’являлися кельнерки, одягнені лише в шкіряні комбінації. Вони розносили відвідувачам алкоголь, опіум і легку їжу: фрукти, печиво, сир. З глибини зали долинала приємна музика: арфістка і флейтистка своїм чарівним діалогом дещо розбавляли цей бурхливий котел хтивості й тілесної насолоди. Часом в їхню розмову встрявала скрипка, і тоді вона ставала різкою, пронизливою, схожою на суперечку. Якраз на останніх скрипкових акордах наїзниця голосно закричала і, здригнувшись усім тілом, завмерла в обіймах свого коханця.

Ще одне правило існувало в підземеллі кнайпи «Мінотавр»: кожен мав право бути невпізнаним. Тобто навіть якщо тут раптом зустрічалися двоє добре знайомих між собою людей, жоден із них, без взаємної згоди, не повинен був виказати ознаки знайомства. До того ж на світанку всі мусили забути те, що відбувалося вночі. Зрештою, після наркотиків і випивки, якої в «Мінотаврі» не бракувало, це було зовсім не важко.

Одна з кельнерок наблизилася до Вістовича і, забравши в нього плащ і капелюх, простягнула йому сріблястий клубок. Нитка тягнулася з нього й вела кудись у наступну залу.

— Поспішай, — грайливо докинула жінка й зникла в дурманному опійному тумані.

Ну звісно, в лабіринті Мінотавра йому треба мати нитку Аріадни, щоб не згубитися. Бейла обожнювала такі ігри.

Вістович поволі пішов уперед, на ходу змотуючи клубок. Невдовзі опіумна зала вже була за спиною, а нитка привела його в сусідню, де ковзнула за оксамитову ширму, що прикривала затишний альков. Щойно чоловік зазирнув досередини, як опинився в полоні ніжних, але впевнених рук і гарячих добре знайомих вуст. Бейла цілковито заволоділа ініціативою, мовби справді не бажаючи дарма витрачати час. Зірвала з нього жилет, сорочку й вкрила його плечі та шию тисячею пестощів і поцілунків. Вона знала, що потопати в цьому океані пристрасної ласки йому подобалося найбільше. Навіть тоді, коли зливався з нею, коли входив у її гаряче тісне лоно, Вістович отримував менше насолоди, ніж від цієї прелюдії.

Заразом шалена ніжність цієї жінки, як завжди, пробудила у ньому справжній вулкан. Несподівано він перехопив її тонкі зап’ястя і рвучко підтягнув до себе. Бейла мала на собі тільки тонкий халат, і чоловік одним рухом здер його з неї. Одяг злетів угору, мов сполоханий нічний птах. Тепер вона стояла перед ним оголена, всміхалася відверто й виклично, запрошуючи продовжити гру за тими правилами, які йому до смаку.

Він вивчав її тіло так, наче торкався його вперше. Мовби вперше відкрив для себе худорляві плечі, пругкі акуратні груди, темні бруньки сосків і гладкий живіт. Мовби досі ніколи не вдихав запах її волосся й шкіри.

Раптом до них зайшла кельнерка, принісши на таці солодощі, коньяк і склянки. Поставивши тацю на підлогу, жінка не поспішала виходити, відверто позираючи в їхній бік. Вона була вже добряче захмелілою і, вочевидь, спраглою нових розваг.

— Хочеш її? — тихо запитала Бейла.

— Мені потрібна тільки ти, — відповів комісар і більше не зупинявся.

Обережно, але впевнено він робив усе, що прагнулось йому і чого хотіли вони обоє. Чоловік і жінка кохалися без упину, перериваючись тільки для того, щоб випити. Навіть не одразу зауважили, що кельнерка їх не залишила, а тільки сховавшись з протилежного боку ширми, спостерігала за ними.

Бейла засміялася. Була вже третя ночі, коли межі сорому й будь-які заборони зникали тут остаточно. Вона замовила каву й надягнула халат. Потім відшукала свій елегантний портсигар і закурила. Вістович не зводив з неї погляду, в якому ніжності й нового бажання було порівну.

— То, кажеш, мусиш виїхати до Берліна? — раптом сказала жінка.

Комісар невдоволено зітхнув і собі потягнувся за цигаркою. Йому не хотілося говорити про це зараз, до того ж не розумів, чому Бейла знову почала цю розмову.

— Так, в поліції не запитують, — ліниво відмахнувся він, — обов’язок.

Коханці неквапно почали вдягатися. Невдовзі принесли каву.

— Ти міг би все мені розповісти, — голос Бейли несподівано став маже крижаним.

Вістович з подивом глянув на неї.

— Про що це ти?

У відповідь вона підняла цукерницю, під якою Вістович побачив телеграму від Анни.

— Це випало з твого плаща, — пояснила жінка. — Вона кличе тебе. Просить про допомогу.

У словах Бейли, втім, не було й дещиці докору. Радше тріумф, як тоді, коли вдається викрити чиюсь таємницю. Комісар спробував щось промовити, проте вона зробила знак мовчати.

— Адаме, ти знаєш, я ніколи не дозволяла собі ревнощів. Ревнощі виникають тоді, коли вважаєш людину річчю. Яким-небудь бездушним предметом, що належить лише тобі. Але мені хочеться чути від тебе правду, а не брехню... Ти міг би не приховувати, що їдеш у Берлін допомогти дружині, яка вскочила в халепу. Тим більше, я зовсім не проти.

Вона схилилася до нього й поцілувала в губи.

— Мені було добре сьогодні, — почув він її шепіт. — Щасти тобі там.

На цих словах Бейла його залишила.

За чверть години Вістович вийшов з «Мінотавра» у препаскудному гуморі. «Бейла має рацію, — думалось йому, — на біса мені було їй брехати?.. Але що зроблено, те зроблено, і справу треба доводити до кінця. І найперше — знайти вагому причину для відрядження у Берлін».

Швидким нервовим кроком чоловік пройшов уздовж темного Ринку, вийшов на Галицьку площу, звідки рушив на Академічну. Ще за кілька хвилин щосили постукав у двері Дирекції поліції. Заспаний черговий з подивом витріщився на комісара.

— Скажи, щоб арештованого в справі Цільмана привели в кімнату допиту, — з порогу випалив Вістович, — хутко!

— Так jest!

Комісар піднявся до свого кабінету і, запаливши цигарку, кілька хвилин курив, дивлячись у темне вікно. Він знав, що поверхом вище у своєму бюро дрімає Шехтель, дочікуючись, коли вранці прийде телеграфіст. Головне — щоб його шеф раптом не прокинувся. На годиннику доходила четверта, отже, залишалося трохи більше трьох годин. Вістович залишив у кабінеті плащ й, прихопивши олівець і кілька чистих аркушів паперу, вийшов з кабінету і рушив донизу, в підвал, де містилася кімната допитів.

Арештований сидів за широким столом, поклавши руки в тісних кайданках перед собою. Над ним мерехтіла лампа, поливаючи його виснажене обличчя скупим жовто-синім світлом.

— Ляховичу, зніміть із нього кайданки, — наказав комісар черговому.

Той нерішуче затупцював на місці.

— Робіть, що кажу.

Черговий скорився.

— Це щоб ти міг писати, — пояснив арештованому Вістович і поклав перед ним папір і олівець. — Вийдіть, Ляховичу. Як будете потрібні, я гукну.

Той козирнув і залишив їх наодинці. Арештований взявся розтирати зап’ястя, на яких кайданки залишили помітні червонуваті сліди.

— Як тебе звати? — запитав комісар.

Чоловік ще минулої доби не раз чув це запитання, але з моменту свого арешту так і не зронив ані слова, мовби ковтнув язика. От і тепер він відповів тільки зневажливим насмішкуватим поглядом. Це виявилося помилкою: миттю опинившись справа, комісар вперіщив арештанта кулаком в обличчя, від чого той перевернувся на стільці й відлетів до стіни. Вістович рушив за ним, вхопив за сорочку й випростав перед собою.

— Повторюю ще раз: як тебе звати?

Той знову мовчав, тому поліцейський щосили вдавив його в стіну. Арештант почав задихатися і, видно зрозумівши, що справи кепські, нарешті вимовив:

— Дмитро.

— Брешеш! — гаркнув комісар. — Це — тутешнє ім’я, а ти, найпевніше, росіянин!

— Дмітрій... — здавленим голосом уточнив той.

— Чудово. А тепер кажи прізвище!

— Кравцов...

Вістович відірвав його від стіни і жбурнув убік столу Тому ледь вдалося втриматися на ногах, вхопившись руками за стільницю.

— Думаю, ти все одно мені брешеш, Дмітрій Кравцов, — промовив комісар, — але зараз мені байдуже...

Він підняв із підлоги стілець і змусив того сісти.

— Де твої зверхники? — знову запитав він.

Арештант мовчав і тільки голосно відсапувався.

— Кому ти в дідька телеграфував зі своєї нори? — Вістович загрозливо підвищив голос.

Не почувши відповіді, він зацідив йому вдруге. Цього разу не так сильно, тому чоловік втримався на своєму стільці.

— Моєму начальству, — сказав Дмітрій.

— Росіянам?

— Так.

— Кому саме?

— Не знаю. Мені мало про них відомо.

— Що саме ти їм передавав?

Чоловік замовк і опустив голову в очікуванні нового прочухана.

— Гаразд, всі твої документи в нас. Невдовзі ми й самі дізнаємося, — вже спокійно сказав комісар. — Де знаходяться твої росіяни? У Берліні, чи не так?

Арештант кивнув. Вістович дістав цигарку і простягнув йому.

— Сірники отримаєш, коли все розпишеш мені на папері, — додав він.

Дмітрій взяв до рук олівець із такою обережністю, ніби це була отруйна змія. Трохи повагавшись, він зрештою почав писати. Літери йому вдавалися криві, рядки зносило то вгору, то вниз, але врешті-решт зізнання було готове.

— Підпис унизу, — сказав комісар і кинув тому коробку з сірниками.

Арештант підписався і жадібно закурив. Вістович гукнув чергового.

— Назад його до камери, — наказав комісар, згортаючи списаний аркуш вчетверо.

О пів на сьому, за півгодини до приходу поліційного телеграфіста, комісар піднявся до кабінету директора поліції. Той, як і очікувалося, вже не спав. Вістович поклав перед ним зізнання Дмітрія і заявив, що сьогодні ж вирушає до Берліна. Шехтель виглядав дещо розгублено.

— Але... Чи знаєте ви, кого й де будете шукати? — перепитав він. — Берлін збіса великий.

— У мене є там друзі в поліції, — збрехав комісар, — до того ж, коли ви розшифруєте документи цього Кравцова, я буду вже в потрібному місці. Значно раніше, ніж хтось з Evidenzbüro.

Останній аргумент виявився найпереконливішим.

— Що ж, я не проти, — задумливо промовив Шехтель, — можливо, й справді ви маєте рацію... Єдине — поліція не може оплатити вам таке відрядження. Ви ж знаєте, що наприкінці року ми бідні як церковні миші.

— Не турбуйтеся. Задля такої справи я вирушу за свій кошт.

Директор підвівся з крісла і трохи поправив зім’ятий гарнітур. Простягнув комісарові руку.

— У такому разі, успіху вам. І не смію затримувати, — дещо врочисто мовив шеф, — як тільки випаде нагода, зв’яжіться зі мною...

Це було якраз те, що Вістович найдужче хотів почути. Потиснувши руку директору, він поспіхом вийшов на вулицю, де скреготінням перших трамваїв і меланхолійною ходою одиноких перехожих прокидалося місто.